Текст книги "Мідний король"

Автор книги: Марина и Сергей Дяченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 39 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

* * *

Галера називалася «Луска».

Усю ніч Розвіяр веслував, сидячи на лавці між лисим, голим до пояса чоловіком і другим, зовсім молодим, балакучим і липучим. Розвіярові трудно було розмовляти на веслах – він не умів, не звик гребти і швидко втомився, а молодий сусіда знай розпитував його, хто він і звідки, і вимагав нових деталей, поки й собі не виснажився і не замовк.

Розмірена робота, розгойдування, поскрипування увігнало Розвіяра в транс. То йому здавалося, що він знов на борту «Крилами», треба закінчувати книгу, а пальці не тримають пера. То ввижався Мірте, що бовванів на видноколі стільки довгих днів, а тепер згинув у тумані. То пригадувався старий на ім'я Маяк, і Розвіяр знову дивувався й ображався на його прощальні слова. «Мідний королю…» Стариганя вважали за божевільного, та так воно, мабуть, і було.

Уранці піднявся ходовий вітер, і веслярі склали весла. Розвіяр не одразу зміг піднятись із лавки: спина боліла, ноги затерпли, а долоні виявилися стертими до крові. На палубі розливали суп і роздавали хліб; побачивши, як довгий ніж накраював рум'яні кусні, Розвіяр забув про втому й біль.

Він сів біля борту, поклавши миску на коліна. Ложки не було – кожен із веслярів звідкись дістав свою; Розвіяр розгубився, аж тут поруч усівся чорнобородий у білій сорочці. Мовчки простягнув Розвіяру дерев'яну ложку з різьбленими візерунками.

– Спасибі!

Суп заструменів, здається, по жилах замість крові. Запах наповнив горлянку й ніс – юшка виявилася такою смачною, якої Розвіяр не куштував навіть в оселі хазяїна Агля, навіть на борту «Крилами». Але головне – хліб – Розвіяр залишав на потім.

– Утомився? – спитав чорнобородий. – Це з незвички. Не бійся: гекса міцні, з них можна шкуру дерти, потім нова виростає.

Розвіяр перестав хлептати. Глянув з підозрою.

– А ти не надто й схожий на гекса. – Чорнобородий підбадьорливо підморгнув. – Тільки Золоті бачать, у них око на такі діла нагострене… та й підзолотці, котрі з правом на проживання, теж помічають, їм належиться. Ти був раб, чи не так? Слуга?

– Переписувач.

– Письменний? – Чоловік насупився. – Це забудь, нам воно безпотрібне. Нам іти супроти вітру двадцять днів… Якщо пощастить. Так що старайся, хлопче, вигрібай як слід, і буде тобі нагорода… Унизу гамаки висять, поїси – і на боковеньку. А ложку собі залиши, потім віддаси… До речі, звати мене Арві.

І він пішов, зоставивши новачка з пустою мискою на колінах.

* * *

Юшка, зігрівши зсередини, розпалила Розвіярів голод. Ані дивні слова чорнобородого Арві, ні все більша хитавиця, ані змора не могли цей голод притлумити.

Другої миски не передбачалось. Розвіяр умостився на кормі посеред згорнутих канатів і взяв обома руками хлібний кусень.

Цей хліб вийшов із пекарні зовсім недавно. Він не скидався на сухарі, якими задовольняються матроси в морі. Він був подарунком із Мірте, летючого міста, що назавжди зникло за кормою. Розвіяр, заплющивши очі, вдихнув хлібний запах.

Знову згадався старий. Ніхто не привезе йому хліба, старий Маяк давно забув, що це таке. «Візьми, що ціную, подай, що потребую». У старого дико горіли очі, коли він промовляв ці слова. Його звичайно тьмяні, байдужі очі…

Що потрібно Розвіяру?

