Текст книги "Григорій Квітка-Основ'яненко"

Автор книги: Леонид Ушкалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Та все-таки Квітці-Основ'яненкові не судилося стати ченцем. Уже 26 квітня 1805 р. він подає преосвященному Христофору нове прохання, в якому сповіщає: «…зважаючи на виниклі обставини й відчуваючи слабкість мого здоров'я, я змушений облишити» намір стати ченцем. Очевидно, для єпископа це було щось цілком несподіване. До того ж своє прохання Квітка подав не сам, а через руки чоловіка своєї сестри Марії штабс-капітана Григорія Івановича Зарудного. Сулима навіть засумнівався в тому, що такий поворот справи взагалі можливий. Тому він доручив благочинному Іоану Курасовському з'їздити на Основу й спитати Квітку, «чи справді його прохання було доручене сину поміщика Зарудного для приносу мені й чи справді ним самим підписане?». 4 травня протоєрей Курасовський отримав від Квітки таке пояснення: «це прохання я точно підписав власною рукою та навіть уявити собі не міг, щоб виник у тому якийсь сумнів», а «через слабкість мого здоров'я» просив свого родича Зарудного вручити його єпископові. Тільки після цього, 5 травня 1805 р., Христофор Сулима постановив: «Прохача капітана Квітку… звільнити з монастиря без жодного стягнення та докору..». 16 травня указом № 938 Квітка був звільнений з Курязької обителі. Судячи з усього, на цю пору наш письменник з головою поринув у якісь інші справи. Принаймні він навіть не поцікавився офіційним документом щодо свого звільнення. Через півроку, 17 жовтня, консисторія повідомляла губернське правління, що Квітка ще й досі не з'явився, щоб забрати цей документ і заплатити за негербовий папір, витрачений на діловодство. І тільки 3 грудня губернське правління сповістило, що відповідні кошти (5 карбованців 34 копійки) з Квітки утримано, а його самого зобов'язано навідатись до консисторії й забрати документ. Так закінчилась історія Квітчиного послушництва в Куряжі.

Важко сказати, що саме стало причиною цього кроку, тобто що саме приховується за словами «виниклі обставини». У всякому разі, це мало бути щось значно серйозніше, ніж та анекдотична історія про кінець Квітчиного послушництва, яку переказав Григорій Данилевський. Мовляв, одного разу Квітка повіз на парі волів у Харків продавати виготовлені в монастирі діжки. На вулицях Харкова була страшенна грязюка, тож на ринковій площі віз застряг по самісінькі осі. Квітка нічого не міг удіяти. Хлопчаки, що збіглись подивитися на цю пригоду, пізнали його й почали гукати: «Квітка! Квітка!». Тоді послушник махнув на все рукою, кинув воза та й пішов собі на Основу. Можливо, тут не обійшлося й без стріли Амура. Недаром же свого часу Квітка написав епіграму на самого себе, де у формі подвійного акростиха подав ім'я якоїсь Паші:

 
Послушником я был, густа была брадА
Амур пощекотал… спасению шабаШ!
Штандарт любви блеснул, иду служить сюдА!
Ах! вечно ль буду я носить любови цеПь![14]14
  «Послушником я був, густіла борода! / Амур полоскотав… спасінню тут шабаш! / Стандарт любові зблис, іду служити їй! / Ах! чи повік мені ланцюг любові той!» (Рос.)


