Текст книги "Оповідання про Майкла Паркера (збірка)"
Автор книги: Майк Йогансен
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)
Майк Йогансен
ОПОВІДАННЯ ПРО МАЙКЛА ПАРКЕРА
Перша поява Майкла
Сонце світило дуже добре. Воно світило так весело й яскраво, наче то воно, сонце, а не Конні Стефен, приїхало у Мільвокі й устроїлось на посаду в конторі заводу з цілком конкретною, свідомою метою – бути поближче до Рут.
Воно загравало золотими льоконами на стіні так недвозначно, що Конні упустив з рук провід і ізоляцію і відчув потребу негайно й солідно поміркувати.
Він цілком погоджувався з тим, що їхати з Нью-Йорку в Мільвокі на таку саму посаду було принаймні колосальною дурницею. Але про це було вже запізно думати. Конні Стефен обмірковував тепер куди важніші справи.
– Чи могли б, приміром, ви, – звернувся Конні до сифона з-під содової води, – чи могли б ви одружитися з дурненьким дівчам на прізвище Паркер? Навіть коли б її звали Рут?
Сифон, що в ньому вода сягала вже до руки, легенько засичав, коли Конні взяв його за загривок, і обмежився цією короткою відповіддю.
Але Конні іншої відповіді й не чекав. Ясно було, що на такий вчинок ніхто, окрім нього, Конні, не зміг би спромогтися. Конні взяв з полички пляшку й висисав недопитки. По цьому він шпурнув пляшку в куток.
На тім, одначе, філософські Коннієві вправи не припинилися. Зоставалось іще одне – найсерйозніше питання.
Конні підійшов до дверей і постукав. Замість відповіді перед Конні з’явився неголений, скуйовджений суб’єкт у нічній піжамі. Суб’єкт протирав собі очі. Упоравшися з цим ділом, суб’єкт ширше розтулив очі, й на обличчі його крізь намул двадцятигодинного сну позначився намір щось сказати. Неначе в згоді із золотавим прядивом на стіні, над дверима срібною дротинкою задзеленчав дзвоник.
– Швидше одягайтесь, – засичав Конні й притьмом вилетів з кімнати на східницю. Як і слід було чекати, перед дверима стояла Рут у сірім кашкеті й дивилась на ґудзик на Конніевім піджаку.
– Я дуже рада, м-р Стефен, – сказала Рут, – що ви вже встали. Не знаю, чи заходити мені до вас, чи ні.
Думка Конні на цей предмет була цілком ясна й певна, але він добирав потрібну фразелогію. Рут увійшла, Конні поспішно прослідував за нею, позабувши причинити двері. Рут увійшла в кімнату, сіла коло вікна і зосередила всю увагу на панорамі заднього двору.
– Я думаю, що я все ж таки зайду, – сказала Рут, розглядаючи помпу для поливки вулиць,– я збираюсь послухати, як працюватиме ваша радіола. До речі, можна буде перевірити, чи дають ще нашу об’яву. Здається, я запізнилася з останнім внеском на три дні чи, може, на тиждень. Дад[1]1
Тато.
[Закрыть] сьогодні в дуже поганому настрої. Він сказав, між іншим, коли його люлька не найдеться й сьогодні, він одішле мене на фарму до дяді Чаленджера. Хоч ви й набридли мені остаточно, але все ж таки я мусіла влаштувати так, щоб люлька знайшлась. Справа в тому, що я не хочу розлучатися з мамою. Стан маминого здоров’я і досі незадовільний.
– Зараз ви почуєте, – сказав Конні й, подержавши в руці шнур, випустив його і почав шукати на підлозі ізоляцію. При цій нагоді він подивився на ноги Рут. Ізоляція лежала в двох футах од її ніг. Рут поспішно підібрала ноги під стілець.
– Мені здавалося б, – сказала Рут, – що ви могли б це зробити дещо раніше. Коли моя пам’ять мене не зраджує, ви повідомляли мене вчора, що ваша радіола установлена й працює.
