Текст книги "Поезії 1929-1940 років"

Автор книги: Микола Бажан

Микола БАЖАН
ПОЕЗІЇ 1929-1940

ФОКСТРОТ

 
Дугою вигнувшись, дає струна тупа,
Немов краплині, впасти чорній ноті,
І ось улесливо з оркестру накрапа
Мелодія в розбещеній скорботі,
І люди йдуть, згинаючись в фокстроті,
Ламаючись у нерухомім па.
 
 
І скрипалі бліді помалу
З скрипок опуклого бокалу
У залу, як в тремкий сосуд,
Переллють прелюд.
Забився в похоті прелюдній
Цей крок лисиць, меткий фокстрот.
Цей такт,
Цей тракт хитких істот,
Цей акт одвертий, акт прилюдний,
Цей неймовірний акт.
 
 
Шматуй же крок, труси людей ти,
Кохання механічний знак!
Уже на чорнім горлі флейти
Заходив худий борлак.
Струна, як бич, пече банджо,
І стогнуть скрипалі,
Щоб звук хитавсь, як в жилі жовч,
Як ртуть в гарячім шклі,
Щоби, упавши з висоти,
Запавсь, зім'явсь, зібгавсь.
Щоби розкрилися роти,
Роти голодних павз.
І захлинувсь астмічний такт,
Що рве, як рану, рот.
Цинічний акт, прилюдний акт,—
Розчавлений фокстрот.
 
 
Ах, солодійництво примар
В розгойданому мюзік-холі!
Віолончелі стегна голі,
І хтиві талії гітар,
І жирний ляпас підошов,
І крок кривий, як корч.
Ну, що ж,
         така людей любов,
Випростана сторч!
Хитаючись, любов іде,
До рота влипши ртом.
Любов людей, любов людей
Трусить животом,
Животом і клубами,
                   губами ботокуда,
Губами, мов окравками
                   скривавлених лахміть.
То, поспішаючи, стенографують люди
Каракулями шімі свою коректну хіть.
У стоккато шуму шімі,
Спотикатись в шумі шімі.
Це – любов.
Ось така ти в шумі шімі,
У строкатім шумі шімі
Ти – любов!
 

1929

ЕЛЕГІЯ АТРАКЦІОНІВ

 
Із чорного стебла баска
сівба важких басів,
і флейти метушня баска
на рині голосів.
 
 
Різкий плижок, зухвалий скік,
сухий, як дріб, галоп,
і флейт одчай, цих флейт баских
над ямами синкоп.
 
 
Крутися, світ, крутися, цирк,
крутися, карусель!
І гостроверхий фейерверк
злітає над усе…
 
 
І день – у смерк, і ніч – у смерк,
і серце – нічичирк.
Крутись, скажений фейерверк,
крутись, скажений цирк!
 
 
І око юрб проколоте
на шпагах тисяч ламп.
Крутись, прокляте коло те…
Такт!
Темп!
 
 
Чи, довго прокрутишся так тут,
невже не впадеш,
невже?
Кожен вигиб і темпу, і такту
віддрукує капельмейстерський жест.
Віддрукує і занотує: стій!
На кожну ноту, на ту є
карб
свій.
 
 
І пізнаєш уперту математику
пароксизмів захвату і журб…
Товаришу,
друже,
братику,—
в кожного є свій карб.
 
 
Кожному ноту нажебрано,
і іншої буть не могло б,
і рипить між іржавими ребрами
серця сухий суглоб.
 
 
Серце! Крутися, хитайся, хитайсь,
вигинайсь шкереберть!
Із губ акробата-китайця
струмочком сповзає смерть.
 
 
Захлинувся ковтками конвульсій,
завертівсь на блискучій косі,
і зчепилися в спільному пульсі
серця
усі.
 
 
Горло горбом напнеться,
втнеться крик,
як звисне, мов флаг, із трапецій
чорний людський язик.
 
 
Скрикне тоненько панійка…
Тоді націляйся й лети,
в зойки розпачливі, паніко,
зімни їхні голі роти!
Слину і сльози виточи,
губи в гримаси зміси!
Розгойдались, мов трупи на ниточках,
голоси.
 

1929

НІЧНИЙ РЕЙС

ю. я.

