Текст книги "Все, що я хотіла сьогодні…"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

– Давай, роби яєчню, а я поки наріжу ковбаси… – сказав він.

На гарячу пательню я вилила десяток яєць. Вони зашкварчали і рівненько вляглись одне біля одного, мов десять сонць в озері з білих хмар. Дуже мальовничо вийшло.

Коли ми з Сюром занесли їжу до кімнати – там на столі вже стояли батареї з пляшок. Лунала музика. Багатодітний Саньок спав на дивані, решта радісно загули і почали хапати яєчню – просто зчищати, хто скільки встиг, на свої тарілки. Зовсім неінтелігентно.

Марек налив мені вина:

– Пий, мала, їж, у нас іще купа справ…

Звісно, подумала я.

А ще подумала: цікаво, як усе почнеться? Тобто… ну… навіщо вони привели мене сюди.

Я не сказала, що більше не можу, – і випила.

А потім, майже відразу, побігла до туалету – я ж зранку нічого не їла!

Коли повернулась, атмосфера була розслабленою. Дивно – я ще ніколи не бачила, щоб люди ось так проводили час. Вони навіть ні про що не говорили, так, ліниво про щось перемовлялися…

Сюр хитро поглядав на мене. Потім, кивнувши на сплячого Санька, раптом сказав:

– Відпочиває перед роботою. Щоб руки не тремтіли…

– Він – водій чи контролер? – запитала я.

– Саньок – найкращий транспортний «щипач»…

– Хто?

– Не знаєш? – здавалося, він був дуже задоволений моїм невіглаством. – «Щипач», кишеньковий злодій. Так виріже гаманець, що не відчуєш!

Певно, він чекав, що я роззявлю рота або злякаюсь.

– А ти ж тоді хто? – запитала я.

– Ніхто. Ми просто разом – зі школи.

– Він – крадій? – Я з огидою поглянула на Санька.

Колись у мене вирізали гаманець. Тоді я навіть написала листа до газети із пропозицією саджати крадіїв у клітки, які стояли б прямо на зупинках, – щоб усі бачили і плювали. Така була новаторська пропозиція. Мій лист навіть надрукували в розділі «Громадянська позиція». Я ненавиджу злодіїв.

А тепер, коли світ для мене перевернувся і зменшився, – ось дивлюсь, як він спить, роззявивши рота, з якого тече довгою ниткою слина.

– Навіщо він це робить? – запитала я.

– А що йому ще робити? Саньок – із пролів, батьки, як водиться, алкаші, завжди його лупцювали до нестями… Мізки всі повідбивали. Працювати на заводі за копійки він не хоче. Дітей настругав…

– Із кого він? – перепитала я.

– Із «пролів»! Орвела читала – «1984»?

Ого, та він читав Орвела, подумала я.

– Там є така формація – найнижча каста – «проли», – продовжував Сюр, – ними легко керувати. Вони ні про що не думають, окрім жрачки, сексу та видовищ.

– І ти це кажеш про свого друга?

– Ну то й що? – здивувався Сюр. – Важливо, щоб кожен знав своє місце в житті й не випендрювався.

– А якщо завтра він пограбує твою матусю?…

– Не пограбує. Він її знає. І тебе тепер не пограбує, – спокійно сказав він.

– А якщо його впіймають?

– А він уже сидів. Двічі! – так само спокійно повідомив Сюр.

– Не лякай дівчинку, – сказав Марек. – І годі теревенити.

– Точно, бляха, втрачаємо, бляха, час… – сказав Бляха.

Я гадала, що зараз настане те, заради чого вони мене запросили.

Марек підвівся з-за столу.

Бляха та Рудий теж повідсували свої стільці.

Але всі троє попрямували до кухні.

– «Ширку» пішли варити, – поінформував мене Сюр.

– Що?

Він посміхався. Йому подобалося пояснювати ті речі, про які я не знала.

– Зараз побачиш…

Я знала, що цей світ існує…

9 годин 45 хвилин

…знала, що цей світ існує.

Теоретично знала. Але щоб ось так… ні сіло ні впало побачити його зблизька…

Мені здавалося, що в цього світу немає обличчя – одна суцільна пляма.

Яку треба зчистити.

Або обходити десятою дорогою. Дивно, що саме сьогодні мені випало зіткнутися з ним і зазирнути за обриси плями.

