Текст книги "Дюймовочка и другие сказки (илл. Панов В.)"

Автор книги: Ханс Кристиан Андерсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Оповідання третє
Садок жінки, яка знала чари

Що ж трапилося з маленькою Гердою, коли Кай не повернувся? І де він подівся? Ніхто не знав цього, ніхто не міг дати відповіді. Хлопчики розповідали тільки, що бачили, як він прив’язав санки до великих розкішних саней, які потім завернули у провулок і виїхали за браму міста. Ніхто не знав, де він тепер.

Багато сліз було пролито за ним. Гірко й довго плакала Герда. Нарешті вирішили, що Кай помер; може, потонув у річці, що протікала близько коло міста.

О, як довго тяглися сумні зимові дні.

Та ось прийшла весна з теплим сонячним промінням.

– Кай помер і більше не повернеться! – сказала Герда.

– Не вірю! – відповів сонячний промінь.

– Він помер і більше не повернеться! – повторила вона ластівкам.

– Не віримо! – відповіли вони.

Тоді сама Герда перестала цьому вірити.

– Я взую свої нові червоні черевички, – сказала вона якось уранці, – ті, яких Кай ні разу не бачив, і піду до річки спитати про нього.

Було дуже рано. Вона поцілувала бабусю, яка ще спала, взула червоні черевички і побігла сама-самісінька за місто, прямо до річки.

– Це правда, що ти взяла мого маленького товариша? Я подарую тобі мої червоні черевички, якщо ти віддаси мені його назад.

І дівчинці здалося, що хвилі якось дивно кивають їй. Тоді вона скинула свої червоні черевички, найдорожчу річ, яка в неї була, і кинула їх у річку. Але черевички впали якраз біля берега, і хвилі відразу винесли їх на землю. Ріка ніби не хотіла брати у дівчинки її найдорожчу річ, бо не могла повернути їй Кая. А дівчинка подумала, що кинула черевички не досить далеко, влізла в човен, який гойдався в комишах, стала на краєчок корми і знову кинула черевички у воду. Човен не був прив’язаний і відштовхнувся від берега. Дівчинка хотіла вистрибнути на землю, але, поки пробиралася з корми на ніс, човен відійшов уже далеко від берега і швидко поплив за течією.

Герда дуже злякалася, почала плакати і кричати, але ніхто, крім горобців, не чув її. Горобці ж не могли перенести її на землю, вони тільки летіли за нею вздовж берега і, ніби бажаючи її втішити, цвірінчали: «Ми тут! Ми тут!»

Човен плив за водою далі й далі. Герда сиділа сумирно в самих панчішках, її червоні черевички пливли за човном, але не могли наздогнати.

Обидва береги річки були дуже гарні. Цвіли чудові квіти, стояли високі розлогі дерева, на луках паслися вівці та корови. Але ніде не видно було жодної живої душі.

«Може, річка несе мене до маленького Кая!» – подумала Герда, повеселішала, підвелася на ніжки і довго милувалася гарними зеленими берегами. Аж ось вона припливла до великого вишневого садка, в якому стояла маленька хатинка під солом’яною стріхою з дивними червоними і блакитними віконцями. Перед дверима виструнчилися два дерев’яні солдати і віддавали рушницями честь усім, хто проходив мимо. Герда гукнула їм – вона думала, що солдати живі. Але, звичайно, вони нічого не відповіли. Човен підплив зовсім близько, трохи не до самого берега.

Дівчинка гукнула ще голосніше. З хатинки вийшла, спираючись на костур, стара-престара бабуся у великому солом’яному капелюсі, на якому були намальовані дивні квіти.

– Ох, бідна маленька дитинко! – сказала стара. – Як це ти потрапила на таку велику річку і запливла так далеко?

З цими словами бабуся зайшла у воду, зачепила костуром човен, притягла його до берега і висадила Герду.