Не багато. Хай перестануть горіти долоні, нехай не ниє спина. Добре б іще один окраєць хліба, і миску супу теж непогано. Добре б утекти з цієї галери, Розвіяру тут не подобається, хоча чорнобородий Арві здається добрим. Добре б знайти нового хазяїна, щоб не тягав за вуха, як майстер Агль…

Він мріяв – і вже не міг спинитися. Ніколи в житті він так не мріяв; почавши з малого, він усе бажав і бажав, і вже бачив себе посеред Імператорської бібліотеки, де зібрано всі книги світу і він, Розвіяр, їхній хоронитель і переписувач…

Чи міг старий сам виявитись магом? Чи міг він навчити Розвіяра чарівного замовляння?!

Хлібний кусень був дорожчим за все на світі. Так здавалось Розвіяру; він вибрав на палубі чисте місце і поклав перед собою хліб.

Озирнувся. Ніхто не дивився: люди відпочивали після тяжкої роботи, хтось спустився в трюм, хтось лаштувався на палубі. Арві стояв поруч стернового; над головами в них надималося косе вітрило, колись чорне, а тепер вигоріле й укрите соляними розводами. Усім було байдуже до новачка: мабуть, веслярі на «Лусці» часто міняються…

Розвіяр підняв руку – і точнісінько повторив той рух, якого навчив його старий.

– Мідний королю, Мідний королю… Візьми, що ціную! Подай, що потребую! Я хочу…

Але решта слів стали йому руба в горлянці, тому що хліб раптом здригнувся, немов оповитий серпанком, і зник. «Луску» сильно хитнуло; покотилося незакріплене барилко, лайнувся стерничий, завив вітер у снастях. Галера йшла неспокійним морем, за кормою здіймалося сонце, і все було, як і перше, але хліб зникнув, не лишилось ані крихти, і Розвіяр дарма водив рукою по тому місцю, де лежав дорогоцінний кусень.

– Як це може бути?!

Він жодного разу в житті не бачив магії в дії. Але те, що сталося, було саме чарами, незбагненними й лихими. Як старий, якому він допомагав збирати водорості, ловити рибу, викочувати нагору бочку, – як старий, до якого Розвіяр майже прив'язався, міг утяти йому такий жорстокий жарт?! Він не втримався й заплакав – уперше з того дня, як хазяїн Агль ні за що ні про що віддер його за вуха.

* * *

Гамаки висіли в три яруси вздовж бортів. Розвіяр знайшов собі місце в самому низу. Світло пробивалося крізь щілини палуби. Розвіяр ліг і, провиснувши в гамаку, спиною торкнувся холодного дерева.

Над ним погойдувалось у сітці важке тіло гребця – Розвіярів сусіда спав у своєму гамаку, мов у коконі, і здавався личинкою величезної комахи. Харчання, сопіння, сонне бурмотання утомлених людей уплітались у гомін хвиль і скрип щогли. Розвіяр заплющив очі, але не заснув.

Йому привиділося поле, поросле зеленим колоссям, оточене лісом. Величезні дерева, набагато вищі за маяк, стояли щільно, стовбур до стовбура, зчепившись гілками. Світило сонце. Колоски ворушились під вітром, і вздовж обніжка – а стежка вподовж поля називалась «обніжок» – бігла людина на ходулях.

Це було дуже давно. А може, й не дуже.

Його батько служив обхідником на полі, бігав на ходулях, відганяючи в ліс паразитів. Ходулі його були вищі за людський зріст, вгорі держальця для рук, а внизу – витнуті з дерева два здоровенних копита. Земля дрижала, коли батько біг на цих ходулях, і кожен крок його був – як десять звичайних кроків; батько гучно говорив, гучно сміявся, багато їв, а коли був у доброму гуморі, підкидав Розвіяра до стелі їхнього дерев'яного будинку… Значить, у них був дім. Точно, був: поріг на дві камінні сходинки, сіни без стелі – з них видно двосхильний солом'яний дах, темний, дуже високо над головою. Направо й наліво двері, направо до дядькової половини, наліво до татової, і ось там уже була стеля. Розвіяр, злітаючи, реготав, а жінка з волоссям до підлоги кричала, що він заб'ється…

Жінка?

Спогади виявлялись не просто приємними – чарівними. Розвіяр злякався, що зараз от вони підуть геть. Може, це сон? Але чому очі розплющені?

