Текст книги "Тінь вітру"

Автор книги: Карлос Руис Сафон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

10

Ісак накинув мені на плечі кілька ковдр і запропонував філіжанку якогось паруючого варива, від якого йшов запах шоколаду та чогось спиртного.

– Ви розповідали про Каракса...

– Тут нема чого довго розповідати. Уперше ім’я Каракса я почув від Тоні Кабестані – це було двадцять років тому, коли він іще був книговидавцем. Кабестані багато подорожував, бував у Лондоні, Парижі, Відні, а коли повертався, неодмінно заходив до мене, й ми трохи балакали. Ми обидва були вдівцями, й він жартував: за дружин нам, мовляв, стали книжки – мені мої старі, йому його гросбухи. Ми були добрими друзями. Якось він розповів мені, що буквально за копійки придбав права на видання в Іспанії романів Хуліана Каракса – молодого письменника родом з Барселони, який мешкав у Парижі. Це було десь у 1928 чи 1929 році. Здається, Каракс ночами працював тапером у якомусь другорядному домі розпусти на площі Піґаль, а вдень писав на обшарпаному горищі в Сен-Жермен. Париж – єдине місто у світі, де голодна смерть і досі супроводжує мистецтво. Каракс видав у Франції пару романів, які зазнали цілковитої поразки. У Парижі ніхто не цікавився Караксом, а Кабестані завжди подобалося заощаджувати гроші.

– То Каракс писав іспанською чи французькою?

– Хтозна? Можливо, обома. Його мати була француженка, викладала музику. Гадаю, він мешкав у Парижі з дев’ятнадцяти-двадцяти років. Однак Кабестані говорив, що рукописи Каракса надходили іспанською. Чи то були оригінали, чи авторські переклади – Кабестані було байдуже: його найулюбленішою мовою були гроші, решта не мала значення. Кабестані спало на думку: якщо фортуна йому сприятиме, він продасть на іспанському ринку кілька тисяч примірників.

– І продав?

Ісак насупився й налив мені ще трохи свого тонізуючого засобу.

– Гадаю, найбільше продалося «Червоного будинку» – дев’яносто примірників.

– Але він і надалі видавав книжки Каракса, незважаючи на збитки, – припустив я.

– Так. Не можу цього збагнути! Кабестані точно не був романтиком. Але кожен має свої таємниці. У період з 1928 до 1936 року він видав вісім романів Каракса. Хай там як, насправді Кабестані заробляв гроші на катехізисах та дешевих сентиментальних романах із провінційною героїнею на ім’я Віолета Ла Фльор – ці продавалися, як ті гарячі пиріжки. Припускаю, що романи Каракса він видавав, бо вони збуджували його фантазію. А може, й просто всупереч Дарвіну.

– І що сталося з паном Кабестані?

Ісак зітхнув, підвів очі.

– Старість – ось та ціна, яку всі ми мусимо сплачувати. Він захворів та зіткнувся з певними фінансовими труднощами. У 1936 році фірму очолив його старший син, але хлопець був з тих, хто не може прочитати навіть розміру своєї білизни. Видавництво розвалилося менш ніж за рік. На щастя, Кабестані так і не побачив, що зробили спадкоємці зі справою його життя, а війна – з його містом: у ніч усіх святих із ним стався удар. У нього в роті була кубинська сигара, а на колінах – молода дівчина. Гай-гай, хіба ж у такому віці можна так поводитись?.. Натомість його син, пихатий, як і всі йолопи, мав на думці продати всі книжки з батькових складів у макулатуру. Батькову спадщину – і в макулатуру! Але якийсь приятель, власник вілли в Кальдетас та італійської спортивної автомашини, переконав того хлопчиська, що рицарські романи з ілюстраціями та «Майн кампф» будуть продаватися як скажені, – так, що може й паперу не вистачити.

– І як він урешті-решт вчинив?

– Не знаю, як би він вчинив, якби одного дня в його кабінеті зненацька не з’явився якийсь тип і не зробив йому щедрої пропозиції: продати весь наклад романів Хуліана Каракса за ціну, утричі вищу за ринкову.

– Далі можете не казати. Покупець хотів спалити книжки, – промимрив я.

Ісак здивовано осміхнувся.

– І справді, так.

– Хто ж був той чоловік?

– Хтось на прізвище Обер чи Кубер, не пам’ятаю.

– Лаїн Куберт?

– Що, знайоме ім’я?

Так звали одного з героїв «Тіні вітру», останнього роману Каракса.

Ісак спохмурнів.

