Текст книги "Хазяїн"

Автор книги: Иван Карпенко-Карий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

ДIЯ ДРУГА

Сад: ганок, клумби, ослони.

ЯВА I

На сценi нема нiкого. По хвилi за сценою чуть голоси: "Ми не собаки, – i собак краще годують! Може, хазяїн i не знає!" Входить юрба робочих.

Петро. Ходiм до-хазяїна, нехай побаче, яким хлiбом нас годує Лiхтаренко. А ось i борщ– голощак! (Показує глечик.)

Дем'ян. Нiчого не поможе! Краще знiмемось отак, як єсть, усi, й другi за нами, та ноги на плечi й гайда!

Петро. Не вигадуй! Нiхто не прийме на роботу, а тим часом Лiхтаренко приведе нас сюди силою.

Дем'ян. Так ми знову покинемо!

Петро. Тодi посадять? I ми тiлько лiто прогайнуємо. Нi. Будем скаржитись. Коли хазяїн нiчого не зробе, поїдем до начальства. Я ходи знаю. Торiк у Чобота було. те ж саме.

Дем'ян. Ну i що ж, помогло?

Петро. А все ж таки у борщ почали кришить картоплю, а борошно для хлiба сiяти на густiще сито i краще випiкати.

Дем'ян. Поки обробились, а пiсля Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслуженi грошi та й повтiкали, а вiн тодi й не скаржився, бо йому ковiнька на руку: мед собi зоставив, а бджiл викурив з улика. Тiкаймо краще, поки ще скрiзь робота є.

ЯВА IІ

Тi ж i Фе ноге н (на ганку).

Феноген. Що за гвалт, чого вам, iдоли, треба?

Дем'ян. (з гурту). Сам ти iдол!

Феноген. Ану, вийди сюди, хто то смiливий обзивається?

Дем'ян. (з гурту). Вченi. Зачинщика хочеш? А дулю? Краще ти йди в гущу, то, може, розм'якнеш.

Петро. (до гурту). Та цитьте!.. Дiло є до хазяїна. Викличте хазяїна.

Феноген. Що за бунт, чого вам треба?

Всi. Хазяїна!

Феноген. Та не кричiть так, бодай вам зацiпило! Хазяїн в городi.

Петро. Ну то хазяйка, може, є?

Феноген. Хазяйка у вас на кухнi є.

Петро. Нам панi-хазяйку викличте.

Феноген. А бодай ви не дiждали, щоб я для вас панi-хазяйку тривожив, вони у нас хворi.

Дем'ян (з гурту). Бреше, старий пес!

Феноген. Щастя твоє, що я не чую добре, що ти там варнякаєш!

Дем'ян (з гурту). Бодай же тобi так заклало, щоб ти й зозулi не почув!

Феноген. Виходь сюди! Виходь! Я тобi покажу, як такi слова говорить…

Петро. Якi слова? То вам почулось, ви ж глухi,дядюшка?

Дем'ян. (з гурту). Глухий, як "дай", а "на" вiн добре чує!

Феноген. Гайда на роботу!

Всi. Хазяйку давай!!

ЯВА III

Тi ж, Марiя Іванівна i Соня.

Марiя Іванівна. Що тут таке?

Феноген. Бунт! Гей, Харитон, махай за Лiхтаренком!

Петро. Цитьте всi! (Виходе вперед.) Нiякого бунту, панi хазяйко, ми не робимо, а тiлько просьба до хазяїна, а як хазяїна нема, то до вас. Гляньте, яким хлiбом нас годують, гляньте, який борщ нам дають!

Соня. (взявши хлiб). Боже мiй! Мамо, невже це хлiб? I такий хлiб у нас люде їдять?

Марiя Іванівна. Я не знаю, доню, перший раз бачу. Менi до цього нема дiла!

Петро. Згляньтесь, панi i панно! Хiба це хлiб? Це потембос! Пополам з половою, поки свiжий, то такий глевкий, що тiлько коники лiпить, в горло не лiзе, залiпляє пельку; а зачерствiє, тодi такий твердий', як цегла, – i собака не вкусе.