Герда дуже зраділа, що нарешті опинилася на землі, хоча трошки й побоювалася старої.

– Ну, ходімо, розкажеш мені, хто ти така і як сюди дісталась! – сказала бабуся.

Герда почала про все їй розповідати, а бабуся похитувала головою і повторювала: «Хм, хм!» От дівчинка скінчила і спитала бабусю, чи не бачила вона Кая. Та відповіла, що він ще не проходив тут, але, напевне, йтиме, так що дівчинці нема чого сумувати – хай краще покуштує вишень і подивиться на квіти в саду, вони красивіші, ніж намальовані в найкращій книжці з малюнками, і кожна квітка вміє розповідати казки. Тут бабуся взяла Герду за руку, повела до себе в хатинку і замкнула двері на ключ.

Вікна були високо від підлоги і всі різнокольорові – червоні, блакитні, жовті, тому сама кімната світилася дивним різнобарвним світлом.

На столі стояла корзина зі стиглими вишнями, і Герда могла їсти їх досхочу. Поки вона їла, бабуся розчісувала їй волосся золотим гребінцем. Волосся кучерявилось і оточувало золотим сяйвом свіженьке, кругле, як троянда, личко дівчинки.

– Давно вже я хотіла мати таку милу маленьку дівчинку! – сказала бабуся. – Ось побачиш, як добре ми заживемо з тобою.

І що довше вона чесала кучері дівчинці, то більше забувала Герда свого названого братика Кая. Стара жінка вміла чарувати. Але вона не була лихою чарівницею. Вона чарувала тільки трошки, для розваги, а зараз їй дуже захотілося лишити Герду в себе. Тому вона пішла в садок, торкнулася своїм костуром усіх троянд, і ті як стояли розквітлі й пишні, так і опустилися глибоко-глибоко в землю, і сліду від них не залишилося. Бабуся боялася, що Герда, побачивши троянди, згадає про свої, а потім про Кая і втече від неї.

Зробивши свою справу, бабуся повела Герду у квітник. Які пахощі, яка розкіш! Тут було багато найрізноманітніших квітів – представниць кожної пори року. У всьому світі не могли б відшукати книжки з малюнками, барвистішими і прекраснішими за цей квітник. Герда стрибала від задоволення і гралася поміж квітами, поки сонце не сіло за високими вишневими деревами. Тоді бабуся поклала її в гарненьке ліжечко з червоними шовковими подушками, набитими блакитними фіалками. Дівчинка заснула, і їй снилися чудові сни.

Наступного дня Герді знову дозволили гратися серед квітів на сонечку. Так минуло багато днів. Герда знала кожну квіточку, та хоч їх було й багато, їй, проте, здавалося, що якоїсь бракує. Але якої?

Одного ранку вона сиділа і розглядала солом’яний капелюх бабусі, на якому були намальовані квіти. Найкращою серед них була троянда, – бабуся забула її стерти, коли загнала інші живі троянди під землю. Ось що значить неуважність!

– Як, тут нема троянд? – скрикнула Герда і побігла шукати їх на клумбах. Шукала, шукала – і не знайшла жодної!

Тоді дівчинка сіла на землю й заплакала. Теплі сльози впали якраз на те місце, де стояв раніше один з кущів троянд. Як тільки сльози змочили землю – вмить з неї виріс кущ, такий же свіжий, квітучий, як і раніше.

Герда обняла його, поцілувала троянди і раптом згадала про ті чудові троянди, що цвіли у неї вдома, а разом з ними і про Кая.

– Ой, як я забарилася! – сказала дівчинка. – Адже мені треба шукати Кая! Чи не знаєте ви, де він? – спитала вона у троянд. – Чи ви вірите тому, що він помер і не повернеться більше?

– Він не помер! – сказали троянди. – Адже ми були під землею, куди йдуть усі померлі, але Кая між ними нема.

