Текст книги "Богдан Хмельницький"

Автор книги: Ігор Коляда

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Сучасні подіям джерела говорять про надзвичайну вроду степової «Єлени Прекрасної». Проте справедливості заради не зайве буде нагадати, що в повному небезпеки житті на степовому кордоні, поруч із неспокійним Диким Полем, не так уже й багато було витончених панянок, аби було з ким порівнювати Мотрону. Можливо, саме через цей дефіцит наречених у Богдана як претендента на серце шляхетної пані з'явився серйозний суперник – також немолодий вдівець, литовський шляхтич Даніель Чаплинський, досвідчений воїн, чигиринський підстароста і довірена особа польського магната коронного хорунжого Олександра Конєцпольського.

Нині важко з упевненістю відповісти на питання, що найперше викликало заздрість Чаплинського – чи то молода і вродлива подруга козацького старшини, чи то його охайний і гарно впорядкований маєток у Суботові. Проте єдине, що не викликає сумнівів, так це те, що впливовий урядовець Речі Посполитої твердо вирішив, користуючись своєю владою і покровительством О. Конєцпольського, відібрати у Хмельницького як одне, так і друге.

Навесні 1647 р. Даніель Чаплинський на чолі надвірних військ коронного хорунжого напав на Суботів, вигнав звідтіль сім'ю чигиринського сотника, а «Прекрасну Єлену» чи то змусив силоміць, чи то переконав полюбовно вийти за нього заміж, змінивши при цьому своє віросповідання з православного на католицьке.

Даремно Богдан Хмельницький апелював з приводу такої несправедливості до королівської влади, прагнучи повернути собі майно, кохану жінку та, врешті–решт, задовольнити принижену гідність.

Знову в гетьманській оселі Мотрона (тепер вже Чаплинська) з'явилася вже у розпалі козацької війни. Як конкретно було розв'язано справу оформлення її шлюбу з гетьманом Богданом з церковної погляду, достеменно не відомо. Вважається, що вперше Богдан обвінчався з Мотроною в липні 1648 р. в Чигирині, а вдруге – у лютому 1649 р. в Києві. Київський митрополит Сильвестр Косов, побоюючись за свою репутацію (живим ще був чоловік Мотрони Д. Чаплинський), відмовився надати дозвіл на формальне розірвання шлюбу та її повторне одруження з гетьманом. Б. Хмельницький звернувся до єрусалимського патріарха Паїсія, який остаточно затвердив одруження, повторивши обряд шлюбу. Відчути вповні щастя подружнього життя Богданові не випало – Україна була охоплена полум'ям жорстокої війни. Та й саме одруження скінчилося трагічно – у критичні дні війни, коли гетьман з військами підійшов до Берестецького поля, з Чигирина донеслася звістка, котра остаточно могла зламати Богдана: його кохана «Прекрасна Єлена» зрадила його!

Різні джерела по–різному розкривають обставини цієї заплутаної справи. Так, польський мемуарист Станіслав Освєнцім переповідав цю, за його словами, «смішну історію» так, як він її почув з вуст польського короля Яна II Казимира під час вечері напередодні Берестецької битви. Король же втішався з того, що гетьманша закохалась в якогось годинникаря, котрий служив у Хмельницького управителем двору, ключником. Таємний роман Мотрони з цим годинникарем начебто тривав уже досить довго, аж поки гетьман не виявив пропажі барилка з червоними золотими. Спочатку подумав на старшого сина Тимоша, що той, вирушаючи в похід на Литву, прихопив його з собою на нагальні військові потреби. Однак, отримавши від гетьманича запевнення щодо власної непричетності, віддав наказ про таємне розслідування цієї справи. У ході розслідування й випливла інформація не лише про причетність управителя до викрадення, а й про його адюльтер з панною гетьманшею. Розгніваний Богдан, довідавшись про цю брудну справу, звелів обох винуватців роздягти догола і, прив'язавши одне до другого, повісити. Очевидно, що розповідь Яна II Казимира, насичена деталями щодо способу покарання таємних коханців, була стилізована саме «для сміху» і навряд чи вповні відповідала реаліям.

Тогочасний високий литовський посадовець Альбрехт Радзивілл у своєму описі був значно стриманішим і менш емоційним. Крім того, згідно з його версією, пропажу золота виявив Тиміш Хмельницький. Він же і вислідив злодія, довідався про його аморальні зв'язки зі своєю мачухою, котру, за наказом батька, і повісив разом із ключником на одній шибениці.