Дем'ян. Таким хлiбом можна з пушки-маркели стрiлять у неприятеля!

Соня. Мамо!

Марiя Іванівна. Я не знаю…

Соня. (до Феногена). I ви, Феноген, не знаєте, i нiхто не знає? Чого ж ви мовчите?

Феноген. Це не ваше дiло, Софiє Терентіївно!

Соня. Як не моє дiло? Як ви смiєте так казать? У мене все тiло труситься вiд жаху, що у нас таким хлiбом годують людей; може, й тато не знає, а на нього будуть говорить, що велить таким хлiбом годувать робочих; зараз менi йдiть i велiть, щоб хлiб був хороший. Я сама буду ходить на кухню… Я не знаю, як його зробить, щоб вiн був добрий, але я розпитаю, навчуся, я не дозволю, щоб так людей у нас годували!!!

Всi. Спасибi вам, панночко!

Петро. Пошли вам боже щастя, що ви заступаєтесь за нас. А ось борщ, гляньте: сирiвець зварять, посолять, замнуть пшоном – i готово! Анi бурячка, анi картоплi в ньому нема.

Соня. Я все зроблю, щоб вас годували кращеi

Всi. Спасибi!

Iдуть.

З гурту: "Добра душа, а старий чорт язика прикусив".

Вийшли.

ЯВА IV

Феноген, Марiя Іванівна i Соня.

Соня (до Феногена). Зараз прикажiть, щоб назавтра i хлiб був хороший… Мамо, що йому треба, щоб вiн був хороший?

Марiя Іванівна. Треба сiять. Це несiяний, i зерно було нечисте.

Соня (до Феногена). Щоб чистили, щоб сiяли i в борщ щоб картоплю i буряки клали!

Феноген. Як тато приїде, то ви йому скажете, – я не смiю перемiнять його приказу.

Соня. Неправда, неправда! Я не вiрю, щоб тато приказував так людей годувати! Мамо! Скажiть ви своє слово!

Марiя Іванівна. Я не знаю, дочко, я до економiї не мiшаюсь.

Соня. Мамо, голубко, треба мiшатись, бо люде нас про-кленуть! У нас стiлько всякого хлiба, як води в морi, i весь хлiб люде заробляють, вони повиннi їсти за свою працю найкращий хлiб! Адже ж так, мамо?!

Марiя Іванівна. Так, дочко, тiлько я не знаю… А от i тато приїхав!

Феноген (про себе). От вiн тобi, щеня, покаже хлiб! (Iде назустрiч.)

ЯВА V

Пузир несе покупку. Феноген, поцiлувавши його в руку, бере покупку. У Пузиря борода пiдстрижена i видно на шиї орден.

Марiя Іванівна. Не говори, дочко, про хлiб, може, тато з дороги гнiвний, а ми виберем час i скажем йому.

Соня. Не можу, мамо, ждать! Треба зараз говорить, щоб люде завтра їли i добрий хлiб, i кращий борщ!

Пузир. Здоровi були! Грiєтесь на сонечку, ну й я посидю з вами.

Соня. (цiлує його в руку). Як вам їздилось, таточку?

Пузир. Нiчого, добре.

Марiя Іванівна. Що це ти зробив?

Пузир. А що?

Марiя Іванівна. Бороду пiдрiзав, чи що?

Соня. I справдi… Для чого ви, таточку, пiдрiзали бороду?

Пузир. Для чого пiдрiзав? Ха-ха-ха! Хiба ви нiчого не бачите?

Соня i Марiя Іванівна. Нi, нiчого!

Пузир. Ото слiпi! Так гляньте сюди. (Показує на шию.) Що це?

Марiя Іванівна. Хрест!

Пузир. Хрест! Та який хрест?

Соня. Орден.

Пузир. Станiслава второй степенi на шию!

Феноген. (пiдходе). Дозвольте поцiлувать!

Пузир. Цiлуй! – Феноген цiлує орден. – Получив награду за приют.

