Текст книги "Святий Валентій"

Автор книги: Иван Франко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)

Валентій всі свої грижі й печалі

Перед Памфилієм, все те, що після

Розмови з старцем зрушена душа

З глибин сердечних вигребла й страшним

Гріхом вважала. Стиха, добродушно

Всміхавсь Памфилій, слухаючи тих

Уриваних, гарячих слів. Він бачив

Перед собою ясну, чисту душу,

Що рвесь невдержно до добра й до правди,

Та бачив разом, над яку безодню

Страшенних сумнівів, грижі, розпуки

І самознищення дійшла душа та,

Як тяжко з небезпечних тих шпилів

Звести її на рівную дорогу

Спокою й умірковання, що скромно

Веде по розграні добра і зла.

“Мій сину, – рік він, як скінчив Валентій, -

Один ще гріх, найбільший з всіх гріхів,

Ти утаїв мені”. -

“Який гріх, отче?” -

Спитав Валентій і поблід з тривоги.

“Страшенний гріх: невіру в ласку божу!

Чи думаєш, що на землі й на небі

Є хто безгрішний, крім одного бога?

Сім раз на день упаде й праведник

І сім раз встане. Бог, як батько добрий,

Всі наші слабості найліпше знає,

Бо нас слабими сотворив; не так

Болить його наш гріх, як веселить

Наш жаль, покута й щира хіть поправи”

“О так, поправи щиро я бажаю!

Хрести мя, отче, і благослови

Спокутувать гріхи свої в пустині,

В молитві, сльозах, в строгій самоті!”

“Хрестити радо я хрещу тебе, -

Сказав Памфилій, – але йти в пустиню

Благословить тебе не можу, сину”. -

“Не можеш?” -

“Ні, так, як господнім словом

Благословить не можу зла, убійства,

Непошанівку заповідей божих”.

“Хіба ж се зло – молитись і терпіти?” -

“Чи ж се добро – вбивать вітця старого?” -

“Щоб тішить батька – я вбиваю душу”, -

“А вбивши батька, ти спасеш її?” -

“Іду туди, де менш покус до зла”. -

“Герой іде туди, де густше стріл”. -

“Я не герой, я зла не переможу”. -

“Сли так, то й назви христянина ти

Не стоїш. Не втікать від зла казав

Христос, а з злом боротися щосили.

Бо як почнем усі від зла втікати,

То запанує зло на всій землі.

Повір мні, сину, світ не є так злий,

Як гуторять пустинники-аскети,

Котрі його й не знають. Много можна

Добра зробити, люблячи людей,

І те добро напевно переважить

Усі гріхи, з життям тим нерозлучні.

І вір мні, борше вступить в царство боже

Любов без віри, ніж віра без любви”

Валентій слухав, але не вступали

Слова ті до його душі; якесь

Підозріння будилось в нім, чи се

Не підступ батька, щоб зловить його.

Коротка аскетична практика

Порозпускала вже коріння в серці.

І він рішивсь на підступ підступом

І хитрістю на хитрість відповісти.

“Так що ж робити радиш мні, о отче?”

“Покинь думки про сльози і пустиню.

Вшануй батьківське серце і любов,

Трудись по-давньому! Твій щирий труд

Бог надгородить вірною жоною,

Дітьми і всім добром. Отсе моя

Сердечна рада, се покута буде

За ті гріхи, що ти мені сповів.

Коли мені сповнить се приречеш,

Тоді я розгрішу тя в ім’я боже

І хрест господень покладу на тебе!” .

І ті слова, хоч з серця глибини

Плили, в умі Валентія лишень

Скріпили ще підозріння погане.

Він чув, як острий біль пройшов му серце,

Но швидко переміг себе. Схилившись

І б’ючи в груди, рік він: “Прирікаю!”

Мов ангел щастя пролетів в тій хвилі

На невидимих крилах понад дім,

Так все віджило, зрадувалось в нім.

Прикликаний Памфилієм, отець

З сльозами кинувся на шию сина,

І обнімав, і цілував його,

До ніг впадав Памфилію, беззв’язні

Щасливі восклики замісто слів

Видобувалися з грудей його.