Інформація ж, яка виходила з козацького табору, вказувала на те, що причиною страти Мотрони став перехоплений лист Даніеля Чаплинського до своєї колишньої дружини, в якому містилася інструкція, як можна приховати викрадені у Хмеля скарби, а його самого отруїти. За дорученням гетьмана справу розслідував Тиміш. І саме йому начебто вдалося знайти викрадене золото та викрити спільників гетьманші, після чого Мотрону, а також її матір і ще п'ятьох чоловік було страчено.

Отже, за такої інформації, причина трагедії полягала не стільки у факті подружньої невірності Мотрони (якщо вона й була насправді), скільки в наявності розгалуженої шпигунської мережі в оточенні гетьмана, до функціонування якої якимось чином була залучена і гетьманша. Проте абсолютно очевидно, що особиста образа справила вплив на дії Б. Хмельницького, однак не вона стала вирішальним фактором, що визначив подальший вибір Хмеля – підняти повстання проти польської шляхти. Ще 1645 р. Хмельницький із деякими старшинами (Федором Вишняком, Кіндратом Бурляєм, Іваном Ганжою, Філоном Джеджалієм, Іваном Гирею, Яциною Лютеренком) готував нове повстання, котре почалося в 1648 р.

Третя дружина, Ганна – сестра ніжинського полковника Івана Золотаренка, а також полковника Василя Золотаренка (згодом наказного гетьмана і претендента на гетьманську булаву), вдова козацького полковника Пилипа (тому в народі вона також Пилипиха). Богдан вінчався з нею в Корсуні на початку серпня 1651 р. Померла вона 1667 р. черницею жіночого монастиря.

Сучасники знали Богдана як турботливого батька, що пестив своїх дітей і гостро переживав їхні невдачі, переймався проблемами їхньої освіти та особистого життя.

З трьох згаданих синів історія реально знає двох – дуже ідеалізованого Тимоша (народився 1632–го або 1635 p., мабуть, у Суботові) і переважно засудженого істориками Юрія (1640–1642 року народження).

Тиміш, ідеалізований лицар багатьох українських істориків, був юнаком з дуже неврівноваженою психікою. В історичних джерелах щодо гетьманича зустрічається не дуже зрозуміле, іронічне прізвисько «особливий син Венери».

Незважаючи на те що Богдан дуже любив свого старшого сина і бачив у ньому свого наступника на гетьманській посаді, він виховував його в спартанському дусі. Очевидці відзначали, що, прагнучи наставити свого молодшого нащадка на «путь істини», старший Хмельницький «наказав прив'язати його до гармати і міцно бити, поки той не поклявся йому, що буде добрим, статечним, і тільки потім наказав відкувати його. Часто Хмельницький за шаблю хапався, так що (Тиміш) не хоче потрапляти йому на очі». Згодом, під впливом батьківських настанов та вчителів, свавільний і гордовитий старший Хмельничанко стає освіченим, вправним і хоробрим козаком.

Як відомо, у ході Національно–визвольної війни старший син гетьмана відігравав помітну роль та зарекомендував себе досвідченим вояком. Гетьман доручав йому цілий ряд окремих військових операцій, з якими молодий Хмельничанко успішно справлявся. Гетьман цілеспрямовано привчав Тимоша до політичної, державницької та дипломатичної діяльності.

Не підлягає сумніву і те, що Богдан пов'язував зі старшим сином свої династичні проекти. Шлюб Тимоша з Розандою (Роксандою), дочкою молдавського господаря Василє Лупула, зорганізований під тиском збройної сили в Яссах 1652 p., доводить ці династичні плани цілком переконливо. Далекоглядна політична комбінація цього шлюбу полягала не лише в претендуванні Тимоша на молдавський трон, а й у спробі поєднання – шляхом посвоячення – з фактичним правителем Литви, великим литовським гетьманом Янушем Радзивіллом, що 1645 р. одружився зі старшою сестрою Розанди Оленою.

Посвоячення Богдана Хмельницького з Василє Лупулом викликало тривогу правителів сусідніх з Молдавією держав, передовсім Трансільванії та Валахії – Дьєрдя II Ракоці та Матея Басараба. Саме їx стараннями в Яссах було підготовлено змову, в результаті якої батька домни Розанди планувалося позбавити влади та вбити, а також захопити його казкові скарби. На початку квітня 1653 р. трансільвансько–валаські війська привели до влади Стефана Георгіцу, але Лупулу вдалося втекти з Ясс до Рашкова, де стояв з військом його зять Тиміш.