Марiя Іванівна i Соня. Поздоровляємо! Поздоровляємо! (Цiлують.)

Марiя Іванівна. А все ж таки я не розумiю: для чого ти бороду попортив?

Пузир. Нiколи ти не догадаєшся, все тобi треба в рот покласти. Орден на шию – розумiєш?

Марiя Іванівна. Розумiю i бачу, що на шиї…

Пузир. Тепер i ти бачиш, i всяке побачить, що на шиї орден; а як була довга борода, то закривала, i нiхто б не побачив! Для чого ж його носить, коли його не видко? Прийшлося пiдрiзать трохи бороду. Розумiєш?

Марiя Іванівна. Тепер розумiю: щоб видно було орден!

Пузир. Так. Ну, а як вам здається: личить менi орден?

Марiя Іванівна. Боже, як гарно: зовсiм другий чоловiк!

Феноген. Так наче iсправник!

Пузир. Ха-ха-ха! О, я й забув. (Показує пакунки.) Це тобi, доню, на плаття купив. Будучи оце в городi, зайшов по дiлу в магазин до Петра Тимофiйовича… От де торговля так торговля: людей, людей – протиснутись не можiш… п'ять магазинiв, гуртовий склад – i скрiзь повно купця.

Марiя Іванівна. Щасливий Петька!

Пузир. Еге… I в магазинi зустрiвся я, знаєте, ненароком з начальницею гiмназiї, купувала своїй дочцi на плаття i причепилiїся, щоб i я тобi купив такого самого. Якесь дуже новомодне, каже, розхватають, а я, каже, хочу, щоб у Сонiчки було таке саме плаття! Вона тебе дуже любить. Найкраща, й найрозумнiша, каже, моя воспитаниця!

Марiя Іванівна. А як же не краща, коли по скiнченню дали золоту мендаль!

Пузир. Петрушка! – Входе хлопець. – Вiзьми i вiднеси в кiмнату. Ми потiм роздивимось. Хлопець бере у Феногена покупку i пальто та й несе у хату.

Соня. Спасибi, тату! (Цiлує його.)

Пузир (гладить її по головi). Розумна головка!.. Ну, що ж тут нового?

Феноген. Все благополучно.

Пузир. Слава богу!

Соня. Нi, тату, не все благополучно!

Пузир. А що ж тут сталось?

Соня. (подає йому хлiб). Гляньте!

Пузир. (розглядає). Хлiб!

Соня. I таким хлiбом, тату, у нас робочих годують!

Пузир. Скрiзь у хазяйнiв, по всiх iкономiях, дочко, однаковий – отакий, як бачиш!

Соня. Нехай другi годують, чим хотять! Це не може буть для нас зразком! Таким хлiбом грiх годувать людей, тату!

Пузир. Робочого чоловiка не можна, моя дитино, нагодувать іншим, бiлiшим хлiбом: вiн буде раз у раз голодний. Робочий чоловiк, мужик, не любить бiлого хлiба, бо вiн i не смашний, i не тревний. Оце самий настоящий хлiб для робочих! Питательнии, як кажуть лiкарi!

Соня. Та це не хлiб, тату, це кирпич! [1]1
  Кирпич не єсть цегла, а сухий кізяк, котрим топлять у херсонщині печі. (Прим. автора).


[Закрыть]

Пузир. Бог зна що вигадуєш! Якого ж ще хлiба треба? (Хоче одламать – не ламається, хоче одкусить – не вкусе.)

Соня. Бачите: нi вламать, нi вкусить!

Пузир. Треба розмочить!

Соня. Тату, мiй лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлiбом. Недурно казали в гiмназiї, що у нас людей годують гiрше, нiж свиней; насмiхались, я плакала i запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, i вся моя душа тремтить! Тату, рiдний мiй, коли ви любите мене, шануєте себе, то велiть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать i бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрiзь судять, проклинають, менi нiщо не буде мило, життя моє буде каторгою!!