[Закрыть]
 

Сам Квітка вже восени 1808 р. писав Владимирову про своє послушництво таке: «Після розлуки з тобою, не тому, що життя набридло, а тому, що хотів насолодитись ним і задовольнити мою давнішню схильність, я кинувсь риссю й скоком до обителі преподобних. Проживши років з півтора спокійно, радо й весело, я вже стукав було у ворота самітницького життя, аж тут попи, баби, ченці, чорти та інша наволоч, а перш за все поважні обставини, змусили мене, знявши чернечу машкару та зголивши бороду, надягти на себе маску Адольфа, кинутись у великий світ, ба навіть волочитись; це було на весіллі сестер». Кажучи про «маску Адольфа», Квітка має на думці персонажа дуже популярної російської народної драми «Царь Максимилиан», яку, можливо, грали й на сцені основ'янського театру. У ній юний син Максиміліана Адольф (він описаний так: «молодий, років 18, тоненький, голос тихий; після перебування у в'язниці дуже слабкий і виснажений») не схотів підкоритися волі батька, зректися Христа й молитись поганським ідолам. Можливо, називаючи себе Адольфом, Квітка-Основ'яненко хоче сказати, що ця переміна в його житті йшла всупереч батьківській волі. Але що воно було насправді, залишається таємницею…

Квітчин біограф Григорій Данилевський писав, що враження від життя в Куряжі, на лоні розкішної природи, «у самотині та молитві, надовго закарбувались у душі Основ'яненка й повсякчас відлунювали в його найкращих творах. До них належить переважна більшість елегійних Основ'яненкових повістей, чиї добрі, свіжі, повні любові посполиті герої та героїні зігріті цією щирою простою набожністю; саме такими є його славетні повісті „Маруся“, „Божі діти“, „Сердешна Оксана“ й „Ганнуся“». Той-таки Данилевський стверджував, нібито в перші роки після свого повернення з Куряжа Квітка все ще нагадував ченця-самітника: ходив по Основі з церковними ключами, а на празники дзвонив до обідні. Справа в тому, що вже невдовзі після повернення Квітки з Куряжа прихожани церкви Різдва св. Іоанна Предтечі, яку побудував батько нашого письменника, обрали його церковним старостою. Мабуть, ця посада була йому до душі, бо на ній він перебував чотири трирічні терміни поспіль. Він приходив на службу щонеділі та на кожен празник, співав на криласі. За цей час Квітка-Основ'яненко зібрав для своєї церкви ЗО 315 карбованців асигнаціями. Варто сказати, що його праця на користь храму не пройшла повз увагу церковного начальства. Ще 25 червня 1813 р. Христофор Сулима нагородив Квітку похвальною грамотою, а в 1821 р., за поданням єпископа Павла Саббатовського, він був нагороджений золотою медаллю – на ту пору доволі рідкісна відзнака. Зрештою, це був тільки один бік тодішнього Квітчиного життя. Тим часом наш письменник сприймав світ у всіх його барвах, начебто якусь яскраву театральну виставу, де варто було спробувати себе в різноманітних амплуа. «Театр переміняється…» – певно, щоразу приказував він, беручись за якусь іншу справу. Здавалося, його енергії вистачає на все, а фантазія не знає меж. Зокрема, уже через кілька місяців після того, як він повернувся з Курязького монастиря, 27 грудня 1806 р., дворянство Харківського повіту обрало його провіантським комісаром у «міліції». Так називалось народне ополчення, скликане в ході підготовки до війни 1806—1807 pp. між Четвертою коаліцією європейських держав (Велика Британія, Пруссія, Саксонія, Росія та Швеція), з одного боку, і наполеонівською Францією – з другого. «Ось тут-то я, – писав Квітка Владимирову 14 листопада 1808 p., – знову вийшов на театр і грав немаловажну роль – роль управителя канцелярії повітового начальника, а потім бригадного. Усе кланялось, усе рекомендувалось, усе поважало. Ось би де подивитись на мене! Мені ж це було нудно, я із задоволенням займавсь паперами, відмовився від нагород і просив викреслити мене з реєстру чиновників, котрі мали отримати медалі, тому що я служив не заради вітчизни, а через мою приязнь до брата, хотів хоч трохи розділити й полегшити його труди». Так чи так, але, починаючи з 1806 р., Квітка-Основ'яненко буде віддавати багато сил і часу дворянській службі. Тільки-но закінчилися міліційні клопоти, як настала пора дворянських виборів. «Я, – писав Квітка в цьому ж таки листі, – здавши міліційні справи, відпочивав, аж раптом скаче з міста гінець (і сповіщає), що я – дворянський секретар! Покректав, та не було ради – поїхав і знов узявся за перо». На цей час служба явно обтяжувала нашого письменника. Принаймні, щойно ставши секретарем та відправивши дворянську депутацію в Санкт-Петербург, він знайшов на своє місце підходящу заміну й одразу ж звільнився зі служби. Приводом було те, що в основ'янському маєтку нікому порядкувати – батько нещодавно помер, а Андрій Федорович у складі депутації поїхав до «північної Пальміри». Якийсь час Квітка-Основ'яненко спокійно жив собі на Основі, «мішаючи нудьгу із задоволенням». І ось якраз на цю пору йому запропонували стати директором Харківського театру.