Блискавичний марш козацької кінноти на чолі з гетьманичем Тимошем, козацькими старшинами Іваном Богуном і Тимофієм Носачем у Молдавію, нищівна поразка змовників поблизу Ясс – і трон знову повернуто Василє Лупулу. Від легкості здобутої перемоги в молодого чоловіка домни Розанди запаморочилася голова, і він чи то з власної волі, чи з намови тестя, вступає в межі Валаського князівства. Спочатку фортуна була на боці легковажного гетьманича. Однак у момент вирішальної битви під Яловицею вчинилася страшенна буря, мокрий порох став непридатним для використання, нівелювавши тим самим перевагу влучної в мушкетній стрільбі козацької піхоти. Саме це значною мірою й вирішило результат битви. Після поразки під Яловицею Лупул знову втрачає владу і тікає в Україну. Його дружина і донька Розанда знаходять притулок у Сучавській фортеці. Під мури Сучави підходить 20–тисячне військо князя Дьєрдя II Ракоці та Матея Басараба. З серпня на визволення дружини з України вирушає на чолі восьми тисяч добірного козацького війська Тиміш Хмельницький. Менш ніж за тиждень гетьманич доходить до Сучавської фортеці й заходить у тил трансільвансько–валаським військам. Складається парадоксальна ситуація подвійного оточення. Адже, зважаючи на чисельну перевагу супротивника, для Тимоша єдино вірним рішенням стає завдання пробиватися до фортеці, аби допомогти обложеним у її обороні, сподіваючись тим часом на своєчасну підмогу з боку батька.

Проте до Сучави раніше за українську підмогу прибули польські війська. Перекинувши до міста сорок найбоєздатніших кварцяних корогв із приданою їм артилерією, поляки розпочали масований обстріл укріплень, під час одного з яких шматок ядра смертельно поранив молодого Хмельницького.

9 жовтня 1653 р. козаки здали фортецю ворогу. Щоправда, своєю хоробрістю вони завоювали право покинути Сучаву зі зброєю в руках, забравши з собою і тіло гетьманича.

Разом з похоронною процесією в Україну повернулася і молода Тимошева вдова. Тут, у Чигирині, якраз напередодні похорону гетьманича, що відбувся 27 грудня 1653 p., Розанда привела на світ двох хлопчиків–близнюків. Разом з ними вона деякий час проживала в Суботові. Згодом перебралася на помешкання до подарованого Богданом Хмельницьким Зіньківського Ключа, що на Полтавщині.

Смерть улюбленого сина Тимоша тяжко позначилася на здоров'ї гетьмана Богдана і викликала тривалу депресію.

Трагічною виявилась і доля молодшого сина гетьмана Богдана Юрія. Саме його Богдан незадовго до своєї смерті визнав за свого наступника на гетьманство.

У народній легенді середини XIX ст., яку записав П. Куліш, переповідалось, що «Хмельничанко, обусурманившись, збив пушкою з гори верх батьківської церкви, бажаючи дістатись батьківських грошей, які, кажуть, були замуровані на горищі церкви. Він прийшов за ними до Суботова, та боявся, бо тут стояло військо, то вже зі злості хотів розбити церкву… Хмельничанко живе й досі. Наші старі чумаки розказували, що бачили його в горах на свої очі. І при зустрічі він і сам казав, що «я син Хмельницького». Його ссе гадина, і він буде мучитись та блукати поміж горами аж до Страшного суду; а тоді вже Господь його простить, що обусурманившись хотів розбити батьківську церкву».

Старий Хміль нічого не шкодував, аби виховати Юрія справжнім козаком. Молодий гетьманич дістав непогану домашню освіту, був добре обізнаний із Святим Письмом, міг читати й писати не лише українською, але й церковнослов'янською, польською, грецькою та латинською мовами, хоч і поступався в цьому своєму батькові. Вчився Юрій Хмельницький і в Києво–Могилянському колегіумі, але недовго, бо через погіршення здоров'я Богдан повернув сина до Чигирина. Пізніше, вже як гетьман, Юрій Хмельницький ствердив батьківський привілей колегіуму, зазначивши, що він сам був колись його учнем. Відомо також, що одним із вчителів гетьманича в колегіумі був видатний український письменник, філософ і теолог Іоаннікій Галятовський. Повернувшись додому, Юрій Хмельницький продовжив науку. В одному з документів 1656 р. називається ім'я домашнього вчителя гетьманича – ченця Києво–Печерської лаври Іларіона Добродіяшка.

