Текст книги "Не камiнь (на украинском языке)"

Автор книги: Леонид Панасенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Панасенко Леонид
Не камiнь (на украинском языке)

Леонiд Панасенко

НЕ КАМIНЬ

Оповiдання

Вiн встав як завжди безгучно – щоб не розбудити дружину. Було близько шостої за мiсцевим часом. У вузькому уламку слюди, який вiн минулого лiта оправив у дерево, невиразно вiдбилося його велике незграбне тiло. "Наче поспiхом збирали – iз чого прийдеться", мимохiдь подумав Кiм i всмiхнувся.

Вiн жив уже четверте життя – двiстi сорок вiсiм рокiв вiд першого народження й трохи бiльше тридцяти вiд останнього – i щоразу, коли мiняв зношений органiзм, до найдрiбнiших деталей вiдтворював свою не дуже вдалу тiлесну оболонку. Його прихильнiсть до традицiйної бiоформи iншi Iмпровiзатори вважали дивацтвом, примхою майстра, тому що будь-яка стабiльнiсть у мiнливому свiтi завжди коштувала чималих зусиль; значно простiше вигадати собi тiло бiльш сучасне i зручне для роботи. Вiн знав, що Iмпровiзатори-початкiвцi охоче вирощують масу додаткових органiв почуттiв, дублюють серцево-судинну систему, а пояснюють усi цi приготування майбутнiми труднощами. Аякже, їх чекає воiстину божественне заняття – знаходити безнадiйнi, потенцiйно неспроможнi до самозародження життя свiти i пробуджувати їх. Спершу заплiднювати стiйкими органiчними з'єднаннями, затим... Одне слово, пекельна праця генного проектувальника, навченого методам формування матерiальних структур за допомогою психополя. Всiлякi експерименти iз власним тiлом Кiм вважав пустощами, марною тратою сил та часу. Iз цього приводу вiн якось кинув фразу, що стала згодом крилатою: "Справжнiй Iмпровiзатор повинен бути консервативнiший, нiж матiнка-природа; вона-бо могла експериментувати мiльйони рокiв, а в нас є строки й усвiдомлена мета".

...Лiс пахнув свiжою зеленню. Його сповнювали незчисленнi шерехи i стриманi порухи: дерева розгортали сувої велетенських листкiв, аби iз першими променями Зiрки збирати дорогоцiнну енергiю.

Iмпровiзатор потягнувся, заклав руки за спину. I тiєї ж митi у них тицьнувся гострий холодний писок.

– Це ти, Одновушку Мокрий Нiс? – спитав Iмпровiзатор, не обертаючись. – Виспався, розбишако?

З-за вiдрогiв Похмурих гiр вже пролилися першi струмочки зорi. На якусь мить вiн нараз вiдчув чи то напад досади, чи то доторк нудьги. Те саме безсоння, що зганяє нi свiт нi зоря зi зручного ложа, той самий рудий одновухий пес, швидше навiть вовк – тварина загалом лагiдна, однак у своїй зграї чомусь не вживається.

"Чи не засумував ти, старче? – спитав себе Кiм. – Може, тобi набрид цей Рай, га? Може, тебе потягло до людей? У товкотнечу, бiганину, коли лiкоть – у бiк, коли в потилицю одне одному дихають. Бо звiдки ж безсоння та суєта думок? Чому це найдорожче – плоть вiд плотi твоєї – стає осоружним i чужим? Та нi. Ти просто зледащiв. Ти забув, що i Рай потрiбно вдосконалювати. Тобi час нарештi зайнятися дiлом".

Iмпровiзатор згадав сьогоднiшню нiч i заплющив очi, насолоджуючись уривками видiнь-спогадiв, таких яскравих, немовби все повторювалося знову i навiч, а не в пам'ятi.

...Вiн дмухнув на "соняшник" – здоровенну жовту квiтку, яку створив спецiально для освiтлення, – i живий нiчник погас.

– Чому ти тремтиш? Тобi холодно? Не треба так багато купатися перед сном.

– Нi, Кiмчику. Менi добре... з тобою. Тiльки менi трошечки страшно. Скоро, мабуть, прийдуть вiтри. Я вiдчуваю їхнiй прихiд.

– Дурненька, чим вони нам завадять?

– Я не боюся вiтру. Але вiн приходить, коли наближається Зiрка. Вона стає тодi величезною, кошлатою... Вона може впасти на наш дiм. Ти сам якось казав.

– Спи, моя Втiхо, спи. До лiта ще далеко, та щоб тебе заспокоїти... Я завтра ж пiду до пустища. Там мої очi й вуха, якi стережуть нашу Зiрку. Все буде добре.

– Ох, Кiм. Ти обiцяєш i щоразу забуваєш пiти. Вiтер уже близько.

