Текст книги "Сказки маленькой феи"

Автор книги: Ханс Кристиан Андерсен

Соавторы: Якоб и Вильгельм Гримм братья,Вильгельм Гауф,Сакариас Топелиус
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Казки

Кресало

Йшов солдат по дорозі: раз, два! раз, два! Ранець за спиною, шабля при боці. Йшов він додому з війни. По дорозі стрілася йому стара відьма. Вона була така бридка: нижня губа в неї звисала аж до грудей.

– Доброго вечора, солдате! Ач яка в тебе славна шабля і великий ранець, ти справжній солдат! Ну, матимеш ти зараз грошей, скільки захочеш!

– Дякую тобі, стара відьмо! – сказав солдат.

– Бачиш ти ондечки старе дерево? – спитала відьма і вказала на дерево, що стояло неподалік. – Воно зовсім порожнє всередині. Ти злізь нагору: побачиш там дупло, спустись у нього на самісінький низ у дерево! Я перев’яжу тебе мотузкою круг пояса і витягну назад, коли ти мені гукнеш.

– А навіщо мені лізти туди, в дерево? – спитав солдат.

– За грошима! – відповіла відьма. – Знай, що, коли дістанешся самісінького низу в дереві, ти опинишся у великому підземному ході, там зовсім світло, бо горить більше сотні ламп. Ти побачиш троє дверей, можеш їх відчинити, ключі стирчать зовні. Заходь до першої кімнати, там, посередині, на підлозі, побачиш велику скриню, а на ній собаку: очі в нього завбільшки як чайні чашки! Але ти не бійся. Я дам тобі мій синій картатий фартух, розстели його на підлозі, швиденько схопи собаку і посади його на фартух, а тоді відчини скриню і бери гроші, скільки захочеш. У тій скрині тільки мідні гроші, та якщо ти хочеш срібла – йди до другої кімнати. Там сидить собака з очима як млинарські колеса. Та ти не лякайся, посади його на мій фартух і бери гроші. А якщо тобі захочеться золота, дістанеш і його стільки, скільки зможеш понести, зайди тільки до третьої кімнати. Але в собаки, який сидить там, кожне око як Кругла вежа. Оце справді пес, можеш мені повірити! Тільки тобі і його нема чого страхатися. Посади його лишень на мій фартух, і він тобі нічого не зробить, от і бери собі зі скрині золота, скільки душі заманеться.

– Воно непогано! – мовив солдат. – Але що ж я мушу дати тобі за це, стара відьмо? Я гадаю, щось тобі потрібно ж від мене?

– Ні, – мовила відьма, – я від тебе не візьму ні копійки. Ти мені тільки принеси старе кресало, яке там забула моя бабуся, коли спускалася туди востаннє.

– Ну, перев’язуй мене мотузкою! – сказав солдат.

– Готово! – сказала відьма. – А ось і мій картатий синій фартух.

Поліз солдат на дерево, спустився в дупло і опинився, як і казала відьма, у великому проході, де горіло кілька сотень ламп.

Ось відчинив він перші двері. У! Там сидів пес і лупав на нього очима, такими завбільшки, як чайні чашки.

– Нічогенький молодець! – мовив солдат, посадив його на відьомський фартух і набрав повну кишеню мідних грошей. Потім закрив скриню, знову посадив на неї собаку і попрямував до другої кімнати. Ой, ой! Там сидів пес з очима як млинарські колеса!

– Нема тобі чого витрішки продавати, ще очі болітимуть! – сказав солдат, посадив і цього собаку на відьомський фартух, та коли він побачив у скрині велику купу срібла, викинув усі мідяки і набив обидві кишені і ранець самим сріблом. Тоді пішов він до третьої кімнати. Ну й страхіття! У цього собаки очі були справді такі величезні, як Кругла вежа, і крутилися зовсім як колеса.

– Доброго вечора! – мовив солдат і взяв під козирок. Такого собаки він ще ніколи не бачив!

Проте солдат не став довго роздивлятися, а посадив і його долі, на фартух, та й відкрив скриню. Матінко рідна! Скільки там було золота! На нього він міг би купити весь Копенгаген, усіх цукрових поросят у торговок ласощами, всіх олов’яних солдатиків, дерев’яних конячок, всі батіжки на світі! Оце справді гроші! Солдат викинув усе срібло з кишень і ранця і так набив золотом свої кишені, ранець, кашкет і чоботи, що ледь-ледь міг поворухнутися. Тепер уже він мав гроші! Він посадив собаку знову на скриню, зачинив двері і гукнув нагору:

– Тягни мене нагору ти, стара відьмо!

