Текст книги "Джерела (на украинском языке)"

Автор книги: Игорь Росоховатский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Росоховатский Игорь
Джерела (на украинском языке)

Iгор Росоховатський

ДЖЕРЕЛА

Повiсть

I

...I ось врештi-решт я бiля джерел. Саме тут, ледь помiтний пiд тонкою кригою, народжується "струмочок", який потiм стає повноводою рiкою. Моя уява настроєна на одну хвилю i так натренована, що з вражаючою яснiстю i виразнiстю показує всi подальшi перетворення цього "струмочка": генiальнi злети i жахливi злочини, дозволену великодушнiсть i вимушену скнарiсть, показне благородство i пiдлiсть...

Звичайно, не тiльки я, – багато хто вiдкривав джерела. Але однi вважали за краще не замислюватися над наслiдками, iнших охоплював страх, i вони вiдверталися, поспiшали забути випадково пiдглянуте, третi пробували використати собi на благо, четвертi...

Та чи не однаково – адже тiльки я, я один, збагнувши, що справедливостi помiж людьми не буде до того часу, поки її нема в матерi-природi, зумiв винайти знаряддя впливу на "джерела". Воно допоможе встановити справедливiсть – найвищу справедливiсть, яка тiльки може бути на Землi помiж людьми. I, мабуть, добре, що на це повела мене не саморухаюча генiальнiсть улюбленця долi, не бажання слави, а прагнення до кращого влаштування свiту. Так, так, лише турбота про обiйдених долею та ще жалiсть до хворої дiвчини з золотавим пушком на шиї i великими сумними очима, надихнула мене на Дiяння.

II

Нiколи не думала, що вiтер буває таким лагiдним i нiжним. Як вiн обвiває щоки! М'яко-пружна земля пiд ногами – вiдчуваю її пiддатливiсть i силу.

Люди йдуть назустрiч, говорять про щось своє, i нiхто з них не знає, що стрiвся з дивом. О так, з дивом! Як же iнакше можна назвати те, що сталося зi мною? Повернулися надiя i радiсть – свiт рипнув на своїй вiсi i обернувся до мене свiтлим боком.

Нарештi я зможу побачити вже не по телевiзору виступ на аренi цирку найрiднiшої менi людини. Страшно i солодко думати, що це мiй брат, Вiтька, виконує пiд куполом карколомнi трюки. А втiм, i в дитинствi вiн був вiдчайдухом. У дитинствi... Тодi i я брала участь у його витiвках, тодi я була здоровою, мене ще не посiла ця проклята хвороба з милозвучною латинською назвою.

А потiм – роки нерухомостi, вiдчаю. I коли здалося, що вже нема i не буде нiякого просвiтку, з'явився чарiвник – добрий i великодушний, як Вiтя, але зовсiм не схожий на мого брата.

Iван Степанович стiльки зробив для мене, що за все подальше життя я не зможу вiддячити йому. Тим паче що його нiби оточує якесь невидиме поле, холод вiдчуженостi. Можливо, це велич, яку менi не дано осягнути. Вiн розмовляє зi мною лагiдно й чуйно. Але щось у ньому насторожує i лякає мене – чи то його погляд, який зненацька непорушне зупиняється на якомусь предметi, чи несмiливий доторк. Пальцi у нього холоднi i неприємнi. Я вiдчуваю це i мимоволi вiдсмикую руку, хоча й дуже боюсь образити Iвана Степановича...

III

Вiн легко вiдштовхнувся вiд майданчика i побiг по канату. Далеко внизу, в темрявi, ледь вимальовувалися обриси людської маси. Зараз вiн не розрiзняв у нiй окремих людей, але добре уявляв, як вони слiдкують за ним, затамувавши подих, i скiльки рiзних почуттiв вiдбивається на їхнiх лицях.

Уповiльнилася музика маршу, з'явилися попередливi паузи, почав наростати барабанний дрiб...

Вiн напружив лiву ногу, пограв м'язами, намагаючись начебто перевiрити i вiдчути їх всi зокрема... Зараз вiн виконає, а краще сказати, створить свiй трюк – подвiйне сальто-мортале з жердиною на дротi. Ще недавно такий номер вважався неможливим навiть для найкраще тренованого артиста. Але в нього, у Вiктора, м'язи нiг напружаться i розслабляться на частки секунди швидше, нiж у звичайної людини, i цього мусить вистачити, щоб здiйснити неможливе.

Десятки разiв його обстежували лiкарi, дивуючись феномену. Мабуть, пильнiше за iнших його вивчав сестрин знайомий. Здається, вiн не лише вилiкував Таню, а й закохався в неї. Сьогоднi Тетянка зважилася прийти в цирк подивитися подвiйне сальто. Як шкода, що з висоти її не розпiзнати...

