Текст книги "Апокаліпсис (СИ)"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)

8

   … А НАВЕСНІ ЕСТЕР вродила дитину.

   Русяву дівчинку.

   І назвала її Ханою.

   Хана – то й Хана. Була війна. Чоловіків – кого вибили на австрійському фронті, кого спровадили на той світ русаки. Терплячі жінки стужилися за чоловічою ласкою. А у Вижниці чоловіків, іще при здоров’ї й при силі, було більше, аніж у Тисовій Рівні.

   Отож заздрісні, ті, що при своїх ґаздах, рівнянські баби швидко винесли присуд розбагатілій на один рот єврейці-вдовиці: Естер носила до Вижниці на базар яблука й груші. Хтось її там сподобив. Зробилася дитинка. Природна справа. А що іще один рот… де годуються троє, вигодується й четверте.

   Сандуляки називали найменшу Машталерчину доньку Анною і забавлялися з нею, як із рідною: Естер частенько, за наполяганням Марії, залишала дитину в сусідів, сама пропадаючи із садовиною та іншими сметанами-молоками на вижницькому торжку. А Марія – коли через паркан покрикувала на старших Машталерових дітваків, що тягали немовля як не в тачці, то трусили на руках, не дуже дбаючи про його безпеку, а коли й сама подовгу гладила русяві кучері: „Шкода маленького жиденяти… Шкода Естер з її вдовиною судьбою… Шкода дітей, що не знають татової ласки…”

   А поміж тим трохи жаліла й себе: хотіла, але чомусь не могла більше вчинити Тимофієві дитинки. Такої ж мацюцької і запашної, як русява, ніби їхній Андрійко, Хана – Анна.

   Так рік за роком у клопотах минало сусідське життя.

   Коли весело, коли слізно тягнулися дні й у Тисовій Рівні.

   Але Пурім, ані звичайний, ані малий, Машталери більше ніколи чомусь не святкували. Чи, може, через те, що старіли, чи через постійну хвилю статків-нестатків. Отож більше ніколи не кликали до себе й Сандуляків, хоча хвіртка між двома обійстями була постійно відчинена.

   А згодом не до Пуріму стало ні в Вижниці, ні в Тисовій Рівні. Страх і неспокій поперемінно сковував людей, бо прийшов і пішов твердий на вдачу москалик, прийшов і пішов звиклий до муштри й дисципліни румун, знову вступивши край швидкому до дій москалеві.

   Однак велика таємниця, що лежала поміж двома людьми – Тимофієм Сандуляком і Естер Машталер – залишилася б навіки таємницею, коли б не та колісниця, що неслася цілим світом і цими горами, і не дивилася під свої колеса, переїжджаючи ними винних і невинних, пов’язаних між собою коли любов’ю, коли ненавистю. Так, ніби ті колеса не могли відрізнити людей від риби, яку щодня переїжджали кінські підводи, переходячи притоку Черемошу – Білий потік – убрід, бо так багато було тої риби форелі в тодішніх горах.

   Отож риби в потоках і ріках тоді прибувало, а людей меншало.

   Бо майже ніколи не є навпаки.

9

   … ОДНА ТИСЯЧА ДЕВ’ЯТСОТ сорок п’ятого року подобрілий москаль процідив крізь зуби євреям – колишнім румунським підданим – забиратися з совіцької тепер Буковини в свою Румунію. Але робити то скоро, поки він не передумав і поки він не переписав закони для чужих євреїв.

   Починалося ще одне велике переселення люду, поріділого в нетривкі часи миру і в сповільнені часи воєн.

   Біла, як збиране звечора молоко, Естер, із заломленими в замок худими пальцями, стала на порозі Сандулякової хати. Її великі сірі очі були повні відчаю і тамованих сліз. Нагла гризота витончила й без того пісне тіло так, що сукенка з фартухом висіли на ній, як ганчір’я на городньому опудалі. Була простоволоса, без хустки, в ґумових калошах на босу ногу, з постарілим разом із нею сірим своїм лейбиком на лівому плечі.

   Естер якусь мить мовчки постояла біля дверей і раптом сіла просто на підлогу, як сідають юдеї в час жалоби.

   Вражена Марія, що на той час совала порожні баняки під припічком, випустила з рук коцюбу й підбігла до Машталерки.

