Текст книги "Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика"

Автор книги: Костянтин Москалець

Дар безсоння. Історія хвороби, написана самим хворим

1.

Цю книжечку було розпочато в травні, на світанку, коли ще спав білий світ. Рівно світила настільна лампа з зеленим абажуром, у червоній бляшанці з-під бразильської розчинної кави стояли три квітучі галузки дикої груші й тихі святкові пелюстки час від часу падали на білосніжну скатертину. Все мовчало довкола і в душі моїй також панувало втомлене безгоміння; може, це не найкращий час розпочинати книги, але я знав, що все одно не засну. Безсоння переслідувало мене вже багато років, інколи здавалося – ціле життя; випробувалися різноманітні способи, щоб покінчити з ним (мається на увазі безсоння); але всі спроби виявилися безрезультатними. Мені не залишилося нічого іншого, як тільки виробити в собі таке ставлення, завдяки якому безсоння стало би прийнятним. Тому я вирішив зробити безсоння своєю свідомою та єдиною метою, – а потім написати про нього книгу. Можливо, що це був неусвідомлюваний самообман і право першородства належало рішенню написати книгу, якраз її зробивши головним орієнтиром свого безсонного існування, ідея ж написати книгу саме про безсоння виникла пізніше, а насамкінець я зрозумів, що якраз за посередництвом письма можна виробити в собі ставлення – і не тільки до безсоння.

Звичайно, моє безсоння не було постійним, інакше я б давно вже помер або збожеволів. Воно виявлялося у катастрофічному зміщенні щодо загальноприйнятого людського режиму. Отож, я вкладався до ліжка десь о п'ятій-шостій годині ранку, довго перевертався з боку на бік, щоб нарешті провалитися до прірви, заповненої одноманітними напівкошмарами. Прірва тривала до третьої години по полудні. Потім я прокидався, повністю розбитий і вичерпаний, із невиразними спогадами про найяскравіші, точніше, про найпохмуріші відтинки щойно переглянутих витворів невідомого мені Формана, з огидою вимивав пом'яте лице, переповнене безтямними очима, й намагався чимскоріш заварити чай та запалити люльку. Десь через годину по цьому дикому ритуалі мені починало щастити: знаходилися перші ниточки тями й притомності, вибухали перші сполохи асоціацій та аналогій, відпружувалося й наповнювалося рухами тіло, стаючи не таким обтяжливим і зайвим. І я вперше полегшено зітхав на повні груди, бо тепер можна було братися до праці або, висловлюючись поетичніше, можна було нарешті жити.

Найгірше такий режим дошкуляв узимку, бо тоді я цілими тижнями не бачив сонця або ж бачив його стандартний захід над багряно-блакитними снігами. Життя минало під електричним світлом, і часом я здавався собі штучно виведеною істотою, чимось на кшталт клонованого Гомункула або Голема. Електричне світло, сотні книжок і літри міцного чаю, які я ковтав немилосердно довгими зимовими ночами, спричинювали те, що навесні моє обличчя кольором майже нічим не відрізнялося від абажура улюбленої настільної лампи. Втім, мало хто зауважував цю разючу подібність, адже багаторічне безсоння поступово й назавжди розлучило мене спочатку з дружиною та донькою, а згодом і з кількома друзями, які засинали саме тоді, коли я остаточно прокидався. Відтак, доводилося жити анахоретом, заробляючи на своє безсоння перекладами, рецензіями та критичними статтями, а в періоди найбільшої фінансової скрути виходячи на нічний вокзал і перепродуючи горілку, пиво та сигарети. Навесні я тікав з міста на дачу, де сидів аж до перших морозів, вирощуючи картоплю, тютюн та городину, збираючи в лісі гриби й лікарські трави, а в саду – яблука, вишні й шовковицю.

