Текст книги "Зустріч на перехресній станції"

Автор книги: Микола Бажан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

МИКОЛА БАЖАН
ЗУСТРІЧ НА ПЕРЕХРЕСНІЙ СТАНЦІЇ

Розмова трьох

Перехресна станція. Рівні й блискучі рейки колій ведуть подорожніх у всі кінці. Тут відбулась зустріч трьох, що їхні колії нарешті знову зійшлися на цій станції.

Там, де колія веде вперед, на грані стиків блищить зеленим вогником семафор у майбутнє. Його поставлено на межі доріг та націй; і лише хоробрі сміливці відважуються вийти за його зелений огонь, бо там починається майбутнє.

Його встановили сміливі конквістадори-піонери як рекордний кордон для всіх подорожніх. З того часу минуло кілька років; і масло в лямпах семафора вже майже вигоріло, але він ще жеврів зеленим вогником. Багато подорожніх дивилися на цей зелений огонь, та їхні дороги здебільшого вели назад. Конквістадори, що запалили його, роз'їхалися праворуч і ліворуч, проте огонь не погасав.

Вони поїхали на розвідку, їм треба булл заглибитись у сучасне щоб у ньому знайти засоби посуватися в майбутнє.

І от сьогодні на цій перехресній станції троє з них зустрілися знов.

Один із них, що обличчя його вміщало в собі риси всіх націй ТІ рас, що його волосся було чорне, як вугілля шахт, а очі блищали вогнем татарських ватр, скитських вогнищ та юпітерами європейських ательє, а кожний сторонній подорожній подумав би, що він з Патагонії, перший вийшов на колію, що вела вперед, і подивився на обрій, де далеко жеврів зелений огонь семафора…

Цей перший, що від нього пахло морем і далекими шляхами, які перерізують сучасність, попихкав своєю люлькою і задоволено промовив:

– Горить!..

Другій, що стояв поблизу й показував рукою вдалечінь. чиє обличчя й постать нагадували задумливого мандрівника футуропрерій, з докором відповів:

– Хіба я не попереджав?..

І третій, що великими пальцями правої й лівої руки звужував собі очі, бо він був трохи близькозорий, з породи довгоголових, і що блукав по нетрях провінції, ніби не ймучи Віри собі самому, – здивовано промовив:

– А я справді горить!..

І всі троє повернулись обличчями один до одного й, простягнувши руки, промовили вголос:

– Це ти, Семенко!..

– Це ти, Шкурупій!..

– Ти Бажан!..

– Гого-го!!

– Дій прикурити, – сказав перший, притоптуючи жовтим пальцем у люльці рудий тютюн.

Запахло пивом і тютюном, вугіллям паровозних топок і уборною.

Так пахне комунікація на багатьох станціях нашої країни, що до їхніх перонів мовчазні дядьки, погейкуючи на волів, підвозять збіжжя важке своє й хрумтливий цукор, побоюючись безпритульних та міліціонерам.

– Небагатьох залізничних коліях стоять семафори. Але хто їх ставить на тупиках? – запитав тоді третій.

Коли б в цей мент до них підійшов один із тих, що так люблять зайцями їздити на потягах нашої літератури, економлячи гроші на підручники версифікації та не жалкуючи їх на пляшку горілки для голови сільського Комнезаму, щоб узяти собі посвідку про безпечне соціяльне походження, де б на запитання: «Хто ваші батьки?» – не стояла відповідь: «Попівський син», – так от цей «заєць з ідеологічних міркувань» підсунув би:

– Ваш семафор – вказівка на коротший шлях до найближчого кафе.

Та цього не сталося. І третій продовжував:

– Правда, в тих формулах, що за допомогою їх ми роки тому намагалися прокласти нову залізницю в май бутнє, було алгебри й логаритмів не менше, ніж у розрахунках інженера-будівника, але що з того? Найстаранніші й найпильніші бажання довести, ніби 2X2=5, не завжди бувають виправдані.