– Нi, нi, нерозуменятко ти моє. Це просто я дихаю.

– Кiм! Любий Кiм...

Великий Iмпровiзатор вiдiгнав вiд себе нiчнi нашiптування й поглянув на дiм. Дружина усе ще спала. Вiн уявив собi, як вона спить: на лiвому боцi, колiна зiгнутi, подих такий тихий, нiби Втiха зачаїлася i до чогось прислухається. Згадав її всю, жадану й прекрасно-безсоромну (господи, природi сором невiдомий), i подумав, що таке, певно, вiдчув лише вiн – любов у трьох iпостасях. Чоловiка, батька – усе це знайоме, цього скiльки завгодно, а от творця...

– Сходжу-но я, Одновушку, до пустища, – вiн лагiдно поторсав звiра за писок. – Давно треба сходити, а я все лiнуюся.

Вiн звернув на стежку, яка вела через лiс, до пустища, де сiм рокiв тому причалив його кораблик i де й досi "чергували" прилади автоматичної гелiостанцiї, – Зiрка, на лихо, трапилась нестабiльна.

"Чому – трапилась? – подумав iз незрозумiлою гiркотою Iмпровiзатор. – Ти сам обрав її. її та ось цей уламок, що його i планетою назвати не можна... Сам! Усе сам".

Думки це були незвичнi, як i напад туги, як i непроханi спогади. Ранiше їх не було. Ранiше все було гранично зрозумiло. Тепер, коли минуло сiм рокiв... Що ж змiнилося? Що викопав iз глибин душi самоаналiз, звичка до якого є для Iмпровiзаторiв життєвою необхiднiстю? Що вiн викопав? Черговi дурощi чи неминучу мудрiсть, що неминуче наздоганяє всяку мислячу людину? Якщо це мудрiсть, то чого йому не вистачає в своєму рукотворному Раї? Спостерiгай, розмiрковуй, вiдпочивай...

Нараз Кiм чомусь пригадав своє прощання.

Вiн сам вибрав Зiрку i, коли корабель-матка випiрнув поблизу неї iз пiдпростору, почав квапливо збиратися.

Генрiх, командир корабля, його давнiй приятель по третьому й четвертому життю, вперто мовчав, i це мовчання розсердило Кiма:

– Я знаю, про що ти думаєш, – сухо проказав вiн. – Обов'язок... творчiсть... Нема нiчого вищого, нiж творення життя... учнi Великого... Ти забув, що я вiльна людина i тому маю, окрiм обов'язкiв, силу-силенну прав. Я вибрав iз них одне – спокiй, вiдпочинок, назви це як завгодно. Адже ти не будеш заперечувати...

– Не буду, – сумно погодився Генрiх. – Але все одно це егоїстично – двiстi сорок рокiв знати лише обов'язок i раптом... Iмпровiзаторiв багато, є професiонали незгiрш за тебе. Проте Великим нарекли лише одного. Як ти гадаєш – чому?

– Але я виснажений! – Кiм розсердився не на жарт. – Я зiпсував цiлу планету. Подумати лишень – не врахував один вид, комашину, а вся еволюцiйна побудова розсипалася, зiйшла нанiвець. Ти знаєш, що я пiсля Дзiнтри спати не можу? Увесь час гадаю: як я мiг зробити такий жахливий промах? Як?! Тепер там доведеться все переробляти. Заново! I це – пiсля Великого... – вiн спробував розсмiятися, але в нього нiчого не вийшло.

– Нi, – похитав головою Генрiх. – Все це слова... Великим тебе нарекли не за вiрнiсть обов'язку. Ти став символом нашої професiї... Але чому ти тiкаєш у кущi пiсля першої ж невдачi – цього не зрозумiє нiхто. Ми не боги, кожен iз нас має право на помилку. Тiльки гордощi... Тiльки непомiрна гординя нашiптує тобi, що краще одiйти вiд справ, сховатися.

– Я втомився, – знiчено пробурмотiв Кiм. – Я беру собi найменше позбавлений життя невеличкий свiт, який, до речi, будь-коли може бути спалений плазменим викидом свiтила. Я перетворю його на Рай i, нарештi, вiдпочину.

Генрiх одвернувся.

– Менi шкода тебе, друже, – мовив вiн на прощання. – Ти втомився – отже, ти помер. А твоє "до речi" – лише бравада. Ти хочеш, щоб цей свiт залежав вiд тебе? Менi шкода цього свiту.