– А кресало ти взяв? – спитала відьма.

– Отаке! Зовсім забув! – сказав солдат, пішов і взяв кресало. Відьма витягла його нагору, і він знов опинився на шляху; його кишені, чоботи, ранець і кашкет були повнісінькі золота.

– Навіщо тобі це кресало? – спитав солдат.

– Це тебе не обходить, – відповіла відьма, – адже ти одержав гроші! А мені давай тільки кресало.

– Дурниці! – сказав солдат. – Зразу ж мені кажи, навіщо воно тобі, а то я витягну шаблю і відрубаю тобі голову.

– Не скажу, – мовила відьма.

Тоді солдат відрубав їй голову. Відьма упала мертва. А солдат зав’язав усі гроші в її фартух, закинув вузол на спину, засунув кресало в кишеню і попрямував до міста.

Це було дуже гарне місто. Солдат зупинився в найкращому готелі, вибрав собі найкращі кімнати, замовив найулюбленіші страви, – адже він тепер був багатим, мав стільки грошей!

Служник, який чистив його чоботи, здивувався був, що в такого багатого пана такі кепські чоботи, але ж солдат ще не встиг справити собі нові. Проте другого дня він придбав собі і чоботи, і багате вбрання.

Тепер солдат став знатним паном, і йому розповіли про всі дива в цьому місті, і про короля, і про чудову принцесу, його дочку.

– А як би її побачити? – спитав солдат.

– Це зовсім неможливо, – сказали йому. – Вона живе у величезному мідному замку, а замок оточений високими стінами з вежами. Ніхто, крім самого короля, не сміє туди ні зайти, ні вийти звідти, бо королю напророчили, що дочка його вийде заміж за простого солдата, а королям таке подобатися не може!

«От би поглянути на неї!» – подумав солдат. Та хто б йому це дозволив?!

Тепер він зажив дуже весело, ходив у театри, їздив кататися в королівський парк і багато грошей віддав бідним. І це було дуже добре з його боку, адже він по собі добре знав, як то погано, коли не маєш ані копійки в кишені. Тепер він був багатий, розкішно вдягався і мав багато друзів; вони його називали добрим хлопцем, справжнім кавалером, і це йому дуже подобалось. Але він щодня тільки витрачав гроші, а нових взяти було нізвідки, і врешті в нього залишилося тільки дві монетки. Довелося перебратися йому з гарних кімнат до крихітної кімнатки аж під самісіньким дахом, самому чистити собі чоботи і латати на них дірки. Ніхто з друзів тепер його не відвідував – надто вже високо було підніматися до нього.

Якось зовсім пізно ввечері солдат сидів у своїй кімнатці, і в нього не було грошей навіть на свічку. Тут він згадав про маленький недогарок у кресалі, який взяв у дуплі дерева, куди його спускала відьма. Солдат дістав кресало і недогарок і вдарив по кременю, викрешуючи вогонь. Двері широко розчинилися, і пес з очима як чайні чашки, той самий, якого він бачив у підземеллі, з’явився перед ним і спитав:

– Що накажеш мені, господарю?

– Що таке? – здивувався солдат. – Та це ж, виходить, предивне кресало, я зможу отримати все, що захочу! Дістань мені грошей! – наказав він собаці, а той раз – і вже нема; два – знову тут, а в зубах тримає великий мішок з мідними грошима. Тоді зрозумів солдат, яке це чудесне кресало. Вдарить він один раз – прибіжить собака, який сидів на скрині з мідними грошима, вдарить двічі – прибіжить той, у якого срібло, вдарить тричі – прибіжить той, що має золото.

Ну, знову солдат перебрався в прекрасні кімнати, став носити багатий одяг, і всі його друзі відразу його пізнали і полюбили знову.

От якось йому спало на думку: «А дивно, що не можна побачити принцесу! Вона така красуня, кажуть усі, а яка з того користь, коли вона весь свій вік просиділа в мідному замку за високими стінами з вежами. Невже мені так і не пощастить побачити її? Ану, де моє кресало?» І він ударив по каменю, і враз перед ним з’явився собака з очима як чайні чашки завбільшки.

– Воно, правда, вже зараз ніч, – мовив солдат, – але мені страшенно захотілося побачити принцесу, хоч на одненьку хвильку!

Собака одразу за двері, і не встиг солдат отямитися, як він з’явився з принцесою. Принцеса сиділа у нього на спині і спала. Вона була така гарна, що кожен одразу б побачив, що це справжня принцеса. Солдат не втерпів і поцілував її – адже він був славний вояка, справжній солдат!