Як писав сам Квітка-Основ'яненко в нарисі «История театра в Харькове», харків'яни пробували створити громадський театр іще наприкінці XVIII ст., десь за часів відкриття Харківського намісництва (1780). Перша тутешня театральна трупа складалася з дванадцяти чоловік, а очолив її колишній танцівник Санкт-Петербурзького театру Іваницький. Ця трупа ставила не лише п'єси, але й балети (очевидно, каже Квітка, то були дивертисменти), в яких з великим успіхом танцювала якась місцева малярівна. Але трупа не мала постійного приміщення й невдовзі розпалася. Кілька разів харків'яни пробували знов організувати театр, та не було ані приміщення, ані акторів, здатних грати на належному рівні. Ситуація змінилася на краще, коли 1789 p. «правителем» Харківського намісництва став Федір Іванович Кишенський – чоловік надзвичайно активний, рішучий і діяльний (перед цим він був «наглядачем калмицького народу» і своїми «модернізаційними» заходами так «ощасливив» власних підопічних, що значна частина калмиків змушена була тікати світ за очі аж у пустелю Гобі). Саме бригадир Кишенський організував у Харкові бали, маскаради, а потім і театр, виділивши для цього з державної скарбниці сотню карбованців. Уже через місяць, у серпні 1791 p., під час Успенського ярмарку, у двоповерховій дерев'яній прибудові до генерал-губернаторського палацу, зведеній іще 1786 p., щоб імператриця Катерина II під час відвідин Харкова 11 червня 1787 р. могла зустрітися з місцевими дворянами й чиновниками, була зіграна перша вистава. Нею стала комедія в трьох діях Якова Княжніна «Неудачный примиритель, или Без обеду домой еду». Крім неї, на сцені Харківського театру йшли комедії того ж таки Княжніна «Хвастун» (наслідування комедії де Брюйє «L'important de cour») та «Сбитенщик», «Вздорщина» Олександра Сумарокова, «Недоросль» Дениса Фонвізіна, одноактна опера-буф Еджідіо Дулі «Два охотника и молочница» («Les deux chasseurs et la laitiere»), комічна опера-парад Андре Гретрі «Говорящая картина» («Le Tableau parlant») тощо. Спершу в театрі грали тільки аматори, здебільшого молоді місцеві чиновники, до того ж не було жодної жінки. «Боже мене збав бути актрисою! – переказував Квітка слова тих паній, яким пропонували грати на сцені. – У нужді буду заробляти шматок хліба, а на неславу не піду». Першою актрисою стала дуже вродлива циганка Єлизавета Гаврилівна Москвичова, яку харків'яни називали просто Лізкою. Особливо вдало вона виступала в ролі Анюти в комічній опері Олександра Аблесимова «Мельник – колдун, обманщик и сват». Може, саме її перегодом згадає один з персонажів Квітчиної комедії «Приезжий из столицы», мовляв, головні дійові особи не повинні танцювати на сцені. «Виняток цей дозволений самому тільки мельникові, зважаючи на те, що він тут напівп'яний. А в нас протанцює Ліза, маленька шельмочка», під звуки пісні «Я цыганка молодая». У 1795 р. в історії Харківського театру розпочинається етап антрепризи – власником театру став колишній актор Санкт-Петербурзького імператорського театру Трохим Васильович Константинов. На ту пору, як писав Квітка, «трупа була невелика, усього шестеро акторів та три актриси, але вони були згармонійовані якнайкраще». Крім того, з'явилися пишні костюми, нові декорації, нові п'єси, наприклад, комедія Вольтера «Нанина, или Побежденное предрассуждение» («Nanine, ou le Pejuge vaincu»). Чи не найбільшим досягненням цієї трупи була трагедія «Беверлей», після якої, за словами Квітки, Константинов, який грав головну роль, «бував хворий днів зо три». Але вже в листопаді 1796 р., по смерті імператриці Катерини II, коли була оголошена десятимісячна державна жалоба, театр припинив своє існування. Після цього в Харкові виступали тільки гастролери. Свою діяльність Харківський театр відновив аж у 1808 р. Якраз тоді Квітка й отримав пропозицію стати одним з його директорів. «Дирекція знову влаштовуваного в Харкові театру, – писав він Владимирову, – зробила мені честь, запросивши в співчлени, але – не той час, не той дух». На заваді стали сімейні клопоти. «Сиджу