Текст книги "Вічник"

Автор книги: Мирослав Дочинець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Стояла тут якась осібна загусла тиша, яку прошивав срібною ниткою дзвін поточини. Чулося тут тепліше, ніж нагорі. Яскріла вже добре розвинута зелень, птиці возилися з гніздами, полоз вигрівався на осонні. Либонь, гаряча підземна жила, що випорснула в розколину, гріла цілу межигірну котловину.

Любо тут було. Якби така картинка трафилася в наших переходах із Матіком, ми там неодмінно стали б табором на ночівлю. Про неї вартувало зараз подумати й мені. Найперше я розкутуляв перев'язь на руці – у травицю, блиснувши лезом, ковзнув багнет. Дарчик від командира. Чи, може, від самої долі? Тепер я міг зладнувати собі сяку-таку постелю. Нарізав ялинових лап і став глядати зручне для ночівлі місце. В підошві скали зяяв читавий видовб, над яким нависав кам'яний дашок.

«Тут і від вітру схрон, і дощ не намочить», – подумав я і зніс сюди свою зелену устілку. А для укривки нарізав сухої осоки, яка густо шелестіла довкола булькотливого озерця.

Коли з сим порішив, подався клопотати про якусь вечерю. Що я тут міг настарати для їдла? В торішньому листі нашамрав жменю букових жолудів, що вже кільчилися хвостиками ростків. Гіркувата потрава, та що вчиниш – порожнє черево прилипало вже до хребта. Добре, що далі трафився їстівний каштан, який у нас називають «гістиня». На смак ліпший, але зараз, по весні, відгонив пліснявою і стягував язик. Не так наситився я сим, як заморив черв'ячка голоду. Дикий щавель мало перебив пісну гірчавість тої їди.

Коли вертався до свого стійла, запримітив на узвишші табунець молодих берізок. От чий солод мені тепер не завадить! Березовим соком я любив гоститися ще з пастушого дитинства. Надрізав кору, всилив у неї порожнисту стеблину і ліг під березою так, аби з цівочки мені цяпкало прямо в рот. Нараз заточилося рідко, а далі густіше. Від твердої свіжости соку мені аж задзвеніло в скронях, замерехтіли темні павучки в очах. Дерево плекало мене, як приблудлу дитину. Вимордуваний, ослаблий організм набирався земної моци. Лежачи собі так, я бачив на тлі неба обрис скали, під якою примудрив собі пристанище. Час і вітер нещадно пощербили її, витворивши щось схоже на чоловіче лице. Так і є: круте чоло, горбкуватий ніс, випин вусів, зціплені губи і широка, закорінена в хащу борода. Когось мені так навіював сей камінний лик... Та діда ж! Мого діда! Наплив споминів про домівство зігрів мою вихолоджену в блуканнях душу. І тут же блиснув у голові неспогаданий здогад: а що коли се мій другий дім?!

Лячні думи снувалися в тісний ланцюжок: щось чи хтось наче вів мене сюди впродовж останньої седмиці... Гарнізон Карпатської Січі... Красне поле, яке радше б назвати кривавим... Вибір чолового Скобала, що впав чомусь на мене... Ріка, що винесла мене на берег... Ведмідь, що загнав мене в кам'яний міх... Тепле озеро... І ось скала з такими рідними рисами...

Я придивився пильніше – скала всміхалася мені.

Другого ранку, як на світ благословилося, рушив я в екскурс своїми володіннями. Та й дрижаки, які хапав цілу ніч, змушували думати про вогонь. Сокрушена бурею яворина послужила мені за мостик. За кілька ступнів від річища громадився ліс, що стрів мене похмурою вільгістю. Дихання спирав пласт гнилого листя, що аж гойдався під ногами. Дерева стояли в такій близькості одне до одного, що за десяток метрів не було просвітку. А ще підпирали їх полеглі брати, всохлі чи порушені вітром, обплітали ліани й мотузяччя дикого плюща, ядучі шапки омели. Тугі гребені папоротей і колючі кущі глушили й той мізерний простір між стовбурами.

Солдатським ножем тут собі не поможеш. Я пролазив у шпари, як у живопліт забутого городища. Робив затеси на корі, щоб знати, як вернутися назад.

В глибині хащі гусла тиша, якась похмура, аж крижана. Птиці тут майже не озивалися, звірячих слідів не видно, зате сирі яруги повніли тучними жабами й слимаками, а з листяних куч сторожко зорили щурячі вічка. Перелізаючи бурелом, я провалювався в трухляві діри, повні червів.

