Текст книги "Паперовий звіринець (ЛП)"

Автор книги: Кен Лю

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Кен Лю. Паперовий звіринець

Один з моїх найперших спогадів – я схлипую і не можу заспокоїтися, а мама з татом даремно намагаються мене втішити.

Тато здався і вийшов зі спальні, але мама взяла мене на кухню і посадила за стіл.

– Kan, kan, – казала вона, дістаючи лист пакувального паперу з верху холодильника. Роками мама обережно розрізала обгортки різдвяних подарунків і складала їх у на холодильник у товсту купу.

Вона поклала обгортку кольоровою стороною вниз і почала згинати її. Я перестав плакати і з цікавістю спостерігав.

Перевернувши папір, вона знову його зігнула. Вона складала його, стискала, підгортала, скручувала і вигинала, аж поки він не зник у її складених долонях. Тоді вона піднесла згорнутий папір до губ і подула в нього, як у повітряну кульку.

– Kan, – сказала вона. – Laohu.

Вона поклала руки на стіл, а тоді прибрала їх.

На столі залишився паперовий тигр завбільшки з два кулаки. Шкура його була кольору обгортки – червоні льодяники і зелені ялинки на білому тлі.

Я простяг руку до маминого творіння. Його хвіст сіпнувся і він грайливо вхопив мене кігтями за палець. "Роурр-са," – звук був схожий водночас на котяче гарчання і шарудіння газети.

Здивувавшись, я засміявся і погладив його пальцем по спині. Паперовий тигр муркотів і дрижав під пальцем.

– Zhe jiao zhezhi, – сказали мама. Це називається оригамі.

Тоді я цього не знав, але мамині оригамі були особливі.  Вона дихала на них і тоді фігурки могли рухатися завдяки її життєвій силі. Це була її магія.

#

Тато вибрав маму по каталогу.

Якось, коли я вчився у школі, я зажадав від тата подробиць. Він намагався зробити так, щоб я знову почав розмовляти з мамою.

Навесні 1973-го він зареєструвався у службі знайомств. Він гортав сторінки, не затримуючись на кожній довше, ніж на кілька секунд, поки не побачив фотографію мами.

Я цієї фотографії ніколи не бачив. Ось як тато описав її: мама сиділа на стільці боком до фотоапарату, вдягнена у вузьке ціпао зеленого шовку, голова була повернута до фотоапарату, довге чорне волосся рівно спадало на груди і плечі. Вона дивилась на тата очима спокійної дитини.

– Далі я каталог не листав, – сказав він.

У каталозі було сказано, що їй вісімнадцять, любить танцювати і добре володіє англійською, бо родом вона з Гонконгу. Пізніше з’ясувалось, що це все було неправдою.

Він написав їй і компанія передавала їх листи туди й сюди. Нарешті, він полетів у Гонконг на зустріч із нею.

– Робітники компанії писали за неї. Вона не знала англійською нічого, окрім «привіт» і «бувай».

Що за жінка внесе свої дані у каталог, щоб її могли купити? У школі я думав, що знаю все. Я насолоджувався зневагою, як вином.

Замість того, щоб вломитися в контору із вимогою повернути гроші, тато заплатив офіціантці, щоб та для них перекладала.

– Коли я говорив, вона дивилася на мене з острахом і надією водночас. І коли та дівчина почала перекладати, мама почала потроху посміхатися.

Він полетів назад у Коннектикут і почав збирати папери для її переїзду. Наступного року, року Тигра, народився я.

#

На моє прохання мама зробила з обгортки ще козу, оленя і водяного буйвола. Вони бігали по вітальні, а Лаоху ганявся за ними і гарчав. Коли він їх ловив, то притискав до землі так, що з них виходило повітря і вони ставали просто пласкими, складеними папірцями. Мені тоді доводилося надувати їх знову, щоб вони могли побігати ще.

