Текст книги "Нарис історії українського народу"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

Передмова до першого видання

Російською мовою немає цілісного огляду історії українського народу, хоча потреба в цьому є, як свідчить хоча б успіх перевиданої недавно старої «Истории Малой России» Бантиша-Каменського, яку завзято розкуповують завдяки самій її назві. Мій великий курс історії України ні в його українському оригіналі[24]24
  «Історія України-Руси», Львів, 1898–1903, вийшло чотири томи, до кінця ХVІ ст. З цього року друкують друге видання.


[Закрыть], ні в німецькому перекладі[25]25
  Виходить у Лейпцигу, у фірмі B. G. Teubner.


[Закрыть] не може набути великого ширення в Росії. З огляду на це, я вирішив видати невеликий курс історії українського народу, прочитаний навесні 1903 р. на запрошення російської школи суспільних наук у Парижі. Думаю, він може досить добре слугувати для першого ознайомлення з цим предметом. Зацікавлені можуть звернутися для докладнішого ознайомлення до згаданого мого великого курсу; цей нарис слугує, власне, коротким витягом із нього.

Оскільки в моєму великому курсі докладно вказано літературу з окремих питань і наявні в науці контроверсії, я не вважав за потрібне обтяжувати цей нарис такими вказівками й у більшості випадків обмежувався посиланнями на відповідні розділи виданих уже томів; зацікавлені легко відшукають там потрібні їм відомості і вказівки на джерела. З другого боку, пишучи цей нарис, я мав на увазі читачів із певною звичкою до наукової лектури, які шукають не зовнішньої цікавості оповіді, а наукового викладу. У лаконічному та стислому вигляді я намагався дати якомога точніший образ історичного процесу, пережитого українським народом. Подати іншу, більш легку й загальнодоступну картину його історії є для мене справою майбутнього.

Написана торік книжка виходить лише тепер, і не в такому вигляді, як би я того хотів. Значні прогалини, особливо в останніх розділах книжки, може, мені вдасться заповнити пізніше. А тим часом лишається ще попросити читача – виправити прикрі огріхи, що потрапили в книжку при її друці без постійного безпосереднього нагляду, і поблажливо поставитись до мовних хиб, які, попри всі старання, залишились у викладі і, мабуть, у немалій кількості: моє чуття мови, вочевидь, устигло притупитися протягом десяти років життя за кордоном.

Львів, 1.ІХ.1904

Передмова до другого видання

Перше видання цієї книжки з’явилося торік і було загалом дуже щиро та дружньо прийняте і в колах наукових, і у сферах публіцистичних – звісно, опріч кількох «голосов из оврага», що лишились вірні собі і в рахунок не йдуть. З тим більшою увагою сприйняв я зауваги та побажання критики щодо вибору й розміщення матеріалу в цьому першому курсі української історії і, як дозволяв мені час (книжка почала швидко розходитися, так що вже за півроку треба було почати її перегляд для нового видання), старався виконати ці побажання, оскільки, ясна річ, міг із ними погодитись.

Одне з таких побажань, з яким я міг погодитись лише частково, стосувалося відношення частин, присвячених старій і новій історії України. Вважали, що історію останніх століть викладено надто стисло, а от виклад давньої історії бажали бачити якомога більш скороченим, бо ж вона, мовляв, не може цікавити читача з публіки. Я міг піти назустріч цим заувагам лише такою мірою, що розширив виклад історії ХVІІІ та ХІХ ст.; історія останніх трьох століть, якій уже в першому виданні присвячено майже половину книжки, у цьому виданні займає більше половини. Звісно, осіб, які спеціально цікавляться тими чи тими фазами українського життя в останні століття, ці розділи й у новому вигляді не задовольнять, але таких вимог не можна й висувати до короткого нарису (у своїй «Історії України» – якщо мені судилося довести її до кінця – я призначаю для цих століть три-чотири великі томи). Виклад про попередні віки я залишив без скорочень (точніше – обмежився деякими другорядними скороченнями). Звести виклад давньої історії до ролі вступу до викладу подій останніх століть я ніяк не міг. Це передусім розходиться з метою цього «Нарису»: у стислій формі він має дати образ історичної еволюції українського народу протягом усього його історичного існування, подати прямий зв’язок різних епох і віків у його історичній долі, встановити неперервність його життя, з якого в історичних курсах зазвичай пропонують лише уривки, вирвані більш чи менш механічно.