 
Підноситься зневажливо рука,
І щерблене перо, неначе шпага, гнеться,
І пада, зломлений, в покресленій чернетці
Рядок, мов щогла неструнка.
Та напина вітрила плавні строф,
Скрипить холодним тросом літер
Вітер
Вишуканих катастроф.
Шукання катастроф, і мандрів, і натхнень
Утіха всіх утіх, розрада всіх розрад.
Хай спинається твій патетичний фрегат,
Фрегат патетичних пісень,
Що чує крізь шторми, і ночі, і тьму,
Стенувшись од корми до носа,
Що судились йому,
Простяглися йому
Мужні мандрівки матроса.
Рівні та прості
Лягли на морях
Дороги матроські,
Як шрами од шпаг.
Тінь неспокійна й крилата
Корсарського злого фрегата
Морями облудними буде пливти;
Струмітиме хмуро повз чорні борти
Вітер одвертий солдата,
Вітер хоробрих людей,
Що кричить альбатросом між рей,
Тугий, як дуга арбалета,
Прямий, як удар стилета,
Шершавий, як іржа
Корсарського ножа.
Рубай же ланцюги,
Зривайся із причалу,
Бо не в чорнильницях фрегат шукає шквалу,
Бо ти, як муж і войовник,
В часи смертельного авралу
І компасу,
І серцю
Метнутись не даси убік.
 

1929

ЧИСЛО

 
Коли межа, як парость, проросла,
Коли вже інша грань нову межу затисла,
Тоді числом не зміряти числа,
Й стоять пусті, розкриті навстіж числа.
Стоять, мов згарища.
         І куриться труха,
                   і куриться труха
На них, як фіміам руїни і розору —
Жертовники німотні Піфагору,
Порожніх капищ стоптана пиха.
 
 
В безбарвному осяєнні і блиску,
У вічнім холоді містичних сповивал
Чисельного скупого обеліска
Підносився насичений кристал,
Коли монархія над світом розпростерла
Свій стяг, і мудрість, і важучі берла,
Коли на владний трон, як рій грізних примар,
Здіймались числа у вінцях тіар,
Коли на вогнищах аутодафе потворних
На смолоскипах паліївських орд,
В печах катівень, в алхімічних горнах,
В розжарюваних пухирях реторт
Кипіла лють, мов кість холопська, чорна,
І чорний голод, чорна кров і чорт.
Шугали випари і кидалися врозпаш,
Злітав язик огню, мов готики язик,
Підносився кристал, ясний, як смертний крик,
І падав знов на дно, страшний, неначе розпач.
Важким кристалом осідав на спід
У колби в череві, в її скляному шлунку,
І філософський камінь, і гомункул
Числа, як штучно вирощений плід.
І мудрість йшла, як хвора породілля,
З сухим, як гостія, й гарячим животом,
Отруєна чаклунським соком зілля,
Ядучим соком і містичним сном.
І мудрість йшла як сон і паранойя,
Сновида лжива між живих сновид,
Підносячи число, як деспота, на щит
Поміж зачумлених, замучуваних стоя.
Число – монарх, що зводиться на трони,
На книги й вежі міст являти чудо й суд.
І замкнуто міста, і замкнуто закони,
І в знаки чисел входить абсолют.
Число – як обеліск володарів нездвигних.
Але вже куриться смертельна порохня
І вже в розколини на обелісках їхніх
Нове зерно свою стрілу вганя.
 
 
Відкупщик ходить при дворі монаршім,
Купцю в заставу меч приносить феодал,
І шал володаря – гендлярства хижий шал,
І наливається купецька сурма маршем,
І дзвонять щогли кораблів товстих,
І плинуть кораблі, і пера линуть гусячі
За ними вслід по шпальтах жовтих книг,
Число виводячи, збиваючи, вовтузячи,
Нездвижне й сонне ганьблячи число,
Шануючи оте, що бралось і росло,
Пускало парості і виганяло ссальця,
І пульсувало в шпальті й капшуці,
Як серце, зважене й обмацане у пальцях,
Як золотий дукат в торгашеській руці.
 
