Текст книги "Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима)"

Автор книги: Костянтин Москалець

Частина третя

* * *

 
пухнастий вітер що летить з півночі
котить голови
 
 
вітер що летить з півдня
стинає голови кульбабам
 
 
на убіччі руїни театру античного
акторів нема
 
 
вітер летить із заходу
куди він летить
кому він стинає голови
 
 
деякі думки а також слова
і навіть сніги
існують доти
доки їх не названо
 
 
о маски театру античного
рушайте вже на схід
 

1979

* * *

 
Він – це ти,
але ти ще не змій і не дощ,
лише пташка у пташці,
піщина в пустелі.
(Але ще не пустеля).
Він – це пташка і змій одночасно.
 

1979

* * *

 
згадую гнізда покинуті
тієї що кликав уже не назву
ніколи уже не врятую
близького до істини плоду вечірнього сонця
 
 
навіщо згадувати покинуті гнізда
навіщо згадувати гнізда
навіщо згадувати
 
 
згадую гнізда покинуті
безпорадності власної землі пустельні
сприймання свого не назву уже іменем птаха
 
 
згадую
 

1979

* * *

 
не вітаймося тут серед вулиць дивних пустельних
повних вітру дощу і криків наляканих птахів
тут де попіл – наче попіл листів
наче літо минулого року
із собаками та дієсловами в усіх на світі дієвідмінах
із вишнями блискавицями дзвонами та
апельсинами
із усім що було і чого більше ніколи-ніколи не буде
 
 
отак я кажу тобі тут серед вулиць пустельних
засипаних попелом —
не вітаймося тут зробімо вигляд що ми незнайомі
 

1979

* * *

 
приїхали чумаки
привезли повні вози дощу
та похмурі обличчя їхні
і мовчать і мовчать
 
 
цілу ніч цілу ніч палали багаття
під нашими вікнами
цілу ніч хризантемовий дощ
намагався їх загасити
а на ранок поїхали чумаки
повезли далі повні вози вогню
залишивши під нашими вікнами
хризантеми і попіл і попіл
 

1979

* * *

 
вона танцює зараз на терасі
вона танцює кольоровий танок
– любити її любити опівночі – кажеш про себе
про хмари липневі
заходиш у них по груди заходиш у літо
 
 
шматочки його відразу ж торкаються очей і волосся
дивишся крізь них на сонце – бджоли яблука
дощ
а танок триває вона танцює хоч довкола темніє
вона танцює в саду вона танцює на твоїх долонях
і раптом
 
 
падає
 
 
підхоплюєш – любити тебе опівночі – кажеш
ідеш не дослухаючи аплодисментів і свисту з галерки
ідеш по квітах і помідорах що негарно пахнуть
несеш її – наче хмару наче сіно просто як бджолу —
і не повертаєшся
 

1979

ПОЕМА РІКИ

І

 
Лине полегкість човнами-пальцями
споминів у нас досить
музики теж
птахів із шелестячими блискавицями
в місячних дзьобиках
на деревах покинутих травами
теж
 
 
але нам не задосить нас
але втіхи замало й часу для втіхи
негідникам сонця з епохи мурах
сонцю й негідникам
не прийнятим травами
сонцю і нам
не прийнятим нами —
 
 
світлі дзвони світлих дощів
нездійсненність богів а тому і нас
шепочуть
роздягаючи бажання піднятись до флюгерів
і водночас опуститися на стіни
абсолютної метафоричності —
пройти крізь стіни
(дощу)
закликає нас дзвоніння скрапуюче
 
 
нездійсненність болю а тому і нас
а отже і музики —
бо нам не задосить пальців
бо нам очей не задосить
бо нам не задосить нас
і болю нашого
хай навіть нездійсненного
небажаного
 

II

 
ми не маємо дому – але маємо руки
і нас
і до того ж кохану що освітлює плач
та повторення крил у нащадках
і тоді проростають питання двінких атавізмів
вибору поміж нами та крилами
 