Цією метою я не міг пожертвувати для практичних міркувань, та й щодо останніх я не був певен, що вони так сильно розходяться з планом книжки. Поважний читач, знайомлячись із цікавим для нього питанням, не може не цікавитись його історією, і з цього погляду для багатьох читачів, які цікавляться історією України останніх століть, мабуть, історія попередніх віків не видасться зайвим багажем, тим паче, що вона досить сильно розходиться з тією схемою історії, яку пропонують у поширених викладах «руської історії».

За включення історії Київської держави в історію України я очікував зауваг іншого характеру – з боку оборонців прийнятої схеми «руської історії» – і справді не уникнув їх. Один із критиків рішуче засумнівався в можливості включення в історію українського народу історії Давньої Рус та продовження історії Київської Русі не в Московській землі, а в Литовській державі і вбачав велику прогалину моєї книжки в тому, що ці положення не були в ній ґрунтовно доведені. Однак і в новому виданні я не вважав за можливе спеціально доводити ці положення, бо весь мій виклад української історії слугує згаданій меті – з’ясуванню зв’язку київського періоду з періодом литовсько-польським (певна річ, не наступництва Литовсько-Польської держави Київській, оскільки я принципово відкидаю схему наступності державних форм, на яку спирається загальноприйнятий план «руської історії», і вважаю історію народу тим шуканим, еволюцію якого серед змін політичних, економічних і культурних форм і має простежити дослідник).

Звісно, у ХІ—Х ст. не було української народності в її цілком сформованому вигляді – як не було й у ХІІ—ХІV ст. великоруської чи української народності в тому вигляді, як ми її тепер собі уявляємо. Але я, як і будь-який інший історик, що ставить своїм завданням простежити еволюцію народу, маю виходити з перших зачатків його розвитку, і з цього погляду культурне, економічне та політичне життя південної групи східнослов’янських племен, з яких склалася українська народність, конче має ввійти в історію українського народу – принаймні з набагато більшим правом, ніж з яким «київський період» включають у загальноприйняту історію великоруської державності, що зветься «руською історією». Свої думки про цю останню й щодо того, за якою схемою мала б бути представлена історія східнослов’янських народностей, я виклав у невеликій статті, виданій у петербурзькому академічному збірнику[26]26
  «Звичайна схема «русской» історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства» – «Статьи по славяноведению», І, СПб., 1904.


[Закрыть]; відсилаючи зацікавлених до неї, я зауважу лише, що, не сподіваючись, звісно, своїми заувагами зруйнувати звичні погляди на «руську історію» та її побудову, не вважаю в будь-якому разі за можливе пристосовуватися до поглядів, які видаються мені тільки пережитками давно віджилих прийомів історичної праці, що досі утримуються лише через тривалу звичку до них[27]27
  Щодо погляду, за яким наступність устрою, права й культури Київської Русі перебуває в куди тіснішому зв’язку з життям Вел. кн. Литовського, ніж Вел. кн. Московського, то він зовсім не становить якогось спеціально українського погляду. Історики права, зовсім далекі від будь-якого українофільства, вказували давно на цей тісний зв’язок, і, наприклад, у недавно виданому збірнику учнів проф. Владимирського-Буданова дуже потужно й дружно висловлена думка, що Вел. кн. Литовське, а не Московське було спадкоємцем права та правового устрою Київської Русі (див. «Сборник, посвященный М. Ф. Владимирскому-Буданову», стор. 383–385, та мої зауваги щодо цих поглядів у V томі «Історії», прим. 1).


[Закрыть].

Так само не вважав я за потрібне докладніше розвивати свої погляди на суспільність і культуру «київського періоду» як утвір головно українських племен. Доки не доведено, що в Києві та його околицях у ІХ – ХІІ ст. жили великоруські племена, які перенесли потім форми політичного, суспільного й культурного життя на береги Клязьми та Москви, нам доведеться через просту логічну послідовність вважати ці форми за належні до української народності, бо ж ці українські племена ІХ – ХІІ ст. були її безпосередніми предками. Слово «рецепція» щодо засвоєння великоруською народністю київської культури або права може неймовірно звучати – я постарався трохи пом’якшити його в новому виданні (с. 90–91), але не почуваюся здатним міняти щось у сказаному про засвоєння великоруським племенем продуктів київського життя. Приймаючи з цілковитою увагою й повагою різноманітні заперечення, я бажав би, щоб і altera pars [мої кореспонденти] піддали й мої міркування – хоча б на перший погляд вони здавалися й єретичними, – уважному та холодному розважанню, узявши до уваги повніший і ґрунтовніший виклад спірних моментів у моїй великій історії України. Звісно, домовитись можна не на ґрунті фіктивного «единства руського народа», а на визнанні існування росіян, що склалися історично, або як я, щоб уникнути плутаності в назвах, їх зву, східнослов’янських народностей.