Пузир. Ну, годi, годi! Заспокойся. Я звелю, щоб харчi були кращi. Iди проходись по садочку, заспокойся, заспокойся! Стара, йдiть удвох…

Соня i Марiя Іванівна пiшли в палiсадник i зникли в саду.

ЯВА VI

Пузир i Феноген.

Феноген. Поки ще казенного назначать, а ми вже дiждалися свого iнспектора… Бiда!

Пузир. Лiхтаренко таки дуже вигадує на хлiбовi. По вiдомостi, певно, показує чистий, а дає – бач який. Справдi не вкусиш! Та й не час тепер таким хлiбом годувать: ще покидають робочi, возись тодi з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хлiб можна давать тiлько з першого сентября, як обробимось: тодi половина строкових не ви-держе, повтiкає, а жалування зостанеться в кишенi… Отак, скажи йому, розумнi хазяїни роблять! Перекажи зараз Лiхтаренковi, щоб такий хлiб давав тодi, як доробимось, а тепер нехай годує краще i в борщ картоплю нехай дає. Розтривожили менi дитину!..

Феноген. Ага! А я казав: Соня – це вам не Катя! Та мовчала до смертi, а цю не переможеш, що захоче, те й зробе!

Пузир. У мене вдалась!

Феноген. Нi, не те… гiмназiя, золота мендаль… От i вийшов iнспектор!

Пузир. Ну, нiчого бурчать! Роби, що велю!

Феноген. З такою нiчого не зробиш. Не пiде вона за Чобота, а пiде за кого схоче.

Пузир. Не твоє дiло!

Феноген. (iдучи). Гiмназiя, золота мендаль – от i дiждались, нажили iнспектора!

ЯВА VII

Пузир (сам). Нема вже у мене того духу, що колись: постарiв, полохливий став. От приняв вiд Петьки Михайлова дванадцять тисяч овець, восени чистої прибилi двадцять тисяч, а тривожусь. Нема-нема та й подумаю: а що, як Петька вскочить у злоснi! Не такий же й Петро, щоб ускочить, – це iдол в комерцiї, а тривожусь… Постарiв, полохливий став!.. Перше йшов за баришами наослiп, штурмом кришив направо i налiво, плював на все i знать не хотiв людського поговору, а тепер такий пустяк – тривожить! Знову, дочка тiлько сказала, що над нею смiялися в гiмназiї, i мене аж у серце кольнуло. Люде знають про мене бiльш, нiж я думав… Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав мiж люде виходить, i треба оглядатись, що люде скажуть. I без людей погано, i з людьми погано… Не можна інакше (помацав орден): кавалер! (Пiшов.)

ЯВА VIII

В палiсаднику показуються Марiя Іванівна i Соня. Соня з лiйкою.

Соня. Я заспокоїлась, мамо; буду поливать квiтки, полоть грядочки, а ви йдiть – одпочиньте.

Марiя Іванівна. Дитино моя кохана! Вiд розмови з тобою я бадьорнiща стала, нiж зранку. Ти така смiлива, така розумна та так гарно говориш, що я, слухаючи тебе, молодiю. I я така була, доню, не думай собi! А життя, знаєш, помалу перекрутило! Ми були так собi хазяїни, з середнiм достатком, а тепер – де воно й набралось? Правда, тридцять п'ять лiт працювали, сильно працювали. Ми, дочко, нiколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна! А от ти инакше дивишся… може, й твоя правда! Пiду ж я справдi, поки до обiда – дещо перегляну (пiшла), поштопаю, полатаю.

ЯВА IX

Соня (сама). Боже, як важко було на душi! А от тiлько перший ступiнь зробила – i легко стало, мов крила виросли! Тепер буду слiдкувать, буду на кухню ходить, буду з татком скрiзь їздить, щоб усе бачить, щоб усе знать – як воно робиться… Таке велике хазяйство i все менi достанеться однiй, а я не знаю нiчого,не знаю, де тут зло, i не можу нiчого зробить доброго… Ой боже мiй! Це ж Iван Миколайович!

ЯВА X

Соня i Калинович.

