Текст книги "Лис Микита"

Автор книги: Иван Франко

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

 
Повідають мудрі люде:
Прибудь розум, щастя буде.
Того й Лис державсь усе:
Хоч мороз шкребе по тілі,
Але рухи бистрі, смілі,
Гордо голову несе.
 
 
Так він виступив охоче:
Всі на нього вперли очі,
Всім зробилось прикро так,
Мов чекали грому, бурі…
Між ряди німі, понурі
Лис вступив, мов весельчак.
 
 
«Га, убійце ти проклятий!
Ти ще смієш тут ставати? -
Грізно з трону крикнув цар.-
Гляньте, панство, він ступає
Так свобідно, мов не знає,
Як гидкий прислав нам дар.
 
 
Га, ти міх брехень і зради!
Ні, не надійся пощади!
Яця ти на смерть загриз!
Цап, твій спільник в Яця смерти,
Вже на штуки є роздертий,-
Се й тебе жде, пане Лис!»
 
 
Лис поблід, почав тремтіти,
Наче перший раз на світі
Новину таку почув;
Далі, руки заламавши
І лице слізьми облявши.
На все горло так зарув:
 
 
«Ой-ой-ой, годино чорна!
Яць загиб, душа моторна,
І проклятий Цап іздох!
Ох, окрадений Микито,
Твій найбільший скарб десь скрито!
Що ж почну я! Ох-ох-ох!»
 
 
«Що се ти верзеш, брехуне?» -
Цар до нього гнівно суне.
«Царю, вбий мене тепер!
Се ж мій скарб пропав безцінний,
То й я жити вже не склінний,
Ліпше б я відразу вмер!
 
 
Га, я думав, що на Яця
І на Цапа можна здаться.
Через них я й передав
В запечатанім пакунку
Скарб для тебе в подарунку -
Світ такого не видав.
 
 
Там діамант був чудовний,
Що вночі, мов місяць повний,
Серед потемків світив;
Там був перстінь рубіновий,
Що склоняв всіх до любови
К тому, хто його носив.
 
 
Се цареві слав я радо,
Для цариці ж ще свічадо [1]1
  1 – Дзеркало


[Закрыть]
Смарагдове приложив:
Хто глядівсь в нім за погоди,
Набирав здоровля, вроди,
Навіть мертвий би ожив.
 
 
Отакі цінні клейноди
Я, не надіючись шкоди,
Через Яця передав.
Чи ж міг думать я хоть хвильку,
Що вб'є Яця Цап Базилько,
Щоб дарунки зграбував?
 
 
А тепер же, рідна мамо!
Яць погиб і Цап то само,
Де ж я скарб свій віднайду?
А на мене злі язики
Тут звалили гріх великий,
Щоб упхати у біду.
 
 
Царю, й ти, Царице-пані,
Всі підозріння погані
Геть відкиньте, сплітки всі!
Щоб потомки не судили,
Що ви шилом відплатили
Найвірнішому слузі!»
 
 
Втих Лис. Цар насупив лиця,
Та захлипала Цариця -
Страх чутливая була,
Ще й по добрім підвечірку,
Бо сама, обдерши шкірку,
З'їла смачно чверть Вола.
 
 
«Ні,– почав знов Лис по хвили,-
Бачу, вороги закрили
Ваші царські очі знов!
То й мені життя обридло!
Бо підданих сила й світло -
Царська ласка і любов.
 
 
Так прощай же, білий світе!
А ви, кляті, виходіте,
Завзятущі вороги!
Хто що мав мені закинуть,
Виступай! Чи жить, чи згинуть,
Будем биться без ваги!
 
 
Що ж вас, труси, не видати?
Лиш позаочі шептати
Вмієте, а щоб в лице
Стати сміло, доказ дати
І життям за правду стати,-
О, то вас нема на це!»
 
 
«Брешеш, навісний брехуне! -
Крикнув Вовк і сміло суне
З-між звірячої товпи.-
Я з тобою биться хочу.
Клятий твій язик вкорочу,
Щоб не брав ти нас на кпи!
 
