Політ крізь бурю
Текст книги "Політ крізь бурю"
Автор книги: Микола Бажан
Жанр:
Поэзия
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)
МИКОЛА БАЖАН
ПОЛІТ КРІЗЬ БУРЮ
Поема
Пружнаста віхола —
прудка підпора крилам.
Боріння. Зрив. Упертий рев стрибка.
Як нудно пахне тулуб літака
розпеченим металом і мастилом!
Як ухають, працюючи навзаводи,
мотори!
Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.
Брести крізь ніч,
в морозній хузі плавати,
нести моє малесеньке життя…
Напружено, аж пальці побіліли,
чіпляюсь за дюралієвий плинт
і прислухаюсь, як гребе під крила
густенну бурю працьовитий гвинт.
Греби поглибше, далі й далі вгвинчуй
десяток тихих людських існувань
туди,
за пруг,
за фронт,
за бій,
за грань,
де кожен —
сам, самітний, поєдинчий, —
стрибне в ревіння, в хаос, в хлань.
Це буде грань життя мого.
Не знаю, —
кінець чи грань?
Мої сімнадцять літ
я в пам'яті квапливо проглядаю,
печальний список бідочок і бід.
Не бідкаюсь. Даремно. Ні до чого.
Кому? Тобі, Іване Хомичу?
От знов на мене він поглянув строго,
немов почув, як гірко я мовчу.
За мною слідом ти крізь отвір ступиш,
за мною звалишся у прірву, в круговерть,
заціпиш зуби,
сталь кільця поцупиш
і трапиш в сніг
чи вгрузнеш в смерть.
Ти зробиш все, як я,
а може, навіть краще,
хоч я – молодша
й легше долечу,
та ти пройшов
такі безжальні хащі,
де вмерла б я, Іване Хомичу!
Про мене знаєш більше, аніж кажеш.
Неприязнь тліє нишком, наче трут.
Вдивляєшся,
чекаєш,
міриш,
важиш, —
не вірить людям —
твій щоденний труд.
Я знаю це, і злюсь, і зневажаю,
але убік очей не відведу,
бо ні жаху, ні сумніву не маю
перед лицем того, на що іду.
Мене від спільного походу не відділить
ні зір колючий,
ні колючий дріт,
і я зумію тілом власним втілить
той досвід мій,
який би міг знесилить,
але став силою прожитих трудно літ, —
їх темний подих розпачу опік,
жалка образа відшмагала їх,
у горлі згорбивсь,
зщуливсь і знеміг
моїх питань невикричаний крик.
Дві тисячі сто дев'яносто днів, —
і в кожен з них я входила, як в біль,
немов крізь терня, дерлася крізь гнів.
Дві тисячі сто дев'яносто днів, —
і я не впала,
й винесла звідтіль
недоторканну кладь надій і почуттів,
як здобуток моїх німих зусиль.
Я – не сама,
була я не сама
в своїй хитливій утлій самоті.
Я бачила,
що не сховає тьма
великої просвітлості путі.
Я бачила,
я прагнула до них,
прокладачів незміряних доріг,
до доброї жадоби їх робіт,
до їхніх спільних радощів і бід,
до їхніх роздумів, і планів, і нарад,
до їхніх здвигнутих мільйонним маршем
свят…
– Дивись, Оксано, ось тобі на свято, —
блакитноокий, наче трошки журний,
слова звучать, як завше, хриплувато,
а тон удано жвавий і бравурний.
– Приніс тобі дарунків небагато,
«Кобзар» в оправі, ще й пенал
фігурний. —
Це батько мій,
це наш Василь,
мій тато.
Тому шість років.
Дільше як шість років.
Переджовтневі смерки прохолодні.
Іще на сходах чую шурхіт кроків, —
він знов страшенно втомлений сьогодні,
але ввійде в кімнату так, неначе
з-під душу вибіг чи прийшов з футболу,
лише на шиї синя жилка скаче
і біля губ проклалась зморшка квола.
Ми вийшли втрьох.
Дзвінке, як бронза, листя
бриніло, впавши на алеї парку.
За чорними кущами переярку
підморгували вікна передмістя.
Хитання тіней,
темряви несталість,
два силуети —
батька й мами Віри.
Він взяв її за руку:
– Що б не сталось,
не похитнись, не втрать своєї віри… —
Не втратити своєї віри? Ні,
вона її не втратила й в ту мить,
як ми почули,
що дзвінок гримить
в переддосвітній чуйній тишині.
І він підвівся вдягнений.
З постелі
звелася мати.
Грюк дверей раптовий.
В квартиру струнко увійшов військовий
у довгополій негнучкій шинелі.
Мене обнявши, кам'яніє мама,
а батько,
крісло сунувши в куток,
сидить, вдивившись невідривно й прямо
у кожен їхній рух і крок.
На стінці висне збита набік рама.
Розкидано хапливо стос книжок.
З чорнильниці повзе лілова пляма
на зошита мого листок.
Повзе, як пляма, втома і знемога,
стрясає тілом тихий дрож тривог.
На нас востаннє глянув він з порога.
Ми тільки вдвох.
Ми вдвох.
Схилившись, мати підняла з долівки
портрет, —
давно він висів в нашім домі.
На грудях батька навкіс три нашивки
і зірка на суконному шоломі,
Таким стояв на кручах придніпрових,
таким доходив аж до львівських стін,
таким пішов в супроводі військових,
зодягнених так само, як і він.
