Текст книги "Собача казка"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Карел Чапек

СОБАЧА КАЗКА

З чеської переклав Петро Козланюк

Малюнок Йозефа та Карела Чапеків

Поки фургон мого дідуся-мірошника возив по селах хліб, а назад до млина гарне зерно, знали тоді Бровка геть усі. Кожен вам сказав би, що Бровко – це той песик, який сидить на козлах обік старого Шулітки з таким виглядом, ніби він ото й править возом. А коли віз іде під гору поволі, то Бровко загавкає, й колеса обертаються швидше, Шулітка цьвохне батогом, Ферда й Жанка – обидва коня нашого дідуся – наляжуть як слід, і віз весело покотиться до села, залишаючи за собою пахощі свіжого хліба. І ось так, діти, їздив Бровко по всій околиці.

Але ж треба сказати, що тої пори не було ще квапливих автомашин; їздили тоді поволеньки, повагом, пишно. Жоден вам водій на автомашині не вміє так гарно цьвохкати баготом, як небіжчик Шулітка, царство йому небесне, або й так цмокати на коней, як він. Не сидить біля жодного водія мудрий Бровко та не править, не гавкає, не наганяє страху – нічогісінько. Така автомашина лише прошмигне, засмердить, і навіть не видно, де вона пропала в пилюці. Он воно як. А Бровко їздив куди поважніше: люди вже за півгодини наставляли вуха й казали: «Ага!» їде, значить, хліб у село, отож усі ставали на порозі й чекали. Аж тут і справді котиться в село дідусів віз: Шулітка цмокає, Бровко гавкає на козлах і раптом гоп – стрибне Жанці на круп (але ж це був круп – матінко рідна! – широкий, як стіл, четверо могли б пообідати на ньому) і танцює в коняки на хребті, бігає від хвоста до хомута, а від хомута до хвоста, мало не захлинається з радощів:

– Гав, гав, а погляньте-но, хлопці, як ми їдемо – я, Жанка та Ферда! Гей! – А хлопці тільки очима кліпають: щодня возять хліб, і завжди було так бучно, ніби це сам цар їде! Ну, одним словом, давно вже так гарно не їздять, як за Бровкових часів.

А гавкати Бровко вмів так, ніби з пістолета стріляв. «Гав!» – праворуч. І сполохані гуси зупиняються аж у Поліці на базарі, та ще й дивуються – чого це вони тут опинилися? «Гав!» – ліворуч. І всі голуби в селі шугають у повітря, кружляють і летять геть-геть, аж на Жалтману, а то й за прусський кордон. Отак умів гавкати Бровко, отой щенюк непоказний. Аж дивно було, як це йому хвіст не відірветься, коли Бровко крутить ним, радіючи, що встругнув отаке. Але ж і справді Бровкові було чим пишатися: такого могутнього голосу не мав і генерал, ба навіть і депутат який.

А був же такий час, коли Бровко зовсім не вмів гавкати, хоч був уже підліток і мав такі зуби, що пошматував дідусеві святкові штани. Але ж треба вам розповісти, як здибався дідусь із Бровком, а чи то Бровко з дідусем. Отож ішов раз дідусь із корчми додому, а що була вже пізня ніч і дідусеві було весело, і може й для того, щоб одігнати нечисту силу, то він співав собі дорогою пісеньку. Раптом дідусь загубив у пітьмі мелодію пісеньки й мусив би зупинитися, щоб відшукати її. Шукаючи отак мелодію, він почув раптом просто біля своїх ніг якесь тихе скавуління, сапання та якийсь писк жалібний. Дідусь перехрестився й почав мацати по землі руками, що то воно таке? І намацав теплий, волохатий клубочок, м'який, немов з оксамиту. Дідусь узяв його в жменю, а клубочок тут же заходився смоктати дідусів палець, ніби той палець був з медом. «Треба подивитися, що це», – подумав дідусь і приніс ту знахідку до млина. Бабуся, бідолашна, чекала на діда, щоб вилаяти його «на добраніч», але не встигла вона рота роззявити, як хитрий дідусь сказав:

– А глянь-но, стара, що я приніс тобі. – Бабуся присвітила – аж там манюсіньке щеня, ой батечки, ще сліпе, та жовтеньке, мов горішок без шкаралупи!

– Диви! – зчудувався дідусь. – Звідки ж ти, песику, взявся?

Песик, звісно, не відповів нічого, а тільки жалісно пищав і так трусився на столі, аж мишачий хвостик йому підскакував. І тут раптом – лишенько! – розлилася з-під песика калюжка і попливла по столі. . .