Серед зауваг іншого характеру висловлено побажання, щоб і до розділів, присвячених давньому й середньому періодам української історії, були долучені покажчики літератури, крім звичайних посилань на мою «Історію України-Руси». Це побажання мені було складно виконати. Покажчик літератури при наступних розділах я також допустив майже як «необхідне зло», за браком більшого курсу, до якого міг би відіслати читача по літературні та інші вказівки. У кількох рядках наприкінці розділу не можна належно впровадити читача в літературу цілого значного періоду або великої групи питань, якій присвячено той чи той розділ, – на це потрібно кілька сторінок. Такі великі огляди літератури та покажчики її дасть моя «Історія України-Руси», і для відділів, які увійшли до її опублікованих томів[28]28
  Вийшло п’ять томів, що доводять історію України до кінця ХVІ ст. (розд. 7 і 8 тому V, на які зроблено посилання на стор. 200 і 214 – огляд економічних умов ХV – ХVІ ст. та історія культурного руху кінця ХVІ – початку ХVІІ ст., – при випуску V тому довелося відкласти до наступного – шостого). Перші три томи цитуємо за другим виданням, четвертий і п’ятий – за першим. Перший том вийшов також по-німецьки (Geschichte des ukrainischen Volkes, Kommisionverlag von B. G. Teubner in Leipzig).


[Закрыть], я просто посилався на відповідні теми й розділи, де читач, зацікавлений коротким викладом «Нарису», своєрідним конспектом цієї «Історії», знайде й докладніший виклад, і посилання на джерела та літературу, і аргументи, на які спираються мої погляди в різних спірних питаннях, докладно оповідати про які не дають мені рамці цього викладу. Оскільки з кінця 1904 р. моя «Історія України-Руси» отримала вільний доступ у Росію, то таке доповнення «Нарису» «Історією» не буде істотним утрудненням для читачів «Нарису», які захочуть перейти до ґрунтовнішого вивчення того чи того епізоду.

Розширивши огляд українського руху в ХІХ ст., я виділив в особливий розділ національний рух у межах Австрії і замість маленьких уривків, що з’явилися в першому виданні, дав в окремому розділі повніший нарис сучасного становища українства в Росії. Так замість 24 розділів першого видання стало 26. Крім етнографічної мапи, я додав ще дві історичні.

Такі найголовніші відмінності цього видання із зовнішнього боку.

Львів, у вересні 1905 р.

Друк книжки затягнувся через усім відомі умови життя останніх місяців, і при коректурі останніх розділів я вже мав на увазі зміни у стані справ, принесені буремним півріччям, що відділяє час перегляду книжки від часу її виходу (вересень – березень). Утім, на жаль, суттєвих фактичних змін у стані справ за цей період не трапилося. «Так мало прожито – так много пережито», але, зрештою, власне кажучи, майже все залишається, як і раніше.

Передмова до третього видання

Потреба в цій книжці, яка розійшлася досить давно, досі є, що й змусило мене переглянути її для нового видання. Суттєвих змін і значних доповнень зазнав особливо виклад історії останніх трьох століть – ХVІІ—ХІХ. Замість того пропущено прикінцевий огляд сучасного становища українського народу та українського руху, який був у другому виданні. Повний і всебічний виклад сучасних українських відносин стає дедалі складніше вкладати в рамці цієї книжки, і цього разу я мусив відмовитися від такого завдання. З деяких питань ті, хто ними цікавиться, можуть звернутися до моїх видань: «Украинство в России, его запросы и нужды» (відбиток з 2-го вид. «Нарису») та «Освобождение России и украинский вопрос».