Весь дім пристроєно в празничний вид,

Усі раби дістали вольні листи

І щедрі дари. Щоб з любимим сином

Не розлучатися нічим навіки,

Отец рішився тож приняти хрест,

Рішилась тож і Сільвія Мамілла.

Все, все було забуте! Сльози всі,

Неспані ночі, перебуті муки!

Валентій жив! Між ними жив! Вертав

Назад в життя, з котрого їм грозила

Геть видерти його таємна сила.

Минають ясні дні. Радіє батько,

Радіє й Сільвія. Їі дівоча

Уява вже малює їй чарівний,

Щасливий день, коли її любов

Найкращої дізнає надгороди,

Коли в руці Валентія спочине

Її рука, батьківське й боже слово

Благословить їх на щасливу путь

Життя в любві. О гарний, гарний дню,

Чи довго ж то ще ждати їй на тебе?

Та що ж, не радісно, мабуть, плили

Ті дні для того, круг котрого вся та

Любов, мов перла круг ядра, горнулась.

Валентій в домі, наче тінь понура,

Ходив в задумі мовчки, осторонь

Від всіх. В товаристві сидів, мов в терні.

Де й ділась давня бесідливість щира!

Немов медвідь на ланцюзі, глядів він

Довкола, кидав знехотя словами,

А йдучи, якось боязно довкола

Оглядувавсь, мов злодій.

Не казав

Отець його слідить, ні пільнувати,

Лякаючись ще дужче подразнить

Його уяву.

“Хорий ще, – він думав, -

А свобода – найкращий лік на ту

Хоробу”. Знав він, що Валентій, давши

Святеє слово – не тікать в пустиню,

Вже й не втече. Ох, та не знав нещасний

Отець, яку страшенну муку син

Терпів! Не знав, що син щодень, щоніч

По пишному саді його блукає

І руки ломить, головою б’є

О білий камінь, то в гущавині

Кропивою, терном бичує тіло,

Що всіх молитв його один кінець,

І зойків всіх, і стогнань всіх: “О боже,

Спаси мене від людської любви!”

І звільна він почав марніти, таять

І чахнути. І заболіло знов

Вітцівське серце. Що робить? Як радить?

Памфилій мисль щасливую піддав,

Сказати краще: виразив лиш те,

Що здавна в серці батьковім дрімало:

“Женить його. При боці любої

Дружини віджиє у нього серце!”

Пречудний ранок був, сміялось небо,

Співали пташки, запах дихав з цвітів

Іскрилася роса на всіх листочках,

І все кругом будилось, гомоніло

Величну пісню: Уіуеre memento! ‘

Лишень Валентій по безсонній ночі, •

Проведеній в молитві, наче труп,

Ходив-бродив в тім жизні океані,

На всю красу глядів завмерлим оком.

В зболілім серці, наче темна гадь,

Клубились сумніви, понурі думи.

Аж ось до нього батько підійшов

І, руку на плече його поклавши,

Сказав: “Мій сину, що з тобою дієсь?

Поглянь вокруг! Красуєсь і пишаєсь

Усе в природі, тішиться життям,

Росте і множиться! Лиш ти, мов квітка

Підтята, в’янеш! Сину любий мій,

Покинь ті думи чорні! Глянь на сивий

Мій волос! Небагато вже осталось

Мені до гробу. А я так сердечно

Бажав ще бачить своїми очима

Тебе вітцем, родини головою!

Так гаряче бажав дожить потіхи -

Гойдать дітей твоїх в обіймах своїх!

Невже ж ти хочеш вік свій молодий

Згирити в самоті? Невже ж не жаль

Тобі вітця, не жаль і тої, сину,

Що задля тебе тілько протерпіла

І людський поговір стягла на себе?

Ей, сину, сину, гріх тобі тяжкий

Отак робити! Бог же сотворив

Людей на те, щоб множились, росли

І спільно, у любві його хвалили!”

Давно вже ждав Валентій тої мови,

Давно лякавсь її! А все ж тепер,

Почувши те сподіване, зжахнувся,

Немов на гадину ступив. Та що ж!

