Текст книги "Кармелюк"

Автор книги: Марко Вовчок

Дійшла чутка до Кармелевої матері старої і до його молодої дружини. Стара мати говорить, слізьми слова свої приливаючи, до невістки:

– От люди лихі! От недобрі, Марусечко! От поговір який на мого Кармеля, от позлодійка яка на мою кохану дитину! Не йму я віри сьому! Не йму віри! А як віри пійму, то вмру! А ти ж, Марусе? Що ж ти?

– Я житиму й кохатиму,– говорить Маруся; а малесенька дочка стояла тут та слухала і собі теж бубонить:

– І я з мамою! І я з мамою!

Проминуло ще багато днів, і одного разу уночі – ніч була ясна та тепла, місяць світив і зорі, сади у квіту стояли, хати у тиші й сні, соловейки щебетали,– Кармелева дочка спала солодко й легенько дихала; заснула теж і стара мати, нагорювавшися та наболівшися, і спала невпокійним сном – то зітхала вона у сні, то знов скрикувала, схлипувала,– сон хоч зміг неміцну стареньку, та спокою їй не дав.

Не спала Кармелиха-дружина. Вже багато ночей вона не спить і багато, мабуть, ще не спатиме, бо вона молода й кріпка, а що день, що година її тугу прибільшує. Не спала вона й думала об тім, кого вона кохала. Коли слишить, тихенько-тихенько відчиняються двері, й бачить вона – вступає він, і чує його у своїх рученьках. І не знала вона, чи стемнів тоді світ божий, чи засяв, чи то була розкіш, чи біль,– і як вже схаменулася вона у садку і бачила округи себе пахучії квіти, ясний місяць і зорі, і тоді ще довго-довгенько вона нічого не розуміла – не знала, тільки теє, що вона у його на руках, що він тут, коло неї. І все вона дивилася на його і потроху опам’ятувалася. І почали вони розмовляти потиху, по-вірну, і цілісіньку ніченьку розмовляли.

Місяць скотивсь із неба, зорі поховалися, соловейки позмовкали, рожевий розсвіт почав рожевіти, і древесні листочки затрепехалися, і Кармель обняв-поцілував дружину, прощаючись. І пішли вони разом обойко полем, шляхом до долини за селом,– у долині три коні паслося вороних і два товариша дожидали, палючи люльки; тутеньки ще попрощавсь Кармель із дружиною, і чули товариші, що промовив він до дружини: «Буду до тебе». І усі троє спали на коней, та й помкнули – тільки іскра з-під копит кінських сипнула, та й з очей зникли.

А Маруся повернулася додому. І дома, і у сусідів усі й усе ще спало – тільки що розсвіт порожевів пломенистій та древесні листочки жвавій трепехалися.

І знов пішли дні за днями й часи за часами. І щодня, щогодини розбійнича зграя в Чорному лісі прибільшалась, і щодня, щогодини багаті та вельможні люди гірш та гірш лякалися й тривожилися. І порішили вони чи так, чи інак, не жалуючи нічого, зловити отамана, і вирядили шукачів та слідців, і обіцяли велику їм плату й нагороду: «Аби ви нам того отамана узяли». Оце ж тії шукачі й слідці розроїлися скрізь купами, шукаючи та висліджуючи.

Проте час минав, а отамана усе не примогли ще піймати. Не раз розбігалася чутка: «Зловили отамана!», й цілі тичби людей збігалися на його дивитися, порушені причаством, недовірством, дивом, цікавістю, непевністю,– адже ж чутка показувалася неправдива. Правда, що зловили десь у лісі чоловіка непевного, та се був якийсь бідолака, що його вигнала на великий шлях нуждонька та бідонька, або й зовсім безвинний перехожий часом був схоплений. Чутка така теж розбігалася, що чарував усіх отаман, ідо очі одводив, доторкався серця; розбігалася чутка, що його голоса чути, його погляда стріти, а його краси бачити – ніхто в світі не приміг безпричасно та недбало; що він кожного чарував, приманював до себе. Була навіть така чутка, що багато шукачів і слідців його у руці держали вже, та пускали оманені, а потім вже довіку не були годилися на свою службу.