Я уявила, як здивується Вадим, якщо, скажімо, мене тут зґвалтують і вб'ють. Рано чи пізно стане відомо, що «слухняна дівчинка», порядна дружина і чесна працівниця відвідувала кубло (щоправда, не дуже схоже на класичне) і, можливо, була в ньому постійною гостею…

Я зареготала.

– Ти чого? – розгубився Сюр.

Як я могла йому пояснити? В цю мить я майже хотіла, щоб усе так і сталося!

Я уявила розпач і роздратування Вадима, здивування всіх, хто знав мене такою, якою я була. Оце буде сенсація! Єдина сенсація в моєму нудному і правильному житті.

– Готово! – крикнув із кухні Марек.

Сюр підморгнув мені й повів за собою на кухню…

9 годин 47 хвилин

Рудий тримав у руках столову ложку, Бляха набирав з неї каламутну рідину в шприц.

– І що далі? – запитала я в Сюра.

– Нічого. Будемо культурно відпочивати. Ввечері підемо на дискотеку.

– І це все?

– А ти чого хотіла?

Дійсно, чого я хотіла? Якої такої пригоди?

– Хочеш спробувати? – запитав Бляха.

– Hi, – сказала я.

– А навіщо тоді ти сюди приперлась? – запитав Рудий, намотуючи якусь ганчірку вище ліктя.

Раптом мені стало нудно. Так нудно, хоч вий.

– Просто так… – сказала я. – А тепер я йду, бо мені нудно з вами.

Розумію, що це було не дуже чемно.

– Слухай, вкоти цій курці пару кубиків, щоб не була такою гордою, – сказав Рудий. – Завтра сама прибіжить… А я потримаю.

Він почав наближатися до мене.

Сюр реготав у кутку.

Марек дивився своїми чорними очима й мовчав.

Я знизала плечима, розвернулась і повільно пішла до коридору, де висів мій білий плащ. Подумки я згадувала, як відчиняються двері.

За спиною чула кроки Рудого і сміх Сюра. Але все це було так, зовсім не страшно, немов спроквола, немов у млявому сні.

Я дісталася дверей, повернула ключ – замок піддався досить легко, розчахнула двері й побігла вниз. Лише чула позаду себе чиїсь важкі кроки – хтось наздоганяв мене. Потім, ближче до третього поверху, пролунав голос Марека:

– Стій. Ти забула плащ!

Я зупинилася і сіла на сходинку.

– На! – сказав він, сідаючи поруч і накриваючи мої плечі плащем.

– Я думала… ви мене зґвалтуєте і вб'єте… – сказала я.

– Ти що, сказилася? – здивувався Марек. – А Рудий хотів тебе лише налякати. На нього самого дмухни – і він розсиплеться…

Він іще щось говорив. Здається, призначав зустріч.

Але мені вже було нецікаво.

– Ти вибач, – сказала я. – Я, мабуть, піду…

І почала натягати плащ, хоча було вже зовсім тепло. Навіть у цьому темному і прохолодному під'їзді.

– Ти дивна, – сказав Марек. – Мені здається, що з тобою щось не так…

Я залізла рукою до кишені плаща і дістала довідку. Розгорнула перед його очима.

– Що це? – запитав він.

– Саркома… – сказала я і пішла вниз.

9 годин 55 хвилин

…пішла вниз…

Ідучи алеєю та лісосмугою, відчувала себе розчарованою, спустошеною, ніби щось мало статися і – пролетіло повз.

Треба йти далі.

На стежці лежала старанно видзьобана шкаралупа.

Варто було б облишити дурні думки про цю кляту «котушку» і повернутися додому.

Тим більше що Вадим, певно, вже поглядає на годинника і весь час телефонує з роботи. Мене завжди це непокоїло. З першого ж дня нашого шлюбу. А до того я не помічала, що він – ревнивий.

Спочатку це мені навіть подобалось, адже всі казали: ревнує – значить любить. Це була аксіома, доки одна тітка, набагато старша за мене, виголосила іншу, з якою мені важко було погодитись. «Ревнує, – сказала вона, – значить зраджує! – І з упевненістю додала, помітивши, що мої очі полізли на лоба: – Перевірено впродовж сторіч!»

Загалом, Вадим людина непогана, тільки нервова, бо така в нього робота – він служить у банку, його робота пов'язана із цифрами, а це для мене «темний ліс». Дуже відповідальна робота.