Передмова до четвертого видання

Книжка, пропонована увазі читача, являє собою пристосовану до цілей цього видання обробку мого «Нарису історії українського народу», а саме третього видання (1911 р.). Загалом її для цього видання скорочено, але місцями вона отримала деякі доповнення; крім того, до тексту додано ілюстрації у вигляді знімків із предметів давнього мистецтва й графіки, пам’яток старовини та збережених портретів історичних діячів, – загалом усього того, що може сприяти знайомству з давнім побутом і творчістю.

Вказівки на найважливішу літературу подані лише місцями, переважно посилання зроблені на мою велику «Історію України» (останній VІІІ том доведено до 1650 р.), де зацікавлені знайдуть не тільки докладніші відомості з того чи того питання, а й докладні вказівки щодо джерел та літератури.

25 червня 1913 р.

І. Сучасна українська колонізація та її історичні зміни; географічні умови; український етнічний тип

Нашим завданням є відтворення в головних рисах історичного розвитку українського народу або, точніше, тих етнографічно-політичних груп, з яких протягом століть поступово формується те, що ми розуміємо тепер як український народ, який інакше називають «малоруським», «південноруським», «русинським» чи просто «руським» (як він до останнього часу, за старою традицією, називався й навіть тепер іще зветься в Галичині). Ця різнорідність назв не має особливого значення, бо покриває поняття, зрештою, цілком визначене й зрозуміле, але разом із тим є характерним показником тих історичних змін, які довелося пережити цьому народові.

Його давнє історичне ім’я «русь», «русин», «руський» у період його політичного й культурного занепаду засвоїв великоруський народ, чиє політичне й культурне життя розвинулось на традиціях давньої Київської, Руської держави, і великоруські державні організації – Велике князівство Владимирське, потім Московське – вважали себе наступниками давньої Руської держави з огляду на династичні зв’язки з київською династією та інші сполучні елементи. І от у ХІV ст., коли центр ваги політичного життя зі Східної України пересунувся, з одного боку, у напрямку великоруських земель, а українське державне життя зосередилося в Західній Україні, у Галицько-Волинській державі, ми натрапляємо на назву «Малої Русі» – поки що стосовно цієї останньої. Так, Юрій-Болеслав, галицько-волинський князь, в одній із грамот (1335 р.) титулує себе «князем усієї Малої Росії». Ще частіше трапляється ця назва в грамотах Константинопольського патріархату ХІV ст., де під назвою «Малої Росії» галицько-волинські єпархії протиставлені східним і північним (що залишалися під владою митрополитів «Київських і всієї Русі», тимчасом як галицько-волинські єпархії отримують окремого митрополита). Може, під впливом цієї церковної термінології прийняв згаданий титул і Юрій-Болеслав. Згодом ця назва виходить з ужитку, але коли в ХVІІ ст. українські землі входять до складу Московської держави й виникає потреба відрізнити їх від московських, терміни «малоросійський», «Мала Русь», «Малоросія» набувають офіційного визнання й великого поширення. Під впливом цієї офіційної термінології попередні назви і в літературі Росії та Західної Європи починає витісняти цей «малоруський» термін.

Однак серед українського суспільства цей термін не прищепився. Певний час його спеціально вживали щодо офіційної Малоросії, себто областей, які входили до складу Гетьманщини ХVІІІ ст., а на позначення всієї народної стихії й території дедалі більшого поширення набуває термін «Україна», «український». Цю стару назву в пам’ятках києво-галицьких ХІІ—ХІІІ ст. вживали в загальному значенні, на позначення пограниччя, але в ХVІ ст. вона стає спеціальним, власним ім’ям Середньої Наддніпрянщини, яка наприкінці ХV ст. перетворилася на сповнене небезпек, у виняткові умови поставлене пограниччя, що зазнавало постійних татарських нападів. У ХVІІ ст., коли ця Східна Україна стає осередком нового українського життя, яке розвивається в гострому протиставленні соціальному й національному укладу Польської держави й зосереджує в собі прагнення, мрії та сподівання тогочасної України, тоді і її «українське» ім’я набуває особливого значення. Воно нерозривно зрощується з цими прагненнями та сподіваннями, з бурхливими вибухами українського життя, які для наступних поколінь стали провідною зорею, невичерпним джерелом національної та політико-суспільної свідомості, надій на відродження й розвиток. Літературне відродження ХІХ ст. прибирає назву «українського» для цього нового національного життя. Щоб підкреслити зв’язок нового українського життя зі старими традиціями, це українське ім’я вживали певний час у складній формі «Україна-Русь», «українсько-руський»: старе традиційне ім’я пов’язували з новим терміном українського відродження та руху. Однак останнім часом дедалі ширше використовують і в українській, і в інших літературах простий термін «Україна», «український» не лише до сучасного життя, а й до попередніх його фазисів, і ця назва витісняє поступово всі інші. А на позначення всієї сукупності східнослов’янських груп, що філологи звуть зазвичай «русскою», доводиться вживати назву «східнослов’янська», щоб уникнути плутанини «русского» у значенні великоруського, «русского» у значенні східнослов’янського і, нарешті, «русского» у значенні українського (як воно ще й досі в повній силі залишається в побуті Галичини, Буковини та Угорської Руси). Така плутанина дає привід до постійних ненавмисних і навмисних непорозумінь, і ця обставина змусила українське суспільство останнім часом твердо й рішуче прийняти назву «України», «українського».