Ліс гнітив, туманив очі, плутав думки. Щоб осмілити себе, я гупав палицею об дерево – і ліс здригався, хворякувато гугнів, тріщав схиленими сухаринами. І довго ще по тому тривожний шерех одлунював у вершках.

Добру годину я продирався через хащі, доки не вперся в камінну загороду. Змірявши оком приблизно сорок п'ять градусів, я повернув на полудень, вгадавши керунок за мохом на корі. Ще година ворискання з непролазній химороті – і я вийшов до знайомого потоку. Поався вздовж русла і знову дійшов до прямовисного крем'яного муру. Потік губився в розщелині, гейби пропадав під землю. Зате скальна порода тут була ніздрювата, крихка й аж іскрилася на сонці. А під нею – повно карічок від дрібних копит. Дикі кози, здогадався я. На глевкій землі тягся рівний топтанець слідів. До лісу ніякого ходу не було. Дика маржина діставалася сюди з крутого бескеття. На водопійло, розумів я. Але нащо звірині товктися під скалистою брилою?

Я підійшов ближче, лизнув кристалистий камінь – і до мене все дійшло. Сіль – от що притягувало кіз! Ножем відколов кілька грудок і вже мав у кишенях трофей на спожиток. Виходить, я не сам у сьому пустинному обручі гір. А в тому, що се таки круглий котлован, запевнився після того, як протяв ще один 45-градусний прохід на захід. І мене вивело на знакомитий яворовий місток. Зачароване коло замкнулося.

Зачумлений від думок і сумнівів, кинув тіло на ялинове лежбище і замкнув очі. Десь далеко пульсував людський світ, а тут відрубно скнів я – мізерне зерня, завіяне лихим вітром у камінну яму закрайних Карпат. Втікаючи від смерти, я впав у смертний склеп, де якусь часину, може, ще проживу черв'яком, доки сам не стану черв'якам поживою. І що ліпшого я добув?

У сьому лісі нігда не звучала сокира, нога людська не топтала тут ряст. Бо кому сюди закортить злізти, та й нащо? Сюди можна лише впасти і чудом залишитися живим, як се сталося зі мною. То хіба се не варте подяки? Я став на коліна й помолився. «Амінь!» – завершив я і постановив собі вручити подальшу долю в ті руки, що привели мене сюди. Бо що инше лишалося мені робити?

Пекучий голод скребтав кишки. Трусила передвечірня холодінь. Се змушувало братися до діла. В лісі я знайшов трутовик, пористий гриб, що смокче соки з дерев, назбирав сухого моху й бадиляччя. Се я вимостив, як гніздо, в колодязику з каміння і пішов на рінник шукати камінці для кресала. Круглі голяки не годилися, тому я наколов гранітних осколин і взявся за огненну ворожбу. Дітваком я не раз пильно слідкував на толоці за тим, як дідо Гафич викрешує вогонь.

Відщипнув кусник із губчастого трутовика і притулив до моху. Тоді почав чиркати один об другий камінці. Іскри направду цвіркали в мої долоні, гарячі крупини сипалися на трут, але губка не тліла. Аж коли геть наморився і скришив на пісок свої камінці, я здогадався притулити губку до щоки. Вона була студена, сирувата. Як така запалиться?

Пригадалося, що дідо Гафич свій трут і кресало носив у шкіряному кисеті за пазухою. Майстерштик для вогню брався до рук сухий, нагрітий тілом. Вчинив так і я – засилив за сорочку губку і кремінці, щоб до ранку вони просохли. Зморений і зневірений марними трудами, пожував молоденьких ялинових пагонів і зарився в своє сіновище. Щоб ліпше зігрітися, руками обхопив плечі й занурив лице в груди, як дитинча в материнській утробі. Так я боронився від дикого тутешнього світу.

Ще клубилася передрання мжа, коли, гнаний голодом, я пустився в промисел. Вчора на якомусь пні я зогледів шапку глив, що перебули зиму й віджили. Мав надію, що вогонь я таки викрешу і грибова печеня наситить мене. Але пня того я не знайшов, вертався впорожні з подертими руками й лицем. Зате в млакуватому підліссі я надибав надуту ропуху з жовтою звіздою на грудині. Такі дорідні жаби мені ще не стрічалися.

