Текст книги "Глитай, або ж павук"

Автор книги: Марко Кропивницький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Олена (падає). Покидає! Покидає!

Андрій (здригнув). Олена?! Вона чула! (Підбіг до неї і підійма). Олено! Олесю!.. Пташечко моя, голубонько моя сизокрилая, доленько моя щасная!..

Олена (ридаючи). Серце, серце горить!.. О, дайте ж мені отрути-зілля!.. Милий мене покидає!.. Рвись же, серце, з грудей, туманься, розум, пожежею палайте, мрії! Пропаща я, пропаща! (Зомліла, падає Андрієві на руки).

Андрій (з криком). Оленко! Що це з тобою подіялось? Зомліла… Рученьки похолонули… не б'ється серце!.. Олесю!.. Боже, боже! Олесю, промов же хоч словечко!.. Зіронько моя, не зворухуй же моєї одваги!.. Люди добрі, рятуйте її, рятуйте мене!.. Олесю, я слово зламаю, чуєш?.. (Ридає). Одкрила оченята… Чого ж так, серденько, так пильно, так страшно дивишся на мене? Ні, я не можу розрізниться з тобою, нехай умру в ярмі, пропаду у кормизі, а тебе не покину!..

Олена (довго дивиться на нього, далі ледве промовляє). Стривай, стривай!.. На рік? У найми? А там знову щастя, знову рай?.. Дивись, дивись мені в вічі: прямо, любо, весело, щасливо!.. О, як я тебе кохаю! Помру без тебе! (Тихо плаче).

Андрій. Не кажи, не кажи так!..

Олена. Зав'яне серце, і оченьки погаснуть!.. Стривай, я подумаю! Я подумаю… (Помовчала). Нічого не зрозумію!.. Без тебе зостатись?.. Дай сюди руку до серця, так!.. їдь, їдь, мій соколе, мій світе, моя думко!.. Ох, в'яну ж я, в'яну, як квіточка на вогні!.. їдь, їдь, милий!.. Швидше їдь! Серцем тебе благословляю! (Одійма його руку од серця). Прощай!..

Андрій (здійма руки до неба). Боже милий! Один ти бачиш моє серце, переповнене кривавих сліз! Усе я тут покидаю: серце, душу, думки, надії і талан!.. Тепер я бідніш від старця! Зглянься ж надо мною, сиротою бідолашним! (Тулить Олену до серця і довго цілує).

Олена (пада навколінки). Боже милосердний! Благаю тебе, єдиного, з'єдиняючи в благаннях всі мої сльози, всі мої думки, осиротілеє серце, в сльозах потоплену душу… Приспи, боже, моє серце, доки мій Андрій, моє кохання, прилине до мене голубоньком сизокрилим!.. Боже, пораднику єдиний, уста мої не зможуть вимовити перед тобою мого горенька, слізоньками умитого!..

Андрій (підійми її й горне до серця). Богу, богу єдиному покидаю тебе, моя вірная єдиная дружинонько!

Завіса падає

ДІЯ ДРУГА

Через рік і вісім день.

У Стехи. Стіл, покритий старенькою скатертиною, дві лави, піл, скриня і деяке збіжжя.

ЯВА 1

Стеха, Олена і Зборщик.

Стеха (біля столу засмучена). І це ж ви по-божому робите, по-людськи?

Зборщик. Ти ж знаєш, стара, що ми, мовляв, хоч і началники, а, нарешті, теж люди підневольні: ми повинні сповняти те, що вище началство звелить; ну, а не зроби так, як наказано, зараз тебе і змінять. Та нехай би вже змінили, як я, то ще й подякував би за це, а он то погано, що ще й в холодну посадять.

Стеха. Беріть одежу, небагато її й зосталось, грабуйте хату, грабуйте усе!.. Як не зволікайся, як не думай, а не одіпхнеш від себе злиднів: чи сьогодні, чи завтра йти попідвіконню з торбами, хіба не однаково?!

Зборщик. А що ж, про зятя й досі нема чутки?

Стеха. Нема!.. Вже сьогодні дев'ятий день, як рік минув, а його нема та й нема!.. Вже й кидались ми по ворожках; а Оленка то вже вигула і виплакала так, що й сліз у очах не стало!..