Час від часу звірі влазили в халепу. Якось за обідом водяний буйвіл устрибнув у миску із соєвим соусом на столі. (Хотів повалятися, як справжній водяний буйвіл.) Я швидко його витяг, але капілярна дія потягла темну рідину вгору по його ногах. Ноги розм’якли в соусі і не тримали його, він звалився на стіл. Я висушив його на сонці, але ноги його стали кривими і тепер він накульгував на бігу. Врешті, мама загорнула йому ноги у м’яку плівку, щоб він міг валятися скільки його душа забажає (тільки не в соєвому соусі).

Ще Лаоху любив полювати на горобців, коли ми з ним грали на задньому дворі. Але одного разу він загнав птаха у кут і той з відчаю клюнув його і порвав йому вухо. Коли мама заклеювала його клейкою стрічкою, він скімлив і здригався так, що я мусив його тримати. Надалі він став уникати птахів.

А одного дня я подивився по телевізору передачу про акул і попросив маму зробити її для мене. Вона зробила акулу, але та невесело ляпала плавцями об стіл. Я налив у раковину води і пустив туди акулу. Вона хвацько плавала по колу, але скоро промокла і розм’якла, а відтак, поволі розгортаючись, опустилися на дно. Я кинувся їй на допомогу, але встиг витягти лише мокрий шмат паперу.

Лаоху став передніми лапами на край раковини і поклав на них голову. Опустивши вуха, він протяжно загарчав так, що я відчув себе винним.

Мама зробила мені нову акулу, цього разу з фольги. Вона чудово прижилася у великому акваріумі. Ми з Лаоху любили сидіти біля нього і дивитися, як акула з фольги ганяється за золотою рибкою. Лаоху при цьому притуляв морду до скла з протилежного  боку акваріума, який збільшував його так, що тигр дивився на мене очима завбільшки з чашку.

#

Коли мені було десять, ми переїхали у новий будинок. До нас прийшли дві сусідки, щоб привітатись. Тато подав їм напої і вибачився за те, що йому треба бігти, щоб владнати борги за комунальні послуги попереднього власника дому.

– Будьте як вдома. Не подумайте, що дружина неговірка через свою непривітність, вона просто не дуже добре володіє англійською.

Я читав у їдальні, а мама розпаковувала речі на кухні. Сусідки балакали у вітальні, не піклуючись особливо про гучність розмови.

– Здається, він досить порядна людина. Чому ж він це зробив?

– З такого змішування нічого хорошого зазвичай не виходить. Дитина наче недороблена. Косі очі, біла шкіра. Мала потвора.

– Як думаєш, а він розуміє англійську?

Жінки принишкли. Трохи згодом вони увійшли до їдальні.

– Привіт! Як тебе звуть?

– Джек, – сказав я.

– Не зовсім китайське ім’я.

Тут до їдальні увійшла мама. Вона всміхнулася жінкам. Так вони втрьох і стояли навколо мене трикутником, посміхаючись і киваючи одна одній, не знаючи що сказати, аж поки тато не повернувся.

#

Марк, один із сусідських хлопців, прийшов у гості зі своїми фігурками героїв «Зоряних воєн». У Обі-Вана Кенобі світився меч і він міг махати руками і казати металевим голосом: «Використовуй Силу!» Мені здалося, що фігурка анітрохи на Обі-Вана не схожа.

Ми разом подивились, як він повторює свою виставу п’ять разів поспіль.

– А він може робити щось ще? – спитав я.

Марка моє питання роздратувало.

– Роздивись його пильніше, – сказав він.

Я дивився пильніше і не знав, що тут можна сказати.

Марку моя реакція не сподобалась.

– Покажи мені свої іграшки.

У мене не було інших іграшок, окрім паперового звіринця. Я приніс Лаоху зі спальні. На той час він вже дуже потерся і був увесь перемотаний стрічкою і клеєм у тих місцях, де ми з мамою його латали усі ці роки. Він вже був не такий спритний і на ногах стояв не так твердо, як раніше. Я поставив його на стіл. З коридору було чутно легенькі кроки інших тварин, що боязливо зазирали у вітальню.

– Xiao laohu, – сказав я і зупинився, а тоді перейшов на англійську. – Це Тигр.