Криво осміхнувся сам до себе: «Колись ми хихоніли з професорських казок про жабощів-французів. Хочеш не хочеш, а мусиш у се повірити...»

З ліщини я виламав рогачку і підступив до жаби. А та вилупила на мене зачудувані пульки і так сердито скреконула, що я обмер. А сама з легкістю скочила вбік ачей на метр. Я за нею, і на п'ятому кроці розсішкою таки впокорив її. Ніс жабу за лабу, зацінюючи тужаве, як у молодого когутика, стегенце.

Здобич я притис камінцями на карнизі скали, щоб не втекла. А сам знову приступився добувати вогонь.

Як я не мордувався, як не дув на трут, що вже добре просох і побурів, та жаданого димка не дочекався. Чи мої кресальці були не такі, чи мої пальці для сього були невправні?

Тоді я рішив діяти иншим штибом. Знайшов на березі потічка дерев'яний цурпалок, облизаний водою і відбілений сонцем. Вирізав суху паличку. Тоді продірявив ножем трутову губку і запхав у неї паличку. «Тепер, – мислив я, – будуть три точки тертя – полінце, трут і паличка». Поплював у руки, як се робив мій дідо, коли приступав до значимої роботи, і почав. Ціпочок закрутився в мої долонях, як веретено. Я робив се так, як бачив колись на образчиках про давніх людей.

«Невже ті дикуни в шкурах, що жили в страху перед звіром і небесним громом, знали і вміли більше за бувалого заброду, чинного матуранта гімназії?!» – гоноровито питав себе я. Смішний і нерозумний, я не чаяв ще тоді, що істинні школи мої лише починаються...

Долоні розпеклися раніше, як дерево. Я змочував їх і крутив паличку далі. В голові теж крутилося, тіло змокріло під платтям, затерпли коліна. А я все снував і снував своє веретено, вслухаючись, як під губкою кришиться на порохняву деревинка. І сталося: гарячі ніздрі вхопили запах перепічки, паленого листя. Сей запах був мені зараз найсолодшим у світі. З дірки несміло, як з пригаслого цигаретлика, сіпнувся сивий димок. Я припав до нього ротом і зачав навісно дмухати, прикладаючи моховиння. Губка тліла, димок густішав, і враз у лице мені бризнув пломінець, обпалюючи брови.

Перше, що спало мені на гадку, – вогонь сей живий! Він звивався з веселим тріском, пожадливо хапаючи мох і сіно, смачно облизуючи паличку, яка його спородила.

Чмокав, попискував від насолоди, шемрав щось своє. Наче говорив до мене. І я, не володаючи собою, схилив голову, вклонився вогню, як живому челяднику. (Мине не хтозна скільки часу і я так же навчуся вклонятися в подяці дереву, стеблині, птиці, рибі, каменю, сонцю, небові, дощеві, землі... За те, що вони є, і я є з ними. І не чаючи на потвердний одвіт, дочекаюся їх навзаємности.)

Лише коли кинувся за хворостом, увидів, що долоні стерті до крови. Та тілько би жури. В мене був огень, була своя ватра-спасителька! Накидавши в огнище ломаччя, я сів перепочити. Так, зігрітий і вколисаний тихим воркотанням, задрімав.

Снилося, що мене опосіла якась слизька паскудота, навалилася на груди, не дає дихнути, затуляє рот і очі. І я, знерухомлений, лежу пластом під сією повзучою лавиною. Пробудився в дурмані і явність пойняла мене ще більшим жахом. Усе довкола було встелено жабами, що кишіли, горбатилися в два-три ряди – рябі, жовтуваті, бородавчато-сірі, червоні, як грань, і зовсім крихітні зелепухи. Найгрубіші топтали мене, злосно б'ючи, як копитцями, тонкими лабиськами. Дивострах сієї картини повнився тим, що мерзка жабина маса ковзалася беззвучно. Жалібно рохкала лише принесена мною ропуха під каменем у виямці скали. А инші наміряли підскочити до неї, гупалися об брилу і зсипалися долі.

Якусь мить я ошаліло за сим позирав. Аж коли спам'ятався, згріб із себе гидоту і сторожко, аби не давити жабноту, потягся до скали. Схопив ропуху і побіг з нею до річища, там поклав на місток. Жаба пронизливо заячала, кажучи радість. Я відійшов за ялину і звідти слідкував, як сіра хмара повзе до поточини, куди її кликала цариця з жовтою звіздою на грудях.