Олена. Не всі, не всі ще сльози виплакала! Вони є, та запеклись біля серця!..

Зборщик. Дивно, дивно!.. (Помовчав). Так-таки навсправжки кажеш, стара, що грошей не маєш?

Стеха (з жалем). Ні, шуткую я!

Зборщик. Я через те, бач, що є й промеж нашого брата: що інший, хоч ти його печи або ріж,– не дає!..

Стеха. З чого ж би воно взялось? Неначе не знаєте, що весною корівка одійшла, думка була, що ось-ось буде з телям, аж прийшлось у прірву її відволокти. Тепера хлібця ані стеблинки не вродило!.. Діток, щоб з голоду не попухли, мусила по людях порозтикати: за шматок хліба та хоч за драну одежу.

Зборщик (зітхає). Усі ми бідкаємося!.. Ну що ж, мабуть, прийдеться описувати та цінувати?

Стеха. Кажу ж: цінуйте, продавайте, що хочте робіть! Скілько вас вже я не благала, скілько не молила…

Зборщик. А, та й чудна ж ти людина! Розумієш – началство! Кажу тобі, що не моя сила, не можу… Як там кажуть: "Не поможе, милий боже, і воскова свічка!" Коли началство звелить, наказано – і сповняй, хоч здурій або сказись, а сповняй!.. (Встав). Ну, прощавай, стара!.. Завтра опишемо та й поцінуємо!..– (Пі-шов).

Стеха. Дорізували б вже сьогодні, нащо відкладать?

ЯВА 2

Ті ж, без зборщика.

Олена. Мамо, що ж це з нами буде?

Стеха. Думай вже ти, доню, а мені вже лихо зовсім памороки забило! Як казали люди, то так, мабуть, і є: що покинув нас Андрій на віки вічні!..

Олена. Страшно, мамо, страшно!

Стеха. Одна тепер надія на Йосипа Степановича!

Олена. Ох, не кажіть мені про нього, не нагадуйте!

Стеха. Сперечайся, сперечайся, доки під тином не опинишся!

Олена. І це мати, мати рідна таку раду подає.

Стеха. Краще сором, ніж голодна смерть!..

Олена (сама з собою). Завтра виженуть з хати!.. Куди ж підемо, на вигін, попід тини?.. Де ж ти, Андрію, де ж ти, порадо моя?

Стеха. Байдуже йому за нас!

Олена (ламає руки). Пекельна ваша мова!.. Отруїть краще мене, ніж я маю зламати закон!..

Стеха. Тебе струїть, а самій куди подітись з трьома діточками малими? Чи всіх повбивати, а потім з кручі униз головою?!

Олена. Не знаю, нічого не знаю, нічого не урозумію!.. Спитала б я у серця, коли ж воно мовчить, давно його не чую, немов воно завмерло! Одна надія ще тілько живе!.. Мамо, не сумуйте, Андрій вже недалеко! Ось-ось незабаром він прийде!.. Сьогодні писар приїхав з города, може, лист привіз від Андрія!.. Побіжу я та спитаю!.. Серце моє завмершеє, що ти мені звішуєш: чи горе, чи радість? (Вибігла з хати).

Стеха (сама). Щодня у нього щось таке неподобне твориться!.. Бідна, бідна дитино моя!.. Зсушила тебе журба, зв'ялила недоленька!.. (Ламає руки). Чи ми в чім кого укривдили, чи прогнівили, що з явилася така напасть, котра примушує нас до наглої смерті?.. Чи вже ж і досі караюсь я за те, що послухала колись нерозумного дівочого серця і пішла на гріх; за те, що колись покохала нерівню і, забувши сором і тебе, боже милосердний, мало не занапастила свою душу? Карай, карай мене, мій нещасний талану! Мало, ще мало я покарана! (Ридаючи, пада на стіл).

ЯВА 3

Входить Бичок.

Бичок. Чого ти, стара, щодня голосиш?