Лаоху обережно підійшов і замурчав, обнюхуючи Маркові долоні.

Марк оглянув різдвяний малюнок на шкірі Лаоху.

– Зовсім не схоже на тигра. Твоя мама робить тобі іграшки зі сміття?

Я ніколи не думав про Лаоху, як про сміття. Але зараз він виглядав як звичайний шматок пакувального паперу.

Марк знову натиснув на голову Обі-Вана. Світловий меч загорівся; джедай підняв і опустив руки. "Використовуй Силу!"

Лаоху повернувся і стрибнув, збивши пластикову фігурку зі столу. Вона впала на підлогу і зламалася, а голова Обі-Вана покотилася під диван.

– Роуррррр, – засміявся Лаоху і я приєднався до нього.

Марк вдарив мене, сильно.

– Він був дуже дорогий! Таких зараз навіть не продають. Він коштував, мабуть, більше, ніж твій батько заплатив за твою матір!

Я перечепився і впав на підлогу. Лаоху загарчав і кинувся Маркові в обличчя.

Марк скрикнув, більше від страху і несподіванки, ніж від болю. Врешті решт, Лаоху був усього лише з паперу.

Марк схопив Лаоху і гарчання урвалося, коли Марк зім’яв його у долоні і розірвав навпіл. Він стиснув два шматки в кульку і кинув нею в мене.

– Ось тобі твоє дурне китайське сміття.

Коли Марк пішов, я довго і безуспішно намагався склеїти шматочки, вирівняти папір і відновити загини, щоб скласти Лаоху знову. Поволі, інші звірі увійшли у вітальню і обступили нас, мене і розірваний пакувальний папір, який колись був Лаоху.

#

Моя сутичка з Марком на цьому не закінчилась. Марк у школі був дуже популярним. Мені не хочеться згадувати наступні два тижні.

Через два тижні, у п’ятницю, я прийшов додому і мама спитала:

– Xuexiao hao ma?.

Я нічого не відповів і пішов у ванну кімнату. Я подивився у дзеркало. Я зовсім на неї не схожий, зовсім.

За вечерею я спитав у тата:

– У мене обличчя китайози?

Тато відклав палички. Я нічого не казав йому про те, що траплялося в школі, але він, здавалось, розумів. Він заплющив очі і потер перенісся.

– Ні.

Мама подивилася на тата, не розуміючи, в чому справа. Вона перевела погляд на мене.

– Sha jiao китайоза?

– Англійською, – сказав я. – Говори англійською.

Вона спробувала.

– Що трапитися?

Я відіпхнув від себе палички і миску зі смаженим перцем з яловичиною у п’ятьох приправах.

– Нам треба їсти американську їжу.

Тато спробував умовити мене.

– Інші родини теж часом готують китайські страви.

– Ми не інші родини. – Я подивився на нього. В інших родинах мами не чужинці.

Він відвів погляд, а тоді поклав руку на мамине плече.

– Я знайду тобі кулінарну книгу.

Мама повернулася до мене.

– Bu haochi?

– Англійською, – сказав я, підвищуючи голос. – Говори англійською.

Мама простягла руку, щоб торкнутися мого лоба, щоб перевірити, чи немає температури.

– Fashao la?

Я прибрав її руку.

– Я в порядку. Говори англійською! – Я кричав.

– Говори з ним англійською, – сказав тато мамі. – ти знала, що одного дня це станеться. Чого ж ти чекала?

Мама опустила руки. Вона сиділа, переводячи погляд з тата на мене і знову на тата. Вона пробувала говорити, зупинялась, знову пробувала і знову зупинялась.

– Так треба, – сказав тато. – Я був занадто м’яким. Джеку треба пристосовуватися.

Мама подивилась на нього.

– Коли я кажу «любити», я відчуваю тут. – Вона вказала на губи. – Коли я кажу «ai», я відчуваю тут. – Вона поклала руку на серце.

Тато похитав головою.

– Ти в Америці.

Мама зігнулася на стільці, виглядаючи як водяний буйвіл, якого наздогнав Лаоху і вичавив з нього дух.

– І я хочу справжніх іграшок.