Хоч як він досі духом хоробрився,

Хоч [а] на опір готувавсь, – тепер

На батькові слова не міг нічого

Найти сказать. Заколупнув старий

Синівське серце своїми словами,

Не так словами, як слізьми, що, мов

Горох, сплили на бороду сріблисту.

“Не плачте, тату, все зроблю для вас!” -

Сказав Валентій і аж сам злякавсь

Тих своїх слів, – та вже було запізно.

“Мій сину! Любий! Ох, як я щасливий!

Ходи, ходи, вона там, бідна, плаче!

О сонце ясне, радуйся зо мною!

О боже, з серця дякую тобі,

Що ти сповнив мої усі бажання!

Ходи, мій сину! Нині, нині ще

Обручимо вас. Радість, радість нам!”

І, сам себе не тямлячи, побіг

Старий, задихавшись з утіхи, в дім.

У всіх закутинах зчинивсь гармидер

І втішний гомін; зароїлось в домі,

Обручну учту кинулись готовить,

Гостей просити, ладити дарунки.

Лишень Валентій по відході батька

Остався сам, і руки заломав,

І простогнав, мов під обухом ката:

“Що я зробив, що я зробив, о боже!”

Смеркалось. Свічі в домі запалали,

В їдальні гості шумно залягли,

І музика чудова задзвеніла,

А наречена пара молода

Посередині в вінцях, пишних строях

Приймала дари. Лиця Сільвії

Горіли щастям; німо і понуро

Додолу очі похиляв Валентій.

Скінчився обряд – учта почалась,

І він, як скоро здужав вирватись,

Полетів в сад. Сріблистий місяць тихо

Чарівне світло лив на сонну землю.

Збентежений, тремтячи весь, Валентій

На землю кинувсь. “Боже, боже мій!

Так ти мене оставив! Прикуваєш

Мене до світу, до гріха, до жінки!

Ти... ти ненавидиш мене, не хочеш,

Щоб я спасений був! О боже, змилуйсь,

Спаси мене! Пошли мні наглу смерть...

Ні, ні, – не смерть! Позволь спокутувать

Гріхи! Пошли мені таку недугу,

Щоб всі вони злякалися мене,

Щоб, дивлячись на мене, серця їх

Стинались ледом, щоб їх руки мліли,

Заким до мене доторкнуться, щоб

В обридження і страх змінилась їх любов!”

І диво сталось. Враз здалось йому,

Що вся земля смертельно застогнала,

Що безкінечний біль прошиб її,

Такий могучий, що в одній хвилині

Усі живії твори умертвив.

Одно зітхання – і ціла земля

Осталась тільки величезним гробом,

Мільярдами бездушних трупів повним.

Валентій зірвався на рівні ноги,

Повів довкола блудними очима...

Як тихо, глухо!.. І ніщо не видно...

Не бовваніє в далі Капітолій,

Не видко мурів батьківського дому, -

Пустиня, рівно! І немов моряк,

Що сміло відкрива краї незнані,

Так вдаль летять його свобідні очі

Із краю в край. Поля, ліси, і гори,

І море, й сушу обнімають. Всюди

Пустиня, смерть. Він віддихнув свобідно.

Но що се? Десь на другім краю світу,

В нутрі мов найпустішої пустині,

Щось двигаєсь, здіймається, росте,

Страшне, таємне. Наче чорна хмара

Клубиться, воздух весь пройма грозою,

На крилах вихру копотить до нього.

Валентій дарма напружає очі,

Вкладає в них всю силу духу свого:

Хоч проникає землю всю наскрізь,

А хмари тої проникнуть не може.

Вона зблизилась, заслонила небо

І тягарем страшенним налягла

Валентію на душу. Він аж весь

Подавсь додолу, мов та деревина

Під снігом. Втім підвів нечайно очі

І бачить: перед ним стоїть панич

В тіснім хітоні, з розкудовченим

Волоссям, з піною кровавою

В устах, з посинілим лицем страшенним.