– Карле, Карле, – скрушно похитала головою бабуся, – де ж твій розум? Таж оце щеня без матері здохне!

– Ай справді! – злякався дідусь, а далі сказав: – Ану, жінко, грій хутчіш молоко та принеси шматочок калача.

Бабуся приготувала все, а дідусь замочив м'якуш хліба в молочко, загорнув у ріжок хусточки, зробив жвачик, і щеня так нассалося з того жвачика, що черевце в нього стало мов бубон.

– Карле, Карле, де ж твій розум? – знов захитала головою бабуся. – А хто ж цеє щенятко грітиме, щоб щоб воно не задубіло з холоду?

Та хіба дідусеві можна перечити! Він узяв щеня й поніс до стайні. А там, людоньки, було тепло – так надихали Ферда й Жанка! Коні вже спали, та, коли прийшов господар, підняли голови й подивилися на нього розумними лагідними очима.

– Жанко, Фєрдо, – сказав їм дідусь, – ви не скривдите цього малого Бровка, га? Даю вам його на піклування.

З тим він поклав малого Бровка перед ними в солому. Жанка понюхала цю дивну істоту, відчула в неї запах добрих рук господаревих і зашепотіла Фердові:

– Це наш!

Ото й усе.

Ріс отак Бровко в стайні та ссав жвачик, поки розплющилися в нього очі й він міг уже пити з мисочки сам. Тепло було йому, як у мами, й хутко він виріс на малого пустуна з дурною головою, тобто – на цуцика: він навіть не знає, на що можна сідати, й сідає на власну голову та дивується, чому це йому так незручно. Не знає також, що робити з хвостом, а що вміє рахувати лише до двох, то весь час плутає усі свої чотири ноги, кінець кінцем падає з подиву, висолопивши свій рожевий язичок, такий, мов шматок шинки. Ну, таж усі щенята такі – одним словом – діти. Жанка й Ферда могли б вам більше розповісти про це; вони сказали б, який це клопіт для старого коня глядіти отаке дурне песеня та пильнувати, щоб не наступити, на біду, копитом, щоб не скавучало воно від болю. Еге, великий клопіт із дітьми – сказали б вам Жанка й Ферда.

І ось став уже Бровко справжній собака, веселий і зубатий, як і всякий інший пес. А проте була в нього велика вада – не гавкав він і не гарчав. Сказала собі якось бабуся: «Чому ж наш Бровко не гавкає?» Три дні вона тільки про те й думала, а на четвертий спитала в діда:

– Чому це наш Бровко ніколи не гавкає?

Задумався дідусь, три дні ходив та вертів головою, а на четвертий день сказав Шулітці-візникові:

– Чому це наш Бровко ніколи не гавкає?

Шулітка взяв це собі до серця, пішов до корчми та й думав там три дні й три ночі. На четвертий день захотілося Шулітці спати, бо в голові йому якось паморочилося, й, вийнявши з гаманця п'ятаки, став він рахувати їх, щоб розплатитися з шинкарем. Лічив, лічив, але біс так заплутав оті гроші, що Шулітка ніяк не міг порахувати до пуття.

– Шулітко, – каже йому шинкар, – невже матуся не навчила тебе рахувати?

Тут Шулітка кинув рахувати, стукнув себе пальцем у лоба й побіг до дідуся.

– Господарю! – гукнув він з порога. – Я вже знаю! Бровко не гавкає через те, що його мама цього не навчила.

– Ай справді, – погодився дідусь, – матері своєї Бровко не знає, Ферда й Жанка не вчили його гавкати, жодної собаки по сусідству немає, тому він і не знає, як то вона гавкати. Знаєш що, Шулітко, – сказав він, – а навчи його гавкати сам.

Шулітка пішов до стайні, сів біля Бровка й заходився навчати його гавкати.

– «Гав, гав», – товкмачив він йому, – ти ж дивись, як це робиться. Спершу отак у горлянці – «гррр», а а тоді одразу ж пащею: «Гав, гав!

Гррр, гррр, гав, гав, гав!»

Бровко щулив вуха – така музика була йому до вподоби, хоч він і не знав чому. Аж раптом він і сам загавкав з радощів. Цей гавкіт був іще трохи дивний – скрипучий, ніби хтось тягав ножем по тарілці; але ж то кожний початок важкий – ви також спершу не знали азбуки. Ферда і Жанка слухали, як гавкає старий Шулітка, кінець кінцем похитали головами й ніколи вже не поважали старого. А Бровко мав до гавкання хист, навчання йшло йому швидко, й коли він уперше виїхав з возом, то гавкав і сюди, і туди, мов стріляв з пістолета. І вже до самої смерті не набридав йому той гавкіт, і гавкав Бровко цілісінький білий день – такий, бач, був радий, що навчився цієї штуки.