– Дякую вам! – сказала маленька Герда і пішла до інших квітів, заглядала в їхні чашечки й питала: – Чи не знаєте ви, де Кай?

Але кожна квітка грілася на сонечку і думала тільки про свою власну казку або історію, яких наслухалася маленька Герда багато, але жодна з квіток не сказала ані слова про Кая.

І вона побігла у кінець садка. Хвіртка була зачинена на засув. Але Герда так довго смикала заіржавілий засув, що він піддався, хвіртка відчинилася, і дівчинка так, як була босоніж, побігла шляхом.

Разів зо три вона озирнулася назад, але ніхто не гнався за нею. Нарешті дівчинка втомилася, сіла на камені й поглянула навкруги: літо вже минуло, настала пізня осінь, а в чарівному садку бабусі, де завжди сяяло сонце і цвіли квіти всіх часів року, цього й не було помітно.

– О, як же я забарилася! Уже осінь надворі. Ні, спочивати не можна! – сказала маленька Герда і знову рушила в путь.

О, як втомилися її маленькі ніжки! Як холодно та вогко було навколо! Довге листя на вербі зовсім пожовкло, туман осідав на нього великими краплинами і стікав, немов дощ, на землю. Листя опадало одне за одним. Лише терен стояв, укритий ягодами, але такими терпкими.

Яким же сірим, сумним здавався цілий світ!

Оповідання четверте
Принц і принцеса

Герді знову довелося сісти перепочити. На сніг прямо проти неї стрибнув великий ворон. Він довго-довго дивився на дівчинку, киваючи їй головою, і нарешті заговорив:

– Кра-кра! Дррррастуй!

Краще вимовити людською мовою не вмів, але, напевне, бажаючи дівчинці добра, спитав її, куди це вона бреде по світу сама-самісінька. Слова «сама-самісінька» Герда зрозуміла дуже добре і відчула відразу їх значення. Вона розповіла воронові про своє життя і спитала, чи не бачив він Кая.

Ворон замислено похитав головою і сказав:

– Можливо! Можливо!

– Та невже? Справді? – вигукнула дівчинка і ледве не задушила ворона поцілунками.

– Спокійніше, спокійніше! – сказав ворон. – Я гадаю, що це був твій Кай. Але тепер він, напевне, забув тебе зі своєю принцесою.

– Хіба він живе у принцеси? – спитала Герда.

– А ось послухай! – сказав ворон. – Тільки мені дуже важко розмовляти по-вашому. От якби ти розуміла воронячу мову, я б тобі розповів про все далеко краще.

– Ні, цьому мене не вчили! – мовила Герда. – Моя бабуся – та все розуміє і теж, напевне, вміє розмовляти цією мовою.

– Ну, нічого! – сказав ворон. – Розповім, як зумію, хоч і погано.

І він розповів про все, що тільки знав.

– У цій країні, де ми зараз з тобою сидимо, є принцеса, така розумна, що й сказати не можна. Вона прочитала всі газети на світі і вже забула все, що прочитала, – отака розумна! Нещодавно сиділа вона на своєму троні, а це, між іншим, як кажуть, не дуже приємно, і почала наспівувати пісеньку: «Чом мені не вийти заміж?»

«А й справді», – подумала вона і вирішила вийти заміж. Але вона хотіла мати чоловіка, який би зумів підтримати розмову, коли з ним заговорять, а не такого, що вміє тільки пишатися, – бо це дуже нудно. Скликали барабаном усіх придворних дам і оголосили бажання принцеси. Усі вони були дуже задоволені. «Це нам до вподоби! Ми й самі недавно про це думали!» – казали вони. Ти можеш повірити кожному моєму слову, – додав ворон, – у мене є наречена, вона гуляє цілком вільно по всьому палацу і все мені розповідає.

Його наречена, звичайно, була також ворона. Адже кожен шукає собі дружину до пари, от і ворон обрав ворону.