 
Число росте під алчними руками,
І щодоби зростає.
                   Щодоби
Приплив – одплив невгавної лічби
Шумить над теплими й холодними морями.
Перегортаються і книги, і моря,
У далеч тягнуться, мов сині рейси, шпальти.
Немов флотилія, рахунку довгий ряд
Йде з Генту й Генуї до Корсіки та Мальти.
Крізь Зунд, Ламанш, Біскайю, Гібралтар
Веде рахунок свій стурбований гендляр,
І бачить він в прозірливості трансу,
Як повз екватори суворого балансу
Бредуть хисткі, уперті кораблі,
В меридіанах шпальт, як в темнім лабіринті,
В нестерпних штормах, в непрозірній млі
Шукаючи шляхів до двох прекрасних Індій.
 
 
Ось вправним почерком накреслено нулі —
Гендляр вдивляється і бачить за нулями
На багнах Африки золотоносні ями,
Пробоїни товсті в уярмленій землі.
І далі вписує конторський почерк звиклий
Фігури одиниць, цей частокіл лічби.
 
 
Так в караван лаштуються раби,
На спинах несучи криві, як двійки, ікла.
У кожну вісімку, чи сімку, чи дев'ятку,
У кожен з десяти невитворних значків
Вдивляється гендляр, як в радість і в загадку.
І конквістадорських завзятих кораблів
Законний власник, певний владноможець,
Чи імператорський католик-мореход,
Чи амстердамський вільний гугенот,
Лихвар, пірат і святобожець,
Вславляє цифр своїх широкий розворот
І, гримлячи дзвенючим тілом ножиць,
Хребцями рахівниць, немов кістками нот,
Пишається з числа, що йде, як переможець,
В свій перший банк, на перший свіц банкнот.
 
 
Скарби і дії, визначені в числах,
Звикають цифри зважити й пойнять,
Як здобич панову, де вдавлено печать
Купецьких статків і торгових вислуг.
Вони служили, служать знов не згірш
Базарному бундючному монарху
За совість чи за карб, за виграш чи за скаргу,
Чи за звідомлення несамовитих бірж.
І буря перших бірж, і вітер перших акцій
Ix відриває й гонить од землі,
Як душі виссаних і висохлих абстракцій,
Зароджених у підступі і злі.
І знов підноситься надземних чисел замах,
І знов підводиться, хоч в інших фіміамах,
В борні і течії мінливого єства
Абстракція числа, як привид божества,
Абстракція, що смертю пахне трохи,
Коли мертвіє рух і нам яніє час
У формулах великого святохи,
У кафедральній замкнутості фраз.
І дійсність мислею була відбита й зранена,
І влучена, і випущена знов.
Дух бунтівничого купця і лютеранина
В собі свого купецтва не зборов.
 
 
І мисль стає дедалі все гугнявіш,—
Старіє Фауст, в'яне думки рух,
І перед тьмою незбагненних явищ
Лякливо клякне невсипущий дух,
Цей дух, що йшов проз течію сторіч
І розверзавсь могутніше та дужче
У життєдайних грозах протиріч,
Що розгортали й потрясали суще;
І розвертається движима та страшна,
Безмежна й вічна кругойдучість циклу,
Що вже перейдену, утворену та звиклу
Свою межу сама в зростанні поглина.
Стрибок зростань, і катастрофа, й натиск,
Могутнє скупчення шаленої снаги —
І рве ріка, як шкуру, береги,
Щоб берегом новим в новому плині гнатись,
Де міліард краплин вив'язує струю,
Де сотні струй ріку прядуть єдину,
Щомить міняючи пов'язаність свою,
Хитаючи й бунтуючи пучину.
Як пульс і плин, число росте й живе,
Собі само ламає серце й мозок,
Щоб з муки й боротьби, з великих гроз і грозок
Повстати знов, як значення нове.
У вічність вгвинчує свою снагу самум,
Жорстокий смерч, що виведений строго
З сухого серця і живущих дум,—
Знаючість Гегеля, ця тінь буття живого,
Цей правди темний відгомінний шум.
Бундючність Гегеля —
                            ікона і канон,
Професорські косноязичні клекоти,
Що, як у кут глухий,
                            женуть у свій закон
Живий неспокій,
                   душу діалектики.
Бундючність Гегеля —
                   пожива словоблудства
І нерухомий марш муштрованих ідей.
Живий неспокій —
                   у живих людей,
Цих перших на землі, що починають людство.
 