“Лиш ти один остався ще живий,

А другий я, – промовила поява, -

Но нам замало місця на землі

Обом. Борімось на життя і смерть!”

“Зачим мені боротися з тобою? -

Сказав Валентій. – Чи ж не мож нам жити

Обом самотньо? Я тебе не знаю,

Ані твоєї смерті не бажаю”.

“Не знаєш мя, а прецінь в серці твоїм

Я викохавсь і виріс! Я – ненависть

До всіх людей! Борись, борись зо мною!

Я не стерплю, щоб жив хто ще, крім мене!”

“Ім’ям господнім заклинаю тя,

Демоне клятий, уступись від мене!”

“Га-га! Ім’ям господнім заклинаєш.

А сам о мене господа просив!

Його ім’ям приходжу я до тебе

І те несу тобі, о що благав ти!”

І вдарила страшенная поява

Його в грудь п’ястю. Від удару того

Спинилось серце в своїм скорім руху,

Застигла кров, посиніло лице,

Кровава піна стала на устах

І завернулись у орбітах очі.

Мов труп, на землю покотивсь Валентій

І так лежав, мертвий, заціпенілий.

Тоді коліном приклякла поява,

Притисла, що аж кості затріщали,

І, нахилившись над його лице,

Щось тихо шепнула йому до уха,

Таке страшне, глибоко таємниче,

А так пекуче, мов жало оси,

Заправлене в пекельную отруту.

І верглось враз Валентієве тіло,

Як мечесь ящірки відтятий хвіст,

І почали всі сустави пручатись

І кидатись, о землю бить собою

В страшенних судорогах. Руки рвали

Траву і зілля; скреготали зуби,

А з здавленої груді добувавсь

Звірячий, дикий, прошибливий голос.

В землі вже яму вибив під собою,

З-під нігтів рук повиступала кров,

І піною покрилося лице,

Коли вкінці поява відступила

Від мученика. Зціплий, недвижимий,

Посинілий, страшенний, він лежав,

Мов труп. Лиш звільна підносились груди,

Свій обіг звільна починала кров,

І довгих хвиль було потрібно, щоб

В болющім тілі знов затліла іскра

Життя, і мислі, й тямки. Звільна, тихо

Валентій встав, хитким, непевним кроком

Ступив наперед і спинився знов.

У голові його була пустиня:

Що сталось з ним – не тямив. Все від хвилі,

Як кинувся на землю, просячи

Недуги в бога, потонуло в чорну

Тьму забуття. Лиш біль лишився лютий,

Якийсь таємний, невловимий біль,

Котрого він не знав причини й місця.

Страшна утома тіла ще зміцняла

Той біль, хоч се був біль душі, не тіла.

І враз йому неясно пригадалась

Страшна поява, що боролась з ним,

І пригадалось, що якісь страшні

Слова вона йому шептала в ухо,

Що від тих слів душа його замерла

І тіло заметалося, мов кождий

Сустав в нім рвавсь від цілості осібно,

І що слова ті – се причина болю.

Жало, що й досі в рані ще стримить.

Та що се за слова? Який їх зміст?

Він дарма хору думку напружає,

Ворушить споминки! Немов залізна

Стіна довкола слів тих засклепилась,

Добратися до них ніяк не може.

І, сам себе не тямлячи, в задумі

Повільним кроком він у дім пішов

І в залу, повну гостей, світла, шуму

І радості, вступив, мов дух Ереба.

Один лиш крик смертельної тривоги

Пройшов по гостях, остовпів отець,

Зомліла Сільвія на вид його.

Блідий, розхристаний, з лицем кровавим,

З розкудланим волоссям, в порваній

Одежі, з впертими наперед себе

Очима, він стояв хвилину в дверях,

Немов нагадував, де він зайшов,

Мов дивувавсь, чого помовкли так

І побіліли й затремтіли всі.

Відтак повільно, мовчки перейшов

Півперек зали й сів коло невісти.