Стеха. Хто чим багатий, з тим і цяцькається…

Бичок. Чув я, що хату твою хочуть цінувати?.. Шкода, шкода! Бач, дочка твоя не веліла мені і на поріг показуватись, а я таки прийшов: не можу я бачити людину у нужді, у горі і щоб не дати допомоги або ради розумної… А де ж дочка твоя?

Стеха. Побігла десь, як навісна. (Зітхнула). Я вже й думки не приберу, що з моєю Оленою подіялося? Спершу, було, і поплаче, і посумує, а потім і схаменеться, і повеселіша… Перш було: схопиться уночі, упаде перед образом навколішки і почне молитись, та й молиться якось не по-людськи, не молитвами, а по-своєму, щось таке говоре, що й не розбереш… Я озвусь до неї, то вона й замовкне! А оце вже місяців зо два, то, либонь, і про бога забула! А оці дев'ять день мов несамовита; і не пізнаю я її, неначе то не моя дитина!..

Бичок. Погано, погано! Вже коли про бога почала забувати, то це вже зовсім погано!

Стеха. Таки ж подумайте, за цілісінький рік ані вісточки від Андрія, як не забути про все?

Бичок. Можна, можна забути про все, тілько не про бога! От я раз поз раз пам'ятаю бога, через те й серце у мене таке приязне до людського клопоту… Хіба вже й присісти?

Стеха. Сідайте, добродію!

Бичок. Сяду, государине моя! Ох, гріхи, гріхи наші тяжкії: як вже не оберігаєшся, як не обминаєш його, а не обминеш, бо увесь мир на гріхах стоїть, як на сохах,– гріхами вкритий, гріхами вшитий! Поміркуємо, наприклад, об тім, що навкруги нас діється: п'янство, сварка, лайка, грабіж… Брат брата обдирає, син батька обкрадає!.. Кидають віру, ламають присягу, на бога навіть скаржаться!.. Ох-ох-ох!.. Куди скинеш оком, так на тебе гріхи і посиплються, як град, як горох!.. Бо усі ми винні: кожний за себе і за других… Сказано ж: "І во грєсі роди мя мати моя!.."

Стеха. Ох, грішні ми, грішні!

Бичок (помовчав). Що ж, государине моя, говорила ти з дочкою про мене?

Стеха. Говорила, та що ж, в одну душу: "Не піду,– каже,– на гріх!.." Коли б ви самі з нею побалакали, та ще по-вченому, то, може б, вона і послухала вас!

Бичок. Тобі, государине моя, як матері, якось благопристойніш, а я не насмію, та й поговору людського боюся…

Стеха (хлипа). Я ж кажу, коли б ви тоді по закону думали одружитися з моєю Оленою, то я б її й присилувала до шлюбу з вами!

Бичок. Е, государине моя, від невінчаної жінки більш шаноби! Та й де ті люди, що живуть по закону, покажи мені їх, будь ласка, я ще зроду таких не бачив!.. Усі ми переступаєм через закон, та ще й як! Ти ж знаєш, що я чоловік не сліпий і бачу усе це у книгах, своїми очима бачу; я вже не один десяток книжок перекидав, доки до розуму дійшов! Стало бить, я бачу і розумію гаразд, як воно і що… І кажу тобі ще раз, що усі ми переступаємо через закон, увесь мир!.. Дарма, що я отутечки живу, мовляв, мовби у закутку, одначе я добре бачу, що й по всьому світі діється, мені аби б тілько книгу взяти в руки і одним оком туди скинути, зараз увесь світ і з'явиться перед моїми очима, мов на долоні!

Стеха. Та про це що й казать: усі люди у один голос кажуть, що ви чоловік видющий і до усього знаєте!

Бичок. Знаю, та ще й добре знаю! Я й чарувати вмію, і насилати хворобу і злидні!.. Тілько я злого людям не чиню!.. Богобоязливий я чоловік!

Стеха (озирається). Чула я, що ви дев'ять субот проти великодніх свят ходили під спуст, поки якусь чорну книгу здобули?!

Бичок. Ходив, государине моя!.. Я спогляну на чоловіка, отак крізь пальці, і зразу догадаюсь, чим він і дише! А як гляну на зорі, то вгадаю, що діється за двадцять верстов відціля… До всього я, государине моя, вчений, та ще й неабиякий вчений!