 
ми гукаєм – обирайте останніх —
ми не маємо дому —
але маємо спомини
хіба цього не задосить
 
 
(щоночі топитись в долонях твоїх
і випливати на берег) —
 
 
з мушлею для тебе
з правом на ще одну спробу
з правом на спогади і на ключ
до неіснуючого дому
до сухої землі
що раптом проросте словами власними
незрозумілими для всіх окрім тебе
для тебе окрім усіх
бо ви неподільні
бо ви неподільні
і безсилля твоє – також їхнє безсилля:
перед втіхою
перед мурахами
перед яблуками
 

III

 
в основу дому покладемо рибу
цвіркуна
зозулю
 
 
зимовими вечорами вони нам
нагадуватимуть про літо
 
 
до того ж цвіркун гратиме
риба співатиме
 
 
а зозуля рахуватиме
скільки всім нам залишилося жити
 

IV

 
раніше ключ лежав тут
зараз його нема
 
 
заходимо з іншого боку
шукаємо – і нема
 
 
лежить кілька соснових голок
кілька соснових шишок
 

V

 
стоїш на хмарі
заклично махаєш рукою траві
людям звірям
Марія
Марія води і сну
Марія пахощів та землі
Марія тебе
але вітер подихів їхніх і поглядів
далі жене хмару
махаєш рукою прощально
 

VI

 
вийти в темінь нічного літнього грому
торкнутися першої росини
на його шорсткій щоці
– тату – мовити – тату
 

VIII

 
запах ріки
запах слідів пташиних на березі
кохана —
одне і те ж саме
стверджую ввечері після купання
 
 
темний корінь на дні ріки
перший жовтий листочок на плесі
і я —
одне і те ж саме
стверджуємо ми
 

VIII

 
але нам не задосить нас
 

1979

* * *

 
милий невтішний і сивий
мов тато з трояндами
наш страшний суд вже нікого
торкнутись не зможе
тіні жовтаві болючі для птахів осінніх
маєм зірвати до одної а чи квітами стати самі
наче сива вода наче порухи ангелів в серпні
або осінь осіння і таїна ваша найважчої
вашої мови
 

1979

ОСІНЬ № 546

 
а іноді так:
замети печалі журавлів та розгубленого листя
забарвлені в милий вечір
знамена дзвінкі відлуння спорохнявіле в кутку
поміж батьковим кожухом
з а очима найлютішого індіанця з племені всіх
і ще снігоочищувачі на вулицях
розгортають замети печалі
водії вниз не дивляться —
унизу твоя щирість
нікому із нас не потрібна
 
 
маю тебе сльозою барвистою —
а вона скочує в ріки стрункі наче струни
і чисті мов кров козача
пливе до славутича-тата
щоб тріпотіти в руках
найгіркішого рибалки в світі
скочує в темінь
така ж самотня як і ця ніч
то тепер уже маю їх дві
сльозиноньки
 
 
і – врочистий дощ:
не заважайте мені рахувати
краплини осені на шибках
поцілунки на вустах чужих коханих
круків що летітимуть на тлі призахідного сонця
опісля дощу
і карети доверху закидані червоними квітами
і тебе з широко розкритими сірими очима —
(осінь прийшла
а за нею нікого нема
і це – найдивніше…)
 

1979

* * *

 
сутінковими птахами
поросла твоя мила і втрачена назва
музика ледве засніжена
за теплими мурами сліз
 
 
тамуючи землю і світло
погляньмо на поле срібне
теплим небом налите по вінця
темним небом наповнене вщерть
 
 
дощ повився мов дикий сідий виноград
моя смертонько мила я плачу
коли трохи ущухне твердий листопад
коли попіл ущухне кого ми побачим
і кому ми пробачимо що
світанковими назвами? —
 
 
тамуючи землю і світло
погляньмо на поле срібне
(срібне-срібне поле)
 