Та їздити з Шуліткою й візникувати було не єдине, про що мав піклуватися Бровко. Кожного вечора він обходив млин та все господарство, дивлячись, чи все на своєму місці, гарчав на курей, щоб не кудкудакали вже, мов перекупки на базарі, а потім ставав перед дідусем, вертів хвостом і дивився так, ніби хотів сказати: «Іди вже, Карле, спати, а я сам допильную все». Дідусь хвалив його за те й ішов собі спати. А часто вдень дідусь ходив по селах і містечках купувати зерно та іншу всячину, як насіння конюшини, сочевицю або мак. Бровко біг тоді за ним, а коли, бувало, вони поверталися додому вночі, то пес нічого не боявся й знав шлях до хати, хоч дідусь і петляв то сюди, то туди.

Якось, здається, в Злічку, купив дідусь насіння й забіг на мить до шинку. Бровко хвилину чекав перед шинком, але з кухні били йому в ніс такі чудові пахощі, що він не міг не зайти подивитися. А там – щоб я так жив, коли брешу, – шинкареві домашні їли смажену кров'яну кишку. Бровко поліз тихенько під стіл і чекав, чи не впаде туди хоч шматок цієї розкоші. А в той час заїхав возом перед шинок дідусів сусід, ну, як же його. . . ага, Юдал. Юдал побачив дідуся в шинку, побалакали вони й домовилися їхати додому разом. Сіли собі на воза та й поїхали, а дідусь геть забув про Бровка, що пантрував під столом кров'яну кишку.

Ну, шинкареві домашні попоїли собі, кинули шкірочки з кишки котові на піч, а Бровко витер губи й лише тепер згадав про дідуся. Шукав його, нюхав по всьому шинку, а дідуся немає.

– Бровку, твій господар поїхав он туди! – гукнув шинкар і показав рукою. Тут Бровко схаменувся й метнувся додому сам. Спершу біг путівцем, та згодом подумав: «Ото ще я дурень! Туди ж, навпростець через гору я швидше наздогоню». І кинувся почерез гору та ліс. Настав уже вечір, настала ніч, але Бровко не боявся. «Мене, – думалося йому, – ніхто не обкраде». А голодний він був, як пес.

Була вже ніч, зійшов повний місяць. А коли іноді дерева розступалися в просіки та галявини, тоді місяць плавав над кронами, і так чудово було навколо, так сріблисто, що Бровка аж за очі хапало. Ліс шумів тихенько, ніби на арфах грав. А Бровко біг лісом, немов чорним-чорнющим коридором. Раптом виникло перед ним срібне сяйво, арфи заграли ніби голосніше, а на Бровкові аж кожний волосок став диба. Бровко приліг до землі й дивився, мов зачарований. Перед ним розстелилася срібна поляна, а на ній танцювали собачі феї. Це були гарненькі білі собачки, такі білі, що аж прозорі, й такі легенькі, що й росу з трави не трусили. А що це були феї, Бровко знав напевно – бо вони не мали того запаху, по якому собака пізнає справжнього собаку. Лежить собі Бровко в мокрій траві та й не може надивитися. Феї танцюють, бігають, вертяться навколо за своїми хвостами, і все це так легко, так нечутно, що й стеблинки під ними не згинаються. Бровко стежив уважно: коли стане яка чухатись лапою або шукати зубами блохи, тоді це не фея, а білий пес. Та жодна не чухалася й не кусала блохи, – значить, усі вони феї. А коли місяць виплив високо на небо, тоді всі феї звели вгору голови й почали так гарно вити й співати, що й оркестрові в театрі годі зуміти такого. Бровко аж плакав од зворушення, йому й самому кортіло співати, але він боявся зіпсувати все.

Доспівавши, феї сіли навколо якоїсь поважної, сивої, мов срібло, старої собаки, мабуть, мавки або чарівниці, й стали просити:

– Розкажи нам щось!