Потім собака відніс принцесу назад, і вранці, коли король і королева пили чай, принцеса розповіла, що вночі бачила дивний сон про собаку і солдата. Ніби вона їхала верхи на собаці, а солдат поцілував її.

– Оце справді мила історія! – мовила королева.

І наступної ночі в спальні принцеси залишили стару фрейліну. Стара фрейліна мусила дізнатися, чи то справді був сон, чи, може, щось інше.

А солдатові знову заманулося побачити прекрасну принцесу, і ось, уночі, знову з’явився собака, схопив принцесу і помчав що є сили. Але стара фрейліна одягла непромокальні чоботи і кинулася навздогін. Побачивши, що собака з принцесою зникли в одному великому будинку, вона подумала: «Тепер я знаю, де їх шукати!» і намалювала шматком крейди на воротях великий хрест, а потім пішла додому і лягла спати. Але собака, коли відносив принцесу додому, помітив цей хрест, узяв відразу ж шматок крейди та й понаставляв хрести на всіх воротах у місті. Це було хитро вигадано; адже тепер фрейліна не могла відшукати потрібні ворота, бо хрести були на всіх.

Рано-вранці король з королевою, стара фрейліна і всі офіцери пішли дивитися, куди це принцеса їздила вночі.

– Ось куди! – сказав король, побачивши перші ворота з хрестом.

– Ні, ось куди, чоловіченьку, – заперечила королева, побачивши хреста на інших воротах.

– Але й тут хрест… І тут! – загомоніли дами й офіцери, бачачи хрести на всіх воротах.

Тут усі зрозуміли, що діла з цього не буде.

Але королева була дуже розумною жінкою, вона вміла не тільки в каретах гуляти. Взяла вона великі золоті ножиці, порізала великий шматок шовкової матерії на клаптики і зшила малесенький гарненький мішечок. У той мішечок насипала дрібної гречаної крупи і прив’язала до спини принцеси, а потім прорізала в мішечку маленьку дірочку, щоб крупа сипалася на шлях, яким поїде принцеса.

Вночі з’явився знову собака, посадив принцесу на спину і поніс до солдата. Солдат так полюбив принцесу, що захотів стати принцом і одружитися з нею.

Собака не помітив, що крупа сипалася за ним по дорозі від замку до вікна солдата, куди він стрибнув з принцесою. Вранці король і королева дізналися, куди їздила принцеса, і солдата посадили до в’язниці.

От і сидів він. Ой, як там було темно й нудно! Йому сказали: «Завтра вранці тебе повісять!»

Дуже невесело було це почути. А кресало своє він забув удома, в готелі. Вранці солдат підійшов до маленького віконечка своєї камери і став дивитися крізь ґрати на вулицю: народ юрбами поспішав за місто подивитися, як його вішатимуть. Били в барабани, проходили полки солдатів. Усі люди бігли, біг і хлопчик-швець у шкіряному фартусі і черевиках.

Він біг галопом, і один черевик злетів з ноги і вдарився об стіну, за якою сидів солдат і дивився крізь ґрати.

– Ей, ти, куди поспішаєш? – гукнув йому солдат. – Адже без мене справа не обійдеться, а коли ти збігаєш туди, де я жив, і принесеш мені моє кресало, я дам тобі чотири монети. Тільки одна нога тут, а друга там.

Хлопчик був не проти одержати чотири монетки, мерщій дременув за кресалом, віддав його солдатові, і… ну зараз почуємо, що було потім!

За містом була збудована висока шибениця, а навколо стояли солдати і багато сотень тисяч народу. Король і королева сиділи на пишному троні, навпроти суддів та радників.

Солдат уже стояв на сходах, але коли вже хотіли накинути йому петлю на шию, він сказав, що перед тим, як стратити злочинця, завжди виконують якесь його невинне бажання. Він дуже хотів би викурити люлечку тютюну – адже це буде його остання люлечка на цім світі.

Король не посмів відмовити в такому проханні, і солдат витяг своє кресало. Вдарив по кременю – раз, два, три! І перед ним з’явились три собаки. Собака з очима як чайні чашки, собака з очима як млинарське колесо і собака з очима як Кругла вежа.

– Ану, допоможіть мені визволитися з петлі! – сказав солдат.

І собаки кинулися на суддів і на всіх радників, схопили того за ноги, того за ніс та й почали підкидати на кілька сажнів угору; усі попадали і порозбивались.

– Не треба! – закричав король, але найбільший пес схопив його разом з королевою і підкинув угору одне за одним. Тоді солдати злякались, а весь народ закричав:

– Солдатику! Будь нашим королем і одружися з прекрасною принцесою!