   Вона зводила безсилу жінку на ноги і з переляку кричала у прочинені на ґанок двері:

   – Тимофі-і-і-і-ю! Чуєте, Тимофію, ідіть скоренько до хати!

   Тепер зів’яла Естер сиділа на постелі під стіною й дивилася на Сандуляків, а Сандуляки дивилися на неї.

   – Візьміть Хану до себе а хоч би служницею, але врятуйте невинну дитину, – сказала раптово, ніби замахнулася сокирою. І впала перед обома на коліна, тягнучи руки, як для обіймів. – Вона добра. Чиста. І на жидівку не схожа. – Дивилася, немовби пекла очима простір між Марією й Тимофієм. – Вона майже ваша… – плакала й висякалася в поділ сукенки Естер. – У нас нема золота, щоб заплатити вам за таку дитину. А вона нікуди не хоче йти з Тисової Рівні, і ні до кого, крім вас. Я можу заплатити вам лише її чистотою й невинністю. – Естер говорила схлипуючи й знов тягнула руки до Маріїних колін, намагаючись їх обняти. – Ми мусимо їхати звідси… Ми мусимо виривати себе з корінням… Ви знаєте, що робили з жидами в цю войну в Польщі. А як не знаєте всього, то я й розказувати не розкажу… краще не знати… може, тепер у Румунії хочуть з нами зробити те саме… а Хана… вона – як вилушок із лісового горішка. Спасіть її як свою дитину… зо мною вона не спасеться…

   … Життя дочасно робило з Тимофія старого діда, хоча йому ще не було й сімдесятки. Він на очах малів і горбився. Говорив мало, так, ніби мав забуття в своїй пам’яті, бо не міг згадати інші слова, крім „робити”, „їсти”, „спати”. Шкандибав, спираючись на бук із трепети, а коли на ніч лишав його під стіною хати, забивав у землю так, ніби вбивав осиковий кіл у груди невидимого упиря.

   Марію за кілька років після нетривалої боли грудей віднесли на цвинтар.

   Пошлюблений Андрій жив на іншому дальньому куті Тисової Рівні – на Царині, приймаком у своєї жінки Софії.

   І тільки Хана-Анна, що з роками дедалі більше ставала схожою на Андрія, робітна, як і її батько, осиротівши ще раз, тепер мовчала так само багато, як і батько.

   Поки жила Марія, сусідська дівчина була такою згідливою і совісною, що Сандулячку називала мамою, і бідній жінці, яка не хотіла здогадатися про правду, чи не подавала жодного знаку, що її знає, язик не повертався заборонити приймачці це робити.

   По смерті Марії Анна почала ходити до церкви, перед тим вихрестившись у Вижниці. Невдовзі – за згодою Тимофія – переписалася на „Сандуляк”, хоча по-батькові залишалася „Естерівна”.

   У документах сільради Анна значилася Тимофієвою донькою.

10

   … А В СОРОК ВОСЬМОМУ Анна-Хана – наполовину Машталер, наполовину Сандуляк, замість нарешті вже віддатися за котрогось ґаздовитого парубка, з двома дівчатами з Пісків пішла до лісу.

   А Тимофій з тої пори впав на коліна.

   Прийдуть сусіди провідати свого сусіда,

   принесе татові Андрій чи невістка їсти,

   а дід – білий, мов лунь,

   незмінно стоїть навколішки перед образом Матері Божої й читає беззвучну молитву, лише плямкає старечими губами.

   – Що мені люди… Прошу Бога за Анну, – єдиний раз відповів синові на його „Тату, вас візьмуть на сміх люди”. А далі не казав більше нічого, лиш цілоденно молився.

   Уліті – поза ворітьми, в малюсінькій капличці, що склав своїми ослаблими руками після Маріїної смерті. Взимку – в скупо нагрітій, проте щедро обвішаній образами хаті. Так, що декотрі молодиці з Пісків, які носили Тимофієві їсти, подеколи не доходили два кілометри до каплички коло церкви на службу Божу, а припадали перед Сандуляковими образами в хаті.

   Андрій перестав ходити до тата після того, як Тимофій погрозливо підняв на сина свого осикового бука:

   – Ти! Здоровий бугаю! Ти вівцям у колгозі бубушки рахуєш, а крішка дитини морозить кістки у лісі! Чого так має бути?!

