Текст книги "Iнститутка"

Автор книги: Марко Вовчок

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)

XLIV

Хазяйка наша була удовиця старенька, привiтна й ласкава, а що говiрка! Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що весь рiд їх звiвся, що сама вона в свiтi зосталась, як билина в полi. Зiтхає раз у раз, частенько, було, й сплакне. Та й за нами чимало вона слiз вилила: як, було, сидимо з чоловiком укупцi та говоримо, вона й почне плакати та примовляти, що – ось ми молоденькi, ось ми i хорошi – нiвроку: жити б та жити та людей собою веселити… Прикладає та й плаче. Ми вже її вмовляємо! Хiба тодi ущухне, як надiйде дядько та гримне на неї: знов баба кисне!

А вона його боялась дуже, що такий вiн: анi до його заговорити, анi його спитати.

– Що се за чоловiк у свiтi! – каже, було, стара. – Який же вiн грiзний та неласкавий – нехай бог боронить! Чи вiн нiколи роду не мав, чи що такеє? Бог його знає!

Рано-ранiсiнько схоплюся; бiжу на поденщину. Повертаюся пiзно. В руцi в мене заробленi грошi. Весело поспiшаюсь додому.

Ще на дорозi стрiне мене чоловiк; любо та мiцно стисне за руку i спитає тихенько:

– Чи добре натомилась, Усте?

XLV

От якось сидимо ввечерi: москаль на лавi з люлькою, хазяйка коло вiконця, а ми з Прокопом оддалiк. Сидимо мовчки всi; коли у дверi хтось – стук-стук; а далi: – Здоровi були! – гукнуло щось за дверима.

Се ж Назар!

Увiйшов i стоїть перед нами, стелю пiдпираючи: люлька в зубах; i сивизна, ти б казав, у густi кучерi поховалась.

– Хазяйцi i всiм нехай бог помагає!

– Спасибi! Милостi вашої просимо! – вiтає його стара.

– Звiдки се ти взявся, Назаре? – питає Прокiп. – От наче з землi вийшов!

– Я звiдти, – каже, – звiдки добрi люди мандрiвки виглядають.

Дядько поворушивсь, – поглядає на дверi.

– А чого се крутишся, пане москалю? Однiї вiри, – не цурайся.

Дядько все дивиться на вiкна, на дверi.

– Овва, який же баский! Чи не вiтра в полi хочеш пiймати?.. Да ти й сам, бачу, степовик… От же й не пробуй – не пiймаєш. А лучче дай менi люльки запалити… Як же вам ведеться тут? – питає нас. – Почому в мiстi молодицi моторнi та гарнi? – моргає на мене.

– А в вас там як? – питаю в його.

– Як?! На вибiр дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.

– Ох, менi лишечко! Годино моя! – зажурилась хазяйка.

Дядько тiльки вуса покрутнув.

– А стара? – питаю.

– Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам. Питаю за себе, що там панi казала.

– Еге! Було за вас обох пановi на горiшки: "Через твiй, – каже, – розпуск двох робiтникiв утеряли! Хто ж дурнем зостався?" – се все панi; а я скажу: дурень не дурень, а, стоячи перед нею, на розумного й трошки не походив.

Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав iз-за пазухи пляшку горiлки i поставив на столi.

– Вип'ємо, – каже, – по повнiй, бо наш вiк недовгий!.. Бувайте здоровi, в кого чорнi брови!

А дядько:

– Що се, – каже, – за горiлка? Лучче води напитись, як такої горiлки!

– Коли хто схоче, то нап'ється й води, – озвавсь Назар.

– Горiлочка, здається, добра, – каже хазяйка.

– Бодай тому шинкаревi таке життя добре! – одгримнувсь дядько. А проте випив iще, iще й iще. Вип'є i сплюне, налає i знов вип'є.

Стара дивується та головою хитає, а далi вже не стерпiла:

– Що ж ви так її гудите?

– Не твоє дiло, бабо! – гукнув дядько. – Для приятелiв п'ємо всяку.

– Та на здоров'ячко ж!