І ось посадили солдата в королівську карету, а всі три собаки танцювали перед нею і кричали «ура!». Хлопчаки свистіли, засунувши пальці в рот. Солдати віддавали їм честь. Принцеса вийшла зі свого мідного замку і стала королевою, чим була дуже задоволена!

Весільний бенкет тривав цілий тиждень, і собаки теж сиділи за столом і лупали очима.

Нове вбрання короля

Багато років тому жив король, який так любив гарно вдягатися, що всі гроші витрачав на вишукане вбрання. Він не турбувався про своїх солдатів, не цікавився театрами, а на прогулянки їздив тільки для того, щоб показати своє нове вбрання. На кожну годину дня він мав спеціальний одяг; і як про інших королів говорять: «Король у раді з міністрами», так про цього короля казали: «Король у гардеробній».

У великому місті, де він жив, було дуже весело: щодня туди приїздило багато іноземців.

Одного разу прийшли в те місто два пройдисвіти. Вони удавали з себе ткачів і казали, що вміють ткати найчудовішу тканину, яку тільки можна собі уявити. Не тільки кольори й малюнок надзвичайно гарні, але й убрання, пошите з цієї тканини, має дивну властивість – воно невидиме людям, непридатним для своїх посад або надміру дурним.

«Та це ж чудове вбрання! – подумав король. – Якби я мав таке, то міг би дізнатися, які люди в моїй державі не придатні для своїх посад. Я б відрізнив розумних від дурнів. Треба відразу ж наткати для мене цієї тканини!»

І він дав обом шахраям великий завдаток, щоб вони могли почати роботу.

Справді, вони поставили два ткацькі верстати й удавали, ніби працюють. Але на верстатах у них нічогісінько не було… Одразу ж вони наказали дати собі найтоншого шовку і найкращого золота. Все це шахраї поховали у свої власні кишені, а самі до пізньої ночі працювали на порожніх верстатах.

«Хотілося б мені знати, чи багато вже вони наткали?» – подумав король.

Але на серці в нього ставало дуже неспокійно, коли він згадував, що той, хто дурний або непридатний для своєї посади, не може побачити тканини. Звичайно, він думав, що саме йому цього нема чого боятися; проте краще було б спочатку послати когось іншого, щоб подивитись, як іде справа.

У місті вже всі знали, яку чудесну силу має тканина, і всі хотіли швидше дізнатися, хто з їхніх сусідів нездібний або дурний.

«Пошлю я до ткачів мого старого чесного міністра, – вирішив король. – Він найкраще розпізнає, яка матерія, бо він людина розумна і ніхто не підійде до його посади краще за нього».

І от старий статечний міністр пішов до того залу, де сиділи обидва шахраї і працювали на порожніх верстатах.

«О, рятуйте! – подумав міністр і широко розплющив очі. – Я нічого не бачу!» Але він цього не сказав.

Обидва шахраї ласкаво запросили його підійти ближче, щоб роздивитися краще чудовий візерунок і прекрасні кольори.

При цьому вони вказали на порожній ткацький верстат, а бідолашний старий міністр з усієї сили тер собі очі і нічого не міг побачити, бо там нічого не було.

«Що таке? – думав він. – Невже я дурний? Я цього ніколи не помічав! Жодна людина не повинна про це знати. Невже я не придатний для своєї посади? Ні, ніяк не можна признаватися, що я не міг побачити тканини!»

– Ну, що ви скажете? – спитав один із ткачів.

– О, чудово, дуже мило! – відповів старий міністр і поглянув крізь окуляри. – Який візерунок! Які барви! Звичайно, я скажу королю, що мені подобається.

– Ну, це приємно чути, – сказали обидва ткачі і почали називати кольори і пояснювати чудові візерунки. Старий міністр уважно слухав, щоб точно все передати королю. Так він і зробив.

Після цього шахраї почали вимагати ще більше грошей, ще більше шовку й золота ніби для ткання. Все це вони ховали до своїх кишень. На верстат не потрапила жодна нитка, вони, як і раніше, працювали на порожніх верстатах.

Невдовзі король послав другого поважного сановника подивитися, як посувається робота і чи швидко буде готова тканина.

З ним трапилося те саме, що й з міністром.

Він дивився, дивився, але нічого не міг побачити, бо, крім порожнього ткацького верстата, нічого й не було…

– Правда, чудова тканина? – спитали обидва шахраї, показуючи і пояснюючи розкішний візерунок, якого насправді зовсім не було.