У цій неясності та плутаності термінології відображена тяжка історична доля українського народу. Несприятливі історичні умови позбавили його будь-якого значення в сучасному культурному й політичному житті, хоч кількісно він належить до найбільших народностей Європи. Компактною масою займає український народ велику та плідну територію, а у своїй історії та витворах свого духу він довів видатні культурні здібності, багаті обдарування й право на особливе місце в історичному житті. Розбивши його політичне життя, зануривши його на дно економічного, культурного, а разом із тим і національного занепаду, ці несприятливі історичні умови вкрили забуттям світлі та славні миті його минулого життя, вияви його активності, його творчої енергії й на цілі століття кинули на розпутті політичної боротьби як беззбройну, беззахисну здобич завойовницьких апетитів його сусідів, як етнографічну масу, позбавлену національного обличчя, традицій, навіть імені.

Щоправда, тепер цей занепад українського життя значною мірою є вже моментом пройденим – пройденим безповоротно. Щороку помітнішим стає його зростання й піднесення. Відроджується самосвідомість та активність у суспільстві й народніх масах, відроджуються традиції. Розуміння української історії як безперервного процесу, що проходить крізь усі перипетії історичного розвитку від зародків історичного життя й навіть з-за меж цього останнього аж до нашого часу, входить дедалі глибше у свідомість і перестає видаватися чимось дивним та єретичним, яким здавалося ще так недавно.

За традиціями старої московської історіографії, перейнятими найновішою російською, факти української історії зазвичай зараховували епізодично до традиційної схеми східноєвропейської або, як її називають зазвичай, «русской» історії. Остання починалася найстарішими відомостями про Східну Європу (зазвичай, із дослов’янської колонізації); після огляду слов’янського розселення йшов виклад історії Київської держави, який доводили до другої половини ХІІ ст., після чого головна нитка оповіді переносилась до Вел. кн. Владимирського, потім Московського і, нарешті, історія Московської держави переходила в історію Російської імперії. Епізодично, щоб з’ясувати певні моменти в політичній історії Московської та Російської держави, іноді включали сюди такі епізоди, як держава Данила, приєднання білоруських та українських земель до Великого князівства Литовського та унія його з Польщею, козацькі повстання, війни Хмельницького та ін. Отже, початкові стадії історичного життя українського народу розчинялися в «русской истории», середні віки (ХІV – ХVІ) губилися в історії Вел. кн. Литовського та Польщі, і при українській історії, як її зазвичай розуміли (і часто мислять і дотепер), залишалася тільки доба «відпадіння від Польщі» та «приєднання до Росії», себто історія українського козацтва, що уривалася зі скасуванням гетьманства або, за бажанням, продовжувалася історією українського відродження.

Першу спробу зв’язати в органічне ціле з цим загальновизнаним українським періодом попередні століття історичного розвитку українського народу приймали з недовірою чи навіть роздратуванням, як недоречну примху, як вияв якихось тенденцій, своєрідне політиканство в науці, – як один із виявів «українського сепаратизму». Однак, ближче знайомлячись з найновішими побудовами української історії, безсторонні вчені мають змогу переконатися, що тенденція тут ні при чому і дослідження історії українського народу в її цілісності слугуватиме цінною поправкою до збірної схеми «истории государства Российскаго»[29]29
  Про це див. мою статтю: «Звичайна схема «русской» історії і справа раціонального укладу історії Східної Європи» у збірнику Петербурзької академії «Статьи по славяноведению», т. І.


[Закрыть].