Стара задумалася й почала таке:

– Розповім вам, як собаки людину сотворили. Ото жили собі, вмирали та народжувалися всі тварини в раї щасливо й спокійно, тільки собаки були щораз сумніші. Спитав якось бог у собак: «Чого ви сумуєте, коли всі тварини радіють?» І відповів найстаріший собака: «Знаєш, пане боже, іншим тваринам нічого не бракує, а ми ось, собаки, маємо трохи розуму в головах і тому знаємо, що є щось вище, ніж ми, – що є ти. Геть усе ми можемо нанюхати, лише тебе не можемо, отож нам і кривда. Тому зроби, пане боже, ласку й сотвори нам такого бога, якого можна було б нанюхати». Засміявся бог і сказав: «Гаразд, принесіть мені якісь кістки, і я сотворю вам бога, якого ви зможете собі нанюхати». Собаки розбіглися навсебіч, і кожен приніс якусь костомаху: той левину, той кінську, той верблюжу, той котячу, одне слово – усяких, окрім собачої, бо жоден собака не діткнеться собачого м'яса, а чи кісток. З отієї купи костомах бог і зробив людину, щоб вона була богом у собак. А що створена людина з усяких кісток, то й має вона дещо притаманне різним тваринам: силу лева, працьовитість верблюда, улесливість коня – не має тільки собачої вірності, собачої вірності не має!»

– Розкажи нам іще щось!– знов попросили собачі феї, а стара задумалась і повела далі.

– Слухайте ж! – почала стара мавка. – Давним-давно було в собак королівство та великий собачий замок. Але люди позаздрили собакам на те королівство й чарували так довго, аж поки воно запалося глибоко в землю. Однак, хто грібся б на тому місці, той докопався б до печери із собачим скарбом.

– А що то за собачий скарб? – зацікавились феї.

– Ну, – відповіла стара, – є там одна зала чудової краси. Стовпи в ній з найкращих костомах, і не обглоданих, де там! На них стільки м'яса, як на гусячому стегні. Трон у цій залі з копченої шинки, а до нього ведуть східці з найчистішого сала. Ті східці застелені килимком із самих шкірок од кров'яної кишки, а на тих шкірках на палець смачного жиру. . .

Тут Бровко не витримав. Він вискочив й загавкав:

– Гав, гав, де отой скарб? Гав, гав гав, де ж отой скарб?

І тут же все зникло – і собаки-феї, і стара собача мавка. Бровко протер очі; не було вже нічого, крім срібної поляни, ніхто й не догадався б, що тут танцювали феї, – навіть росинка не впала зі стеблини на землю. Тихо й спокійно світив над поляною місяць, а навколо темною стіною чорнів ліс.

Бровко пригадав собі вмить, що вдома чекає на нього миска з їжею, й чвальнув з усіх лап до млина. Відтоді він часто, коли йшов із дідусем по лісах та полянах, пригадував собі про той скарб у землі й починав гребти, несамовито гребти всіма чотирма лапами глибоку дірку в землі. Бровко розповів про цей скарб сусідським собакам, а ті – іншим, і тепер уже всі собаки на світі знають про це. Згадавши на полі про пропаще собаче королівство, вони тут же гребуть у землі дірку та нюхають, нюхають – чи не чути з землі копченого трону колишньої собачої держави.

_____________________________

Газета «Národní listy», Прага, 25 грудня 1919 року.

Оригінал

Karel Čapek

POHÁDKA PSÍ

Pokud vůz mého dědečka, toho mlynáře, vozil po vesnicích chleba a zpátky do mlýna pěkné zrní, znal Voříška kdekdo; no, Voříšek, řekl by vám každý, to je přece ten pejsek, co sedá na kozlíku vedle starého Šulitky a kouká, jako by řídil celý vůz; a když to jde do kopce nějak pomaličku, začne vám štěkat, a hned se kola zatočí rychleji, Šulitka zapráská, Ferda i Žanka, totižto oba koně našeho dědečka, zaberou, a teď celý vůz slavně běží do vsi a vytřásá ze sebe samou krásnou vůni božího daru. Takhle, děti, jezdil Voříšek nebožtík po celé farnosti.