«Адже я не дурний, – думав сановник, – значить, я не придатний для моєї посади? Це дуже дивно! Але нехай про це хоч ніхто не дізнається!»

І він хвалив тканину, якої не бачив, і захоплювався прекрасними барвами й чудовим малюнком.

– О! Прекрасна річ! – сказав він королю.

У місті всі тільки й говорили про дивну тканину. Нарешті король захотів сам її побачити, поки вона була ще на верстаті.

З цілим почтом найвизначніших царедворців, між якими були й обидва шановні урядовці, що побували тут раніше, пішов король до хитрих шахраїв. Вони ткали з усієї сили, але без жодної волокнини, без жодної нитки.

– Хіба ж не чудово? – сказали обидва урядовці, які вже колись тут були. – Подивіться, ваша величність, який візерунок, які барви! – і показали обидва на порожні верстати, бо були певні, що інші добре бачать тканину.

«Що таке? – подумав король. – Я нічого не бачу! Це жахливо! Чи я дурний? Чи не здатний бути королем? Це найстрашніше, що могло трапитися зі мною».

– О, дуже гарно, – сказав він, – це варто моєї найвищої похвали!

Він задоволено кивав головою і розглядав порожні верстати. Не міг же він признатися, що нічого не бачить!

Весь почет, що був з ним, дивився і дивився, і хоч ніхто нічого не бачив, як і решта, але всі казали, як і король: «О, це прекрасно!» – і радили королю одягти нове вбрання з чудової тканини під час урочистої процесії, що мала невдовзі відбутися.

– Чудово! Прекрасно! Надзвичайно! – передавалося з уст в уста. Здавалося, всі були щиро захоплені. Король нагородив обох шахраїв орденом, наказавши носити його в петличці, і надав їм титул «королівських придворних ткачів».

Цілу ніч до ранку, перед тим як мала відбутися процесія, шахраї працювали. Всі могли бачити, як вони завзято працюють, поспішаючи закінчити нове вбрання короля.

Шахраї удавали, ніби знімають тканину з верстатів, різали величезними ножицями в порожнім повітрі, шили голками без ниток і сказали нарешті:

– От убрання й готове!

Король сам прийшов до них зі своїми знатними царедворцями одягнутися. Шахраї підвели руки вгору, ніби щось тримали, і сказали:

– Дивіться, ось штани, ось мундир, ось мантія! Все таке легке, як павутиння. Можна подумати, що нічого немає на тілі, але в цьому і є вся краса!

– О! Звичайно! – казали всі царедворці, але нічого не могли побачити, бо нічого ж і не було.

– Дозвольте, ваша королівська величносте, зняти ваше вбрання, – сказали шахраї. – Ми хочемо одягти на вас нове перед великим дзеркалом.

Король скинув весь свій одяг, і шахраї почали удавати, що надягають на нього один за одним усе вбрання, яке приготували, а король повертався на всі боки перед дзеркалом.

– Як чудово облягає, як прекрасно сидить! – казали всі. – Який малюнок! Які кольори! Яке дорогоцінне вбрання!

– Надворі приготовлено балдахін, що понесуть над вами, ваша величносте, під час процесії, – сповістив головний церемоніймейстер.

– Ну, я готовий, – сказав король. – Чи добре сидить?

Він ще раз повернувся перед дзеркалом, бо хотів показати, що уважно розглядає своє вбрання.

Камергери, які мусили нести шлейф, опускали руки донизу, ніби підіймали його. Вони йшли і вдавали, ніби щось несуть у повітрі. Вони не насмілювалися показати, що нічого не бачать.

Так виступав король у процесії під розкішним балдахіном, і всі люди на вулиці і з вікон кричали:

– О! Нове вбрання короля незрівнянне! Який чудовий шлейф його мантії, як чудово лежить!

Ніхто не хотів показати, що він нічого не бачить. Адже це означало б, що він не придатний для своєї посади або страшенно дурний. Жодне вбрання короля не мало такого успіху, як це.

– Та він же зовсім голий! – закричав раптом якийсь маленький хлопчик.

– О небо, ти чуєш голос невинності! – сказав батько, і всі почали пошепки переказувати один одному слова дитини.

– Він голий. Дитина каже, що на ньому зовсім нічого нема.

– Та він же зовсім голий! – закричав, нарешті, весь народ. Королю раптом стало ніяково, йому і самому здавалося, що народ каже правду, але він подумав:

«Все ж таки я мушу витримати всю процесію».

І він продовжував виступати ще величніше, а камергери йшли і несли шлейф, якого насправді зовсім не було.