Текст книги "Дев'ять братів і десята сестриця Галя"

Автор книги: Марко Вовчок

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Проти неї стояв молодий i хороший козак. Стояв i питав:

– Дiвчино, чи тiєю дорiжкою у мiсто зiйти?

– Тiєю самою, – одказала Галя йому.

– I добре! – промовив козак.

Так хоч було "добре", однак же вiн ще стояв пiд Галиним вiконечком i то на неї задивлявсь, то знов у хатинку зазирав. Галин переляк минув, та серденько билося вiд диву та вiд несподiваного, негаданого того…

– I я просто-таки цiєю стежкою потраплю до мiста? – спитав знов козак, постоявши.

– Просто втрапите.

Розпитавсь козак i про те, що просто втрапить у мiсто, а все ще його ноги не несли вiд Галипого вiконця.

– Чи не буде ваша ласка дати менi водички iспити? – попрохав козак.

– Зараз, – одказує Галя й зараз дала йому водички у вiконечко.

Козак iспив водички.

– Спасибi, дiвчино, – каже, – яка вода славна! Це з Днiпра берете?

– Нi, з криницi.

– А де ж тут у вас криниця?

I козак почав оглядатися та озиратися у вечiрнiй млi та вишукувати криницю.

– Далеко, на луцi, он там пiд горою геть, – показувала йому Галя.

– Чудова в вас лука цяя: i Днiпро шумить, i дерева округи, i гори – свiжо, благодатно! Хороше, мабуть, вам тут жити?

Галi й самiй разом чогось здалося, що тут i управду життя таке, що й не прирiвняти його до iншого, й Галя одказала козаковi.

– О, жити тут славно!

– А до мiста чи ви частенько ходите? – спитав козак.

– Щодня ходжу.

– Щодня? На роботу, чи що?

– Еге, на поденщину.

– Що ж, роботи маєте досхочу, мабуть? Добра робота?

I Галi знов здалося, що й справдi робота добра, й Галя одказала козаковi:

– О, добра робота!

– А чи рiд у вас є в мiстi? – питавсь козак-любознайка.

– Нi, в мене нiкого нема в мiстi. В мене жодної родини нема. Я сирота.

– I самi живете тутоньки?

– Сама живу.

Здається, так уже трошечки вони розмовляли, і трохи 'дно 'дному сказано, а багато часу вплило. Зорi легш та легш усе мрiли, наче входили усе дальш у синє небо; стало свiжiти, з Днiпра потягнув вiтрець i з того берега перенiс пахощi там квiтущих тополь. Не козак i не Галя схаменулися, що вже близько свiтання, а надднiпровська чайка почула й пронеслася з кигиком понад Днiпром.

– Прощавайте! – промовив козак.

– Прощавайте! – промовила Галя.

I пiшов козак шляхом у мiсто.

А Галя, провiвши козака очима, ще довгенько проводила його мислоньками, поки аж забулася коротеньким сном до ранку, тут-таки коло вiконечка, схилившись голiвкою на складенi рученята.

Як вона прокинулася, променистий сонячний промiнь задав їй свiтом у вiчi несподiвано – вона проспала ранкову зорю – от тобi маєш! I Галя засмiялася небувалому випадку, й почала поспiшатися на роботу i, вмиваючись, вона впустила кушнець з водою нечаянно, i вiдра вивернула невмисне, i усе смiялася сама iз собою затим, бачте, що усе як ось виходило несподiвано, негадане, нечаянно, разом…

Швиденько йшла Галя на роботу, а ще швидше билося сердечко, а ще швидше вироювалися мислоньки… Уявлявсь їй самотнiй весiннiй вечiр коло вiконечка, своя самотня пiсенька, весiння теплиня й мла, й свiжiсть, i зорi мрiють… й разом заступлений свiт у вiконцi, i молодий козак… так разом-разом… такеньки несподiвано!

Того дня Галi вилучилося робити на городi вкупi з другою молодицею, що вона з нею й перш часом укупi робила та балакала про людську бiдоньку та напастоньку, тугу роздiляла, лишенько тiшила.