Ba, za jeho časů nebyly ještě žádné tyhle splašené automobily; tehdy se jezdilo pomalu, pořádně, a aby to bylo slyšet. Žádný šofér na automobilu neumí tak krásně práskat bičem jako nebožtík Šulitka, dej mu pánbůh věčnou slávu, nebo tak zamlaskat na koně, jako to uměl on; a vedle žádného šoféra nesedí moudrý Voříšek, nekučíruje, neštěká, nepouští hrůzu, nic. Takový automobil jenom přeletí a zasmrdí, a teď koukej, kde už je; ani ho vidět není pro samý prach. Inu, to Voříšek jezdil důkladněji; na půlhodiny předem lidé nastavili ucho, začichali a řekli: Aha! To už věděli, že k nim jede chleba, a postavili se na práh, aby mu dali dobrýtro. A nyčko už tedy opravdu běží dědečkův vůz do vesnice, Šulitka mlaská jazykem, Voříšek štěká na kozlíku a najednou hup, skočí Žankovi na zadek (však to byl zadek, požehnej pánbůh! široký jako stůl, čtyři lidé by na něm jíst mohli); a teď tancuje Žankovi po hřbetě, běhá od chomoutu k ocasu, od ocasu k chomoutu a hubu si roztřepit může samou radostí: Haf, haf, kluci, sákra, to jsme to sjeli, já a Žanka a Ferda; sláva! A kluci vyvalují oči; denně sem přijede chleba, a vždycky taková sláva, panebože, jako by sám císař jel! – Ba, jak říkám, tak důkladně se už dávno nejezdí jako za časů Voříškových.

A štěkat uměl Voříšek, jako když z pistole střílí. Prásk! napravo, že tamhle husy samým lekem běží, běží a zastaví se až v Polici na rynku, celé udivené, kde se tu vzaly; prásk! nalevo, že holubi z celé vesnice vyletí, zakrouží a snesou se až někde na Žaltmanu, neřkuli až na pruské straně; tak silně uměl štěkat Voříšek, psisko mizerné, a div mu pak ocas neuletěl, jak jím švihal radostí, když tohle natropil. Inu, měl nač být pyšný; tak silný hlas nemá ani generál, ba někdy ani poslanec.

A přece byl čas, že Voříšek neuměl ani trochu štěkat, třeba už byl výrostek a měl takové zuby, že rozkousal dědečkovi nedělní holinky. Totiž musíte vědět, jak přišel dědeček k Voříškovi, či spíš Voříšek k dědečkovi. Šel jednou dědeček z hospody pozdě domů, a že byla noc a že mu bylo veselo, a snad i proto, aby zahnal zlé duchy, si cestou zpíval. Najednou ztratil potmě dobrou notu a musel se zastavit, aby ji hledal. A co ji tak hledá, slyší nějaké vrnění, pištění, kničení na zemi u svých nohou; pokřižoval se a hmatal po zemi, co to jako je. Nahmatal huňaté teplé klubíčko, do dlaně se mu vešlo, a bylo to měkké jako samet; a sotva to vzal do ruky, přestalo to vrnět a cucalo mu prst, jako by byl z medu. Na to se musím podívat, pomyslil si dědeček a donesl to s sebou domů, do mlýna. Babička, chudera, čekala na dědečka, aby mu mohla dát “dobrou noc”; ale dřív než se mohla jak náleží ozvat, řekl filuta dědeček: “Koukej, Heleno, co ti nesu.” Babička si na to posvítila, a heleme, vždyť to bylo štíně, můj ty Tondo! psí miminko ještě slepé a žluté, jako vyloupnutý oříšek. “Koukejme,” podivil se dědeček, “ale pejsánku, čípak vlastně jsi?” Pejsánek, to se ví, neřekl nic; třásl se na stole jako hromádka neštěstí, až mu krysí ocásek poskakoval, a pištěl přežalostně; a tuhle, i prachkujóne, se pod ním udělala loužička a rostla jako špatné svědomí. “Karle, Karle,” zakývala vážně babička na dědu hlavou, “kdepaks nechal rozum? Vždyť to štíně musí pojít bez mámy.” Toho se dědeček lekl. “Honem, Heleno,” povídá, “ohřej mlíčko a uchystej houstičku.” Babička všechno uchystala, dědeček namočil měkkou střídu do mléka, omotal ji cípem kapesníku a udělal tak dobrý cumel, že se z něho štěně nacucalo, až mělo bříšek jako buben.

“Karle, Karle,” zakývala zas babička hlavou, “kdepaks nechal rozum? Kdopak bude to štíně hřát, aby nepošlo zimou?” Ale kdež dědeček! tomu něco namítat! Sebral štěně a rovnou s ním do stáje; a panečku, tam bylo teplo, co ho Ferda a Žanka nadýchali! Oba koně už spali, ale když přišel hospodář, zvedli hlavu a točili se po něm moudrýma, laskavýma očima. “Žanko, Ferdo,” řekl dědeček, “ať tomu Voříškovi neublížíte, víme? Já vám ho dávám do ochrany.” A s tím položil malého Voříška před ně do slámy. Žanka si čichl k divnému tvorečkovi a cítil z něho dobré ruce hospodářovy; i pošeptal Ferdovi: “Je náš.” A bylo to.

