Текст книги ""З вершин і низин" (1887)"

Автор книги: Иван Франко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

ЧОВЕН

Хвиля радісно плюскоче та леститься до човна,

Мов диття, цікава, шепче і розпитує вона:

"Хто ти, човне? Що шукаєш? Відки і куди пливеш?

І за чим туди шукаєш? Що пробув? Чого ще ждеш?

І повзе ліниво човен, і воркоче, і бурчить:

"Відки взявся я – не знаю; чим прийдеться закінчить

Біг мій вічний – тож не знаю. Хвиля носить, буря рве,

Скали грозять, надять-просять к собі береги мене.

Хвилі – то життя, то гріб мій, пестощі і смерть моя;

Понад власним гробом вічно ховзаюсь тривожно я.

Поки лиш живу правдиво, поки гріб той підо мнов:

Вітер гонить, хвиля ломить – і я вже на дно пішов.

Що ж тут думать, що тужити, що питатися про ціль!

Нині жити, завтра гнити, нині страх, а завтра біль.

Кажуть, що природа – мати нас держить, як їм там тре,

А в кінці мене цілого знов до себе відбере.

Що ж тут думати? Тримає,то тримає, а візьме,

То візьме – ні в сім, ні в тому не питатиме мене.

Непогідний, несвобідний день мій, вік мій: жий чи гинь -

Все одно! Шукати цілі? Вік борись, плисти не кинь!"

Хвиля весело плюскоче та леститься до човна,

Ніжна, мов дитина, шепче і пришіптує вона:

"Човне-брате, втіх шукати серед смерті, верх могил -

Се ж не горе! Глянь на море, кілько тут несесь вітрил!

Не один втонув тут човен, та не кождий же втонув;

Хоч би й дев'ять не вернуло, то десятий повернув

І дійшов же до пристані. Та ніде той не дійде,

Хто не має цілі. Човен, як пливеш, то знай же, де!

Таж не все бурхає море, тихеє бува частіш.

Таж і в бурю не всі човни гинуть – тим ся ти потіш!

А хто знає, може, в бурю іменно спасешся ти!

Може, іменно тобі ся вдасть до цілі доплисти!"

Стрий, 13 іюня 1880

КАМЕНЯРІ

Я бачив дивний сон. Немов передо мною

Безмірна, та пуста, і дика площина,

І я,прикований ланцем залізним, стою

Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,

І в оці кождого горить любові жар,

І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,

І плечі кождого додолу ся схилили,

Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,

І голос сильний нам згори, як грім, гримить:

"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить."

І всі ми, як один, підняли вгору руки,

І тисяч молотів о камінь загуло,

І в тисячні боки розприскалися штуки

Та відривки скали; ми з силою розпуки

Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так наші молоти гриміли раз у раз;

І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;

Хоч не одного там калічили ті скали,

Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,

Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,

Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,

Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,

Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли

На себе пута. Ми рабами волі стали:

На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,

Що кров'ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,

Який ми кинули для праці, поту й пут,

За нами сльози ллють мами, жінки і діти,

Що други й недруги, гнівнії та сердиті,

І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,

І серце рвалося, і груди жаль стискав;

Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,

Ані прокляття нас не відтягли від діла,

І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті

Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай прокляті ми і світом позабуті!

Ми ломимор скалу, рівняєм правді путі,

І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

[1878]

ІДИЛІЯ

Давно було. Дітей маленьких двоє,

Побравшися за руки, по квітчастих

Лугах підгірських, стежкою вузькою

Попорек нив, в жарку літнюю днину

Ішли з села.

Старшенький хлопчик був -

Біловолосий, з синіми очима,

З конем вербовим у руці. У нього

За пазухою добрий кусень хліба

І квітка на кайстровім капелюсі.

А дівчинка вела його за руку,

Хоч менша. Наче терен, оченята,

Мов вуглики, жарілися і живо

Все бігали кругом. Мов миший хвіст,

Косичка ззаду висіла, а в ній

Червона стрічка вплетена була.

В маленькій запасчині підіп'ятій

Знать кілька бульб печених, а стручки

Зеленого гороху визирали

З-за пазухи.

Нерадо якось хлопчик

Ішов і боязливо озирався,

А дівчинка невпинно щебетала,

Додаючи товаришу відваги.

– Встидайся, фе! Такий великий виріс,

А плакать хоче! Хлопець, а боїться!