– Наступного дня всі газети вийшли з рамкою із сердечок і з вензелями принцеси. В газетах було оголошено, що кожен юнак приємної зовнішності може з’явитися в палац і поговорити з принцесою. Того, хто буде триматися зовсім вільно, як удома, і буде найкрасномовніший з усіх, принцеса візьме собі за чоловіка.

– Так, так, – повторив ворон, – ти можеш мені повірити, це так само вірно, як те, що я тут сиджу. Народ юрбою ринув до палацу. Давка, штовханина! Але ні в кого нічого не вийшло ні першого, ані другого дня. На вулиці всі говорили дуже добре, а щойно ступали на поріг палацу і бачили гвардію, усю в сріблі, а на сходах лакеїв у золоті, великі освітлені зали, – як одразу їх брав острах. От і стоять тоді перед троном, де сидить принцеса, і не можуть нічого вимовити, тільки повторюють останнє слово, що сказала принцеса. А їй же зовсім не те було потрібно! Справді, ніби їх усіх обпоювали дурманом! А як тільки вони виходили за ворота, знову могли розмовляти. Від воріт до дверей палацу тягнулася довга-предовга вервечка людей, я сам був там і бачив це! – вів ворон далі. – Їм хотілося їсти й пити, але з палацу їм не винесли навіть склянки води. Правда, хто був розумніший, той про запас узяв із собою бутербродів, але не ділився зі своїм сусідом, думаючи про себе: «Хай виглядають охлялими – принцеса не візьме їх».

– Ну, а Кай, маленький Кай? – спитала Герда. – Коли ж він прийшов? Був і він у натовпі?

– Стривай! Тепер ми саме дійшли до нього. Це було на третій день. З’явився невеличкий чоловік, ні в кареті, ні верхи, а просто прийшов пішки, і прямо в палац! Його очі блищали, як твої. Волосся в нього було довге, але одягнений він був бідно.

– Це Кай! – зраділа Герда. – Так, я знайшла його! – і вона заплескала в долоні.

– За спиною у нього була невеличка торбинка! – продовжував ворон.

– Ні, це, напевне, були його санчата, – сказала Герда, – він пішов з дому із санчатами.

– Можливо, – мовив ворон, – я не роздивився як слід. Але я добре знаю від моєї нареченої, що, зайшовши в палац і побачивши гвардію у сріблі, а на сходах лакеїв у золоті, він анітрошки не збентежився, кивнув їм головою і сказав: «Нудно, напевне, стояти на сходах, я краще піду в кімнати!» Таємні радники і генерали ходили босоніж, розносячи золоті блюда, – урочистіше не можна уявити. А його чоботи гучно рипіли, та на це він не зважав.

– Це напевне Кай! – скрикнула Герда. – Я знаю, у нього були нові чоботи. Я сама чула, як вони рипіли, коли він приходив до бабусі.

– Так, вони дуже рипіли! – продовжував ворон. – Зовсім сміливо підійшов він до принцеси, яка сиділа на перлині завбільшки з веретено, а всі придворні дами зі своїми фрейлінами, і фрейліни цих фрейлін, і всі кавалери зі своїми камердинерами, і камердинери цих камердинерів, і їхні хлопчики-служники стояли навколо. Що далі хто стояв від принцеси і ближче до дверей, то пихатіше тримався. На хлопчика-служника, який завжди носить пантофлі, й дивитись не можна було, такий гордий стояв він на дверях.

– Це все, напевне, було дуже страшно, – сказала Герда. – А Кай, він сподобався принцесі?

– Він з нею розмовляв так гарно, як я, коли говорю по-воронячи. Це я чув від моєї нареченої. Він тримався вільно і дуже мило. Він сказав, що прийшов не сватати, а тільки послухати мудрі розмови принцеси. Ну, от і вона йому сподобалася, і він їй також.