Вiн давно не ходив до пустища, i лiсову стежину заполонила буйна рослиннiсть. Пiд ногами – пружний мох, раз у раз доводиться вiдхиляти вiд обличчя пухнасте листя. Кiм навiть погладив один листок – це теж був його шедевр: змодельована ним рослиннiсть за два роки наситила розрiджену атмосферу Раю живлющим киснем. На третьому роцi тут з'явилися птахи. А на п'ятому – в бiованнi завовтузилися шестеро цуценят – три пари. Одного з них вiн опiсля назвав Одновушко Мокрий Нiс.

Зiйшла Зiрка. Свiтило стояло над обрiєм низько, в каламутно-жовтiй iмлi. Навiть неозброєним оком було видно, як неспокiйно коливається його плазмене тiло. Кiм вiдчув, як його вколола тривога, i пришвидшив крок.

"А й справдi, Зiрка поводить себе загрозливо, – подумав вiн. – До лiтньої пульсацiї ще пiвтора мiсяцi, вона ж розпухає буквально на очах. Дивно. Вона розпухає, а стабiлiзатор не спрацював. Чому? Я занадто безтурботний. Ну нiчого. Ми тебе зараз швидко заспокоїмо..."

Водночас iз деяким занепокоєнням ще гострiше озвалося у ньому почуття творця, яке вiн умоглядно мiг порiвняти хiба що з почуттям материнства. Зрiдненiсть iз цим свiтом для нього була не абстрактно-фiлософською. Для нього це були сiм рокiв виснажливої працi, постiйне напруження психiки, що межувало з нервовим виснаженням. Вiн пам'ятав, вiн знав цей свiт мертвим. Тепер тут справдi Рай, а вiн його безтурботний господар... Тому що на все махнув рукою... Рештки вигадки й таланту вiн вiддав своїй Втiсi: забороненому плодовi, який, певно, мариться кожному, хто вмiє створювати життя. Чи хотiв вiн, щоб його витвором стала жiнка? Кiм укотре ставив собi це питання i вкотре вiдповiдав: "Нi й нi!" Вiн хотiв iще раз утвердитись у своїх професiйних можливостях – ось що безперечно. Та, очевидно, Рай не заспокоїв його душу... Тодi, може, вiн вiдчував жiночу сутнiсть свого витвору пiдсвiдоме? Може, при конструюваннi генної матрицi його розпеченому, майже знетямленому мозку нашепотiла щось самотнiсть? Принаймнi, коли вiн отямився пiсля акту творення, то нiчого _такого_ не знав. Пiдозрювати мiг що завгодно, але знати не знав...

Лiс скiнчився. Пiд ногами захрускотiли кремнiйовi пластинки скелястого косогору. Ще трохи – й вiдкриється пустище.

...Так, вiн не думав тодi про можливе покарання. Хтось завжди переступає заборону першим. Напевне, той, хто вiдчує, що може переступити. Вiн змiг. "Хай тепер засуджують, – думав вiн тодi. – Все одно, це найграндiознiший експеримент, який будь-коли ставила людина". Єдине, що бентежило його, то це простота i дитинна наївнiсть розуму його пiдопiчної. Бентежило й тiшило... Кiм, на жаль, не був психологом, але щире кохання, з яким горнулася до нього Втiха, розпiзнати зумiв.

– Ах, ах, ах! – закричав у заростях дивувальничок. Цей крихiтний птах був створений ним пiд час останньої екологiчної корекцiї, а для чого – встиг забути.

Було чому дивуватися.

У долинi, де лiс розривала чимала плiш, на вежi автоматичної гелiостанцiї палало вiдразу три сигнальнi вогнi – "небезпечно", "дуже небезпечно" i "смертельна небезпека".

Вiн побiг униз по схилу, до гелiостанцiї.

"Прилади, швидше поглянути на прилади..." Серце несамовито закалатало, в ротi пересохло.

– Ах! – вигукнув дивувальничок.

Пiзно!

Зiрка раптом почала розповзатися, дивне блакитне свiтло впало на пагорби й лiси. Iз криком жаху Iмпровiзатор упав мiж камiнням. Перш нiж зоряний вогонь спопелив землю, пiдсвiдомiсть, древнiй iнстинкт самозбереження шмагонули мозок командою – рятуйся! бережися! Тiло його вмить укрилося надмiцним панцирем, перетворилось у кам'яний кокон. I чим лютiше припiкав зоряний викид, тим товщим ставав панцир, тим глибше ховалася свiдомiсть у камiнь, аж доки не згасла, не витримавши величезного навантаження.

"Де я? Що зi мною?"

З'явилась думка, i вiн зрозумiв, що опритомнiв, хоч усi вiдчуття пiдказували – ти мертвий! Тиша, морок. Груди не здiймає дихання... Умить, наче її ввiмкнули, повернулася пам'ять. У мозок, впресований у товщу брили, мов зерня горiха в шкаралупу, ринуло розумiння – а ще бiль, бiль, бiль...