Чого боятись тут? Сли я ти кажу,

То мусить бути правда. Все мої

Бабуня не такі, щоби брехали!

А ти диви, хіба то так далеко?

На сей горбок, а відтам Діл близенько,

А там Ділом угору та все вгору,

Аж на сам верх! Та й годі! Там спочинем -

А може, ні, чого ще спочивати,

Коли вже відтам близько!.. Крикнем: У! -

Та й просто враз побіжимо до тих

Стовпів залізних, що підперли небо.

А там сховаємось за стовп і тихо -

Тихенько аж до вечора пробудем.

А ти щоби не смів мені і писнуть,

Не то що плакать! Чуєш? А то я

Тобі задам! А як настане вечір

І сонечко прийде додому на ніч,

Застукає до брами – то ми тихо -

Тихесенько прокрадемось за ним.

А знаєш, що бабуся говорила?

У нього є донька така хороша,

Що просто страх. Вона-то відчиняє

Щовечір браму батькові й щорана.

А вже дітей вона так дуже любить,

Що просто страх. А сонце не пускає

Дітей до неї, щоб із ними разом

У світ не втікла. Але ми тихенько

Прокрадемось, та й шусть! і вхопимось

Її за руки, то вже сонце нам

Ніщо не зробить. Тільки ти не бійсь

І плакати не смій! Таж то так близько,

І на дорогу маємо досить,

А та нам панна надає багато

Всього, о що лиш будемо просити.

Ану, о що би ти просив?

Поглянув

На неї хлопець, палець впхав до уст

Та й каже: – Мозе б, ліпсого коня?

– Ха-ха-ха-ха! – дівча зареготалось.

– Ну, сцо з, то, мозе, капелюх новий?

– Проси, що хочеш,а я знаю, знаю,

Що я просити буду!

– Сцо таке?

– Ага не скажу!

– Ну, скази, а то

Заплацу!

– Овва, плач, то я сама

Піду і не візьму тебе з собою.

– Ну, а цому з не сказес?

– Знаєш, ти

Дурний! Мені бабуся говорили,

Що в неї яблучка є золоті.

Кому вона те яблучко дарує,

То той весь вік щасливий, і здоров,

І гарний – гарний буде всім на диво.

Але ті яблучка лиш для дівчат.

– Я хоцу яблуцка! – Заплакав хлопець.

– Не плач, дурний, лиш не забудь просити, -

Я вставлюсь вже, щоб і тобі дала.

А як по яблучку такім дістанем,

То вернемо додому і нікому

Не скажемо. Не скажеш?

– Ні не сказу,

– Ну, пам'ятай! А скажеш – відберуть.

Чи так?

– А так, – рік хлопець. І пішли.

Пройшло чимало літ від того дня.

Далеко над сподівання дітей

Тяжкою вийшла й довгою дорога

До сонячних палат. І трави й ниви,

І небо, й сонце – все, усе змінилось

У хлопчика в очах. Лиш не змінилась

Подруга та, провідниця його.

Щебетання її, веселе, любе,

І усміх, і надія невгасима -

Се та жива струя, що в'яже в серці

День нинішній з вчорашнім і грядущим.

І ціль їх не змінилась за той час,

Лиш виросла, розвилась, роз'яснилась.

І ось великим шляхом многолюдним

Посеред тиску, свару й товкітні

Ідуть вони, ховаючи у грудях

Дитячі серця, як найкращий скарб.

Минає їх гордий, надутий дурень -

І розсмієсь; мина пишний вельможа -

То і не гляне; зустріне мужик -

То в спрагу дасть погожої води

Напитися, і стежечку покаже,

І підночує, в сльоту захистить.

Вони ж, побравшися за руки, тихо

І радісно, без огляду й тривоги,

Ідуть навстрічу сонцю золотому.

1886

ПРОФІЛІ І МАСКИ

ПОЕЗІЯ

В житті, мов на шляху, лиць сотні стрічаєш,

Та в поспіху їх безучасно лишаєш.

Часом лиш попадесь лице характерне,

Що взір поневолі до себе приверне.

Зирнеш, заговориш і стиснеш за руку -

Найближча хвилина приносить розлуку.

Та довго ще в тямці відтіль і відсіль

Не раз визирає приязний профіль.

Та де з ким тісніше злучив тя шлях долі

Чи в бою, чи в праці на рідному полі.

Живеш поруч нього, смієшся і плачеш,

Здається, всі думи в душі його бачиш.