Та знаходяться ж у світові красному люди, що їх жодна краса не вчарує, жодна не омане омана,– і от знайшлися такі на отамана й узялися його слідити та висліджувати безодпочинно, безусипливо, так як безодпочинно й безусипливо він утікав від них – удень і уночі, і ввечері, і ранком, темними гаями, широкими полями, безкраїми степами, низькими долинами та лугами, високими горами…

VI

Одної темної ночі, як усі спали, Кармелева дружина стояла в своєму садочку під вишнею, немов ізмурована, поки не виявилася висока постать від долинки,– тоді вона кинулася назустріч – як душа до раю – до свого Кармеля.

Він задиханий, зморений, потомлений, помучений, пригорнувши її, не зміг довгенько придержати у своїх зомлілих руках, ледве зміг слова промовляти:

– Гонять мене, як хижого звіра, Марусе,– промовив Кармель.– Вже три дні й чотири ночі никаю, не зупиняючись… товаришів розпустив…

– О коханий,– каже Маруся,– і в нас тут були, питалися усіх – усі одказали: нічого не знаємо. Учора… Що се таке? – спитала вона змираючи, бо тоді саме щось стукнуло й грюкнуло десь, і хата всвітилася ясно світлом, у хаті говірка голосна почулася, склики й скарги, і близенько коло їх у садку голоси й люди з усіх боків.

– Держи! Лови! Маємо! Держимо! – розносилося по тихій погоді уночі.

Схопили Кармеля.

– Марусе! – промовив він хутенько й тихенько.– Кажи, що нічого не знаєш,– чуєш мене, Марусе?

– Чую,– одказала Маруся.

Стара мати прибігла з плачем, питаючи, чи цьому правда, благаючи, щоб відпустили сина її єдиного, побиваючись, що беруть. Маленька дочка прокинулася і, як була, у сорочечці, розхристана – кинулась до тата і вхопилася за його рученятами.

Усіх одірвали від Кармеля, укинули його у візок і повезли шляхом, а все-усе село знялося, наче рій, і гудучи дивилося услід, а за возиком поспішала ся Кармелева дружина з дитинкою на руках. Стара мати нездужала пішки побратись; омліваючи раз у раз, вона дожидала, поки запрягали для неї коня парубки, порушені духом, доторкнуті до серця непевними руками.

І привезли Кармеля у велике місто в кайданах, і зачинили у кам’яну темну темницю. Багаті кричали: «Дождавсь, Кармелюк! Отже й заплата Кармелюкові!» Вбогі люди потиху розмовляли. Молодиці й дівчата плакали, старі люди хрестилися, благаючи: «Помилуй, боже милий!»

За Кармелем услід прийшла його дружина з дитинкою і привезла його стару неньку. Почали судити Кармеля і судили його чималий час.

Чи хто йшов тоді, чи хто їхав минаючи, кожен бачив по всяку годину на плацу проти німої зачиненої темниці стару, прибиту на останній своїй літній силі, що тут сиділа на великому камені та плакала; як хто до неї підійде, своє лихо розказувала, побиваючись; і молодую молодицю, що безмовно сиділа, наче стративши-таки дощенту усе дороге та любе, як дощенту рум’янець з лиця в неї зник, а біля неї маленьку дівчинку. Ніколи не бачили, щоб ця дівчинка гралася, або пустувала, або опинилася на вулиці прилеглій і де, видко було, спродавалися ласощі й іграшки,– ніколи! Смирненько коло молодиці сиділа ся дівчинка малая, часом тихесенько щось питаючи в неї або до неї промовляючи, часом горнучись до старої, що її з плачем обнімала й пригортала слабими, недолугими руками. Вони сливе жили тутеньки проти темниці – тут, на великому сірому камені, що його незвісно хто, коли й для чого поклав серед плацу, вони свій обід мали і вечерю. Мабуть, вони б і ночували тут, да не позволяли на се міські порядки, то мусили щоночі братись до хижки, де найшли собі містечко, і там лягали звечора. Останній погляд був на темницю, на її понурі віконечка, і думка остатня понад нею носилася; уранці думка перша в темницю летіла і перший погляд жадав того ж понурого образу темниці.