1979

* * *

 
якби ти була моїм голосом
і всім що він може назвати
якби ти була очима моїми
і всім що вони побачать
 
 
якби ти була всім що може бути
і може не бути —
 
 
голос мій називав би тільки твоє імено
очі б тебе лише бачили
 
 
а буття стало б мені за спільника
з яким можна довго сидіти
розмовляючи про що завгодно
а можна просто довго мовчати —
хоч і всю ніч
 
 
і весь ранок
і все життя
 
 
якби ти була моїм голосом та очима
якби ти була
 

1979

ПОБОЖНИЙ ЧАЙ

 
Крихта золота
злагідна кинута
 
 
до вишнево-летючої пащі
 
 
розтає неслухняно
і м'яко
 
 
і зелена зоря витікає
із рани беззвучної
 
 
бракне струни
і страшно труни
 

1980

* * *

 
сонце поволі сідає за школою
ти розгубив по дорозі слова
хочеш мови вкраїнською нової
а стара ще жива
 
 
це так якби мама твоя виходила
і на порозі зустріла ще одну
молоду саму себе і як тоді
ти пояснив би кожній із них
 
 
кого тобі більше сьогодні треба
чому ти кликав і вона прийшла
оця друга легка й усміхнена
і куди піде перша стара й сумна
 
 
Боженьку вкрай мене чи розіпни коло себе
твою наругу і гнів
не заслужив я мерзенний порох
зламана квітка просто гній
 

1981

РЕНЕСАНС

«… треба лиш повернути те, що втрачено

І знайдено, і втрачено знову і знову…»

Т. С. Еліот. «Іст Коукер»

1

 
І чим далі міцніє затятість,
тим ти нижче вклоняєшся лікарю,
єдиному, хто не може тебе втішити,
єдиному, хто не потребує втішати.
 
 
Все частіше виходиш на вулиці,
безладно наклеєні на планету.
Все частіше знаходиш монети,
карбовані в п'ятому році, вночі.
 
 
Люди вже не бояться тебе.
І неврожаю вже не бояться.
Все частіше разом із ними радієш
грації танцюристів, усмішкам повій.
 
 
Я їхній, лікарю. Хто мій позивач?
Хто, як не цей перехожий,
мій довільний заручник?
І в чому не винен я?
 

2

 
Липи замислюють бджіл.
Липи – мені повернуто,
бджоли – мені.
І дарма, що немає гостинців нашим —
не те, що циганським – дітям,
адже лиш Марія з пучечком безсмертників
віншувала мене з народинами завше,
замислено витираючи пилюку
на старій радіолі.
 
 
– Ти вигадав мене, – каже лікар. – Ти
вигадав місто і липи, і бджіл.
Ти вигадав Бога, мов нетлю,
що рветься щоночі до хати,
щодня – із неї.
 

3

 
– Ти вбив. Тепер ти мусиш бути, —
каже лікар.
Татарське зілля, здивлене й зажурене.
Продовжуй потайки мережить собі пута
під синім небом, між трьох стін.
Тобі не буде лиха, бо ти хворий,
ти хворий на недолю, – прости.
Хіба це важко – поміняти в вазі воду,
чи уночі в кімнату нетлів напустить?
 

4

 
Ти заламуєш руки і так боляче просишся,
піднімаєш останні знамена плачу.
Апельсини на брук – і поко… ой, покотяться
серед білої вулиці – і дітей – і дощу.
Де я? Маю натомлені птиці
під високими зорями, над широкими площами.
Усміхайся, заплющуй тихесенько очі, —
ти непроханий тут і непрощений.
 

5

 
У театрі, Галинко,
ми не зможемо бути самотніми.
Ти ж бо знала.
Щебече в руці картонний квиток
для проїзду у загальних вагонах
поїздів пасажирських,
що поїдуть сьогодні
в моє місто.
 