Здається, все ясне, і гнів його й ласка, -

Аж глянеш пильніше: все маска і маска.

Лиш маску ти знаєш, її ти любив,

Що криєсь за нею – і хто ж се зглубив?

Часом лиш припадок ту маску відхилить -

Зирнеш і жахнешся: "Чи взір мене милить?

Чи знав я сю постать, чи бачив уже?

Лице мов знайоме, та зовсім чуже!"

Профілі і маски – ось поле розлоге!

Ось все, що дає нам життя наше вбоге.

І вбогі жили б ми, понурі, як мари,

Якби не поезії дивнії чари.

Вона ті профілі хапа на льоту,

Дає їм безсмертне життя, теплоту;

Всі маски свобідно вона відхиляє

І в душах, мов в книзі, вигідно читає.

Укритеє щастя, мов мати дитину,

Вона обгортає у теплу ряднину.

Незримії сльози, що плаче душа,

Вона поцілуєм своїм осуша.

30 марта – 1 апр[еля] 1893

Поет

ПІСНЯ І ПРАЦЯ

Пісне, моя ти сердечна дружино,

Серця відрадо в дні горя і сліз,

З хати вітця, як єдинеє віно,

К тобі любов у життя я приніс.

Тямлю як нині: малим ще хлопчиною

В мамині пісні заслухувавсь я;

Пісні ті стали красою єдиною

Бідного мого, тяжкого життя.

"Мамо, голубко! – було, налягаю. -

"Ще про Ганнусю, шумильця, вінки!"

"Ні, синку, годі! Покіль я співаю,

Праця чекає моєї руки".

Мамо, голубко! Зарана в могилі

Праця й недуга зложили тебе,

Пісня ж твоя в невмираючій силі

В мойому серці ясніє, живе.

Ох, і не раз тая пісня сумненька

В хвилях великих невгодин життя

Тихий привіт мені слала, мов ненька,

Сил додала до важкого пуття.

"Синку, кріпися! – мені ти твердила. -

Адже ж не паном родився ти, чей!

Праця, що в гріб мене вчасно вложила,

Та лиш тебе доведе до людей".

Правда, матусю! Спасибі за раду!

Я її правди не раз досвідив.

Праця дала до життя мні принаду,

Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив.

Праця ввела мене в тайники темні,

Відки пісень б'є чарівна пора,

Нею дива прояснилися земні,

Загадка нужди людської стара.

Пісня і праця – великі дві силі!

Їм я до скону бажаю служить;

Череп розбитий – як ляжу в могилі,

Ними лиш зможу й для правнуків жить.

14 іюля 1883

ЧИМ ПІСНЯ ЖИВА?

Кожда пісня моя -

Віку мого день,

Протерпів її я,

Не зложив лишень.

Кожда стрічка її -

Мізку мого часть,

Думи – нерви мої,

Звуки – серця страсть.

Що вам душу стрясе -

То мій власний жаль,

Що горить в ній – то се

Моїх сліз хрусталь.

Бо нап'ятий мій дух,

Наче струна-прім:

Кождий вдар, кождий рух

Будить тони в нім.

І дарма, що пливе

В них добро і зло,

В пісні те лиш живе,

Що життя дало.

7 марта 1884

СПІВАКОВІ

Будь ти, співаче, як божа пшениця,

Пісня твоя – золотеє зерно!

Скоро в лушпинні доспіє воно,

Колос униз починає хилиться.

Знає той колос, стебло і лушпина,

Що для зерна вони тільки й росли,

Що лиш тоді воно повне, коли

Весь живий сок свій в нім зложить ростина.

Знає той колос, стебло і лушпина,

Що, як доспіє зерно золоте,

Серп їх нещадний зітне і змете

І що зерно те їх смерті причина.

Але ж, леліючи в темній обслоні

Сочні зерняточка, знає стебло,

Що на будуще воно принесло

Нове, багатше життя в своїм лоні.

Так весь свій мозок, і нерви, і серце

Й ти в свою пісню, співаче, вкладай,

Біль свій, і щастя, й життя їй віддай,

Будь її колос, лушпина й стебельце!

4 іюня 1888

РІДНЕ СЕЛО

І знов я бачу тя, село моє родинне,

Як бачив тя тоді, коли життя дитинне

Плило, немов малий потічок серед трав,

Що в'єсь несміло між дрібними камінцями.

Дрібних утіх і я тут зазнавав,

Задля дрібних гризот лице росив сльозами.