Найтяжчою була «година тигра», від третьої до п'ятої ранку. О цій годині замовкали поїзди і пси, нічний вітерець не ворушив листя на деревах, мовчали птахи, не чутно було людських голосів чи бодай кроків. Читати я вже не міг, курити також, отож сидів нерухомо й дивився на власне відображення в шибці. Часом я вмикав радіо й мені таланило відшукати гарну музику; коли це вдавалось одразу, дві закляті години минали майже безболісно. Але іноді музики ніде не було, і тоді я починав нервувати, ганяючи безпорадну стрілку по всій шкалі настроювання; голоси дикторів і тотальна просякненість ефіру політикою побільшували роздратування і внутрішню напругу, очікування світлої сонатної хвилі ставало нестерпним стражданням, вимкнути ж приймача я не наважувався, загіпнотизований ілюзією хоч якого-небудь порятунку від пасивного перетерплювання чужого мені часового плину, який, тим часом, ринув через мою-таки свідомість і мої емоції, розтинав і шаткував на дрібні кавалки непереборне «існую», не даючи йому, однак, щезнути остаточно, розчинитися, як солі тутешньо-теперішнього світу в глибоких водах нетутешності й позачасового сну.

Іншим разом я не вмикав радіо, а пробував перетривати дві ворожі години в молитві. Але тоді починалися взагалі дивні речі: забувалися і плуталися слова «Отче наш», кортіло прилягти і задрімати або ж спалахувала жага до читання, або ж я конче мусив помити посуд, або зробити виписки з Юнґа… Спочатку я піддавався на отакі несподівані пропозиції; але варто було залишити молитву і зайнятися тим, що так настирливо себе пропонувало, як тут-таки пропадала будь-яка охота й кожна справа займала втричі більше, ніж завжди, часу. Після того, як одного разу я цілу годину мив три тарілки, засинаючи над ними і випускаючи ганчірку з рук, я відмовився від усіх на світі побутових занять о цій порі. Але й молитися не навчився. Тигр та його година виявилися неподоланними супротивниками; їхню присутність можна було тільки перетерпіти, як перетерплюєш зубний біль без анальгіну. Першими провісниками порятунку ставали пташині голоси. Вони оживали так несподівано, несли в собі таку добру звістку, що я не раз плакав, зачувши їх і озираючись на двогодинний шлях пеклом.

Траплялося, що на мене нападав нелюдський страх; тоді я наливав у чашку свяченої води, яка стояла в слоїку під ліжком, спеціально для таких випадків, читав «Да воскреснет Бог» і пив ту воду дрібними ковтками, щосили намагаючись стримати внутрішній трем і цокотіння зубів. Усе тіло ходило ходором, вода з чашки вихлюпувалася на долівку й на одяг, але страх поволі відступав, невдоволено озираючись, роблячи погрозливі й глумливі жести. Я добре знав, що він іще повернеться – і не раз, але цієї ночі мене було врятовано, бліде обличчя в дзеркалі викликало складне почуття, суміш поваги і жалю. Я не сумнівався, що однієї з таких ночей доведеться остаточно розлучитися з розумом – і не шкодував за розірванням цього шлюбу, тому що розум виявився безсилим охоронцем. Помічнішими були ірраціональні речі – свячена вода, молитва, знак хреста, – і всю свою надію я покладав на них. Цю надію теж не можна було назвати розумною, але й невідомий ворог, який наближався впритул, не мав рис чогось логічного і, власне, мій розум був йому непотрібний; він хотів моєї душі і його перемагала тільки та зброя, яка на нього ж і призначалася. Сірий, похмурий дим повільно випливав у розчинену навстіж кватирку.

Я часто думав, що людське життя подібне до музичного твору, вічна партитура якого зберігається на небесах, а чергова інтерпретація здійснюється тут, на землі. Твір, до виконання якого в земному тілі взявся я, належав, без сумніву, геніальному безумцеві; достатньо було зрозуміти, що автор майже від початку переплутав ніч із днем, як кожний наступний крок його буйної уяви викликав небезпідставну настороженість. Але, оскільки вибір залежав від мене і я обрав саме цей твір, слід було виконувати його до кінця, докладаючи не так старанності, як обачності. Інколи я здавався собі диригентом, якого завісили вниз головою над безоднею, попрохавши ніжно і вдумливо відтворити адажіо Альбіноні, нікуди при цьому не кваплячись, заховуючи погоду духу, розвиваючи в собі, у виконавцях і слухачах побожність, святобливість і благоговіння перед життям. І саме в той час, коли твої очі закотилися кудись поза тім'я, а разом зі слиною ти мусиш раз по раз сковтувати власне серце – саме цієї небуденної миті у приголомшених слухачів перехоплюють подих невдавані почуття повноти буття і вдячності для Альбіноні.