 
І розкриває труд, як двері, вхід в життя,
Буття і мисль ідуть, ведуть і служать класу,
Й знаючість Гегеля, як здолана, здалася
На службу
                   й рішенець вождя.
І мускул мислі зв'язано водносталь
Із мускулом сердець, із м'язами в руках,
Щоб витримати впевнено і просто
Тривогу й спокій у тяжких боях.
Це спокій Леніна гримить в земних тривогах,
Це спокій класу, що штурмує світ,
Де йдуть бої, як вибухи, в зеніт;
Це спокій класу —
                   труд тяжкий побід,
Робочих рук робота проста й строга.
Бо, сталь стругаючи,
                            ламаючи руду,
Ллючи чавун, витоплюючи мідь,
Дано труду
Збагнути світ, пізнати і змінить.
І дужа мудрість вчить творити речі,
Ладнати юрби й розкривать серця.
І творча лють бунтарських заперечень —
Прекрасна лють і впевненість творця.
Як труд і мисль, пізнать діла і землі.
О земле юрб і добр, о земле сил і дій!
Я кожну яв твою зв'яжу і відокремлю
В єдиній складності твоїй.
Тебе до пня,
                   до дна тебе, до краю
Всю вичерпать і розітнути суть.
Тебе, немов мету і жертву, розкриваю
Й не можу до кінця збагнуть,
Бо мудрості й буття неісходима путь,
Що, віддаляючи, кінці свої зближає.
Безкрайність і кінець прядуть єдину сталь,
Бо світ скінченний і безкраїй він же.
Спіраль буття, закружена спіраль,
Кінчивши коло, починає інше.
Неспокій і жага проймає їх наскрізь —
І серце, влите в світ,
                   і всесвіт, влитий в розум,
І падати їх зустрічам, як грозам,
Що в вибухах і звалах зачались.
 
 
Висока мудрість гроз.
                   Гроза, і мисль, і діло.
Народжена трудом,
                   вертає до труда,
Пройшовши через мисль, неначе крізь горнило,
Ця істина – цей світ, цей грунт і ця руда,
Засмаглий залізняк, доробок рудокопа,
Ядучий пил хімічних речовин,
І, як мороз, різкий, прозорий газолін,
І синя глибина дзвінкого феростопа;
Це істина – цей впертий труд ідей,
Узяте цифрами знання і воля класу,
Що вводить мисль свою на площі і в каркаси
Будов, піднесених людями для людей,
Немов господаря,
                   господар і диктатор,
Що скаже – так, і буде дійсно так,
Що мисль і труд для наступу й атак
Кладе, мов кораблі, у бойовий кільватер.
Робота й мисль, сполучені в єдине,
Знання, і прагнення,
                   і розгортання сил,
Коли, у наступі розтоптаний, загине,
Глухий, немов пиха, нудний, неначе пил,
І гегелівський дух, натхненник пустосвятам,
І лживий, як спірит,
                   розлючений, як бог,
Приреченості лицемірний фатум,—
Безрадісність і розпач обидвох.
 
 
Робота й мисль. І землі – під ударом,
Щоб мудрість і руду рубать з їх чорних ям
Забойщикам і сталеварам,
Бурильникам і шахтарям.
 
 
Виходить людство з цеху і забою —
Йому здолать, йому здобуть дано.
Це – мудрість класу, взята з бою,
Немов найкраще людське знамено.
Під зойки креслених снарядами парабол,
Під рев будов,
                   під марш колон
Виносять із боїв спокійний, наче прапор,
Упевнений, мов звершення, закон.
В двобоях явищ супокій закону —
Неначе армія, що стала на бівак,
Спиняючись для дальшого розгону,
Ладнаючись для зважених атак.
Пильнує штаб.
                   Не сплять бійці дозору;
І на закон, як на плацдарм, лягло
Проектом наступу і схемою відпору
Народом всім прокреслене число.
Цілеспрямованість, мов путь розкривши силам,
Встає, йдучи в контроль і випробу трудом,
Число, розміряне людським упертим ділом,
І діло, зміряне завжди живим числом.
Прямокутне,
         мов куб
                   чи мов пруг
                            ватерпасу,
Розгинаючи
         кожен
                   м'яз,
Виходить
         число
                   перед фронтом
                                      наказу,—
 