Тоді цікаво ще на світ я поглядав,

Не знав, що далі там, за твоїми хатками,

За лісом, що шумить довкола. І не раз

Питав я річки, де пливе вона від нас,

І думкою гонив її тихенькі хвилі

Поза закрутину далеку і стрімку.

І дуба-велетня в сусідському садку

Не раз розпитував, на чиїй він могилі

Щасливій виріс, так високий і розлогий?

І люди всі були мені так близькі, милі,

І знав я всі стежки довкола, всі дороги,

І зрідка лиш моя душа за обруб твій

Летіла в ширший світ.

Та чи дитям у тобі

Я був щасливий? Дух дитячий мій

Чи ж перших вдарів зла тут не зазнав на собі?

Чи ж перші золоті надії

Не розвивались тут, мов квіти веснянії,

Морозом збитії? Чи пориви гарячі

М'якої ще душі сміхом тут не топтались,

Докором не душились? Чи ж не ллялись

Найперші сльози тут, найщиршії, дитячі,

Під тиском вчасних ще і недитячих мук?

Хіба ж душа моя, ще чиста, ніжна, біла,

Тут, в рідному селі, уперве не щеміла

Під дотиком твердих, брудних і грубих рук?

Хіба ж не почала ще тут всисатись в груди

Та трута лютая, що й досі духа тлить?

Хіба ж не в тобі я пізнав сирітство, труди

І боротьбу з життям?

Чого ж тепер болить

Душа моя, коли по довгому часі

Я в тобі опинивсь, на сугорби отсі

Злим вихром загнаний? Стоїш ти, як стояло,

Самотнє і дрібне, дитя мов, що сховало

В зелені бур'яни головку кучеряву.

Довкола ліс гуде тужний, таємний спів,

Що ще круг моєї колиски гомонів,

Тебе мов обтулив в полу свою темнаву.

І річка та сама хлюпочеться, тривожно

Повзе поміж високих берегів,

І верби ті самі, і дуб той, що шумів

Понад дитиною…

Чого ж так судорожно

Щось тисне грудь мою у тобі, ріднеє

Село? Чи жаль мені за тим тісним спокоєм,

За тим життям, що, хоч так біднеє

І сіреє, пливе коритом тихим своїм?

За щастям слимака того, що в шкаралущі

Ховається? За незнання смерком?

Чи жаль мені, що я у світ пішов пішком

На бурі, громи й град, шукати, де зцілющий

Потік знання пливе?

О ні, о ні!

Не того так сьогодні жаль мені,

Не тим душа моя так важко заболіла,

А тим, що тяжча ще пригноба тут засіла

На лицях, голови недоля вниз хиляє,

Під віддихом її вся радість завмирає

І приязнь гасне враз з любвою,

Котрої сім'я тут мені у серце впало.

Отим-то тяжко так мені у тобі стало.

Прощай, село моє! Що тут мене держало,

Те щезло; що тепер держить -

Таке важке, що, мов гора, тяжить

На серці. Геть іду – і плачу над тобою.

14 іюня 1880

Україна

МОЯ ЛЮБОВ

Вона так гарна, сяє так

Святою, чистою красою,

І на лиці яріє знак

Любові, щирості, спокою.

Вона так гарна, а проте

Так нещаслива, стільки лиха

Знесла, що квилить лихо те

В її кождіській пісні стиха.

Її пізнавши,чи ж я міг

Не полюбить її сердечно,

Не відректися власних втіх,

Щоб їй віддатись доконечно?

А полюбивши, чи ж би міг

Я божую її подобу

Згубити з серця, мимо всіх

Терпінь і горя аж до гробу?

І чи ж перечить ся любов

Тій другій а святій любові

До всіх, що ллють свій піт і кров,

До всіх, котрих гнетуть окови?

Ні, хто не любитть всіх братів,

Як сонце боже, всіх зарівно,

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, коханая Вкраїно!

27 іюня 1880

Картка любові

***

Плив гордо яструб в лазуровім морі.

Широко круг за кругом колесив,

А на горі в ожиданні і горі

Лежав я й лету яструба слідив.

Я ждав на ню, свою єдину зорю…

Мов яструб, бистро я сюди спішив,

Від рана жду, думками поле орю -

Нема голубки! Серце біль здушив.

Нема голубки! Тільки яструб в'ється!

Нема голубки! Дарма серце б'ється!

Вже ніч. В розпуці знов я геть пішов.