– Вигаданий персонаж?

– У романі Лаїном Кубертом звуть диявола.

– Дещо театрально з боку того покупця, як на мене. Але хто б він не був, принаймні в почутті гумору йому не відмовиш, – підсумував Ісак.

Я досі ясно пам’ятав несподівану зустріч, що відбулася кілька годин тому, й не бачив у цьому нічого смішного, але волів наразі залишити свої думки при собі.

– А цей чоловік – Куберт чи як його там – мав обгоріле, спотворене обличчя, так?

Ісак знову всміхнувсь і подивився на мене. У його погляді читалося водночас задоволення й занепокоєння.

– Не маю найменшого уявлення. Той, хто мені про це розповів, сам ніколи його не бачив, а дізнався про це від секретарки молодшого Кабестані. Я нічого не знаю про обгоріле обличчя. Ти певен, що не почув про це в якійсь радіопрограмі?

Я відкинув голову назад, ігноруючи його іронію.

– То чим усе скінчилося? Син видавця продав книжки Кубертові? – спитав я.

– Безглуздий телепень переоцінив свою спритність: він зажадав іще більше грошей, ніж пропонував Куберт, і той відмовився від власної пропозиції. Невдовзі однієї ночі склад Кабестані в Пуебло-Нуево згорів до самісіньких підвалин. І абсолютно задарма.

Я зітхнув.

– І всі книжки Каракса згоріли?

– Майже всі. На щастя, секретарці Кабестані дещо було відомо, крім того, вона мала непогану інтуїцію. З власної ініціативи вона пішла на склад і взяла по одному примірнику кожного з романів Каракса. Саме вона вела офіційне листування з Караксом, і з роками в них зав’язалося щось на кшталт дружби. Її звали Нурія, і я гадаю, що у видавництві, а можливо, й у всій Барселоні, вона була єдиною людиною, яка читала романи Каракса. Нурія завжди мала прихильність до тих, на кого всі вже махнули рукою. Змалечку вона приносила додому маленьких тварин, яких підбирала на вулиці. З часом вона стала «підбирати» письменників-невдах – може, через те, що її батько хотів стати письменником, та ніколи ним не став.

– Здається, ви непогано її знаєте.

Ісак знов натягнув на обличчя свою диявольську усмішку.

– Краще, ніж вона вважає. Вона моя дочка.

Я мовчав. Мене гризли сумніви. Що далі я слухав, то далі заплутувався.

– Безсумнівно, Каракс повернувся до Барселони у 1936 році. Дехто каже, тут він і помер. Чи залишилися в нього родичі? Хто може знати про нього більше?

Ісак зітхнув.

– Хтозна! Його батьки давно розлучилися. Мати поїхала до Південної Америки, де вдруге вийшла заміж. А батько... Не думаю, що син з ним помирився.

– Чому так?

– Не знаю. Людям подобається ускладнювати собі життя, наче воно й без того недостатньо складне.

– Чи ви не знаєте, батько Каракса досі живий?

– Сподіваюся. Він молодший за мене, але я нечасто виходжу на вулицю й кілька років уже не читаю некрологів: знайомі мруть як мухи, й це, чесно кажучи, лякає. До речі, Каракс – це дівоче прізвище його матері. Прізвище батька – Фортюні. Він – власник крамниці капелюхів на вулиці Св. Антоніо.

– А як ви вважаєте, коли Каракс повернувся до Барселони, чи міг він забажати зустрічі з вашою дочкою Нурією? Вони ж були друзями, а з батьком він не ладнав...

Ісак гірко розсміявся.

– Я б дізнався про це останнім. Зрештою, я її батько. Колись, 1932 чи 1933 року, Нурія поїхала у справах Кабестані до Парижа. На кілька тижнів вона зупинилася у помешканні Хуліана Каракса. Це розповів мені Кабестані. А мені дочка сказала, що мешкала в готелі. Тоді вона ще не була заміжня.

У мене є підозра, що Каракс був у неї трохи закоханий. Моя Нурія з тих жінок, для яких украсти чоловіче серце – так само просто, як і сходити до крамниці.

– То вони були коханцями?

– Полюбляєш мелодрами, так? Послухай-но, я ніколи не втручався в особисте життя Нурії, бо моє власне далеко не було взірцевим. Якщо в тебе колись буде дочка – а цього благословення я нікому не бажаю – рано чи пізно вона змусить тебе страждати. Кажу тобі, якщо в тебе буде дочка, ти почнеш – можливо, навіть підсвідомо – ділити чоловіків на два табори: на тих, кого ти підозрюватимеш у романі з нею, й на тих, кого не підозрюватимеш. Якщо хтось каже, що це не так, – він бреше. Як на мене, Каракс належав до першого табору; тож мені байдуже, геній він чи невдаха, – для мене він завжди падлюка.