Стеха (помовчала). Ох, грішні ми люди! Ось посидьте трохи, а я піду її пошукаю, може, вдвох чи не присогласимо. (Пішла).

ЯВА 4

Бичок (один). Сьогодні знов прийшов від Андрія лист, ось-ось незабаром прибуде; часом Олена довідається про це, то в мене вже є другий напоготові. (Виймає). Осьдечки він! Нехай несе до кого хоче читати, тут добре написано. А хіба я мало передавав старій грошима та хлібом? Та щоб так моє добро і пропало не за понюх табаки? О ні! Як не вдасться тепер, то знов куди-небудь затопирю Андрія, а ти, Оленко, таки хоч на тиждень, на день, а будеш моєю! Та я задавив би себе своїми руками, коли б пересвідчився у тім, що з грішми я не матиму, чого схочу! Нащо ж і гроші тоді, на бісового батька вони, коли за них не можна купити увесь світ? Спалить їх тоді, в воду жбурнуть, на вітер пустить!..

ЯВА 5

Бичок і Олена.

Олена (хутко до Бичка). Де лист від Андрія?

Бичок (убік). Вже довідалась? (До неї). Нема у мене ніякого листа!

Олена (просячи). Віддайте, батечку, голубчику! Віддайте!

Бичок (зітхнувши). Бідна, бідна ти, сиріточка! За цілий рік діждалась одного листа, та й той… Жаль мені тебе, дуже жаль!.. Я хотів затаїти його від тебе, та писар побачив, що з Херсона, та й догадався, від кого він… На, читай, безталанная сирітко: тут твоя смерть! (Дає лист).

ЯВА 6

Ті ж і Стеха.

Олена (цілуючи лист). Тут, тут мої мрії, мій спокій, мій талан! О серце, бідне серце, щасливе серце! Тут мій смуток, тут мої і радощі!.. (Розвернула лист и дивиться в нього). О горенько ж моє тяжкеє, о боженьку мій! Яка я нещаслива, що не вмію й словечка прочитати!.. Він, мій милий, пише до мене, він балакає зо мною, вітає мене, а я… Одне б тілько словце прочитати своїми очима, і я б половину серця віддала!.. (Знову цілує лист). Дружинонько моя, світе мій, думко моя!.. Ох, яка ж я безталанна, яка я бідна. Я тілько плакати вмію, та ридать, та серце кров'ю обливать!..

Бичок. Цілуй, цілуй свою отруту, пригортай до серця жало гадюки!

Олена (не слуха його). Я піду зараз до писаря або до дядька Мартина, він мені його прочита!.. (Побігла з хати).

ЯВА 7

Бичок та Стеха.

Стеха (швидко). Що ж там Андрій пише?

Бичок. Краще не питай! Другу покохав, ось що! І не вернуся, каже, вже ж ніколи, і не сподівайся мене бачити.

Стеха (сплеснула руками). Ох, боже ж мій, що ж це у світі діється? Лишенько невсипуче, причепилося ж ти до нас гірш пропасниці… Проклятий Андрій, проклятий! А як же вона його любила, як кохала, як анголи люблять бога!..

Бичок. Та годі тобі, стара, вбиватися. Що з воза упало, те пропало! Гріх тобі так за одною дитиною пеклуватися і печалюватися, а про других забувати, а у тебе ще їх тройко, треба поберегти себе задля того дріб'язку; що вони будуть без тебе, як горобенятка без матері, як голубеняточка без неньки-голубки!

Стеха. Знаю, що тяжкий гріх, коли ж не можу я забути тієї зневаги, тієї наруги від того недолюдка, луциперового сина, пекельної душі! Проклятий, проклятий ти, Андрію, на цім і на тім світі!

Бичок. От Гордій Човгало, той добре розсудив! Адже чула, як поліз до його дочки Христі свататись Максим Лупаленко? Тож торік уосени сватався, а це знову сунувся було – оце після маковія, так Гордій і підніс йому такого гарбуза, що ледве намацав двері,– хотів бити і його, і старостів! Кажуть, що Христя заслабла і не встає, зовсім немощна… Та нехай лучче перехворіє, ніж піде за обідраного злидня!.. А Максим з переляку чи, може, від сорому кудись щез, мов у ополонку впірнув!