Конні хотілось пояснити цій женщині, що такі справи, як установлення апарата, не робляться притьмом, без попередніх спроб, але це було б недоцільно. Говорити з нею про серйозні, наукові справи було абсолютно неможливо. Конні з такою ж ясністю почував свою інтелектуальну перевагу над цією женщиною, з якою він бачив, що цей соняшний зайчик не може любити його, корявого клерка з контори машинного заводу. Конні дуже боявся, що вона просто дурненька цяцька і ніколи не зрозуміє його духовних інтересів. Вона розмовляла мовою такою саме банальною і канцелярською, як її прізвище. Але найголовніше – це те, що вона до всього ще й уважала себе за встокрот розумнішу від нього, Константна Стефсна. Зараз він випробує. Сьогодні настав його день. Сьогодні Конні покаже, що інтелект – сила, не менша за красу!
Конні так розвеселився, що, з’єднавши проводи, підійшов до Рут і ухопив її за ручку в ароматній рукавичці.
– Що з вами, м-р Стефен! – гукнула Рут і схопилася із стільця. її блискучі очі дивились просто на Конні. Конні випустив її руку, одступив назад і стукнувсь головою об полицю.
– Ви не хочете дати мені послухати об’яву, – гнівно заявила Рут, – добре, я піду, тобто я вислухаю об’яву й піду.
Рут підійшла до радіоли й повернула кнопку. З рупору виліз гугнявий чоловічий голос.
...Шукає свою дружину, тридцяти літ, на ім’я Норма, на щоці родимий знак; Мунро О’Коннел пропонує сто долярів тому, хто знайде його собаку – данський дог чорний, під хвостом велика біла пляма; всесвітня фірма Кодак нагадує, що назва «кодак» належить виключно цій фірмі й зловжиття цією назвою переслідується по закону; Джеме Паркер, Люція Паркер і Рут Паркер, Мільвокі, Пітсбург-сквер, 12, одшукують свого сина й брата Майкла Пар...
Рипнули двері, й неголений суб’єкт увійшов у кімнату. Він легенько вклонився Рут, підійшов до вікна й сів на стільця, на якому вона сиділа дві хвилини тому.
Рут прикро повернула кнопку; гугнявий осікся, засичав і замовк; Конні подивився на неї: в її очах було сердите запитання.
– Цей верблюд, – пояснив Конні, – приїхав з Більшовизм: він не знає жадного слова по-англійському й навіть погано балакає по-руському. Він з якоїсь там їхньої республіки... екр... екреїніен вона зветься. Ви можете поводитись так, наче його тут немає у кімнаті. Він у мене ночував – шукає тут своїх земляків, чи що.
При слові «верблюд» Рут кинула гнівний погляд на Конні й перевела очі на суб’єкта. Суб’єкт стоїчно дивився у вікно.
– Ви зробили це умисне, – заявила Рут, – якби я знала, нізащо в світі я не зайшла б до вас.
Вона дістала з ридикюля люстерко.
– Я почула те, що мені було треба, і я йду. До речі, я згадала, що мені зовсім і не треба було вашої прекрасної радіоли. Раз, що я могла послухати об’яву в Бетті, а по-друге – я думаю, що я зовсім не запізнилась платити за об’яву, я певна навіть, що заплатила за три дні до строку. Прощайте, містер Стефен. – Рут повернулася йти.
– Люба Рут, – спромігся Конні сипло, – прошу вас усім, що вам дороге, усім на землі, вашим братом, якого ви шукаєте, зостаньтесь тільки на півгодини, благаю вас, зостаньтесь тільки на півгодини, я хочу, щоб ви побалакали з оцим... з цим чужоземцем. Ви зостаньтесь! Зостаньтесь, дуже гаряче прошу вас.
Очі Рут насмішкувато блиснули. Вона повернулась і сіла на краєць стільця.
Я слухаю, – сказала Рут, – але як же ви уявляєте собі мою розмову з цим, як ви сказали, «верблюдом», коли він ні слова не знає по-англійському. Я слухаю, що скаже цей неголений, неввічливий дикобраз.