Жаби залишили мою царину, страх лишав мене. Але тепер я злякався за свій вогонь. На щастя, під попелом блимали жарини. Сухе ріща затріщало в кліп ока. Жива полумінь ізнов затанцювала в моєму кам'яному притулі. А з нею провиднілося і в мене на душі.

Накрадавши в кострище товстих дрівцят, рушив я в новий пошук. Ліс після зими все ще дрімав. У пташиних гніздах глядати ще нічого. Гриби зморшки, пам'ятав я, вилізуть тоді, коли цвістиме ліщина. Залишалося теребити букові горішки. І щоб обдурити голод, – жувати смерекову смолу. Хоч якась, а пожива. Дивовижа чекала мене на лісній межі. В кущах таволги й калини, спутаних диким виноградом, рябіли панцирні завитки слимаків. За короткий час я назбирав їх цілу шапку.

Коло ватри натер гірської соли і сипав її в розтруби мушель. Слимаки морщилися, випускаючи слиз і чорноту. Я зчищав їх тріскою. Дрова згоріли, і я мав на землі готову жаровню. Вигріб ямку, накидав равликів і загорнув жаром. Слимачі мушлі потріскували. Війнуло запахом печенини. Я ледве здержувався, щоб не встромити в грань руку. Ледве дочекався. Трощив перепечені шкаралупи, витягував м'ясце і прихапцем жував. Яка то була смакота! Перший справдешній харч на бездомництві.

Так почала ткатися верета мого довгого самування в закрайньому карпатському уділі. Очі звикали до нового овиду, серце ні.

Дуже полегшив триб мого життя вогонь. Вночі я не мерз, а вдень мав на чому спекти настарану їду. За нею нишпорив я від рання до смерку. За тиждень визбирав усіх слимаків, а може, вони поховалися. Почалася гонитва за ящірками. Я кидався на них, як лисиця, розгрібав руками листя, розкустрював нори. Моє око хапало кожний порух, кожен повій стебла. М'ясо ящірок не було таким стравним, як слимака. Але сіль його здобрювала. Ще ліпше припалося, коли на намулистій заплаві вистрелив зеленими стрілками дикий часник-черемша.

Поставала нова й нова лісова ярина – березові брості, молода папороть, молочай, щавель, жалива-кропива, лобода. Але се була голодна ща, не ситна. Коли птиці сіли на гнізда, мій стіл збагатів на яйця. Прибули й сили.

У час спочинку я сидів коло мурашника з наслиненим прутиком. Мурахи залишали на ньому свою кислоту. Злизував її – і в голові аж світліло від кусючої терпкости. Крайчик мурашника я розгрібав і назбирував жменьку білих коконів. Більше з одної купи я не брав.

Запивав свої страви березовим і кленовим соками. Земна волога аж порскала з пробуджених весною дерев.

Коли мусиш, то й камінь укусиш, казали в нашому селі. Сяк-так я починав звикати до своєї лісової трапези. Все, що очи виділи, руки не лишали. Але чи не щоночі мені снився хліб. Житня мамина паляниця з печі, гаряча, з тріснутою кірочкою. Бувало і вдень позирав на рінне каміння і в ньому ввижалися скибки хліба. Се держало мене до того часу, доки я не забув його смак.

Якогось дня, спочиваючи на пні, я почув зозулю. Вона то кувала, то нетривко змовкала і знову кувала.

«Зозуле-сестричко, що живеш без свого гнізда, як і я, скажи, скільки мені тут бути?» – попросив я. І зозуля почала своє кукання. «Один, два, три, чотири...» – загинав я пальці.

На восьмому зозулю щось сполошило і вона пурхнула з граба. Що вісім? – не розумів я. Дні не могли бути, бо їх уже набігло більше. Тижні? Місяці? Про роки я боявся навіть думати. Мене пробило студеною росою.

«Скільки наміряно тобі, стільки понесеш, – сам себе тверезив. – Хто терпен, той спасен. Бо хіба ти не колосок терпіння з великого людського поля смирення? Хіба ти не онук свого діда?»

Ще раніше моє око зачепилося за скіпець молоденького граба, що пустив корінець у кам'яну тріщину на крутосхилі – видно, насінина якось завіялася туди. Нещасний, покручений, він чіпко тримався своєї крихітної п'яді, жив, тужавів на вітрі й сонцежарі і заздрісно тягнув бліді галузочки до темного лісового валу.

