Текст книги "Спогади мелодії"
Автор книги: Григорий Хорошко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)
Григорий Хорошко
Спогади мелодії
Ця історія, яку мені вистачило хоробрості назвати повістю, була написана мною у 13-ти річному віці, в ніч з 3 на 4 січня, що з самого початку планувалось, як сценарій для кінофільму. Я відправляв даний твір, розміром у 2 сторінки, в кіностудії по всьому світу сподіваючись, що колись мені прийде позитивна відповідь на те, що я вважав мистецтвом та в надії, що по моєму сценарію колись буде знятий фільм, за який я отримую Оскар.
Цим дитячим мріям прийшов кінець із приходом більш старшого віку, разом із розумінням того, що якщо ти хочеш, щоб твою роботу помітили зроби її якісною, креативною та оригінальною.
Так я і спробував зробити. Тому під кінець 17-ти річного віку, на початку 2021 року, до мене прийшла ідея переписати юнацьку саморобку під певну розповідь, яка буде більш схожа на книгу, хоч и доволі малу, з надією того, що вона матиме вплив на суспільство та його думку. Чи вийшла ця спроба? Вирішувати не мені, а Вам шановний читачу.
Ця розповідь є моїм дебютом, через що прошу віднестися до сприймання твору, як до звичайної спроби юнака довести світу значимість свого літературного та певного життєвого бачення.
Під кінець свого вступу, автор виражає подяку своїй родині та друзям, без підтримки яких він і рядка би не написав.
Дякую!
Приємного читання!
“Не опускай очей ти від ударів року. Той хто пав духом Згине раніше строку”
Омарям
Спогади мелодії
Одного вечірнього дня, у невеличкому але багатим на історію містечку в Швейцарії, під кінець робочого дня, в офісі одного філіалу крупного всесвітньовідомого видавництва, журналіст даної газети на ім’я Артур, простий хлопець середнього зросту на вигляд не більше 28 років із світлим волоссям, здав свою ново-написану статтю на перевірку керівництва. Після ретельного читання статті “Бульдог”, саме так між собою називали колеги редактора, через великі щоки та тяжкий характер, виразив свою думку про статтю Артура:
– Ви отримуєте гроші за друкування гідного матеріалу, гідного нашого видання, а не за цю словесну витівку, яку Ви видаєте за якісно виконану роботу.
На що Артур одразу ж відповів:
– Мета моєї роботи полягає в тому, щоб донести до суспільства історії, які в першу чергу гідні його самого, а вже потім Вашого видання.
Насупивши брови та недовго думаючи, пан Грубер, так по справжньому звали редактора, відповів:
– Якщо, за Вашою думкою, наше видання не гідне на увагу з боку суспільства, то я раджу Вам дізнатися у його компетентних членів, де б Вам знайти нове місце роботи.
Залишивши офіс та водночас зібравши свої речі, після чого віднісши їх до квартири, яку тривалий час винаймав, Артур вирішив прогулятись в останнє містом, адже він прийняв для себе рішення назавжди його покинути. Вечір був теплий, а вітер легенько віяв навколо, тому Артур вдягнув тонку сорочку намотавши на шию улюблений помаранчевий шарф, який завжди нагадував йому про приємні дитячі спогади, як він із дідусем та батьком купався на морі у той час, як мати з бабусею бавилися із його молодшою сестрою на піску.
– О Боже, як же ми виросли! – , подумав про себе Артур. Сестра вже давно вийшла заміж та живе у Франції із своїм чоловіком та сином, дідусь і бабуся рік тому відсвяткували 60-ти річчя спільного життя, а батько з матір’ю живуть самотнім, спокійним життям у Женеві. Лише у самого Артура не булло розуміння того, що таке стабільність у житті, адже жага до боротьби за права і свободи та мета донесення людських історій до суспільства не залишала його ні на мить. Хоча все життя він хотів жити так само спокійно, як і жили його батьки, але цілі які Артур ставив собі на дорозі життя, відповідно до яких він з усіх сил намагався жити, ні на мить не давали йому зупинитися. Власне до батьків і вирішив поїхати Артур. Він давно бажав їх навідати, а ще й після втрати роботи та зміни місця проживання – це рішення напрошувалося саме-собою.