– Хоч ляж та й вмирай! – каже ця молодиця, як вони узялися полоти.

– О, що це ви говорите, любочко! – покрикнула Галя.

– Що ж я говорю! Що є, те й говорю!

I справдi, ця молодиця не мала вже рясту топтати – суха, блiда, змождена.

– Нi, нi! – каже Галя, – ви не горюйте! Як знати, що вилучиться? Що буде, випаде уперед!

– Що ж буде? Випаде? – перехопила молодиця. – Нiчого, окрiм бiди та лиха!

– Ой, нi-нi! – покрикнула Галя, – усе може бути… усе! Не дожидаєш зовсiм, не чаєш, не сниш i разом несподiвано-нечаянно…

I Галя покинула полоти й оглянулася округи, наче от стрiти готовенька щось несподiване.

– Еге, буде тобi: лихо та ще з лишком! – промовила молодиця.

– Чого-чого не бува! – защебетала знову Галя. – Усе вилучається! Усе може бути!

I Галя подивилася з усмiхом на сонечко, що гралося понад нею, наче думаючи: "Скотись ти зараз на землю, яснеє сонечко, так я не дивитиму теперки, – навiть рученьки пiдставлю, не боюся!"

А молодиця промовила:

– Годi тобi, дiвчино! Ти розкажеш такого, що на вербi грушi, а на соснi яблука ростуть!

I ввечерi дома, сидячи коло свого вiконечка, Галя думала про те, що все може бути й вилучитися, що усього треба дожидати несподiваного та негаданого, i всмiхалася, i, здається, одважно та веселенько дожидала усього того; та як уявилася висока постать по дорозi до хатки, Галю пойняло гарячим наче жаром i зимним холодом. I що ближче пiдходила висока постать, то жар гарячий її понiмав, а холод зимнiш. I як учорашнiй козак став коло вiконечка й сказав їй "добрий вечiр", Галя на одвiт йому ледве вимовила свого "доброго вечора".

На цей раз козак не питавсь дороги, а пiдiйшов як знакомий, гуляючи, i повiв розмову про те, що теє за мiсто Київ – красне та велике, й оповiстив про те, що вiн недавненько ще сюди приїхав з товаришами на дива усякi подивитися, розважитися i що дуже раденький з того, що приїхав… I справдi вбачалося, що козак раденький. I Галя раденька.

Потому вiн сповiстив, як приблудивсь до зеленої луки уперше. Товариш, бачте, позначив йому пiд мiстом, де зобачитись, та вiн, товариша шукаючи, не знайшов – загледiв луку, Днiпро, – схотiлося йому понад Днiпром лукою пройтися, вiн i пiшов, – i бачить – хатка, i подумав: чия се хатка тут стоїть? I почув Галину пiсню, – слухав-слухав та й пiдiйшов пiд вiконечко…

I хоч козак не додав, що вiн раденький, що пiдiйшов до вiконечка, тiльки сеє i без козацького слова вбачалося. I Галя раденька.

Потому вiн оповiстив, що вiн теж сирота, теж нема роду й плем'я, що вiн козак з далекого села Глибова, звуть його Михайло Нарада (тут вiн спитав, як зовуть дiвчину, i дiвчина йому каже "Галею"), що село його велике й багате, там двi церкви в них, хати усе славнiї, усплiш упоспiль сади; село на горi, а попiд горою той самий Днiпро шумить, що й попiд Києвом; що люди в них усе хорошiї, дiвчата штучно та гарно сорочки вишивають.

Галя слухала-слухала-слухала, й пiзненько вони розсталися. I Галя не заснула цiєї ночi, а просидiла до ранку пiд вiконечком, i так їй iстненько, наче у снi снилося велике бiлеє село на горi, у зелених садах, двi церкви високi з золотими хрестами, синiй Днiпро попiд горою; снилися люди тамечки з такими-то вже приманчивими обличчями, що яких вона нiколи ще не стрiчала; дiвчата такi чепурнiї та любiї, що таких вона ще зроду не бачила. I наче весiннiй, тихий, пахучий вечiр i далеке село снилося їй без гомону, без шуму, – хоч живе, – i нiчого не чутно було нiденiде, окрiм що билося своє власне сердечко дуже.