Рут поклала ридикюль на стіл з радіолою, посунулась зручніше на стільці й приготувалась слухати.
– Бачите, Рут... міс Паркер... – сказав Конні, – він не знає ні слова по-англійському, це так, це правда, але я, я знаю трохи по-руському...
– Ви знаєте по-руському? Це новина! Де ж ви вивчились? Чи не в конторі Баррімора?
Конні стало значно легше на душі. Вона зостається. Якби вона знала, що вона остається для того, щоб побачити його тріюмф.
– Я трохи знаю по-руському, я вивчивсь по-руському в... однієї дівчини, – бухнув Конні нахабно. – Колемесалема-лейкум, – звернувся вій до суб’єкта.
– Лапа ту кен сиратата, – з готовістю одповів суб’єкт, повертаючись на стільці до Конні.
– Він каже, що з охотою розповість вам про Більшовизію, – пояснив Конні швидко. – Гайда Іван сані фюзеляж.
На обличчі Конні блищала сталева самовпевненість. Він безперечно дуже щасливо підібрав подібні слова. Суб’єкт одповів довгою промовою.
– Йому сподобалось у Більшовизії, – перекладав Конні. – Більшовики – бідні, але працьовиті. Розстрілюють там, щонайбільше, розтратників. Він дуже хоче повернутись назад... – перекладав Конні, не зупиняючись ні на секунду.
– Стривайте, – сказала Рут, – спитайте в цього дикуна, чи це правда, що в їхній країні жінок видають по ордерах, як хліб, кукурудзу і все таке?
Конні залопотів знову. Чужинець щось гаряче й пристрасно доводив.
– Він каже, що то неправда. Жінки живуть з чоловіками так само, як і в нас. Там тільки немає таких ідіотських обмежень, як є, приміром, хоч би тут у Штатах, хоч би тут, у Мільвокі, хоч би тут у сім’ї Паркерів, де вважають, що дочка не може вийти заміж, поки не одшукається брат.
– Це він теж вам сказав? – спитала Рут. – Чи це вже ви придумали самі?
Конні хотів сказати щось, але спинивсь: чужинець звівся на ноги й шукав свого бриля.
–Good bye[2]2
Прощавайте.
[Закрыть], – сказав чужинець. Конні зирнув на Рут.
Рут підвелась і підійшла до чужинця.
– Ви прекрасно вимовляєте по-англійському! – сказала Рут.
– Непогано, – одповів чужинець добірною англійською мовою.
– Чи довго ви перебуваєте в Штатах? – запитала Рут.
– Я жив тут двадцять літ, я тут народився.
– Скажіть, – почала була Рут, але спинилась і повернулась до Конні. Конні душив сміх. Червоний, як парений рак, він схилився над столом і конвульсійно пересмикувався. Очі йому від натуги полізли рогом. Нарешті він не витримав і вибухнув гомеричним колосальним реготом. Він упав на стільця й молотив ногами по підлозі.
– Ідіот, верблюд, дикун, дикобраз, – повторював він, захлинаючись од сміху. – Ідіот, дикун, верблюд, дикобраз... Право ж, Рут, я думав, що ви розумніша все ж таки. – І Конні знову замолотив ногами по підлозі.
– Прощайте, Конні! – сказала Рут.
Конні опам’ятавсь і подивився на неї. Він так перелякавсь, що сміх йому враз пройшов. Він схопився й підбіг до неї. Рут узяла чужинця під руку:
– Ходім додому, голубчику! – сказала вона.
Спочатку Конні не зрозумів. Тон її голосу був наче веселий і м’який, і страшний зміст її слів не дійшов до Конні; він стояв, як закам’янів. Раптом Конні добрав:
– Рут, – закричав він диким голосом, кинувсь на чужинця, одступив назад і подивився на Рут. Вона усміхалась теплим, ласкавим сміхом.
– Я мушу попрохати у вас вибачення. Конні, – серйозно сказав чужинець. – Я Майкл Паркер. Я приїхав учора в Мільвокі. Рут тоді ж розповіла мені, що ви не довіряєте її... її... ну, інтелектуальним здібностям, чи що. Отже, ми з нею виробили маленький плян. Це дівча дуже хотіло переконати вас, що воно розумніше, ніж ви думаєте. А тепер ходім до старого Джемса Паркера.