– А якщо ви помиляєтеся?

– Не ображайся, але ти ще малий і знаєш про жінок не більше, ніж я про приготування тістечок із марципанами.

– Можливо, – погодився я. – А що сталося з книжками, які ваша дочка взяла зі складу?

– Вони тут.

– Тут?

– А звідки, як гадаєш, узялася твоя книжка – та, яку ти обрав, коли батько вперше привів тебе сюди?

– Не розумію...

– Усе дуже просто. Одного вечора, кілька днів по тому, як згорів склад Кабестані, Нурія завітала до мене. Вона мала знервований вигляд. Сказала, що хтось переслідує її й вона боїться чоловіка на ім’я Куберт, який намагається добути книжки Каракса, щоб знищити їх. Нурія прийшла, аби врятувати книжки. Увійшла до великої зали й сховала їх десь між лабіринтами полиць. Наче скарб заховала. Я не питав, де вона їх поклала, а вона не сказала. Перш ніж піти, попередила, що як тільки їй пощастить знайти Каракса, вона повернеться по книжки. Здавалося, що вона досі була в нього закохана. Я спитав, чи є від нього новини, а вона пояснила, що не діставала від нього повідомлень уже кілька місяців, себто відтоді, як він надіслав їй остаточну коректу рукопису свого останнього твору. Не знаю, чи правду вона говорила...

– Як гадаєте, ваша донька погодиться поговорити зі мною про це?

– Можливо, але не знаю, що вона зможе додати до розповіді твого щирого слуги. Пам’ятай, усе це було багато років тому. Правда в тому, що ми з донькою не ладнаємо так, як я б того хотів. Ми бачимося раз на місяць. Ходимо пообідати кудись неподалік, і вона зникає так само швидко, як і з’являється. Знаю, кілька років тому вона одружилася з непоганим хлопцем, журналістом, трохи легковажним – я б сказав, це один з тих чоловіків, які завжди потрапляють у халепу через політичні погляди, – але в нього добре серце. Вони побралися цивільним шлюбом, нікого не запросили на весілля. Я дізнався про це місяць по тому. Вона не знайомила мене зі своїм чоловіком, мені відомо тільки, що його звуть Мікель... чи якось так. Не думаю, що вона дуже пишається своїм батьком, але я її не звинувачую. Після одруження вона стала іншою жінкою. Уяви, навіть навчилася в’язати, й мені сказали, що вона більше не вдягається як Симона де Бовуар [11]11
  Simone de Beauvoir (1908—1986) – відома французька письменниця й філософ-екзистенціаліст. Близький друг Ж.-П. Сартра. (Прим. перекл.)


[Закрыть]. Одного дня я дізнаюся, що став дідусем... Уже багато років Нурія працює вдома – перекладає з італійської та французької. Чесно кажучи, не знаю, звідки в неї талант. Точно не від батька. Дай-но я запишу тобі її адресу, хоча я й не певен, що це слушна ідея – говорити, хто саме тебе послав...

Нашкрябавши щось на полях старої газети, Ісак віддав газету мені.

– Красно дякую. Хтозна, може, вона щось пригадає...

Ісак сумовито всміхнувся.

– У дитинстві вона пам’ятала все. Геть усе. Коли діти дорослішають, ти більше не знаєш, про що вони думають, що відчувають. Гадаю, так і повинно бути... Не переказуй Нурії моїх слів, гаразд? Те, що було сказано цієї ночі, не повинно вийти за ці стіни.

– Не турбуйтеся... А ви гадаєте, вона й досі мріє про Каракса?

Ісак глибоко зітхнув і опустив очі.

– Хтозна! Не знаю, чи справді вона його кохала. Такі речі залишаються в серці... Але тепер Нурія заміжня жінка. Коли я був десь у твоєму віці, я мав подружку, її звали Тересіта Боадас, вона шила фартухи на текстильній фабриці «Санта-Марія», що на вулиці Комерсіо. Їй було шістнадцять, двома роками молодша за мене, й вона була першою жінкою, в яку я закохався. Не дивись на мене так – знаю, ви, молоді, гадаєте, наче ми, старі, ніколи не закохувались... У батька Тересіти, німого від народження, був візок із льодом на ринку Борне. Ти не уявляєш, як я налякався, коли попросив руки Тересіти в її батька! Він п’ять хвилин – цілих п’ять хвилин! – мовчки витріщався на мене, тримаючи в руках кайло для льоду. Я два роки заощаджував гроші, щоб купити обручку для. Тересіти, – а вона раптом захворіла. Сказала, наче щось підхопила на роботі... а шість місяців по тому померла. Туберкульоз. Досі пам’ятаю, як стогнав її німий батько, коли ми ховали Тересіту на цвинтарі в Пуебло-Нуево...