ЯВА 8

Ті ж і Олена.

Олена (мов несамовита). Мамо, мамо, рятуй мене! Зрадив, зрадив милий! Нема мого Андрія, нема мого сонця!.. Ох, гину ж я гину, як горличка без голубонька!.. Боже, покарай Андрія, пошли на нього невимовне лихо, щоб не мав він ні хвилини супокою, ні жодної хвилиноньки світлої!.. Округи серце його гадиною шипучою, щоб пила з нього кров по рісочці, доки й віку його!.. Оповий його спокій чорною хмарою, влий в його душу вогню пекельного, щоб тліла вона, не стлівала, щоб горіла і кипіла смолою смрадною… (Падає на лавку).

Стеха. Дочечко моя любая, лишенько мені з тобою!

Бичок (встає). Прощайте, бідолахи! Гірко мені дивитися на ваше горювання, не можу я… сльози мене душать!.. Тілько не забувайте, що у вас один зостався приятель і повсякчас прихильний до вас: я! (Пішов).

Завіса падає

ДІЯ ТРЕТЯ

Хата Стехи.

ЯВА 1

Олена (сама). Андрію, Андрію, отруто моя!.. Невже ж ти зрадив мене? За віщо ж, голубе мій, кате мій?.. Дядько Мартин хрестився і присягався, що чув і він од якогось чоловіка, що Андрій покохав другу!.. І ворожка гадала і теж сказала, що швидше місяць з сонцем зустрінуться, ніж я з своїм милим!.. Ох, як же мені важко! Що ж мені, бідній, подіяти? Насміявсь ти з мене, Андрію!.. О, як би я хотіла насміятись над тією гадиною, що відірвала тебе од мого серця!.. Як же б мені це зробити? Не зрозумію!.. Хіба на гріх піти? Страшно, страшно!..

ЯВА 2

Входить Стеха.

Стеха. Доненько, доненько, дитино моя любая! Заспокойся ж хоч на хвилиночку!.. Не вбивай же мене своїм жалем!.. Сльозами та смутком не вернеш того, що вже минулось!

Олена. Ох, яка страшна правда!.. (Підвела голову, підійшла до матері і взяла її за руку.) Мамо! Придивляйтесь на мене, придивляйтесь пильно! Кажіть щиру правду, як богові святому: чи вже ж змарніла моя врода, зав'яла моя краса? Чи вже ж погасло у очах моїх безкрає чарівне щастя, уста мої стеряли чарівний посміх; чи злиняли чорні брови, личенько змарніло?.. За що ж Андрій мене зрадив?.. Він пише, що покохав другу, кращу й багату!.. А я бідна, убога! А де ж він знайде таке серце?.. Моя краса, мої карі очі, мої уста рожевії,– нащо вони? Нікчемне, негідне це багатство!.. Та, друга, у гарній одежі, у дорогім намисті, а я у латаній сорочці. О, постривай же, мій милий, пожди, мій коханий Андрієчку: уберусь і я у оксамит та в золото!.. Ідіть, мамо, зараз до Йосипа Степановича: нехай іде сюди, нехай зараз несе дороге намисто, персні золоті! Нехай несе гроші, більше, більше грошей!.. Чого ви дивитесь так на мене? Я боялась гріха, бо боялася бога: в Андрієвій правді, в його серцеві все було моє щастя, весь мій спокій, всі мої надії!.. Андрій зрадив мене, стоптав правду, зламав слово, і нема у моїм серцеві бога. Тепер я гріха не боюсь, а бідності й злиднів не хочу! Не жахайтесь, мамо! Кличте мерщій Йосипа Степановича!.. Не я перва, не я й остання. Чим я краща від других? Ідіть же, ідіть скоріше!.. (Випихає матір з хати). На гріх іду, на поквол людям, на радість сатані і всім пекельним душам!.. Зроблюсь відьмою, чаклівницею, перекинусь у пташечку манесеньку, у звіра, у комашку і знайду тебе, Андрію, зраднику мій, кате мій!.. Геть, сльози з очей, геть, смуток!.. Смійтесь, очі, співайте, устоньки!.. Пісню, пісню!.. (Здавлює голову). Усі, усі забула!.. Не згадаю ні одної!.. Згадала. (Подумала). Та голосу не одведу… (Промовляє пісню, музика тихо награє голос).