І він узяв Конні під руку.
Майкл знайомиться з нечистою силою
– Я згадав одну історію, – сказав Майкл Паркер і скинув попіл із своєї сигаретки в коминок. Він солодко востаннє потяг з неї запашний димок і упустив її на жевристе вугілля.
Ніхто не впізнав би в цьому чисто виголеному американцеві в сірому новенькому костюмі того голодранця, що місяць тому з’явився в Мільвокі до Конні Стефена. Тільки камінне підборіддя й опуклі лінії рук під рукавами піджака нагадували, що це був той самий Майкл Паркер уоблі, бунтар, що він завтра може знову з’явитись у тім самім лахмітті, а позавтра випливти з Америки десь в Океанію.
– Я згадав одну історію, – знов сказав Майкл, одвертаючись від вогню. 1 знов ніхто йому не відповів. Конні сидів удвох з Рут у великому кріслі, а Марк Кедлі лежав на канапі, заклавши ноги на поручні.
– Це історія з демонами, – наче вагаючись, сказав Майкл. – Я голосую, – хто хоче слухати про демонів, підійміть руки, – звернувся він до Марка, бо Рут і Конні сиділи, як неживі.
Марк Кедлі примостився на канапі зручніше і підняв угору обидві ноги. – Я слухаю, – сказав Марк Кедлі.
– Це історія з демонами, – почав Майкл, – і трапилась вона на Україні. Я вже казав вам...
– На Україні? – сказав Марк Кедлі. – Хіба на Україні є демони? Нічого не читав про це в газетах. На Україні є козаки й мех... мехновці – теж щось на штиб козаків.
– Марк Кедлі – ти дурень. І треба сказати, що твої папа і мама тут ні при чому. Вони зробили все, що було в їхніх силах. Ти дурень, бо думаєш, що знаєш щось про Україну, бо читав «Нью-Йорк таймз» і інше. Думаю, що ти знаєш про Україну не більше, ніж про Сполучені Штати Північної Америки. Що ти знаєш про Сполучені Штати?
– Нічого, – одверто признався Марк Кедлі. – Я не завідую газетною інформацією... і не думаю, щоб мені колись доручили нею завідувати.
– Так, – сказав Майкл. – І ти так само не знаєш нічого про Україну. Ти можеш прочитати в книгах, що це житниця Радянського Союзу, що цей край багатий вугіллям і білою силою води, що люди, що живуть там, високі на зріст і похмурі, що в них не вистачало на всіх землі і вони виселялися на Канаду, до нас у штати, в Мехіко, в Бразілію. Ти можеш прочитати, що це дика бунтарська нація, що скрізь і всюди складає кадри комуністичних партій. Може, десь ти натрапиш на згадку про їхні пісні. Але ніде ти не прочитаєш, що Україна – це край художників.
Я ніколи не забуду того сумного болючого почуття, що опановує тебе, коли йдеш увечорі вузькими вулицями українського міста. На розі стоїть художник і продає свій твір. З паперу й клею він зліпив зеленолісу гору, під горою криницю й на дахові хати посадив чорно-білу лелеку. Ти не можеш купити цієї гори, бо не знаєш, що з нею робити. Не знає цього і сам художник. Далі ти бачиш жінку, що продає коробочки з гіяцинтами й трояндами на них. Квіти зроблені з морських раковин. Але коробки ці ні до чого, і ти минаєш художницю. Далі ти бачиш старого діда, що навколо нього світяться й грають блудні вогники. Ти підходиш ближче й бачиш, що це гіпсові церкви, вікна заліплено кольоровим папером і всередині горить свічка. На одній з церков замість хреста зірчасте вікно, п’ятикутне, що світить червоним вогнем. Ти хотів би купити церкву, – але хто в ній буде молитись?