До того ж у дитинстві він багато разів перебував під наркозом – то йому оперували апендицит, то витягали якийсь дрючок із стегна, на який він наштрикнувся, то ще щось. А це, як казала свекруха, дуже впливає на нервову систему. Взагалі-то він не гірший за інших.

Хіба що…

Хіба що часом я казала собі: «Я більше не можу…», – а потім, на ранок, знову могла. Адже, як я вже казала, була надто боязкою. Хоча це «не можу» ставалося все частіше і частіше. А головне – ніхто навіть не здогадувався, що я дійсно «не можу». Всі вважали, що в нас усе добре. Все, як у всіх.

Ну от, наприклад, сидимо ми в гостях…

За столом купа різних людей і, як на гріх, уся увага прикута до мене. Я не пам'ятаю, чи згадувала, що працюю в перукарні? Тобто не просто в перукарні, а в салоні мережі «Десанж», тому, якому у Франції надає перевагу Катрін Деньов.

Я майстер вищого розряду, вчилась у мадам Петиції, що приїздила до нашого міста відбирати собі учениць. Якраз того дня, коли нас запросили на іменини Вадимового співробітника, мадам Петиція відбула до Парижа, а на стіні, біля мого робочого місця, було урочисто вивішено диплом, вище за який може бути хіба що який-небудь «Оскар» у галузі перукарського мистецтва.

Звісно, всі розпитували мене про мадам Летицію, про зйомки на телебаченні, про конкурс, на якому я перемогла двісті своїх суперниць. Я залюбки розповідала. Вадим лагідно посміхався, гордовито оглядав публіку, мовляв – ось така вона, моя маленька дружина!

Розпитування затяглися. Не зупинив навіть четвертий тост. І посмішка Вадима стала якоюсь звуженою, мов за губами він міцно зціплював зуби.

Потім із цією посмішкою він сів до мене напівобертом, відгородивши мене від лівого краю стола, з якого й лунали зацікавлені голоси. Щойно я побачила цю посмішку перед собою – самі лише стиснуті й розтягнуті губи, які замикали в роті щось страшне, щось неймовірно страшне, схоже на жало, – як моє тіло вмить вкрилося тонким крижаним панциром. Я вже знала, що може бути далі. Але щоразу не знала, що саме: варіантів було безліч. Вадим – великий вигадник…

Так от.

Посміхаючись і турботливо підкладаючи мені на тарілку салат (руки його тремтіли від того, що було замкнене за стисненими вустами), ледь помітно розтуливши цю вузьку посмішку, він промовив: «Сука…»

Тієї миті я не могла припинити відповідати на запитання люб'язного пана в тоненьких окулярах і продовжувала говорити, але крижаний панцир на мені поважчав і став нестерпно холодним, а Вадим знову ледь чутно промовив: «Ну-ну…»

І в цьому нестерпному «ну-ну» було все, що станеться далі, щойно ми вийдемо за поріг цієї привітної квартири…

Потім, коли увага товариства перемкнулася на щось інше, він так само нечутно говорив до мене короткими уривчастими словосполученнями, знаючи, що я ніяк не зможу на них відреагувати.

Навіть заплакати не зможу.

Він знав, що я добре вихована і не дозволю собі таких емоцій у чужій присутності. Збоку це мало вигляд розмови закоханої пари, щось на кшталт: «Сонечко, тобі покласти рибки?» – «Ні, зайчику, поклади собі, а мені налий водички…» – «Добре, маленька…» Уті-путі-сю-сю-сю…

Я посміхалася людям, невимушено наливала собі мінеральну воду, поправляла зачіску, аби тільки не плакати…

Аби тільки не плакати.

Потім, коли почалися танці, я вислизнула до коридору, тихо прочинила двері й швидко-швидко побігла сходами.

Він одразу вискочив за мною і почав гукати. Я побігла дужче і вирвалася на вулицю – в ніч, у темну ніч на околиці, куди краще було б викликати таксі. Але я бігла і відчувала, що з кожним кроком стаю вільнішою і вільнішою, а в голові складалася ця фраза: «Все! Я більше не можу!» – і знала, що на ранок буде все так, як і було.

Що ЗМОЖУ і БУДУ.

Адже…

Ну, я вже казала – надто боялася будь-яких змін. А ще в мені надто розвинене відчуття боргу і почуття обов'язку. Я не можу покинути людину лише через те, що вона надто нервова.