Козак почав учащати щовечора, i в них велася мова й розмова трохи що не до свiтання. Галя вже знала, що козакова хата стоїть недалечке вiд церкви, з вiконечок видко Днiпро i далеко гори округи й гаї, що в його сад величенький i має вiн теж пасiку…

I дiзнала Галя теж усякi рiзнi й многi тривоги та радощi, та тугу, та щастячко, невiдомiсiнькi їй до того часу. З тiєї години, як вона несподiвано признакомилася з козаком, Галя усе дожидала чогось особливого, смiло та весело дожидала вона, та разом же з тим далося навзнаки їй, як дожидати сподiваного. Спершу вона було сидiла бiля вiконця й дожидала, а там уже незносно стало їй сидiти спокiйненько, коли душа її уся порушалася, серденько колотилося i дух займався, захоплявсь – вона починала ходити та проходжати по луцi, зривала квiти, що попадалися, з опалом впивала Їх пахощi, наче лiкарствечко вiд нетерплячки – то вона йшла у цей бiк, то в другий, то стояла на одному мiсцi, поки аж козак Нарада не виявлявсь на дорозi.

Одного разу повернулася вона з роботи i застала козака вже на луцi коло хатки, i зараз вiн до неї промовля:

– Я прибираюся додому їхати.

Галя збiлiла, спахнула й знов змертвiла i нiчого не примогла йому одмовити.

– Галю, будь менi жiнкою та поїдьмо iзо мною, – каже козак.

I тодi Галя нiчого не примогла йому промовити. Та згодом зате ж як вона щебетала, плакала й смiялася, червонiла й блiднiла вiд свого щастячка.

I у першу-таки недiлю пiсля цього вечора Галя у свiжому вiнку, рука iз рукою з козаком Нарадою, пiшла до церкви рано-ранесенько, без дружок i без сватiв, без роду й без друзiв, удвох самi, i повiнчалися собi любенько.

I того вечора таки недiльного з Києва виїхав славний новий вiз, запряжений двома мiцними волами. На возi сидiв гарний козак молодий, що йому, мабуть, добре було жити в свiтi, а коло його близесенько-близенько сидiла молода козачка у бiлiй намiтцi, – о, яка ж хороша, щаслива козачка! I поїхали вони шляхом до села Глибова.

V

Понад Днiпром, поуз гiр, є багато кам'яних печер, i в однiй такiй печерi зiбралося дев'ять братiв-молодцiв. Хто лежав, хто сидiв; палилося кiлька люльок… У! Якi ж округи скелi та шпилi! Днiпро проривається, розбиваючи кручi мiж них, i грючить по камiнню й високо прускае, перелiтаючи через них. Ясного неба одкид у його хвилi, б'ючiй та стрибаючiй, крутиться й вертиться. Окрiм ясного того неба угорi та грюкучого Днiпра унизу, за шпилями-скалами округи видко ввишку далеко темнiї гаї, що позлочуванi вони iскряним сонечком.

Старший брат i усiм отаман сидить, люлька його згасла, i дивиться вiн у землю, i нема в його лицi нiчого, опрiч обичайного суму та моцi.

А iншi брати не так: один грошi лiчить, а коло його другий дивиться неначе з гнiвом, неначе з погордою на їх; третiй знов теж дивиться, i чи вiн сумнiвається у чiмсь, чи вiн у чiмсь кається, хто його зна; один, здається, спить, одвернувшись од усiх до стiни; другий лежить, дивлячись очима, закинувши руки пiд голову, мов порiшивши вже з усiми нудними докучними думками навiки; двоє палять люльки, люльку за люлькою, тiльки вилiтає iскра та дим в'ється й повiває своїм звiєм невеселi їх обличчя; самий менший (молодший) сидить коло входу у печеру, i з першого погляду на його видно й ясно, що сповнена його голова кучерява смутних мислоньок, а серденько бiднесеньке сповнене туги та ще гiркої притуги.

