Текст книги "Boa Constrictor"

Автор книги: Иван Франко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Але ось вони з'їхали з гори. За ними схопився туман пороху, перед ними зеленiють верби, вишнi; срiблиться рiчка межи хатами, iграють дiти на вигонi, бродить худоба по оборах: село. Герман схапується, щоби створити лiсу, i швидко запирає її, скоро вiзок проїхав, та бiжить за ним, бо вже чує гавкання довкола, – вже з присп посхапувалися пси i бiжать громадою привiтати гостя. Дивачний стрiй, ще дивачнiший вiзок побуджує їх до лютої запеклостi, а кiлько раз Iцик або й Герман протяглим, проникливим голосом закричать: "Мiняй онуцi, мiняй!" – то пси аж заливаються, аж землю рвуть пiд ногами з превеликої лютi. Вони гурмою бiжать довкола вiзка: деякi уїдають на конину, котра хитає головою на всi боки, немов розкланюється добрим знакомим, а як котрий пес надто вже до неї надскакує, форкне i пiдiйме голову догори та й далi. Другi взяли на око онучкаря, бiжать попри вiз, хапають зубами за колеса, але все дармо. Германовi робить превелику утiху тота безсильна лютiсть псiв, вiн дразнить їх прутом i голосом та регочеться до розпуку, коли який смiлiший зведеться на заднi лаби, щоби скочити на вiз, – вiз тим часом пiмкне дальше, а бiдний псисько аж перекарбулявться з розмаху в поросi.

Аж ось по хатах, по оборах ворушня, гамiр, крик, бiганина… Баби, хлопцi, дiти – все бiжить навпроцапи на улицю, доганяє мiняйла. Але мiняйло немов не бачить їх, немов не чує, як кричать: "Жиде, жиде, а зажди-но!" Вiн бачить, що їх ще мало, їде далi, де на мiстках та по оборах пiджидають другi, i ще раз затягає своє протяжне: "Мiняй онуцi, мiняй!" Аж тепер вiн зупиняє конину, кидає їй кулак сiна i обертається назад, щоби видобути скриньку з всiляким добром, за котре промiнюють селяни платники. от тут зачинається життя, рухливе, говiрке, веселе! Тут i для Германа робота. Охочих до мiнянки купа велика: однi вiдходять, другi надбiгають, – Iцковi годi всiх заспокоїти. Герман i воза пильнує, i сам дещо торгує, – на нього Iцик здав сiльських дiтей, котрих найтяжче обiгнатися, а найлегше одурити. Герман ще й тепер з усмiхом згадує, як то вiн шпарко увивався межи сiльськими хлоп'ятами, як швидко вiдправляв їх, як зручно умiв пiдсунути кождому то, чого той хотiв, i брав вiд нього шмат узатроє бiльше, як варт товар. I кiлько-то було сварiв, крикiв, проклять на тих сiльських вигонах. Особливо з жiноцтвом була тяжка рада. Упреться одна з другою i не вступиться: дай їй тото або тото за тiлько онуч. Але тут Iцик був уже зовсiм не той, що дома: упреться i собi, i насварить на бабу, i споганить їй всю родину, i таки поставить на своїм. Довго тягнуться торги та передирки. Iцик поволеньки пiдганяє конину горi селом, все в супроводi цiлої гурми сiльських хлоп'ят та дiвчат, у котрих нема платянок i котрим зависливо дивитися на ножики, перстенi та скиндячки, що другi понамiнювали.

Поволi їдучи горi селом, вiзок чим раз, то бiльше наповнюгться платянками, Iцик поглядає на їх наскиданi копицi i засукує руки, – знає, що швидко набереться в нього сотнар i буде мож везти до лiверанта в Дрогобичi. Аж ось вони серед села, против широкої мурованої коршми. Iцик звертає конину на брудне обширне подвiр'я. Орендар Мошко його знакомий. Тут вiн пообiдає, – розумiється за грошi, – печених бараболь i молодої цибульки i побалакає "зi своєю вiрою", тут i конину попасе, i онучки в коморi зложить на час, бо йому невигiдно з ними возитися. Його приймають радо, йому так любо посидiти в тiснiм ванькирi, заваленiм трохи не до повали бебехами, йому так любо гуториться серед вереску жидiвських бахурiв та уриваної бесiди двох селян, що широко розсiлися в коршмi на лавцi, випили по пiвкватирцi, люльки позапiкали та, пикаючи, час вiд часу перекидаються кiлькома словами. I Германовi добре та любо побiгати надворi з орендарськими хлопцями, покричати, поборотися, покарбулятися на м'якiй муравi. Сонце саме в полуднi. Жарко, аж душно. Комарi та овадня докучають Iцковому коневi, котрий дармо форкає та обмахується хвостом, гризучи пахучу, свiжу траву, що йому докинули орендаревi хлопцi. Дiтям жаль коня, вони беруться обганяти його вiд овадiв, а коли їм то навкучиться, поналамують зеленої широколистої вербини i обтичуть нею коня для якого-такого захисту.