А ліс, набираючи лист, густішав і чорнів усе більше. В зеленій химороті тепер там закублювалося якесь нове темне життя. Щось тріщало, тріпотіло, охкало, кувікало. А вночі зітхало і стогнало, як змучений чоловік.

Мені було дуже одиноко і тоскно в такі години. Тоді я розмовляв з вогнем, і він, мій вірний цімбора, гарячими язиками шепотів щось заспокійливе. Я вслухався в оту бесіду, розгадував живу натуру вогню, вирівнюючи за нею і стрій своєї душі.

Щовечора я обсипав свій закутень сіллю, освяченим натільним хрестиком накреслював круг себе коло і держав під рукою нагострений осиковий кіл, і щовечора духи лісу гоготали й галайкали з теміні. Казки «про страхи», які я так любив у дитинстві, оживали тут зовсім близько, ставали явиною.

Понад хащею носилися якісь фосфоричні клубки-повітрулі. Навісно свайбували жаби, водячи по млаках свою царицю-молодицю. Щось заколочувало воду в темному смолистому озерці. Закипав, зрушуючи каміння, потік. Тріщало ріща, наче в ньому ґаздувало щось грубе. Невгомонно плакала, як зурочена дитина, якась птиця. Мірно здригалася скала, гейби хтось гупав у ній ізсередини...

В уривчастій дрімоті перебував я ніч, не розуміючи, де сон, а де явина.

... Ввижалося, як ми з дідом паруємо яворове кісся. Раннього літа належало вибрати в лісі гінкого молодого явора. А наперед Іллі піти до церкви й покласти воскову свічку пророку-громовладцю. Помолитися за лад на газдівстві, за спіх у роботі, за вдале ремеслування. Вдома ввечері язик за зубами держиш, вклонившись образам, рано лягаєш. До схід сонця піднімаєшся і, нікому не кажучи про замір, рушаєш до поміченого явора. Дорогою ні з ким не здоровкаєшся, до бесіди не пристаєш. Смиренно шепчеш молитви. У лісі; перехрестившись, починаєш підрубувати явора з чотирьох боків. Рубаєш точними і негучними махами, щоб не розбудити Велику Хащу, приспану за ніч. Верхівка дерева має впасти на північ. На землі дерево обчищаєш, відсікаєш триметровий криж і завдаєш собі на плечі. Дорогою читаєш подячну молитву за те, що Хаща впустила і випустила тебе з миром.

Удома кругляк розколюєш з тоншого кінця на дві половинки. Не обтісуєш, ховаєш на бантах під стріхою, в затемненому, провійному місці. У вільний зимовий вечір зносиш яворину з хліва. Уже суху, легку, розколюєш знову навпіл. Із сих ощепів будуть два косята. Починається тесання. Перші тріски дідо схапував і десь заникував у потаємному закутні. Інші спалював. Кося тесалося одним дихом. Готове держално дід чіпляв двома ручками за сволок у сінях – аби підсихало до весни. За зиму воно ще «сідало».

На Святий вечір дідо брав в одну руку суху отаву, в другу – яворове Ілієве кося і обходив тричі хижу, приказуючи: «Всевишній Господи, що сотворив Світ, Сонце, Місяць, Зорі на небесах. Як чоловік не годен їм нич лихого зробити, дай так, аби й мені нич не могли зробити, поможи моїй сім'ї, дай сили, сохрани маржини, щоб давали доста молока і весь наш рід був ситий».

На Водохреща, після освячення води в криниці, дідо вмочував у неї кося верхнім і нижнім кінцем і примовляв: «Як помагає ся свята вода людям, так аби моє кося помагало мені у всякій біді і всю нечисть від мене відганяло, і тіло й душу мою спасало». Тоді заходив з кіссям до хижі, набивав на нього дзвінку литовку і клав у красний закут. Чекав священика, котрий, освячуючи житло, бризкав водою і на новеньку косу. І вона долікувала літа, гарячої косовиці, щоб до пізньої осени не розлучатися з ґаздою.

А який був дідо косар – горішок у траві перетинав! Служила дідові ота коса і замашним інструментом, і ціпком, коли дерся в полонини, і палицею, аби боронитися від звірини. А головне – правдивим оберегом.