У трюмі хропли. По палубі хтось пройшов, сонячні смужки в шпаринах погасли і знову зайнялися. Розвіяр міцно зажмурився. Знову, наче не вірячи собі, викликав у пам'яті батькове обличчя… І роздивився – під закритими повіками! – його колючу щоку, залізну сергу в маленькому темному вусі, веселе зелене око…

Жінка! Поряд із ним жінка з чорним волоссям до підлоги. Мати: білі щоки, високі вилиці й темні очі, на шиї намисто зі зміїної шкіри. Батько казав, її вкусила білка. І мати сама перетворилася на білку й утекла до лісу. З тих пір як батько оббігав поля на своїх ходулях, за ним інколи чіплялися білки. Стелилися по землі, одна по одній, і не вистачить пальців, щоб їх злічити. Так розповідав батько, сам Розвіяр ніколи не бачив…

Картинки з'являлися перед очима, як раніше з'являлися букви в книжках. Варто було тільки про щось подумати. Ось і тепер: б'ють у землю дерев'яні копита. Біжить людина на ходулях, а за нею, розпушивши хвости, шлейфом струменять білки… Яскраво-руді, темно-руді, і кольору піску, і кольору вогню, вони схожі на хвилі. На текучі, осяяні сонцем хвилі.

Розвіяр облизнув пересохлі губи. Бочка з водою там, на палубі… Він вибрався з гамака, устав, похитуючись сунувся до сходів, спотикаючись об чиїсь руки, повз усіх, хто сопів і марив уві сні, туди, де був люк у щілястій стелі.

Навкарачки вибрався на палубу. Тут було краще: свіжий вітер, солоні бризки, сонце на воді. Зачерпнув води з бочки, загримів ланцюгом, захлинаючись, випив – один кухоль й одразу другий.

Не хотілося назад у трюм. Розвіяр умостився біля борту, скрутився калачиком, поклавши під голову кулак. Заплющив очі – і знов побачив, як біжать по полю сотні білок.

Його дім згорів. Чужі крики лускали у вухах, мов бульбашки в калюжах. Майже людським голосом ревіло полум'я. Це було далеко після того, як мати стала білкою. А що сталось із батьком? Може, він урятувався з полум'я? Може, він досі живий?

Розвіяр із силою потер обличчя. Що з ним відбувається? Чому він давніше нічого цього не пам'ятав і згадувати не намагався?!

У нього були дім і родина. Стара бабця, батькова мати, розповідала про те, що робилось колись. Про камінного велетня, якого називали «мертвою статуєю»… Давним-давно, ще коли Розвіярів дід не народився, хтось підбив на роздоріжжі камінного велета. Кажуть, великий чарівник підбив. Велетень упав на коліна, повалився на бік, але не вмер до кінця: ще Розвіярова мати, коли була маленька, на власні очі бачила, як статуя піднімає камінні повіки і глядить…

Розвіяр спробував уявити бабчину розповідь, як рядки в книзі, – і не зміг. Вона розповідала, як корчували ліси, як палили їх, відвойовуючи землю для колосків, а погорілі пні приходили ночами до села й витягали з ліжок заснулих людей. Маленький Розвіяр лякався таких розповідей, батько лаявся і казав, що тепер уже, коли людей стало багато, жоден шурпак на таке не зважиться…

І ще бабка розповідала, як у лісі з'явилася Розвіярова мати. Вона ходити не вміла, а їхала на двоногій ящірці верхи. Ящірка потім здохла, хотіли опудало зробити, та опудальник усе зіпсував сп'яну. А дівчинка здорова виявилася, ходити навчилась і бігати, виросла красунею, ну, Розвіярів батько й узяв її за себе…

– Тільки не в Мірте, де кожний раб порахований, – сказав знайомий голос. Розвіяр розклепив повіки.

Біля протилежного борту стояли Арві та його помічник, широкоплечий білястий чоловік на ім'я Лу. Вони розмовляли, чи то не помічаючи Розвіяра, чи то не звертаючи на нього уваги.