Ну, от такий випадок…

А було й багато інших. Хоча, як я вже казала, Вадим – чудова і розумна людина, респектабельний чоловік, якого ще пошукати! Мені заздрять. Це я знаю напевне.

Взагалі, я дуже люблю любити. Можливо, я невірно висловлююсь, але це саме так.

Я люблю любити.

Останнім часом, коли це відчуття почало поволі зникати, я розбурхувала його, мов каламутну застійну воду, аби надати їй руху та свіжості тим, що уявляла, ніби Вадим помер. Тоді в мене з очей котилися сльози і я засинала, заспокоєна тим, що на дні болота, під шарами густого моху є ця вода – свіжа і рухлива. Вона є, отже, варто жити далі.

Щоправда, була ще одна вправа для почуттів – адже почуття варто тренувати. Принаймні, таким як я, що час від часу відчувають на собі цей крижаний панцир…

А вправа була такою: я уявляла, що відкриваю поштову скриньку, а звідти випадає лист із незнайомим почерком, я розкриваю його і читаю: «Одного дня на березі моря янгола побачив я…» До речі, саме так починався лист одного хлопчика, що жив у нашому будинку і поїхав кудись в інше місто, так ніколи зі мною і не заговоривши, – лишив тільки цей лист, перший рядок якого я пам'ятаю досить добре. Більше нічого не збереглося в пам'яті, адже тоді я розлютилась і викинула той папірець.

А потім сама вигадувала його продовження – щось зовсім безглузде і безсоромне, неможливе, задушливе, неймовірно прекрасне – таке, чого не можу повторити, адже тоді зникне магія невагомої незрозумілості й перетвориться на якийсь уривок із дамського роману чи… розмову по телефону з черговим «нічної варти для самотніх».

У цьому листі з ніжністю розповідається про кожну клітинку мого тіла так, що я згадую ці неіснуючі слова в ту саму мить, коли Вадим починає мене цілувати. От тоді я й уявляю цей лист, що випадає з поштової скриньки…

Певно, подумала я…

10 годин 00 хвилин

…певно, коли все станеться, тобто в останню годину, а ще краще – в останні десять хвилин, варто зізнатися Вадимові про цей неіснуючий лист, котрий мені ніхто ніколи вже не напише.

Але я скажу, що цей лист – суцільна і чиста правда! А потім закрию очі. І більше їх нізащо не відкрию!

…Я все ще стояла в кінці лісосмуги, і мені було спекотно, хоча тут земля була досить волога і вся вкрита жовто-зеленим листям, просто встелена ним.

І стояла така тиша…

Така нестерпна тиша…

Ось воно!

Скоро я чутиму її завжди – от таку тишу. Дивно, але це не лякало мене. Адже тиша була прекрасною, нічого в світі не могло порівнятися з нею. Навіть моя улюблена музика Бетховена.

Я подумала: можливо, задля того, аби писати таку дивовижну музику, йому треба було оглухнути. Можливо, в цьому і полягає незбагненна таємниця: оглухнути – аби почути, осліпнути – аби побачити.

Нині я так само була оглушена й осліплена – і тому все, про що ніколи не думала, постало переді мною в безжальній правді. Я сіла на листя, і воно м'яко завібрувало піді мною, мов жовта хмара. Певно, так само під розкритим парашутом вібрують хмари, коли вистрибуєш із літака…

Я ніколи – ніколи не сиділа на землі в білому плащі!

Я засміялася: це ж треба – сісти на землю в білому плащі для мене теж неабиякий вчинок!

Ні, дорогенькі мої, подумала я, звертаючись невідомо до кого. Ні! Це ще не кінець. Я ще маю знайти «своїх», отримати свій лист, пірнути в свою воду, заспівати в караоке (дурна мрія останнього часу), випити зеленого абсенту, наростити двосантиметрові акрилові нігті, скласти вірш, зіграти в кіно, знайти чорнокосу подругу, підморгнути незнайомцю, посадити дерево, приручити птаха, вивчити і випробувати на практиці всі вправи камасутри!

Я лягла на спину і засипала обличчя листям.

Так от.

На чому ми зупинились?

Ага, на вправах камасутри.

Я згадала, як реготала над цією книжкою, коли викопала її з-під стосів інших маленьких брошурок у батьківській хаті. Як вона туди потрапила – не уявляю. Це був не той помпезний альбом з ілюстраціями чи фотографіями – такі нині заведено дарувати молодятам на весілля, – а маленька книжечка в м'якій палітурці, 1989 року випуску, скорочена і оздоблена передмовою якогось кандидата філософських наук, аби – не дай боже! – ніхто хибно не потрактував давнього індійського вчення про мистецтво кохання.