Звiдси вiн бачить тiльки те, що називають "обличчям публiки" сотнi облич, об'єднаних напруженим чеканням...

Музика стихає, грiм барабанiв посилюється i раптом обрiзається лезом тишi.

Поштовх. Напружується спина... I вже в повiтрi, вже перевертаючись, Вiктор вiдчув, як гострою стрiлою його пронизав страх. Десятки разiв вiн виконував цей номер – жодного разу анi найменшої непевностi. А зараз... Права нога боляче б'ється об дрiт i провалюється в порожнечу. Вiктор падає, все в ньому обмирає, а назустрiч мчать вогнi i крики... Вiн не мiг знати, що цього вечора реакцiї м'язiв його нiг протiкають, як у всiх нормальних людей, на частки секунд довше...

Падiння закiнчується несподiваним ривком за спину. М'язи конвульсивне напруженi. Вiктор гойдається на страховочнiй лонжi безпомiчний, мов риба на гачку. Вiн чує єдиний покрик залу – покрик полегшення, а сам ладен завити вiд приниження i сорому. Промайнула думка: "А ще ж просив як виняток дозволити менi виступати без страховки. Ображався, погрожував кинути цирк, коли вiдмовили... Що було б зi мною зараз?.."

Вiн вiдчуває, як зсудомлює усерединi, й лякається, що його може занудити тут, зараз...

Зовсiм близько поручень майданчика. Тiльки простягти руку, вхопитися за нього й вiдчути пiд ногами тверду поверхню. Постояти там зо двi хвилини, вiддихатися i спробувати повторити... Але навiть одна згадка про це викликає прилив нудотного страху. "Що це зi мною? Ну, схибив, зiрвався, з ким не буває..."

I все-таки схопитися за поручень не може, хоча той зовсiм близько... Наближається – вiддаляється, наближається – вiддаляється...

Унiформiсти зрозумiли його стан. Страховочний канат обережно опустив артиста на арену. Асистенти пiдхоплюють попiд руки, ведуть за кулiси. Пiдбiгає стурбований i блiдий iнспектор манежу:

– Слава богу, все обiйшлося. Тепер житимеш двiстi рокiв. Я вже оголосив, що обiцяний номер глядачi побачать завтра-позавтра...

Вiктор заперечливо хитає головою...

– Ну, добренько, не переживай i не впадай у вiдчай. В кiнцi програми я оголошу, що ти захворiв i номер вiдкладається до твого одужання. Домовилися?

Вiктор нiчого не вiдповiдає. Вiн до болю зцiплює зуби, силкується витиснути з пам'ятi притрушену дрiбною тирсою жовту арену i натягнуту тятиву каната...

IV

– Артист Вiктор Марчук пiсля невдалого стрибка бiльше не виступає.

– А в цирку працює?

– Нi, рiшуче вiдмовився.

– Конфлiкт?

– Справа не в тому. Розумiєте, товаришу слiдчий, вибачте, не знаю, як вас е-е-е... Павло Юхимович? Так ось, Павле Юхимовичу, артист Марчук... як би вам сказати? Вiн став калiкою...

– За моїми даними, у Марчука не було травми.

– Крiм психiчної.

– I...

– I вона виявилася невилiковною.

V

Слiдчий Павло Юхимович Трофиновський зовнi мало вирiзнявся серед своїх колег: середнiй зрiст, стрункий, з пружною ходою, з правильними рисами обличчя, прямим римським носом, енергiйним з ямочкою пiдборiддям, з чiтко окресленими повнуватими губами. Але iнодi його губи трохи розкривалися i застигали, а в широко поставлених свiтлих очах з'являлася вiдчуженiсть, яку малознайомi жiнки приймали за ознаку мрiйливостi. Однак колеги знали: "Паша моделює ситуацiї" або "Трофиновський взяв слiд". Павло Юхимович у свої тридцять шiсть рокiв мав двi урядовi нагороди. Його вiршi вряди-годи публiкувалися в московських журналах. У слiдчому вiддiлi вважалося, що йому притаманна розвинена iнтуїцiя, тож йому i доручили вести цю "дивну справу".

Павло Юхимович вiдсунув папку, вiдкинувся на спинку стiльця, прикрив очi, сортуючи в уявi описи рiзних подiй: балерина Борисенко пiд час спектаклю пошкодила ногу, боксер Пiнчерський в тренувальних боях зазнав пiдряд три поразки вiд значно слабших супротивникiв. I ось тепер – випадок з канатохiдцем Марчуком...