Але й українське місто американізується, і художник, що приходить з села, тікає в село назад, у свою хату. У тісних стінах української хати розлитий океан, повінь мистецької фантастики. Ти увіходиш низькими дверима увігнутої монгольської кам’янобудівельної форми і ступаєш у пітьму, у темний вузенький присінок.
Одчиняєш двері, замкнуті на той самий ключ, що ним колись римляни замикали свої вілли на скитських узбережжях, і поринаєш у світло-блакитну затоку. Древні, як сумерійські примітивні коники, візерунки оточують чотири стіни. На полицях рядами чатує гончарний посуд з чорнофігурним і червонофігурним узором. Стіл застелений скатертиною з наївними птахами й химерними людьми, і десь на лутці вікна лежить забута череп’яна, мальована люлька. У такій хаті я вперше побачив Оксану. Я побачив її востаннє в той день, коли батько її Григорій Труш розповідав мені про демонів.
Це було восени, ясного осіннього дня, гострого й різкого, як кисле, міцне ароматне вкраїнське яблуко. Григорій Труш запрягав на дворі коня. Я стояв у хаті – проти мене біля вікна – Оксана.
У тих самих книжках ти міг прочитати, Марку, що українські дівчата – смаглі й чорні, як усі південні жінки, з чорними блискучими очима. І дивно, – навіть пісні їхні співають про чорні або карі очі.
Але найвищий, найтонший, найчистіший тип української дівчини – це високе русяве дівча з темними бровами й ясно-синіми очима. Ніяка прарафаелівська картина не знайде тобі такої тонюньої, тонесенької струни чистої поезії, як ця українська дівчина. Висока, на голову вища од Рут – і вдвоє дужча од тебе, Конні; не знаю, чи є навіть у Марка Кедлі такі точені, налиті життям і нервовою снагою мускули, що піднімали круглі руки Оксани.
Григорій Труш увійшов знадвору і зняв з кілка свою берданку...
– Що таке берданка? – сказав Марк Кедлі.
– Це старовинна, з турецької війни рушниця. За часів громадянської війни зайці обложили Україну, як колись кролі обложили Австралію. Вони винищили гаї і кинулись на фруктові садки. Труш їхав зі мною, у мене були патрони, він хотів привезти додому пару зайців...
– Невже ж він хотів бити зайців з рушниці? – Рут опам’яталась з півсну й стала прислухатись.
– Україна не Англія, – оповідав Майкл. – Зайця легше вбити з берданки, ніж зацькувати собаками. Але слухайте далі.
«Ходім», – сказав Труш. Я одяг пальто й почав шукати кашкета. Оксана розкрила мальовану різьблену скриню й дістала звідти кошлатого шкіряного, вишиваного жовтим шовком по чорній шкірі кожуха. Вона мовчки підійшла до мене й накинула мені його позверх пальта на плечі.
– Для чого це? – сказав я. – Я не боюсь холоду. – Я зняв кожуха й поклав його на лаву. Якби я знав, що буде ввечорі, я взяв би його з собою. Я й досі не можу цього собі простити.
Темні брови Оксани зсунулись – вона не сказала нічого й вийшла з хати. Труш одчинив двері, ми вийшли на двір. Через десять хвилин ми виїхали за село, підвода загуркотіла по сухій глині. Ми наближались до взлісся.
Труш любив розпитуватись у мене про далекі краї. Але сьогодні він чогось мовчав, зайнятий якоюсь настирною думкою. Ми в’їхали в дубовий ліс. Було надвечір, жовте листя потемніло при дорозі – дуби стояли нерухомо, узлісся скінчилось, високі чорні стовбури зносились до темно-зеленої вовни верховіття.
Труш повернувся до мене.
– Скажіть мені, – сказав він, – ви знаєте багато.
– Чимало, – відповів я. Я трішки був здивований з такого приступу.
– Як ви думаєте, чи є на світі... демони... словом – нечиста сила? – У тоні його голосу чути було, що він хоче розповідати.
– Не знаю, – сказав я. – Я не бачив.
– Ви думаєте, що демонів нема? – гостро сказав Труш. – Ви смієтеся з нашої релігії. Я вам розповім, і ви скажете мені, що то було, ви скажете мені – якщо ви знатимете.