Підійшовши до моста, пожовкле осіннє листя, що падало з гілок дерев, легенько скрипіло після кожного разу, як на нього ступав Артур. Дивлячись у води річки можна було розгледіти маленьких рибок, що наче літали плаваючи у воді. Іноді Артур відчував себе такою ж маленькою рибкою, що пливе на зустріч руслу річки, не бажаючи йому підкорятись. Прогулюючись старими кварталами містечка, Артур відчував дух історії цих місць, які наче наповнювали його своїм досвідом та одаровували щирістю. Під захід сонця, Артур не зміг собі відмовити у можливості в останнє помилуватися містом з вершини міського собору, який височів над містом, як велет неймовірних розмірів. Дивлячись на захід сонця, Артур милувався містом, у якому провів більш ніж п’ять років свого життя, де написав більшість своїх успішних статей, пізнав історію своєї держави, встиг пізнати кохання та в ньому розчаруватись і найголовніше отримати досвід на все життя, завжди стояти на своєму, якщо ти певен, що те, що ти робиш того варте та ніколи не зраджувати самого-себе.
Наступного ж ранку, юний та амбітний журналіст сів на потяг та поїхав до своїх батьків у Женеву. Під час дороги, Артур милувався краєвидами, що захоплюють подих та дають змогу забути про проблеми буденного життя.
Приїхавши до Женеви, Артур одразу ж відправився до батьків, водночас прогулюючись вуличками та кварталами, на яких він виріс, несучи чемодан за собою. Підійшовши до дверей квартири та натиснувши на дзвінок, Артуру відчинила двері його мати. Побачивши сина вона була в захваті, адже не бачила його із самого Різдва. Батько почувши рідний голо одразу ж вибіг із своєї майстерні, в якій займався улюбленою справою вирізаючи різні вироби із дерева. За чашкою чаю Артур розповів батькам за сімейною бесідою про всі події, що сталися у його житті за останній час. Батьки без вагань дозволили залишитися сину на стільки скільки йому буде потрібно але Артур будучи дуже гордою людиною сказав, що буде жити в батьків на правах орендаря кімнати. Батьки Артура були не в захваті від такої новини але знаючи свого сина не стали із ним довго сперечатися.
Щоб не втрачати час та навички журналістської діяльності, Артур згадав роки свого студентства та розпочав вести блог, на якому описував різні людські історії та писав статті новинного характеру. Наступного тижня, у зв’язку із втратою робочого місця, Артур влаштувався на роботу до невеличкого видавництва, де займався написанням некрологів та автобіографій, не забуваючи вести свій блог, який завдяки креативному написанню матеріалу Артуром зміг зацікавити певну аудиторію осіб.
Одного вечора, після роботи, Артур вирішив пройтися містом. Вечір був теплий, сонце вже сідало за горизонт, а вулиці міста були порожніми, як ніколи. Прогулюючись біля Женевського озера, у якому спокійно плавали лебеді, а вода у озері наче сміялася від лоскоту вітру, Артур вирішив відвідати одне з кафе міста, що знаходилося неподалік від озера.
За столиками на веранді було порожньо, хоча й вечір не здавався прохолодним але відвідувачі закладу все одно вирішили сидіти у більш теплій та комфортній обстановці за столиками й барною стійкою всередині самого кафе. Гостей було не багато але водночас і не мало, кожен сидів за окремим столиком, ведучи дружні бесіди або просто насолоджуючись мелодією, яку грав піаніст сидячи за стареньким роялем посередині закладу.
За роялем сидів чоловік похилого віку, величної статури із сивим волоссям та стрункою формою тіла. Замовивши келих пива, Артур не міг відволіктись ні на мить від неймовірної гри піаніста, яка була витонченою, енергійною та водночас спокійною. Артура переповнювали емоції щастя та водночас смутку, які на нього вплинули після прослуховування мелодії, яку він раніше ніколи не чув.
Після того, як музикант закінчив композицію, Артур та ще кілька відвідувачів закладу подарували оплески піаністу, на які він на діво не відреагував. Артур наважився підійти до піаніста виказати слова подяки за чудове виконання композиції та дізнатися ім’я автора мелодії, яку він тільки-що грав.
Підійшовши та вставши позаду піаніста, Артур одразу ж подякував за неймовірну гру та задав питання, як і планував заздалегідь. Але на диво для юного журналіста, піаніст ніяк не відреагував на питання Артура. Після тривалої паузи, хлопець повторив своє питання але знову не почув жодної відповіді, а піаніст, в свою чергу, почав грати нову мелодію.