При кісьбі на уходах, коли ночували в далеких колибах, спасу не було від босоркань і повітруль. В яких лише подобах не являлися вони косарям у паркі підполонинні ночі: то жінчовкою, що нібито принесла перекуску, то панікою в солом'яному калапчику, то блідою дівочкою з вінком із косиць. І коли струджений за день чоловік засинав умліока в своїй ліщиновій халабуді, сі лісові повійниці бралися мучити його тіло – теребили, гнявили, скомтали, щипали, присмоктом витягували мужеську міць. А з третьою молочною росою звітрювалися в темні пущі. Мертвооко за сим позирав із бездонної небесної криниці місяць. Косар уставав у передрання, як пес побитий, – у синцях, ломоті костей, без сили й дяки на роботу.

Якийсь час занадилися дві геть молоденькі повітрулі, що вимордовували чоловіка за ніч до напівсмерти. До боженої жони, що виносила сюди їду, той ніякої хіті не мав. Почалося се після того, як у глиняній бані, де копали черленицю на вальки-саман, притовкло двох сільських дівочок. Тяжкою смертю відходили бідолашні, з повними ротами землі. Відспівали їх і впокоїли на вершку цвинтарного груника, та, видати, спокою загиблі так і не знайшли. Молоді косарчуки боялися заснути, придрімували коло вогню, а старі розказували, як повітрульки в шовкових пеленах закрадалися в колибу, замикали студеними перстами їм очи, діставали заплітки з волосся і вузлували руки, й далі робили з нещасним, що хотіли.

Сільське жіноцтво припросило попа запечатати злощасну глиняну баню хрестом. Цілу ніч божі люди з Чумальова читали там Псалтир – і лише позад сим оті влесливі повітрулі дали косарям спокій. Та скільки й без них непевної нечисті носилося по сутемках диких зворів!

Ті напасті обминали мого діда. Бо мав він на них добру відтану – яворову Ілієву косу. Де б його не запосів нічліг, клав дідо на порозі кучі сячене-пересячене древко і сам вкладався з проникливою примовкою на устах: «Ніч темна, ніч тишна, сидиш ти на коні чорному, на сідлі соколиному, замикаєш ти комори, дворці й хлівці, церкви й монастирці і цісарські престоли. Замкни всякій нечисті губи й губища, зуби й зубища, очі й очища, кігті й кігтища, аби вони на мене, народженого, хрещеного й молитвеного раба Божого Івана, очей не витріщали, зубів не гострили, біду не вершили, соблазну не чинили, суєту не сіяли».

І не мала смілости нічна потолоч переступити той поріг-оберіг.

Ріс я окатим сиротюком і любив звиватися коло дідового ремесла. Дістаючи за свою роботу дерево, дід часом дащось стругав для сільської челяді. Бувало, що й труни-деревища. Коли тріски летіли на землю, дідо примушував мене ревно визбирувати їх і жбухати в піч. Щоб ніхто з прибутніх потайки не зняв першу трісочку. 0, то не просто скіпка, то – тріска-чарунка, що чоловіка годна зробити невидимим, а самому відкрити затайливий світ!

Дідо, коли ще був недолітком, крадьки від свого вітця затаїв таку скалку в пазусі. А далі вчинив так, як казало старе повір'я. Жаска то була для нього година. Увечері перед Паскою кружними дорогами, щоб нікого не стрічати, пішов до церкви на всенощну. Тихо, як мацур, затягся в темний закутень і звідти очив на молільників. Свічні пломінці підсвічували лиця, грали в очах. Коли священик обійшов з кадилом храм, дідо поклав гробову трісочку під язик. Від того, що йому відкрилося, зледеніло хлоп'яче серце.

В одного на плечах волохата голова з гострими вухами – вовкун. Другий – з висолопленим язиком і довгими, як батоги, руками. Се – брехач. В котроїсь баби – кривий надутий ніс, бо вона все про всіх знає. Ще якась прикрила довгим сукманом хвостик. У воронячої вуйни з-під хустки стирчить чорне пір'я. Третя така писката, що два роти має, один з другим перешіптуються. Червонолиця жона щуриться, як ласиця, пострілює очима на всі боки, а цицьки-дині аж тріщать під блузою. А в її понурого чоловіка горб росте під вуйошем, до землі гне. У дівиць декотрих у рукавах сховані голубині крильця – аби женихів до себе пригрібати. А в одної у вухах – мізерні срібні чінговики-дзвіночки, щоб за нею всі леґіні обзиралися, не розуміючи, що їх кличе...