Я не наважувався дихати.

Трохи згодом Ісак звів очі й посміхнувся.

– Я розповідаю про події п’ятдесятип’ятирічної давнини, хлопче! Та якщо відверто, дня не минає, щоб я не згадав про неї, про наші далекі прогулянки аж до Всесвітньої виставки, що залишилася з 1888 року... Згадую, як Тересіта глузувала з мене, коли я читав їй вірші, які написав у задній кімнаті бакалійної крамниці мого дядька Леопольдо. Я навіть пам’ятаю обличчя циганки, яка на пляжі Боґатель віщувала нам долю й сказала, що ми завжди будемо разом... Що ж, певною мірою та циганка мала рацію. Що я тобі можу сказати?.. Так, гадаю, Нурія досі пам’ятає Каракса, навіть якщо нікому не каже про це. І Караксові я цього ніколи не пробачу. Ти ще замалий і не знаєш, якого болю завдають такі стосунки. Якщо хочеш знати мою думку, Каракс – викрадач сердець, він узяв серце моєї дочки в могилу, у пекло. Я тебе попрошу про єдину річ: після того як побачишся з моєю донькою, дай мені знати, як вона. Дізнайся, чи вона щаслива. Чи пробачила своєму батькові?..

Над світанням, освітлюючи собі шлях гасовою лампою, я блукав Цвинтарем забутих книжок. Я уявляв, як багато років тому цими нескінченними коридорами блукала Ісакова дочка. Вона прийшла, сюди з тією самою метою, що і я: урятувати Каракса. Мені здавалося, я пам’ятаю шлях, що його сам собі проклав тут шість років тому; але ні – вигини та повороти коридорів утворювали велетенську спіраль, у якій було майже неможливо зорієнтуватися. Тричі я намагався пройти шляхом, що його, як мені здавалося, я пам’ятав, – і тричі лабіринт повертав мене у вихідний пункт, де на мене з кривим усміхом чекав Ісак.

– Ти збираєшся колись за нею повернутися? – спитав він.

– Звісно.

– У такому разі ти мусиш дещо схитрувати.

– Схитрувати?

Молодий чоловіче, тобі трохи бракує кмітливості, так? Пригадай-но Мінотавра.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, на що він натякає. Тоді Ісак витяг з кишені старий складаний ножик і передав мені.

– Роби карби на кожному розі, позначки, які впізнаєш лише ти. На цьому старому дереві так багато подряпин та жолобків, що ніхто не помітить зайвого – ніхто, крім людини, яка знає, що шукає...

Я дослухався до його поради і ще раз проник до самого серця будівлі. Щоразу, змінюючи напрям, я зупинявся й робив позначки на полицях «К» та «С» по той бік коридору, куди я збирався повернути. Двадцятьма хвилинами пізніше я загубився у глибині вежі, а потім, зовсім випадково, натрапив на місце, де найкраще було сховати книжку. Я помітив книжки великого Ховельяноса [12]12
  Jovellanos – Ґаспар Мельчор де Ховельянос-і-Рамірес (1744—1811) – видатна постать іспанського Просвітництва, державний діяч, філософ, економіст, поет і драматург. (Прим. перекл.)


[Закрыть], присвячені скасуванню обмежень щодо успадкування церковних маєтків; на мій юнацький погляд, такий камуфляж міг би збити з пантелику найспритнішого шукача. Я зняв кілька томів цієї мармурової прози та оглянув другий ряд: між хмаринками пилу – п’єси Моратіна [13]13
  Moratin – автор має на увазі Ніколаса Фернандеса де Моратіна (1737—1780) або Леандро Фернандеса де Моратіна (1760—1828), обидва іспанські драматурги доби Просвітництва, батько та син. (Прим. ред.)


[Закрыть], нове видання «Судді та гвельфа», «Богословсько-політичний трактат» Спінози [14]14
  Spinoza – Бенедикт Спіноза (Барух д’Еспіноза), видатний філософ-раціоналіст (1632—1677). (Прим. ред.)