 
Перед бога й царські очі
Я стаю й бороться хочу,
Та на смерть, не на життє,
Щоб ствердить, що ти поганець,
І брехун, і ошуканець,
Топчеш все, що є святе!
 
 
Не те, що мені творив ти,
Але всі звірячі кривди
Против тебе ставлю я.
Не за себе хочу мститься,
А за теє, що Вовчиця
Перетерпіла моя.
 
 
Слухайте, яку публіку
Він зробив їй, що й довіку
Не позбуться їй знаку.
Над ставом сидить Вовчиця,
Лис надбіг і аж давиться,
Смачно рибу їсть жарку.
 
 
«Що се ти їси, Микитко?» -
«Адже рибу»,– каже швидко
Лис. «Та дай же ж і мені!» -
Просить жінка. «Що вам, тітко,
Риби хочесь? Поглядіть-ко,
Тут в ставку їх тьма на дні!»
 
 
«Е, в ставку! Чи я не знаю?
Що ж, коли їх не спіймаю!» -
«Тіточко, я вас навчу.
Я ж їх ловлю всяку днину:
Де лиш сіть свою закину,
Десятками їх тащу!»
 
 
«Що за сіть?» – пита Вовчиця.
«Сього зараз мож навчиться.
Ось зо мною лиш ходи!»
Сніг був, вітер на болоню,
Став замерз, одну лиш тоню
Хтось протяв серед води.
 
 
От сюди-то припровадив
Лис Вовчицю й так їй радив:
«Тітко, гляньте, що тут їх!
Лиш у воду хвіст запхайте,
Подержіть та й витягайте -
Риб спіймете повен міх!»
 
 
І так щирим він чинився,
Так Вовчиці піддобрився,
Що повірила вона:
Поквапно на лід присіла,
В ополонку хвіст встромила
Та й держить, держить – дурна!
 
 
«Лисе,– каже,– щось щипає!» -
«Цить, то риба так хапає».
А то хвіст хапав мороз.
«Лисе, може, вже тягнути?» -
«Е, ще мало мусить бути,
Ще потримай, поки мож!»
 
 
«Лисе, тисне щось і мика!» -
«Цить, се щука є велика,
Та така, немов баран!»
А то хвіст обмерз вже кріпко.
«Лисе, тягну!» – «Ні, ще дрібку!
Бач, хапається шаран!»
 
 
Далі вже терпцю не стало,
Шарпнула вона помало -
Не пускає. «Ой, тягни,-
Каже Лис,– тут риб так много!
Витягай же їх, небого,
Щоб не розтеклись вони!»
 
 
Шарпнула ще раз Вовчиця,-
Ні, хвіст у леду держиться!
Тягне міцно – аші руш.
«Тітко,– Лис рік,– дякуй богу,
Ось з села нам на підмогу
Люди йдуть, зо двадцять душ!»
 
 
Як Вовчиця теє вчула,
Зо страху себе забула -
Як завиє!.. Боже мій!
Люди люті, гульк, надбігли,
Як її, примерзлу, вздріли,
Хап за палички як стій.
 
 
Сиплються удари градом!..
Бідна жінка крутить задом,
В'ється, рветься, а ті б'ють!
Далі шарпнула щосила,
Півхвоста в леду лишила
Та й шмигнула в божу путь!»
 
 
А на се Микита ґречно:
«Так, се правда, безперечно,
Лиш крихітка в ній брехні!
Непотрібно, Вовче, тільки
Всю захланність свої жінки
Ти приписуєш мені.
 
 
Будь вона порядна й чесна,
Швидко б хвіст з води піднесла,
Мала б рибу й хвіст увесь.
Та вона мов оцапіла,
Став весь виловить хотіла,
Ще й на мене жалуєсь».
 
 
Збір увесь зареготався,
А Неситий аж стікався,
Під собою землю гриз.
«Га, поганець! – крикнув лютий.-
Ось як він вертить і крутить.
Щоб невинним все був Лис!
 