Не отримавши бажаної відповіді, Артур вирішив запитати про не найкращого співрозмовника у бармена. Чоловік похилого віку, який протирав стакани за стійкою, трохи здивувався після запитання Артура але зрозумів, що хлопець дійсно нічого не знає про того за кого цікавиться і не довго думаючи відповів:
– Це, найнеймовірніший музикант у світі!
Після цих слів, Артур не сказав більше жодного слова, а чоловік, що здавався на перший погляд лише звичайним барменом із парою байок та анекдотів у кармані, почав розповідь, що змінить життя Артура на завжди.
Ця історія починається із самого дитинства Дмитра, саме так зовуть загадкового піаніста, який грав неймовірні мелодії посеред кафе. Дмитро ріс гарним парубком, який мріяв про дивовижні пригоди у житті та бажав побачити весь світ. Його виховували мати разом із бабусею та дідусем, свого батька Дмитро не знав, адже той раніше загинув на війні. Щоб прогодувати родину, мати Дмитра завжди багато працювала на трьох роботах, тому Дмитро не рідко проводив час у бабусі та дідуся, що йому дуже подобалося, адже дідусь завжди розповідав цікаві історії із свого життя, які Дмитро слухав із великим задоволенням, так-як його дідусь у минулому був капітаном круїзного лайнера, де й познайомився із бабусею Дмитра, яка в свою чергу була там піаністкою.
Саме бабуся привила онуку любов до музики та смак до якісної та душевної мелодії. У квартирі бабусі та дідуся Дмитра, стояло старе піаніно, на якому часто грала бабуся Дмитра, хоча, якщо казати по-правді, на ньому частіше грали діти, які приходили на навчання до бабусі але у ті моменти, коли бабуся на власному прикладі показувала правильність гри, можна було забути про всі буденні турботи, завдяки чудовій музиці та витонченій грі.
Бабуйся навчала й самого Дмитра, який постійно проявляв інтерес до музики та виявив бажання до навчання гри на піаніно. Дмитро дуже швидко навчався, адже показував власний інтерес, тому й результат був очікувано позитивний. Із часом Дмитро навчився грамотній грі, чудово сприймав на слух ноти та дуже добре розвив свій музикальний слух.
Коли Дмитро пішов до п’ятого класу, його бабуся зрозуміла, що вона не зможе розкрити справжній талант свого онука, тому прийняла рішення відправити його на навчання до музичної школи, де викладала її давня подруга, яка була справжнім професіоналом своєї справи та знала, як краще розвинути юного та талановитого музиканта.
На початку, навчання давалося Дмитру не так просто, як очікувалося, так-як пані Вайс, подруга бабусі Дмитра, була доволі суворою жінкою, яка вимагала результату та прогресу від своїх учнів, в той час як Дмитро звик до навчання із своєю доброю й стриманою бабусею. Але якщо хочеш досягти успіху у своїй справі потрібно виходити із звичної обстановки та сумлінно працювати заради досягнення своєї мети. Саме це намагалася довести пані Вайс юному хлопцю, який мав талант але не розумів, що треба робити для того, щоб досягти бажаного результату.
Впродовж року сумлінних занять, Дмитро навчився систематизованій грі на роялі та дисципліні, яку йому привила пані Вайс. Також відвідуючи музичну школу, Дмитро познайомився із гарним хлопцем, який став його найкращим другом, юнака звали Владислав.
Владислав був світловолосим та добрим на характер хлопчиком, який був однолітком Дмитра. На відміну від Дмитра, Владислав походив із заможної родини, його батько був чиновником, а мати раніше була співачкою але померла коли Владиславу було чотири роки. Батько дуже хотів подарувати сину якісну музикальну освіту, так-як Владислав дуже нагадував йому про дружину, яку він кохав всім серцем, полюбляючи її спів та гру на роялі, через що наймав для свого сина кращих вчителів із самого дитинства, в надії розкрити талант дитини але усім цим вчителям, які брали шалені кошти за своє викладання, ледве вдалося розкрити у дитині музичний слух. Тому почувши, про те що в одній із музичних шкіл міста є вчителька, яка готує справжніх талановитих музикантів, не довго роздумуючи, батько Владислава, віддав сина на навчання пані Вайс, де той, в свою чергу, познайомився із Дмитром, який також став для нього кращим другом.
Подружившись із Владиславом, Дмитро став проводити разом із ним дуже багато часу. Хлопцям подобалася компанія один-одного. Вони обидва мали дуже багато спільних інтересів, особливо пов’язаних із музикою. У Дмитра ніколи не було проблем у спілкуванні із людьми але такого справжнього та щирого друга, як Владислав у нього раніше не було.