Чому мені стало смішно?

Тому що я одразу натрапила на шістдесят чотири пункти, які має виконувати дівчина, щоб стати коханою. Я приготувалася до пізнання чогось дуже важливого і безсоромного, зачинилася в туалеті й почала читати.

Першим пунктом ішло мистецтво співу, другим – гра на музичних інструментах, третім – танці…

Я пробігла очима далі й з подивом прочитала наступне: «вміння прикрашати підлогу скалками кольорового скла», «вміння зберігати воду в ариках та інших резервуарах», «вміння виступати на сцені», «вміння досконало прикрашати одяг ювелірними виробами», «вміння відгадувати і складати загадки, шаради, головоломки», «знання основ хімії та мінералогії»…

А шалений регіт напав на мене, коли я дійшла до пункту під номером 42, в якому було зазначено: «оволодіння мистецтвом навчання папуг та шпаків так, аби вони заговорили».

Я повісила брошурку на цвях і вийшла з туалету.

І от зараз, коли я лежала на листі й листям укривалась, я подумала, що, можливо, все, чого ти не знаєш, що здається привабливою і небезпечною таємницею, – на практиці може викликати хіба що регіт.

А ще подумала про те, що я запросто оволоділа принаймні сорока пунктами мистецтва подобатися – навіть підлогу могла прикрасити битим склом, якщо це комусь було б конче необхідно, – але так і не навчилася робити вчинки…

10 годин 10 хвилин

…робити вчинки…

Крізь листя, що лежало на моєму обличчі, світ здавався золотим і мав запах, що з'являється, коли відчиняєш старовинну скриню з одягом, який пролежав там кілька сторіч. Ні, я не мала такої скрині, але уявляла, що з неї пахне саме так: спресованим часом, що спить у кожній складочці оксамитової сукні, всередині капелюшка із напівзотлілою вуаллю, в мереживних рукавичках.

А підпалене осінню листя було схоже на дагеротипи – такі ж вицвілі, жовто-коричневі, що продаються в антикварних магазинах. Часом, гуляючи Андріївським узвозом, я купувала такі фотографії.

І не тому, що колекціонувала їх. Ні. Просто мені було шкода, що ці люди – з уже неземними обличчями – ось так лежать, нікому вже не цікаві й мало кому потрібні. Хіба що для того, аби розглядати їхнє вбрання, їхні зачіски, вуса, капелюшки…

А я завжди думала: що зробила ця пара, котра сотню років тому зайшла сфотографуватися – вона в білій сукні, він – у чорному сурдуті! – після дозволу фотографа підвестися? Про що вони говорили? Про що мріяли? Як прожили решту життя? Чи були щасливі?…

Я підвелася, листя злетіло з мене, мов шалик.

Я зняла плащ – він уже був добряче забруднений – і повісила на дерево. Це був красивий жест. За ним спостерігала тільки ворона. Вона увесь цей час спостерігала за мною, прилаштувавшись високо вгорі, звісивши свою цікаву голівку донизу. Можливо, їй було років сімдесят. Зовсім дівчинка!

Я помахала вороні рукою й пішла на трасу. До мого будинку було дві зупинки, до міста – в протилежний бік – дев'ять. У хаті, певно, розривалася забута мною мобілка…

І ще раз озирнулася, поглянула на плащ – здаля дивитися на нього було б моторошно. Певно, хтось злякається…

Що далі?

Порахувала гроші в гаманці. Там було чотириста гривень. Вийшла на трасу і піднесла руку.

Я не дуже люблю їздити в авто, лише у крайньому разі, з Вадимом.

Стояти на дорозі з піднесеною рукою – то не для мене.

Таксі відразу зупинилося.

– В місто! – сказала я, сідаючи на заднє сидіння.

– Куди саме? – запитав водій.

– В місто! – повторила я.

Він більше не перепитував, а швидко рушив із місця.

Я дивилася за вікно і думала: що далі, що далі…

Так бувало безліч разів: я їхала на роботу заздалегідь, години на дві раніше, ніж починалася моя зміна, і просто ходила туди-сюди по вулицях. Часом сідала в «Будинку кави» і вдавала, що на когось чекаю: поглядала на годинник, крутила головою.