собі, – продовжує Квітка, – зі своїми вдівцями та вдовами й горюю з ними, нікуди не їжджу, хіба що в театр, але не дивитись, а згадувати найприємніші минулі часи, коли ми жили в справжньому розумінні цього слова. Сусіди сміються, а мені сумно, та з тим і повертаюсь до своїх гірких співрозмовників». Хатні обставини були й справді вкрай несприятливі. У його сестри Парасковїї дуже хворіла донька, чоловіка іншої сестри – Єлизавети – весь час перекидали по службі то в Грузію, то в Москву, то в Харків, то в Молдову, то в Санкт-Петербург, і родина ніяк не могла нагріти собі місце, у ще однієї сестри – Марії – щойно помер чоловік, той самий Григорій Зарудний, через якого Квітка передав колись преосвященному Христофору своє прохання про звільнення з Курязького монастиря. А крім того, старший брат Андрій, який перед цим поховав одне за одним четверо дітей, щойно повернувшись із Санкт-Петербурга, втратив і дружину Парасковію Миколаївну. Життя поверталося до нашого письменника своїм непривітним боком. Йому обридло все, навіть жінки, за якими в цей час Квітка, судячи з усього, неабияк упадав. «Життя обридло, – писав він, – і я ні в чому не знаходжу задоволення, навіть і з жінками. Навіть і з жінками? Так. І з ними я розпрощався». А далі Квітка цитує початок свого грайливого «Воззвания к женщинам», яке буде надруковане значно пізніше, у січневому числі «Харьковского Демокрита» за 1816 р.: «Волосы седеют, / Зубы уж падут, / Душеньки, прощайте, / Не могу любить. / Обожал я Машу, / Кате строил кур, / Чуть не застрелился, / Надю как узнал…».[15]15
  «Волосся сивіє, /І зуби випадають, / Прощайте, душеньки, / Не можу вже любить. / Боготворив я Машу, / До Каті загравав я, /І ледве не застреливсь, / Як Машу був пізнав» (рос).


[Закрыть]

Словом, у 1808 р. Харківський театр так і не зміг скористатися організаторським талантом Квітки-Основ'яненка. Але він сяк-так існував. Спершу тут виступала одна невеличка трупа, невдовзі їй на зміну з'явилася друга. Це були захожі актори, здебільшого поляки, та місцеві чиновники-аматори. Спектаклі грали в тимчасовому «балагані» на Миколаївському майдані (тепер – майдан Конституції), а потім у зведеній тут-таки спеціальній дерев'яній споруді, яка отримала назву «театр Шредера». Вигляд у цього театру був не надто імпозантний. Михайло Щепкін казав про своє перше враження від «театру Шредера»: «Я думав, що в такому місті, як Харків, театр буде красивою спорудою, а замість цього побачив якийсь дерев'яний балаган». І все ж таки цей театр, як писав Квітка-Основ'яненко, мав чималу сцену, 32 ложі на верхньому та нижньому ярусах, партер, амфітеатр, галерею, а харків'яни охоче його відвідували. Щоправда, ані репертуар, ані виконавська майстерність не вражали. Ставили, зокрема, «Гамлета» в саморобному перекладі та ще якісь, як каже Квітка, «жахіття» на взір «Испытание огнем, а также через воду», «Страшная черная маска», «Ариадна одна, оставленная на острове Наксосе» тощо. На цей час майбутній письменник уже залишив милу серцю тиху Основу й услід за братом перебрався до гамірливого Харкова. «Переїзд Андрія Федоровича в місто на проживання, – писав він Владимирову 27 лютого 1809 p., – а з ним і мій, гамірне, легковажне й дурноверхе життя не давало змоги подумати про що-небудь як слід. Завжди у великих клопотах, а під вечір, згадуючи, бачиш, що нічого не робив, окрім порожньої балаканини, здебільшого лихослів'я; а між тим дивуєшся, що інші кричать: „Ах! Як весело!