Владислав також дуже цінував спілкування із Дмитром, адже його батько раніше не давав змогу спілкуватися із звичайними дітьми, як Дмитро, а тільки із дітьми своїх заможних та впливових друзів. Відвідуючи музичну школу, Дмитро іноді страждав від цькування деякої групи хлопців, які грали набагато гірше Дмитра, а із появою в його житті Владислава, всі образи у бік Дмитра припинилися, так-як хлопці завжди були разом, а цькувальники боялись батька Владислава, що не могло не радувати Дмитра.
Через деякий, приблизно у дев’ятому класі, обидва хлопця потрапили на головний музичний конкурс своєї країни для юних музичних талантів. Конкуренція була дуже велика, тому друзі дуже переживали за свої результати. Рішення приймали під кінець заходу, тому ажіотаж буж дуже високий. За рішенням комісії було вирішено віддати Дмитру 1-місце у конкурсі, а Владислав посів третє. Обоє з хлопців були дуже раді тому, що посіли такі престижні місця у не менш престижному конкурсі своєї країни. Чого не можна було сказати про батька Владислава, який розраховував на те, що його син посяде краще місце на конкурсі але такий юний талант, як Дмитро затьмив всіх своєю грою.
Із часом хлопців стали відправляти на подібні конкурси кожного року, де вони завжди брали призові місця, в яких перше місце, зазвичай, посідав Дмитро окрім одного єдиного разу. У випускний рік Дмитро та Владислав приймали участь у новому для них музичному конкурсі, на який приходили викладачі консерваторій, які шукали юних талантів та заохочували їх до вступу до своїх навчальних закладів.
До вирішального етапу конкурсу, як завжди дійшли Дмитро та Владислав. Будучи конкурентами на сцені, хлопці ніколи не намагалися конкурувати у буденному житті, що скріплювало їхню дружбу. Після виступу обох, комісія відлучилася на нараду, щодо обговорення переможця конкурсу. В решті-решт переможцем став Владислав. Як виявилося пізніше батько хлопця підкупив кількох членів приймальної комісії, не сказавши про це сину, адже знав про його щирість та відвертість перед своїм найкращим другом.
Дмитро був дуже радий за свого товариша. Після конкурсу хлопці дуже гучно відсвяткували закінчення музичної школи та вирішили присвятити свої життя улюбленій справі, а саме грі на роялі. Через кілька днів стало відомо, що Дмитра не прийняли у бажану консерваторію, в той час як у Владислава не виявилось ніяких проблем із вступом.
Пані Вайс дізналася про підкуп приймальної комісії батьком Владислава, після чого повідомила про це Дмитру. Дізнавшись про це Дмитро не вирішив розповідати про цей інцидент Владиславу, а одразу ж вирішив поговорити із його батьком, щоб той розповів про все сину власноруч.
Прийшовши до батька Владислава та повідомивши про те, що він знає про підкуп, чоловік не здивувався, адже був впевнений у порядності та чесності Дмитра. На що відповів одною фразою:
– В моїх силах зробити так, щоб ти більше не зміг грати в жодному закладі нашого міста, тому раджу залишити цю розмову та відому тобі інформацію між нами й не рушити життя мого сина своєю чесністю. Життя не справедливе, хто як не я знаю це але іноді ми повинні йти на компроміси заради досягнення своєї мети.
Після цієї розмови батько Владислава певною мірою обмежив спілкування свого сина із Дмитром та взявся його перевиховувати, вважаючи, що раніше він приділяв цьому менше уваги ніж був повинен. Надмірна увага з боку батька Владислава обмежила контакт хлопців але він все-одно не міг повністю обмежити спілкування сина із кращим другом, тому хлопцям вдавалося іноді зустрічатися, хоч і доволі рідко.
На превеликий жаль для них обох на другому курсі навчання, Владиславу довелось іммігрувати, через звинувачення його батька у корупційних махінаціях на його посаді. За день перед від’їздом, Владислав взяв машину батька та поїхав із другом по улюблених місцях свого міста, у яке скоріше за все вже не повернеться. Хлопці гуляли у парку, прогулялися по набережній біля річки, пройшли біля рідної для них музичної школи, не забувши навідатись до пані Вайс, яка дала важливу життєву пораду обом:
– Справжній музикант не той хто грає мелодію, а той хто проживає кожну її ноту під час цієї гри.