 
В кінці греблі
Шумлять верби,
Що я насадила,
Нема мого миленького,
Що я полюбила.
Ой немає і не буде
Поїхав за Десну,
Рости-рости, дівчинонько,
На другую весну.
Росла-росла дівчинонька
Та й на порі стала,
Ждала-ждала миленького
Та й плакати стала.
 

(Говорить). Та й плакати стала!.. Та й плакати стала!.. А я плакати перестала!.. (Задумалась). Боже, прости мене! В чім прости? В чім я согрішила?.. Не знаю!.. Андрій!.. Нема Андрія!.. Помолюсь господеві, уостаннє помолюсь!.. (Довго думає). Як же молитись?.. Забула, усі молитви забула! У голові важко, немов памороки мені забило і розум замурувало кам'яною стіною… Нема в серця ні жодної молитви, і саме серце стерялось, збожеволіло… (Встає і, як сніп, звалилася на лаву, упали руки, голова звисла). Не вмію молитов, не вмію думати, не вмію плакати!… Забула, усе забула!

ЯВА 3

Входять Бичок і Стеха (вже під чаркою).

Олена (тихо). Ось і смерть моя! А я і кришечки не лякаюсь і не здригнусь!

Бичок (залицяючись). Ну що, анголятко моє, вже заспокоїлась?

Олена. Заспокоїлась!.. Не плачу і не сумую… а згодом буду реготать!

Бичок. Позвольте біля вас сісти?

Олена. Сідайте!.. Чого ж ви так здалеку? Сідайте ближче! Знаєте, як у пісні співається: "Зелененький барвіночку, стелися ще нижче, а ти, милий, чорнобривий, присунься ще ближче!" Я Андрієві колись приспівувала цю пісню; і вам би заспівала, та не нагадаю… Як ще не була зарученою, то господи як любила Андрія: було, жду зірочки вечірньої, як пожовклая травиця сльозинки-росинки! Було, вистою з милим од вечірньої зірки і до ранньої, цілую, милую його карі очі, його чорні брови!.. І здавалось мені, що у ту годину все замовкало і замирало, немов закохане, немов зачароване; і небо, і зорі, і місяць білолиций ніби усміхались і втішались нашим коханням, вітерець боявся подихнути, щоб не сполохати своїм повівом того невимовного щастя; і соловейко німів і затихав, прислухаючись до тих любих речей, щоб завтра їх переспівати на увесь мир,– найголосніше, найлюбіше. (Засміялась). Давно-давно це було!.. Йосип Степанович, багато є у вас грошей?

Бичок. Стане, государине моя, на мій вік!

Олена. А на мій?

Бичок. І на ваш стане!

Олена. Добре тому на світі жити, у кого багато грошей: куди оком скине – усе його!

Бичок. Так, так, государине моя! (До Стехи). Що ж, Степанидо Михайлівно, ставте на стіл, що ви там принесли; здається, там усього доволі є, тілько чарки бракує?

Стеха (порядкує). І чарочку зараз подам! (Шукає на полиці).

Олена. Чудно якось на світі діється!.. І що мені на думку спливло? Гм! Колись-то, ще як я була молодою, а вітчим за щось мене вибив та й випхав з хати,– а мене страх як ненавидів вітчим, багато я синяків виносила від його рук! – ото я і пішла собі до ставу, сіла на камені та й плачу; чую, щось ніби співа, а глянула убік, аж дивлюсь: лежить собі під вербою у холодочку якийсь-то панич і виспівує, і та пісня навіки запала у моїй душі:

 
Одному доля запродала
Од краю до краю,
А другому зоставила
Те, де заховають!..
 