[Закрыть]... Я вирішив ув’язнити книжку Каракса між річником юридичних подробиць справ цивільних судів Жерони (випуск 1901 р.) та романом Хуана Валери [15]15
  Valera – Хуан Ґальяно Валера-і-Алькала (1824—1905), один з найвідоміших іспанських прозаїків XIX ст. (Прим. ред.)


[Закрыть]. Щоб знайти місце, я витяг збірку поезій Золотого віку, яка стояла якраз між двома названими книжками, та протиснув на її місце «Тінь вітру», після чого огородив задній ряд стіною безсмертних творів Ховельяноса.

Без зайвої метушні я залишив свою схованку, відшукавши шлях за тими позначками, що зробив по дорозі сюди. Крокуючи в темряві між нескінченними рядами книжок, я не міг подолати почуття смутку; я думав: ось я абсолютно випадково у єдиній книжці, похованій у цьому безкрайому некрополі, знайшов цілий всесвіт – а тисячі, сотні тисяч інших книжок так і залишаться забутими назавжди... Я відчував, що мене оточують мільйони покинутих сторінок, сторінок, яких більше ніхто не гортатиме, які поволі потопають у темному океані забуття, поки світ, життя якого пульсує поза бібліотекою, втрачає власну пам’ять, навіть не розуміючи цього.

Уже розсвітало, коли я повернувся до оселі на вулиці Св. Анни. Я тихо відчинив двері та, не вмикаючи світла, ковзнув усередину. Стіл у їдальні й досі було накрито для вечері: торта ніхто не торкався, посуд чекав на страви. Я розглядів у фотелі нерухомий силует батька – він дивився на пейзаж за вікном. Батько, вочевидь, не лягав – він досі був у тому самому костюмі. Кружальця диму ліниво здіймалися від цигарки, яку він, наче ручку, тримав між вказівним та підмізинним пальцем. Я вже багато років не бачив, щоб батько палив.

– Доброго ранку, – промимрив він, відкладаючи цигарку в попільничку, переповнену недопалками.

Я не знав, що сказати. Світло позаду батькової фігури приховувало його очі.

– Уночі кілька разів дзвонила Клара, – сказав він. – Її голос звучав стривожено. Вона просила тебе передзвонити, незважаючи на те, котра буде година.

– Я не маю наміру більше ані бачити Клару, ані розмовляти з нею, – відповів я.

Батько кивнув головою, але нічого не сказав.

Я сів на один зі стільців та витріщився на двері.

– Чи не розповіси, де ти був?

– Блукав неподалік.

– Ти мене до біса налякав.

У його голосі не було чути ані злості, ані докору – сама лише втома.

– Знаю. Вибач, – відповів я.

– Що в тебе з обличчям?

– Підсковзнувся під дощем та впав.

– У цього дощу гарний бічний удар. Поклади щось на рану.

– Нічого. Я її навіть не помічаю, – збрехав я. – Усе, що мені потрібно, – це трохи поспати. Я ледве тримаюся на ногах.

– Принаймні відкрий свій подарунок, перш ніж іти спати...

Батько показав рукою на загорнутий у целофан пакунок, який звечора самотньо лежав на кавовому столику. Хвилину я вагався. Батько кивнув, підбадьорюючи мене. Я взяв пакет і зважив на долоні. Передав його батькові, не відкриваючи.

– Краще поверни це. Я не заслуговую на подарунки.

– Подарунки призначені давати радість тому, хто їх дарує, а не відзначати заслуги того, хто отримує, – пояснив батько. – Крім того, цього не можна повернути. Відкривай.

У тьмяному вранішньому світлі я обережно розкрив пакунок. У ньому була яскрава різьблена дерев’яна скринька із золотими заклепками; ще не відкривши її, я почав усміхатися... Витончений звук клацання застібки був схожий на цокіт годинника. Усередині лежав синій оксамитовий футляр, а в ньому...

У ньому був казковий «Монбланський шедевр» Віктора Гюґо.

Це було вражаюче видовище.

Я взяв ручку й підніс до світла. На золотій кліпсі стояв напис:

Даніель Семпере, 1950

Я приголомшено витріщився на батька. Не думаю, що колись бачив його таким щасливим, як тієї миті.

Мовчки він підвівся з фотеля та обійняв мене. У мене пересохло в горлі, бракувало слів, і я теж мовчав.