"Втiхо! Люба моя!" – вигукнув вiн подумки. Душа його стогнала вiд горя, хотiла б розiрватися, та жоден рух не проникав у камiнь, що був колись його тiлом. Якiсь рефлекторно створенi бiосистеми живили його мозок, вiн не знав їхньої будови, не мiг вiдразу ж їх знищити, i ця неможливiсть умерти, вбити себе була як насмiшка долi. "Люба моя, плакав вiн без слiв. – Ти знала, знала... Вiтер був поряд, за спиною... Слiпий крiт! Я захлинався щастям у Раю, а Рай уже палав. I ось... Ти нiколи не була грiхом, кохана, нi. Справжнiй грiх у самiй сутi мого Раю. Творчiсть завжди має передбачати безкорисливiсть. Я ж створив усе для себе. Свiт, тебе, одновухого пса... Хай буду проклятий я, Великий Егоїст..."

Довгастий камiнь, що зачепився на схилi пагорба, повiльно холонув. Його оплавленi боки почорнiли, помережилися глибокими трiщинами. Всерединi нього нечутно й невидиме металася божевiльна думка Iмпровiзатора:

"Так, ти тепер камiнь. Хай усе залишається, як є... Але ж мука, мука! Вона точить камiння..."

"Вмерти, остигнути, розсипатись на порох. Як iще може вмерти камiнь? У мене немає рук, щоб накласти їх на себе. Нема нiг, щоб утекти вiд самого себе".

"Повернутися? Вийти iз кокона? Боротись i перемагати? Звичайно, людська бiоформа зараз не пiдiйде – надто високий рiвень радiацiї. Повернутися – це значить почати все спочатку. Та де взяти сили?"

"У мене тренована могутня воля. Невже вона не здолає iнстинкт самозбереження? Загасити мозок – ось що менi потрiбно. Так, так, тiльки це. Але перед тим..."

Це було останнє бажання, i вiн вирiшив вiдразу виконати його.

Кiм вирощував очi.

Вiн знайшов у своєму коконi мiкроскопiчнi трiщини, i двi ниточки клiтин полинули до поверхнi каменя, щоб там перетворитись у м'язи, що оточують очне яблуко, наповнити їх скловидним тiлом i дати кожному по кришталику.

Вiн робив усе поспiхом, i зображення вийшло спочатку розпливчастим, райдужним. Iмпровiзатор вiдразу ж вiдрегулював рiзкiсть.

"...Пустеля. Як i сiм рокiв тому. Чорне камiння, оплавленi уламки гелiостанцiї, нiкому не потрiбна коробка корабля, яка могла б, могла б урятувати... Боже, як я затримався! Уже скоро, кохана, зачекай трохи... Там, на пiвднi, за лiсом, де був дiм мiй, що там? Нiчого. Лише попiл, попiл, попiл..."

Зображення знову захиталося, розпливлося.

"Та що ж таке?! – гнiвно подумав Iмпровiзатор. – Навiть таку дрiбницю, як очi, ти не можеш наладнати. Нездара, тупак!"

I тут вiн збагнув, що моделював очi, не пристосовуючи їх до нового середовища... Моделював звичайнi людськi очi, якi лежать i... плачуть.

Дещо зокола вiн усе-таки розрiзняв: величезнi валуни, що якось дивно тремтiли, наповзали один на одного; бiлуватi пасма – поблизу, мабуть, звiдкiлясь виповзав дим; зелена цятка в розколинi скелi.

Зелена... Йому раптом згадався Генрiх. Вiн прилетiв тодi до Дзiнтри, щоб забрати його, пригнiченого й приголомшеного невдачею, i почав вiдразу ж заспокоювати: мовляв, не все втрачено. Вiн навiть деревце заспокоював, хоча зовсiм не володiв методами психо-фiзичного впливу на матерiю... Присiв коло саджанця, пестив його i примовляв: "Треба зеленiти, братику. Що ж ти хилишся? Треба зеленiти".

Так, тепер вiн чiтко бачив: у розколинi зберiгся жмуток трави, це напевне. Та що з того, що? Час закiнчувати. Каменю час стати каменем.

Кiм спробував розiбратись у своєму новому єствi, щоб зрозумiти механiзм його дiї i зламати його, вбити. Але щось заважало йому зосередитись.

Нарештi вiн зрозумiв: трава, заважає зелена трава в розколинi. Вiн спробував опустити повiки або якось повернути очi, але це йому не вдалося – м'язи одержували недостатнє живлення.

I тодi в його спустошенiй свiдомостi ворухнулась крамольна думка:

"А навiщо каменю очi? Це, власне, буде вже не камiнь, чуєш?! Ти вже не камiнь!"

Кiм намагався вiдiгнати цю думку. Час минав, а вона поверталась i поверталась.