Але хто з нас не мав подібних відчуттів стосовно своєї життєвої ситуації? Я був далекий від думки, що зі мною трапилося щось виняткове. Безсоння нічим не краще, але нічим не гірше за любов, заздрощі, цироз печінки або, скажімо, за нерозв'язальну наукову проблему. Воно так само скеровує на себе сукупність інтенцій уваги, так само перешкоджає бачити решту світу. Воно так само ревниве й не погоджується ділити свою владу над тим, кого опанувало, ще з кимось. Його так само важко або й неможливо подолати раціональними зусиллями; його можна тільки пережити – або ж померти від нього. Смерть від безсоння важко назвати перемогою; це, радше, звільнення, на яке вже не заслуговуєш і про яке навіть не мрієш. Адже безсоння атрофує не лише здатність до суджень, але однаковою мірою нищить уяву і всі ті рожеві ілюзії, які вона могла би запропонувати. Свідомість, позбавлена можливостей мислити та уявляти, корчиться в непроминальному «тут-і-тепер», горить і не згорає у повільному полум'ї безплідної рецепції власного стану.

Однак, було б несправедливим і недобросовісним розглядати безсоння винятково в його неґативних аспектах. Адже, хоч як це парадоксально звучатиме після всього сказаного, безсоння має неабиякі переваги, невідомі тим істотам, які прокидаються і вкладаються разом із сонцем. І насамперед, нічна тиша, коли щезають усі сторонні шуми, всі недоречні своєю випадковістю звуки та голоси. Цей тоталітет тиші можна добре почути тоді, коли безсоння ще не вичерпало снаги, набутої в таємних, життєтворчих джерелах якого-не-якого, та все ж сну, тоді, коли нічний світ іще не став тісним до безвиході. Душа, яка все ще перебуває під враженням урочистого фіналу трагедії, розіграної в західній стороні землі, з коштовними, пурпурово-червінно-синіми декораціями на небесах, – ця душа спокійно поринає в чисту і стрімку течію перших нічних годин, вдячно прислухаючись до невиразного гомону легкого й незримого осіннього дощу або до ледь чутного шерхоту сніжинок об зимову шибку, або до самозабутнього солов'їного тьохкання, тлом до якого служить не менш самобутній жаб'ячий регіт над квітуючими травневими лугами, або ж до самотньої, безжурної у своїй приреченості однієї і тієї ж фрази цвіркуна, яка не піддається перекладові на жодну з людських мов.

Добре буває підійти до книжкової шафи й узяти з полиці книгу, відшукати в ній вірш, написаний майже сто років тому однією хворою і нещасливою жінкою, прочитати вголос, із книжки, дарма, що ти знаєш цього вірша напам'ять:

 
Як я люблю оці години праці.
Коли усе навколо затнха
Під владою чаруючої ночі,
А тільки я одна неподоланна
Врочистую одправу починаю
Перед моїм незримим олтарем.
Летять хвилини – я не прислухаюсь.
Ось північ вдарила – найкращий праці час, —
Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша
І швидше у руках забігало перо.
Години йдуть – куди вони спішаться?
Мені осіння ніч короткою здається.
Безсоння довге не страшне мені.
Воно мені не грозить, як бувало.
Непевною і чорною рукою,
А вабить лагідно, як мрія молода…
 