А у печерi анi золота, анi серебра, анi камiння дорогого. Гола, сiра це печера та й бiльш нiчого. Холодно там, жостко, хруско там прихилити голову.

Вечiр наступав тихий та рожевий. I усе порожевiло: кременистi шпилi, грюкучий Днiпро унизу, далекiї темнiї гаї на верховинах гiрних i прудко пролинувшая пташка понад Днiпром. Лiсова берiзка легесенько звiдкись запахла, i очi не знаходили округи, де було їй тут зрости, нiжнiй квiточцi на дикому каменi.

Середнiй брат, що, здавалося, спав, разом пiднiс голову й промовив: "Чи не пора?"

Усi оглянулися, i два голоси йому одказали:

– Ще не пора! Ще рано!

Середнiй брат змовк i знов одвернувся до стiнки, знов наче заснув.

Рожевий вечiр розгорявсь та розгорявсь пломенистiй, – потiм почав темнiти та темнiти; мiсяць вирiзувався з-за гори верха, й заблискотiли зорi на небi.

– Пора, – каже старший брат i устає.

В один мет усi вони були на ходi: печера спустiла. Прудко, швидко пробираючися по шпилях, по скалах, брати зникли за ними.

VI

Їдуть козак з козачкою додому. О, весела, весела дорiженька! Де глянути-усе цвiте й пахне, про що здумати – усе любо, та мило, та ясно!..

Як тепер усе добре: i згадувать колишнi напастi й лихо, i забiгти мислонькою уперед, у пришлiсть одрадiсну! Розмовляли вони про те, як житимуть укупi, як господарюватимуть разом.

– Будемо жити самi двойко, – каже козачка, – адже ж у нас нiкого нема!

I двi пароньки найщасливших очей iзглянулися iз собою. Коли разом щось болем кольнуло наче у серце козачку – вона змiнилася на лицi й промовила:

– А де мої брати тепер? Де брати? Чи живенькi?.. Та сльози й побiгли по її щасливому личеньку. Тепер було вже до кого пригорнутися, до кого голiвкою припасти. I, наплакавшися ревними сльозами, козачка пiднесла голiвку i знов промовила:

– Нiколи ще я їх так добре не оплакала, як тепер-то їх бог милує, Михайло коханий, га? спитала вона й дожидала козакового одвiту. – Як їх бог милує.

Почалася в їх тодi мова про братiв, i усякi здання. помисли й надiї усякi певнi уявилися… I в пришлостi палкая козачка поладила й погодила усе так, як бажалося її душеньцi, як жадалося її сердечку. А козак на все согласнии

У гаю вони невважливе їхали шляхом, не дивлячись округи, поки аж їх не повразило, що десь поблизу шумить млинове колесо, оглянулися вони й зобачили темнi гаї з усiх бокiв, сонечко, що за їх заходило, i управо якийсь хуторець.

– Та ми се з шляху зблудилися, Галю! – каже козак всмiхаючись. – От тобi маєш! Дивись пiсля того в яснiї оченята так i дорогу прогледiш!…

Яснiї оченята одказали йому таким поглядом, що вiн знову забув про дорогу.

– А он дорога попереду, каже Галя, показуючи вперед.

Упередi лежав шлях узенький, мало їжджений, такий самий, на який вони з'їхали, попали, самi не знали коли й як.

– Шлях є та кудою вiн проводить? – каже козак. – Треба пiд'їхати до хуторця й поспитатись.

I козак, вiдрiкаючись наперед дивитися в яснiї оченята, звернув волiв до хуторця.