Tak rostl Voříšek ve stáji, krmen cumlíkem z kapesníku, až se mu otevřely oči a mohl se napít sám z misky. A teplo mu bylo jako u mámy, a tak se z něho brzo udělal takový malý uličník s hloupou hlavou, inu, štěně; neví ani, kde má zadek, na který si má sednout, sedne si na vlastní hlavu a diví se, že to tlačí; neví, co s ocasem, a protože umí počítat jen do dvou, plete si všechny své čtyři nohy; nakonec sebou údivem plácne a vyplazuje jazejček pěkně růžový jako lísteček šunky. Ale vždyť každé štěně je takové, zkrátka jako děti. Víc by vám řekli Žanka a Ferda; řekli by vám, jaké je to trápení pro starého koně, dávat pořád pozor, aby neušlápl to bláznivé psisko; to víte, lidičky, kopyto není bačkora a musí se stavět pomaloučku, polehoučku, aby něco na podlaze nezačalo bolestně kvičet a žalovat. Ba, je to kříž s dětmi, řekli by vám Žanka a Ferda.

A byl už z Voříška celý pes, veselý a zubatý jako každý jiný, ale něco na něm nebylo v pořádku: nikdo ho neslyšel štěkat ani vrčet. Jenom pištěl jaksi a skučel, ale štěkání to nebylo. Řekla si jednou babička: Copakže Voříšek neštěká? Přemýšlí, tři dny chodí jako tělo bez duše a čtvrtého dne povídá dědečkovi: “Copakže Voříšek nikdy neštěká?” Přemýšlí dědeček, tři dny chodí a pořád vrtí hlavou. Čtvrtého dne povídá Šulitkovi, kočímu: “Copakže náš Voříšek nikdy neštěká?” Šulitka to vzal důkladně; šel do hospody a přemýšlel tam tři dny a tři noci; čtvrtého dne se mu už chtělo spát, nějak se mu mátla hlava, i zavolal hospodského a tahal z kapsy čtyráky za outratu. Počítal, počítal, ale sám čert se mu do toho pletl, že se ne a ne dopočítat. “Inu, Šulitko,” povídá hospodský, “copak tě maminka nenaučila počítat?” V tu chvíli Šulitka nechal outraty, plácl si do čela a běžel k dědečkovi. “Hospodáři,” křičel ve dveřích, “už to mám! Voříšek proto neštěká, že ho tomu jeho máma nenaučila!”

“Namoutě,” řekl dědeček, “to je pravda; mámu Voříšek nezná, Ferda ani Žanka ho štěkat nenaučili, pes žádný v sousedství není, a tak Voříšek ani neví, co to štěkání je. Víš, Šulitko,” povídá, “musíš ho naučit štěkat.” Sedl si Šulitka ve stáji k Voříškovi a učil ho štěkat. “Haf haf,” vykládal mu; “dávej pozor, jak se to dělá; nejdřív vrrrrr tadyhle v krku, a pak to najednou pustíš z huby: hafhaf. Vrrrr, vrrrrr, hafhaf haf!” Voříšek stříhal ušima, tohle byla muzika, která se mu jaksi líbila, ani sám nevěděl proč; a najednou ze samé radosti zaštěkal sám. Bylo to štěknutí trochu divné, kviklo to, jako když nůž po talíři sjede, ale každý začátek je těžký; však vy jste také hned napoprvé neuměli abecedu. Ferda i Žanka poslouchali, cože starý Šulitka štěká; konečně nad ním pokrčili rameny a nikdy si už Šulitky nevážili. Ale Voříšek měl k štěkání náramný talent, učení mu šlo rychle, a když poprvé vyjel s vozem, šlo to prásk! nalevo, prásk! napravo, jako když z pistole střílí; však do nejdelší smrti se Voříšek nenabažil svého štěkání a štěkal celý boží den; takovou radost mu dělalo, že se tomu pořádně naučil.

Ale jezdit se Šulitkou a kučírovat, to nebylo to jediné, co měl Voříšek na starosti. Každý večer obešel mlýn a dvůr, je-li všechno na svém místě, usápl se na slepice, aby už nekdákaly jako tetky na trhu, a pak se postavil před dědečka, vrtěl ocasem a díval se bystře, jako by chtěl říci: “Jen už jdi spat, Karle, já dám na všechno pozor.” Dědeček ho tedy pochválil a šel spat v bázni boží. Ve dne však dědeček často obcházel po vesnicích a městečkách, aby kupoval obilí a ledacos jiného, třeba jetelové semínko, čočku nebo mák; a tehdy běžel Voříšek s ním, a když šli v noci domů, nic se nebál a trefil i tehdy, když se samotnému dědečkovi zmátla cesta.