“. За цим невинним заняттям пройшли М'ясниці. Слава Богу, що я маю відмовку щодо посту й відійшов на свою колишню милу Основу». Тим часом Андрій Федорович знову задумав одружуватись, і Григорій з неабиякою тривогою слідкував за тим, хто стане обраницею брата – від цього залежала і його власна доля. Могло статися так, що йому знов довелося б вирушати в монастир. «Я думаю, – писав він Владимирову в цьому ж таки листі, – що з більшою байдужістю дивився б на своє одруження, ніж на братове. Бо мені вже ЗО, і я маю намір і інші 30 провести з рідними. Від його щастя залежить мій спокій і також – щастя. У разі невдачі або вийде щось проти сподіваного – я знов з бородою, хоч і з іншої причини. Вибач, що говорю про це так багато; це мене дуже непокоїть і змушує багато думати про своє майбутнє життя, чого я ніколи не робив при покійниці». На цей раз обраницею брата стане юна генеральська донька Єлизавета Миколаївна Бердяева. З нею у Квітки-Основ'яненка будуть добрі стосунки. Але побоювання з приводу того, що братова може неабияк уплинути на його долю, таки не були безпідставними. Єлизавета Миколаївна помре 5 січня 1842 p., а рівно через рік, у січні 1843-го, Андрій Федорович обвінчається зі свою коханкою-кріпачкою. І ось ця жінка отруїть останні місяці життя нашого письменника, спричинивши і його болісний розрив із братом, і матеріальні нестатки, і бажання покинути геть Основу, ба навіть зректися прибраного імені Основ'яненко, бо Основа стане для нього просто нестерпною. Та все це буде через багато-багато літ. А поки що, наприкінці листа до Владимирова, Квітка знов повертається до розмови про свій улюблений театр. «Театрик у нас, – каже він з іронією, – досить порядний; актори погані, актриси ще гірші; директор (Шредер) працює; публика ремствує, чому не грають так, як у придворному (театрі), і не хоче підтримати. Я дуже задоволений із себе, що відмовився від честі бути директором, і тепер спокійний».

Такий стан справ тривав у Харківському театрі аж до 1812 p., коли Квітка нарешті-таки став його директором. На початку цього року він якось наче похапцем пише Владимирову невеличкого листа, сама стилістика якого виказує заклопотаність автора: «Скажу тобі коротенько, як я поживаю. Маю честь бути директором театру за загальним і одностайним вибором. Клопоту повна голова, скрізь і в усьому сам-один. Живу постійно в місті й не маю жодної вільної хвилини». А вже 4 березня цього ж таки року Квітка писав своєму приятелеві: «Цілком зайнятий театром і зробив його трохи кращим, ніж він був досі. Біда моя: не маю гарних акторів». Через кілька місяців почнеться війна з Наполеоном і театр на якийсь час припинить своє існування. Після відновлення роботи театру Квітка знов обіймає посаду його директора, але на цей раз ненадовго. Принаймні в лютому 1813 р. він писав Владимиреву: «Минулого літа я багато займався театром; потім мені набридло, і я його покинув». Справа в тому, що цього року в Харкові почала виступати трупа антрепренера й актора, поляка з роду Осипа Івановича Калиновського (образ цього «трагічного актора, оперного співака й першого коміка» змалював зі слів Михайла Щепкіна відомий російський письменник граф Володимир Сологуб в оповіданні «Собачка»). Мабуть, стосунки з ним у Квітки не склалися. У всякому разі, Квітка говорив про Калиновського як про «поганого актора й власника собі на умі». Та й загалом, трупа не вражала. Крістоф-Дітріх фон Роммель згадував, що на цю пору чи не головною окрасою Харківського театру «були цигани-танцюристи, які, з гітарами в руках, тупочучи та плескаючи в долоні, під дикі звуки мелодій, мов той вихор, літали по сцені». Справа дійсно змінилась на краще десь у 1814 p., коли антрепренером театру став німець за походженням Іван Федорович Штейн. Хоч і тут не все відразу пішло на лад, а найбільшим успіхом у публіки користувалися ті ж таки циганські танці, наприклад, у балеті «Выстреленный вертопрах, или Цыгане в своих шатрах». Так чи так, саме Штейн у 1816 р. побудував нове приміщення театру на теперішньому Театральному майдані, неподалік Німецької (зараз – Пушкінської) вулиці. У трупі Штейна були такі талановиті актори, як Михайло Щепкін, Карпо Соленик, Іван Дрейсіг, Любов Млотковська, Микола Рибаков, Іван Уваров та інші. Проте саме Квітка першим розгледів комічний талант Щепкіна, який на початку своєї кар'єри грав здебільшого ролі принців та графів у трагедіях. Одного разу Квітка підійшов до актора за кулісами. «Ex, брате Щепкін! – сказав він. – Грай у комедіях, бо з тво'іх фіжм та міністерства весь часвизирають мольєрівські жокріси[16]16
  Тобто простаки.