Се був маленький вбогенький хуторець. Усюди, де тiльки можна по землi, зарiс вiн червоним маком пломенистим; мак поспiль вкрив городи коло кожнiсiнької хатки снопчиками та жмутками рiс при дорозi; то забиравсь на дашок одною квiткою пишною, то цiлою сiмейкою то наче габою внизував округи дашок, перериваючись Де-не-де як порване коралове намисто, i здалека вбогенький хуторець виявлявсь, неначе палав у неспалимому огнi

– О, який мак! – покрикнула Галя. – Що ж за пишнiї маки! Я собi насiю такого!

Пiд'їхавши до першої хуторянської хатки скраю, вони стрiли молодицю з дитиною на руках i поспитали, де шлях у Глибове.

– Не знаю, такого села нема. – одказала молодиця.

– А якi ж коло вас села? – спитався козак.

– Хрумово, Iваньково, Кривушино…

– А далеко Кривушино?

– О, далеченько. Лiчать чоловiки бiльш як сорок верствiв.

– А як туди проїхати?

– Та от цим шляшком. Перш ви приїдете у Хрумово, потiм… Та тiльки що сей шлях тепереньки небезпечний.

– Чому?

– Та чутно – розбивають тепер i рiжуть. Чутно, недавненько багатий козак вбитий у яру… Ну-ну! Ну ж бо! – спиняла вона дитину, що тягнулася до волiв, – ну-бо! не пустуй, не пустуй, бо занесу зараз у яр, вкину до розбiйникiв…

Та дитина, мабуть, була смiлого, одважного, козацького роду, – вона, тiльки почувши сеє, засмiялася i вхопила вола за роги.

– Малий козак, та смiлий, – каже Михайло. Мати глянула на малого смiлого й усмiхнулася. А Галине сердечко, що йому все, що стрiчалося, що вбачалося, приповняло та прибiльшало щастячка й радощiв, – Галине сердечко до всiх озивалося.

– То прощавайте, спасибi вам! – каже Михайло молодицi. – Прощавай, козаче, та рости, – каже до дитини.

– Рости, любенький, рости! – промовля Галя.

– Спасибi, щаслива дорога! – одказувала молодиця. – Вклонися, сину, вклонися!

Син не хотiв вклонитися й угорно драв голiвку увишень, як мати нахиляла.

– Бачте, який! – каже молодиця смiючися. I Михайло, i Галя одказали їй усмiхом.

– Так се шлях у Хрумово? – спитав ще раз Михайло.

– Сей, сей самий. Тiльки що ви не боїтесь їхати? Говорять, що небезпечно… славлють…

– А всього чи ж переслухати, що говорять та славлють! – одказує Михайло. – Не страхайте-бо дорослого козака, коли малий не боїться.

Ще всмiхи, ще вклони й пожадання добрi – i от уже хуторець зник з очей своїми маками червоними, i млин не шумить, i їдуть вони гаєм, то спускаючись к Днiпру, чуючи його прохолоду, то знов пiднiмаючись високо й прислухаючи тiльки плески та лелiння хвилi Днiпрової.

VII

– Коханий, – говорить Галя, – а що як справдi нападуть на нас розбiйники?

– Боїшся, Галю? – пита козак.

Галя не боїться, а як бо нападуть?

Не бiйсь, миє серце, то все верзiння, говорить козак – Бувай собi спокiйненька, Галю!

– О, нi, я не боятимуся, коханий. Я не боюся, – одказує Галя.

I їхали вони далi темним гаєм та усе щасливi розмовляли про щастячко. А гай усе темнiв, i Днiпро усе шумiв бистрiш. Спершу оступав гай шлях, i їдучи вони чули пахощi гайових квiток, потiм гай наче разом знявсь i по обох боках виситься голе камiння, а на них, наче настромленi стрiли, сосни чорнi,а внизу назустрiч їм б`ється Днiпро, нагло завернувши свою хвилю круто в щiлину. Тiльки що встигло мигонути проти очi їм усе те, як на їх кинулася орда людей. Мiцнiї руки спинили вiз, вхопили Галю, притиснули козака.

Галя примогла тiльки скрикнути; боротись почав козак.