#

Тато купив мені повний набір фігурок героїв «Зоряних воєн». Обі-Вана Кенобі я віддав Марку.

Я склав паперовий звіринець у велику коробку з-під взуття і запхнув її під ліжко.

Наступного ранку тварини втекли і зайняли свої старі звичні місця по всій кімнаті. Я їх усіх спіймав і знову склав у коробку, примотавши кришку стрічкою. Але звірі так шуміли у коробці, що я врешті запхав її в куток на горищі, якнайдалі від моєї кімнати.

Коли мама зверталася до мене китайською,  я не відповідав. Згодом, вона стала намагатися більше розмовляти англійською, але її акцент і уривчасті речення мене бентежили. Я намагався виправляти її. Нарешті, вона перестала розмовляти взагалі, коли я був поруч.

Мама почала показувати знаками те, що хотіла мені сказати. Вона намагалася обіймати мене так, як робили це американські матері у телепередачах, які вона бачила. Мені її рухи здавалися  надмірно підкресленими, непевними, смішними і незграбними. Вона зрозуміла, що мене це дратує і припинила це.

– Не слід так поводитись з матір’ю, – сказав тато. Але коли він це казав, він не дивився мені у вічі. Глибоко в душі він, напевне, зрозумів, що привезти сільську дівчину з Китаю і очікувати, що вона пристосується до життя у передмісті в Коннектикуті було помилкою.

Мама навчилася готувати по-американськи. Я грав у відеоігри і вчив французьку.

Час від часу я бачив, як вона сидить за столом на кухні і дивиться на зворотній бік листа пакувального паперу. Після цього на моєму столику з’являлася нова паперова тварина, яка намагалася пригорнутися до мене. Я ловив їх, стискав, щоб з них вийшло повітря і складав у коробку на горищі.

Мама нарешті припинила їх робити, коли я перейшов у старші класи. На той час її англійська стала набагато кращою, але я вже був у такому віці, що не звертав уваги на те, що вона каже, якою б мовою вона не говорила.

Іноді, коли я приходив зі школи і бачив її крихітну фігурку, що заклопотано пурхала по кухні, співаючи про себе пісню китайською, мені було важко повірити, що саме вона народила мене. У нас не було нічого спільного. Вона так само могла бути і з Місяця. Я простував у свою кімнату, де міг продовжити суто американську гонитву за щастям.

#

Ми з татом стояли по обидва боки від мами, що лежала на лікарняному ліжку. Їй не було і сорока, але виглядала вона значно старшою.

Роками вона відмовлялася звернутися до лікаря,  казала, що її біль – то пусте. На той час, коли вона потрапила таки в лікарню, рак уже поширився настільки, що оперувати не було сенсу.

Думками я був не в палаті. У розпалі була пора, коли потенційні роботодавці приїздять у коледж, тож думки мої були про резюме, академічні довідки і стратегічно складений графік співбесід. Я обмірковував як би так збрехати вербувальникам компаній, щоб ті захотіли мене купити. Я розумів, що думати про це, коли помирає мати, жахливо. Проте усвідомлення цього не могло змінити мого відношення.

Вона була притомна. Тато обома руками тримав її ліву руку. Він нахилився, щоб поцілувати її чоло. Він здавався таким слабким і старим, що я злякався. Я усвідомив, що знаю про нього не набагато більше, ніж про маму.

Мама посміхнулася йому.

– Все гаразд.

Вона повернулася до мене, продовжуючи посміхатися.

– Я знаю, тобі треба повертатися в школу.

Голос її був дуже слабким, ледь чутним за гудінням апаратів, що були до неї під’єднані.

– Йди. Не хвилюйся через мене. Нічого страшного. Тільки вчись добре.

Я торкнувся її руки, бо думав, що так треба. Я відчув полегшення. Політ назад і веселе каліфорнійське сонце вже заповнили мої думки.

Вона щось прошепотіла тату. Він кивнув і вийшов з кімнати.