Соня. Iван Миколайович! От спасибi! Яким вiтром?

Калинович. Пiвденним, теплим! Доброго здоров'я та боже поможи!

Соня. Спасибi! Сьогодня табель, здається?

Калинович. I празник для мого серця! Як же поживаєте, сiльська обивателько?

Сiдають на ослiн.

Соня. Ох, не питайте! Тяжко було через те, що не знала, що робить i як робить… I тiлько сьогодня випадково наскочила на стежку, i стало радiсно! Тепер радiсть моя ще виросла стократ, бо бачу вас, мiй дорогий учителю, i можу з вами подiлитись своєю радiстю.

Калинович. I я радiю, що бачу вас в такiм яснiм настрою. Ну, а пiсля цеї передмови розкажiть, яке ви найшли тут дiло?

Соня. Знаєте, Iван Миколайович, я задихалась перед цим великим хазяйським колесом; воно так страшно гуде i так прудко крутиться, що мимо мене пролiтали, мов у снi, самi тяжкi вражiння, i я навiть не могла розiбратись нi в чiм, а тiлько серцем чула, що тут навкруги мене робиться неправда, зло; а поправить, зупинить зло – несила, бо нiчого добре не розумiю! Тепер попала на стежку. I от перше всього взяла собi задачу: слiдкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далi, я увiйду i в саму суть!

Калинович. I суть задавить вас! Вона далеко страшнiша, нiж те невидиме колесо, що так лякало вас! Скажу вам, що тепер єсть iнтелiгентнi, чеснi хазяїни, сильнi духом, котрi борються з старою закваскою в хазяйствi, бажаючи постановити правдивi вiдносини мiж хазяїном i робiтником, але не знаю, чи їм це удасться! Таких борцiв ще мало, – правда, тiлько не вам ряди їх поповнять!.. Бог з ним, з хазяйством: трудно там правду насадить, де споконвiку у коренi лежить неправда! Краще ходiм поруч зо мною на корисну працю в школi. Правда, що й там трудно теж, а все ж таки ми труднощi переборем – на те є битi шляхи – i будемо мiж молоддю насаждать iдеали кращого життя! Будущина в руках нового поколiння, i чим бiльше вийде з школи людей з чесним i правдивим поглядом на свої обов'язки перед спiльною громадою, тим скорiше виросте серед людей найбiльша сума справедливостi!.. Простiть мене, Софiє Терентіївно: я забув, що ви вже не воспитаниця, i читаю сам лекцiї…

Соня. О, ви воскрешаєте у моїй пам'ятi днi першого знакомства… Я прийняла всi нашi iдеали i жажду, i шукаю, де менi їх до життя прикластц… А от i шлях ви показали, i поведете слiпу…

Калинович. А поки ми пiдемо своїм шляхом, добре i те, що ви задумали робити. Тiлько я не думаю, щоб вам це удалось. Тато не привик до тих iдеалiв, якi ви будете кому у вiчi тикать; у вас щохвилини буде непорозумiння, сварка… Ну, що робить? Це переходний ступiнь; ви ж, певно, казали татовi й мамi про наше власне дiло? Що вони?

Соня. Мама зна i рада, а татовi ще не казали. На татовi iменини ви приїдете i самi побалакаєте. Та ще захопiть Золотницького, – тато буде рад. Петро Петрович має на тата вплив… А тiлько ви не бiйтесь нiчого: я вас не зрадю – от моя рука!

Калинович (цiлує руку). Рука сильна, i опертись на неї можна. А як тато не згодиться?

Соня. Тодi я приїду в город i ми повiнчаємось, та й годi!

Калинович. Браво, рiшенiє радикальне!

Соня. Ходiм же поки що у хату. Я вам заграю, ви заспiваєте, а тато любе спiв.

Калинович. Ходiм. – Iдуть. – Я буду так спiвать, щоб ти… щоб ви…

Соня. Ну, ну, вже не поправляйся, говори "ти", для мене це приятно.

Калинович. Щоб ти у кожнiй нотi чула моє до тебе щире кохання!..