І відчувала себе самотньою.

Дуже-дуже самотньою.

Хоча для цього не було жодної підстави.

Не могла зрозуміти, звідки в мене береться це відчуття?

Думала: чого ти хочеш, чого тобі не вистачає?

Від цих запитань я завжди гублюся, не знаю, як на них відповідати. Коли Вадим сварить мене, він завжди так питає – і я нічого не можу сказати у відповідь. А про що говорити? Про те, що ти хочеш саме в цю мить – чи взагалі? Певно, від цього запитання гублюсь не лише я. Спробуйте на нього відповісти. І заплутаєтесь. Певно, заплутаєтесь…

Легше перерахувати те, чого не хочеш.

Нині я не хотіла повертатися додому і лягати в ліжко. Адже тепер мені доведеться досить тривалий час провести в ньому.

А взагалі, я не хотіла помирати…

10 годин 25 хвилин

…не хотіла помирати.

Ми їхали через міст. Очам було боляче дивитися на природу – така вона була красива, нереально красива.

Потім, уже ближче до центру, перед очима майнув напис на магазині: «Оптика», а трохи нижче: «Діагностика. Лінзи. Оправи» – і я попросила водія зупинитися.

Я вже казала, що мріяла про лінзи, аби лише не носити на носі цю коричневу оправу. Точно! Не знаю, чи буде це неабияким вчинком, але, принаймні, я зроблю те, про що мріяла кілька років. Маю право.

Я увійшла до магазину. Він щойно відчинився. За прилавком сиділа мила жіночка в халаті й накрохмаленому очіпку та щось писала в зошиті.

– Я вас слухаю… – привітно кивнула вона.

Я пояснила, що хотіла б зняти окуляри і поставити собі лінзи.

– Проходьте до кабінету, – сказала жіночка. Потім вона тицяла паличкою в літери.

Потім сказала, що, звісно, лінзи – не проблема і вона готова поставити їх хоч зараз.

– Якого кольору ви хотіли б? Прозорі чи з відтінком? Я обрала прозорі. І вона допомогла мені вставити їх в очі. Я підійшла до дзеркала.

– Бачите, який ефект! – прокоментувала жінка. – Красуня!

Я згадала, як ми з Іркою товклися перед люстром (це та подруга-однокласниця, про яку я розповідала) і шалено ненавиділи себе, і здивувалася тому, як сьогодні все змінилось: я дивилася на себе майже з ніжністю. Мене більше не дратував мій зріст, через який мене завжди ставили на фізкультурі першою, довге неслухняне волосся пшеничного кольору, світлі (я завжди казала – «поросячі») очі, що тепер дивилися на світ не крізь зменшувальне скло. Я була в джинсах і светрі. Але якби змінити це все на яку-небудь красиву сукню, то…

Я заплатила сто вісімдесят гривень і вийшла з магазину…

10 годин 40 хвилин

…вийшла з магазину і відчула дивну річ.

Важко пояснити, що саме відбулось. Оскільки я людина досить приземлена і люблю пореготати, то я б зробила таке порівняння: надувний матрац! Ось він, матрац, лежить, згорнутий і нікому не потрібний, притрушений пилом чи тальком, мов цупка клейончаста ганчірка, із зібганими заломленими краями, невизначеного кольору, – і от його починають надувати чи накачувати повітрям. І він розгортається, поволі набуває форми, стає пружним, стає справжнім маленьким човном, готовим плисти по морях-океанах!

Ось приблизно таке сталося зі мною. Аж груди розпирало так, що стало важко дихати. Певно, я могла б злетіти в повітря і стати першим летючим матрацом в океані хмар.

Хоча на небі не було жодної хмарини. А все – через найменше виконане бажання. І трохи через те, що на дні моєї склянки, якою була моя душа, лишилося зовсім мало живильної вологи. І кожен ковток здавався неймовірно смачним.

Що далі?

Навпроти магазину стояв костьол. Я була там давно, на якомусь концерті, а потім довгі роки мріяла потрапити туди, але ніяк не вдавалося, бо Вадим не дуже любив слухати класичну музику, а самій ходити туди не дуже зручно. Цікаво, що там тепер?

Двері відчинено. Я наважилася зазирнути досередини, адже почула, що звідти лунає музика. Мабуть, репетиція.