Недовга боротьба: хтось один упав i застогнав, а за тим огульний вигук яросливий, i козак зашатавсь i впав коло Галi. У жаху вона схопила його i притулила до себе; у ляку чула вона, що тепла кров поливає їй руки… уся орда побивалася коло вбитого товариша, й чулися слова:

"Не дихає! Мертвий!" I страшний плач чувсь, i глухе питання: "Де поховати лучче?" I ступа у той i у той бiк, пошукання, i рили землю, i викидали землю з ями…

Нiч минала, усе округи свiтлiшало. Кров, що вливала руки, сякла, холодiла; здалеку поза деревами копали яму й мигтiли люди – близько нiкого…

Та от хтось наблизивсь. Ще у бiльшому жаху Галя мiцнiш притулила до себе козака свого й поглянула… Коло неї стояв молодий парубок, наче квiтка в яла, i здавалося, жалко йому було Галi, та як зглянулися їх очi, вiн затрепетавсь разом i хутко спитав:

– Звiдки ти? Чия ти?

– Я сирота – одказала Галя. – Я живу сама одна коло Києва, у хатцi на луцi… Нi, нi-бо, не те… Я замiж пiшла, i от мiй козак…

– Галю – промовив парубок, трохи не падаючи коло неї, – Галю, сестрице! Чи ти пiзнала свого брата меншого?

– Ох братик милий! Се ти! Здоров був! Здоров був! Чому ж так барився, довгенько не приходив? – Вона схилилася до його i багато й гаряче його цiлувала, усе не пускаючи з рук свого козака, а далi спитала: – А де ж другi брати? Чому се ви так довгенько не приходили? Де ж брати?

Наче вменшився її жах і страх; вона пильнiш подивилась округи. Менший брат покликав других братiв, i вони прийшли з-поза дерева.

– Се наша сестра Галя! – каже їм менший брат.

– Се я, братики рiднi! – промовила до їх Галя, та вони чогось не пiдходили до неї вiтатися, й старшого брата зовсiм не було помiж ними. I обличчя в них такi страшнi, такi чуднi… жах знов напав Галю!

– Де старший брат? – спитала вона. – Де вiн! – Жах усе бiльш та мiцнiш її понiмав i посягав, i з почину вона нiчого не здолала зрозумiти, потiм далi все вже зрозумiла, усе побачила i розiбрала.

Вона бачила старшого брата мертвого пiд дубом i знала, що забив його Михайло її. Вона була на похоронi й бачила, як старшого брата опустили вкупi з її Михайлом у глибоку яму, всипану листям, i вона прощалась з обома… Та чудно якось усе змiшалося в неї у головi i навiть якось чудно очi бачили й уха чули: то вона думала про iграшки з братами на луцi, про покiйну неньку, й нагле уявлялась у думцi молодиця з дитиною смiлою та веселою на руках у вбогому хуторочку, що маками закрасивсь, i, усмiхаючись, показувала шлях який; то йшла вона з церкви i прислухала Михайлового голосу, то Днiпро своїм плеском усе поглушав; то чулося їй – стогнуть, бачилося – голе камiння, темнi гаї, – а разом вечiр весiннiй – чаруючая квiтуща свiжiсть i в далю-далi велике бiле село на горi… То усе живе, одрадiсне й дороге, – то усе мертве, поховане дороге… Вона дожида-дожида до себе жениха, вигляда його, вловляє голосу його, а коло неї менший брат разом знаходиться, проти неї його вже мужнє та знакоме обличчя, i вона йому всмiхається й дуже раденька… А от i всi брати сидять рядочком на землi, тiльки нестає старшого, нема старшого…

Нагле якийсь свiт наче – i пам'ять, i розум, i жах знов напада, пiйма i посяга, i в жаху вона кидається бiгти i бiжить-бiжить до Днiпра i в жаху вкидається у Днiпро. За нею брати по слiду, та Днiпрова хвиля вже далеко понесла сестру й розбила на гостре камiння, й дарма брати ходять понад берегами, – у бистрих нуртах нiчого не видно, опрiч одкиду неба ясного, гаїв та шпилiв округи.