Важко згадувати, яким побачив його Павло Юхимович в останню зустрiч. Губи тремтять, очi блукають. Здавалося, Марчук на когось чекає i до вiдчаю боїться, якби цей "хтось" не прийшов. Тiльки згодом Трофиновський збагнув, що хворий боїться своєї пам'ятi. Всi його вiдповiдi зводилися до незрозумiлого бурмотiння: "Звичайний профогляд – кров'яний тиск, пульс, прослухав легенi, перевiрив реакцiю м'язiв..." "Професора" вiн пам'ятає погано: "Невисокий, худорлявий, з запалими очима, говорить швидко, ковтаючи закiнчення слiв". Однак у клiнiцi, яка обслуговує цирк, нiкого схожого не виявилось. А тим часом у всiх потерпiлих побував такий же "професор" з невеликим апаратом у чорнiй валiзцi. Говорив, начебто прислали з полiклiнiки для звичайного профогляду.

Аналiзуючи свiдчення, Трофиновський нетерпляче поглядав на годинника. Нарештi в дверi постукали. Прийшла Тетяна Марчук...

Вiн бачив її до цього тiльки один раз, пiсля драматичної подiї в цирку. Тодi вона мала кращий вигляд, хоч i була налякана. А зараз поглибилися скорботнi складочки бiля рота, очi схожi на сторожких звiрят. "Кого вона боїться?" – подумав слiдчий i засумнiвався в своїх скороспiлих висновках.

– Добрий день, Тетяно Львiвно, радий, що не забули про моє прохання.

Худенькi плечики Тетяни здригнулися:

– Як можна забути? Справа у нас з вами спiльна...

– Попрошу вас ще раз пригадати обставини, якi передували... вiн затнувся, – випадковi з вашим братом. Розкажiть i якомога докладнiше про людину з апаратом, котра приходила до Вiктора Львовича.

– Це пiд час профогляду?

– Так принаймнi говорив ваш брат. Вiктор Львович запевняє, що ви знаєте цього... "професора", – вiн вас лiкував.

– Нi, нi, не знаю нiякого такого професора!

"Кажучи це, вона поквапливо вiдвела очi. Чому?"

– Ви домовилися з братом, що прийдете на виставу?

– Так. Вiн залишив для мене перепустку в адмiнiстратора.

– Брат не згадував про медичний профогляд перед виступом?

– Лiкарi часто перевiряли його. Подвiйне сальто – окраса програми, ви ж знаєте.

– Але цього разу його обстежував новий лiкар. Цю людину нiхто в цирку ранiше не бачив.

– На вашу думку, той невiдомий з'явився з намiром занапастити мого брата?

– У тiєї людини був з собою якийсь апарат, – слiдчий силкувався спрямувати розмову в потрiбне йому русло.

– Ви вважаєте, що цим апаратом вiн збив Вiтю з каната?

"Схоже, що вона допитує мене, її прагнення якомога бiльше знати про причини братової невдачi зрозумiле. Але чому в неї такий напружений голос. Вона говорить зi мною так, начебто вбачає в менi не спiльника, а ворога..."

– У мене немає пiдстав так думати.

– Справдi. Адже Вiтю уважно обстежили i визнали, що вiн цiлком здоровий.

– Отже, вам все-таки вiдомо про огляд?

– Я мала на увазi огляд пiсля... – Вона замовкла, не вимовивши слова "падiння". – Але менi не зрозумiло, чому ви запiдозрили в чомусь поганому ту людину. Хiба мало лiкарiв обстежували Вiтю? I нiчого поганого з ним не траплялося...

"Можливо, я винен у тому, що не дiлюся вiдверто своїми пiдозрами, не пояснюю їх причини?"

– Знаєте, у мене є данi, що одна й та ж сама людина одним i тим самим апаратом дiяла на кiлькох людей. I всi вони потiм мали неприємностi. Звичайно, це може бути просто збiгом. Однак...

"Не можу ж я сказати їй: "Менi пiдказує iнтуїцiя..."

– Я зобов'язаний перевiрити всi версiї.

– Колись я вивчала закони елементарної логiки. "Пiсля" – ще не означає – "тому".

– Справдi. Але версiю необхiдно перевiрити перш, нiж вiдкинути.

– I тому ви ладнi доймати пiдозрами якогось там лiкаря?

Трофиновський уважно придивлявся до спiврозмовницi. Вiдзначив, як здригаються тонкi нiздрi, як уперто морщить вона лоба i ображено поводить головою, її кругле обличчя з великими голубими, майже ляльковими очима, було вiдкритим i беззахисним. Проте в зморшках на чолi, в стиснутих губах вгадувалися недовiра i неприязнь до слiдчого. "Можливо, я вдався не до того тону. Не врахував її стан пiсля невдачi брата? Може, наша розмова передчасна? Але я не квапив її з приходом. Вона сама попросила про сьогоднiшню зустрiч..."