– Гаразд, – сказав я, трішки роздратований. – Я скажу, якщо я знатиму.
– Я робив на паперовій фабриці, – на папірні, – сказав Труш. – Мені було років із дванадцять, Я часто зоставався на фабриці до пізньої ночі.
Одного разу, годині о десятій, я зійшов на горище. Там лежали купи паперу – я хотів узяти трохи паперу, щоб купити собі тютюну. Я вже взяв чималий сувій, коли почув, що наді мною щось скавчить і плаче, немов маленьке собача. «Невже ж воно вибралось на дах?» – подумав я собі й підійшов до східців.
Тоді щось заверещало й заскиглило, немов пугач у лісі. Тепер я ясно почув, що це було внизу, аж під папірнею. Я збіг східцями вниз; на фабриці не було ні душі. Я чув, як останні люди вийшли з брами півгодини тому. Я спустивсь бігцем униз. Щось знову заскимліло й... серце мені впало, я упустив папір і задубів, як стояв. Щось затупотіло під папірнею, коло греблі, наче козинячі ноги бігали по дерев’яній підлозі. Потім щось брьохнуло у воду. Може, ви знаєте, що це було?
– Не знаю, – сказав я ліниво. – Може, це була видра. Є такий звір, у нас в Америці його багато. Вона живе на річках.
– Видра? – сказав Труш іронічно. Видно було, що він мені не пойняв віри ні на йоту. – Тоді скажіть мені, що я бачив згодом, на десять років пізніше.
Я вже великий був парубок, мати моя ще були живі. Якось батько поїхав у місто продавати муку. Поїхав волами, сказав, що повернеться в суботу ж увечорі – і не повернувся. Ждали ми його ввесь вечір і добрали: батько попав до шинку.
Мати стали плакати. Ждали до десятої, ждали до одинадцятої години – нема. Мати так і не лягали спати.
Годині о третій уночі мати мене збудили. «Запрягай коня, Грицьку. Поїдеш по батька».
Я встав, запріг коня й поїхав. Було це вдосвіта. Їхав я оцим самим лісом, оцею самою дорогою...
– Дивіться, Григорію Семеновичу, то не заєць побіг отам ліщиною? – сказав я.
Труш сердито подивився на мене і змовк. Десь далеко попереду щось промигтіло попід ліщиною і зникло в гущавині. Було надвечір. Зеленого вже не було, навколо здіймалась сама чорна каламутна маса стовбурів, ліщини, широких кущів. Кінь ішов помалу. Тільки вгорі, поміж тьмаво-синього верховіття, витикались розірвані, пошматані плями зеленавого неба, рожеві позаду й фіолетові попереду. Ліс був, мов сад, немов десь близько чорні дуби розгалужувались у широкі платани, колосальні араукарії і стриміли чорними свічками в небо Єгови й гігантова папороть стелилась оксамитовим ложем.
... – Я їхав тим самим лісом уночі, – сказав Труш. – Я думав про те, що батько пиячить у шинку, пропиває хліб, що ми з матір’ю своїм горбом робили, і зроду вперше лихе подумав на батька. Адже ж він знав, що нам ні з чого буде жити, він знав, що виганяє мене на заробітки в місто, що менші копатимуть коло річки коріння рогози й їстимуть, бо немає хліба. Отже я казав вам – в папірні був я украв трохи бумаги, а тепер я подумав лихе на отця. Може, ви смієтеся, нехай, смійтеся, я кажу вам – нечиста сила жде коло вас, щоб ви помислили лихе. Зроду не думав я такого, а тепер і далі думки запливли. Почав я думати, чи ж є Бог на небі, що допускає таке. Чи ж може Бог дозволити, щоб батько пропивав кров дітей своїх, щоб, як той лютий упир, упивався їхньою кров’ю. І от я подумав, страшно мені теє слово вимовити, що нема, значить, над нами Бога...
Не знаю, чи я посміхнувся, чи ні, було темно, і Труш не міг цього побачити. Він повернувся до мене – мені видні були тільки його блискучі очі.