А за ліском на тій ж горі чекала

Вона весь день на мене, виглядала,

Тужила важко й плакала за мнов.

10 мая 1878

ТРІОЛЕТ

І ти лукавила зо мною!

Ах, ангельські слова твої

Були лиш облиском брехні!

І ти лукавила зо мною!

І нетямущому мені

Затрули серце гризотою

Ті ангельські слова твої…

І ти лукавила зо мною!

Неначе правдою самою,

Неначе золотом, в огні

Без скази чищеним, – ох, ні,

Неначе правдою самою,

Так в добрі і нещасні дні

Я величався все тобою!

Мов злотом, чищеним в огні,

Неначе правдою самою.

Та під пліною золотою

Ховались скази мідяні,

І цвіт, розцвілий навесні,

Під пишнотою золотою

Крив черв'яка! Ох, чи не в сні

Любились щиро ми з тобою?

І серце бідне рвесь у мні,

Що ти злукавила зо мною!..

1880

***

Я не лукавила з тобою,

Клянуся правдою святою!

Я чесно думала й робила,

Та доля нас лиха слідила.

Що щирая любов ділала,

Вона на лихо повертала;

Що чиста щирість говорила,

Вона в брехню перетворила,

Аж поки нас не розлучила.

Ти ж думаєш, я не терпіла,

В новії зв'язки радо бігла?

Ти ж думаєш, я сліз не лила

По ночах темних не тужила?

Не я лукавила з тобою,

А все лукавство в нашім строю -

Дороги наші віддалило

І серця наші розлучило,

Та нашої любві не вбило.

1880

***

Я буду жити, бо я хочу жити!

Не щадячи ні трудів, ані поту,

При ділі, що наш вік бересь вершити,

Найду й свою я тихую роботу.

З орлами я не думаю дружити,

Та я опрусь гниючому болоту;

Щоб через нього й другим шлях мостити -

На те віддам свій труд, свою охоту.

А як часом моя послабне сила,

І серце в груді біль зціпить пекучий,

І людська злість зморозить кров у жилах,

То човник мя перенесе летючий -

Твоя любов підніме мя на крилах,

Аж поки вал не зломиться ревучий.

1880

Знайомим і незнайомим

КОРЖЕНКОВІ

Душно і хмарно,

Важко бурливий час!

Чи гинуть марно,

Щоб світ не знав о нас?

Йти в небезпечний бій

Чи гнутись плазом?

Друже сердечний мій,

Ходімо разом!

Щастя не ждімо,

Щастя не де, а в нас!

К сонцю спішімо,

Хоч його промінь згас, -

Вдень буде знов ясніть

Чистим алмазом.

В правди і волі світ

Ходімо разом!

З гнітом і тьмою,

З розбратанням братів

Сміло до бою

До кінця наших днів,

За серця й совісті

Ясним показом

В збройній готовності

Ходімо разом!

22 окт[ября] 1882

N.N.

Виступаєш ти чемно, порядно

І говориш розумно і складно,

І лице твоє гарне та ясне -

Заглядиться дівча не одно, -

Та мене щось відтручує власне,

І смутить, і тривожить воно.

Все здається мені, що налитий

Ти сльозами і кров'ю селян,

Що людською ти кривдою ситий,

Що твій батько – дерун і тиран,

За життя носить пекло у груді,

Заливає вином черв'яка,

Та як з світом прощатися буде,

То пекельная кара тяжка

За всі зла, за грабовання враже,

За обдерте, збідніле село

Як клеймо братобійчеє ляже

На твоє мармурове чоло.

І почуєш ти жар невгашений,

Що палитиме серце твоє,

І тривога, мов меч наострений,

Твої думи зсіче і поб'є.

В твоїй груді, мов вихор в погоду,

Дикі страсті зірвуться грізні,

І, як вихор збентежує воду,

Така тебе вони внурять в багні.

І рука твоя кривдов сплюгавиться,

Переміниться в злобу любов -

Ось чого моє серце кривавиться,

Як подумать, що буде з тобов.

І дарма, що такий ти приємний,

Що друзяка ти з діла і з мови,

Що ти людяний, тихий і чемний,

Що бажаєш і стоїш любови!

Людська кривда, котров ти годований,

На добро не виходить нікому!

Так огонь, у солому захований,

Спалить двір весь, не лиш ту солому.

15 марта 1883

N.N

Будь здорова, моя мила,

Я не твій!