   В ті дні Тисовою Рівнею ходили вербувальники, і Андрій, покинувши бездітну Софію й не попрощавшись із батьком, завербувався на шахти в Донбас, жодного разу не подавши звідти звістку про себе.

   А Тимофій, говорили між собою люди, дурів на очах. Якось то найняв фіру до Вижниці та й пішов у колишню „Майстерню надгробків Фейґела Когана”. Там тепер порядкував майстер Ілля Руснак, котрого ще Коган учив різець у руках тримати, але з буквів своїх юдейських навчив Іллю карбувати в камені лиш одне – „Над усіма коронами – корона доброго імені”; а іншого не вчив, бо казав: „І цих слів буде забагато, як не дадуть їх писати на жидівських могилах, та й не буде для кого писати, як повибивають колись жидів якісь черкеси чи русаки”.

   Отож Сандуляк, який тепер мало дружив із розумом, замовив у Руснака один великий – камінний – хрест із двома написами: „Тимофій Сандуляк син Василя 1880 – 19…”, а нижче – „Анна Сандуляк донька Тимофія 1926 – 19…”. Закопав хрест поруч із Маріїною могилою, обгородивши місце на двох майбутніх покійників, і знов упав на коліна перед образами Божими.

   … ЯК ЖИЛОСЯ АННІ в криївках та на лісових дорогах, у Тисовій Рівні не знали доти, поки не переказали пошепки люди: „З Бурчелу, з підірваного „стрибками” бункера, привезли в Вижницю, на МґБ ранену молоду жидівку. Виглядно, що то й не Сандулякова Анна, бо дуже вже спритна була. Як ласиця. Онде скільки років полювали на неї, а не годні були зловити. Але з іншого боку, де ти тут знайдеш іще другу таку тверду жидівку, та ще з Тисової Рівні, коли тут одних жидів вибили до ноги в час, коли за румуном та мадяром зо страху курилася дорога, а москаль іще не зайшов, а тим жидам, що лишилися, – відкрили дорогу в Румунію? Чи на життя, чи на смерть, хтозна? Жменя тих, хто лишився, переважно в Вижниці, причаїлися тихо, як миші за лубом, навіть у себе вдома, не те, щоби по бункерах та криївках пробувати мірятися силою з владою”.

   А „ранена жидівка” була таки з Тисової Рівні. Декотрі люди знали це точно, бо скрізь є люди, які знають правду.

   Тимофій вислухав небезпечну бесіду, мало не на пальцях передану сусідськими – знаючими – людьми, й мовчки зайшов до хати, не забивши, як звично, осикового бука під стіною в землю.

   Зранку наступного дня його не було видно ніде.

   І вдень також.

   Певно, робив свою щоденну роботу: молився за Анну.

   Але не показався Тимофій іще почерез ніч навіть до виходку. Сусіди сказали кому треба.

   Ті самі знаючі люди переказали невістці Софії й переказали в сільраду. Мало що може бути з дідом… Може, стратився з горя?

   … Сухонький, як висохла на сонці бадилина, Тимофій – у довгій білій сорочці, що її гуцули випускають поверх полотняних штанів – портяниць, накритий до половини тіла легким вовняним укривалом, із складеними на грудях, як до смерті, руками, мертво (лише без свічки) лежав на білій подушці, набитій тирсою, в чистій постелі під стіною. Груба воскова свічка, зсукана вдвоє, з гострим запахом прополісу і з сірником коло неї, лежала на відстані руки від ліжка.

   Але Тимофій не був мертвий. Його запалі старечі груди піднімалися нечасто, проте повільно, як піднімається повільно дим із димаря над хатою у вогку зимову погоду.

   Представник сільради поторгав діда за плече. Далі за руку. Потім вщипнув щоку.

   Дід дихав так само рівно, але на щипки не реагував. Як не реагував ні на що інше.

   Тоді викликали рівнянського фельдшера.

   Фельдшер сказав: „Вилив крові в мозок. Скажете, коли умре”. І зачинив за собою двері.

   Погомоніли – похитали головами сусіди, розімкнули дідові руки, поклали вздовж тіла – та й розтеклися собі поза двері.

   Лишилася з дідом сама Софія.