Укотре повіривши цьому лагідному покликові, безсонний самотник розкладає на письмовому столі все своє бойове спорядження: самописки і чистий папір, картки з виписками і книги з закладками. Він знову готує собі чай, запалює люльку, прислухається до тиші й до того ще невідомого, що зріє в ній і що двома словами можна було б назвати «нічний дар» або «дар безсоння». Тієї миті самотньому безсонникові здається, що до Першого послання коринтянам закралася варта жалю помилка: там, де апостол перераховує дари Святого Духа, хтось із перших переписувачів або тлумачів пропустив через неуважність (можливо, спричинену безсонням) оці два заповітні слова, присутність яких у тексті могла б надати сенс або виявити його у всьому безсонному буванні самотніша. Отож, спробуймо ще раз: «Іншому бо дається Духом слово мудрості; іншому тим же Духом – слово знання; іншому – віра у тім самім Дусі; іншому – дар безсоння»… Самотник посміхається, тому що бування, в якому виявився сенс, перетворюється на буття, і в цьому преображенні є непередавана словами радість. Але він знає й те, що вслід за свавільним втручанням до апостольського тексту йде неминуча розплата, час якої настане на світанку, і тоді дар перетвориться на прокляття.

Життя не є сном. Справжнє життя – це чування у безсонні, перемежовуване нетривалими періодами самозабуття. Хоча, не виключено, що тільки тоді, коли ми забуваємо себе – ми є собою сповна, і якраз в отакому бутті собою сповна пробиваються на поверхню таємничі джерела води життя, води, яка не від світу цього, тому що ми забуваємо, де містяться джерела, коли опритомнюємо й повертаємось у себе. Те саме можна сказати про всі екстатичні стани – від ейфорії, яку людина здобуває в самозабутньому танці або співі, до сексуального оргазму. Тільки виходячи з себе можна бути собою. Ось чому найголовнішою заповіддю Христа є любов, цей остаточний вихід із себе або ж сон наяву, в якому зрікаються власної душі, гублять її, щоб зустріти воскреслою в  і н ш о м у, навіть у ворогові. Мислення, слова і вчинки Христа розвиваються за законами сну, – тут немає нічого неможливого, сліпі бачать, і криві ходять, прокажені очищуються і глухі чують, мертві воскресають, а п'ять хлібів і дві риби втамовують голод п'яти тисяч чоловік, не рахуючи жінок та дітей… Так само, як і в сні, ці дива майже нікого не дивують, це природні дари надприродного. Сам Христос, здається, не підозрює про те, щó «можна» і чого «не можна» в цьому фізичному світі.

Обіцяні блаженства Царства Небесного – це блаженства царства сну, до сьогодні приступні обдарованим убогістю, смутком, зневагою. Врятуватися від цього світу можна в Царстві Божому, – а воно всередині нас. Заплющуються очі, гаснуть звуки і барви, розпочинається буття, принципово відмінне від тутешнього. Неможливим, незбагненним чином Христос снить у житті, яке є чуванням, – і сни Його здійснюються, відбираючи владу в найелементарніших, найсталіших із погляду здорового глузду, природних законів, коли слово втихомирює бурю, а люди босоніж ходять по воді. Христос відмовляється назвати ту владу, якою Він чинить усе це; це влада сну. Це влада сну, явлена в житті, яке не є сном. («Предмети я можу тільки назвати. Їх заступають знаки. Я можу тільки говорити про них, виповісти їх я не можу. Речення може тільки сказати, яка є річ, а не чим вона є», – каже Вітґенштайн у «Логіко-філософському трактаті». Христос має владу виповідати речі). Це влада не від світу цього, присутня і чинна в ньому, скандал космічних розмірів. Сон Христа закінчується цитатою з 22-го псалма. Те, чого Він хотів навчити людей, називаючи то «вірою», то «любов'ю», лишилося незбагненним, недосяжним, неможливим – і водночас найзаворожливішим протягом двох тисячоліть. Зректися власної душі. Бачити заплющеними очима. Чинити словом. І бути Словом.

Проте, щó означає «бути Словом»?