– Джек, якщо, – вона зайшлася у приступі кашлю і якийсь час не могла промовити ні слова. – Якщо мене не стане, не засмучуйся понад міру, не шкодь здоров’ю. Зосередься на своєму житті. Тільки збережи ту коробку з горища і кожного року, на Ціньмінь, виймай її і згадуй мене. Я завжди буду з тобою.

Ціньмінь – це китайське свято пам’яті померлих. Коли я був малим, мама на Ціньмінь писала листа своїм померлим батькам, в якому розповідала їм хороші новини зі свого життя в Америці за рік, що минув. Вона читала мені його вголос і, якщо я мав що додати, дописувала це теж. Тоді вона робила з листа паперового журавлика і випускала його в бік заходу сонця. Потім ми дивилися, як журавлик, махаючи хрусткими крилами, починав свою довгу подорож на захід, в бік Тихого океану, в Китай, до могил маминої рідні.

Востаннє я робив це з нею багато років тому.

– Я не розбираюся у китайському календарі, – сказав я. – Просто відпочивай, мамо.

– Збережи коробку і зазирай туди час від часу. Просто відкривай, – вона знову почала кашляти.

– Все гаразд, мамо. – Я  незграбно погладив її руку.

– Haizi, mama ai ni, –  Вона знову зайшлася кашлем. В пам’яті сплила картина: мама каже ai і кладе руку на серце.

– Все гаразд, мамо. Не розмовляй.

Повернувся тато, і я сказав йому, що мені треба раніше поїхати в аеропорт, щоб не пропустити свій рейс.

Вона померла, коли мій літак був десь над Невадою.

#

Після маминої смерті тато швидко постарів. Будинок був для нього завеликим і його треба було продати. Ми з моєю дівчиною, Сьюзен, приїхали до тата, щоб допомогти йому зібрати речі і прибрати все.

Сьюзен знайшла коробку на горищі. Паперові звірі, пролежавши так довго у суцільній темряві горища, стали крихкими, яскраві кольори обгорток вицвіли.

– Я ніколи не бачила такого оригамі, – сказала Сьюзен. – Твоя мама була дивовижним митцем.

Паперові тварини не рухались. Можливо, магія, що давала їм життя, зникла з маминою смертю. Або, може, паперові фігурки були колись живими тільки в моїй уяві. Не можна довіряти дитячій пам’яті.

#

У перші вихідні квітня, через два роки після маминої смерті, Сьюзен поїхала з міста в одне зі своїх нескінченних відряджень, а я сидів дома, ліниво перемикаючи канали.

Я зупинився на документальному фільмі про акул. Зненацька, у своїй уяві, я побачив, як мамині руки раз за разом згинають фольгу, щоб вийшла акула, а ми з Лаоху дивимось.

Шелест. Я повернувся і побачив кульку з пакувального паперу і клаптів стрічки на підлозі, поряд із книжковою шафою. Я підійшов до неї, щоб підняти і викинути у сміття.

Кулька поворухнулась, розгорнулась, і я зрозумів, що це Лаоху, про якого я не згадував уже дуже давно. "Роурр-са." Напевне, мама його все ж склеїла після того, як я здався.

Він був менше, ніж я його пам’ятав. А може, просто тоді мої кулаки були менші.

Сьюзен розклала паперових тварин по квартирі для прикраси. Мабуть, Лаоху вона залишила десь у закутку, бо виглядав він пошарпано.

Я сів на підлогу і простягнув палець. Хвіст Лаоху сіпнувся і він грайливо вхопив мене кігтями за палець. Я засміявся і погладив його по спині. Лаоху замуркотів.

– Як справи, старий друзяко?

Лаоху припинив гратися. Він підвівся, вистрибнув мені на коліно із котячою грацією і розгорнувся ще більше.

У мене на коліні лежав зім’ятий шматок обгортки, білою стороною вгору. Він був увесь густо списаний китайськими ієрогліфами. Мене ніколи не вчили читати китайською, але я впізнав ієрогліфи, що значили син, написані маминим незграбним, дитячим почерком, і вони були вгорі, там, де зазвичай пишуть ім’я того, кому листа адресовано.