– Ти став больно розумний, – сказав перший, пихкаючи люлькою й дбайливо псуючи українську мову, – це од тих нерозумних тинів, які ти перелазив за час нашої розлуки. Цей розум дала тобі відсталість, яка оточує нашу оазу і куди ви, – звернувся до другого, що задивився на жовтий дим над шклянками пива, мріючи про веселих дівчат і примхливі рими, – куди ви обоє після вашої зради повтікали. Це – на користь, бо можна й підождати, не все за раз, і коли б ми не зустрілись, то все одно зустріч нашої ідеї, нашокультурної формації відбулася б в цій же кількості, хоч і з другими прізвищами.

– Можна й підождати? Гм, чи не значить це, бува, що папір, де на одній сторінці було виведено чіткі, мов гільйотина, формули смерти мистецтва, треба перевернути, а на другому боці його написати вірш про міську панель і любов на міській панелі? Ти робиш і робив так, але ти не хочеш признатися…

– Хто його примусить признатися? – промовив другий. – Патентовані слідчі в літературі, що мають мандат на це (від кого?) і горду назву «критики», не змогли притиснути його до стінки. Ох! Я люблю критиків, як алігатор любить пташинку, що колупається в його зубах…

– Хо! – чи здивувався, чи підтвердив перший.

– Так, – сказав третій, – наші критики нагадують мені дядюшок з села, що по обіді голосно гикнуть і промовлять до своєї огрядної жінки – «оце мені подобається, а оце не подобається». Між іншим – їхні шлунки зовсім не перетравлюють нерозжованої їжи. В них є щось від дегенерата й щось від бугая. Цікава помісь!

– їх можна класифікувати, – підхопив другий, – в одних – довгі вуса й довге перо, що, мов мітла в руках у пугала, може лякати лише горобців, другі лисі й на голові, й на душі, треті – без усів і без лисини, та в них немає зубів і вони можуть споживати лише солоденьку юшку, куди накришено трохи «революції» та повстань, більше для вигляду, ніж для корнети. От!

Перший випустив од задоволення велике пасмо диму зі своєї люльки, очі йому повужчали ще більше, але він нічого не сказав.

– Вони, більшість в усякому разі, клянуться бородою Маркса, – мовив третій. – Моторні парікмахери! Марксову бороду кожен з них зачісує собі до вподоби. Від цього Маркс у одних нагадує Софокла, в других – романтичного панича, в третіх – нашого шановного Тараса, в четвертих – неголеного дядька з Кибинець, в багатьох – він є копією їх самих. Загадкова ситуація – де ж справжній Маркс?

– А комплект «Плужанина»?! – пискнув би «літературний заєць», коли б підійшов у цю мить. Але не було його, й розмова тривала далі.

– Характерно, – сказав другий, – що за своєю власною пихою вони нічого не бачать. Вони лише з великою охотою сваряться один з одним.

– Чого вас так заїдають критики? Беріть приклад з мене, – промовив нарешті перший. – 3 самого початку треба плюнути критикові межи очі, щоб не ждати від нього того, чого він по своїй природі не може дати. Тоді ждіть сподіваного, а то ви все, мов якийсь актор од рецензента, ждете несподіваного. Це застрахує від того, щоб ждати якоїсь допомоги від людей, які мусять бути розумніші од вас, а де ж вони візьмуться, ці розумніші од нас люди? Ждіть допомоги й корективів від індустріялізації…

– Значить – пульс сучасности?.. – глибокодумно промимрив другий.

– Його шукати? – запитав третій. – Я не хочу нічого шукати, хоча останнє – дуже вигідно, зручно, безтурботно й навіть приємно. Можливо, що я не намагатимусь всидіти на теплих подушках заялозеної лірики і речі мої перестануть нагадувати убогий і зім'ятий самовар, що в

...

конец ознакомительного фрагмента