11

   ТИМОФІЙ НЕ ВМЕР ні назавтра, ні через тиждень.

   Дід дихав і чи то спав, чи вмирав.

   Софія сотку разів на день підбігала до постелі, рукою пробувала свекрове чоло, тоді коротко плакала, але незмінно перестеляла діда з-під мокрого.

   „Або умре зовсім, або оживе”, – по якімсь часі сказали в Тисовій Рівні, щоразу, однак, хрестячись при згадці про Сандуляка.

   Анна на МґБ, не знати чим, але розпорола вночі собі жилу під горлом і зійшла до ранку кров’ю.

   Де її поховали, в Тисовій Рівні знати не знали. Якась добра душа, певно, котроїсь ночі, на хресті, вкопаному Тимофієм біля Маріїної могили, цвяхом дошкребла дві цифри до року Анниної смерті – „…51”.

   Коли минуло два тижні, а Тимофій і не жив, і не спокійнився, привезли докторів із області. Діда як могли дослідили на місці й утішили невістку:

   – Всі органи функціонують відповідно до віку. А такий сон може тривати довго. Якщо справдяться наші висновки, це може стати унікальним випадком для медицини.

   Доктори якось назвали той сон, але Софії було ніяково перепитувати про літургію, чи як їй воно почулося, бо Софія знала лише про літургію в церковній справі.

   Доктори вставили дідові тонкі еластичні трубки в ніс, зафіксували на лівому зап’ясті голку в вені, розписали сільському фельдшерові, якими ліками й коли годувати діда через трубки й катетери, проінструктували Софію, з’їли холодцю, звареного невісткою для такого випадку – та з тим і задрали ноги в старенький „газик”.

   Раз на кілька місяців приїжджали в Тисову Рівню доктори з Вижниці або з Чернівців.

   Через рік приїхав професор із самого Львова. Ще через рік привезли професора з Києва.

   І ці були небагатослівні. А коли говорили – Софія мале що розуміла, крім слів про ту саму літургію, якої, втім, не розуміла дотепер. Не розуміла ні тут, коло діда, ні навіть у церкві, де піп читав службу з книжки не нашими словами. Знала лише одне: нікому, крім єдиної неї, дід не потрібний. А віддавати його в дідорню[4] вона би не віддала, навіть коли б дід спав роками. Отож доглядала його, ніби малу дитину. Може, вкладала душу в діда, як укладала би в дитинку, якої не народила Андрієві.

   А може, відмолювала які інші свої гріхи? Хтозна…

   В такій її щоденній роботі минуло три роки.

   …ТИМОФІЙ САНДУЛЯК аж до самої смерті просидів на лавці під хатою із складеними у замок перед себе долонями. Чи молився, чи просто лиш думав, про те не знала навіть Софія. Коли мовчки дивився в небо, а коли говорив із невісткою. Але говорив мало, та й то лише про теперішнє. Часто хитав головою, ніби щось заперечував кому. А може, то була ознака якоїсь його нервової хвороби.

   Щотижня просив зістарілу й згорблену Софію йти на цвинтар подивитися, чи не позаростали бур’янами могилки Марії і Анни, чи не похилилися хрести, чи не постиралися на них написи, чи поміж Марією і Анною готове місце для нього.

   Ніхто в селі, навіть найкмітливіші люди й світові брехухи, так і не наважився сказати дідові, що Аннине місце – порожнє.

   Що видів на тому світі, Тимофій не розказав навіть батюшці на сповіді.

   Але мовчазного білого діда з осиковим буком під стіною охочі до балачок зрідка таки зачіпали:

   – Вуйку, а скільки ви маєте років?

   Тимофій знизував плечима, мовби від здивування, але відповідав так, як ніхто в Тисовій Рівні:

   – А ти, дитино, спитай мене, скільки я вже не маю, а те, що маю, то крішка ся лишила. Майже ніц!

   А не мав тоді Тимофій Сандуляк уже вісімдесят і п’ять років.

    Травень – серпень, 2006,

    Київ – Розтоки.

notes

1

   Шваби – простонародна назва німців.

2

   Фальча – давня міра. Фальча землі дорівнювала 89,06 кв. саженів, сажень – 1,72 м.

3

   Кадіш – молитва жалоби.

4

   Дідорня (діал.) – дім для людей похилого віку.