Я пішов до комп’ютера, щоб перевірити в Інтернеті. Сьогодні був Ціньмінь.

#

Я взяв лист і повіз його у місто, туди, де, як я знав, зупиняються автобуси з китайськими туристами. Я зупиняв кожного, питаючи:

– Nin hui du zhongwen ma? – Ви читаєте китайською?

Я не говорив китайською так давно, що не був певен, чи мене розуміли.

Одна молода жінка погодилася мені допомогти. Ми сіли на лавку і вона прочитала листа вголос. Мова, яку я роками намагався забути, повернулася, я відчув, як слова проникають у мене, через шкіру, через кістки і міцно обгортаються навколо серця.

#

Сину,

Ми довго не розмовляли. Коли я намагаюся торкнутись тебе, ти стаєш таким злим, що мені страшно. А ще мені здається, що цей біль, який я зараз відчуваю постійно, є ознакою чогось серйозного.

Тож я вирішила тобі написати. Я буду писати у паперових тваринах, яких я тобі зробила, яких ти так любив.

Тварини не рухатимуться після того, як я перестану дихати. Але якщо я напишу від усього серця, я залишу у цих словах, на цьому папері частинку себе. Тоді, якщо ти подумаєш про мене на Ціньмінь, коли духам померлих дозволено відвідати свої родини, ти зможеш оживити ці частинки мене. Створіння, яких я зробила для тебе, знову будуть стрибати, бігати і шкрябатись, і тоді, можливо, ти помітиш ці слова.

Писати треба від усього серця, тому я пишу тобі китайською.

За увесь цей час я так і не розповіла тобі історію мого життя. Коли ти був маленьким, я думала, що розповім тобі її, коли ти підростеш і зможеш зрозуміти. Але нагоди чомусь так і не трапилось.

Я народилась у 1957 році, у селі Сигулу, провінція Хебей. Твої дідусь і бабуся обидва походили з бідних селян і родичів мали небагато. Всього через кілька років після мого народження Китай вразив Великий голод, під час якого померло тридцять мільйонів чоловік. Мій найперший спогад такий: я прокинулась і бачу, що моя мати їсть землю, щоб заповнити шлунок і залишити останню дрібку борошна мені.

Пізніше, жити стало легше. Сигулу славиться своїм мистецтвом zhezhi, і моя мати навчила мене робити паперових тварин і давати їм життя. У селі цю магію використовували з практичною метою. Ми робили птахів, які відганяли від полів коників, а тигри полювали на мишей. На китайський Новий рік ми з друзями робили червоних паперових драконів. Я ніколи не забуду, як ці маленькі дракони ширяли у небі над головою, несучи на мотузках феєрверки, які мали відлякувати усі негаразди минулого. Тобі б це дуже сподобалось.

У 1966 році прийшла Культурна революція. Сусід став проти сусіда, а брат – проти брата. Хтось пригадав, що брат моєї матері, мій дядько, виїхав до Гонконгу ще в  1946 році і став там торговцем. Те, що у нас був родич у Гонконгу, значило, що ми шпигуни і вороги народу, тож проти нас треба усіма силами боротися. Твоя бідолашна бабуся не знесла образ і кинулася в колодязь. Потім якісь юнаки з мисливськими рушницями одного дня потягли твого дідуся в ліс. Він так і не повернувся.

Так я залишилась сиротою в десять років. Єдиним моїм родичем у цілому світі був дядько з Гонконгу. Однієї ночі  я нишком залізла у товарний потяг, що йшов на південь.

Кілька днів потому, у провінції Гуандун, кілька чоловіків спіймали мене, коли я крала їжу з поля. Коли вони почули, що я намагаюсь дістатися Гонконгу, вони засміялися. «Тобі пощастило. Ми якраз займаємось тим, що привозимо дівчат до Гонконгу».

Мене сховали під дном вагону разом з іншими дівчатами і провезли через кордон.

Нас відвели у підвал і наказали стати рівно і удавати розумних і здорових перед покупцями. Заплативши власникам складу, родини могли прийти, щоб оглянути нас і вибрати когось для того, щоб «удочерити».