Сонце хилиться з полудня. Iцик вiдпочив, покрiпився, напоїв коня, шмати позносив до орендарської комори i зложив до свого-таки мiшка, що там стоїть лишень про тоту потрiб. Пора в дорогу. Вiзок порожнiй легко котиться i туркоче дорогою. Iцик живо пiдганяє коня i знов затягає своє:

"Мiняй онуцi, мiняй!" Починаються давнiшi сцени, торги, крики, бiганина, – i знов мiняйлiв вiзок їде, немов у парадi, наповняючися поволi платянками. Вже сонце гетьгеть похилилося, заким Iцик змiг покiнчити з бабами, – ось i селу кiнець. Знов бiжить Герман вiдпирати лiсу, – тим разом вони виїздять тихо, пси утихомирились давно. Їм знов приходиться їхати пiд гору, посеред поля, далекоДалеко глинистою дорогою. Але дорога суха, вiзок теркотить по груддю, Iцик швидко поганяє, бо на вечiр їм треба стати в другiм селi, у знакомого орендаря на нiч. "Вйо-у, косю! Гайта! Вйо-у!" – покрикує раз по разу Iцик i знов зачинає мурликати пiд носом протяжну пiсеньку: "Finsterer batyguteh". I далi, далi, далi. З села до села, з гори в долину, через рiчку, горi горбками, посеред пiль, поперек лiсiв тягнеться повiльно їх теркотячий вiзок, розлягається самотньо проникливий Iцкiв голос. Змiна за змiною, а життя все одно! Околиця за околицею, а край все один, краса все одна, – вiчна, ненаглядна, супокiйна краса пречудового Пiдгiр'я…

Споминки уколисували Германа. Вiн чув, як у нутрi його немов таяв якийсь давнiй, довголiтнiй холод. Цiлi роки вiн носив його в собi, цiлi роки, вiдколи оженився, вiн чув, що якась судорога зцiпила його грудь i притупила в цiм всяке людське чуття.

Вчора вечором, їдучи сюди, вiн проїздив через Губичi. Йому прийшлось минати давно знакому, похилену i напiврозвалену Iцкову хатину. Тепер вона вже в третiх руках пiсля Iцка. Перед нею двi верби головатi i стара поламана лiса. Стiни покривились i позападали в землю, вiконця позатиканi шматами. Кiлько сот разiв вiн переїздив коло неї, а нiколи не прийшло йому на думку заглянути за високий плiт, хто тут жне. Вчора, не знати як i вiдки, прийшла йому сота думка. Вiн велiв зупинити бричку i став па ноги, щоб заглянути через плiт. Троє жиденят бавилося на подвiр'ї коло невеличкої занедбаної шiпки, де колись стояв Iнкiв кiнь. Двоє дiтей були круглi, повновидi, чорноокi i дуже веселi. Третiй, трохи бiльшенький хлопчина, держався якось осторонь вiд них, забавлявся, видно, неохотно i робив все, що йому казали меншi. Його лице було зовсiм не подiбне до тамтих, – певно, се був якийсь знайда або вихованок. Дiвчинка, лiт коло 6, лютилася часто на нього, термосила його за руки, за уха, щипала в лице i збиткувалася над ним, але вiн не плакав, не кричав, навiть не кривився, тiльки жалiбно дивився на неї. Видно, боявся i її, i ще гiрше матерi, котра в тiй хвилi кричала на когось в хатi.

Герман не мiг довше дивитися на таку забаву межи дiтьми. Вiн сiв i казав нагнати конi. Його живо вразив той тривожний, болiсний погляд хлопчини, що не кричав i не плакав, коли другi над ним збиткувалися. Тепер йому пригадалися його давнi забави серед селянських дiтей. Як вони радо приймали його, як любо було бiгати з ними, плести вiнки з лоташу весною, ходити по лiсi за грибами та орiхами восени, як часом Iцик не їхав по селах. Чому вони чулися рiвнi, а тут вже мiж малими, одної вiри, така неприязнь? Але швидко пригадався йому його власний син, що змаленьку ще любив цвiгати батогом малих песикiв аж до кровi, що других дiтей без причини кидав в рови, що для забави не раз бризкав на кухарку окропом. Пригадалася йому його жiнка i вся домашня погань, – i чоло його насупилось, а з-помiж стиснених уст вирвалося якесь жидiвське прокляття.