У міру того як набуває розвитку й руху українське життя, узагалі втрачають гостроту суперечки на тему національної окремішності українського народу, що так палко й дражливо трактували ще недавно. Питання про самостійність української історії теж входить у ці суперечки, хоч вони й відбувалися головно на ґрунті філологічному й найгострішим та вирішальним пунктом у них було питання про те, чи є українська мова самостійною мовою, а чи лише говіркою тієї «руської» мови, до складу якої як другий член входить наріччя великоруське з білоруським «піднаріччям». Низка видатних мовознавців визнавала українську мову окремою мовою – хоч, з другого боку, ще й тепер не бракує суджень, які визнають українську мову лише наріччям. Лінгвістична близькість із сусідніми народами – великоруським і польським – давала привід навіть заперечувати існування українського народу як такого та його право на самостійний культурний і політичний розвиток. Такі голоси лунали – та й тепер ще не перестають лунати – з польського та великоруського боку; вони представляли українську народність лиш провінційним різновидом польської чи великоруської народності, хотіли бачити в ній тільки звичайну етнографічну масу, яка мала б слугувати будівельним матеріалом для національності польської чи великоруської. Само собою зрозуміло, що в основі таких поглядів лежать тенденції суто політичного характеру: вони породжені егоїстичними прагненнями народностей, що користуються перевагою на певних частинах української території і прагнуть затримати українську народність у службовій ролі назавжди. Однак ці прагнення дуже часто прикриті науковою подобою, особливо в Росії, де українське питання зберігає гостроту й дотепер.

Представники цих течій висувають положення, що українська мова як наріччя «русского языка» не має розвиватись як літературне й культурне знаряддя; українці повинні користуватися «загальноруською», себто насправді великоруською літературною мовою. Тут підміняють поняття: великоруська мова, розмовна й літературна, зовсім не становить «загальноруської» мови, а, як і українська, є тільки «наріччям» тієї ідеальної «руської», або східнослов’янської, мови, до якої зводять сучасні східнослов’янські наріччя, але якої конкретно немає й навіть ніколи не було[30]30
  Вельми чітко з’ясовує ці питання записка Петербурзької академії, складена для міркувань щодо скасування заборон, що тяжіють на українському слові: «Императорская Академия наук. Об отмене стеснений малорусского печатного слова», 1905 р. (нове видання 1910 р.).


[Закрыть]. Крім того, поняття мови й наріччя цілком умовні: вони позначають лиш певну градацію, відношення виду до роду, але коли безвідносно ставити питання, то, власне, не можна визначити ті вимоги, яким має відповідати якась мова, щоб її визнали окремою й самостійною. Тому й українську мову одні вважають за мову, інші – за наріччя, але той чи той розв’язок питання не зумовлює культурного значення її. Культурне та національне значення певної мови залежить не від лінгвістичних визначень, а від історичних умов, життєвих сил народності та культурного змісту, які вона вкладає у свою мову. Без сумніву, культурні успіхи українського життя останнього десятиліття змінили на користь українства погляди на культурну та національну повноправність української народності набагато більше, ніж усі теоретичні, наукові аргументи, і вони, безсумнівно, впливатимуть ще сильніше з дальшим їхнім рухом.

Називатимуть українську мову мовою чи наріччям, усе одно треба визнати, що українські говірки становлять певне лінгвістичне ціле, що в пограничних діалектах наближається до сусідніх слов’янських мов: словацької, польської, білоруської та великоруської, але в найбільш характеристичних і типових говірках відрізняється від цих сусідніх і найближчих слов’янських мов дуже помітно цілою низкою фонетичних, морфологічних і синтаксичних особливостей. Так само відрізняється українська народність від найближчих сусідів своїх особливостями антропологічними (у будові тіла) та психофізичними (у складі індивідуального характеру, у відносинах сімейних та громадських, у побуті й культурі матеріальній та духовній). Ці психофізичні та культурні особливості, що мають за собою більш чи менш тривалу історичну давність, тривалий процес розвитку, у цілком визначений спосіб об’єднують в одне національне ціле окремі групи українського населення, відмежовуючи їх від інших подібних цілих, і перетворюють на національну індивідуальність, на народ з тривалою історією розвитку.