 
Слава богу, що я не побачу тебе мертвою.
Слава богу, що я не побачу тебе.
 
 
Лиш не сердься.
У виставі, Галинко,
глядачам заборонено участь приймати,
плювати на підлогу і лузати насіння.
Та знаходяться певні ексцентрики,
що собі дозволяють усе це,
і, звісно, зазнають справедливої кари
з боку адміністрації —
штраф або смерть.
 

6

 
Як дивиться лікар в очі Марії! —
голуби купаються в погляді,
приливають пір'їни до скронь,
змушують посміхатися ріллю і росу
на покинутому звечора плузі.
І довіра єднається сяйвом
із сяйвом коралів на шиї.
І рвучкість, з якою знімає вона сукню —
то рвучкість кісток до біління свого.
Як чужіша тобі пучок безсмертників —
пропорційно своєму засиханню.
Чим міцніше стискають вони руки,
чим ближче —
тим далі.
 

7

 
І чим далі міцніє затятість,
тим ти нижче вклоняєшся мамі.
Купуєш іграшки та гвоздики,
приносиш і віддаєш наодинці.
Не любові вже просиш —
копійок на сигарети,
бо за ті, що знайшов на вулиці,
вже не купиш
ні сигарет, ні іграшок, ні гвоздик.
Викликають лиш посмішку
в антиквара.
 
 
Все частіше виходиш на вулиці,
спокійно досліджуєш релігію спектру,
вибухаючу в світлій липневій воді,
в контрапункті хмар,
щойно вирізьбленому вітром, дощем, далиною.
Вже нікуди ти не поїдеш,
Бог із ним, з тим святим Граалем,
з нами Бог.
Проходить час – і кров твоя – дим,
і хата – срібне колібрі – вмира на долоні.
Вже не мудрий – бо є зраджене Слово,
і не той, хто питає – бо є сказане Слово,
і не той, хто вчить – бо Словом не вчать.
 

1983

Частина четверта

ДЛЯ ТРОЯНДИ

Rose, oh reiner Widerspruch, Lust,

Niemandes Schlaf zu sein Unter soviel

Lieder.

I

 
Руйнуючи свою безмовну самотність,
я нищу свою свободу.
 
 
Люди не ті, за кого їх вважають;
не ті, за кого видають себе;
і не такі, якими видаються
самим собі.
 
 
Постійно стережися
великої зараженості і заразності
кожної людини
без винятку.
 
 
В боротьбі за викривлене
і демонічне життя та відповідний світогляд
ця п'яна і задурманена істота
здатна винищувати як подібних собі,
так і неподібних.
 
 
Через це будь невидимим,
неосягальним і недосяжним.
 
 
Погляд на себе очима людей
робить тебе відкритим для них
і незакінченим,
бо закінчення твоє відтак
в тих, хто довкола.
Свідомо зроблена помилка
означає втрату чистоти
нікомуненалежності,
уподібнення людині
і перехід в її стан,
місцезнаходження
в котрійсь із людських систем,
зумовленість, залежність і бруд,
які тільки людина і може витримати.
 
 
Уникнути законів отари
і загрози натовпу —
можливо.
Для цього треба остаточно
усвідомити власну відмінність
від людини, недолюдка і надлюдини.
 
 
Я відрізняюся від них так само,
як троянда від ворон.
 
 
Будь непроникним і знай,
що зовні ти порожній.
 

II

 
Ти безіменний, ти неназваний,
адже кожне ім'я
і сама необхідність називати
виникли з потреб людини.
Те ім'я, яке тобі дали
при народженні,
не означає нічого,
воно цілком випадкове,
замість нього могло бути зовсім
інше.
 
 
Троянда не знає того,
що вона «троянда».
Вона не має власного імені.
Ім'я троянди не існує;
ім'я троянди – ілюзія,
тоді як сама троянда —
дійсність,
чистота у своїй безіменності;
безіменність, неназваність, неозначуваність
– це теж нікомуненалежність.
 