Ці слова надихнули хлопців настільки, що вони стали їхнім девізом життя. Наступного дня Владислав, разом із батьком покинув країну. Вони почали тримати листову переписку із Дмитром але через часті переїзди Владислава впродовж кількох місяців, хлопці втратили контакт та більше не зв’язувалися.
Після від’їзду Владислава, Дмитро впав у відчай. Його залишив кращий друг, з яким він провів кращі моменти свого життя. Хлопець не знаходив собі місця та став дуже замкнутим у собі, на початку не підпускаючи до себе нікого та не бажаючи нікому довіряти. Але на щастя для Дмитра у нього виявилися чудові одногрупники, які підтримали його у важку для нього хвилину.
Вони бачили, яким замкнутим став їхній колега, котрий став грати відбуваючи свій час на репетиціях та під час навчання, граючи мелодію не від душі, як він це робив завжди, а від злоби, водночас на самого себе. Тому вони не могли покинути свого товариша у важку для нього хвилину, адже з мелодії не можна викинути нот. Групка молодих людей, з якими Дмитро встиг здружитися, не залишали його та завжди підтримували, допомагаючи забути старе та пізнати нове.
Завдяки своїм новим друзям, Дмитро зрозумів цінність дружби та став інакше дивитись на світ. Він зрозумів, що дружба – це не тільки спільні інтересі та приємне проводження часу у гарній компанії, а й довіра, одкровення, чесність, розуміння один-одного. До нього дійшло, що люблять не заради того, щоб щось отримати чи чогось досягти, адже всі ми люди, всі ми єдиний оркестр, який гармонійно співпрацює та допомагає один-одному та не може функціонувати без взаємозв’язку.
Саме так, пізнавши справжнє кохання, Дмитру відкрилися очі на світ та розуміння того, що він робить й для чого. Саме зустрівши Анну, він досяг прозріння для кого він вкладає душу у свої мелодії та нащо грає для публіки.
Анна грала на скрипці, навчаючись у тій же консерваторії, що й Дмитро. Анна була дівчиною неймовірної вроди, стрункою, пишноволосою та неймовірно виразними й глибокими очима. Ця дівчина повністю заполонила серце Дмитра, через що хлопець не міг дати собі аж ніякої ради, думаючи про неї і в день, і вночі.
Це було справжнє кохання, що їх охопило та найважливішим було те, що воно було взаємним. Молоді люди стали проводити разом весь всій вільний час, відвідуючи театр, кіно, гуляючи алеями та милуючись вулицями міста й один-одним. З певним проміжком часу, вони стали грати в тандемі, Дмитро на роялі, а Анна неймовірно ефектно доповнювала гру Дмитра власною грою на скрипці. Дмитро та Анна, як і всі нормальні люди сперечалися на різні теми, які ледь не доходили до бійок але одразу ж мирилися, не витримуючи більш ніж 2 годин у розлуці. Простими словами, вони просто жили.
Але на жаль на 4 році навчання сталося те до чого ніхто не міг бути готовим. Під час однієї з репетицій, перед зимовим виступом, Дмитро почав не потрапляти в такт та грати не по нотах, періодично чуючи дзвін в ухах, через що він був вимушений грати дивлячись на ноти мелодії, хоча не користувався ними із самого дитячого віку, коли тільки вчився грі на роялі. Після ретельного обстеження у лікаря, було виявлено, що Дмитро втрачає слух. Повної втрати слуху можна буде уникнути, якщо хлопець не буде знаходитися у шумних місцях та буде будь-якими способами його уникати.
Лікар запевнив, що цю проблему можна буде вирішити хірургічним шляхом але Дмитро повинен пройти певний курс лікування та уникнути будь-якого гучного звуку на передодні операції, у зв’язку із чим Дмитру доведеться забути про гру на роялі, якщо він хоче зберегти свій слух.
Це просто вбило Дмитра. Адже хлопець жив музикою, ще й операція була запланована у ті дати, коли в Дмитра повинні були відбутися вирішальні іспити, а ця хвороба не тільки забрала в нього улюблену справу всього життя але й можливість закінчити здобуття освіти.
Друзі підтримали Дмитра у тяжкий для нього період. Анна не відходила від нього ні на крок, адже знала, що Дмитро може зробити все, що завгодно. Мати намагалася пояснити сину, що життя не закінчилося на цьому. Він ще має змогу реалізувати себе, як людина, бо головне те, що у нього буде можливість зберегти свій слух.