У наш час українська колонізація в суцільних масах (тобто не зважаючи на ізольовані й віддалені від загальної маси колонії) оточує широкою смугою північне узбережжя Чорного моря приблизно між 44-м і 53-м градусом північної широти й 38-м та 62-м градусом східної довготи[31]31
  Довготу вказано від першого меридіана (це відповідає 20–44 градусу довготи від Гринвіча та 10–14 градусу від Пулкового); східну границю можна позначити лише умовно: я беру область Середньої Куми, крайню територію, де українське населення становить більшість (Новогригорівський повіт, де під час перепису 1897 р. нараховано 54 % українського населення), але багато дослідників визнають за крайню межу Каспійське побережжя, оскільки слабше українська колонізація продовжується до самого побережжя.


[Закрыть]. Вона охоплює гірську область по обидва боки Карпат від Магури до Трансільванських гір і, огинаючи Нижнє Подунав’я, зайняте тепер румунською колонізацією, охоплює басейни Дністра та Південного Бугу, верхню й середню течії Західного Бугу із суміжними частинами басейну Сяну, середню та нижню течії Дніпра, майже весь басейн Дінця, простягаючись до середньої течії Дону, і, нарешті, значні частини басейнів Кубані, Куми й Манича, місцями проникаючи глибоко в гірську область Кавказу та Прикаспійські степи. Північним кордоном приблизно слугує лінія р. Прип’яті, за яку українська територія висувається на північ двома виступами, розділеними білоруським клином Верхнього Дніпра: у басейні Зах. Бугу вона простягається до області р. Нарева, у басейні Десни – приблизно до області р. Судості, і ці поріччя дають крайні контури української території на півночі[32]32
  Тут утрудненням є наявність середніх, перехідних українсько-білоруських говірок, здебільшого не досліджених достатньою мірою, і це вносить певну неясність у наші уявлення про етнографічну границю (пор. етнографічні мапи Є. Ф. Карського, «Білоруси»).


[Закрыть]. Південну границю становлять береги Чорного та Азовського морів.

У політичному відношенні ця територія входить до складу Росії, Австрії та Угорщини. Вона містить у собі: в Австрії всю Східну Галичину, гірську підкарпатську область Західної Галичини до «Руської ріки» (притока Дунайця) на заході й північно-західну частину Буковини; в Угорщині сусідню з українською територією Галичини гірську область (на південь від Карпат) у комітатах Спиському, Шариському, Землинському, Ужському, Березькому та Мармароському, у Росії губернії: Волинську із суміжними частинами Люблінської, Седлецької, Гродненської та Мінської, Київську, Подільську, значну частину Бессарабської, усю Херсонську, Катеринославську й материкову частину Таврійської, усю Полтавську та Харківську, більшу частину Чернігівської, південно-західні частини Курської, східну частину Воронезької губернії та Донської області, значні частини Кубанської та губерній Чорноморської (Новоросійської) і Ставропольської (до якої примикають ще й більш ізольовані колонії Астраханської та Саратовської губерній)[33]33
  Див. мапи, щоб порівняти: Г. Величко, «Народописна карта українсько-руського народу», Львів, 1895; В. Гериновича мапа в «Географії» проф. Рудницького, 1910; етнографічні мапи у VII т. «Трудов этногр. экспедиции в юго-зап. край» (1871); Czoernig, Ethnographische Karte, 1855 (для провінцій Австрії та Угорщини); С. Томашівський, «Етнографічна карта Угорської Руси», 1910 (Статьи по славяноведению, ІІІ).


[Закрыть].

Щоб визначити цілком точно українську територію, себто область, де українське населення переважає, потрібні точні, об’єктивно й науково зібрані етнографічно-статистичні дані. Їх зараз дуже мало, оскільки офіційні статистичні дані Росії та Австро-Угорщини (кожні самі собою) залишають бажати дуже багато чого; тому українська територія може бути встановлена поки що тільки приблизно[34]34
  Результатами перепису 1897 р. у Росії для виправлення старих етнографічних мап майже не можна було скористатися, оскільки він дав лише загальні цифри по повітах.


[Закрыть]. В Австро-Угорщині вона займає близько 85 тис. квадратних кілометрів, із загальною чисельністю населення близько 7 мільйонів. У Росії понад 750 тис. кв. кілометрів, із населенням понад 33 мільйони. Усього близько 850 тис. кв. кілометрів, або 15 тис. кв. миль[35]35
  Пор. підрахунок поверхні у Величка – «Введенє в ґеоґрафію України-Руси», Стрільбицького – «Исчисление поверхности Европейской России».