У пошуках відповіді на це запитання одна за одною проминають безсонні ночі нашого самотника. До принад безсоння, поряд із нічною тишею, належить іще й важкодосяжна за білого дня можливість зосередження, «спонтанна ейдетична редукція», створювана ясним колом світла, яке рівно ллється з-під абажура настільної лампи і в межі якого категорично заборонено вступати усім на світі Віям, душам, що блукають без тіл, і решті найрізноманітніших демонів, до яких, поза сумнівом, належать недоречені думки, випадкові спогади і нездійснені мрії. Інколи здається, що кілька годин ось такого зосередженого руху думки виправдовують і з надлишком покривають періоди безсонного кохання, а може, й усю сукупність абсурдного проминання людського часу. Буття Словом видається самотникові чимось дуже подібним до цих насичених добрим, творчим і живим часом чувань, безперешкодним плином свідомості у знаному і бажаному їй напрямку. Буття Словом бачиться тоді як цілковита осмисленість власної екзистенції, ясність і прозорість, де все, що є – і все, що є мною, з океанічними глибинами несвідомого та трансперсонального включно, – все це названо й висловлено. Буття Словом постає як єдино належний людині, властивий і гідний її спосіб виконай свого «є», спосіб кшталтування цього «існую», позбавляння його вродженої та набутої аморфності, спосіб проявлення – або створення – або ж того й іншого разом – у структурі. Ось таку структуровану екзистенцію самотник і ототожнює з дійсним буттям, позаяк інші можливі співвіднесення йому невідомі. Але завдяки життєвому досвіду він знає одну неспростовну правду: кожна духовна споруда, яку зводить у собі людина протягом дня або ночі, неминуче руйнується під час розчинення свідомості у сні. Людина тече. Скільки разів доводилося йому сидіти за столом, закінчивши всі духовні вправи та справи, і, відчуваючи власну вибудуваність, ледь не досконалість, майже з розпачем розуміти, що після чергового зникання в іншій реальності ти застанеш на місці цього храму жалюгідні рештки, потовчене скло вітражів і статуї богів із повідбиваними головами. Як забезпечити тяглість свідомості й створити їй умови живого, неперервного росту? Чи можливим є це для істоти, котра усвідомлює себе часовою, ідентифікуючи себе з «людиною»? Або, вдаючися до метафори: чи можна що-небудь збудувати правою рукою свідомого чування, коли його ж таки знищувати лівою рукою непритомності сну?

Наш безсонник не є надто великим ориґіналом, рятуючись від припливів хаосу ідеєю направи або ж ритуалу. Злій безконечності кочових набігів аморфності він хоче протиставити добру сталість і неперервність опору. Якраз ритуал бачиться йому провідником духовної енергії понад усіма прірвами сну, якраз у методичному, щоденному, ретельному виконанні одного й того самого сподівається він уберегтися від множинності «невідворотних випадковостей», кажучи словами поетки, від тієї множинності, якою вщерть наповнене наше існування. Він розуміє, що істотною є не імітація того або іншого обраного ладу, яка неодмінно закінчується конструюванням нежиттєздатної замкненої системи (приклади такої імітації кожен із нас постійно має перед очима: казарма, в'язниця, монастир, лікарня, метро); необхідною умовою кожного органічного ладу є його створення щоразу наново або ж уперше, неквапливе вирощування і плекання в образі живої істоти, а не похапливе механічне складання з запасних частин. Єдиним критерієм життєвості ладу самотник обирає власне серце і безпомилковий досвід прирощення буття, оте непередаване словами враження присутньої істини, – або ж Святого Духа, якщо скористатися категоріями християнської парадигми. Одночасно з цим вибором самотник усвідомлює ще одну небуденну обставину: остаточна досконалість, довершеність ладу, остаточне його втілення є смертю, неможливістю щось додати або змінити.

Туг я спохоплююся, бо мислення в черговий раз зробило характерну помилку, ототожнивши себе з самим собою, таким собі трансцендентним суб'єктом, непідвладним безсонню, хворобам або поганому настроєві, викликаному низьким тиском тощо. Не існує такого уявлення, яке б не було уявленням того, хто його має. Уявлювання найдосконалішого способу життя виявиться безсилим перед сущим, до якого хочуть застосувати цей метод, спосіб або ритуал; тим більшою буде ця безсилість, коли той, хто уявляє і збирається застосувати спосіб, усвідомить, що він не може вийти задля цього за межі себе-сущого. А застосування потребує насамперед окремішності, розрізнення поміж суб'єктом-об'єктом.