Відповідно до ролі

1951-1953

11

Того року осіннє листя кружляло вулицями, наче сріблясте лушпиння, перш ніж вкрило Барселону суцільною ковдрою. Спогади про ніч мого шістнадцятиріччя, що так пригнітили мій дух, поступово віддалялися – можливо, життя вирішило надати мені відпустку від моєї мелодраматичної скорботи, щоб я міг нарешті подорослішати. Аж дивно, як мало я розмірковував про Клару Барсело, про Хуліана Каракса й про того нікчему без обличчя, який пах горілим папером і вдавав із себе героя роману.

Надійшов листопад. Я вже мав позаду місяць урівноваженості, місяць без вештання біля площі Реаль лише заради того, аби побачити крізь вікно Клару... Заслуга в цьому, я мушу визнати, була не тільки моєю: справ у книгарні побільшало, тож ми з батьком ледь встигали, нам був потрібен помічник.

– Ми мусимо найняти людину, яка допомагатиме нам знаходити замовлення, – розмірковував батько. – Нам потрібен хтось особливий, напівдетектив, напівпоет – той, хто не боїться битися за неможливе...

– Гадаю, я знайду потрібну людину, – сказав я.

І  я знайшов. Я знайшов Ферміна Ромеро де Торреса у його звичайному сховищі біля арок вулиці Фернандо. Жебрак складав докупи першу сторінку понеділкової газети зі шматочків, які вдалося врятувати з контейнеру для сміття. На першій шпальті йшлося про велич народної праці – ще один доказ славетного поступу політики диктатури.

– Боже! Знову брехня! – почув я крик Ферміна. – Ці фашисти перетворять усіх нас або на святих, або на жаб!

– Добридень, – стиха привітався я. – Чи ти мене пам’ятаєш?

Жебрак підвів голову, й чудова посмішка раптом засяяла на його обличчі.

– Мене не ошукує мій зір? Як справи, друже? Сподіваюся, ти зробиш ковток червоного вина?

– Сьогодні я частую, – відповів я. – Ти зголоднів?

– Ну, я б не відмовився від великого тареля смаженої риби... утім, я з’їм усе, що в мене вкинуть.

По дорозі до книгарні Фермін Ромеро де Торрес розважав мене оповідками про всі хитрощі, до яких він вдавався впродовж останніх років, щоб уникнути Служби безпеки й особливо інспектора Фумеро, своєї Немезиди, з якою в нього точилася жорстока й безупинна боротьба.

– Фумеро? – перепитав я.

Я згадав: так звали солдата, який вбив батька Клари Барсело у замку Монжуйк на самому початку війни.

Маленький чоловічок зблід зі страху й кивнув. Звичайно, він був зголоднілий, брудний, після місяців вуличного життя від нього смерділо. Він і найменшої гадки не мав, куди його ведуть, і я помітив певну тривогу, яку він намагався приховати за безперервними балачками.

Коли ми дісталися крамниці, він знервовано поглянув на мене.

– Будь ласка, заходь. Це книгарня мого батька. Хочу тебе з ним познайомити.

Жебрак зігнувся – жмут бруду та нервів.

– Ні, ні, не хочу навіть чути. Я маю непрезентабельний вигляд, а це шикарне приміщення... Я тобі заважатиму.

Батько визирнув із-за дверей, кинув погляд на жебрака, потім скосив очі на мене.

– Тату, це Фермін Ромеро де Торрес.

– До ваших послуг, – промимрив жебрак, майже тремтячи.

Батько спокійно всміхнувся до нього та простягнув руку. Бідолаха не наважився її схопити: йому було соромно.

– Слухайте, я гадаю... ліпше мені піти, – затинаючись, бурмотів він.

Мій батько обережно взяв його руку.

– У жодному разі. Мій син сказав, що ви пообідаєте з нами.

Жебрак переводив здивований погляд з мене на мого батька.

– Будь ласка, заходьте. Можете взяти гарячу купіль, – запропонував тато, – наша ванна до ваших послуг. Після цього, якщо не заперечуєте, ми могли би піти до «Кан-Соле» на обід.

Мій батько повів Ферміна до парадних дверей та майже силоміць затяг сходами нагору до квартири, поки я зачиняв книгарню. За допомогою улесливих слів і секретної тактики нам вдалося стягнути з Ферміна дрантя й заштовхати чоловіка у ванну. Без одежі він був схожий на жертву війни й тремтів, наче обскубане курча. Глибокі сліди від кайданів видніли на його зап’ястках та кісточках ніг, а спину прорізали жахливі рубці, на які було боляче дивитися. Ми з батьком обмінялися промовистими поглядами, але нічого не сказали.