Jednou tedy kupoval dědeček někde semínko, ale vždyť to bylo tuhle ve Zličku; koupil a stavil se na skok v hospodě. Voříšek chvíli čekal před hospodou; tu však mu přišlo do nosu cosi dobrého, inu, taková krásná vůnička z kuchyně, že se tam musel podívat. A namouduši, jedli tam domácí lidé jitrnice; i sedl Voříšek a čekal, nepadne-li pod stůl ňáké to rozkošné střívko. A zatímco čekal, zastavil před hospodou vůz dědečkova souseda, jakpak se honem jmenoval, no třeba Joudal; Joudal našel dědečka v šenkovně, slovo dalo slovo, a už se oba sousedi hrnuli do vozu, že se jako svezou domů společně. Vyjeli, a dědeček zapomněl na Voříška jako na smrt, zatímco Voříšek v kuchyni panáčkoval před jitrnicemi.

Když domácí lidé dojedli, hodili kůžičky z jitrnic kočce na pec; Voříšek utřel hubu a teprve teď si vzpomněl, kde nechal dědečka. Hledal, čichal po celé hospodě, ale dědeček nikde. “Voříšku,” řekl hostinský, “tvůj pán jel tam, támhle,” a ukazoval rukou. Tohleto Voříšek pochopil a pustil se domů sám; nejdřív šel po silnici, ale pak si řekl: To bych byl blázen; tudyhle přes kopec si nadběhnu. Pustil se tedy přes kopec a lesem. Byl už večer, byla už noc; ale Voříšek se pranic nebál. Mně, myslel si, nikdo nic neukradne. Ale hlad měl jako pes.

Byla už noc a vyšel měsíc úplněk; a když někde se stromy rozestoupily v průseku či na pasece, zjevil se měsíc nad korunami, a tu bylo tak krásně, tak stříbrno, že Voříškovi úžasem tlouklo srdce. Les šuměl tichounce, jako by na harfy hrál. Teď běžel Voříšek lesem jako černočernou chodbou; ale najednou se před ním dělalo stříbrné světlo, harfy jako by hrály hlasitěji, a na Voříškovi se zježil každý chlup; i přikrčil se k zemi a koukal jako omámený. Byl před ním stříbrný palouk a na něm tančily psí rusalky. Byli to krásní bílí psi, ale načisto bílí, zrovna průhlední, a tak lehýncí, že ani rosu z trávy nestřásli; inu, psí rusalky to byly, to poznal Voříšek hned, protože jim scházel ten jistý zajímavý zápašek, po kterém pes pozná pravého psa. Leží Voříšek v mokré trávě a oči si může vyhledět. Rusalky tančí, prohánějí se, zápasí spolu nebo se točí dokolečka za svým ocasem, ale všechno tak lehce, tak vzdušně, že se ani stebélko pod nimi nehnulo. Voříšek dával dobrý pozor: začne-li se některá z nich drbat nebo si zakusovat blechu, pak to není rusalka, ale bílý pes. Ale žádná se nepodrbala ani blechu nezakusovala; to už je tedy svaté, že to byly rusalky. Když byl měsíc hodně vysoko, zvedly rusalky hlavy a začaly jemně, krásně výt a zpívat; kdepak, ani orchestr v Národním to tak nedovede. Voříšek plakal pohnutím a byl by zpíval s sebou, kdyby se nebál, že všechno pokazí.

Když dozpívaly, lehly si kolem jakési vznešené psí stařeny, byla to asi nějaká mocná víla nebo kouzelnice, celá stříbrná a vetchá. “Povídej nám,” prosily všechny rusalky.