Але уявлення і планування – це не те саме, що й вирощування ладу. Йдеться не про порядок у частковостях, навіть не про наповнення внутрішнього порожнього простору живим часом; мається на увазі неперервність зв'язку, що з'єднує дні й роки, хребет долі, неможливий без осмислення вповні свого існування. Лад – це не обов'язково обрахованість; лад – це доля. Осмислене втілення ладу буде структуруванням долі, подібно до того, як історія є структуруванням природного буття й наповненням його часом людини. Але здійснювання історії в природі не є осмисленим утіленням чогось перед-даного або ідеального. Як можна втілювати лад долі, не знаючи цієї долі наперед? Ми звикли до порівняння долі зі шляхом; тільки пройшовши той шлях до кінця, довідаєшся, куди він вів. Проте, слово «осмислення» в моєму розумінні означає не «відання» або ж «знання». Знання завжди виникає внаслідок чогось, це велике спізнення і спрощення, велика неповнота. Натомість осмислення і є, властиво, рухом буття, синонімом долі, в якому, однак, відсвічують ще й інші нюанси значення, адже І осмислення – це й відданість долі, яка протистоїть кожній перед-даності й долає її, це довіра до долі й любов, це свідома корекція та покірне слідування законам свого росту; осмислення – це прощення долі й терпимість до неї. Осмислення як покора означає не пасивне перетерплювання долі, а захоплене її проявлення; воно потребує безстрашності й самозречення, яке в осмисленні перестає бути безповоротною втратою самототожності. Самозречення – це зречення всього випадкового й безладного (без-дольного), пасинкування аморфного в собі задля інтенсивнішого й структурованішого проявлення, гераклітівська «сухість» і позбування надміру «вологи».

Зрікаючись себе, все одно не зречешся себе доконечно, йдучи на це зречення й усвідомлюючи його. Отож, услід за цим слід зректися зречення і зректися зречення зречення і знову. Безмежність зречень – а все одно гірчичне зерно «я» залишається в наявності. Прирощення цього «я» і його «існую» на противагу зреченню є так само безмежним. Адже прирощення – це так чи інакше завойовництво. Важко визнати власну обмеженість, ще важче, майже неможливо визнати власну безмежність. Адже обмеженість «я» – це зумовленість іззовні, а його безмежність – зумовленість ізсередини. Якби вдалося врівноважити ці дві зумовленості, можна було б усталити лад, обравши його мірою рівновагу між очевидним і незримим. Рівновага полягає в осмисленні їхньої єдності, взаємоприналежності й причетності. Рівновага здобувається через причетність або, іншими словами, через Причастя. Атом є часткою Всесвіту, його «долею». Через долю «я» стає причетним. Осмисливши своє існування як долю, тобто частку цілого, я починаю шукати відчуття причетності до цілого в безпосередньому чині. Це можна назвати покірним і безстрашним проявленням долі та нікомуненалежності. «Нікомуненалежність» – тому що моя доля належить буттю, це Його частка в моєму існуванні собою. Доля лучить мене з буттям і в ній я усвідомлюю себе Його дитиною. Саме тому осмислення є не тільки любов'ю до долі, але й любов'ю до буття.

Не одну безсонну ніч пережив я в ось таких або подібних роздумах про долю, буття, лад, ритуал, свободу, природу тощо. Найбільшою вадою було те, що ці міркування й усе, до чого я приходив на їхньому шляху, дуже швидко забувалися. Кожної наступної ночі звучала інша тема, роздумуванню якої я віддавався палко і сповна, як юний коханець – своїй першій жінці. Але приходив ранок і все забирав з собою – глибокі прозріння, небуденні осяяння, геніальні відкриття і здогади. «Ти вже маєш свою нагороду», – ніби проказував він, маючи на увазі нічні самоспалювання живої думки. Спустошений, я розгублено обзирав письмовий стіл, на якому лежали дві-три картки з окремими фразами, записаними похапцем, часто без розділових знаків, позаяк я боявся втратити напругу й потік дискурсу, спокусившись записуванням його. Як тепер об'єднати ці уривчасті речення, схожі радше на вигуки або знаки запитання, як відновити оту цілісність теоретичного бачення, таку багату алюзіями, цитатами, дивовижними збігами та приголомшливими відкриттями? Хто спроможеться тепер воскресити оцього бляклого в сірому світанковому світлі Лазара? Тільки не я. Пекли невиспані очі, а попереду бовваніли примари ще кількох неможливих годин, коли я марно намагатимуся заснути.