– Ти ж знаєш, утеклих у них нема, – продовжував Арві. – Самі рабами не торгують, а наші, з Фер, за ліцензією. На ринку за одного весляра заплатиш, як за півгалери, а найманому теж плати… Та чого там – удало вийшло, воно однаково на користь.

Розвіяр знову заплющив очі. Побачив ящірку завбільшки з людину, що стоїть на двох ногах, і на спині в неї в малесенькому сідлі – дитинка…

– Слухай-но, – сказав глухий голос, напевно, говорив Лу. – Ми добре сходили цього разу. Більше такої фортуни не буде.

– Хочеш зістрибнути? – голос Арві неприємно потоншав, став колючим.

– Ми багаті. Досить, Арві.

Довго тривала мовчанка. Розвіяр майже заснув.

– Востаннє, – сказав Арві. У Розвіяровому півсні його слова розляглися луною: «Востаннє… станнє…»

– Усі так кажуть. А потім їх зжирає ця тварюка. Або бере патруль. Або вони вмирають уже в Мірте з невідомої причини. Не знаю, що гірше.

– Одна шкура – це дім на узбережжі, Лу.

– Ми вже продали півтори шкури. Нам вистачить.

– Якщо ти боїшся, іди, – голос Арві небезпечно понизився. – Тільки частки твоєї в новій ходці не буде.

– Моя частка в галері. Дві десятини віддай.

– Ні десятини, Лу. Адже це мене зжере тварюка, чи розстріляє патруль, чи вб'ють у Мірте. Я викуплю в тебе галеру, і тікай.

І знов зробилось тихо, тільки шуміло море.

– Востаннє, – зі злістю сказав Лу. – Шуу з тобою, капітане.

* * *

«Луска» йшла на захід. Вітер рідко бував погожим, працювати доводилося день і ніч, веслярі змінювалися що кілька годин. Розвіяр зміцнів; щоправда, замість хліба тепер роздавали сухарі, але зате міцні й смачні, та й суп варили жирний. Розвіяр наїдався не завжди – він став ненажерливим від тяжкої роботи, а може, через те, що пустився рости. А в тому, що він ріс, не було сумнівів – витягався, роздавався в плечах і начеб розширявся зсередини. Чи працював він на веслах, чи лежав у гамаку, чи сидів біля борту, підставивши обличчя вітру, – він повсякчас бачив картинки, чіткі, яскраві.

Він бачив ліс, схожий на лабіринт із багатьох кімнат. Гілки утворювали склепіння, а стовбури й ліани, чагарник із м'ясистим листям був непролазний, як стіни. Людина, не знаючи лісу, губилася в ньому за хвилину, але Розвіяр у своїх споминах був жителем цього дому і знав його як свою долоню.

Увечері під склепінням загорялися світляки: блідо-голубі, зеленкуваті, матово-білі. Кожен листок відкидав тіні за числом вогнів. У мислях своїх Розвіяр лежав на березі крихітного озерця й дивився на світлячка, який завис на павутинці. Світлячок був самкою, готувався відкласти яйця і тому повільно міняв колір – від зеленого до рожевого, через багато опалових відтінків.

Море говорило водою та вітром, скрипом снастей, ударами весел. Розвіяр, бувало, так занурювався в мрії, що тільки грубий штурхан міг повернути його до реальності. Він веслував і їв, лежав у смердючому трюмі, погойдуючись у гамаку і слухаючи хропіння; він подумки піднімався по двох камінних сходинках, проходив через прохолодні сіни, відчиняв двері. Бувало, що будинок порожнів, тільки загорнутий у ганчірочку чавунок стояв на столі, запрошуючи пообідати. А траплялося, що його зустрічали батько, чи мати, чи бабця, чи всі разом; а ще бувало, приходила з дядькової половини двоюрідна сестра – руда, як білка…

Інколи Розвіяру ставало недобре, його морозило, і крутилась вечеря в животі. Тоді йому ввижались язики полум'я і чорний дим: горів дім і горіло все село, а хто їх підпалив, Розвіяр не міг згадати. З переляку він кинувся в ліс і там бродив багато днів, харчуючись равликами, грибами та ягодами, поки його не підібрали проїжджі чужі люди й не продали, за кілька місяців, хазяїну Аглю…

Де це було? Що за ліс? Де шукати батька, якщо він уцілів, і дядька, якщо його не вбили?