Stará psí víla se zamyslila a povídala pak: “Budu vám vypravovat, jak stvořili psi člověka. Když Pánbůh stvořil celý svět a všechna zvířata, postavil jim v čelo psa jako nejlepšího a nejmoudřejšího. Všechna zvířata v ráji žila a umírala a zase se rodila šťastně a spokojeně, jen psi byli čím dál smutnější. Ptal se tedy Pánbůh psů: ,Proč jste smutní, když ostatní zvířata se radují?‘ I řekl nejstarší pes: ,Víš, Panebože, těm ostatním zvířatům nic neschází; ale my psi máme kousek rozumu tadyhle v hlavě a tím rozumem poznáváme, že je něco vyššího než my, že jsi Ty, ó Stvořiteli. Ke všemu si můžeme čuchnout, jenom k Tobě ne, a to nám psům tuze schází. Pročež, ó Pane, splň naši touhu a stvoř nám nějakého boha, ke kterému bychom si mohli čuchnout!‘ I usmál se Pánbůh a řekl: ,Přineste mi nějaké kosti a já vám stvořím boha, ke kterému byste si mohli čuchnout.‘ I rozběhli se psi a každý přinesl nějakou kost: ten lví, ten koňskou, ten velbloudí, ten kočičí, zkrátka ode všech zvířat, jen žádnou psí kost ne; neboť žádný pes se nedotkne ani psího masa, ani psí kosti. Byla pak těch kostí velká hromada a z těch kostí udělal Bůh člověka, aby psi měli svého boha, ke kterému se může čuchnout. A protože je člověk udělán ze všech zvířecích kostí, jen ze psích ne, má vlastnosti všech zvířat: má sílu lva, pracovitost velblouda, lstivost kočky a velkodušnost koně, jen psí věrnost ne, jen psí věrnost ne!”

“Povídej ještě něco,” prosily psí rusalky znovu.

Stará psí víla se zamyslila a pak počala: “Povím vám tedy, jak se dostali psi na nebe. Víte, že duše lidí jdou po smrti na hvězdy, ale pro duše psí nezbyla žádná hvězda, a duše psí chodily po smrti spát do země. To bylo až po časy Krista Pána. Když Krista Pána lidi bičovali u sloupu, zůstalo tam moc krve, moc krve. A jeden hladový pes bez pána přišel a lízal tu krev Krista Pána. ,Panenko Maria,‘ vykřikli andělé v nebi, ,vždyť ten pes přijal krev Páně!‘ ,Když přijal krev Páně,‘ řekl Bůh, ,vezmeme jeho duši na nebe.‘ I udělal novou hvězdu, a aby se poznalo, že je pro psí duše, udělal k ní ocas. A sotva ta psí duše přišla na hvězdu, měla z toho takovou ukrutnou radost, že začala běhat, běhat, běhat v nebeském prostoru jako pes na louce, a ne pořádně po cestě jako ostatní hvězdy; a takovým psím hvězdám, co rejdí po nebi a mrcají ocasem, se říká komety.”

“Povídej ještě něco,” prosily psí rusalky do třetice.

“Tedy vám povím,” začala stará víla, “že před dávnými lety měli psi na zemi království a veliký psí zámek. Ale lidé záviděli psům jejich království na zemi a čarovali tak dlouho, až se psí království i se zámkem propadlo hluboko do země. Ale kdo by hrabal na pravém místě, dohrabal by se do jeskyně, kde zůstal psí poklad.”

“Jaký je psí poklad?” ptaly se rusalky dychtivě.

“Inu,” povídala stará víla, “je to takový sál přenáramné krásy. Sloupy jsou z nejkrásnějších kostí, ale ne okousaných, kdepak; je na nich tolik masa jako na husím stehýnku. Pak je tam uzený trůn a k němu vedou stupně z nejčistšího špeku. A na těch stupních je koberec ze samých střívek od jitrnic, a na těch střívkách je prejtu na prst tlustě…”

To už nemohl Voříšek vydržet. Vyrazil na palouk a volal: “Ha ha, kde je ten poklad? Ha ha, kde je psí poklad?”

Ale v tutéž chvíli zmizely rázem všechny psí rusalky i stará psí víla. Voříšek si protíral oči; ale nebylo tu nic než stříbrný palouček, ani stéblo nebylo zcucháno tancem rusalek, ani rosička neskanula na zem. Jen pokojný měsíc zářil na líbezný palouk a kolem dokola stál les jako černočerná hradba.

Tu vzpomněl si Voříšek, že doma ho čeká aspoň chleba ve vodě nadrobený, i rozběhl se domů, co mu nohy stačily. Ale od té doby, když někdy šel zase s dědečkem po lukách nebo lesích, vzpomněl si časem na psí poklad propadly v zemi a začal hrabat, zuřivě hrabat všema čtyřma hlubokou díru do země. A že to nejspíše prozradil také psům ze sousedství, a ti zas jiným, a jiní zase dalším, stává se všem psům na světě, že si někde v polích vzpomenou na propadlé psí království a hrabou do země díru a čuchají, čuchají, čuchají, není-li z hloubi země cítit uzený trůn bývalé psí říše.

____________________________________

Národní listy 25. 12. 1919