– Вибачте, Тетяно Львiвно. Прошу почекати з питаннями до мене i спершу вiдповiсти на мої. Така зараз ситуацiя. Вам нiчого не було вiдомо про попереднє обстеження брата?

– Я знала про те, що перед кожним виступом Вiтю перевiряють рiзнi лiкарi.

– А новий спецiалiст? Людина, з якою ваш брат нiколи до цього не зустрiчався?

– Звiдки вам вiдомо, що вони нiколи не зустрiчалися?

"Гра в схоластичнi вправи в суперечцi? Чому? З якої причини?"

– Але ви розумiєте, про кого я питаю? Вам що-небудь вiдомо про нього?

Вона заперечливо хитнула головою.

– Нагадаю його прикмети. Середнього зросту, щуплий, з близько посадженими запалими очима. Широкий нiс, тонкi губи, причому верхня дещо нависає над нижньою...

– За вашим описом вiн не дуже привабливий.

– Можете поправити мене. Вам доводилося зустрiчатися з ним?

Тетяна знову заперечливо хитнула головою.

"Вона щось не договорює. Я вiдчуваю її неприязнiсть. Розмова не вдалася. Та чи тiльки з моєї вини?.."

VI

От i з'явилася надiя – прийшла до мене разом з цим лiкарем. У минулi часи сказали б: "Його послало провидiння". Вiн з'явився в найважчi днi, коли припадки виснажили мене до краю. Жоден лiкар не мiг установити їх причину. Спочатку визначили, що це не епiлепсiя. I за те вдячний, якщо не виявиться щось страшнiше. Причина ж є. Може, припадки – наслiдок струсу мозку, що стався шiсть рокiв тому в автомобiльнiй катастрофi? Хтось менi розповiдав, що вiддаленi наслiдки струсу можуть проявитися i через багато рокiв. Особливо, якщо в мозку є уродженi аномалiї. А може, вони є i в моєму мозку?

Почекай, почекай, друже, але в такому випадку i струсу не треба. Досить спадковостi.

Мама, наприклад, розповiдала, що у моєї бабусi, iнодi проявлялася дивна хвороба, схожа на епiлепсiю – зненацька вона впадала в пригнiчений стан, потiм її свiдомiсть спотворювалася, починалося марення, перед нею виникали яскравi кольоровi видiння. Так, як i в мене. Тiльки бабуся не вмiла їх вiдтворювати на полотнi. Я довго розпитував маму про хворобу бабусi, аж поки не помiтив, що вона починає занепокоєно стежити за мною, часто пiдходить вночi до мого лiжка i прислухається до дихання, до незв'язних слiв, якi iнодi бурмочу...

Тодi хвороба лише починалася – з нiчних страхiв i гострого головного болю. Вони все посилювалися, набирали нових форм. Свiт довкола мене змiнювався, мов у кривому дзеркалi. Люди здавалися то велетнями, то карликами. Коли мене водили до лiкарiв, я не все їм розповiдав, боявся якогось страшного вироку. Назви психiчних хвороб фантомами роїлися в моїй бiдолашнiй головi, дзижчали, мов бджоли у вулику. Та ось з'явилося якесь дуже велике медичне свiтило – академiк зi свiтовим iм'ям. Вiн поставив дiагноз: "Мiгрень. Так, так, особлива мiгрень, не бiльше". Вiн пояснив, що при такому захворюваннi судини в мозку звужуються бiльше, нiж при звичайнiй мiгренi. Порушується кровопостачання мозку. От i виникають дивнi образи i ввижаються страхiття. Виявляється, такi мiгренi описанi в медичнiй лiтературi пiд оригiнальною назвою "Алiса в країнi чудес".

Академiк запевнив: "Полiкуємо – i все минеться".

Вiн сказав правду. Пiсля сеансiв лазеротерапiї мiгренi зникли. I я поступово забув про них.

Та ось майже через п'ятнадцять рокiв вони виникли знову, супроводжуючись припадками. Пригнiченiсть рiзко змiнювалася напруженiстю, зводило шийнi м'язи, посилювалося тремтiння рук, в головi нескiнченною низкою плавали кольоровi видiння: розквiтали в них казковi орхiдеї – я бачив i запам'ятовував сотнi вiдтiнкiв, частину з яких менi щастило переносити на полотно, щоразу по-новому змiшуючи фарби.

Мене лiкували в рiзних клiнiках, марно. I коли я вже дiйшов до вiдчаю, з'явився Вiн. Сказав, що прийшов з клiнiки. Його худорляве довге обличчя я спочатку нiяк не мiг запам'ятати. Але вже через кiлька днiв, коли припадки почали слабнути, стала помiтною чарiвнiсть його скупої недовiрливої усмiшки, яка ховалася в куточках близько посаджених очей. Вона спалахувала на коротку мить, коли вiн радiв, i тодi навiть кинджальне рiвний продiл волосся i широкий нiс, що надавав обличчю жорстокостi, здавались менш помiтними.