 
І клас
         віддає
                   свій наказ.
Виростаючи з сталі
                   у курянім Сталіне[Зараз – місто Донецьк.]
З виру при Хортиці,
                   з розсипу керченських руд,
Радісно зводячись в хузі, і в кризі, й в розталині
Над кузнецькими домнами, над прямокуттям споруд,
Простує число планомірно й усталено
На подвиг,
         на творчість,
                   на труд.
Як цифри, шикуються труби гамарень,
Як цифри,
         проростає сталь,
Живою цифрою навколо ферм і паль
Закручується шнур електрозварень,
Випорскуючи порції снаги,
Шипучі порції дошкульної електрики,
Аж на риштованнях спалахують цвяхи,
Мов гейзери,
         мов райдуги,
                   мов спектрики.
Іде будовою, що землю потрясла,
Проходить цехи, верфі і забої
Бадьорий виступ творчості людської,
Бадьорий наступ творчого числа.
 

1931

СМЕРТЬ ГАМЛЕТА

Післямова

 
Я знаю вас, Гамлете, снобе дволичності,
Я знаю ваш звичний і змучений грим,
І ваші гримаси та риси трагічності,
І весь ваш нехитрий, буденний режим:
Живете на мансарді,
                   гуляєте в дворику,
Вночі ж —
         сопете над писемним бюром,
На жовтому черепі бідного Иоріка
Рисуючи вензелі млявим пером;
Про мудрість незнану говорите, бродячи,
І дім свій звете – Ельсінорська земля,
Й п'єте,
         щоб духовно зв'язатись з прародичем,
Краплі датського короля.
Це, може, єдине, що в вас королевського,
Бо не розкошуєте, в борг живучи,
І часто
         приходить
                   мара Достоєвського
До Гамлета в гості
                   лякати вночі,—
Лякать і загрожувать, мучить і кликать,
Дарма не розводитись: буть чи не буть?..
А Гамлету легше вкусити свій лікоть,
Ніж стати на гостем накреслену путь…
Стоїш у ваганні,
                   двоїшся,
                            і мариш
У трансі проблем, і дилем, і оман,
І чуєш, як хтось промовляє – товариш!
І чуєш, як інший нашіптує – пан!
І Гамлет очунює,
                   пробує жваво
Озватись на те і на це.
Мовляв, придивіться —
                            ось моє праве,
Це ліве у мене лице.
Не вірте!
         Не дайте блідому Гамлетику
Сховати між фраз і між поз
Двоязику його гомілетику,
Його роздвоєнський психоз.
Двійник!
         Роздвоєнство!
Примари романтики!
Блудливі блукання роздвоєних душ!
Такий романтичний, надземний туман такий
Смердить труповинням чому ж?
З'ясовано: всякі божественні Януси
Насправді вдивляються тільки назад,
І манна надземності,
                            манна гуманності
Змінила хімічний свій склад.
Та й прізвище інше учені їй видали,
Як дару сучасного неба і слід,—
Звучить голосніше за герцогські титули:
Дихлордіетилсульфід.
Пожива месії, Мойсеева манна,
Де хлор – за підливу,
                   за соус – миш'як.
Мойсей!
         І месія!
                   І Цезар!
                            Осанна!
 
 
І чорним хрестом з-попід неба літак.
Прибрала романтика вигляд і хватку,
Як вахмістр і унтер,
                   і дивно,—
                            невже
 
