Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Михаил Коцюбинский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

Раптом Естерка серед дзвонів почула щось інше. Спочатку як тихий плач, а далі мов виття вітру. З часом ті згуки грубшали, хрипіли, оберталися в рик. Немов товар ревів на оборі або градова хмара неслась по небу.

То йшла процесія.

Тисячі ніг толочили землю, тисячі тіл колихали повітря, лопотіли на волі корогви, і грубими, нелюдськими голосами ревіли гладкі попи, як з бочки, а довгі коси їх, розмаяні на вітрі, тріпались по цупких золотих ризах. Високо над ними хмурилось зчорніле лице убогого спаса, що ледве витикалось із кованих багатих риз, важких і незручних. І грали богові славу дзвони, і співали її од повного черева грубі попи.

Естерка спочатку не розуміла, звідки ті згуки. Може, то хмара, страшна і чорна, надходить над головою і паде дощ? Але згодом, коли процесія була вже близько, вона почула знайомий спів і зрозуміла. І раптом спалахнула злістю; недобра радість наллялась їй в серце.

– Ага! Він іде!.. Він іде!.. – кривились в усмішку її уста, і навіть сльози з очей перестали спливати. Вона спішила назустріч.

Процесія все наближалась.

Коли ж нарешті її обвіяв дух людської маси і обхопили страшні для неї голоси, сліпа Естерка стала, підняла руки, немов бажала спинити лаву, і закричала. Слова зливались у неї в горлі у невиразний крик. Вона трясла руками і так стояла з відкритим ротом. Сильне зворушення, гнів відняли їй мову. Вона кричала щось невиразне, а їй здавалось, що вона говорить і викидає з себе весь біль, все горе і всю зненависть.

– Слухай ти, жидівський сину! – кричала вона словами, що лишались у неї у горлі. – Ти знов ідеш? Ти, що одняв моїх дітей! Мого Лейбу і мого Хаїма… Ти знов благословиш розливати кров твого народу! Слухай, віддай мені моїх синів… Се я тобі кажу, я… сліпа Естерка, що виплакала очі… я, мати синів моїх бідних… Слухай, куди ти йдеш, спинись… Доволі крові…

І вона трясла кулаками і кричала словами, що лишались глибоко в грудях. Сльози, що спливали з невидющих очей, заповняли старий чорний рот із двома пеньками жовтих зубів.

А повз неї тупали тисячі ніг, дихали тисячі грудей, ревіли баси і танцювали, як божевільні, дзвони. Великі, середні й маленькі…

1906

З ГЛИБИНИ

ХМАРИ

Коли я дивлюсь на хмари, ті діти землі і сонця, що, знявшись високо, все вище і вище, мандрують блакитним шляхом, – мені здається, що бачу душу поета.

Я впізнаю її. Он пливе, чиста і біла, спрагла неземних розкошів, прозора і легка, з золотим усміхом на рожевих устах, тремтяча бажанням пісні.

Я бачу її. Велика і важка, повна туги й невиплаканих сліз, вагітна всіми скорботами світу, темна од жалю до нещасної землі, вона клубочиться чорними хвилями, важко дихає переповненими грудьми, ховає лице од сонця і гірко плаче теплими сльозами, аж поки не стане їй легше.

Я знаю її. Вона… Неспокійна, вся насичена вогнем, вся палаюча великим і праведним гнівом. Мчиться шалено по небу і підганяє ліниву землю золотою різкою… Вперед… вперед… швидше разом із нею… в мільйон раз швидше в повітрі… І гукає так, щоб всі почули, щоб ніхто не спав, щоб всі прокинулись…

Я розумію її. Вічно невдоволена, вічно шукаюча, з вічним питанням – нащо? до чого? – вона спустила сірі крила над землею, щоб не було видко сонця, щоб потопала в тінях земля, і сіє дрібну мряку суму…

Поете, я не дивуюсь, що любиш хмари. Але я співчуваю тобі, коли з тужливою заздрістю стежиш за хмаркою, що тоне, розпливається і гине в блакитній пустелі…

УТОМА

Душа моя втомлена – і навіть той жаль, що почуваю, нагадує лиш усміх, застиглий на обличчі мерця…

Я маю жаль до неба, бо хмари, що проходять по ньому, не лишають там жодного сліду: воно знов стає ясним і блакитним. Жаль маю до землі, бо тіні, що вкривають її, пересунуться на інше місце, і, де було тьмяно і сумно, знов ляже золото сонця.

З жалем дивлюсь на воду: мов дзеркало, одбиває вона красу світу, і коли невдоволена навіть – ламле всі лінії й фарби і творить своє. І маю жаль я до осінньої рослини: кожна брунька ховає в собі надію життя і дасть нові пагони.

Тоді як я…

Тоді як попіл надій моїх нерухомою хмарою завис наді мною, тоді як сонце щастя не зжене з душі тіней, як дзеркало душі моєї померкло, потьмарилось, не одбива нічого, тоді як те, що облетіло і стало голим, – не розів'ється знову. І чом не живу я, вища істота, як те мертве небо, як нежива земля, як вода, як рослина?

Спитати?

Не хочу… Втомився…

САМОТНІЙ

Я слухаю співи, яких ніхто не чує: то співає моя душа.

Завжди і всюди чую її любимий приспів:

– А ти самотній!.. І ніщо не заглушить – я се знаю, – ніщо не заглушить тихого співу; крізь стогін хуги, крізь сміх весни, крізь регіт грому і плюскіт зливи – я все вчуваю:

– Самотній!.. Самотній!..

Навколо люди. Блищать їх очі, тремтять їх голоси… Снує срібну нитку розум і золоту – серце, хвиля життя виходить з берегів, шумить і грає, і коли до уст моїх торкається келих веселощів, – я чую вже знайомий реквієм душі:

– А ти самотній!..

Я плачу. З мого серця теж ллється струмок в море людського горя. І хоч тепла рука моя простягнена для дружнього стиску там, де його треба, хоч душа моя розкрита для чужого горя, як квітка для роси, а проте… а разом з тим – я чую – встає з глибини, як вічне прокляття:

– Ха-ха! Ти все ж самотній! І коли навіть біля серця мого б'ється кохаюче серце, коли дві іскри злучаються в поломінь щастя, коли здається, що сфінкс розгаданий вже, – і тоді навіть… …І тоді навіть чорним клубком котиться в грудях моїх болісний й гордий покрик:

– А я… самотній!..

СОН

Снилось мені – чи ж снилось мені? – що в грудях у мене лиш половина серця.

"Де друга?" – мучився я.

А та, що лишилась, билась тривожно у грудях, і в кожнім тріпотанні чув я жадливий і владний голос:

– Шукай. І я шукав.

Широкими світами, потоком життя, між натовпом й тиском мчав я розділене серце, і скрізь ввижалась мені рідная половина. І радісно розкривались свіжі краї серця, і лилась найкращая кров у другу, здавалось, знайдену половину.

Та я помилявся. Краї не зростались у цілеє серце, а все було дві половини.

Й, скрегочучи з болю зубами, одривав і волік я – не мчав, а волік я скривавлене серце, бо все чув голос:

– Шукай… І так було довго, і так було завжди…

Та коли врешті настала зима, коли на голову мою впав перший сніг, я знайшов те, чого шукав.

Останнім тріпотанням забилось спустошене серце й, безсиле, одмовилось розкрити зів'ялі краї до рідної половини. І тоді – ви розумієте? – тоді підняв я очі дороги, до білого снігу, і зором зацькованого звіря благав його: іди… іди… спадай, покрий навіки…

Так снилося мені – чи ж снилося мені?..