[Закрыть]!». У примадонну театру, красуню і світську левицю Тетяну Гнатівну Пряженківську, яка не тільки блискуче виконувала драматичні ролі, але також чудово співала й танцювала, Квітка був палко закоханий, і тільки неприхильне ставлення матері до його пасії стало на шляху одруження із цією талановитою акторкою. До речі, коли на початку 1818 р. провідні актори Харківського театру, зокрема й Пряженківська, переїхали до Полтави, в акторку так само палко закохається Іван Петрович Котляревський, чия славетна «Наталка Полтавка» буде вперше зіграна в Харкові завдяки винахідливості Квітки-Основ'яненка 21 січня 1821 р. До цього п'єса йшла на сцені без дозволу цензури в Полтаві за особистим розпорядженням князя Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського. Михайло Щепкін дуже хотів дати «Наталку Полтавку» на свій бенефіс, і Квітка порадив йому таке: «Призначте яку-небудь старовинну п'єсу, а перед самісіньким бенефісом скажіть, що захворів хтось із акторів, і попросіть офіційно дати, з огляду на поспіх, „Наталку Полтавку“, п'єсу, вже дозволену в Полтаві». Саме завдяки цим хитрощам п'єса й була зіграна. Роль Наталки чудово виконала Тетяна Пряженківська. Пізніше вона буде грати й у Квітчиних драмах. Так, уже на початку 1830-х pp. вона з успіхом виконувала на сцені Харківського театру роль Степаниди в комедії «Шельменко – волостной писарь». Але це буде значно пізніше…

Звісно, у 1813 р. Квітка не залишав свого улюбленого театру остаточно, як писав про це Владимирову. Уже наступного року харківський генерал-губернатор знову пропонує йому стати директором театру на час Покровського ярмарку. І Квітка приймає цю пропозицію, хоч одразу ж робить застереження, мовляв, залишаю за собою право «в разі непокори з боку акторів та явного безладу між ними скласти із себе директорство…». Але, починаючи з 1812 р., увагу нашого письменника привертає й чимало інших справ. Зокрема, він стає ініціатором створення та одним з керівників харківського «Товариства добродійності», яке займалося перш за все жіночою освітою. Члени цього товариства вносили по 25 карбованців асигнаціями на рік. У відкриті товариством класи, які спершу вів на громадських засадах гімназійний учитель, набирали бідних харківських дівчат з мийок або й просто з вулиці. Незабаром до товариства стали надходити прохання й від незаможних дворян, щоб воно взяло на навчання та виховання іхніх дітей. Так почалась історія Харківського інституту шляхетних панночок, який від початку мав назву «Харківський інститут шляхетних панночок Товариства добродійності». Ініціатива створення цього навчального закладу належала Квітці-Основ'яненкові. Більше того, наш письменник пожертвував на цю справу «майже весь свій статок». Акт про відкриття інституту було підписано 27 липня 1812 р. На той час ішла кривава війна – війська імператора Наполеона стрімко рухались у глиб території Російської імперії. Обов'язок відкрити інститут був покладений на Квітку. І він успішно відкрив його 10 вересня 1812 p., коли Наполеон уже підступав до Москви. Якийсь час Квітка керував справами цього закладу, де навчалось і виховувалося два десятки доньок найменш забезпечених дворян Харківської губернії (по дві від кожного повіту). Дівчата вивчали тут різні науки (зокрема, історію, фізику, геометрію), мистецтва (найперше музику), вчилися шити, готувати тощо. Це давало їм змогу перегодом заробляти на життя, або навчаючи дітей заможних дворян, або власною працею. Щоправда, попри всі зусилля Квітки-Основ'яненка та його сподвижників, у 1816 р. інститут опинився в такій фінансовій скруті, що йому загрожувало закриття. І тоді саме Квітка домігся, щоб уже наступного року інститут перейшов до Відомства закладів імператриці Марії (це Відомство з'явилося в 1797 p., коли Виховні будинки Москви й Санкт-Петербурга взяла під опіку дружина імператора Павла І Марія Федорівна). Коли інститут став казенним закладом, Квітку в січні 1818 р. було обрано членом інститутської ради. На цій посаді він працюватиме до травня 1821 p., займаючись дуже різними питаннями, включно із суто матеріальним забезпеченням. Наприклад, 12 липня 1818 р. Квітка звертався до слобідсько-українського цивільного губернатора з проханням «наказати харківській міській та земській поліції, щоб вона оголосила мешканцям міста й повіту: чи не бажав би хто з них постачити для інституту хліба й круп різних сортів, яловичини, риби, олії, дров та свічок». Словом, Квітчине «дитятко» успішно росло. Під кінець життя письменника тут буде навчатися вже близько сотні юних панянок із Харківської, Воронезької, Катеринославської, Курської та Орловської губерній. Це давало Квітці неабияку втіху, та водночас множило й клопоти. Згадуючи часи заснування закладу, Квітка в листі до Петра Плетньова від 26 квітня 1839 р. писав: «Я влаштовував інститут, сама думка про який була новою для цього краю, боровся з гадками, забобонами, поняттями, довів справу до кінця… і в нагороду побачив заздрість, яка діяла супроти мене з усією запеклістю». З другого боку, була й гаряча підтримка. Згадаймо хоч би те, що Петро Гулак-Артемовський 17 вересня 1817 р. адресував свій перший вірш українською мовою «Справжня добрість» Квітці-Основ'яненкові саме як одному з керівників «Товариства добродійності». У цьому посланні поет уславлює філантропічні ініціативи Квітки, закликаючи і його, і всю харківську громаду йти шляхом «справжньої добрості» без огляду на жодні перепони, бо все у світі відбувається з Божої волі. Зрештою, каже поет, «справжню добрість» люди споконвіку гнали від себе: «По сім-то, братику, і Добрість пізнають: / Клеймо їй – канчуки, імення їй – терпіння. / Хто їх не скоштував, не буде мать спасіння, / Того нехай поміж святими не кладуть!». Гулак-Артемовський змальовує Квітку носієм «справжньої добрості», її захисником і ревним проповідником, який, надихаючи своїх друзів на добрі справи, із захватом переказує знаменитий фінал платонівського діалогу «Федон»: «Дивіться, хлопці, лиш, – казав ти нам, – глядіть, / Як Добрість на світі живе і умирає, / Як, не злякавшися, кайдани надіває! / 3 якою радощою держить у руці мишак / І кухличок коли б, скривившись, випиває, / До Бога рученьки невинні простягає! / Отак-то, братики, умер Сократ, отак! / Чого ви, дурники? – сказав він веселенько / Своїм заплаканим в хурдизі школярам. – / Чого голосите? чкурніть лиш ви швиденько / Та дайте півня ви скулаповим попам! / Отак-то, братця, й ви, – казав ти, – хліб ви їжте, / А правду, хоч яким панам вельможним, ріжте!».

Крім свого улюбленого інституту, Квітка-Основ'яненко, починаючи з 1816 p., активно займається журналістикою. Слід сказати, що в 1816р. на всю величезну Російську імперію було тільки сім провінційних часописів і два з них – «Украинский вестник» та «Харьковский Демокрит» – виходили в слобожанській столиці за безпосередньої участі Квітки. Уже значно пізніше, 19 квітня 1841 p., він писав до драматурга, театрального критика й видавця Федора Олексійовича Коні: «Журнальна справа мені знайома. У 816-му році (чи ви вже народились тоді?) я тут, у пустелі, зорганізував журнал („Украинский вестник“), запроваджував поняття про видання, друк, читання журналу, то знаю, яким солоним є кожен рядок». «Украинский вестник», чи, як охрестив його Гулак-Артемовський, «Український гінець» (згадаймо його послання до Квітки-Основ'яненка під назвою «Писулька до того, котрий що Божого місяця „Українського гінця“ по всіх усюдах розсилає») – це справді перший в Україні літературно-художній, науковий та громадсько-політичний журнал. Він виходив упродовж 1816—1819 pp. при Харківському університеті накладом 350—500 примірників. Судячи з усього, ініціатором заснування цього щомісячника був професор російської словесності Іван Євсейович Срезневський – відомий оратор, поет, автор численних од, гімнів, пісень, байок, епіграм тощо, перекладач Біблії, Гомера, Феокріта, Овідія, Горація, Вергілія, Авзонія, Марка-Антуана де Мюре, Буало. А редакторами-видавцями «Украинского вестника», крім Квітки-Основ'яненка, стали учні Срезневського – Євграф Філомафітський (прозаїк, поет, перекладач Горація, Фенелона, Шатобріана, майбутній професор Харківського університету) та Розумник Гонорський (вихованець Харківського університету, ад'юнкт «російської словесності», блискучий літератор, перекладач Вергілія, Горація, Катулла, Овідія, Проперція, Тібулла, автор численних перекладів з італійської, німецької, французької мов, теоретичних праць «Кое-что о нашей художественной прозе и русской словесности вообще», «О подражательной гармонии слова», член Вільного товариства любителів російської словесності в Санкт-Петербурзі). Власне кажучи, Квітка був не лише одним з редакторів-видавців щомісячника, але й вів його місцевий відділ – «Харьковские записки», де подавалися матеріали з української старовини, які «могли б якщо й не назавжди, то принаймні на тривалий час залишитися невідомими».