 
Хтось в шафі, неначе дідівську крилатку,
Двійника старомодного ще береже?
Для цього часу і терпцю дістає в кого?
Кому іще личить крилатка оця?
Іде по Європах мара Достоєвського
І шкрябає пальцем в двоїсті серця.
І люди вилазять з сердець, як з облаток,
Як з чирія – з люті, з верзіння і з мук,—
І син генерала,
                   й гетьманський нащадок,
І прусського юнкера виссаний внук
В одній уніформі виходять на брук.
Тепер пошукайте Альош Карамазових
В святих легіонах, в муштровім строю,
Де вони в фільтрах машкар протигазових
Фільтрують рідесеньку душу свою.
Надувсь респіратор і хобота вишкірив,
І дме Іісус респіратору в зад.
Навіть ви,
                   християнніший князю Мишкіне,
Вписались до бравих солдат!
Значить, гундосий, і вас-таки
Захопили звитяги святі,
І виросли хвостики свастики
На вашім смиреннім хресті!
І браво підкручує пещені вусики,
Зухвалий наводить на лобика глянц
Гвардія чорна скажених ісусиків,
Прозелітів святих сигуранц.
А Гамлет вагається.
                   Ці церемонії
Часи відкидають такі.
Принце Данії!
                   Чуєте?
                            Принц Солдафонії
Вам дозволить піти в денщики!
На башти надземні ховаєтесь, Гамлете?
Ви вперлись у кут,
                   ви не сунете вспять.
Розв'язання справжнє теперішніх драм не те,
Де звикли ви руки ламать і стогнать,
Бо снайпери чорні – залога у башті,
У башті із кості слонової рим.
І рими уміють стріляти.
                            І зважте —
На кого стріляють, змагаються з ким!
Старі контррозвідники й чисті поетики
Укупі в святих хрестоносних полках
Вивчають скорочені курси естетики
Погромів Петлюри і кар Колчака.
Схопіть же за горло, як вбивцю, заплутаність
Гуманних, як зрада, казань і молитв!
Єдина велика і справжня є людяність —
Ленінська людяність класових битв.
Між новим і старим —
                            не лягли мости.
На два стани розпався вік.
Вмирай, чорний Гамлете,
                            принце лякливості,
Щоб в боях народивсь чоловік!
Місце в бою розшукать не з ласкавості,
А твердо прийти і стать.
І клас навчить і любові, й зненависті,
І клас навчить зростать.
І станете в лави, де кожен робочий,
Де кожен засмаглий в боях рудокоп
Навчить вас дивитися ворогу в очі,
Навчить вас застрелити ворога в лоб.
 

1932

ТРИЛОГІЯ ПРИСТРАСТІ

 
Захворіло серце. З усяких хвороб
Найтяжча й найдужча – разюча ця хворість,
Що прорізає, мов корінь, мов прорість,
Засмоктану ягоду людських утроб.
Захворіло серце, і точна свідомість
Про стан свій, про біль свій, малий і страшний.
І крику немає у нього, – натомість
Нема і сподіваної тишини.
Натомість навколо гармидер відвідин,
І радники, й гості, і свідки кругом.
А серце вже знає:
                   ніхто з них не гіден
Почути останнє дихання його.
Сидять приживалки. Ревуть домочадці.
Приходять розрадники й опікуни
Сваритись при першій, непевній ще, згадці,
Що мають на спадок права і вони.
 
 
Чистоплюйці душі і сердець приживальці,
Більше тобі, співчуття, не дано,
Як тільки сидіти й поламані пальці
Зав'язувать бантом навколо долонь.
Сидить і чеснотами пахне, як милом.
Сидить і скорботою пахне, як злом.
Сидить, поправляючи рухом несмілим
Гримаски своєї трагічний залом.
Чи кінчиком пальців, чи вінчиком губок
Торкнеться гарячого м'яса проблем,
І витискує кожну сльозу, наче тюбик
З солодким сиропом і нашатирем.
Співчуття й вболівання,
                            ти – лікар, ти – фельдшер,
Що вчасно ніколи не може прийти.
Ти – перша швидка допомога помершим,
Яким непотрібна вже ти!
 
 
Безформність спухає, як флюс, як флегмона,
Як яма в болоті, як мла уночі,
Як мокрі, як сірі, як виссані лона
Безплідних самчих і старих павучих.
Це – голодна хандра, невиразна й огидна
Карикатура одчаю.
                   Це ти,
Що криком розпачливим вмерти не гідна,
Що сном і мовчанням безсила лягти!
Півмисль і півслово огромне й убоге,
Недоносок душі – о, як тяжко йому
Тягти свій живіт, безголовий, безногий,
Задивлений пупом у вічність і в тьму!
Хандра – напівмертва й страшна половина
Живого чуття, що лежить на межі
І людського скону, і шалу людини,
Як Сфінкс боягуза, Нірвана ханжі.
Та в'яне вона —
                   і не мисль, і не настрій,—
Гігантська амеба застояних серць,
Коли виступають на прю, як на герць,
Інші гості, більш бистрі і заздрі.
 