Тим часом «Луска», швидка і легка галера, бігла все далі й далі на захід. Усе частіше набігали хмари, ночі ставали прохолодніїпими. Розвіяр потроху зцілявся від задумливості: тепер він більше розмірковував, аніж мріяв.

Його долоні вкрилися жорсткими, мов дерево, мозолями. Він потроху став водитися з іншими веслярами – не дружив, звісно, але і не уникав, як спершу. Виявилося, що сидіти в гурті з іншими, слухати розмови, часом докидати слово й сміятися разом з усіма – не тільки весело, але й дуже корисно. Ці люди знали більше, ніж звичайно казали, але Розвіяр навчився з малесеньких обмовок добудовувати невисловлене.

Половина гребців давно плавала з Арві та Лу. Друга прийшла на галеру тільки на цей рейс. Усі були вільні, за домовою. Усі лишилися задоволені оплатою рейсу, і тільки двоє збирались зійти з «Луски» в порту Фер. Галера побувала в «небезпечному ділі» – про нього згадували з гордістю, але вголос не розмовляли, а запитувати навпростець Розвіяр не наважувався. Його чомусь уважали за раба. Розвіяр не поспішав нікому доводити зворотне.

Він дивився на себе одсторонено і бачив вухастого, з потрісканими губами, ротатого підлітка. Зрозуміло, навіщо його підібрали Арві та Лу, – весляра-новачка не довелось купувати на ринку Мірте, і йому не треба платити за домовою. Але що з ним робитимуть далі? Що робив би Розвіяр, якби він був Арві й міркував, як він?

Продати дарованого раба на ринку у великому місті. От що якнайперше мало спасти капітанові на думку. Весляр із підлітка поганий, дарма що зміцнів у дорозі. Але молодий, здоровий, письменний – за виторгувані гроші можна найняти за домовою трьох дорослих чоловіків… Так, певне, міркували інші веслярі – вони давно вирішили долю Розвіяра. Його продадуть у Фер і на виторгувані гроші наймуть людей замість тих, хто забажав піти з галери.

Зовсім недавно Розвіяр готовий був попрохати зрадницького «Мідного короля» про нового доброго хазяїна. Тепер йому неприємно було про це думати – по-перше, тому, що жарт стариганя не забувся й не стерся. По-друге, Розвіяр тепер згадав, що не завжди був у рабстві, і те, що перше здавалося природним, тепер лякало й обурювало.

Добре б утекти, щойно вони прибудуть у Фер. Щоправда, Розвіяр, якби він був на місці Арві, передбачив би такий заворот і наглянув би за хлопчиськом. Капітан не дурний; серед моря діватися нема куди. Розвіяр уже тонув одного разу – досить, наплавались, уже краще в рабство.

На горизонті показалася земля. Розвіяр зрадів, та виявилося, що це всього лише острів Тир, безлюдний і безводний. Можна було обійти його з півдня, так Арві й Лу звичайно й робили. Але при південно-західному вітрі – а він держався вже декілька днів – зручно було обійти Тир з півночі, і саме цього дуже хотілось команді.

– Підемо через води Імперії? – скептично спитав Лу.

– Ми порожні, – заперечив Арві. – Що нам?

І галера повернула на північний схід.

* * *

Наближався кінець плавання. Ходовий вітер гнав «Луску» в порт. Веслярі перепочивали більше, як звичайно, грали, відсипались. Так минуло два дні, і Лу помітно повеселішав, і острів Тир, смужка на видноколі, все далі втягався за корму…

На третій день дико закричав вахтовий, показуючи на небо.

З півночі наближалися три крапки. Спершу Розвіярові здалося, що це птахи, потім він зрозумів свою помилку – птахи не можуть бути такими величезними й літати так швидко. За хвилину, коли три крилаті тіні закружляли просто над кораблем, Розвіяр упевнився, що це все-таки птахи. Це крилами, що їх він не бачив ніколи в житті, але багато разів читав їхнє ім'я на борту корабля.