Iван Степанович вмикав свiй апарат i сiдав поряд з ним, позираючи то на шкалу, то на мене. Вiдблиски сигналiв то спалахували в його очах, то згасали, як мої надiї. I знову спалахували...

Пiсля дванадцяти сеансiв вiн сказав:

– Поки що досить. Ви вже практично здоровi. Через пару мiсяцiв провiдаю. Припадки не повторяться.

Вiн не помилився. Я чекаю на його прихiд тiльки для того, щоб висловити свою подяку...

VII

Вона накинула на плечi барвисту хустинку, розправила її, пiднявши кiнцi, i хустинка стала схожою на крила метелика. Глянула знизу на слiдчого, перевiряючи враження, i продовжувала:

– ...Прийшов перед виставою, каже – з полiклiнiки. Мовляв, прислали перевiрити артерiальний тиск i зафiксувати ритми бiотокiв у ногах. У нього був з собою невеликий прилад.

– Коли ви вiдчули змiни?

Жiнка примружилася, зiрвала хустинку, зiм'яла її в руцi, рiзко вiдкинула голову – i синювато-чорне волосся розсипалось по плечах.

– Досить скоро. Вже в кiнцi па-де-де. Ноги стали неслухняними, невмiлими, мовби взагалi не мої.

Тендiтна, легка, з невеликим гострим носиком вона нагадувала пташку. Знову зазирнула в обличчя слiдчому i спитала:

– Гадаєте – це вiн зробив? Навмисне? Навiщо?

– Поки що не можу вiдповiсти на вашi питання. Тiльки з'ясовую. Скажiть, будь ласка, вiн щось говорив про себе? Ну, хоча б називав своє iм'я та по-батьковi?

– Може, й називався, та я забула. Ще б пак, пiсля такого стресу! Ви знаєте, як це страшно вiдчути – та ще пiд час спектаклю, – наче тобi замiнили ноги. А вiн що – мерзотник, дослiди на людях проводить?

Трофиновський докiрливо усмiхнувся, мовляв: "Я вже вiдповiдав на подiбнi питання, чи варто повторюватись?"

Жiнка зрозумiла значення його усмiшки, злегка порожевiла i усмiхнулась у вiдповiдь:

– Вибачте, є такий грiх – цiкава...

– Довго вiн пробув у вас?

– З пiвгодини, не бiльше. У нього спочатку щось не все було гаразд з апаратом. Ми майже не розмовляли. Вiн сам, певно, не дуже балакучий, а я готувалася до вистави, всi думки вже на сценi...

– Як ви почуваєтесь тепер?

– Нормально. Нога ще, правда, поболює, але повернулась колишня рухливiсть i реакцiї. Ноги вже мої. I, знаєте, все, що сталося, здається чимось нереальним, наче й не було нiчого. А може, менi тодi все просто привидiлось? Нервовий стрес?

– Вас же оглядали лiкарi. Перевiряли реакцiї...

– Так, так. Але як же воно так швидко зникло?..

– Може, вам здається, що минуло? А якiсь слiди таки зосталися?

– Нi, нi, що ви? Трохи вмiю за собою спостерiгати, актрисi, знаєте, належить. I наш лiкар каже, що все в нормi.

"Це я також мушу з'ясувати, – подумав Трофиновський. – Якщо пiдтвердиться... Що ж, це буде вагомою пiдставою на його затримання..." Вiн спитав:

– Може, ви пригадали ще якiсь деталi...

– Он воно що... Скажiть вiдверто – моя вiдповiдь вас не задовольняє? Дуже шкода, але бiльше я нiчого не можу пригадати, слово честi. Надто вiн був якимось непримiтним... Такий собi звичайний сiрий горобець, котрий не вiдрiзняється вiд iнших сiрих пташок. Навiть не скуйовджений... Гладенька зачiска з акуратним продiлом... i, здається, все.

– Дякую, – мовив Трофиновський, пiдводячись i незграбно цiлуючи простягнуту руку балерини. Нiколи ранiше вiн не цiлував жiнкам руки, але ця зворушила його своєю беззахисною щирiстю, невгамовним бажанням подобатись.

– За що ж дякувати, якщо я нiчим вам не допомогла?

– Допомогли, та ще й як! – озвався слiдчий. Це не були просто ввiчливi слова. У вiдповiдях балерини крилося пiдтвердження його здогадки.

VIII

"Нi, вiн не був наївним. Вiн добре знав, що робить. Вiн тiльки не мiг передбачити всiх наслiдкiв. I деякi з них неодмiнно спробує виправити. Треба, щоб вiн якнайшвидше довiдався про них..."