 
Не шукай собі імена.
Навіщо тобі це робити,
якщо тим самим займаються люди?
Люди все на світі поназивали іменами
і вважають, що їм належить усе;
але людям і іменам не належить
нічого.
 
 
Як і троянда,
ти не можеш мати дійсного імені,
тому що кожне ім'я недійсне,
і не має нічого спільного
ні з трояндою,
ні з тобою.
 
 
«Є» – це «є» троянди;
сказати більше про неї неможливо,
та й саме «є»
не треба проказувати вголос,
воно невіддільне від троянди,
воно не запізнюється,
бо кожне слово —
це запізнення, луна і криве дзеркало;
це розбивання цілісної
єдиної троянди
на тисячі
нічим не об'єднаних між собою
скалок.
 
 
Троянду можна тільки побачити сповна,
висловитися про неї неможливо.
 

III

 
Назвати – отже, зробити власністю;
але людям і назвам не належить
нічого.
 
 
Мова – найбільша омана людини.
Дійсність не сон, вона дійсна;
сон – це мова і мова – це сон.
 
 
Через першопричину —
нікомуненалежність усього —
висловитися неможливо ні про що;
але єдине бажання,
яке виникає в людей
при зустрічі з дійсністю —
це бажання негайно назвати її,
перенести цілком дійсне явище
в площину понять і свідомості
з тим, щоб, знов-таки, мати його.
Отак з нікомуненалежної дійсності
виникає  м а й я, якій належать усі люди.
Майя слова, майя назви,
ілюзія власності, залежність від ілюзії
і зумовленість нею.
Була одна дійсність,
потім друга, за нею третя,—
неможливо перелічити і описати
кожну з хвиль єдиного океану,
і ні в кого, крім людей,
такої потреби не виникає.
 
 
Мова безпосередньо стосується подиху,
вона – коливання того ж повітря,
завдяки якому я живу.
Але мова – це тріщина,
це розбивання одного плавного подиху
на ряд фрагментів,
розбивання цілісної єдності скла
на скельця до калейдоскопу.
 
 
І чисте відчуття, і чистий настрій,
і чиста думка осквернюються словом,
спотворюються і руйнуються ним.
У слова є лише йому належна
дійсність ілюзії,
і тільки в цьому ілюзійному середовищі
воно живе.
 
 
Слово – рефлексія,
якій ніколи не буде кінця;
як неможливо знайти останнє число,
так неможливо знайти останнє слово
і кінець рефлексії, яку воно створює,
і кінець ілюзії, яка виникає через слово
і щезає разом з ним.
 
 
Мова існує завдяки подиху,
розбиваючи його, четвертуючи, обмежуючи;
мова існує також завдяки мисленню;
мова паразитує на одному й на іншому,
ніколи не в стані бути дійсним мисленням;
мова може бути
тільки ілюзією мислення.
 

IV

 
Мислення також існує завдяки подиху.
Якщо ти прибереш цю ілюзорну стіну
поміж мисленням і подихом,
якщо ти знешкодиш мову,
тоді, коли чистий подих і чисте мислення
зіллються,—
тоді щезнуть припущення,
невпевненість і недовіра до себе,
а буде дійсність, одночасна з тобою,
і ти – одночасний з дійсністю,
і ти будеш дійсністю.
 
 
Тіло твоє бути повинно
сяйним безмірно, як тіло троянди,
чисте в доцільності.
Воно цілком позбавлене зайвини.
Воно сильне, пружне і струнке.
Тіло троянди прекрасне
і чарує своєю єдністю, – неможливо сказати,
де тіло троянди,
а де вона сама.
 
 
На кожне порушення нікомуненалежності
тіло відповідає болем.
 
 
Люди дуже люблять завдавати біль;
муки подібних їм і неподібних
приносять людям насолоду;
що більші муки, то більша насолода;
що більша подібність жертви до людей,
то більше вони радіють, —
це ще один спосіб їхнього задурманення.
 