Незадовго до своєї смерті, у квітні 1657 p., гетьман Богдан домігся, щоб козацька рада проголосила Юрія гетьманом України. Шістнадцятилітнього гетьманича було обрано на батьківське місце одноголосно, і старий гетьман іще за свого життя подбав про визнання цього державно–династичного акту з боку сусідніх держав. Юрія визнали законним наступником свого батька Москва, Швеція, Польща, Семигород, Волощина, Молдавія, Крим і Туреччина.

Юрію Хмельницькому, з волі Москви, потім Варшави і, нарешті, Стамбула, випало тричі тримати гетьманську булаву (1659–1662,1677–1681,1685), але без особливого успіху. За своє коротке життя Юрієві довелося бути і промосковським в'язнем–ченцем, і в'язнем польської тюрми, і в'язнем турецьких казематів, За поширеною версією, він загинув 1685 р. від рук турків. Отож, у життєвій долі «нещасливого Богданового сина», як у краплині роси відбивається сонце, віддзеркалилась тогочасна недоля України, яка після смерті Богдана Хмельницького стала об'єктом настирливих домагань одночасно Московії, Речі Посполитої та Османської імперії.

У Богдана був ще й третій син, який не дожив до 1651 р. Дехто з істориків припускає, що ім'я його Остап. Він також помер неповнолітнім, дуже побитий посіпаками Чаплинського під час нападу на Суботівський хутір 1647 р.

Здається, менше було турбот із доньками – розумницями та красунями, вихованими матір'ю у кращих родинних традиціях: працьовитими, гарними господинями, вірними козацькими подругами та дружинами, цнотливими та гордими, для свого часу високоосвіченими.

Найенергійнішою з–поміж них і не позбавленою політичних амбіцій була, мабуть, найстарша (або одна зі старших) – Олена. Спершу вона – дружина полковника і наказного гетьмана Данила Виговського (брата майбутнього гетьмана Івана Виговського). Вдруге Олена була повінчана в Суботові 1660 р. з колишнім переяславським полковником, згодом генеральним писарем та гетьманом (1662–1665) Павлом Тетерею. Олена і Данило Виговські мали двох синів – Юрія та Василя. Політичне честолюбство довело Олену до конфлікту з чоловіком та її ув'язнення. Після розлучення з П. Тетерею Олена стала черницею й у Вільнюсі перейшла в уніатство.

З другою донькою Богдана, Степанидою, 1650 р. одружився білоруський (могилівський) полковник Іван Нечай.

Про долю третьої доньки – Катерини – відомо дуже мало. Вона ходила за батьком під час його хвороби; ймовірно, що серія династичних проектів 1654 р. пов'язана з особою Катерини (але це могли бути й інші доньки). У 1654 р. Богдан нібито сватав свою доньку за сина брата російської цариці Марії Милославської. У червні–жовтні 1654 р. ширилися чутки, що Б. Хмельницький сватає дочку за Мігая, сина Ніколя Петрашку (і внука волоського господаря Мігая Хороброго), який міг претендувати на молдавський престол. Коли ця комбінація реалізована не була, гетьман висунув новий проект: віддати доньку за племінника трансільванського князя Д'єрдя (Юрія) II Ракоці. Але з династично–шлюбної лихоманки 1654 р. нічого не вийшло.

Одна з дочок Богдана (зі старших) була дружиною Лук'яна Мовчана. Їх син Федір зробив блискучу військову кар'єру – в 1675–1678 pp. був стародубським, прилуцьким полковником, командував іншими козацькими полками, мабуть, саме тому, що був онуком Богдана. Інша донька, треба думати також зі старших, була дружиною корсунського сотника Блиська, що загинув 1654 р. У 1649 р. в Чигирині біля гетьмана був його зять Павло, очевидно, чоловік однієї з дочок Богдана, ім'я котрої невідоме. Про Павла говорили як про дорадника гетьмана. Можна припустити, що у Богдана було не чотири малолітні доньки, а принаймні шість.

Кілька слів про ближніх та дальніх родичів Богдана. Більшість із них належала до старшинської верхівки, мала вагу у військово–цивільній адміністрації та дипломатичній сфері. Брат Богдана Григорій у 1648 р. був сосницьким полковником. Рідний брат його по матері Григорій Ставецький, який узяв прізвище Хмельницький (1648 р. воно вже було престижним), був у 1648–1649 pp. козаком на російській службі в Білгороді. Сестра Богдана, ім'я котрої невідомо, була дружиною Павла (прізвище невідоме), на якого 1649 р. також вказували як на дорадника гетьмана.