Слiдчий зателефонував до редакцiї мiської газети знайомому журналiстовi, домовився про статтю i термiни її публiкацiї. Потiм поїхав до медiнституту.

Там його зустрiв давнiй приятель Кость Жилко. Колись вони разом кiнчали середню школу. Вiдтодi Кость встиг захистити кандидатську дисертацiю, стати одним з провiдних фiзiотерапевтiв. Побачивши Трофиновського, швидко пiшов йому назустрiч, картинно розкинувши руки:

– Вiтаю тебе, лiкарю недуг людських, – голосно промовив вiн, i двi дiвчини в бiлих халатах одразу ж озирнулися.

– Все блазнюєш, – тихо буркнув Трофиновський.

– Ого, хвороба протiкає серйознiше, нiж я гадав, – усмiхнувся Кость. – Мабуть, начальство квапить, а на твоїй дiлянцi заїло. Ну, гаразд, не бурчи, ходiмо до наших...

В квадратнiй бiлiй – дуже чистiй i дуже холоднiй – кiмнатi на них чекали чотири чоловiки, старшому з яких, як визначив Трофиновський, не виповнилося й тридцяти п'яти.

– Я передав їм нашу розмову, – сказав Кость, i двоє з чотирьох ствердно хитнули головою.

– Ми тут порадилися i дiйшли висновку, що йдеться про застосування промiння або хвиль, – озвався товстуватий, низенький молодик у черевиках на високих каблуках. – Але невiдомо, що це за прилад. Це мiг бути генератор повного поля, що дiє на психiку людини i через неї впливає на весь органiзм. Можливо, вiн дiяв безпосередньо на нервову систему, керував бiотоками. Не виключена й променева дiя на окремi дiлянки, i гiпноз, зрештою. Наприклад, гiпнотизер пiд час сеансу мiг примусити пацiєнта прийняти якийсь препарат i забути про це.

– Не схоже, – заперечив широкоплечий здоровань у модному триколiрному светрi. – Не могли всi потерпiлi пiддатися гiпнозу однаково.

– Зупинимося поки що на перших двох, – примирливо сказав третiй, вусатий i такий випещений, мовби регулярно купався в парному молоцi. Вiн спитав у Трофиновського: – Не з'ясували, скiльки часу продовжувався сеанс "лiкування" i як довго зберiгалися наслiдки його дiї?

– А ви певнi, що дiя була тимчасовою? – зацiкавився Трофиновський.

– Щоб вона була постiйною, треба вплинути на гени. Випромiнювання має бути досить сильним, до того ж – направленим. Вiдомi нам описи i габарити апарата при сучасному рiвнi технiки не дають пiдстав для подiбних припущень, – вiдповiв вусатий. Обачнiсть його вiдповiдi викликала у Трофиновського слабку посмiшку.

– Отже, вiн мiг передбачати, що дiя скоро закiнчиться, i спостерiгав за... – Здоровань дещо знiтився, i речення за нього закiнчив вусатий:

– ...Пiддослiдним... якщо, звичайно, припустити, що вiн спецiалiст...

Слово "спецiалiст" в його вустах пролунало особливо вагомо i шанобливо...

IX

Знову вона грає проти мене крапленими картами. Час би вже звикнути, але ж – нi. Прикро. В таких випадках легковiрнi кажуть: "Душа розтривожена". А я скажу: стан напруженостi. Збудженi дiлянки мозку передають сигнали по нервах, змiнюють режим роботи пiдшлункової залози, викликають спазми шлунку i сильне кислотовидiлення. I ось уже починається слабка роздратовуюча бiль, вона охоплює все бiльшi дiлянки – i психiка пригнiчена. Прямий зв'язок замикається зворотним у кiльце – i я починаю блукати в лабiринтi химер. Здається, що виходу звiдси взагалi нема.

О, менi знайомий цей стан. Нехай вони називають його, як завгодно, – я знаю справжню назву.

I все-таки я не вiдступлю. Я знову йду на вас, ваша величнiсть Природо! Скiльки б ви не товкли мене обличчям в багно, я пiдведуся i йтиму вперед, поки ви не знищите мене. Так, я не належу до щасливчикiв, до гераклiв i антеїв, я звичайна людина, середньостатистична одиниця, але я розпiзнав цiну тим дарункам, що служать тiльки вашим iнтересам. Адже вони – яблука розбрату. Подiляй i владарюй – це ваш принцип. Я зрозумiв, як i для чого з'являються щасливчики – так званi таланти i генiї.

Я принесу людям найвищий дарунок, який тiльки можливий в цьому свiтi – Дарунок Справедливостi. Менi не потрiбнi нi почестi, нi багатства, нi слава – цi iграшки я залишу вашим улюбленцям. Проте, якщо люди пiдуть за мною, щоб раз i назавжди вiдновити Справедливiсть. я поведу їх, бо я знаю шлях...