Розлучила

Нас могуча сила.

Де поставить кого доля,

Там і стій!

Моя ж доля -

Вітер серед поля.

Стогне, віє, рве і свище

В грі страшній…

Ближче, ближче

Наше боєвище…

Важко, душно, пітьма груба,

Лютий бій…

Ось-ось, люба,

Жде мя, може, згуба.

А як гинуть, то самому!

Голос твій

З бою-грому

Звав би мя додому.

Тож не плач! Очиць, мов зорі,

Пожалій!

Згасне вскорі

Блиск їх у сліз морі.

Розійшлись, мабуть, по волі

Судьбиній

Наші долі,

Мов дороги в полі.

14-18 дек[абря] 1883

ОЛІ

Коли часом на вулиці побачу

Вдову убогу, сиротя мізерне,

Що к мені руку простяга жебрачу,

В німім благанні очі к мені зверне,

Тремтить в лахмітті, босе, на морозі,

Сльотою бите й гордуванням ситих, -

Огнем на серце капають ті сльози,

Той жаль голодних, нищих і невкритих.

І думаєсь мені: "Недовго, може,

Коли мене важка прийме могила,

І ти отак підеш на роздорожжє

О хліб просить, моя дружино мила!

І зжовкне, зв'яне те лице, що нині

Так любим сяйвом, щирістю ясніє,

Погаснуть очі, що сміялись к мині,

Жура зв'ялить тебе, моя надіє!

І діти наші – ох, аж серце в'яне! -

Сльотою биті, босі, у лахміттю,

На сльози й горе непросвітно-тьмяне,

Як сиротята, геть підуть по світу".

І тайком я тремтячою рукою

Остатній гріш їм ткну й гадаю: "Може,

Хтось змилуєсь колись і над тобою

І сиротятам нашим допоможе".

1886

ГРИЦЬ ТУРЧИН1

Муштруйся, рекруте-небоже,

Слізьми оружжя обливай!

Хились, корись, а тільки, брате,

Оружжя з рук не випускай!

Учись владати ним, учися

Стріляти цільно і в лице

Безстрашно смерті заглядати:

Важкого бою час іде.

Прийдесь за правду твердо стати

Хлоп в хлопа і плече в плече,

Прийдесь на ворога стріляти,

І кров рікою потече.

На віковічную неволю,

Пониження і гнет твердий,

На зло, що, наче гадь несита,

Ссе кров із людськості грудий,

Прийдесь стріляти й не одному

Життя покласти в боротьбі.

Учися ж, рекруте, хоч прикро

Не раз приходиться тобі!

Учись, щоб був ти сильним мужем,

Як засвітає день новий!

Учись, щоб в ряд ти став готовим,

Як крик роздасться бойовий!

7 апр[еля] 1880

____________________

1 Герой вірші про рекрутське життя, написаної селянином Романом Гудзманом.

Оси

***

Був у нас мужик колись,

Що їв хліб і сало, -

Днесь такі перевелись,

Хліба всім не стало.

Був і піп у нас колись,

Працював, як люди, -

Днесь такі перевелись,

І їх вже не буде.

Був співак у нас колись,

Що співав "Буй-Тура", -

Нині в цього, подивись,

Банкоагентура.

Твердоруський був колись

З чорним піднебінням -

Нині смирним став, дивись,

Лядським сотворінням.

Народовець, прогресист,

З кутасом мав шапку -

Нині, смирний канцеліст,

Лиже старшим лапку.

Вільнодумець, що робив

Богу все об'єкції,

Нині смирно йде, ади,

В Юр на реколекції.

Боже, що за дивний світ,

Що за переверти!

Чи сміятись, чи жаліть,

Чи просити смерти?..

1881-1893

***

Послухай, сину, що премудрість каже:

Коли два стільці маєш до вибору -

Тут користь власну, тут святу лояльність, -

То на обох старайся разом сісти.

І будь неначе те теля покірне,

Що ссе дві мамі за свою покору.

Та ще мудрішим можеш показатись,

Коли стілець лояльності поставиш

На користі стілець і аж наверха

Сам сядеш, вищий понад тих нездарів,

Що на самих худих лояльних стільцях

Сидять, худі, мов сім корів з Єгипту.

Амінь, амінь, кажу тобі, мій сину,

Що не худі товстих з'їдять корови,

Але товсті худих з'їдять з кістками

І не подохнуть, тільки потовстіють.

1881