Але дальшi споминки з давнiших лiт успокоїли його. Тепер уже не тиха, безнадiйна бiднiсть виднiлася в тих картинах, що пересувалися поперед його очi. Нi, тут вже почалася боротьба о багатство, боротьба страшна, завзята, щоденна. Тут Герман мiг слiдити вiд самого початку, вiд малесеньких зародiв, як росли, розвивались i множилися його тисячi, доки не дiйшли до мiльйонiв, як поборювали i пожирали без лiку противникiв, як опутували i висисали без лiку народ, як ширили довкола без лiку нужди, бiдностi, знищення, i йому самому, попри всiх достатках i розкошах, таки не принесли того, що називається щастям, вдоволенням. Давнiше упоювали його першi удачi, в його грудi часом щось металося i скакало з радостi, але тепер не стало i того. Його капiтал рiс i множився, мов заклятий. Нинi перший раз вiн оглянув добре, вiдки набирав сокiв, – i злякся, злякся самого себе, злякгя свого богатства! Не тому, щсб так надто зрушила його доля тих тисяч, у котрих його капiтал вiдняв щоденний хлiб, так як велике дерево, ростучи, вiдiймає животнi соки з дрiбної трави кругом себе. Нi, доля тих бiдолахiв не дуже там займала Германа. Не того йому стало страшно, що тисячi не мають через нього чим занестися. Вiн був забобонний, i йому в тiй хвилi причувалися тiльки тисячi проклять, котрi найшли на його голову. Його багатство якось страшно в тiй хвилi затяжiло на нiм. Йому, не знати вiдки, прийшла думка, що багатство, – то потвора о сто головах, котра пожирає-пожирає других, але, хто знає, може вiдтак пожерти i його. Вiн мимоволi глипнув на образ, залитий тепер ярким сонячним свiтлом. Газелi десь немов пощезали, зблiдли серед яркого свiтла, тiльки звої вужа блищали, мов золотi живi перстенi, готовi туй-туй обхватити свою добичу, – а очi, тотi зачарованi, огнистi очi, так i впивалися в Германа, так i проколювали його. Йому стало моторошно. Вiн зажмурив очi, щоби обiгнатися свiтла i страшного привиду.

Яким же способом доробився Герман Гольдкремер такого огромного маєтку? Три лiта пробував вiн у Iцка Шуберта, Здоровий воздух, супокiй, частi проїздки зовсiм вiдживили його. Його лице почало наливатися здоровою краскою, рухи були живiшi, бо навiть пам'ять i повороткiсть значно збiльшилася. Герман рiс, дужав i поправлявся на диво, хоть слiдiв молодших лiт ще лишилося немало в цiлiй його вдачi. Вiн не раз лютився за марницю, не раз нападала на нього давня лiнь, i вiн сидiв, зложивши руки, цiлими днями на лавцi, не кажучи й слова до Iцка. Але все то не псувало мiж ними доброї згоди. I, певно, Герман був би вiд тих хиб вилiчився, якби був довше пожив в Губичах. Та не так воно склалося.

Герман донинi ще тямить тоту зимову нiч, в котру постигло Iцка нещастя. Вiн цiлий день сидiв сам в хатi та нетерпеливо вичiкував свого опiкуна з Дрогобича. Iцик поїхав на торг. Вдень мороз попустив, сонiчко свiтило ясно, а зо стрiхи капало, аж любо. Але надвечiр натягли сiрi хмари, i почало лiпити широкими пластами снiгу. Швидко й свiту не стало видно. Смерклося доразу, а снiг все лiпить та лiпить. Тихо довкола, вiтру нема. Герман затопив в печi, сiв на припiчку i жде, але Iцка як нема, так нема. Дорога в село iде попри хату. Ось Герман чує, гейкають якiсь торговi, вертаючи домiв. Вiн вибiг, щоб розпитати про Iцка.