Прийшов час хрест цілувати – і дідо видів, як декотрії губи вивертають, щоб прикластися не до самого розп'яття, а з тильного боку. Як проказано благословення, дідо перший здимів із церкви. Аби, доки послідній челядник кладе поклінного хреста на чоло, добігти до ріки і жбурити в бистру воду гробову тріску. Бо котрась із старших босоркань вже зміркувала і неслася ззаду, щоб тут же обернути дітвака на терлицю – дерев'яну лавицю, на якій труть коноплі.

Летить скіпка в бистрину, а губи, посинілі зо страху, шепочуть: «Пливи закляття за водою, за залізний пліт, за гору кам'яну – з моєї руки, з моїх очей, з моєї пам'яти».

Дух забивали дідові казки.

Як мені тепер, у лісовому пустирищі, хибіло спасенне дідове косирище. А може, й чар-тріска, щоби міг угледіти, які насельники владарюють у сих нічних просторах. І чим я міг боронитися, крім бабиного заговору: «Йшов Господь морем, золотим мостом, стрів мару-покусу: «Згинь, маро-покусо!» Став Господь суди судити: Господу ногавиці, суддям рукавиці, а чорту бурелом. Через Боже розказання візьми свій бурелом від жовтої кости і піди на мхи, на болота, де і голос християнський не заходить».

З хащового бурелому щонічно вила якась животина: «Ди-и-и... Ди-и-и... Ди-и-и...»

Перебувши тривожну ніч, брів я в пошуках їстівного. Се був єдиний мій клопіт: нагодувати себе і нагодувати вогонь. Сухого хворостиння довкола ставало все менше, а я так лінувався йти в запоточину. Я лінувався навіть купатися в мочилі, де благодатно просидів перші години затворництва. Ота вода, настояна на хвої й листі, здобрена масними підземними вибульками, розпалювала звірячий апетит. А мені й так кортіло їсти ледве не щогодини.

Свої лінощі я пояснював собі слабістю від пустої рослинної їди. А ще тим, що мусів вартувати вогонь. Не пам'ятаю, коли мився і скидав одежу – з неї, як ляснути долонею, курився порох. Руки почорніли не так від сонця, як від лепу. З голови сипався пісок і попіл. А я лежав, просяклий потом і димом, і бездумно дивився в небо. Хмарини ціфрували в синьому зошиті якісь письмена, а я не знав тої небесної грамоти, щоб прочитати. Та й не дуже хотів. Я не знав, що робити на сій грішній землі. Здогадувався, що колись виїм усе придатне для шлунка, спалю весь хмиз і тоді прийдеться лізти в моторошну хащу.

І якщо там знайду поживу, що далі? Як і скільки мені жити тут звіром?

Якась холодна й глуха порожнява поступово виповнювала мене, витісняючи останки теплоти серця. Кудись запропала моя привітна вдача, вивітрився мій піднесений дух. А з сим прийшла якась твердість і сухість у тілі, нехіть зайвого руху, якась аж болюча втома. Смертельна втома. Якогось вечора, засинаючи, я застановив собі завтра не вставати, бо, здавалося, вже й голод так не допікав.

Наваливши в кострище грубих колод, лежма пролежав я цілий день, ніч, і другий день, і третій... Лише злизував порепаними губами з бур'янців росу. Живлюща енергія покинула мої мощі, розпластані на підгнилому сіннику. Кістки наповнила дрімотна легкість. Перед очима, коли я зрідка їх розмикав, снували жовте павутиння незримі павуки. В пальцях ворушилися ліниві мурашки. Я сам не чув свого дихання. Лежачи в камінні, сам ставав непорушним каменем. Обдутий вітром, сам ставав воздухом.

І коли щось кольнуло мене в перенісся, я вернувся з далеких глибин і нараз не збаг, що се болить моє тіло. З надмірним трудом підняв повіки і побачив очі – чорні, хижі, непорушні. Очі ворона. Він сидів мені на грудях, замірившись клюнути вдруге. І то вже мало бути моє око. Бозна з якої криниці черпнув я сили і видихнув сиплий крик. Ворон схарапуджено сахнувся і присістився на грабику, що мучно ріс із кам'яної діри. Мій милий, єдиний тут приятель-грабик.