 
Охайна, й несхибна, і вірна, і строга
Ти душиш, як астма,
                            ти душиш, як мертвим узлом,
Прониклива й найболючіша з судом,
Заздрості люта й таємна тривого!
Ти – заздрість, що б'ється й звивається в звої,
Як змій, свої кільця слизькі простеля,
Хльостка какофонія ноти одної
Маніакального скрипаля.
Струна верещить і смердить каніфоллю,—
Скрипаль промовля, мов король, до юрби.
Королю! Ти голий, королю,
Сухорукий музико злоби!
Ти впевнено входиш.
                   В напруженні дикім
Чапієш, і гнешся, і падаєш ниць.
І пальці загострених рук
                   наливаються люттю і
                                      криком,—
Так набирається злою вакциною шприц.
І ти —
         вже не мука.
                   Ти – поклик, натхнення й чеснота,—
Солодка, як серця берка, ненажерлива падь,
Велична, як блазень,
                            гордлива, як вись ешафота,
Куди зводяться, щоб не вмирать.
Мов заплоду вузлики й жмутики, звинуті
Лапки нудьги.
                   Не завжди розбереш,
Чи муха це сохне,
                   чи недорозвинутість
Страшнішої гості й жалкішої теж
У черепі коконом.
                   Звідти не вийняти —
Її треба нести. І от несеш,
Несеш, як продуманий спокій недуги,
У мозку всихання й рипіння клітин,
В лункій спорожнілості власних глибин
Смертельне дзижчання зеленої мухи.
Поблідши від звуку, що висне в зеніті,
Знеможена кров твоя б'ється без сил,
І йдуть катакомбами звужених жил
Морлоки блідих лейкоцитів.
Нудьга – це неситий душі лейкоцит,
Що тілом своїм, непорушним і бистрим,
Вгортає, висмоктує мудрість і пристрасть,
Як спрут, заповзаючи серцю під спід.
Як спрут у глибинах,
                   як звук в високості,
Невсипно і чуйно
                   нудьга застига.
Приходять до серця некликані гості,
Та з них найприкріша – нудьга.
 
 
Осідання душі, розпадання чуття,
Провал у глибини звіриних афазій,
Старе, як релікт, допотопне дитя
Схололого черева й звихнутих м'язів —
Це падання в ніч мезозойських лісів,
В струю темноти, зледенілу і згусклу,
Що цілить у мозок, щоб зм'як і осів,
Й на гострі волокна розчахує мускул.
Так мамут спиною розгортує твань,
Печерна гієна так гне свій кістяк,
Як з ями, з безодні, з печер почувань,
Виходить печерний ляк.
Це він, наче напад страшної хвороби,
Розчепірює ребра і б'є в животи,
І звихує вилиць надуті суглоби,
Вивертає з корінням роти,
Стрясає кістками і сіпає нерви,
Щоб з м'яса схололого бризнула слизь,
Щоб кості, як жовті потовчені черви,
Шарпнулися й розповзлись.
І в горлі від крику зіскакують кільця
І падають, стрімко кружляючи, вниз.
Вчепившись на кожній, живій іще, жилці,
Горилою в джунглях реве костогриз.
Такий він приходить,—
                            рукатий, упертий,
Страшний костогриз, костолам, костоправ,
Щоб тут коло серця, що має померти,
Своїх добиватися прав.
 
 
Про право на серце, про право на спадок
Збіговище й рада, судилище й торг
Громил, приживалок, сідух, тунеядок,
Що в нього вчепились, як в ділений корх.
Ти, серце, померло?
                   Не вмерло?
                            Вставай же!
І ось підвелося, хрипить і реве
Серце предсмертне, що ледве, що майже.
Що трохи померло й що трохи живе.
І це катастрофа чи вихід і звитяг?
Це риск чи це криза?
                            Це воля життя,
Це воля не згнити в проклятих, розбитих,
В протухлих, в прогнилих підвалах чуття.
Це – суд.
         Це – банкрутство увічнених мірок,
Це – переоцінка прожитих століть.
І падають двері повільно, як вирок.
І розпачу дверях стоїть.
 