"А певно, вже десь їде, ми єго ще лишили в мiстi", – вiдповiв селянин. Знов Герман чекає. Огонь сичить i трiскотить в печi, – вiн добув гороху i почав пражити його в гранi, а для Iцка зварив кiлькоро яєць. Ось пiд нiч потис мороз, позамальовував шиби ледовимн, дивними квiтами. Далi зiрвався i вiтер, почав бити снiгом о шиби, свистiти серед крутих берегiв, термосити i виривати китицi в стрiсi. Огонь погасав, – Германовi ставало лячно, вiн докладав полiн i раз в раз притулював лице до вiкна, чи не почує теленькання Iцкового коня. Не чути нiчого. Крiзь шпари в стiнах потягає знадвору холодом. Германовi здається нараз, що десь дзвонять, волосся зводиться вгору на головi, думка про пожар пролiтає в нього. Вiн прислухується, – нi, не чути нiчого. Ось засвистiв, заревiв, завив вiтер дужче, нiж вперед, – немов стадо скажених вовкiв летить до села, виючи з голоду та копотячи серед снiговiйницi. Вiд селянських дiтей Герман наслухався повiстей про злодiїв, що в бурливi ночi добуваються до хат, i ось йому причулося, що хтось скрипнув сiнешнiми дверми i легенько ступає-чалапкає по сiнях, мацає руками по стiнах – виразно чути шолопання – чим раз, то ближче хатнiх дверей… Герман хоче кричати, але чує, що щось здавило його в горлi: вiн, сам не знаючи, що робить, втиснувся в темний тiсний кут за пiччю, – холодний пiт виступив йому на чолi, все тiло дрижить, вiн щохвилi жде, що ось-ось дверi створяться, а в них покажеться страшне, обросле лице злодiя з огромною булавою та з широким блискучим ножем за ременем. Але хвиля за хвилею минає, – не чути нiчого, окрiм проразливого завивання бурi. В Германа поволi дух вступає, але вiн уже не смiє встати зi свого кута. Розгарячкована уява приводить йому на пам'ять повiстi про "страчукiв", що робляться з нехрещених дiтей, закопаних де-небудь пiд плотом, пiд вербою. Йому здається, що щось чупкає по поду, – вiн тривожно пiднiс очi вгору, де було в пiдвалi старим звичаєм вирiзане маленьке вiконце. Мороз пробiг по його тiлi! Йому бачиться, що вiконце ворухнулося, що пiднiмається поволi-поволi вгору, а за ним виднiється чорний, глибокий отвiр. Вiн замер зо страху, не можучи вiдвернути очей вiд вiконця. Йому задзвенiло в ухах, – бачилося, що в нiм самiм, всерединi, ворушаться якiсь дикi, тривожнi голоси, пiднiмається крик, замiшання без його волi. Нещасний хлопець безумiв зо страху i ожиданки. Але голоси не унiмаюгься, стають щораз рiзчi, голоснiшi, – якесь уриване теленькання пробивається крiзь змiшаний гамiр. Герман хвилю ще сидiв мов мертвий, не знаючи, чи дiйсно сесь гамiр пiднявся в його нутрi, чи, може, доноситься знадвору. Але одної хвилi застанови було досить. Вiн зiрвався, немов в якiйсь розпуцi, i дним скоком був коло вiкна. Гамiр роздавався вже на їх оборi,-видно якiсь все чорнiшi тiнi, чутно теленькання кiнської упряжi, – ах, Iцик, Iцик приїхав!..

Гамiр пiд хатою… Загримали до дверей. Герман побiг вiдчиняти i ще швидше влетiв до хати, – так лячно, темно, холодно було в сiнях. Чи се знов йому причулося, чи то направду вiн чув глибоке, тяжке стогнання десь пiд землею? Вiн, дрижачи судорожно, докинув дров до огню i, обернувшися лицем до дверей, ждав, хто вийде. Дверi створилися, i повiльно, важким поступом увiйшло чотирьох селян, несучи кровавого, ледве живого Iцка, з котрого грудi видобувався часом глибокий, роздираючий стон болю. Герман застив на мiсцi з переляку, побачивши той кровавий, страшенний привид. Вiн притисся до печi i не смiв кроку зробити.

– Поводи, Максиме, поволи! – приговорював один селянин другому. – Бережно держи за руку, не видиш, що кров аж крiзь бекешу виступає?..

– Тож-то бiдний Iцко мусит десь болечку терпiти, – вiдiзвався Максим.

Iцик знов застогнав, але так страшно, що Германовi волосся згору пiдвелося на головi. Селяни, положивши його опiкуна на постелi, взялися перев'язувати його рани, як самi умiли (цирулик, за котрим пiслали до Дрогобича, нешвидко надiйде в таку негоду!), а Максим, грiючи замороженi, кров'ю обтеклi руки надогнем, почав шептом розповiдати Германовi, що за нещастя постигло Дцка.