Бідолаха, досі настраханий, дозволив помити себе, мов дитину. Поки я шукав чисте вбрання, батько про щось привітно говорив із гостем. Я знайшов батьків старий костюм, сорочку та білизну. З тих лахів, що їх зняв із себе Фермін, не можна було залишити навіть взуття, тож я вибрав пару черевиків, яку тато нечасто взував, бо вони були на нього замалі. Фермінове ж лахміття (включно з парою штанів, які за кольором нагадували копчену шинку) я загорнув у газету та викинув на смітник.

Коли я повернувся до ванної кімнати, батько саме голив Ферміна, і я подумки зазначив, що ці двоє вже стали приятелями. Умитий та поголений, Фермін здавався на двадцять років молодшим. Тепер від нього пахло милом, але вигляд у нього й досі був якийсь стомлений – можливо, це був наслідок купелі із сіллю.

– Повірте мені, пане Семпере, якби доля не привела мене до світу міжнародних інтриг, я б обрав гуманітарні науки – це мені ближче до душі. Змалку в мене був нахил до поезії, я мріяв стати Софоклом або Верґілієм! Трагедії, написані «мертвими мовами», я люблю до нестями! Але мій батько, хай земля буде йому пухом, був людиною впертою та приземленою. Він завжди мріяв, щоби бодай один з його дітей приєднався до Ополчення, а жодна з моїх семи сестер не підійшла б для цього, навіть попри те, що на обличчях у них росло волосся – характерна риса всіх наших жінок за материною лінією... На смертному ложі батько змусив мене заприсягтися, що коли мені не вдасться поносити трикутного капелюха ополченця, я принаймні стану державним службовцем та викину геть усі свої літературні мрії... А я, знаєте, старомодний. Я вірив, що батька, яким би дурноголовим той не був, належить слухати. Мабуть, ви розумієте. І все ж не думайте, що я протягом усіх цих років не дбав про свій інтелект. Я багато прочитав і можу напам’ять декламувати найкращі фрагменти «Божественної комедії»...

– Гаразд, шефе, вдягніть це. Ваша ерудиція не підлягає сумнівам, – сказав я, поспішаючи батькові на порятунок.

Коли Фермін Ромеро де Торрес, сяючи чистотою, вийшов з ванної, очі його випромінювали вдячність. Батько загорнув Ферміна в рушник, і жебрак аж засміявся від задоволення, відчувши, як його шкіри торкається чиста тканина. Я допоміг йому перевдягтися. Виявилося, що дібраний одяг завеликий, причому розмірів на десять. Батько витяг свій пасок та передав мені, щоб я застібнув його на Фермінові.

– Фермін має дуже модний вигляд, – сказав батько. – Чи не так, Даніелю?

– Тебе можна переплутати з кінозіркою, Ферміне.

– Припиніть. Я вже не той, яким був. За ґратами втратив усі свої геркулесові м’язи, й відтоді...

– На мою думку, ти нічим не поступаєшся Шарлеві Буає [16]16
  Charles Boyer (1897—1978) – французький кіноактор; знявся у більш ніж сотні французьких та голлівудських фільмів. Ефектна зовнішність, досконала статура та оксамитовий голос забезпечили йому надзвичайний успіх у ролях романтичних героїв. (Прим. перекл.)


[Закрыть]. Принаймні за статурою, – заперечив батько.– І це нагадало мені, що я мав намір зробити тобі ділову пропозицію.

– Для вас, пане Семпере, я можу й убивцею попрацювати, якщо потрібно. Лише назвіть ім’я – і я позбудуся жертви, перш ніж вона збагне, в чому справа!

– До цього не дійде. Я хотів тобі запропонувати всього-на-всього роботу в книгарні. Ти маєш розшукувати рідкісні книги для наших клієнтів. Це така собі літературна археологія. Тут важливо знати не тільки літературу, а й основні принципи роботи «чорного ринку». Наразі я не зможу багато платити тобі, але ти їстимеш з нами, а також, доки ми не знайдемо для тебе гарного житла, можеш залишитися в нашій квартирі, якщо ти не проти.

Жебрак приголомшено дивився на нас обох.

– Що скажеш? – спитав батько. – Ти в нашій команді?

Фермін Ромеро де Торрес нічого не сказав. Він розридався.