– Так, це напевне був Кай! – сказала Герда. – Він такий розумний, знає всі чотири дії арифметики, навіть з дробами. Ах, проведи ж мене скоріше до палацу!

– Це легко сказати! – відповів ворон. – Але як це зробити? Стривай, я пораджусь з моєю нареченою. Вона вже щось придумає і скаже нам. Ти гадаєш, що тебе так просто і пустять до палацу? Аякже, таким маленьким дівчаткам, як ти, не дозволяють туди й заходити.

– Мене пустять! – мовила Герда. – Коли б Кай почув, що я тут, він одразу прибіг би за мною.

– Зачекай мене тут, коло парканчика, – сказав ворон, кивнув головою і полетів.

Ворон повернувся пізно ввечері.

– Кра! Кра! – закаркав він. – Моя подруга посилає тобі тисячу привітань і оцю маленьку паляничку, – вона взяла її на кухні. Там їх багато, а ти, напевне, голодна. Ну, це неможливо, щоб тебе впустили до палацу, ти ж босоніжка. Гвардійці в сріблі і лакеї в золоті цього не дозволять. Але ти не плач. Ти будеш там. Моя подруга знає, як пройти в спальню принцеси з чорного ходу, і знає, де дістати ключ.

Вони пішли садком, довгими алеями, де опадало з дерев пожовкле листя. Коли всі вогні в палаці погасли, ворон провів дівчинку у маленькі напіввідчинені двері.

О, як билося серце Герди від страху і палкого бажання побачити Кая! Дівчинка ніби збиралася зробити щось лихе, а вона ж тільки хотіла дізнатися, чи живий її маленький Кай. Так, він повинен бути тут! Герда так яскраво уявляла собі його розумні очі, довге волосся, усмішку… Як він усміхався їй, коли вони бувало сиділи поруч під кущами троянд! А як зрадіє він тепер, коли побачить її, почує, який довгий шлях пройшла вона заради нього, дізнається, як сумують за ним усі рідні… О, вона відчувала і радість, і страх!

Та ось вони вже на сходах.

На шафі горіла лампа, а на підлозі сиділа ручна ворона і озиралася на всі боки. Герда вклонилася їй, як учила робити її бабуся.

– Мій наречений розповів мені про вас стільки хорошого! – сказала ручна ворона. – «Повість вашого життя», як це звуть, теж дуже зворушлива. Чи не можете ви взяти лампу, а я піду вперед. Ми підемо прямо і нікого тут не зустрінемо.

– А мені здається, хтось іде за нами! – сказала Герда, і в ту ж хвилину повз неї прошмигнули якісь тіні: коні з розпущеними гривами і тонкими ногами, мисливці, дами та кавалери верхи.

– Це сни! – сказала ручна ворона. – Тим краще для нас, – зручніше буде роздивитися сонних. Я сподіваюся, що, коли ви будете в пошані та честі, ви покажете, яке у вас благородне серце.

– Це цілком зрозуміло! – сказав лісовий ворон.

Тут вони увійшли до першої зали, оббитої рожевим атласом та затканої квітами. Повз дівчинку знову пролинули сни, але так швидко, що вона не встигла роздивитися вершників. Зали були одна розкішніша за іншу – вони просто засліплювали своєю красою. Нарешті вони дісталися до опочивальні. Її стеля нагадувала верхівку величезної пальми з коштовним кришталевим листям. З середини стелі спускалася товста золота стеблина, на якій висіли два ліжка, що мали форму лілії. Одне було біле, і в ньому спала принцеса, друге – червоне, і в ньому Герда сподівалася знайти Кая. Дівчинка злегка одгорнула одну з червоних пелюсток і побачила темно-русяву потилицю. О, це був Кай! Вона голосно вигукнула його ім’я і піднесла лампу до його обличчя. Сни з шумом полетіли геть, хлопець прокинувся і повернув голову.

О! Це був не маленький Кай!