Хлопець не бажав нічого чути. Він втратив ентузіазм, який був рушійною силою його життя, що спонукав його з кожним разом ставати все краще і краще, намагаючись довести самому-собі, що він може вдосконалюватись і робити краще для оточуючих, впевнюючи себе, що не має жаги для досконалості. Але якийсь шум в ухах зруйнував всі мрії, все те до чого він так люто прямував і в мить він наче впав зі сходів, по яких підіймався до самої вершини величності.
Настало літо. Всі стали готуватися до вирішальних іспитів. Анна була дуже схвильована. Адже дівчині сьогодні о п’ятій, судилося виступити перед приймальною комісією, яка дасть їй остаточний вердикт, результатом якого буде або успішне складання всіх іспитів та веселий випуск, або ж феєричний провал. Щоб отримати підбадьорення перед важливою подією, Анна вирішила навідати коханого на передодні виступу.
В свою чергу, Дмитро вже більше двох місяців не виходив на вулицю. Не голився, мав жахливий апетит та став дуже дратівливим. Хлопця переповнював розпач та смуток і навіть Анна не могла запалити в його душі нове багаття. Знаходячись на одинці із своїми думками, Дмитро не виносив будь-якої жалості та співчуття у свій бік, тому знаючи, що Анна є дуже сердечною й доброю людиною, запропонував дівчині розстатись, не бажаючи псувати їй життя але Анна, навіть, не хотіла про це чути, розуміючи, що він каже такі слова не через злобу, а через любов та мужність, бо не кожен зможе сказати, щось подібне найдорожчій людині у своєму житті.
Прийшовши до Дмитра, Анна побачила його вже на звичному місці, на кріслі біля вікна, де той сидів не подаючи, а ні звуку. Підійшовши трохи ближче та сівши на дивані поряд, вона спробувала розпочати розмову із жалістю в голосі:
– В мене сьогодні вирішальний екзамен. Ти знаєш наскільки – це важливо для мене, тому я прийшла до тебе. – Дмитро не звернув ніякої уваги, продовживши дивитись вдаль у вікно. Анна завжди відчувала відчай Дмитра. Тому не могла не висказатись йому.
– Я знаю, що тобі не байдуже. Ти втрачаєш слух і водночас, через свої дурні думки втрачаєш ще й душу. Таке може статися із кожним. Ти маєш талант, який дала тобі доля і доля його в тебе й забрала. Я певна, що, навіть, така страшна кара не сталася просто так, вона не напрасна. Ти став байдужим до всього, а в першу чергу до самого себе, убивши с собі будь-яку людяність.
У сльозах та розпачі Анна вибігла з дому Дмитра не зачинивши дверей. Дмитро, сидячи на своєму кріслі думав про те, що він розбив серця своїм близьким ніяк не реагуючи, своїми руками відштовхнувши всіх та поставивши хрест на власній персоні.
– А чи гідний я їх? Чи гідний я Анни?… Ні не вартий.
Сказавши собі ці слова, Дмитро узяв мотузку, прив’язав її до балки, що була прикріплена під стелею, встав на стілець та ривком ноги, дивлячись у вікно, зробив те що і планував. А планував він довести всьому світу, що він не гідний. Але із цим не погодилася мотузка, яка на радість Дмитра порвалася за мить до того, як хлопець встиг знепритомніти.
Прийшовши до тями він зрозумів, що у нього є кохана людина, що у нього є любляча мати із дідусем та бабусею, друзі які завжди його підтримують, а він самовпевнений йолуп вирішив позбутися всього цього, через власну дурість. Швидко одягнувши пальто, Дмитро побіг, що є сили, біг сповненій надії, розуміння власної неправоти та бажання попросити прощення. Біжучи він не звертав уваги, а ні на сигнали машин, а ні на крики людей, хоча вони створювали неймовірний галас та біль у його голові, через що він іноді корчився від болі але з усіх сил намагався досягти своєї мети, щоб почути, як грає його кохана та вибачитися перед нею за своє безрозсудство.
Влетівши до актової зали, Дмитро опинився у ній один. Недовго думаючи, хлопець виглянув в коридор та побачив членів комісії, які поверталися до зали після перерви. Затримавши подих, Дмитро сховався в кінці зали та приготувався почути мелодію Анни. Вийшовши на сцену вбрана у неймовірне червоне плаття та гарною зачіскою й звичайно ж із своєю скрипкою в руках, Анна трохи нервуючи, почала гру.