Дивно, але на вході мене ніхто не затримав. Я швидко увійшла в темряву і сіла в останньому ряду. В костьолі дійсно йшла репетиція. Грали Баха.

Це була фуга «Всі люди мають померти».

Дуже вчасно!

Я відразу впізнала її. Вона не схожа на інші – найкоротша, надто монотонна і тиха, в ній, мов у нерухомому морі, плаває лише одна нота, зникаючи і знову піднімаючись на гребінь. Я уявила, як у потоці монотонної мелодії плаває паперовий човник із маленькою запаленою свічкою. Ця свічка зникає і знову виринає, але човник не бореться з потоком – він бореться лише з собою, намагаючись тримати свічку рівненько до самого кінця мелодії…

Господи, подумала я, слухаючи все це, коли стану перед тобою – я не проситиму прощення. Хто я така, аби щось говорити в цю мить?

Але, Господи (музика, музика підносила мене до склепіння, під самісінькі ЙОГО очі!), покажи мені сьогодні ті квіти, які я бачила в дитинстві, дай мені краплю меду на язик, витри мої сльози, зроби так, аби я не відчула болю.

Ти завжди давав мені терпіння і поміркованість – скинь їх із мене хоча б на хвилину, аби я побачила світ таким, яким він є!

Тільки зроби це просто зараз!

Сьогодні! Адже потім я нічого не посмію просити! Як пінгвіни, риби та інфузорії…

Я так і не дізналася, чи доплив човник, – мелодію увірвав стукіт дерев'яної палички по пюпітру і голос:

– З третьої ноти ще раз!

Я не стала слухати ще раз, а підвелась і вийшла.

Але через те, що почула музику в костьолі, а скорше – через те, що змогла промовити цю імпровізовану молитву під час музики, мені стало так легко, ніби я дійсно злетіла до небесного моря. І це море було безмежним.

У ньому було безліч потаємних життів.

Це я знала давно.

Я дуже люблю дивитись на небо.

Особливо тоді, коли мені сумно, чи дістають якісь проблеми, чи я на когось чекаю, чи просто стою на тролейбусній зупинці й мені нудно. На такі випадки в мене є найкращі ліки: просто поглянути вгору.

І все, що робиться в цю мить під ногами, стає дрібним і несуттєвим.

Небо, мов велетенське дзеркало, відбиває все, що відбувається внизу, гіперболізуючи дрібниці до високої невпізнанності. А я, поглядаючи вверх, починаю грати в іншу гру: шукаю серед натовпу прототипи тих, кого бачу вгорі.

Наприклад, бачу вершницю на білому коні та спостерігаю, що з нею станеться далі, за хвилину, а ще цікавіше – хвилин за шість. Ось вона скаче, розтинаючи своїм списом менші хмари, ніби збиває голови кульбабкам, або женеться за стадом буйволів – така стрімка, смілива, безстрашна.

А ось вона стоїть біля мене – в мохеровому береті та, мов спис (із яким там, угорі, полює на буйволів чи кульбабки), тримає в руці парасольку…

Вершниця зі списом угорі тим часом витягується, кінь втрачає обриси, у вершниці видовжується шия – і це вже не вершниця, а гуска. Ніс гуски «в'їжджає» в мужній профіль якогось римського легіонера і псує йому підборіддя – і це вже не легіонер, а риба.

Риба летить мов скажена і утворює небесну аварію: одразу зіштовхуються слон, заєць та киргизька юрта, вони змішуються – і з невизначеної маси подекуди випірнають руки-ноги, хобот, корона, тризуб та… електродриль.

Усе залежить від швидкості вітру. Буває, що відбиток висить у повітрі досить довго. А буває, що там, нагорі, йде своя шалена бійка за місце в тролейбусі – тоді хмари нагадують звичайну кашу, що крутиться на одному місці.

Щойно небо було чисте…

10 годин 45 хвилин

…небо було чисте.

Музика поволі випаровувалась із мене, ніби всередині безслідно танув шматочок сухого льоду. Я більше не знала, куди йти, що робити.

Часом на перший погляд здається, що варто лише ступити за поріг – і звідусіль тобі на голову почнуть валитися пригоди, як у кіно.

У дійсності ж я дивилася на місто, що крутилося перед моїми очима, як дитяча карусель, і розуміла, що нічого не відбудеться, доки я не докладу зусиль.