 
Тому ніколи не уподібнюйся людям.
Їм дуже цікаво мучити смерть,
присутню в тілі;
ця цікавість і насолода
виникають з великої ненависті людей
до нікомуненалежності іншої істоти
і до її смерті.
 
 
Тому мертва істота для них нецікава.
Зів'ялу троянду вони викидають
на смітник.
Дехто з людей знаходить втіху
в муках свідомості іншої істоти,
і таких більше, ніж тих,
хто кохається в муках її тіла.
 
 
Йдеться не про перемогу
над муками власного тіла,
а про перемогу над свідомістю людей.
Бо все це для них є грою, —
і боротьба, якої вони прагнуть,
і муки, і проникнення за межі
чиєїсь нікомуненалежності, —
все це для них тільки забава.
 
 
А коли з-за тих меж
раптом дихне на них вогонь всеспалюючий;
а коли збагнуть вони,
що це вже не гра,—
тоді вони втікають, не озираючись,
тоді вони плачуть і скаржаться іншим людям
на той вогонь,
і бояться повертатися туди,
і мріють про одне,—
як вогонь знищити.
 
 
Ось чому треба уникати людей,
як роблять це звірі, боги і птахи.
 

V

 
Довкола блукає безліч ловців твого розуму;
течуть брудні потоки брехні;
довкола сіті ілюзії, яка хоче належати всім
і всіх хоче мати своїми.
 
 
Варто один раз напитися з цих калюж,—
і ти вже отруєний,
і ти мислиш, як людина,
так само безмежно гордий
зі своєї задурманеної свідомості,
і відчуваєш рабську єдність
з натовпом нечесних, недобросовісних
гравців,
спільний напрям думок,
одностайність висновків,
любов до всього людства без винятку,
не усвідомлюючи, що ти просто п'яний
і впав дуже низько.
 
 
Недобросовісність,
відсутність культури духу та мислення
витворили огидний світ,
у якому існує людина.
 
 
Все дійсне для неї є страшним і небажаним,
а в першу чергу – смерть.
Почуття страху перед людьми
або перед нічим,
почуття турботи ні про що,
або про все зразу,
або про те, що не є конче потрібним
для дійсного існування,
недостовірність ілюзії,
яка є життєвим середовищем людей,
і подібне,—
все це перетворило
просту і прекрасну дійсність
на кошмар божевільні,
де є найрізноманітніші вияви
одної-єдиної хвороби
і немає жодних ліків,
крім тих, які заспокоюють
чи присипляють,
тим самим відбираючи
останню можливість порятунку, —
шлях до дійсності.
 
 
В'язниця, божевільня, смертна кара, —
ось кілька винаходів людини,
які мають свідчити про чистоту її розуму
та любов до ближнього.
 
 
Ти не граєш в людські ігри.
Ти не знаєш їхніх правил.
Вони тобі просто нецікаві.
Ти зберігаєш нейтралітет
і незайманість.
Ти не можеш бути суддею в цих іграх,
не знаючи і не бажаючи знати їхні умови
Єдине, що виграють люди в своїх іграх,—
це твою огиду до них.
У людей немає такої гри,
в якій ти захотів би взяти участь.
Троянда не грає.
Троянда не має маски.
Троянда не має ролі.
Троянда не має,—
вона є.
 
 
Ти не троянда, і троянда не ти,
але ви єдині, ви – дійсність,
яка не належить нікому.
Встань і вийди з минущої ілюзії
у вічну дійсність;
адже ти прагнеш тільки цього.
 

VI

 
Ти все життя поруч зі мною,
юна і безмовна,
невидима і реальна трояндо;
єдина, хто залишається вірною,
єдина, хто ні на мить не лишає мене,
єдина, завдяки кому це життя
набуло сенсу.
 