Саме в «Украинском вестнике» Квітка-Основ'яненко розпочав свою літературну кар'єру. Перегодом у листі до видавців «Русского вестника» він напише: «Моє справжнє ім'я з'явилось у пресі не коли, як у 1816 році. Я разом з двома іншими людьми був видавцем „Украинского вестника“, що виходив у Харкові, і в ньому подавав статті під справжнім моїм ім'ям, а деякі – під прибраним…». Квітка не забуває зазначити, що вже на свої перші публікації мав «прихильні відгуки» таких знаних літераторів, як видавець найбільш впливового тогочасного російського журналу «Сын отечества» Микола Іванович Греч та видавець «Вестника Европы» Михайло Трохимович Каченовський. Очевидно, Квітка говорить тут передовсім про шість своїх «Писем к издателю», надрукованих в «Украинском вестнике» за 1816—1817 pp. під прибраним ім'ям Фалалея Повинухіна. Уже сам цей псевдонім недвозначно вказує на те, що письменник нав'язується у своїх листах до традицій російської сатири катерининської доби, точніше кажучи, до знаменитих «Писем родных к Фалалею», надрукованих 1772 р. в сатиричному журналі Миколи Івановича Новикова «Живописец». Автором цих листів, у яких гостро й дотепно висміяно безпросвітну темряву старосвітського провінційного дворянства, вважають Дениса Івановича Фонвізіна. Саме ім'я Фалалея стало відтоді прозивним. Воно зринає, наприклад, у відомому романі Василя Наріжного «Бурсак». Отож, образ недолугого провінційного поміщика дозволяє Квітці сатирично змалювати чимало явищ дворянського життя, починаючи від химерних сімейних стосунків (безвольний чоловік під каблуком жінки-деспота) та сліпої «галломанії» у справі виховання молоді (образ «французика з Бордо» Ле Конта, запрошеного Повинухіними для виховання Дуняші) до нелюдського поводження панів з кріпаками, яких вони й за людей не вважають. Провину за своє невміння вести господарство пани легко перекладають на кріпаків та ще й жаліються, мовляв, «треба нелюдського ума та сил, щоб переробити наших дурних мужиків на щось порядне». При тому, як вони вважають, є тільки два способи такої «переробки»: кулак і різки. Спостерігаючи за тим, як Ле Конт знущається над слугами, Фалалей каже: «можна вмерти зі сміху, як він їх муштрує; трохи не так зачинив чи відчинив двері – ось тобі й ляпас, а то й на конюшню». Тут Квітка виразно перегукується з Фонвізіним, який вкладає в уста батька Фалалея такі слова. Мовляв, що не роби, а з мужика нема діла: «Я, здається, таки й ґав не ловлю, та що ти будеш діяти? П'ять днів ходять вони на мою роботу, та чи багато за ті п'ять днів зроблять? Лупцюю їх нещадно, а прибутку так-таки й нема… їй-богу, Фалалеюшко, не знаю, що з ними робити». Дуже колоритним є тут і образ тещі Фалалея – поміщиці Вопіюхіної, яка безугавно читає Псалтир, перемежовуючи слова Святого Письма з хазяйськими розпорядженнями, з яких неважко зрозуміти, що ця святенниця годна шмагати різками кріпаків, незаконно привласнювати чуже майно, давати хабарі й робити інші «боговгодні» справи. Словом, «Письма к издателю», якщо вірити Григорію Данилевському, викликали в харківської публіки справжній фурор.