 
Та не дочекаєш, клятий,
Нас усіх на сміх підняти!
Підлих справок твоїх – тьма,
Ну, скажи, там при криниці
Чи була вина Вовчиці,
Чи твоя лиш злість сама?
 
 
При цімброваній криниці
Висіли два відра з криці
На валу на ланцюзі.
Лис води хотів напиться -
Скік в відро, щоб вниз спуститься
Друге ж звисло на версі.
 
 
Ну, п'є воду і смакує
І нараз собі міркує:
«Боже, що се я вчинив?
Вниз я з'їхав, але вгору
Хто ж мене підтягне впору?»
Бідний з жаху аж завив.
 
 
Треба ж тій біді лучиться,
Щоб той плач його Вовчиця
Вчула, йдучи бережком.
До криниці зазирає…
«Лисе, що там є?» – питає
Своїм ніжним голоском.
 
 
Лис мій сквапно забалакав:
«Ах, тітусю, риби, раків
В тій криниці осьде гук!
Півгодини тут лапаю,
Піввідра вже ось їх маю
Та й наївсь, неначе струк!
 
 
Жаль, що стільки їх ся лишить!
Влізь в відро, що тамка висить,
Та й до мене їдь униз!
Наїсися, ще й додому
Купу занесеш старому!»
Так брехав їй хитро Лис.
 
 
Ну, а се вже вам не тайно,
Що Вовчиця, як звичайно,
Страх голодная була.
Як про рибу й раки вчула,
Зараз у відро стрибнула
Та й з ним шусть! униз пішла.
 
 
Вниз пішло відро Вовчиці,
Вверх пішло зо дна криниці
Те відро, де Лис сидів.
«Ну, тітусю, будь здорова!
Я спішу до Магерова! -
Крикнув Лис, як вверх летів.-
 
 
Славну ти вдала драбину:
Я йду вгору, ти вдолину;
Так-то в світі все ведесь.
Риб там не знайдеш, небого,
Та подумать можно довго,
Як дістаться вгору днесь!»
 
 
Вчула жінка річ лайдацьку;
Страх такий напав бідачку,
Що аж сперли в бік кольки.
Втім з відром у воду впала,-
То завила, застогнала,
Аж піднеслися бульки.
 
 
Вчули люди крик Вовчиці,
Позбігались до криниці;
Мислите, що хоть один
Змилувавсь, хтів поміч дати,
Що є жінка й дітям мати?
Ні, в їх руки впав, то гинь!
 
 
«Вовк в криниці! Вовк в криниці!
За лошата і ягниці
Відплатім йому тепер!
Витягайте осторожно.
Але бийте, скільки можно,
Щоб нам зараз тут умер!»
 
 
Ну, подумайте, вашеці,
Що там діялось в їй серці,
Як ті вверх її тягли!
Там внизу вода, потопа,
А вверху зо двадцять хлопа,
А з палками всі були!
 
 
Лиш на світ вона вказалась,
Як не знімесь лускіт, галас -
Б'ють, товчуть, мов околіт!
Бідна знітилась в відерці,
А тут вже розпука в серці
І в очах померк їй світ.
 
 
Сил їй додала тривога:
Скочила з відра, небога,
В найгустіший стиск палиць:
Навіть в казці не сказати,
Кілько їй пришлось набрати
Суковатих паляниць.
 
 
Як вона спастися вспіла
І жива з їх рук убігла,
Сього вже не знаю я.
Се, брехуне ти огидний,
Твій був поступок єхидний,
Справка підлая твоя!»
 
 
«Ой Вовцуню, коб ти знав,
Як то я їй дякував
За той вчинок милосердний,
Що дала собі накласти
Те, що правно мало впасти
Та на мій хребет мізерний!..
 
 
Благородная Вовчиця!
Вчинком тим ти б міг гордиться.
Є заслуга тут моя…
А при тім вона, нівроку,
Суковатого оброку
Знести може більш, ніж я!»
 