Казала мати: – Помилка. Страшна.
Дурна. Кричуща. Скоро буде вдома. —
Минали дні і тижні.
Путь відома:
до підворітні, в сіни, до вікна.
Десятки рук в віконце тягнуть клунки, —
цибуля, хліб, жовтаве сало, сіль.
На клаптиках, принесених звідтіль,
слова про те,
що все гаразд,
цілунки,
як вчиться Ксана?
Твій Василь.
Тут довгі черги помилок таких,
як з батьком.
Я вже пізнавала їх —
наляканих бабунь, заплаканих дружин.
Он теща Шведова. Он Голубенків син.
А он Марієчка,
чорнява і гнучка,
актора нашого знайомого дочка.
Ми з нею часто вкупі повертались,
порожні кошики додому несучи.
Позиченими з різних п'єс здавались
її примовки, репліки, плачі.
Вона поїхала весною на село,
про родичів казала і про дачі,
а я тягла все менші передачі,
бо в мами грошей зовсім не було.
Коли, притиснувшись до стінки в підворітні,
чекала я, щоб в сіни увійти, —
дбайливий дотик рук
чи усміх непомітний,
миттєвий дар людської теплоти, —
який потрібний,
дорогий,
привітний,
який ласкавий
був для мене ти!
У пам'яті я збережу навік
і вчительки уважність обережну,
і з другом батька бесіду бентежну
про те, яким є справжній більшовик.
І от кінчивсь етап життя один:
нема чого ходити в караулку,
нема чого прийомних ждать годин,—
назад додому, до свого притулку
іду з каструлькою схололих картоплин
і довго човгаю по нашому провулку,
лякаючись віддати їй цидулку,
що він – на вислання,
що він…
…Підкинуло. Здригнулось. Зашкребло.
Затнувся подих. Оберт. Шарудіння.
В ілюмінатор щільно влип Павло,
Іван Хомич вчепився за сидіння.
Я, глянувши в напівзамерзле скло,
грізне й барвисте вгледіла видіння,
переблиски вогнів
у чорноті внизу,
червоні, жовті і зелені траси
стрибучих рисок.
Сполох, як в грозу.
Забагровілих хмар раптові обертаси.
Мотори рвуть на повному газу.
Бляшанки, паки, ящики, припаси
переповзають з боку в інший бік.
Пунктир смертей
промчався повз і зник,
і знову тьма,
і знов сліпуча різь
іскринок, бризок, вогників, блискіток.
Розверзлись хмари.
Вгору потяглись
розжарені ножі розлючених зеніток.
Ревуть мотори,
аж гогочуть,
аж
риплять хрящі бляшаної кабіни.
В горлянці згус ковток гіркої слини.
У хвіст машини люто пре вантаж…
Я радше з подиху моторів,
ніж з радісного крику бортстрільця,
дізналася про тишину просторів,
яка нас оточила без кінця,
лиш дальні залпи сплеском вогнепаду
ще шарпали і злили горизонт.
Пілот ввійшов,
квадратик шоколаду
погриз,
сказав:
– Перелетіли фронт.
І знову цідиться мертвотна синь плафонів,
Павло знов мостить в ранці кожну, річ;
забившись в темний кут, на відкиднім ослоні
похнюпився Іван Хомич.
Що він надумав отієї ночі,
сторонячись людей,
на самоті,
один в своїм душевнім худосоччі,
один в своїм одлюдницькім житті?
«Дівча дівчам,
але не розгадаю,
по виразу очей не розберу,
чи змучена, чи злякана до краю,
чи, може, грає з нами лживу гру.
Я недаремно радив командиру
не йти на пробу,
я б застосував
і тут чітку, здорову недовіру,
не без підстав – ні, ні! – не без підстав.
Яких причин таємна, скрита сила
її сюди, в літак цей, привела?
Чи виправдань своїх батьків схотіла,
чи відплатить, як зрадниця мала?
Не йде про честь батьківського наймення, —
під материнським прізвищем вона
вписалася в народне ополчення,
анкети не заповнивши сповна.
Я викрив фальш
і зразу ж генералу
доклав,
що з нею так, мовляв, і так.
Дарма.
Немов і не почув сигналу,
а нині й сам садив її в літак.
Що ж, довіряйте,
хоч свою довіру
доводите занадто гаряче,
та вас ще гарячіше припече,
коли вона дограє гру нещиру
і в слушний час до німців утече…»
Його терзав, давив і тряс
підозри заздрий рик, —
як чад, струмів він поміж нас,
як сизий присок, пік.
Босоніж присок перейду,
прорву біду, мов чад, мов тьму,
і свій солдатський хліб прийму,
як всі, в однім ряду.
Іти отак, іти отак,
не повертати вбік,
хоча проник і в цей літак
глухий, злобливий рик.
Вже не прикличе він біди,
з дороги не зіб'є,
бо знаю я,
за що й куди
несу життя своє.
І я побачила в імлі,
у синій зморі літака,
як простяглася звіддалі
до мене спогадів рука, —
вона щедротно подає,
щоб я напитися могла,
густим питвом життя моє<
...
конец ознакомительного фрагмента
Почитать похожее на эту книгу
Популярные книги за неделю
-
wait_for_cache