Страшно навіть подумати, скільки разів пробував я переламати свій химерний спосіб життя; скільки разів робилися добрі, сповнені поваги постанови, – «з завтрашнього дня починаю жити ранковим життям». Існували два способи, з допомогою котрих я сподівався перехитрувати безсоння, обидва нестерпно тяжкі в їхньому практичному втіленні, – й однаково безрезультатні, як виявилося через кілька років. Перший із них, «еволюційний», полягав у поступовому поверненні до «нормального» режиму; тобто щодня слід було прокидатися на годину раніше – і на годину раніш вкладатися до ліжка. Але накручена за власними принципами пекельна машинка безсоння байдуже пережовувала ці кволі спроби; або ж я не міг прокинутися, попри всі на світі будильники і стукіт у вікно сусідів, яких я напередодні просив розбудити мене; або ж я прокидався, але цілий день ходив сам не свій, нічого не розуміючи, ні до чого непридатний, дратівливий і повністю розбитий аж до вечора, коли одночасно з сутінками свідомість починала прояснюватися й теплішати, з'являлася охота до праці й усе, до чого я брався, починало виходити, вдаватися, пасувати; я пригадував романс африканського поганина Марціануса Капелли «Про зашлюбини Філології з Меркурієм» і пошепки кликав ім'я однієї з героїнь цього романсу, панни Агрипнії, яка була уособленням нічної працьовитості інтелектуала та скорочених, відтак, годин сну. Агрипнія приходила на мій поклик, і я вже не міг примусити себе вкластися до ліжка; марно прожитий день німим докором стояв за спиною, треба було надолужувати, доки тривали оці дорогоцінні години живого часу в присутності усміхненої панни. Зайве й говорити, що тривали вони недовго; але, коли піддавшись на поклик нічних сирен і добре попрацювавши дві-три години, відчуваючи цілковиту вичерпаність, я відсилав панну Агрипнію до її небесного дому, а сам стелив постіль і випростувався нарешті на довгожданому одрі – сонливість і втома щезали за чверть години; тепер я не міг ні працювати далі без панни Агрипнії, ані заснути; залишалося тільки слухати зловтішний регіт безсоння, яке поставало на повний зріст. Якщо ж мені і вдавалося примусити себе лягти на годину раніше, наслідки були так само маловтішними, тому що якраз цю годину я тоскно думав тільки про те, що можна було б іще працювати далі, адже свідомість жива й розігріта, а панна Агрипнія все ще тут; услід за цим приходила друга година, третя, за нею четверта, коли я на хвилинку дуже чітко усвідомлював, що мене обдурено, що я все ще не сплю, а перебираю бозна-які фрази, уривки спогадів, мляві імітації думок; проклинаючи все на світі, – режими, порядки, ритуали, ночі і дні, і саме життя, і себе в ньому 3 золотокосою панною Агрипнією включно, доводилося вставати, запалювати світло й люльку і тупо дивлячись на остогидлий дим – тривати.