– Ну, видиш, небоже, – почав Максим, хитаючи головою, – як то нещастє не раз чоловiка здибле на гладкiй дорозi! Та й то ще от яке! Най бог кождого боронит та й заступит вiд такого! От, видиш, їдемо ми дорогою понад Герасимове бсрсжище, – ти знаєш, де оно: он там, за селом, над рiкою той берег крутий та високий, – їдемо собi, вiз за возом, – а ту вiтер у споду реве так, що господи!.. Снiг так i жбухає межи очi, конi ледве лiзут, – страх! Аж ось кум Стефан, що передом їхав, кричит: "Гов!" Ми всi: "Що таке?" А Стефан повiдає: "Слухайте! Ту щось страшного, якесь нещастє! Слухаємо, – дiйсно, у споду, у берега, щось стогне, та так страшно, болiсно, що нам аж кров застила в тiлi. "E, – говорит Панько, – може, – дух святий при нас, – поганець який нас манит в западню?.." – "Що ви, куме, – вiдказує Стефан, – ту, видно, якийсь чоловiк iшов або їхав, не спостерiгся добре та й упав з кручi. Ходiт, панове, треба рятувати живу душу!" Панько каже: "Та бо я боюся! Мене ляк зносит!" А ту стогнанє раз в раз зi споду чути, нiби грiшна душа в пеклi пити просит. Ми всi зiйшлися вкуну, – що ту робити?.. "Ходiм, – каже Стефан, – а кума Панька лишiм коло коней". Пiшли ми. Ну, а знаєш, який кусень треба обходити, щоби дiйти на сам берег рiки. Заки ми туди дiбралися, заки що, то, може, з пiвгодини минуло. Вiтер аж землю рве з-пiд нiг, аж лiд на рiцi трiщит, а снiгом б'є в очi, нiби лопатою. Господи, плюта така, що хоть зараз гиньї Темно, погано… Ми побралися за руки i йдем напомацки туди, де стогнанє чути. Дивимось, – лежит щось чорне на леду i не рушаєся. Ми пiдiйшли – кiнь посеред роздрухотаних саней. Певно, хтось з дороги схибив та перевернувся долi бережищем. Оглянули коня, – неживий. Iдемо далi, а твiй бiдний Iцко лежит на леду i вже от-от, ледве стогне! Господи твоя воля! Таке нещастє на чоловiка!

Максим, оповiдаючи, грiв прозяблi руки над огнем i пикав люльку. Герман не плакав, тiльки дрижав i поглядав скоса на постiль. Йому страшно було перед тим покалiченим, кровавим, стогнучим тiлом, що колись було його опiкуном. Вiн просив Стефана i Максима лишитися з ним через нiч коло слабого, але газди всi обiцяли прийти, скоро повiдвозять худобу додому. Iцик лежав без пам'ятi, говорити не мiг i, бачилось, не пiзнавав нiкого. Герман раз лишень поглянув украдком на нього. Голова була позав'язувана хустками, крiзь котрi повиступали огромнi плями кровi. На бородi i волоссi скрiпла кров, бекеша i сорочка кровавi, уста посинiлi, очi бездушнi, вираз лиця страшний!

Аж десь над раном, коли буря трохи стихла, приїхав цирулик з Дрогобича i почав сварити та лютитися на селян, що бралися самi до перев'язки ран, а не знають тому ладу.

– Але ж, пане, – вiдповiв Стефан, – таж доси був би згиб чоловiк! Ми бодай що-то, а кров затамували.

– Мовчи, стара торбо! – гаркнув гнiвно цирулик. – Ти вiдки знаєш, що був би згиб? Як ти можеш то знати?..

Стефан, хоть був на слова досить острий, змовчав, а цирулик почав розглядати рани i, запевно, мусив признати в душi, що перев'язка зовсiм.не була так плоха, як думав зразу. При помочi селян, котрi почали увиватися, пемоп тут iшло о рятунок їх наймилiшого свояка, перемито рани, i тодi аж можна було розглянути, що таке покалiчено у Iцка. Здається, падучи з високої кручi, вiн упав насамперед на лiвий бiк о острий вистаючий камiнь, бо лiва рука була зломлена понижче лiктя, а, крiм того, в самiм раменi була глибока рана. Вiдтак тiло переважилося направо, при чiм Iцик о другий камiнь покалiчився. Цирулик побачив, що бiда, i коли люди, а особливо жiнки, котрих зiйшлася повна хата, запитали його, чи вийде Iцик, вiн стає плечима i сказав, що велике би диво було, якби дожив до завтра..