– Знайте нашу московську добрiсть! – додав Назар. Вечеряємо, говоримо; а дядько п'є та й п'є, та й п'є. Зблiд на лицi й на стiл схилився. Дивиться на нас iз чоловiком та й каже:

– Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупцi… Та годi, не журiться!.. Пожили, порозкошували – i буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш, – вiк звiкуєш пiд палкою… Отак живи!.. Без роду, без плем'я, без привiту, без совiту, – на всiх розкошах!

А стара тодi до його:

– А де ж ваш рiд, дядечку? Звiдки ви самi?

– З кантонiстiв! – одказав похмуро москаль. – 3 тих, коли чули, що нас у холеру поменшало. Роду нема, не знав i не знаю.

– А матуся ваша?

– Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати?

– Отакеньки i я тепер безрiдна! – каже хазяйка хлипаючи.

– Iще й вона мiж люди! – гукнув москаль. – Що твоє лихо!.. Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нiкого тобi згадати, нiхто й тебе не згадає; нiкуди пiти й нiде зостатись. Усi тобi чужi, i все, усе чуже: i хата, i люди, i одежа… Степовик! – мовляв (до Назара)… – Так, брате! Мене з стенiв узято… Ну, i славнi, мабуть, тiї степи були!.. Дай, бабо, горiлки! Вип'ємо до дна, бо на днi молодiї днi!

А в самого сльози котяться-котяться. I смiється вiн разом, i горiлку п'є… Далi вже як упав па лаву, так i заснув.

– Ну, по сiй же мовi та будьмо здоровi! – каже Назар. – Прощай, Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Принiс я тобi грошенят крихту: п'ять карбованцiв. Поживай здоров!

– Спасибi, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобi вернути.

– Гай-га! Аби живi були! Се не панськi грошi – братерськi: ними не зажуришся. Я собi зароблю: тепер я вiльний хоч на пiвроку; з собаками не пiймають.

Та й пiшов, попрощавшись. Тiльки його й бачили.

XLVI

Господи милий! Яке ж то життя тодi наше було! Хоч i з бiдою, хоч i з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зiтхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу i поговорю, – нiкого не боюся; робитиму чи нi, – нiхто мене не присилує, нiхто не займе. Чуюся на душi й на тiлi, що й я живу.

Коли так навеснi чутка: москалi виходять у поход!

– Неправда сьому! – вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що правда. А тут i наказ: у поход, у поход лагодитись!

Прокiп мене розважає, доводить менi, що се лихо дочасне, що повернусь, каже, – будемо вiльнi.

– Так, так! – кажу, – так, мiн голубе!

А серце моє болить, сльози ринуть.

Вже й день походу намiчений. Пiшли ми в хутiр попрощатись. Панiв не було дома; тiльки бабуся сама на господарствi. Бабусечко ж моя люба! А я її здалеку па вздвiр'ї пiзнала, а пiзнавши, заплакала. Душею живою вона тiльки жива була. Прибiжу до неї, обiймаю, як матiр рiдну.

– Чого ти плачеш, моя голубко? – питає мене стиха.

– Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклi!

– Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротiла… тут i вмру, моя дитино.

– Та до смертi терпiтимете?

– I терпiтиму, пташко.

Поблагословила вона пас, як дiтей рiдних, обдiлила, чим ма.'iп. Попрощалися ми, пiшли… Та й не раз, не два обертались, дивились. На порозi стоїть бабуся; навкруги тиша; скрiзь ясно; з поля вiтерець вiє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усiм грає-сiяє вишнє промiняєте сонечко…

XLVII

Провела я чоловiка аж до Києва. У Києвi служити зосталась, а вiн з вiйськом кудись далеко на Литву пiшов.

– Не суши себе слiзьми, серденько! – приказував. – Я вернусь… сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене!

Дожидаю… Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селi не була. Перечула через люди, що всi живi. Ведеться так, як i перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копiйка? Кров'ю обкипiла! Та iнколи й менi так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотiла, – зараз i покинути ту службу вiльно. Подумаю такеньки – i року добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не зв'язанi руки мої. "Це лихо дочасне, не вiчне!" – думаю.

То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Вiн чоловiк мiй, i добродiй мiй. Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь – байдуже менi, що й є тi пани у свiтi!