 
Заплоджена змістом тяжким порожнеча,
Огромами виповнена пустота,
Порожня роділля.
                   І рве кровотеча
 
 
Яму її живота.
Кого ти, несита й німотна, зродила,
Вивертаючи лоно до збухлого дна,—
Чи чистого сина для дужого діла,
Чи кров почорнілу, чи груз ковтуна?
Розверзшись, на мокрому тілі пульсують
Оголених ганглій зіяння пусті.
Невже ти – нічев'я? Невже ти вся – всує,
Як крик у безвихідній німоті?
Ні!
Кості зламати, і випростать корчі,
І м'язи по швах життєродних розшить,
Щоб розпач розкрити, як родива творчі,
Як Кесарів розтин душі. Він може зродити!
Хай, гинучи, зродить,
А потім змією з хвоста себе з'їсть.
Хай здохне, хай змерхне, хай згине! І входить
Перший великий гість.
 
 
Вона не приходить одразу, вона, що веде за собою
Спокійну ходу і змужнілу поставу душі.
Візьми ж, зненавидо, це серце,
                                      його засихать
                                               не лиши.
Візьми і грими ним, як дзвоном великого бою!
Ти, волю здвигаючи, щелепів рвеш ричаги;
Ти горло стискаєш,
                            тамуючи вигук та гамір.
Так на «Аврорі»» стискалося горло крюйз-камер,
Проносячи черги снарядів, як фрази страшної ваги.
Скупа тишина зненавиди. Мовчання продумані такти.
Відмірює виліт і вибух годинник у тілі торпед.
Розграфлено простір і постріл. Сформульовано напрями й тракти
І башти лобами трирогими перехилились вперед.
Хронометраж перемоги – ці такти і вахти «Аврори»,
Ця зненавида, що зважила серце, гранату і мить.
Гарматень підноситься вгору, гарматень злітає в простори
Як жест величавий оратора, що на панцирнику стоїть.
О зненавидо «Аврори»! В спокійнім сяганні й просторі,
Явивши несхибних піднесень, несхибного лету красу,
Проносяться арки твоїх траєкторій —
Тріумфальні ворота часу.
Ти – присуд змужнілості, вирок суворий,
Де стиль перестрілки і почерк штика,
Де клас промовляє із башти «Аврори»,
З башти солдатського броньовика.
Ти – стиль командарма, де слова приціл
Поставлено дбало й достоту на градус,
Щоб кожне влучання звучало як радість,
Щоб точно розводився кут канонади,
Як циркуль розводиться в точній руці.
І він не схитнеться,
                            зазнавши відпору,
Твердий і прекрасно прокреслений кут,
Що зверстує й править снарядів маршрут,
Маршрути і мислі, і слова, і зору.
Дзвени ж, зненавидо, як дзвонять громохкі мости,
Високі мости стального польоту набоїв!
І хто не схитнувся, безтрепетно встояв,
Той скаже:
         – Ти можеш ввійти.
І входить.
         І серця замало.
І ребер гримить розворот,
Коли тріумфатором добрим над людською думою встало
Слово незнаних, незбагнутих і невтоленних широт.
Ти в нього, як в сяйво, вдивися,
                            ти вслухайся в нього,
                                               як в подих,
Відчуй, як відродження власне, його життєдайне тепло.
Слово, зароджене в бунті, зростало в найтяжчих походах,
В найбільших походах, якими в історію людство пройшло.
Пульсація світлого серця, піднесеність мислі найдужча,
Якої прекрасної ери ти перший відважний гонець?
Рости і зривай оболонки, і ветхі зривай шкаралущі,
О радосте, зерно майбутнього, радосте, зерно сердець!
Згнивають пролежані форми і рвуться засмикані корди,
Де серце у піні предсмертній металось вперед і назад,
Поставивши в марші на місці свої кривоногі рекорди,
Знайшовши у марші на місці дерзання свого маєстат.
І рвуться засмикані корди. І серце встає у новому,
В новому знанні і сяганні народжене серце встає,
І радість приходить до нього, до нього приходить додому,
І серце встає їй назустріч і радості віддає
Всю силу живу проростання, єдине майбутнє своє.
 

1933