Жодної полегкості, жодної зміни не робилося, тільки що погода все холодшала, осінні морози пали – вечори й ранки стали морозити; – усі люди вже загорнулися в кожухи, усюди в печі запалили по хатах – і малая дівчинка хутче та хутче бігла ввечері до хижки, а ранком на своє місце на великому камені проти темниці, а стара вже не мала сили кроку перейти, не спираючись на молоду невістку.

Усі вони знали, який суд буде, і тільки дожидали того дня, коли скінчиться. Прийшов день той ясний, холодний, сніжок потроху порошив,– коли відчинилася темниця і, глухо брязкаючи кайданами, почали виходити злочинці, пара по парі. На плацу зібралась купка людей, дві якісь жінки плакали, виглядаючи своїх поміж парами в кайданах. Яково лихих, розпачливих голів пройшло поміж тими парами.

От Кармель. Хто має з ким попрощатися, позволили попроїдати. Карамелева мати впала, побачивши його; жінка його з дочкою були коло його зовсім напоготові за ним іти в далеку дорогу, та Кармель, попрощавшися з ненькою, став прощатися й з жінкою, й з дочкою і щось тихенько промовляти. Жінка спахнула на лиці, почувши його слово, як від непривіденного жалю, а дочка скликнула: «Ми тебе не хочемо кидати, тату!» двічі чи тричі, а далі, обхопивши батька закованого ручечками, заплакала.

Тим часом пронеслося поміж купою: «Кармелюк! Кармелюк! Се Кармелюк! Де він? От він!» – і ціла купа, наче хвиля морська, порушалася и колисалася.

Казано рушати зсильним, і рушили. Купа людей бігла за ними, проводила їх за місто далеко на шлях, і купа усе прибільшалася, усе голосніш чулося: «Кармелюк! Кармелюк!» Кидано гроші з усіх боків, посилано услід: «Помагай біг!» Вели мати за Кармелем, йшли жінка з дочкою коло його. Коли ж казано усій купі завернутися.

– Умру я… хутенько вмру! – промовила стара мати, ледве дихаючи, а дочка мала, цілуючи й милуючи тата, скликнула:

– Коли б же із тобою йти!

– Усе буде, як кажеш,– промовила вірна, віддана дружина.

– Сподіваймося на ліпші часи! – промовив Кармель.

– Рушать! Рушать! – і рушили.

Усе далій та далій. Вже не чути глухого брязкання від кайданів. Ледве вже постаті мріють. От і зовсім зникли – тільки дерева при шляху вирізувалися на ясному небові з того краю, кудою зникли.

Стару матір вели люди, молода жінка несла дочку плачучу, купа уся посувала, жалкуючи, судячи та радячи… Того ж дня виїхав возик з міста у Кармелеве село і повіз туди додому його сім’ю. Знов засвітилося в його хаті ввечері, і всі там, сумуючи, не розлучалися з ним у думці, проводили його душею незнакомим шляхом у незнану зсилку.

VII

Минув рік по тому. Стара мати, як пообіцяла хутенько вмерти, так і вмерла, і навесні її могилка вже травою заросла густо й високо.