[Закрыть], з населенням понад 40 мільйонів.

За загальну чисельність власне українського населення на цій території слід вважати близько 33 мільйонів – цифри знов-таки не можуть бути цілком точні, бо ж за теперішніх умов перепису цифри народностей, що перебувають у менш сприятливих умовах, завжди нижчі за справжні, а перепис Росії 1897 р., на якому доводиться головно ґрунтувати висновки, складений до всього досить недбало. На вищеокресленій території Росії він налічує близько 21 400 000 українського населення[36]36
  Див. VII випуск перепису. Загальний підрахунок також у статті Ярошевича у «Киев. старине», 1905, кн. VI.


[Закрыть], але, безсумнівно, цифра ця набагато нижча від справжньої чисельності: обліковці не враховували деяких перехідних типів українського населення на етнографічних пограниччях; міське населення в більших містах і представники вищих станів майже поспіль увійшли в категорію великоруського населення, хоч, безперечно, не належать до такого. Безсумнівно, що загалом недораховано набагато більш ніж мільйон, так що сучасне українське населення вказаної території Росії, коли зважити на тринадцятирічний приріст (який коливається зазвичай між 1,5 та 1,75 %), треба вважати не меншим за 28 мільйонів. Українське населення вищевказаної території Австро-Угорщини тепер треба числити у 4,5 мільйона, а саме: у Східній Галичині – понад 3,5 млн, на суміжному підгір’ї Західної Галичини – близько 70 тис., у Буковині – понад 300 тис., у Північній Угорщині – близько 500 тис.[37]37
  Перепис 1900 р. нарахував у Галичині (Східній і Західній) українського (русинського) населення 3074 тис. (див. Oesterreichische Statistik, т. 63, ІІ); до них треба додати: а) вельми велику кількість українського населення католицького віросповідання, яке через це в галицьких переписах зараховують до категорії поляків; б) досить великий відсоток, який не можна полічити і який під час перепису зараховуваний до панівної народності; в) природний приріст (близько 1,1 % щорічно). На Буковині той самий перепис нараховував 298 тис. (щорічний приріст – близько 1,3 %). У Північній Угорщині 1900 р. українського населення налічувалося 409 тис., а з військовим контингентом – 411 тис., за приросту близько 1,16 % (Balogh, «A nepfajok Magyarorszagon», 1902), але ця чисельність, безсумнівно, була куди нижча від справжньої (див. вказівки у статті Томашівського «Угорські Русини в сьвітлї мадярської офіціальної статистики», «Записки Наук. тов. ім. Шевченка», т. LVI).


[Закрыть] Отже, загальна чисельність українського населення на вищеокресленій території сягає 32–33 млн. Поза нею українське населення трапляється, по-перше, у прикордонних смугах із переважним чужорідним населенням, по-друге, у більш або менш великих колоніях (іноді як цілі групи поселень) в інших місцевостях Європейської та Азійської Росії, Австро-Угорщини, Румунії, Північноамериканських Штатів, Канади та Бразилії, загалом сягаючи, мабуть, не менш ніж 2,5–3 млн, так що загальну чисельність українського населення треба вважати не нижчою за 35 млн[38]38
  Великі групи українських поселень існують, наприклад, у Терській обл., в Астраханській, Саратовській, Самарській та Оренбурзькій губ., в Акмолінській та Семиреченській обл., в Уссурійському краї та ін. Статистики цих колоній, власне кажучи, немає зовсім. Вихідці з української території Австро-Угорщини прямували у великій кількості до Спол. Штатів і Бразилії, останнім часом до Канади, утворюючи в останній окремі групи українських поселень.


[Закрыть].

З української території особливою однорідністю складу населення й переважанням українського елементу вирізняється Середнє Подніпров’я (губернія Полтавська, південна частина Чернігівської, східна Київської та суміжні частини Катеринославської), де українці становлять загалом не менш ніж 90 % населення, коливаючись між 80 і 98 % навіть за офіційним переписом. У західній частині воно розріджене елементом польським і жидівським (Галичина із суміжними місцевостями), мадярським (в Угорщині) та румунським (у Буковині та Бессарабії) і загалом становить близько 70 % усього населення (хоча й тут бувають місцини із суцільним українським населенням, наприклад деякі гірські повіти Галичини та Угорщини, що налічують 80–90 % українського елементу навіть за офіційною статистикою).