Мов ангел смерті пролетів над домом,

І замахнув мечем, і перетяв

Усі живі нитки, що серце з серцем

В’язали, – так нараз почули гості

Якусь відразу, страх, обридження

До мученика. Мовчанка засіла

Мертва на місце радості; музики

Утихли, світла гаснуть почали,

І гості тихо, боязно розповзлись

Із зали. Німо, миючись сльозами,

Не оглядаючись, пішла вкінці

І Сільвія. Лишень отець старий

З розбитим серцем, у страшеннім горі.

Котрого сам не розумів, не збаг,

Остався з сином, що все ще сидів

Німий, недвижний, витріщені очі

Впер в одно місце і всі сили духу,

Всі мислі й нерви напружав і мучив,

Щоб відгадати демонські слова.

Отець сидів і не зводив очей

З його лиця, і холодом у нього

Стиналось серце, і не шевелились

Уста сказать хоч словечко до сина.

Неначе чув, що бездна створилась

Між ним і сином і що вже ні сльози.

Ні молитви, ні жертви бездни тої

Не замостять. Вкінці підвівся, встав,

І хусткою обтер лице кроваве,

І слуг покликав, щоб обмили пана.

Відтак, задуманого, взяв за руку

І в ліжко, мов дитину, положив,

І хрест зробив над ним, і рік: “Засни!”

А сам всю ніч без сну над ним просидів.

О серце батька! Ти, як звід небесний,

Такий всеобнімаючий, просторий!

Такий чудово чистий, лазуровий,

Коли всміхається до нас весною!

Такий могучо-потрясаючий,

А враз і благодатний, оживлющий,

Коли в літную спеку громи шле,

І бурю, й дощ і дрожжю наповняє

Слабії твори, але чистить воздух

І освіжає землю, кормить ріки.

Такий в важкій задумі сумовитий,

Коли вмира дитя його любиме,

Чудове літо, і такий старанний,

Коли вкрива дрімаючу дочку,

Царицю землю, в чисті, білі ризи,

Щоб свіжа, ясна, пробудилась знов!

О серце батька! Як же велична,

Здорова, сильна, покріпляюча,

До жертви скора, фальші несвідома,

Глибока й тиха враз твоя любов!

На другий день заплакана, тремтяча

Прибігла Сільвія; їй думалось,

Що вже Валентія в живих не взрить.

А він, проспавши ніч усю спокійно,

Встав хоч блідий, та май зовсім здоров,

І навіть вираз дикий, боязкий

З лиця вступив, лиш дивная задума,

Мов шукання напружене за чимсь,

Чого найти не можна – надавало

Лицю його несамовитий вираз,

Він Сільвію ввічливо повітав,

Спокійно, хоч без жару, споминав

Вчорашнє свято; про страшний кінець

Не згадував, здавалось навіть їй,

Що й сам о нім не тямив він зовсім.

І взагалі балакав так розумно,

Так неподібне до недавнього

Нелюдсько-аскетичного жаргону,

Що серце Сільвії, зморожене

Вчорашньою кровавою марою,

Мов віск м’який, знов таять почало

І липнуть до Валентія.

Минуло

Так кілька день; вже й батько силувавсь

Втішатися надією, що все те

Ще добре буде, – хоч глибоко в серці

Якийсь зловіщий голос не втихав,

Віщуючи нове, ще тяжче горе.

Аж вечір раз, коли у розговорі

Сиділи всі в світлиці: батько, син,

І Сільвія, й Памфилій, – встав Валентій

І поспішив у сад, мов звав го хтось,

Мов щось забув і квапився найти.

Стривожені поглянули на себе

Оставшіся в світлиці; мовчки ждали,

І серце в груді замирало всім.

Аж через півгодини увійшов

Валентій. Боже, як він виглядав!

Се не Валентій був, а труп, руїна,

Недобиток, котрого лиш зняли

З хреста. В розбитім і кровавім тілі -

Здавалось, ледве що держиться дух,

А на лиці така виднілась мука,

Таке розпучливе напруження

І безнадійність відгадати те,

Над чим томилися всі сили духа, -

Що з уст усіх один лиш вирвавсь зойк,

Один болющий окрик. У нетямі

Ішов нещасний. Кинулись до нього,

Обмили тіло, зсиніле і збите,

Олійками понатирали, мовчки,

Мов хореє дитя, на постіль завели,

Де зараз сон мертвий його обняв.