Цирулик сказав правду. Iцик умер ще того самого дня, не прийшовши i хвилю до пам'ятi. Герман не плакав на його похоронах, його тiло все ще дрижало зо страху вiд тої ночi, страх витискав всяке друге чуття. Вiн ночував у орендаря губицького, котрий заразом взяв опiку над Iцковим маєтком, щоб нiби зберечи його для Германа. Герман пробув у нього до весни, не знаючи, що дiється з тим маєтком. Аж коли громада упiмнулася о те дiло, – орендар показав якiсь рахунки, якiсь Iцковi квити, – хату i огород Iцкiв спродано, а по сплаченнi довгiв лишилося для Германа 92 гульдени, котрi орендар вiддав йому до рук. Герман з тою сумою вийшов з Губич, пiшов в свiт щастя шукати, – i тота сума була першою пiдвалиною його мiльйонiв.

Так закiнчилося для Германа супокiйне сiльське життя. Тепер, сидячи за писемним бюрком перед рахунковою книжкою в Бориславi, вiн, практичний, дiловий чоловiк, небагато ваги прив'язував до наслiдкiв, якi лишило тото життя в його душi. Вiн навiть силувався глядiти на нього згiрдно, звисока, шукав в головi насмiшливих слiв для його охарактеризування, але мимо того його думка разе раз вертала до тих свiтлих хвиль, i, не знати чому, йому все ставало легше на серцi, коли згадував губицьке життя. Вiн не тужив до нього, не бажав, щоб воно вернулося, але чув заразом, що теперiшнє життя серед достатку i розкошi зовсiм не лiпше вiд тамтого, коли навiть не поганше. Вiн сам не знав, чому кождий раз при думцi о Iцку i Губичах йому робиться якось так на душi, як тому, хто, блудячи в густiм, темнiм лiсi, крутими стежками, нараз вийде на невеличку поляну, залиту ясним, сонячним свiтлом, заповнену теплом i иахощами цвiтiв. Вiн почав думати про дальше своє життя пiд вагою того враження, i йому бачилося, що ось вiн знов запускається в темний лiс, в котрiм йому призначено блудити без виходу, а доки, до якої цiлi – хто його знає! Йому становилось чимраз тяжче, тiснiше, якось душно i лячно. Помимо сонячного жару, йому пробiг мороз поза плечима.

Вiн пiшов до Дрогобича, сам не знав чого. Не було у нього певної думки про заробок, до котрого при тiм не мав нi вмiлостi, нi охоти. Кiлька день вiн жив яко-тако на одержанi грошi, але коли побачив, що грошi минаються, i подумав, що опiсля вiн зiстане зовсiм без нiчого, голий i голоден, перелякся дуже i завзявся – радше тут згибати, а не кивати бiльше тих грошей. Розумiється, з того завзяття також не було б нiчого вийшло, коли б не щасливий случай, котрий показав йому який-такий заробок. В шинку, в котрiм вiн ночував, зiйшлися одного вечора якiсь чорнi, страшнi люди. Герман зразу боявся їх, але, почувши, що бесiдують мiж собою по-жидiвськи, пiдiйшов ближче i став слухати. Се були самi молодi, 18 – 20-лiтнi парубки, котрi завтра вибиралися до Борислава "л и б а т й" кип'ячку. Герман довго слухав їх бесiди про те "либання", але не знав, що воно таке. Вiн запитався одного з них, котрий вiдповiв йому, випиваючи душком склянку пива:

– Ну, а що? Хiба ти не знаєш, що в Бориславi на всiх водах i багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози смаруют. Ну, то береся кiнський хвiст, згонится ним поверх води, то тота ропа набираєся на волосiнь, а з неї рукою зсуваєся до коновки. Тото називаєся "либати".

– Ну, i де ж дiваєся тоту ропу? – спитав зацiкавлений Герман.

– Носится сюда, до Дрогобича, ту є такi, що куплят.

– А добре платят?

– Чому нi! За коновку п'ять шiсток. Ну, а як добре звиватися, то за день двi коновки назбирає. Тiльки ось носити бiда!..

Герман почав роздумувати над тою бесiдою. Що ж, воно-то не зле, такий заробок. Хоть робота негарна, то зато легка. А платиться добре. Чому ж i йому не взятися до неї? Вiн рiшився таки завтра iти з либаками до Борислава, i коли сказав їм о тiм, вони тiшилися, – тiльки жадали могоричу. Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб "обiлляти" свiй новий стан.