 
Так-то Лис з Вовчиці кпився.
Всі сміялись, Вовк казився.
«Брехо! Митко! – він кричав.-
Най кордюк язик твій сточить!
Як ти все в живії очі
Біле в чорне пробрехав!
 
 
Але ні, не язиками,
А зубами і руками
Будем биться! Най умру,
А тобі, брехуне, вбійце,
Зраднику і кровопійце,
Хавку клятую запру!»
 
 
Крикнув Лис: «Ти, грубіяне!
Думаєш, що лайка стане
Латкою на честь твою?
В лайці ти міцніший, синку,
А як хочеш поєдинку,-
То почуєш, як я б'ю!»
 
 
«Ну, досить тих сварів! Годі!
Чортзна-хто з вас прав, хто злодій!
Вставши з трону, цар сказав.-
Завтра рано бій остатний
Вкаже, хто лихий, хто вдатний.
Ось вам проба ваших прав!»
 

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

 
Рано сонечко схопилось,
У росі перлистій вмилось
І сміється, не пече...
Лис Микита ще любісько
Спить, розлягтись на все ліжко,
Втім, хтось штурк його в плече.
 
 
«Гей, ти, спюху, час вставати!
Зазирає день до хати;
А ти знаєш, що за день?
Він рішить, чи до побіди
Ти дійдеш, чи смерть і біди
З бою винесеш лишень!»
 
 
Так при ліжку Лиса ставши
І його за руку взявши,
Малпа Фрузя прорекла.
Всю ту ніч вона не спала,
Все за Лисом промовляла,
Де в кого лише могла.
 
 
Буркнув Лис крізь сон гнівливо,
Та, протерши очі живо,
Коло ліжка Малпу вздрів.
«Фрузю, ти се? – скрикнув втішно
З ліжка схопився поспішно.-
З чим же бог тебе привів?»
 
 
Фрузя каже: «Ах, Микито,
Що колись було прожито,
В мене з тямки не зійде!
Бо жіноче серце любить
Вічно того, хто нас губить,
Навіть вдячності не жде.
 
 
Так тобою я турбуюсь
І за тебе все піклуюсь,
Хоч про се ніхто й не зна.
Але нині бійка люта
Привела мене аж тута.
Мучить мисль мене страшна!..
 
 
Ой Микито, Вовк могучий,
А хоч хитрий ти, і ручий,
І проворний на язик,
То все ж легко бути може,
Що пропадеш ти, небоже,
Жартувати Вовк не звик!
 
 
Тим стурбована я дуже
І прийшла сюди, мій друже,
Щоб тобі допомогти.
Знаєш, де прийде до звади,
Добра й баба до поради,-
Слухай моїх рад і ти!»
 
 
Лис сміється: «Фрузю люба,
В тебе ні одного зуба
Не хибує! Що ж притьмом
Бабою тобі чиниться?
Ти ще можеш похвалиться
І красою, і умом!
 
 
Вчинок твій великодушний!
Радо буду я послушний
Твоїй раді, тільки радь!»
Фрузя плеснула в долоні -
Гей, Малпи, що на вигоні
Ждали, всі гуртом біжать.
 
 
«Го-го-го,– сказав Микита,-
Тут рідня вся знакомита!
Фрузю, що ж се все значить!»
Фрузя каже: «Не журися,
Сядь на лавці, простягнися,
А про решту тихо, цить!»
 
 
Тут нараз три Малпи-злюки
Як візьмуть Микиту в руки:
Голять, миють, милом труть;
Гладко тіло все обстригли,
Потім принесли оливи
І на хвіст кудлатий ллють.
 
 
Каже Фрузя: «Ну, Микито,
Все обстрижено, обмито,
Тільки в кудлах хвіст лишивсь:
Се на те, щоб Вовк нікуди,
Ні за крижі, ні за груди,
Ні за лоб тебе не ймивсь.
 
 
Як на тебе він накинесь,
Ти чинись, мов з страху гинеш,
Втеки! Та не дуже квап!
А як буде Вовк вже близько,
Обваляй в пісок хвостисько
Та й в лице йому талап!
 