 
Як можна жити без тебе,
боятися тебе і нехтувати тобою,
єдина моя трояндо,
спокою мій і радосте…
Адже ти була моєю першою коханою,
довічною моєю любов'ю.
 
 
Сліпі і задурманені люди,
цей натовп безумних і безмежних потвор,
ці мерзенні раби позаздрили нашій любові,
трояндо;
вони принесли всі свої книги і картини,
всі свої релігії і вчення,
створені страхом перед тобою,
кохана;
вони почали переконувати мене
і лякати своєю маячнею про тебе,
і це дало потрібні їм отруйні плоди,—
я теж почав боятися
похоронів і трун,
цвинтарів і жалобної музики;
нещасний, я думав,
що все це належить тобі, кохана,—
а все це, справді моторошне,
належало їм, людям,
зайвий раз доводячи їхню небезпечність,
їхню огидність і тупість.
 
 
Адже не про тебе говорили вони,
кохана трояндо,
світло моє найясніше,
найчистіша свободо;
вони белькотіли про себе,
про те, що вони відчувають,
коли бачать своїх покійників,—
те, що не належить життю,
те, що нестерпно брудне,
по-людському слизьке,
могло б образити тебе,
якби воно могло до тебе торкнутися, —
невидимої, неосягальної, недосяжної;
 
 
те, перед чим вони тремтіли,
чого жахалися,
що приваблювало їх
нездоровою цікавістю,
не належало ні тобі, ні життю,
воно належало світові,
як обламані вітром гілки,
опале осіннє листя;
 
 
вони боялися опалого листя
і загублених у польоті пір'їн;
вони казали, скрушно похитуючи
головами;
«Це тіло покинуло життя», —
в той час, коли це тіло покинула ти,
кохана.
 
 
Це була остання нікомуненалежність,
і тому вони так скаженіли над тліном,
над тим, що їм уже не належало,
над тим, чого вони
вже не могли назвати.
 
 
Чиста, як вранішній сніг,
ти йдеш поруч зі мною все життя.
Моє випадкове народження,
моє випадкове ім'я,
мої страждання і радощі
були б нестерпними,
якби не ти, темно-вишнева трояндо,
Золотий Храме під спокійним повільним
снігом,—
і ти цей сніг,
і ти цей Храм,
і троянда оця —
Ти.
 
 
А вони приходили
і лякали мене передсмертними муками,
конвульсіями і агонією,
ще якоюсь бридотою,
вони плели і плели облудні словеса,
і морочили голову,—
так, ніби ті муки справді належали тобі;
 
 
а ті муки все ще належали життю,
і це воно мучилося і страждало,
прагнучи того, чого воно хотіло завжди, —
набути сенсу і стати прекрасним,
і стати єдиним з тобою
у вічній дійсності.
 
 
Дві найсокровенніші миті,
непередавана словами єдність,
така ж прекрасна, як єдність троянди,
початок і кінець, рух і нерухомість,
голос і безмовність, —
усе, що поза ними, ілюзійне, неіснуюче;
можливість померти щохвилини —
запорука найвільнішої волі,
постійно присутня любов,
яка розковує,
яка кожну отаку хвилину
життя-і-смерті
робить сяйною, безмовною і безлюдною.
 
 
І сьогоднішній день
наближає мене до тебе, смертонько,
трояндо,
вічно вільна дійсносте.
 

1990-91

Це навіть не вірш

 
Я не помер, не треба цих плачів,
не треба розтинів покинутого тіла.
Я у свічаді за спиною, у свічі,
я не помер і нетля не згоріла.
 
 
Стою, сміюсь до тебе, – не журись!
Ми ще побачимось і я вам заспіваю,
бо скільки між світами не блукаєш,
а все ж сюди повернешся колись.
 
 
…А ти читай тим часом і молись,
безкровні жертви квітнуть на світанні.
Усі мої обіцянки збулись,
тож збудеться і перша – чи остання.