Чудно, чудно!.. "Те, де заховають!" А ще дивніш ось що: що учора була я заміжня, а сьогодні не жінка, не дівка!.. І учора ненавиділа я вас, Йосип Степанович, господи, як ненавиділа, а сьогодні здаєтесь ви мені не таким вже гидким та страшним!.. А ніхто ж то не вгада, що завтра буде. Може, завтра я вас покохаю!..

Бичок. Дай господи, дай господи!

Олена. Персні ви принесли? А намисто?

Бичок. Осьдечки ж!

Олена. Давайте сюди! (Бере намисто). Дороге та блискуче!.. Оця-то блискучість і красує очі, і підкупав розум, і дурить серце, і ламає волю!.. (Надіва собі на шию). Чом ви дзеркальця не принесли, я б подивилась на себе!..

Бичок. Завтра все получите! Вип'ємо ж з вами, Степанидо Михайлівно, а Олені Юхимівні піднесемо канфетів. (Подає їй тарілку з конфетами).

Олена. Ні, і я вип'ю з вами!

Стеха. Чи ти з розумом? Ніколи не пила!..

Олена. А тепер питиму! "Горілочка тума зведе хоч кого з ума!" А мене наведе на розум!..

Бичок. Це не горілка, а ром; я його держу задля нашого станового, він дуже прихильний до цього напитку; та він і з чаєм, і з кохвієм його п'є, і до страви, і після страви… А позавчора ночував у мене справник, так мало не цілу пляшку випив… Ну, дай же, боже, щоб усе було гоже!

Стеха (зітхає). А що негоже, того не дай, боже!

Бичок. П'ю за ваше здоров'ячко, Олено Юхимівно! Бажаю вам, щоб ви повік були веселі та щасливі!

Олена. Буду весела, буду щаслива!.. За гроші куплю і щастя, і талан!..

Бичок (частує Стеху). Викушайте!

Стеха. Пошли ж вам, боже, чого ваша праведна душа бажає! Ох, батечку, не занапастіть же моєї дитини!.. (Плаче).

Бичок. А хіба ж бога нема над нами?

Олена. І як вам не сором, мамо, плакати? (Регоче). Видаєте мене заміж та й плачете?.. Наливайте, Йосип Степанович, і мені, та повніш, ущерть! (Випива). Ох, як же запекло, дух зовсім зупинило!..

Бичок. Заїжте солодким, зараз полегша!..

Олена. Ні, ні, наливайте ще!

Стеха. Що це ти, доню?

Олена. Мамо, не ваша печаль! Лийте, Йосип Степанович! (Бичок налив.) Повніш! (Випила). Тепер я зовсім весела! І горе як рукою зняло! А як Андрій мене сватав, тоді я не пила, дурна була! Ха-ха-ха, Йосип Степанович, чому ж ви вже заразом і музик не найняли? Адже сьогодні ми і весілля справимо: чортяка на смітнику звінчає!.. Дайте перстень, надіньте його на оцей палець… А цей перстень… (зрива з пальця перстень) хай він пропаде, це Андріїв перстень!.. (Кида його у вікно). Тепер я з Андрієм розвінчалась! Пийте, Йосип Степанович, пийте, мамо, а я вже вдовольнилась!..

Бичок. Отак краще! Дай господь, дай господь!

Олена. Мамо, принесіть мені сорочку, ту, що я вишивала Андрієві, вона там, у коморі, я її подарую своєму молодому. (Стеха пішла.) Йосип Степанович! Обніміть мене, пригорніть до серця, та міцно-міцно!..

Бичок пригортає її.

Ох, не так, не так! Щоб теплом обдало все тіло, щоб вогнем всю запалило!.. Цілуйте мене: солодко, палко!.. Мамо, частуйте Йосипа Степановича! Цілуйте ж так, щоб у очах потемніло! щоб серце розжеврілось!.. (Цілує його). Отак, отак!.. (Одпихає його). Геть, холодні губи, як у мертвеця, лице як лід!.. Ох, які ж ви гидкі, гидчіш від жаби!..

Стеха вернулась з сорочкою.

Бичок. Лице потепліє, і губи розжевріються, як пригорнеться до серця така квіточка, така кралечка. (Хоче обняти її).