У хаті жила Кармелева дружина з дочкою. Колись, хутенько після того, як Кармеля зіслали, сусіда, гладячи по голівці його дочку малу, любенько спитала: «Що ви поробляєте з мамою, маленька?» А маленька одказала їй:«Дожидаємо!» – бо вона дожидала. Казав Кармель дожидати його, зістатися вдома: «Легш визволюся й повернуся сам».– «Буде, як кажеш»,– на те одказала вірна дружина й на все згодилася. Далі вже мала дочка підросла, навчилася ошамненько у мові поводитись – ніхто вже не чув, що вони дожидають Кармеля, та вони дожидали його. Дожидали щодня, кожної ночі. кожної години. Дожидали удосвіта, і ранком, і вдень, і ввечері, й опівночі – од зоряниці до зоряниці, від ночі до ночі усе дожидали. І минали їм такечки години, дні, тижні й місяці. Удень праця, робота, клопіт і все тая сподіванка й дожидання, ввечері відпочинок і все тая сподіванка і дожидання. Удень часом сусіда увіходила до їх, і денний гук, і гомін, і клопіт і їх трохи поїдав собою, а ввечері, як усе втихало й не знімалося жодного округи поруху, мати з дочкою тихенько сиділи, засвітивши в хаті, наче на привітання. Дочка малая не бралась до іграшок – любила вона з ненькою розмовляти та часом співала маленьким голосочком батькові пісні, і як вже старалася мала виспівувати краще – так старалася маленька, що личенько починало палати, сердечко колотитися, і вся сама маленька трепехалася. Мамині очі дивились на неї й руки простягалися – брала її мати до себе й пригортала – маленькі рученятка обіймалися коло маминої шиї, і такеньки довгенько-довгенько вони зоставалися, довгенько – часом до глухої ночі.

Пізно-пізно! Ніч вже минає, світло згасає, дитинку, що не радилася лягти у постільку, зможе сон коло неньки, і молода Кармелиха у досмертній тузі та печалі затулить личенько білими руками.

І такеньки час минав, та минав, та минав; а вони дожидали, та дожидали,та дожидали.

Одного вечора сиділи вони у хаті, засвітивши світло, як завсіди, й думали усе тії ж думки, й сподівалися усе тими ж сподіванками. Котрого вже то вечора, у котрий-то вже раз дочка мала промовляла: «Може, сьогодні» до неньки; обойко вони сиділи тутеньки.

Коли ж хатні двері відчинилися, і він, дожиданий, уявивсь поперед ними!. Боже-світе! Боже-світе!

На другий день у селі усе прокидалося й сповнялося село спокійним, щоденним гомоном, і сонечко ясненько зіходило, і, як перш, виходила уранці на роботу Кармелиха молода, так і тепер вийшла вона. Вийшла й подивилася округи, подивилась – начеб усе округи змінилося, та як заплаче сильненько, як заридає! Не з жалю, бо як дочка мала кинулася до неї, вона ж благенько такеньки всміхнулася, як споглянула – так же бо променіло з очей хороших – відрада сама!

Хутенько потім Кармелиха спродала хату свою, попрощалася з усіма й покинула село з дочкою.

Чули від неї люди, що, може, побереться вона до блигомого міста і там оселиться, теж, може, і дочапає аж до самого Києва; напевне ніхто не знав, кудою вона побралася, ані де вона пристала на життя.

Правда, плескав хтось-десь-щось, нібито бачили молоду Кармелиху з малою дочкою у хуторі далекому, глухому, де вона заробляла; друга знов віда така була, що вона у місті ходила на поденщину. Усі, хто знав її, жалкували молоду, тиху молодицю й її дочку малу, згадуючи їх перший талан та балакаючи про біду їх теперішню, сучасну, що й лихо і вбожество разом спостигло, бо з того часу, як лихо скоїлося, вони втратилися багато та, може, теж і не так, як колись, дбали добре та піклувались щиро…

У їх хаті інша сім’я домувала, господарювала, у садочку позрубувані були старі дерева, деякі понасаджувані молоденькі; у городі інші квітки позасіювані були цієї весни…

Цієї ж таки весни прочулося скрізь, що знов уявилися розбійники, Кармелюкові товариство, що знов Кармелюк отаманує, визволивсь, повернувсь. Вбогі люди ніби здоровіш зробилися на виду, й не один попадавсь тоді бідак, який, одежиною драний, такий постаттю багатий, не в одного тоді на обличчі, що його зсушила журба, скрушила нужда, грав усміх завзятий, блискали очі жваво та хупаво.