Принц був схожий на нього лише з потилиці. З пелюсток білої лілії визирнула принцеса і спитала, що трапилося. Маленька Герда заплакала і розповіла всю свою історію і все, що зробили для неї ворони.

– Ох, маленька бідолашко! – мовили принц і принцеса, а ворон похвалили і сказали, що вони на них не сердяться, але щоб більше ворони так не робили. Проте ворони мусять одержати нагороду.

– Хочете ви літати на волі, – спитала принцеса, – або мати постійну посаду придворних ворон і все те, що залишається на кухні?

Обидві ворони вклонилися і подякували за постійну посаду, бо подумали про старість. Вони сказали: «На схилі віку добре мати вірний шматок хліба».

Принц підвівся зі свого ліжка і запропонував його Герді. Більше він поки що нічого не міг зробити. Вона склала свої маленькі ручки і подумала: «Які хороші бувають люди і звірі!» Потім заплющила очі і солодко заснула. Сни знову прилинули в опочивальню. Здавалося, вони везли на маленьких санчатах Кая, який кивав Герді головою. Але, на жаль, це був лише сон, і все зникло, коли дівчинка прокинулась.

Наступного дня її одягли з голови до ніг у оксамит та шовк і пропонували залишитися в палаці і жити з ними, але вона попросила лише маленькі санки з конем і пару чобітків. Дівчинка хотіла знову їхати в далекий світ розшукувати Кая.

Їй дали і чобітки, і муфту, і чудове платтячко, а коли вона попрощалася з усіма, до воріт під’їхала карета з чистого золота. Герб принцеси і принца блищав на ній, як зірка, кучери, лакеї, форейтори, – їй дали і форейторів, – усі були в маленьких золотих коронах. Принц і принцеса посадили її в карету і побажали щасливої дороги. Лісовий ворон, який уже одружився з ручною вороною, проводжав її перші три милі і сидів у кареті поряд з дівчинкою – він не міг їхати, сидячи спиною до коней. Ручна ворона стояла на дверях і махала крилами. Вона не поїхала проводити дівчинку, бо в неї боліла голова з того часу, як мала постійну посаду і багато їжі. У кареті було повно пряників і кренделів, а в сидінні росли фрукти і горіхи.

– Прощавай! Прощавай! – кричали принц і принцеса, і Герда заплакала, і ворон також. Так проїхали вони перші три милі. Тут і ворон попрощався з дівчинкою. Це була тяжка розлука. Ворон злетів на дерево і махав своїми чорними крилами доти, доки карета, блискуча, як сонце, зникла з очей.

Оповідання п’яте
Маленька розбійниця

Вони їхали темним лісом, але карета світилася, наче ліхтар, і засліпила очі розбійникам, а вони цього не стерпіли.

– Золото! Золото! – закричали вони, кинулися на карету, схопили коней, убили маленьких кучера і служників і витягли з карети Герду.

– Яка ситенька, яка маленька, напевне, горішками відгодована! – сказала стара розбійниця з довгою колючою бородою і волохатими бровами, що нависали над очима.

– Жирненька, як молоденький баранчик! Яка ж це вона на смак!

І вона витягла гострий блискучий ніж.

Це було жахливо!

– Ой! – закричала вона нараз. Її вкусила за вухо власна донька, що сиділа у неї за спиною і була страшенно свавільна й дика.

– Жахливе дівчисько! – закричала мати і не встигла вбити Герду.

– Вона гратиметься зі мною, – сказала маленька розбійниця, – і віддасть мені свою муфту, своє гарне платтячко, і спатиме зі мною в моєму ліжку.

І дівчинка знову так укусила матір за вухо, що та підстрибнула і закрутилася на одному місці. Розбійники зареготали:

– Ач як танцює зі своїм дівчиськом!

– Я хочу сісти в карету! – закричала маленька розбійниця і одразу здійснила своє бажання, позаяк була дуже розпещена і вперта.