Вiдтепер почалося для нього нове життя, зовсiм вiдмiнне вiд губицького. Воно дiлилося на два головнi мiсця:

Борислав i Дрогобич. Хоть дорога неблизька – либаки мусили кождої доби отiпатитамi вiдтам: вечором з повними коновками кип'ячки на коромислах до Дрогобича, а рано з порожнiми назад до Борислава. Перший день нової роботи особливо глибоко вдався Германовi в тямку. Вiн живо нагадує ще тепер той холодний iюранок майовий, коли враз iз п'ятьма другими либаками iшов стежкою поперек пiль до Борислава. Вони iшли через Тептюж, лишаючи Губиц збоку. Сонце сходило над Дрогобичем i облило кровавим свiтлом ратуш, костел i церков святої Тройцi. Сюди ближче вилася, блискотячи, мов золота змiя, Тисьмениця i шваркотiла в вiддалi по камiннi. Дуби в Тептюжi iно що зачинали розвиватися, зато сподом лiщина шевелiла вже своїм широким темно-зеленим листям. Вони йдуть швидко, не розмовляють, квач у кождого через плече, – хто молитву, а хто i так собi дещо спiває. У кождого при боцi торба з хлiбом i цибулею, – се його цiлоденна пожива. Ось вони минули Тептюж, – передними поле зелене, свiже, далi лука, замаєна цвiтами, знов горбок, через котрий гадиною звивається стежка, – i ось бориславська кiтлина. Не доходячи самого села, вони розiйшлися по луках, по мочарах, кождий вишукав собi мiсце, i стали до роботи.

Бориславська кiтлина виглядала тодi ще зовсiм не так, як тепер. Бiдне пiдгiрське звичайне село розстелювалося невеличкими купками будинкiв по пiднiжжi Дiлу понад потоком. На пригiрках вiд Банi i Тустанович були поля господарськi, а нижче – луки i мочари. Але при всiм тiм земля була якась не така, як звичайно. Якийсь дивний сопух виходив з неї, особливо теплими вечорами. Весною, коли розтаяли снiги i зм'якла глина, чути було виразно якiсь рухи в землi, щось немов тихий вiддих, немов пульсування гарячої кровi в глибоких, невидимых жилах. Помiж народ ходили слухи, що на тiм мiсцi, де стоїть Борислав, були давнiми часами великi братобiйчi вiйни, що тут поховано багато люду, невинно побитого, i що трупи щороку силуються встати на свiт i силуватися будуть доти, доки не прийде їх час. А тодi вони проломлять землю, розвалять весь Борислав i пiдуть в свiт воювати. Не знали бiднi бориславцi, говорячи собi зимовими вечорами сесю казку, що вона аж надто швидко справдиться, що страшна пiдземна потвора небавцi вже прорве земну опону, розвалить їх бiдне, сумирне село i зруйнує дотла їх i їх дiтей! А тим менше знали i гадали вони, що тота потвора – то зовсiм не трупи давнiх рицарiв, а тота гидка, чорна, воняча ропа, котра тепер випалювала їм сiножатi, а швидко мала розiйтися по всiм свiтi прочищеною нафтою на зиск панам та жидам, а їм на горе та на втрату!

Герман все ще думав про перший день своєї нової роботи. I чим довше думав, чим виразнiше ставала йому перед очима кожда подрiбнiсть того дня, тим тяжче i сумнiше робилося йому. Се був такий самий хороший, теплий, погiдний день! Саме в такий день, перед 20 лiтами, перший раз обхватив його удушливий нафтовий сопух i швидко погасив перед ним i сонце, i денну яснiсть, прогнав з-перед нього запах цвiтiв, заглушив спiви пташкiв, перемiнив його в якусь тяжку глинисту масу, що котиться далi горою, давлячи i гнетучи все, – оживлену тiльки жадобою грошей, зиску, багатства! 20 лiт минуло вiд того першого дня, а удушливий нафтовий сопух все ще не розсiявся, все ще обвиває його немов густою паморокою, здавлює йому груди, глушить i убиває хорошi, людськi пориви серця!

– Ох, на волю, на волю з тої поганої тюрми! – прошептав вiн без свiдома, сам ще не знаючи, що се за тюрма i чи можна з неї видобутися на волю.

А споминки йдуть безпереривним рядом, насувають йому образи минулих лiт, не питаючи, чи радiсть по них остає в серцi, чи жаль i горе. Його заробок вiдразу пiшов добре. З невидимих джерел пiдходила кип'ячка ненастанно i спливала блискучими перстенями на поверхнiсть каламутної води. Герман, либаючи цiлими годинами, дивувався, що се за сила пре наверх той жовтавий острий плин i де є його джерело. Вiн думав собi, що якби добувся до самого джерела, то тодi аж мiг би розбагатiти. Але його товаришi балакали частенько, що се тiльки земля "потиться", що джерела нiякого Герман не добуде, бо його i зовсiм нема, а щодо збагачення, то може ще добрий час заждати. Герман не любив тих насмiшок i покинув говорити, а далi i думати про нафтовi джерела.