А багачі знов заметушилися, знов перелякалися, свої ради збирають та свої громади; суди усі сполошили, сиплючи грішми, закупляючи судську дію,– хочуть вони Кармелюка знов схопити, та міцніш зачинити, та дальш зіслати. І почали знов гасати за Кармелем шукачі, почали знов слідці Кармеля висліджувати. Та багато ж і роботи було їм, бо товариства зібралось теперки невзаміру більш, залягло сливе що по всіх гаях великих і ярах глибоких, по різних повітах.

VIII

Був гай великий, що не дуже далеко від міста, а близенько коло маленького хуторця глухенького темно зеленів та шумів. Коли б хто балакливий ходив тими глухими, нелюдними шляшками, то б розказував, як частенько він стрічав молодицю з дівчинкою невеличкою. Молодиця йшла з кошиком, дівчинка – з другим, і як поспитати їх: «Кудою»? – одказували вони: «По гриби або по ягоду на спродаж у місто». І справді, щотижня, що три дня можна б було їх бачити у місті, у базарі, з грибами або з ягодою. У сьому великому гаї спокійно було й ще ніколи не чутко про розбої жадні.

Молодиця з дівчинкою йшла, уступала у гай, і якось разом зникала крізь дерева, наче крізь зелену стіну вуж, хутко, шпарко – в один мет – не зупиняючись, знакомими гаєвими ходами і стежками доходили до ланку у пущі самій і там сідали одпочивати.

У непроглядному гаю тихо, як у церкві. Столітні дерева підпиралися молодими; міцнії, широкії їх віти лежали на молоденьких гнучких верховинах і гнули їх додолу своєю важкою силою, а де-не-де гнучка гіллячка сковзала між ними та й росла, росла, росла у вишень, звиваючись, кидаючись з боку у другий, начебто жахаючись, що її зупинять, що їй перешкодять. Долі поросли кущі усякі. Сонце западало тудою тільки іскорцями, і квітки там розпукувались у тіні та у прохолоді. Калиновий цвіт і бузиновий розпускавсь там у два рази більш і дужіш; червона, пломениста шипшина розквітала тут пишніша й блідша і пахла легш.

Тут молодиця з дівчинкою сиділи й одпочивали, прислухаючи. Ніхто, ніщо не перебивав прислухати – ані птиця не порхала, ані вітер не віяв,– непроглядний гай стоїть тихий та спокійний, темний та свіжий.

Тихо. Тихо, поки захрускають віти легенько й обоє – молодиця й дівчинка – всміхнуться і стрепехнуться, і уявиться чоловік,– хоч блідий, задиханий, зморений, голодний, порохом припалий, та гарний, як сонце. Тут його стрічали, тут мав він і страву, і спочинок; тут його узивали коханим і жалували;тут молодиця переказувала усе, що чула, бачила, думала й гадала; дівчинка тішила своїм щебетанням, приносила часом якісь ласощі, що він за їх дякував дуже і всміхавсь до неї любенько, і клав свою голову змучену молодиці на коліна і всипляв, а маленька сторожа сторожила щиро та жваво – дурно тривоги не збивала, та вчасу звіщала, коли що де непевно було.

Минала година віджалувана й відмірена на спочинок, прощалися, як кохалися,– з жалем та з болем великим та ще більшою вірою й надією. Зникав чоловіку гаї, молодиця з дівчиною поверталися до міста. Три дні й три ночі пережидали вони, поки до гаю знов побратися, і молодиця ходила тим часом на поденну роботу, зоставляючи дівчинку саму у хатці. Якусь малесеньку хатку вони наймали, прилипнувшу під горою, сливе за містом, недалечке від річки.