Соня. Отак саме i я буду акомпанiровать. А старi нашi будуть таять! Музика до всякого серця i до всякої душi однаково говорить своїм улесливим, чарiвним язиком!

Пiшли.

ЯВА XI

Лiхтаренко i Феноген (за сценою).

Феноген. Ой-ой-ой! Вийшли.

Лiхтаренко. Ой-ой-ой!

Феноген. Я вас не боюся!

Лiхтаренко. I я вас не злякаюсь!

Феноген. Побачимо!

Лiхтаренко. Побачимо!

Феноген. Що ви менi можете зробить?

Лiхтаренко. А ви менi що? Я не Зелепський.

Феноген. Я? Ха! Я дещо знаю. Скажу – i полетиш!

Лiхтаренко. I я дещо знаю. Скажу – i зостанусь, а Феногеновi в потилицю!

Феноген. Ти про мене нiчого не знаєш худого.

Лiхтаренко. I ти про мене нiчого не знаєш.

Феноген. А за буряки!

Лiхтаренко. А за валахи!

Феноген. Що – за валахи? Що? Ну, скажи!

Лiхтаренко. Перше скажи за буряки, а я починать не хочу.

Феноген. А хто при здачi бурякiв взяв з завода п'ятсот карбованцiв?

Лiхтаренко. Я взяв. Та не докажеш, не в тi взувся! А ти взяв за валахи з купця по гривенику вiд валаха – двiстi рублiв, i я докажу, бо маю лист вiд Крачковського!

Феноген. Я не брав – вiн сам дав.

Лiхтаренко. Еге! Не вмер Данило, та болячка вдавила! Слухайте, Феноген Петрович! Ви не сварiться зо мною, бо наскочила коса на "камiнь. Я не з тих, що бояться! Нi! Так i знайте. Берiть – я вам не заважаю, не заважайте й менi! Я не вiзьму по-дурному, а перше зроблю хазяїновi користь, а потiм i себе не забуду… Краще зробимо мiж собою договор: брать, де дають i де можна, а па менших звертать! От ви хотiли вигнать Клима – так i треба, щоб замазать очi за валахи, бо й вiн дещо знає, – тiлько вам це не удалося; хотiли нашкодить за пшеницю менi, та нашкодили Зозулi… Бо ви чули дзвiн, та не знаєте, вiдкiль вiн, постарiли, нюхало зопсувалося! За пшеницю я взяв теж п'ятсот рублiв, по пiвкопiйки з пуда, ану, докажiть… То-то! А якби ви були в компанiї зо мною, то я взяв би по копiйцi i вам дав би триста карбованцiв, а хазяїн взяв би не сорок тисяч чистоганом, а тридцять вiсiм… Чого ж йому ще? Дай боже повiк! Що, хiба не правда?

Феноген. Правда!.. Дивлюсь я на тебе i думаю: де ти такни узявся? От вiк прожив коло таких дiл, де кожний день одним великi баришi, другим грошi, а третiм, як кажуть, шишi, – а такого iдола, як ти, не бачив! Ми хоч крились i криємось, а ти говориш про те, що взяв чи вкрав, немов кому добро зробив!!!

Лiхтаренко. А як же б ти думав?! Що то за слово – украсти? Украсти можна тiлько коняку, вола i все те, що є живого i що готове вже лежить на свойому мiсцi. Я нiчого такого не беру, не краду – боже сохрани! Я так роблю: щоб все те, що є в хазяїна, було цiле i щоб менi була користь! Це комерчеський гендель! От я одберу вiд мужикiв оброчну казенну землю, вiзьму надiли в аренду, i мужики, оставшись без землi, будуть робить на нашого хазяїна, як крiпаки! Та щоб вiд такого комерчеського генделя не мать користi! Тодi б я лiчив себе послiднiм дурнем! Хазяїн хоче заробить, i я хочу заробить? Всi рвуть, де тiльки можна зiрвать, а я буду дивиться та завидовать, як люде багатiють? Я не такий! Завидують тiлько недотепи!