Тим часом, i не добуваючися до джерел, вiн умiв тягнути зиск з того, що було. Недовго двигав вiн кип'ячку на коромислi до Дрогобича i швидко побачив, що воно погана рiч. Але у нього були грошi, – пощо йому мучитися, коли мож i самому собi полегшити, i ще вiд других скористати. Ось вiн, змовившися з другими либаками, купив за свої грошi коня i вiзок, щоб возити кип'ячку до Дрогобича. Этого вийшла потрiйна користь для нього. Раз то, що не потребував щодня двигати коновок до Дрогобича на продаж, бо мiг возити їх, та и то що другий день, – тим самим i часу менше тратив, i мiг бiльше улибатн, – а ще i другi либаки давали йому для перевозу i продажi свою кип'ячку, а за кождих п'ять коновок їх кип'ячки додавали шосту для нього. Кiнь не потребував також багато, бо за коновку смаровила, котрого самим нiколи було налибатн, селяни давали Германов} сiна i ще не боронили йому поставити коня з вiзком через вiльний час пiд своєю шопою.

Так воно iшло кiлька лiт, а за той час Германiв каппал не тiльки не розтратився, а при його зручностi i хитростi майже взатроє вирiс. Вiн за той час жив дуже нужденно i ощадно: не пив нiчого, окрiм води, їв мало i плохо, i для того i сила його, при нездоровiм воздусi серед багна, почала упадати. Але Герман не дбав на те. Жадоба грошей чимраз сильнiше опановувала його, чимраз частiше вiн думав над тим, яким би тут способом розбагатiти. Зимою вiн сидiв в Дрогобичi, – звичайно у того-таки жида, що лiтом купував у нього надибану кип'ячку. Се був нестарий ще, сухий, поганий жид. Вiн торгував маззю, мотуззям, залiззям i всякою всячиною, яка потрiбна для селян. Герман, прибуваючи у нього зимою, помагав йому не раз торгувати, при чiм багато йому придалася давня його онучкарська-вправа. Жид звичайно зазначував цiну за всякий товар, здаючи Германовi до розпродажi, а що йому удалося взяти звиш тої цiни – се його. Розумiється, що Герман не був з тих людей, котрi для якоїсь там чесностi готовi самi собi шкоду робити. Вiн шахрував купуючих i дер з них що мiг, а коли не раз деякий селянин зачав сваритися або проклинати, вiн, смiючись, витручував його за дверi. Таким способом Герман дороблявся. Про його грошi не знав пiхто, i всi уважали його простим наемником. У свого господаря вiн повнив зимою всяку службу i немало не раз натерпiвся вiд його жiнки i вiд других жидiв всiлякої сварки, а то i биття. Однако вiн хилився перед ними i таїв у собi злiсть.

Само собою розумiється, що таке життя йому швидко збридло i що вiн ждав весни, як спасенiя душi. Навеснi отвирався для нього свобiднiший свiт, а життя в Бориславi, хоть нужденне i невигiдне, все-таки якось швидше i веселiше збiгало серед смiху i жартiв других либакiв. Але не того бажав Герман. Вiн пiзнав цiну грошей в нуждi, пiзнав, що без них жити плохо, що вони однi можуть вибавити його вiд тої нужди, поганi i унижения, якi так часто мусить тепер терпiти. Поволi в його душi розгорялася стрiнiша, гаряча, слiпа жадоба грошей, заглушувала всякi другi чуття, закривала перед його очима всi завади i манила його тiльки одною метою – багатством. Вiн з тривогою берiг свої грошi, заощадженi в днях недостатку з Iцкового промислу, рахував їх щотижня, ховав як найдорожчу надiю i не проговорився о них нi перед одним товаришем, боячися, щоб вони не всилували його як-небудь пропустити їх. Але вiн знав, що грiш, лежачи, не росте, д^я того обзирався пильно довкола, ловив всякi слухи, розпитував незначно про кориснi гешефти. Гешефт незадовго лучився. Ряд почав будувати в Дрогобичi депо вiйськове i шукав пiдрядчикiв на рiзнi будiвничi матерiали. Часи були бiднi, пiдрядчикiв зголошувалося не багато, а ряд, хотячи приспiшити дiло, поставив легкi i кориснi вимiнки. Того тiльки треба було Германовi. Вiн нанявся достарчувати дерева i вапна, але його власних грошей на те далеко недоставало. Вiн крутився, мучився, кидався сюди-туди, але надармо. Посторонньої помочi годi було надiятись, i Германовi недалеко було до того, [щоб] стратити все дочиста та iти знов дибати кип'ячку до Борислава. Несподiвана, хоть i не зовсiм для нього щаслива приключка вирятувала його тим разом.