Я хотіла зупинити цей рух – монотонний, нудний – із купою заклопотаних і згаслих облич. Вони були скрізь – заклопотані та згаслі. Цікаво, що було б, якби всі, хто йде мені назустріч, раптом зрозуміли, що цей день – останній в їхньому житті? Це був би жорстокий експеримент, але впевнена – вирази облич змінилися б!

Але справа навіть не в цьому!

Я була сама і мала зробити щось важливе, навіть якщо воно мало б безглуздий вигляд. Але – що? Стрибнути з моста у воду? Злетіти в повітря на надувній кулі?

Поторгувати морозивом?

Обрізати коси?

Викрасти автомобіль?

Покуштувати суші та «Удову Кліко» чи хоча б…

…дати ляпаса Петру Сидоровичу?

Петру Сидоровичу…

Стоп! А чом би й ні? Принаймні, це можна було б вважати вчинком.

Коли я влаштовувалася на роботу, він був начальником у відділі кадрів (тепер, наскільки мені було відомо, відкрив власний салон). Тоді я закінчила курси і самотужки почала пошуки роботи. Ані знайомств, ані рекомендацій у мене не було. Але я вирішила «зіграти по крупному» і одразу пішла в «Десанж» – там мене і зустрів пан Петро. І, хоч як це дивно, взяв на випробувальний термін.

Щоправда, спочатку наказав прибирати салон у другу зміну: підмітати і мити підлогу. «А там подивимось…» – сказав він.

Дивився досить довго…

Щовечора, після дев'ятої, викликав мене до себе в кабінет і вів незрозумілі розмови «про життя», в той час коли я стукотіла ніжкою, думаючи про те, що Вадим не повечеряє сам. Принципово не повечеряє.

Ці щоденні виклики були схожі на тортури. А головне – я не могла зрозуміти, що вони означають.

Питання він ставив пустопорожні, а я мусила докладно і чесно відповідати. Можливо, це були якісь випробувальні тести. А можливо, в ньому пропадав талант слідчого. Бувало, що він проходився салоном із клаптиком вати в руках і перевіряв, чи добре витертий пил. Якщо ватка темнішала – «допит» тривав довше. Він розлого розповідав про важливість стерильності в нашому закладі – читав цілу лекцію з цього приводу.

Наступного ранку я подвоювала свої зусилля, очікуючи, що ось-ось він вийде зі шматком вати, але він, як на гріх, помічав зовсім інше – якусь кляту волосинку, що заплуталась у коліщаті перукарського крісла.

Але говорив він не лише про чистоту. Часом розповідав про себе, часом ставив дивні запитання про моє життя, родину, смаки чи вимагав, щоб я пропонувала, яким чином поліпшити роботу салону. Одного разу запитав, що на мені – панчохи чи колготи…

Я приходила додому пізно, втомлена, знервована, і отримувала порцію майже таких самих лекцій-допитів від Вадика. І не могла чітко пояснити, в чому насправді полягає причина моїх запізнень. Пан Петро обіцяв, що згодом переведе мене на іншу, престижнішу посаду «учениці», і тому я не могла відмовити (це було просто неможливо!) йому в цих вечірніх викликах.

Вони тривали так довго, що одного разу Вадик не витримав – ну, дійсно, хто б витримав таке на його місці? – і вперше вдарив мене. Як я вже казала, він непогана людина, але дуже нервова. Не знаю, що він там собі надумав того вечора, але сталося це так.

Я встромила ключа в замкову шпарину.

Я завжди відмикаю двері дуже тихо, аби нікого не потурбувати і з надією, що Вадик вже ліг. Але він ніколи не лягав – чекав на мене в кухні, принципово не торкаючись до готової їжі, ще хвилин зо тридцять мовчки спостерігав, як я пораюсь, аби накрити на стіл. І сопів.

Так от, я ледь чутно провернула ключа і трохи – зовсім трохи – прочинила двері. Серце моє завжди гупало в цю мить, а в грудях крижаним кавалком іще сидів пан Петро і посміхався своєю милою єзуїтською посмішкою. А потім я нічого не зрозуміла – мені в обличчя відразу вилетів кулак. І – ніякого болю! Жодного натяку. Хоча на моє пальто миттєво – я навіть не зрозуміла, звідки вони взялися! – полилися потоки крові. Її було так багато, що я захлинулась і присіла просто під дверима. Двері відразу зачинились і крізь туман, що вмить затьмарив голову, я почула: «Наші всі вдома!»