X

– Добридень, Таню.

– О, професоре! Дякую, що не забули мене.

– До речi, у мене є iм'я i по-батьковi.

– Так, так, Iване Степановичу, вибачте. Як добре, що ви прийшли.

– Обов'язок лiкаря – не забувати пацiєнтiв. Як себе почуваєте?

– Прекрасно. Дякуючи вам, я можу рухатись, як всi.

– Не варто подяки. Ви добре сказали: "як всi". Бути, як всi, має стати невiд'ємним правом кожного. Заради цього не шкода й потрудитися. Чи не так?

– Так, Iване Степановичу, залишається тiльки схилити голову перед вашою скромнiстю.

– Облишмо комплiменти. Права нога болить?

– Ледь-ледь...

– В останнi днi бiль посилювався?

– Здається, але зовсiм ненадовго.

– Нога терпла?

– Терпла, але не так, як ранiше...

– Давайте перевiримо. Тут болить?

– Нi.

– А тут?

– Трохи.

– А так?

– Ой!

– Лежiть спокiйно. Вмикаю апарат...

– Професоре... вибачте, Iване Степановичу, ви знаєте, що сталося з моїм братом?

– Знаю, Таню, але нiчим не можу вас втiшити. Якщо брат вирiшив пiсля цього залишити цирк, – на те його воля...

– Мене викликали до слiдчого.

– Он як, навiть слiдство провадиться...

– Вiн запитував про вас.

– Ну, якщо вже провадиться розслiдування, то цiкавляться всiма родичами i знайомими, i навiть знайомими знайомих. Така вже в них робота.

– Але вiн розпитував про вас не як про знайомого...

– А для вас, Таню, я просто знайомий?

– Що ви, Iване Степановичу, ви для мене рiдна людина, рятiвник. Якби не ви... Якби ви тiльки могли знати, як я вдячна вам.

– Дякую, Таню, i ви для мене стали не просто пацiєнткою, а близькою людиною. Ми повиннi серйозно поговорити багато про що...

– Так, так, але не зараз.

– Розумiю.

– А ви не забудьте про слiдчого, Iване Степановичу. Надто вже вiн цiкавився вашим апаратом. Менi здалося... менi здалося, нiбито вiн вважає, що обстеження могло зашкодити Вiктору...

– Дурницi.

– Я сказала слiдчому те ж саме. Але вiн не змiнив своєї думки. Уперто розпитував про вас. Я впевнена, що вiн буде вас розшукувати.

– Та я сам з'явлюся до нього.

Вiн знизав плечима i здивовано подивився на неї. Його очi були зараз порожнi, як вiкна в будинку, призначеному на знос i покинутому мешканцями.

XI

...Що сталося з моїми очима? Барви то розпливаються i тьмянiють, то слiплять яскравiстю. Я не розрiзняю вiдтiнкiв, i, коли змiшую фарби, виходить зовсiм не задуманий колiр, а якась мiшанина. Лiкар-окулiст не знайшов нiяких вiдхилень, сказав, що зiр у нормi. I це – норма? Так, я бачу будинок i дерево навпроти мого вiкна, бачу пензель на столi. Проте будинок – це просто будинок, кубiчна порожнеча; дерево – просто дерево. А ранiше воно, залежно вiд освiтлення, то уподоблялося грозовiй хмарi, то вiтрильнику з салатово-срiблястими вiтрилами. Стовбур дерева i його вiти теж мали безлiч iндивiдуальних вiдмiнностей. Я мiг роздивлятися їх, вивчати, вiдтворювати на полотнi.

А тепер, за що не вiзьмусь, – нiчого не виходить: у кращому випадку предмети з'являються на полотнi, мов сфотографованi, – просто предмети, безликi об'єкти.

Припустимо, що лiкарi помилились, i я все-таки захворiв. Але чому не вiдчув нiяких ознак хвороби? Мене не нудить, як бувало перед приступами. Навпаки, дихається легко i вiльно, можу пробiгти тюпцем кiлометрiв п'ять i не вiдчути втоми.

Як менi потрiбен зараз добрий чародiй Iван Степанович! Чому ж вiн не провiдає пацiєнта, як обiцяв? Я вже довiдувався про нього в рiзних клiнiках, але розшукати не змiг. Шкода, що не записав його адресу, номер телефону. Навiть прiзвища не знаю. Вiн не назвав його, а спитати я посоромився.