 
Буде се йому несмачно
І остудить запал значно;
Поки очі він протре,
Всядь на карк йому ти сміло
І велике зробиш діло,
Вовка дідько забере.
 
 
А тепер клякни покірно,
Чари дам тобі, що вірно
Доведуть все до пуття:
«Іракі чо й рачіш реп,
Йирям узори рачін веп,
Яттучь цімішь ліб й анат».[2]2
  2 – Кождий рядок треба читати взадгузь.


[Закрыть]
Ну, тепер вставай, мій друже,
Йди здоров, не гайся дуже
І з побідою вертай!
Ви ж ведіть, Малпятка, Лиса
Там, де звірі всі зійшлися,
На ту толоку під гай!»
 
 
Йде дружина знакомита,
Гордо суне Лис Микита,
Просто перед царський трон.
Цар, уздрівши, як він вбрався,
За живіт зо сміху взявся.
«Хитрий же ти, бестіон!»
 
 
Але Лис, поважний, строгий,
Поклонивсь цареві в ноги,
А цариці до колін,
А відтак на місце бою,
Вкруг обступлене юрбою,
Виступив спокійно він.
 
 
Озирнувсь – аж Вовк вже тута:
Наче чорна хмара люта,
Виступає з-між рядів;
Аж зубами він скрегоче,
Мов свічки, блищаться очі -
Так з кістьми би Лиса й з'їв.
 
 
І махнув цар головою,
Знак подав їм булавою
Починати боротьбу.
Сурми, труби загриміли,
Всі затихли, заніміли,
На непевну ждуть судьбу.
 
 
Перший скочив Вовк лапастий,
Лиса в зуби щоб попасти
І зробить йому капут.
Лис завив, перелякався
І швиденько взад подався,-
Вовк за ним ось тут… ось тут!
 
 
Наздогнав його вже близько,
А втім Лис в бігу хвостисько
По піску проволочив,-
Як не свисне Вовка в очі,
Так його темніше ночі
Світ увесь заморочив.
 
 
«Ой та й сучий же ти злодій!» -
Крикнув Вовк, та гнать вже годі,
Став і тре з очей пісок.
«Що, Вовцуню, будем биться,-
Рік Микита,– чи мириться?
Ну, подай свій голосок!»
 
 
Обернувсь Микита скоро,
Вовка вхопити за горло
Вже ось-ось він наостривсь -
Але Вовк скакіць до нього
І зубами хап за ногу -
Лис на землю поваливсь.
 
 
«Га, собако ти брехлива,
Ось тепер приходять жнива:
Все, що сіяв, те й пожнеш!
Раз в мої попав ти руки,
За всі кривди, збитки, штуки
Ти заплату відбереш!»
 
 
«Ов,– подумав Лис,– се бридко,
Тут пропасти можна швидко!
Нумо з смирного кінпя!»
І щоб час лиш протягнути,
Він почав на жальні нути
Промовлять такі слівця:
 
 
«Стрику, майте бога в серці!
Я ж якась рідня вам преці!
Що се ви так завзялись?
Чи ж то честь, гонори знатні,
Що, мов бестії остатні,
Б'ються на смерть Вовк і Лис?
 
 
Ой стрицуню рідний, чуйте,
Лиш сей раз мені даруйте,-
А кленусь вам, поки жить,
Я і всі мої народи
Сумирно, без перешкоди,
Вірно будем вам служить.
 
 
Все робитиму для тебе,
Всякий труд прийму на себе,
Не доїм і не досплю,
А тобі гусей, качаток,
Риб, і раків, і курчаток
Повну кухню наловлю.
 
 
Га й згадай, чи то я бою
Іменно хотів з тобою?
Як я довго вагувавсь!
І тепер як дбав я пильно,
Щоб тебе не вдарить сильно,
В своїй силі гамувавсь!
 
 
Що лиш хочеш, хоч як трудно,
Все я вчиню! Хоч прилюдно
Підлим брехуном назвусь!
Ой, болить! Рідненький стрику!
Милість покажи велику,
Най надарма не молюсь!»
 