Не можучи сказати ані слова,

Всі троє у несказанній тривозі

Гляділи перед себе. Лютий біль

У серці Сільвії слізьми розлився,

І не найшов ніхто для ней потіхи.

Аж як самі собою вгамувались

Дівочі сльози, обізвавсь Памфилій:

“Страшна, над всякий опис се страшна

Недуга! Демон злий якийсь узяв

Над ним свою прокляту власть. Та праве

Життя його ламає власть бісівську,

Тож біс, як злодій, лиш вночі, часом

На нього із-за угла нападає.

Молитва й піст – отеє ліки нехибні

На демонів таких. Молімся всі,

Пильнуймо чутко кождий крок його,

А демон злий до нього не приступить”.

Як потопаючий за стебелину,

Так нещасливий батько за ту раду

Вчепивсь. В свій дім Памфилія спровадив

І упросив його – не відступати

Від сина день і ніч. Не спротивлявсь

Валентій тому, а розумні, щирі

Памфилія розмови звеселяли

Його понуру душу. Лиш часом

Якесь таємне, страшне остовпіння

На нього вечорами находило,

Він, мов крізь сон, кричав: “Іде! Іде!”

І блід, і синів, деревів увесь.

Але Памфилій не теряв відваги,

Моливсь, співав, кропив, а рівночасно

Насилу з батьком рушав, скоботав

Валентія і тер холодні руки,

Аж поки той не приходив до себе.

Пройшов так місяць в вічній боротьбі,

І хоч не мав за весь той час Валентій

Ані одного нападу такого,

Як перші два, то все ж за місяць той

Подався, одряхлів, ослаб і тілом,

І духом. Де поділась та краса,

Та ясна, свіжа, привітна поява,

Що чарувала всіх! Де дівсь той ум

Мислячий, бистрий! Скулений, блідий,

З тремтячими колінами, потусклим,

Зів’ялим оком, звільна, наче тінь,

По мармурових залах безучасно

Валентій плентавсь. Порохом припали

Його любимі книги. Під дверми

Надармо ще стогнали день від дня

Недужі: висхло джерело води

Цілющої, погиб лікар великий!

Лиш батько ще надії ке теряв,

І Сільвія його не покидала.

А вечором, коли пора страшна

Зближалася демонських нападів,

Всі троє обсідали коло нього

І в розговір живий його втягали,

Щоб ум його насилу відтягти

Від темної задуми; то часом

Читала Сільвія Арістофана

Та інші твори веселі, смішні,

Щоб оживити застигавшу кров!

І, бачилось, усе те помагало,

Та хоч щовечір майже чулось їм

В очах, лиці Валентія тривожнім,

Що пролітав над ним зловіщий демон,

То все присутність їх його прогнала.

Аж раз – понурий був, проклятий вечір.

Жаркий сироко віяв із-над моря

І віддих запирав в здоровій груді,

Лягав, мов змора, на кожніське серце.

Від рана вже непокоївсь Валентій,

Весь день не їв нічого, все ходив

По всім будинку, наче навіжений,

Заглядував у всі кути, всі скритки

І сам себе про щось розпитував.

То знов в розпуці руки опускав

І скрикував: “Дарма, дарма, не можу!

Не пригадаю! Боже, як болить!

Слова, слова! Три слова лиш згадати,

А все мине, спокій поверне, щастя!”

Надармо батько у страшній тривозі

За ним ходив, розпитував і тішив,

Памфилій дармо всі псалми святі

Переспівав і окропив весь дім!

Чим нижче сонце, наче кров червоне,

Хилилося з полудня, чим густіший

І гарячіший залягав туман,

Чим дужче і глухіше вітер вив,

Тим неспокій Валентія збільшався.

А як у морі сонце потонуло,

Він став і попрощав його рукою:

“Прощай, о сонце, вже тя не побачу!”

З кутів високі тіні піднялись,

І звільна поповзли по всіх покоях,

І залили собою весь простір.