Iван Степанович обiцяв тодi, що видiння зникнуть, що припадки не повторяться – вiн був правий. Не сказав тiльки, що разом з кольоровими химерами зникне i моє, властиве лише менi бачення свiту. Свiт стане для мене таким же, як для багатьох iнших – з рiзкими переходами кольорiв, з уривками i незавершенiстю лiнiй. Але такий свiт менi чужий. Якби я не знав його iншим, то мiг би змиритися. А як бути тепер?

Пробую писати знову i знову. Може, в процесi роботи щось вiдновиться само собою? Часом менi здається, що я знову починаю бачити в кожному предметi незвичне, оригiнальне – одну з його прихованих сутностей, висвiтлених моєю уявою. Я квапився перенести побачене на полотно. Але, готуючись до виставки, ловив здивованi i жалiсливi погляди моїх колег, членiв вiдбiрних i закупочних комiсiй. Вони нiби питали: невже це ти? Що за бездарна мазанина? Де подiвся твiй хист? Я переконував себе, що це менi тiльки здається, що я хибно тлумачу ставлення до мене iнших людей, – просто нерви розладналися.

Зрештою два моїх невеликих полотна все-таки пробилися на виставку. I я випадково пiдслухав розмову вiдвiдувачiв: "Невже це автор "Каскадерiв"? Що з ним сталося?" – "Буває. У багатьох самобутностi вистачає лиш на одну-двi картини. На цьому талант вичерпується". "Проте контраст надто вже разючий. "Каскадери" – першокласне полотно, а цi "Прялi" сприймаються як вiдверта iмiтацiя. Треба ж докотитися до такої халтури! За довгим карбованцем, мабуть, погнався?" А коли Сергiй запропонував менi посаду секретаря в художньому фондi, я зрозумiв, що й найближчi друзi поставили на менi як на художниковi хрест.

Що ж робити? Змиритися i виглядати Iвана Степановича, сподiватися, що вiн якимось чином поверне колишнє. Нехай навiть з нападами хвороби, з видiнням-химерами, але поверне менi мене. Поверне час, коли моїм очам вiдкривався свiт, сповнений яскравих соковитих барв, асоцiацiй, коли фарби сяяли, мов обмитi благодатним дощем, а найменший вiдтiнок прочитувався мною, як одкровення, як чiтко написаний рядок? Тодi на мене дивилися аж нiяк не жалiсливо, а захоплено або заздрiсно.

Вчора, коли я повернувся з виставки, менi зробилося так кепсько, що здалося: ось-ось вiдновляться припадки. Чи повiрите, я зрадiв! Промайнула надiя, що разом з ними повернуться колишнi видiння i моє вмiння. Проте невдовзi я збагнув, що мене гнiтить просто нестача кисню. Варто було вiдчини вiкно – i дихати стало легше, млосний стан минув. А вiдчай придавив новою силою.

Не можу втямити, як сталося, що я забув, нi, мабуть, просто тимчасово лишив поза увагою просту iстину – зовнiшнiй свiт поєднується з внутрiшнiм свiтом людини через призми, i у кожного вони свої, своєрiднi. Можливо, саме в цьому й полягає призначення людини: пропускаючи природу через свої призми, не тiльки осмислювати її, але й робити самобутнiшою, збагачувати її... Колись я вносив у природу по-своєму зламанi лiнiї, свою сумiш вiдтiнкiв, змiненi, нiби у кiмнатi смiху, новi сюжети, образи людей.

Я пригадав, як писав портрет одного вченого. У нього було дуже звичайне обличчя з рiдкими бровами, невисоким чолом i тонкими недобрими губами. Це було вiдповiдальне замовлення. Але я старався не тiльки ради замовлення. Менi розповiли про науковi працi цiєї людини в галузi хвильової оптики. Вiн розробив теорiю, згiдно з якою органiзми обмiнюються бiохвилями. Ця людина була не тiльки визнаним авторитетом у своїй галузi науки, але й видатним фiлософом. Вiн втручався своєю уявою в святая святих природи. Я хотiв написати його якомога зримiше i символiчнiше, однак портрет не виходив. Я подивився уже й фiльм про цю людину, познайомився з його громадською дiяльнiстю, довiдався про те, що в молодостi вiн служив у прикордонних вiйськах, був зразковим солдатом. Я саджав його i так, i сяк: то, щоб свiтло падало на лоба, то – на очi. Iнодi менi здавалося, що й позу знайдено, i вираз схоплено. Але на полотнi з'являлася байдужа фотографiя. Були тi самi очi i брови, тi ж губи, кожна зморшка була виписана, всi пропорцiї витриманi, всi вiдтiнки переданi. А в цiлому я начебто клацнув об'єктивом фотоапарата, зафiксувавши на плiвцi лиш те, що принесли в даний момент променi свiтла. Вийшло схоже на правду, але не сама правда, – обличчя не оживало, як не оживає в колбi сам собою повний набiр амiнокислот, з яких складається жива клiтина.