 
«Ні,– гарчить Неситий, годі!
Знаю я, який ти злодій,
Бреха і крутій єси!
Обіцяєш злота мірку,
А по тому завше дірку
Із обарінка даси.
 
 
Та тепер хоч присягни ти
Нас усіх озолотити,
Віри я тобі не йму!
Гамувавсь ги в бою ладно,
Що мені у очі зрадно
Впер піску чортівську тьму!
 
 
Ні, хоч як бреши й ввивайся,
А з життям уже прощайся!
Я здурить себе не дам.
Помолися швидко богу.
Кайся всіх гріхів – в дорогу
Мусиш нині йти к дідам!»
 
 
Так гарчав Неситий гордо,
Рад би Лиса взять за горло,
Але ногу мав в зубах.
А Микита, поки рюмав,
Хитрість вже нову обдумав,
Як минувся перший страх.
 
 
Ніби молиться він богу,
А тим часом задню ногу
Всунув Вовку під живіт…
Як нараз запоре жмінку
Попід саму селезінку,
Вовкові змінився світ.
 
 
«Ай!» – ревнув, згадавши бабу.
Фіть! Лис з пащі вирвав лапу,
Задньою ж ще раз потис:
Вовк зомлів і повалився -
Гульк, наверху опинився
Й хап його за горло Лис.
 
 
«Га, тепер проси пощади!
Тут заплату за всі зради
Ти дістанеш!» – Лис кричав.
Вовк, запінений, заїлий,
Лиш метавсь, мов ошалілий,
І, слабіючи, гарчав.
 
 
Та Микита, вже не глупий,
Силу всю зібрав докупи,
Мов кліщами, горло тис;
Тягне, шарпає, термосить,
Аж Лев крикнув: «Досить! Досить!
Побідив сим разом Лис!»
 
 
Лис на тес царське слово
Вовка відпустив здорово.
«Царю,– каже,– я корюсь!
Я хотів лиш пляму стерти,
Вовчої не хочу смерти,
На безсильнім я не мщусь».
 
 
Тут піднявсь утіхи галас!
Малпа крізь юрбу пропхалась
Із лавровим вже вінцем.
Всі приятелі зійшлися,
Славили й вітали Лиса.
Що таким явивсь борцем.
 
 
Не один, що ще недавно
Був би з'їв його, вив: «Славно!
Жий, Микито, много літ!»
Лис подякував уклоном,
Потім клякнув перед троном,
Щоб чуть царський заповіт.
 
 
«Встань, Микито! – цар озвався.-
Славно, сину, ти списався,
Честь свою оборонив.
Що було, нехай минає!
Цар дарує і прощає,
Що коли ти завинив.
 
 
Днесь конець сварні і зваді,
І віднині в царській раді
Ти про спільне благо радь!
Честь прийми від мене тую:
Канцлером тебе йменую,
Віддаю тобі печать.
 
 
Як ти мудро вмів держаться,
Від біди обороняться,
Так державу борони!
Що порадиш – цар прикаже,
Що напишеш – цар не змаже,
Лиш сумлінно все чини!»
 
 
Каже Лис: «Мій царю й тату,
За так щедру і багату
Ласку чим я відплачусь?
Сил у мене є не много,
Але весь для блага твого
Й для держави посвячусь.
 
 
Ще лиш на однім прости мя!
На деньок домів пусти мя:
Жінка й діточки десь там
Плачуть, тужать… Най же нині
О щасливій переміні
Сам я звістку їм подам».
 
 
Цар сказав: «Іди, мій друже!
Я й цариця раді дуже,
Щоб весь смуток їх пропав.
Маєш дозвіл на три днини,
А вертай же разом з ними,
Щоб я тут їх привітав».
 
 
Тут кінчиться наша казка.
Всім, хто слухати був ласка,
Дай же боже много літ!
Най і наш весь сум пропаде!
А тим, хто нам коїть зради,
Най зійдеться клином світ!