Феноген. I розумно, i правдиво! I де ти такий узявся? Лiхтаренко. Хазяїни викохали! Бачите, колись, кажуть, були одважнi люде на вiйнi, – бились, рубались, палили; голови котились з плеч, як капуста з качанiв; тепер нема таких страховий i вся одвага чоловiча йде на те – де б бiльше зачепить!.. Колись бусурманiв обдирали, а тепер своїх рiдних! Як на вiйнi нiкого не жалiли, – бо ти не вб'єш, тебе уб'ють, – так тут нема чого слини розпускать: не вiзьмеш ти, то вiзьмуть з тебе!

Феноген. Ну, поцiлуємся i будемо товаришами!

Цiлуються.

Лiхтаренко. Так краще! Знайте, що Петька Михайлов дуту свою торговлю i все хазяйство хоче зiрвать мiною банкротства. Банкротство – комерчеський гендель! Цим способом вiн обiкраде багато людей, а сам наживе мiлiон! Менi вже вiдомо, що i наш хазяїн взявся йому помагать i переганяє на свої степи дванадцять тисяч овець. Куртц – "етi нiкогда!", бо вiн дурень, а ми – "етi всегда!". При салганах будете ви – не ловiть же гав! Коли перше брали копiйку, берiть десять! Жалiтись не будуть, нема куди: тут вор у вора краде! Коли що треба, я поможу, зате ж, що б я не зробив, – помагайте! Що б ви не почули: кому i скiлько я дав одступного на торгах за оброчну казенну землю, за скiлько я пiдкупив полномочених i всю громаду вiддать свої надiли в аренду, – не ваше дiло!

Феноген. Я i слiпий, i глухий, i нiмий: роби, як хочеш, та мене не забувай.

Входе Зозуля.

ЯВА XIІ

Лiхтаренко, Феноген i Зозуля.

Зозуля. До речi я вас тут обох застав! Ви, Феноген Петрович, хазяїновi наговорили, а Порфирiй Аристархович, не заступились, i я зiстався осоромлений невинно i без хлiба!

Феноген. Тебе покарано для примiру, щоб другi бачили кару i боялись! А без страху – один вiзьме, другий вiзьме, потiм розоренiє; а ми всi хлiб коло хазяїна їмо… Бережи хазяйського добра, як ока: грiх великий потай брать з економiї.

Зозуля. Так я ж не брав, бога бiйтесь!

Лiхтаренко. То хтось другий взяв: з пальця ж не висмоктали.

Зозуля. То я за другого повинен страждать?

Лiхтаренко. А так. От тепер тебе розщитали, грiх покрився, все затихло, i хазяїн заспокоївся, не буде гризти других. Потiм, може, ще що пропаде, скажуть: Зозуля взяв, – а тебе вже нема, i знову тихо, i для других полегкiсть. Тут колесо так крутиться: одних даве, а другi проскакують!

Зозуля. У мене волосся на головi пiднiмається вiд ваших речей. Невже вам нi крихти не жаль мене, моєї честi i моєї сiм'ї? Я ж нiчого не взяв, i ще навiть не навчився красти, бо тiлько торiк з земледiльчеської школи вийшов. Ви ж цим псуєте навiк в моїм життi шлях: мене нiхто не прийме на службу!

Феноген. Приймуть! Нi доброго, нi злого атестата тобi не дадуть; публiкацiї об тiм, за вiщо тебе розщитали, нiгде не буде, то й мiсце, бог дасть, найдеш собi! Тiлько раю тобi: служи чесно, не паскудь своїх рук, то й ця вина тобi проститься; коли ж нас хто запитає: чого розщитали? – то i ми скажемо: сам не захотiв!

Зозуля. То це й уся порада? То й хазяїн те саме скаже?

Фєноген. Хазяїн сам сказав – розщитать тебе.