Родина Чін вибрала мене, щоб я доглядала за їх двома синами. Я вставала кожного ранку о четвертій, щоб приготувати сніданок. Я годувала і купала їх. Я робила покупки, прала і підмітала підлогу. Я супроводжувала хлопців і виконувала всі їхні забаганки. На ніч мене замикали у шафі на кухні. Якщо я робила щось неправильно чи повільно, мене били. Якщо хлопці щось утинали, мене били. Якщо мене заставали, коли я вчила англійську, мене били.

– Навіщо тобі вчити англійську? –  питав пан Чін. –  Ти хочеш піти у поліцію? Ми скажемо їм, що в Гонконг з материка ти приїхала незаконно. Вони радо кинуть тебе в тюрму.

Отак я жила шість років. Одного дня, старенька, що вранці торгувала рибою на базарі, відвела мене вбік.

– Я знаю таких дівчат, як ти. Тобі скільки зараз, шістнадцять? Прийде день, коли твій господар нап’ється, побачить тебе і притягне до себе, ти не зможеш опиратися. Його дружина дізнається про це і влаштує тобі справжнє пекло. Тобі треба тікати. Я знаю декого, хто зможе допомогти.

Вона розповіла мені про американців, які прагнуть мати дружин з Азії. Якщо ти чистенька, можеш готувати і піклуватимешся про свого чоловіка-американця, він забезпечить тобі щасливе життя. Це була моя єдина надія. І саме так я потрапила у каталог, де була одна брехня, і зустріла твого батька. Історія не дуже романтична, але вона моя.

Мені було самотньо у передмісті в Коннектикуті. Твій батько був добрим і лагідним, я була йому дуже вдячна. Але ніхто мене не розумів, і я нічого не розуміла.

А потім народився ти! Я була така щаслива, коли подивилася і побачила у твоєму обличчі риси своєї матері, батька і свої власні. Я втратила всю родину, усіх у Сигулу, все, що я знала і любила. Але з’явився ти, і твоє обличчя було доказом того, що моя родина існувала насправді. Я їх не вигадала.

Тепер мені було з ким поговорити. Я вчила тебе своєї мови і разом ми могли відновити частинку того, що я любила і що втратила. Коли ти вперше заговорив китайською тією ж говіркою, якою говорила моя мати і я сама, я проплакала кілька годин. Коли я зробила тобі перших zhezhi тварин, і ти засміявся, мені здалося, що в цілому світі немає причин для смутку.

Ти підріс і вже навіть трохи допомагав тату, і ми могли балакати одне з одним. Тоді я справді відчула, що я вдома. Я нарешті зажила щасливо. Я хотіла, щоб мої батьки були поруч, щоб я могла їм готувати їжу, щоб і їх зробити щасливими. Але моїх батьків вже не було. Знаєш, що китайці вважають найсумнішим почуттям в житті? Це коли дитина виростає і в неї нарешті з’являється бажання піклуватися про батьків, а тоді розуміє, що їх уже давно немає.

Сину, я знаю, що ти не любиш свої китайські очі, які в тебе від мене. Я знаю, що тобі не подобається твоє китайське волосся, яке в тебе теж від мене. Але чи можеш ти зрозуміти, скільки радості приносило мені саме твоє існування? Чи розумієш ти, що я відчувала після того, як ти перестав зі мною розмовляти і забороняв мені звертатися до тебе китайською? Так, неначе я знову все втратила.

Чому ти не хочеш зі мною розмовляти, сину? Від болю важко писати.

#

Жінка повернула мені папір. Я не міг дивитися їй у вічі.

Не підводячи погляду, я попросив її допомогти вивести на папері під маминим листом ієрогліф ai. Я писав його на папері знову і знову, переплітаючи свої риски з її словами.

Жінка простягла руку і поклала її мені на плече. Тоді вона підвелася і пішла, залишивши мене наодинці з матір’ю.

Керуючись згинами, я знову склав із папірця Лаоху. Я примостив його у зігнутій руці, він замуркотів, і ми пішли додому.