Вона і Герда сіли в карету і помчали в глиб лісу через пеньки та каміння. Маленька розбійниця була така на зріст, як Герда, але дужча за неї, ширша в плечах і смаглява. Очі в неї були чорні, вони дивилися якось сумно. Вона обняла Герду за стан і сказала:

– Вони не вб’ють тебе, поки я на тебе не розгніваюся. Ти принцеса?

– Ні, – сказала Герда і розповіла про все, що їй довелося пережити, а також про те, як вона любить маленького Кая.

Маленька розбійниця подивилася зовсім серйозно на неї, злегка кивнула головою і мовила:

– Вони не вб’ють тебе, навіть коли я розгніваюся на тебе, – я краще сама уб’ю тебе!

І вона витерла сльози Герді, а потім сховала обидві руки в її гарненьку муфточку, м’яку й теплу.

Карета зупинилася. Вони в’їхали на подвір’я розбійницького замку. Він весь згори донизу потріскався, гайвороння вилітало з великих щілин. Вибігли величезні бульдоги, і здавалось, кожен з них може проковтнути людину. Вони підстрибували високо вгору, але не гавкали. Це їм було заборонено.

Посеред величезної зали з напівзруйнованими закіптюженими стінами та кам’яною підлогою палав вогонь. Дим підіймався до стелі і сам собі шукав виходу. Над вогнем кипів у величезному казані суп, а на рожнах смажилися зайці та кролики.

– Ти спатимеш цю ніч зі мною, коло моїх маленьких звіряток! – сказала розбійницька дівчинка.

Дівчаток нагодували і напоїли, і вони пішли у свій куток, де лежала солома, вкрита килимами.

Вгорі над ними, на жердинках та перекладинах, сиділо більше сотні голубів. Усі вони, здавалося, спали, але, коли підійшли дівчатка, трохи заворушилися.

– Вони всі мої! – сказала маленька розбійниця, схопила швидко одного і потрусила так, що той замахав крилами. – Поцілуй його! – гукнула вона, сунувши голуба Герді прямо в обличчя. – А ось тут сидять лісові пустуни! – продовжувала вона, показуючи на двох голубів, що сиділи в невеличкій заглибині стіни, за дерев’яними ґратами. – Ці двоє – лісові пустуни! Їх треба тримати замкненими, а то враз полетять. А ось мій любий дідуганчик «Бе», – і дівчинка потягла за роги прив’язаного до стіни північного оленя в блискучому мідному нашийнику. – Його теж треба тримати на прив’язі, бо втече. Щовечора я лоскочу його під шиєю моїм гострим ножем, – він дуже цього боїться.

І маленька розбійниця витягла з розколини в стіні довгий ніж і провела ним по шиї оленя. Бідна тварина почала брикатися, а дівчинка зареготала і потягла Герду до постелі.

– Хіба ти спиш з ножем? – спитала її Герда, з острахом дивлячись на цю річ.

– Завжди! – відповіла маленька розбійниця. – Хто знає, що може трапитися. Але розкажи мені ще про маленького Кая і про те, як ти мандрувала по світу.

І Герда розповідала знову все спочатку, а лісові голуби воркотіли вгорі, у своїй клітці; інші голуби вже спали. Маленька розбійниця обняла однією рукою Герду – в другій у неї був ніж – і захропіла. Але Герда не могла заплющити очей. Вона не знала, чи вб’ють її, чи залишать живою. Розбійники сиділи навколо вогню, співали й пили вино, а стара розбійниця перекидалась. О, як страшно було дивитися на це маленькій дівчинці! Раптом лісові голуби сказали:

– Курр! Курр! Ми бачили маленького Кая. Біла курка несла на спині його санчата. Він сидів у санках Снігової Королеви, вони їхали лісом, коли ми ще лежали в гнізді. Вона дихнула на маленьких голуб’ят, і, крім нас двох, усі вмерли. Курр! Курр!