Під вагою птиці деревце хруснуло і зломилося. Щось того менту хруснуло і в мені. Якийсь жаль піднявся зі споду серця і підпер голосницю. Жаль не до себе, майже струпілого в сій кам'яній норі, – жаль до горопашної деревинки, що ледве держалася корінцем тверді, проте всіма жилами тяглася до неба, і вітерко весело бавився з нею. І зараз ся воля до життя була зламана злим птахом-провісником, що прийшов на мою тризну.

Не знаю, як я ожив, як потягся до того граба-калічки: видирав з голови волосся і перев'язував, кріпив надламаний стовпець.

Я хотів, щоб деревце жило.

Я й сам тепер хотів жити.

З недалекого кряжа зизим оком поглядав на мене похнюплений птах.

«Брате вороне, я ще не твій, – сказав я йому і сам здивувався доброті свого голосу. – Хіба ти забув, що ворон ворону око не видовбає?»

Прийде час і ти не схочеш, не зможеш бути таким, як перше. Се може статися враз. І не треба сього боятися. Все змінюється в сьому світі. І людина теж. Змінюйся. Одягай нову сорочку на тіло. Одягай душу в нові шати. І не чекай для сього нового ранку чи понеділка. Ставай новою людиною вже.

Ставай новим у всьому. Вирівнюй душу з Природою. Скидай із себе недобрі звички вчорашнього – і обновишся. І полегшено підеш уперед. Не озирайся, не жалій за тим, що лишилося позаду, що впало з твого горба. То вже не твоє.

І знову прийшла ніч. Темінна й ворохобна – як завжди в сьому лісі. Зорі холодними списами кололи очі. Звуки невгомонної возні повнили непроглядь мороку.

«Ди-и-и... Йди... Йди...Йди...» – кликало з хащі, і сього разу той поклик здався мені зичним. Ніби щось і направду кликало мене на поміч. А може, й на поміч самому собі.

Що мені було втрачати? Я розворушив приспану ватру, роздув вогонь, узяв смолисту головешку. Густий мрак розступився, голоси невидимої мари нишкли, спуджені тіні втікали з оковиду. Боязко шипіла й пирхала іскрами моя факля. І не дармо – попереду щось зашубовскало, захлюпало, ціла ровта ніг чи копит загупала по землі. Наче тугий вітер промчав побоку, забризкуючи мене. Краплі знамо пахли чорним мочилом. Тепер я розумів, хто заколочує тут воду ночами – кози, а може, й кабани та інша живнота. Але чим їх так лакомить ся вода?

На ліву руку від мене зумкотів потік, змалілий за тиждень без дощу. Там щось хлюпало, шумувало. Що – я зогледів, коли нахилив факлю над водою. Плесо збурунилося, з темного дзеркала проламувались, як скляні осколки, рибини і хапали огняне кришиво з мого смолоскипа. Видно, мали його за мошву.

«Риба! – прояснів я лицем. – Я жив коло риби, а їв усяку червачню!»

Ніч утішних дарчиків тривала.

«Йди...Йди...Йди...» – клично гучав з потемків пугач.

Я перейшов ріку (тепер, відкривши рибу, волів так називати свою поточину) і підступив до чорного громаддя дерев. Хаща дихнула в лице запахом перекислого листу, грибної плісені і мокрого пера. Прозираючи в городище стовбурів і плетиво корчомах, я бачив, як з погнилих пнів снуються вгору фосфоричні димки і вітер вихрить їх понад кронами. Те, що ввижалося мені повітрулями.

Ліс похрипував сухаринами, покашлював заглушеними в ломаччі джерелами, стогнав здавленими вітроломом грудьми. Ліс був не страшний, ліс був хворий. Се я збаг тоді в тривожній темряві – і осмуга жалю здавила серце. Другого жалю після сокрушеного грабика. Бо що і кого я міг тут жаліти? Хіба себе! Та жалість до себе вивітрювалася, як у спеку ковбаня. Се був перший знак уздоровлення. Моя вистуджена й спорожніла душа чекала нового наповнення...

Відкинувши згаслу головню, я навпомацки вернувся в свій стан.

І прийшла, промита росами, нова Божа днина. Думи, як ненагодовані діти, обсіли мене. Та ще неприспаний голод точив кишки. Як добути рибу? Зі шпильки я міг би каменем нагострити гачок, та де взяти волосінь? Можна спробувати ловити руками під берегом, як ми чинили дітваками, але се не та ріка, не та риба. Глушити її каменем об камінь? Я був такий слабий, що не міг і глянути на валун, не те що підняти.