Олена. Візьміть, Йосип Степанович, цю сорочку!.. (Схопилась). Мамо, треба ж молодому хустку почепити! Шкода, нема! Хоч би яку стареньку? Отакі ми злидні!.. Хіба причепити мотузку? А я, Йосип Степанович, панського роду, буду пити горілку, як воду! (Регоче). Бачте, хоч злидні ми, а все-таки з пихою! Породила мене мати у панськім будинку, а виховала по хлівах та по мурах. Батько відцурався, мати дочку викохала, і до розуму довела, і з розуму звела!..

Стеха. Доню, доню, гріх тобі! Чим ти мене докоряєш?

Олена. Не докоряю, мамо! Я сама не тямлю, що верзу, бо мало випила. (Ухопила пляшку і п'є нахильці).

Бичок. Олено Юхимівно, годі-бо вам!

Олена (віддає пляшку). Тепер вдовольнилась!.. Зовсім розум пропила!.. Усе закрутилось перед очима… Ох, як на душі легко!.. Мамо, пора молодим князю і княгині постіль слати! Ха-ха-ха!

ЯВА 4

Ті ж і Мартин.

Мартин (обірваний, труситься з перепою). Господи вишній, чи я в тебе лишній? Як п'ють, то минають, як б'ють, то з мене начинають!

Бичок (з серцем). Чого ти, п'янюго, причвалав?

Мартин. На весілля! (Помовчав). П'янюгою мене величаєш, перед людьми зневажаєш? А хто ж довів до цього? Гей, куме, Йосипе Степановичу, стережись!

Бичок (звомпив). Ну, годі, годі! Не возом тебе зачепив… Сідай!

Мартин (сів). Мені нічого вже терять, усе рішив; ще душа є у мене, не торгуйся ж з нею, дорого заплатиш! Ціни не складеш!..

Бичок. Ну, просю ж тебе, замовчи!

Мартин. Мовчу… (Схилив голову на руку).

Бичок (до Стехи). Почастуйте його, мамо! Позвольте вже вас величать матір'ю!

Стеха. І вже, яка я мати!

Олена. Величайте, величайте! А мене як ви будете величати?

Бичок. Жінкою моєю любою!

Олена. А люди як мене величатимуть?

Бичок. Частуйте, мамо!

Стеха частує Мартина.

Яке ж людям діло?

Мартин. Не жалуй, стара, наливай повніш! Тепер у тебе зять багатий! (Випив). Ром? Давно я не пив рому! Пам'ятаєте, Йосип Степанович, як ми ще були приятелями і жили у добрій злагоді? Налий, стара, ще! (Випива).

Олена (до Мартина). Дивіться, дядьку, якого я собі чоловіка придбала, правда, він ще зовсім молодий?

Мартин. О, ще молодий: перша голова на в'язах!

Бичок (убік). От чортяка його притаскала!

Олена (до Мартина). Чого ви такі понурі та ніби смутні? Дивіться, яка я весела!..

Мартин (мотнув головою). І я зараз повеселішаю! Налий, стара, ще!.. (Випив). І ти, Оленко, пий! Дурниця все – честь, чесне поводження, чесне життя, душа праведна, чуле серце – все дурниця! Гроші всьому голова! Не загадуй наперед, що буде, а живи тим, що сьогодні є!

Стеха частує.

Давай, давай, стара, швидш чарку, поки за серце не вхопило! (П'є). Нехай лучче язик задубіє, щоб заціпило і заніміло у голові! Нехай буде так, як бог звелів. Що ж, я вже й співать почну, так вже до співів і порива!.. Підтягуйте мені!

Співають.

 
Ой хто п'є, тому наливайте.
Хто не п'є, тому не давайте,
А ми будем пити
І бога хвалити
І за вас, і за нас,
І за неньку стареньку,
Що навчила нас
Горілочку пить
Помаленьку!..
 

Бичок, співаючи, обійма Олену і цілує.

Олена (одпиха його). Ох, як гидко мені! Де пляшка? (Ухопила пляшку). А я буду пити побагато! (Зареготала, мов несамовита, і падає додолу).

Завіса падає