На спині в кожного птаха сиділи по три людини. У борт уп'ялась коротка груба стріла.

– Веслярі – у трюм! – гаркнув Арві. – Матроси – спускати вітрило! Лягати в дрейф!

За мить Розвіяр, затиснутий у спітнілому натовпі, опинився вже внизу, під палубою. Він чув, як спускали вітрило, як знервовано командував капітан; бачив, як походжають по палубі важкі чоботи Лу.

У трюмі мовчали. У тиші пролунав скрегіт – це опустилися на палубу величезні пташині ноги. «Луска» хитнулась під новою немалою вагою.

– Капітан? – окликнув чужий голос, звиклий командувати.

– Тут, – озвався Арві з підкресленим спокоєм.

– Ви у водах Імперії. Хто хазяїн?

– Теж я. З помічником.

– Я помічник, – глухо признався Лу.

– Що везете?

– Порожні повертаємося з рейсу. Возили в Мірте шкіри, пір'я…

– Баки не забивай! Знаю, які ви шкіри возили! Ану, показуй усе, та дивись – без дурниць! Перестріляємо, наче ситух!

Навіть у трюмі було чути свист крил. Дві інші крилами кружляли над «Лускою», тримаючи її на прицілі.

– Дивіться, – сказав Арві, і в голосі більше не було спокою – тільки злість і страх. – Усе вивертайте. Нема нічого!

Заскрипіла палуба. Загуркотіли чоботи по сходах. У смердючий трюм спустився імперський вартівник, офіцер у сріблясто-чорному панцері. На засмаглому обличчі в нього товстим шаром лежала бридливість.

– Шуу, – чи то сказав, чи то сплюнув він.

Веслярі стояли зігнувшись – висока людина не могла випростатись у трюмі, особливо біля борту. Вартівник пройшов, углядаючись в обличчя, і витримати його погляд могли не всі.

Спинився перед Розвіяром. Жорсткими пальцями взяв за плече, відсунув; поторсав ногою купу ганчір'я на підлозі. Арві стояв на сходах і нишком, за спиною офіцера, підбадьорливо підморгував гребцям.

– Показуй каюту, – звелів вартівник.

Каюта розміщувалася на кормі і більше була схожа на двомісну домовину. Там мешкали Арві та Лу, там же зберігались їхні речі. Вартівник вийшов із трюму слідом за капітаном; Розвіяр відчув, що помре, якщо не побачить криламу зблизька.

Він прокрався по сходах. Люк зостався відкритим, Розвіяру тільки й лишалося, що висунути голову, стати навшпиньки…

Спершу він побачив ноги – темно-жовті, перетинчасті, з кігтями. Потім – усю птаху, білу, навіть синювату, неможливо здоровезну; вона стояла боком, Розвіяр побачив складене крило, сідло на спині й крутий вигин шиї. Птах повернув голову, подивився на Розвіяра жовтими злими очима.

– Униз! – гаркнув незнайомий голос, і Розвіяр тільки тепер побачив, що по облавках стоять двоє в кольчугах, зі зведеними арбалетами в руках. Налинув вітер, над головою заплескали крила. Розвіяра схопили за ноги і стягнули в трюм, боляче цюкнувши підборіддям об сходинку.

– Здурів?! – лисий весляр тряхнув його, як ганчірку. – Не лізь! Непокору нам запишуть!

Розвіяр, приголомшений, сів біля борту. За декілька хвилин Арві, Лу й офіцер знову вийшли на палубу, і голоси їхні звучали по-діловому і майже спокійно.

– Не попадайтеся, – сказав офіцер. – Застану з товаром – живими не вийдете. Маємо наказ топити браконьєрів із кораблем і командою.

– Ми чесні торговці, – сказав Лу.

Арві щось пробурмотів.

– Пішли! – гукнув офіцер своїм.

Дзвінко заляскали крила об палубу. «Луска» хитнулась, тепер уже звільняючись від зайвого вантажу. Хвилина минула в мовчанці, тоді Лу гучно й вигадливо вилаявся.