Молодиця день цілий, робила на поденщині: дівчинка, хоч невеличка, теж не гуляла: воду бралася сусіді носити, у городі в неї поло ти. «Яка ж дівчинка розумненька!» – щовечора казала сусіда стара, гладячи дівчинку по головці та даючи у дрібненькі рученятка шажок і другий, і йшла у свою хату на спокій, завізвавши дівчинку й на завтра робити до себе. Мала виходила на береги, туди, звідки видно до гаю, й думала там сама собі, і гадала, і часом співала пісні – тії пісні, що тато навчив, держачи її у своїх руках та пригортаючи до себе там, у зеленому гаї.

 
Повернувся я з Сибіру, нема ж мені долі!
Хотя ж я і не в кайданах, єднак же в неволі!
Слідять мене вдень, і вночі, і всяку годину,
Нігде мені подітися, від журби я згину!
Зібрав собі жвавих хлопців, і що ж мені з того?
Засідають по дорогах, ждуть подорожнього.
Он чи їде, чи не їде, дарма, треба ждати!
Ой прийдеться Кармелюку марно пропадати!
Зовуть мене розбійником, кажуть, що вбиваю,
Я ж нікого не вбиваю, бо сам душу маю!
Якщо візьму в багатого, я вбогому даю,
І, так гроші поділивши, я гріха не знаю.
Маю жінку, маю дитя – коли ж я їх бачу?
Як згадаю про їх лихо, може, й сам я плачу!
Пішов же б я до їх в село – красу мою знають,
Куди тільки повернуся, то зараз піймають.
Прийшла туга до серденька – як у світі жити?
Світ великий і розкішний, та нігде ся діти!
У неділю дуже рано у всі дзвони дзвонять.
Ой а мене, Кармелюка, як звірюку, гонять.
Нехай гонять, нехай ловлять, нехай заганяють,
Нехай мене, Кармелюка, в світі споминають!
 

Від міста шляхом надходила молодиця, й стрічалися вони з дівчинкою, й разом додому поверталися, вірнесенько розмовляючи, згадуючи, чи сподіваючись, чи горюючи…

IX

А тим часом Картелеві вороги не всипляли: казано взброїти шукачів іслідців, повелено стріляти, якщо не можна буде живцем взяти.

Багато-багато тих днів минуло, що кожного дня молодиця й дівчинка стрічали кожне обличчя, чи не несе воно страшної віди, прислухали до кожного слова, чи не промовиться гірка вість. Багато-багато перебулося тих днів, поки аж прийшов той день, що по місті новина. як стріла, пролетіла: Кармелюк ранений, Кармелюка везуть!

І привезли його. І знов йому темниця темна, суд угніваний, важчі та кріпші кайдани і зсилка дальша та скрутніша; знов його стріла й провела людська зграя купами, гомонячи, жалкуючи. Тоді знайшла ся його жінка й дочка. Як першого разу – вони тепер його проводжали, як першого разу – вірна дружина знов промовила до його: «Буде, як кажеш», а дитина плакала й цілувала його, а він, як перш, сподівавсь на ліпші часи; знов казано зсильним рушати, й рушили, й зник він знов з очей, і, як перш, тільки дерева при шляху вирізувалися на ясному небові з того краю…

Його гнали усе далі й далі, а вони, зоставшися – тяжче та тяжче заробляли та… та дожидали. І зникли вони усі.

Востатнє бачили люди молодицю з дівчинкою тоді, як востатнє чутка була розбіглася, що Кармелюк визволивсь, повернувсь,– чутка та пропала, і Кармелюка, ані дружини його, ані дитини вже не знайшлося повік.

Де вони поділися? Як загинули? Не зна ніхто й досі.

Зникли вони і згинули, як багато дечого зникає та страчується доброго й лихого, благого й злого, кохання й ненависть, сила й слава – тільки де-не-де зостається пам’ять живлюща.