Другий, «революційний» спосіб виходу з безсоння здавався ефективнішим. Подібні варіанти не раз спокушали гігантські людські маси на приголомшливі своєю дикістю звірства та кроволитні, обіцяючи натомість швидке настання Царства Божого, ладу, справедливості й краси. Революція у моєму виконанні зводилася до того, що треба було не спати й далі; тобто, відсидівши за письмовим столом п'ятнадцять-шістнадцять годин, слід було вдавати перед самим собою, нібито не сталося нічого особливого, й бадьоро та піднесено розпочинати новий робочий день тоді, колі його, власне, і треба розпочинати, а не закінчувати, – о сьомій годині ранку. Отож я бадьоро й піднесено робив руханку, готував сніданок, ішов на прогулянку до лісу. З кожною наступною годиною невиспаність дедалі тяжче давалася взнаки; а найгіршим було те, що я починав втрачати контроль над собою. Розгорнувши книжку з найпростішим дитячим текстом, доводилося перечитувати один абзац по кілька разів, безуспішно намагаючись уторопати, про що йдеться; кожна буденна справа, яку зазвичай робиш не замислюючись, вимагала вдесятеро більше зусиль і часу. Хоча, властиво, часу в такому стані не існувало. Це був рух невагомості, у безповітряному й безчасовому просторі настільки тісному, що вушко голки проти нього здавалося навстіж відчиненою брамою. Інколи я не витримував, махав на все рукою і засинав опівдні, десь до сьомої години вечора, після чого починалося вже відоме. Інколи мужньо терпів до кінця, до десятої години вечора тобто, знеможено й напівбезтямно добирався до ліжка, миттю засинав важким, непробудним сном, на перших порах наївно гадаючи, що тепер уже спатиму до ранку. Але десь о першій годині ночі, по-дружньому підсміюючись, злий демон безсоння плескав мене по плечу. Ошелешений, не вірячи самому собі й ось такій підступності незбагненного для мене внутрішнього закону, я прокидався, з жахом пригадував тридцять із лишком годин, перебуті на ногах, благально звертався до себе, до Філології і до Меркурія, до свого безсоння, до свого Бога і всього нічного світу, прохаючи хоча б іще кілька годин сну, – але досвідчений кат справно виконував свої обов'язки: він підводив мене з ліжка, запалював світло і люльку, часом давав поїсти, випити чаю, – і неквапливо продовжував тортури, по крапельці виточуючи кров та світло свідомості.

Я добре знаю, що вже ніколи не вилікуюся від цієї хвороби і решта мого життя мине в дивній порі, яка розпочинається сутінками, а закінчується світанками. Правду кажучи, мені вже байдуже. Це безсоння висушило соковиті колись емоції; з холодним подивом я пригадую архаїчні і якісь аж неправдоподібні часи своєї юності, коли уривок сонати, який випадково залетів до навстіж розчиненої кватирки, жовтогарячий кленовий листок на чорній, вогкій від листопадового дощу землі або веселкова мильна бульбашка, грайливо пущена в мій бік вічними дітлахами, могли викликати щедру зливу невдаваних почуттів – від сліз до сміху вголос, від усесвітньої печалі до моцартівської радості. Тепер не віриться, що то я був таким сентиментальним; що то зі мною протягом одного дня – а не ночі – траплялася тисяча життєдайних див, тисяча трагедій і комедій. Я знаю, що це стається не лише через безсоння – і майже з кожним, кому забракло сміливості або щастя померти молодим; але хіба мені легше від усіх цих знань?

Важко писати книгу, несучи на собі нестерпний тягар невиспаної свідомості, схильної до забування, переплутування, до дедалі частішого потрапляння в летаргію і прострацію, одне слово – важко писати книгу зі свідомістю, схильною до приблизності. Перегортається ще один аркуш, і, підводячи очі від письмового столу, бачиш, що за вікном уже серпень. Свіже вечірнє повітря ллється знадвору, долинають дитячі і пташині голоси, – перед сном вони по-особливому дзвінкі й безжурні. Я заздрю вам, діти і птахи; давно-давно, так, ніби в попередньому народженні, я був подібним до вас, був одним із вас. Пробачте, що не зумів зостатися таким і виріс, а вирісши – потрапив до зачаклованого злим ворожбитом кола, окреслюваного абажуром настільної лампи, до кола, яке одночасно є в'язницею і порятунком від неї. Зелені кулясті блискавки молодих каштанчиків, нерухомі хмари на достиглому за день небі, перші засвічені вікна в сусідніх будинках – усе це сприймаєш одразу…