– Не вірите? – похмуро запитав Труш. – Що ви мені ще скажете, коли докажу до кінця. Кажу вам, подумав я – хоч на одну-однісіньку мить, та все ж подумав, що немає над нами... Бога.
І як тільки я оте подумав, стало мені враз холодно на душі, наче лід навалили мені на серце. Хотів я перехриститися й одігнати од себе ті думки, так ні, таке зло мене на батька взяло, що й не перехристився я й думок тих не покинув. Уже й розвиднілось трішки – отак на світ було, як оце зараз увечері. Виїхав я з цього місця, де ми отепер їдемо, далі на луки. А тут далі, ось скоро побачите, кінчається ліс і виходить лукою до річки – тут коліно й затока. І що більше на світ кладеться, то дужче думаю я лихе на батька й на Бога. От-от не покляну рідного отця вголос останнім словом...
(У лісі зробилося зовсім темно, тільки вгорі ще сіріло небо. Немов налляті чорним вином колосальні пляшки, товпились стовбури, дорога стала вужча, ліс уже не стояв, він ішов тисячами дерев, біг мільйонами тіней, кружляв безмежний, мов п’яний, чорний океан, і замикав нас у незламне залізне кільце. Кінь ледве йшов. Труш говорив сиплим голосом, чимраз знижуючи тон, він уже зовсім повернувся до мене й уп’явся в мене невидними очима. Прямо переді мною блиснула сіра смуга, мов коротка сторчова блискавка, і знову потопла в чорному кільці).
–...Я виїхав з лісу на луку, – хрипів Труш, – і під’їхав до ріки. Стояв туман – такий, як сьогодні. На березі річки щось чорне. Ударив по коневі, під’їхав ближче.
Воно сиділо, чорне, волохате як баран, тільки велике, як здоровенна чорна купа. Я охляв, випустив з рук віжки. Тоді воно повернулося до мене...
(Сіра смуга знов виблиснула попереду й зосталася стояти сторч перед очима).
... – І я побачив його лице, гидке й страшне, як я зроду
нічого не бачив, чорні патли скуйовдились, звисали з його
голови, і ввесь він був кошлатий, як баран...
Сіра смуга – то була річка. Крізь білий туман я побачив на березі якусь величезну кошлату купу.
Я не знаю, що зі мною сталося, я хопився револьвера. Але Труш мене випередив. Він навів берданку, конвульсійно перехристив замок і раніше, ніж я встиг опам’ятатись, він вистрелив у чорну купу. Розлігся пал у вечірньому тумані, й зараз же берегом розтявся нестямний, скажений верескливий жіночий зойк. Труш тремтючими скаженими руками викинув з берданки гільзу й закладав другий набій. Я злетів з воза й кинувся до річки...
Паркер спинився. Рут схопилася з крісла й підбігла до нього. Марк Кедлі звівся й сів просто. Стефен пробелькотів якусь невиразну фразу.
– На березі лежав вивернутий догори міхом чорний кожух, а коло нього билася в предсмертній конвульсії Оксана. Парубок, що був з нею під кожухом, припав до землі й затулив лице руками. Дробом їй пробило шию...
Паркер замовк. Він теж звівся й випростався на ввесь зріст перед каміном. Потім він не поспішаючи вийшов з кімнати.
– Майкл! – гукнула Рут, але він уже стояв біля дверей. У руках у нього було щось велике, чорне. Він кинув кожуха на підлогу. По чорній матовій шкірі жовто-золоті нитки поповзли тонесеньким геометричним візерунком, немов стовіка старовина лягла на підлогу напівтемної кімнати. Коло коміру була вирвана наче сотнею пазурів діра і навколо неї бурим ореолом засохла кров. Марк Кедлі звівся на ноги, підійшов до ключа й виключив усі лямпи, що були в кімнаті. Усі мовчали.
– Рут, – сказав Паркер несподівано і різко. Рут звела на брата перелякані очі.
– Скажеш старому, що я завтра їду, – коротко сказав Паркер і вийшов з кімнати.