Зозуля. Боже мiй, боже мiй! Що ж я татовi скажу, що мати подума? Вони радiли, бiдолахи, що я на хорошому мiсцi, що буду їм помагать i менших братiв вивести в люде, i на тобi – прогнали, прогнали нi за що, а кажуть: украв! Боже мiй! Я украв! Та скорiше б у мене рука вiдсохла, нiж протягнулась до чужого, скорiще б мозок мiй висох в головi, нiж прошептав менi думку украсти! Невже нi в кого з вас не поворухнеться серце жалем на мої правдивi слова, що я так щиро вам кажу?

Лiхтаренко. Так говорять усi, кого приструнчить лихо. Звiдкiль же мiрку взять, щоб нею змiрять, що те, що ти говориш, – правда?

Зозуля. З серця, з серця чоловiчого повинна мiрка виникать, та тiлько серця в вас немає, а честь давно вже потеряли, бо ви самi злодюги i не повiрите нiкому, що вiн не краде так як ви. Бодай же дiтям вашим до всiх їх дiл таку, як ви до мене, мiрку прикладали! Кати бездушнi ви! (Пiшов.)

Лiхтаренко. Оце той дурень, що й в церквi б'ють!

Феноген. Смирився б, поплакав, походив, попросив, навколiшках попросив – i знову б прийняли; а вiн бач як носа пiднiма i так нас опаскудив, що коли б почув хто, то ще б подумав справдi, що ми злодiї…

Лiхтаренко. Таким дурнем колись i я був… А хто б тепер повiрив? Ха-ха-ха! Життя навчить. Молоде – дурне!.. Так я пiдожду в конторi, а ви про все доложите хазяїновi так, як слiд… Не забувайте тiлько нашої умови, тодi добре буде нам обом! (Пiшов.)

ЯВА XIII

Феноген, а потiм Калинович, Соня i Пузир.

Феноген (сам). Бачив я комерчеських людей багато, а такого iдола, як Лiхтаренко, ще не доводилося бачить!

Входять на крильце Калинович, Соня i Пузир.

Пузир. Знаете, я б на вашiм мiснi з таким чудовим голосом у нротодiякони пiшов: вiчний i не важкий кусок хлiба!

Соня. Учитель гiмназiї, тату, бiльш обезпечений, нiж протодiякон.

Пузир. Нi, дочко, протодiякон i обезпече-ний бiльше, i якось виднiще мiсто!.. А приятно, приятно ви спiваєте. Отакий у мене був колись чабан: як заспiває, то всi плачуть!.. Що ж, неграмотний, – а вже я його вивiв би в дiякони. Ай спiвав, ай спiвав! Як заведе, бувало, "Он з-за гори, з-за лиману"… А-а! Чудово спiвав!

Калинович. Де ж i голосам буть, як не в народi. Що виростає на волi, серед степу широкого! А у вас, кажуть, єсть такi степи, що нагадують собою степ Гоголя?

Пузир. Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!

Соня. Гоголь, тату, писатель; вiн в книжцi степ описав дуже гарно.

Пузир. Ха-ха! Який там в книжцi степ? От якби вiн побачив справжнiй степ без краю, на котрiм де-не-де мрiють отари овець, а тирса вище пояса, мов шовком землю укриває i шумить, шумить… Я всю молодiсть провiв у степу…

Калинович. А ви поетично малюєте степ… (До Сонi.) Талант!.. Прощайте!

Соня. Краще б ви поїхали нашими кiньми, правда, тату?

Пузир. А чом же такого спiваку та не одвезти!

Калинович. Спасибi! У мене є звощик.

Пузир. I весь час тут стоїть? Охота грошi тратить, певно, багато маєте… Ха-ха-ха!

Калинович (смiється). Буде з мене!

Пузир. Прощайте! Кланяйтесь начальницi гiмназiї – дуже приятна женщина (Iдe.)

Калинович. Добре!

ЯВА XІV

Bбiгає Харитон.

Харитон. Феноген Петрович, нещастя: Зозуля повiсився!

Феноген. Де?

Харитон. Уранцi получив в конторi рощот, а оце свiжо повiсився!

Соня. Ай!!

Калинович. Хазяйське колесо роздавило!

Завiса.