Немов осуджений на смерть, тремтів

Валентій, на потіхи всі глухий,

Широко витріщеними очима

Шукаючи когось в просторі темнім.

А втім, посинів і, руками очі

Закривши, крикнув: “Ох, іде вже, йде!”

“Оружжя на диявола хрест твій!” -

Кричав Памфилій і кропив щосили, -

Між тим отець і Сільвія взяли

Валентія за руки, мов бажали

Його собою заслонить, но чули,

Як він в руках їх костенів, холов.

Пройшла так хвиля. Той страшенний вираз

Що на лиці Валентья малювавсь,

Показував, що наближаєсь хвиля

Самого нападу. Нараз він скрикнув

Нелюдським голосом і стрепенувсь

Так, що попадали, немов снопи.

Отець і Сільвія – і він упав.

І почалась найтяжчая година,

Якої лиш в житті вони зазнали,

Година мук пекельних, крику, стону

І скреготу зубів, важких ударів

Всім тілом, головою й грудьми

О гладкий камінь. Мов закаменілі,

Стояли зрителі, в німій тривозі

Гляділи на те конання страшенне

Того, хто був так дорогим для них.

Часом здавалось, що в безмірних муках

Пручаєсь він і силується встати,

Щось спутаним белькоче язиком

І судорожне рвучими руками

Б’єсь в грудь, в лице, показує кудись.

Но все те, мов у гарячковім сні,

Мішалось, млилось перед їх очима

І ледом в жилах їх стинало кров.

Вкінці ослабли кидання його,

Лиш грудь ще віддих піднімав слабий

І кров’ю зайшлі очі так благальне,

Так жалібливо вперли погляд свій

В Памфилія, що той, мов духом пертий,

Прикляк і тихим голосом тремтячим

Зачав співати: “Упокой, владико,

Созданіє твоє!”

Немов таємна сила

Розбила лід на серці батька й діви, -

І розляглися голосні ридання,

Нарікання, мольби й закляття ніжні, -

І серед тої сутолоки звуків,

Посеред тих, що так його любили,

Мов свічка, тихо, звільна згас Валентій.

Та демон той, котрого випросив

На себе він, з ним разом не помер,

Але піщов по світі. В нерви, в кров

І кості своїх жертв засіяв він

Страшнеє сім’я. Батько, і Памфилій,

І Сільвія, і все потомство їх

Погибли тою ж смертю, що й Валентій.

І потяглась страшенна нитка муки

Від них по всьому світу. І прозвали

Ту таємничу, лютую недугу

Недугою Валентія святого.

Століття йшли, лавиною тяжкою

Котилось горе по серцях людей,

Котились муки, болі і терпіння,

То слабнучи, то зміцнюючись знов.

Царила тьма, світало світло правди,

Боролось зло з добром, а людський дух

Боровсь з терпінням і чимало мук

Улагодив, усунув, лиш на ту

Недугу досі не найшов ліку.

Но він найде його! Століття йшли,

І кров лилась під зубцями коліс,

В огні кострів живе шкварчало тіло,

В ім’я любви господньої царила

Ненависть до людей і до природи.

Тоді Валентія святого демон

Багате жниво мав! Сотками тисяч

В його страшнеє царство перлись люди.

А другі тих, котрих він катував,

Домучували як чарівників, -

Страшні картини, від котрих повік

Стинатись буде кров у людських жилах!

Століття йшли, світало світло правди,

Пануюча ненависть, наче тьма

Нічна – поблідла, власть втеряла, розійшлась,

І віджила погорджена любов.

А разом з розсвітом нового дня

Ослабла й сила демона страшного.

Мов тінь іще волочиться він нині

По світі, та рука його не здужа

Такі могучі завдавать удари,

Як за панування ненависті.

Він жде пори, коли в новій красі,

Мов сонце ясне й теплеє на небі,

Любов всеоб’ємлюща і вселюдська

Поміж людьми вцариться на землі, -

І буде се його послідня хвиля,

Бо рани, що ненависть завдала,

Одна лишень любов згоїти може.

Грудень 1885 – 1886