З першого заробітку Фермін Ромеро де Торрес придбав собі ефектного капелюха та пару калош і наполіг на тому, щоб почастувати нас із батьком стравою з бичачих хвостів, яка подавалася в понеділки у ресторані за два квартали від Великої арени для бою биків. Невдовзі батько знайшов для Ферміна кімнату в пансіоні на вулиці Хоакіна Кости; наша сусідка Мерседітас приятелювала із власницею пансіону, тож Фермінові дозволено було не заповнювати гостьової форми, яку вимагала поліція. Тепер він міг не боятися інспектора Фумеро та його поплічників. (Розмірковуючи про жахливі рубці, що вкривали тіло Ферміна, я здогадувався, що до них приклав руку саме інспектор Фумеро; але в очах бідолахи Ферміна було щось, що заважало мені торкнутися цієї теми. Можливо, коли-небудь він сам розповість мені про це, думав я.)

Перетворення жебрака на зразкового громадянина нагадувало неймовірну історію – з тих, що священики з убогих районів люблять розповідати вірянам, аби проілюструвати безмежну милість Всевишнього. Зазвичай ці історії звучать надто ідилічно, щоб бути правдивими, – це уподібнює їх до реклами лосьйону для росту волосся, розклеєної на трамваях. І тим не менш – щоранку, рівно о сьомій, Фермін чекав на нас біля дверей книгарні, усміхнений, охайно вдягнений та готовий працювати без перерви усі дванадцять годин і навіть більше. Виявилося, що він має схильність до шоколаду та рулетів із варенням; незабаром це вплинуло на його фігуру, однак анітрохи не зменшило його ентузіазму до великих імен давньогрецьких трагіків. Як молодий франт, він укладав своє чорне волосся з бріоліном та відрощував тонесенькі вуса, щоб не відставати від моди. Минув лише місяць після першої появи Ферміна в нашій ванній – і колишнього жебрака вже неможливо було впізнати. Що ж стосувалося робочих обов’язків, тут Фермін Ромеро де Торрес знов-таки не втомлювався дивувати нас із батьком. Інстинктам Ферміна міг позаздрити собака-шукач. Найскладніші замовлення наш новий підлеглий виконував у надкороткий строк. Чи існували книжки, назв яких він би не знав? Чи вміння торгуватися колись зраджувало його? Він міг прокласти шлях до приватної бібліотеки франтуватого вершника-аристократа чи герцогині з проспекту Пірсона, добути потрібний товар задарма або придбати його за копійки – і того самого дня повернутися зі здобиччю до книгарні, тріумфально насвистуючи.

Якось у ніч проти неділі – три з половиною місяці по тому, як Фермін почав працювати у книгарні, – нашу квартиру на вулиці Св. Анни сколошкав телефонний дзвінок. Дзвонила господиня Ферміна. Стривоженим голосом вона повідомила, що пан Ромеро де Торрес зачинився у своїй кімнаті, кричить, як божевільний, лупцює по стінах та погрожує перерізати собі горло битою пляшкою, якщо хтось наважиться увійти.

– Будь ласка, не викликайте поліцію. Ми зараз будемо.

Була друга ночі. Наспіх одягнувшись, ми поспішили на вулицю Хоакіна Кости. Ніч була холодною; лютував крижаний вітер, небо здавалося вугільно-чорним. На дорозі нам трапилися два притулки для знедолених – Дім милосердя та Дім співчуття; ми швидко пройшли повз них, не звертаючи уваги на нестямні погляди з темних коридорів, пропахлих деревним вугіллям. Ось ріг вулиці Ферландіна, а ось і вулиця Хоакіна Кости – прогалина в рядах почорнілих вуликів, що зливаються з темрявою кварталу Раваль.

Старший син господині чекав на нас унизу.

– Сподіваюся, ви не викликали поліції? – спитав батько.

– Поки що ні, – відповіли йому.

Ми побігли нагору. Пансіон розташовувався на другому поверсі; брудна спіраль сходів ледь видніла у брунатно-жовтому світлі голих лампочок, що кволо звисали з оголеного дроту. Пані Енкарна, господиня, вдова капрала з Ополчення, зустріла нас біля дверей; її постать огортав легкий блакитний халат, а голову прикрашала корона з папільйоток.

– Послухайте, пане Семпере, це пристойний будинок. Охочих оселитися в мене більше, ніж я можу прийняти. І я не хочу вплутуватися в подібні речі, – дріботіла вона, проводячи нас крізь темний коридор, що тхнув нашатирем та вогкістю.

– Розумію, – пробурмотів тато.

Раптом ми почули крики. Кричав Фермін. Із кількох напіввідчинених дверей нишком визирали перекривлені чи то страхом, чи то надмірною цікавістю обличчя – обличчя з пансіону, зрощені на водянистому супі.