– Що ви там говорите нагорі? – скрикнула Герда. – Куди поїхала Снігова Королева? Ви знаєте про це?

– Вона поїхала, напевне, в Лапландію, – відповіли голуби, – адже там завжди сніг і крига. Спитай у північного оленя, що стоїть на прив’язі.

– Так, там завжди сніг і крига, там так чудово, прекрасно! – сказав північний олень. – Там можна стрибати на волі по величезних блискучих крижаних полях, там стоїть літнє шатро Снігової Королеви. Але її найулюбленіший палац біля Північного полюса, на острові, що зветься Шпіцберген.

– О Кай! Маленький Кай! – зітхнула Герда.

– Лежи тихо, – сказала маленька розбійниця, – а то я штрикну тебе ножем.

Вранці Герда розповіла їй, що чула від лісових голубів. Маленька розбійниця серйозно подивилася на Герду, кивнула головою і сказала:

– Ну, хай буде так… Хай буде так. А ти знаєш, де Лапландія? – спитала вона у північного оленя.

– Хто ж це може знати краще за мене? – відповів олень, і очі в нього заблищали. – Там я народився і виріс, там стрибав по снігових полях.

– Так слухай! – сказала Герді маленька розбійниця. – Бачиш, усі наші пішли, вдома одна мати, але трохи згодом вона засне. Тоді я дещо для тебе зроблю.

Дівчинка стрибнула з ліжка, обняла матір, смикнула її за бороду і сказала:

– Доброго ранку, мій любий козлику!

А мати нащипала їй ніс так, що він почервонів і посинів, але все це робилося з великої любові.

Коли стара хильнула з сьомої пляшки і захропла, маленька розбійниця підійшла до північного оленя і сказала:

– Я ще могла б довго розважатися з тобою, бо ти дуже смішний, коли тебе лоскочуть гострим ножем, але нехай уже буде так. Я відв’яжу тебе і випущу на волю. Ти можеш утекти до своєї Лапландії, але за це мусиш віднести до палацу Снігової Королеви цю дівчинку, там її названий братик. Ти, звичайно, чув, що вона розповідала. Вона говорила досить голосно, а ти завжди підслуховуєш.

Північний олень застрибав від радості. Маленька розбійниця посадила на нього Герду, міцно прив’язала її про всяк випадок і підсунула під неї м’яку подушечку, щоб було зручніше сидіти.

– Ну, хай уже буде так, – сказала вона далі, – візьми назад твої хутряні чобітки, бо буде холодно. А муфту я вже лишу собі, надто вона гарненька. Проте мерзнути я тобі не дам. Ось материні рукавиці, вони тобі будуть аж по лікті. Засувай у них руки. Ну, ось тепер рука в тебе, як у моєї матері.

Герда плакала від радості.

– Терпіти не можу, коли скиглять! – сказала маленька розбійниця. – Тепер тобі треба дивитися весело. Ось на тобі ще дві хлібини й окіст. Ти не будеш голодувати.

І хлібини й окорок вона прив’язала до оленя. Потім маленька розбійниця відчинила двері, заманила усіх величезних собак у дім, перерізала своїм гострим ножем вірьовку, якою був прив’язаний олень, і сказала йому:

– Ну, біжи! Тільки бережи маленьку дівчинку!

Герда простягла маленькій розбійниці обидві руки у величезних рукавицях і сказала:

– Прощавай!

Північний олень помчав через пні та каміння лісом, болотами, степами так швидко, як міг. Вовки вили, круки кричали.

– Фук! Фук! – почулося раптом з неба, і воно ніби зачхало вогнем.

– Ось моє рідне північне сяйво! – сказав олень. – Дивись, як світить!

І він побіг далі, не зупиняючись ні вдень, ні вночі.

Хліб вони вже з’їли, окіст також і нарешті опинилися в Лапландії.