Навіть якщо в документах і є якась помилка, ми все одно поступово починаємо усвідомлювати, що родина Б. Хмельницького була набагато численнішою, ніж вважалося досі, і війна, розпочата батьком Хмелем, у долі її членів стала неабияким чинником.

«Щоб урятувати своє життя, я змушений був податися на Запорожжя…»

Проживши півстоліття, козацький сотник Богдан Хмельницький, що вірою та з гідністю служив польській короні, у буревії тогочасних подій не міг сподіватися на тихе життя у колі люблячої родини на затишному хуторі. По смерті можновладного Станіслава Конєцпольського, його нащадок Олександр Конєцпольський, у володіння якого перейшла Чигиринщина, заявив свої претензії на власність чигиринського сотника – хутір Суботів. То була давня задумка не стільки молодого і не дуже хазяйновитого магната, скільки його гоноровитого чигиринського підстарости Даніеля Чаплинського, який давно накинув оком на заможне Богданове господарство, в якому були млини, родючі лани, великі сіножаті, чотири рибні ставки, великий сад з пасікою, хороші нові будівлі.

Тяжба за хутір розпочалась ще 1645 р. Після аудієнції особисто у короля Б. Хмельницький одержав датований 12 липня 1646 р. королівський привілей на володіння Суботовим. Історики дещо спрощують і применшують особисті кривди, завдані родині Б. Хмельницького задиркуватим Д. Чаплинським. Насправді то була ціла система заходів усвідомленого цькування козацького достойника, до того ж наближеного до польського короля Володислава IV. Так, шляхтич Дольгерт за дорученням чигиринського старости «у рахунок поволовщини» (один із численних різновидів податків в Україні) забрав улюбленця Богдана Хмельницького – його бойового коня. Зрозуміло, що то була образа шляхетської, лицарської честі козацького сотника. Дружині Богдана з великими труднощами за 12,5 злотих (дуже велика сума на той час) вдалося викупити коня. Всіляко ображали і залякували дружину Богдана, його доньок та синів. Та це ще було не найбільше лихо. За наказом Д. Чаплинського його слуги люто побили сина Хмельницьких – «ще малого хлопця», який, на думку деяких дослідників, від нанесених побоїв помер. Нарешті, десь у березні–квітні 1647 р. чигиринський підстароста організував напад на Суботів, під час якого, за визнанням самого Богдана, «голодний люд снопами розніс зібране протягом кількох років збіжжя, якого було на гумні 400 кіп. На полях висіяне зерно все пропало, бо посіви було витолочено худобою, кіньми, вівцями».

Привласнивши хутір, зарозумілий польський шляхтич вигнав сім'ю колишнього власника. Щоб якомога дошкульніше вразити гідність переможеного ворога, підстароста розпорядився виплатити йому «немов старцеві» 150 флоринів, тоді як захоплена земля коштувала 1000 флоринів. На це розгніваний Богдан, як повідомляють козацькі літописці, стиснувши зуби, зло мовив: «Маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, жиє Бог і козацька ще не вмерла мати». Легендарні перекази доносять до нас навіть згадки про те, що Хмельницький відповідно до норм шляхетської етики викликав свого кривдника на чесний герць. Однак той і цього разу повівся вельми підступно і нешляхетно – влаштував засідку, до якої ледве не потрапив козацький старшина.

Облаштувавши родину в Чигирині, Богдан Хмельницький розпочав енергійну боротьбу за повернення Суботова. Він звернувся до великого коронного гетьмана Миколая Потоцького, відомого в Речі Посполитій як людина лицарська і шляхетна, з таким листом: «Не знати, звідки взявся сей порушник мого спокійного життя Чаплинський – литовський заволока, польський п'яниця, злодій і грабіжник український, підстароста чигиринський, котрий, господарюючи вісім літ на Чигиринщині й прикриваючись ім'ям свого начальника пана Конєцпольського, коронного хорунжого, знищив наклепами та доносами багатьох наших братів і привласнив їхні маєтки. Звичайно ж, тепер Чигиринщиною володіє не пан коронний хорунжий, а його слуга, брехун, зрадник і п'яниця Чаплинський».

Зваживши ризики, до яких може привести свавільство чигиринського підстарости за підтримки коронного хорунжого, М. Потоцький звернувся з листом до останнього, вмовляючи його дозволити сотникові «згідно з наданням його королівської милості… назавжди залишитися на своїй убогій батьківщині».

Не дочекавшись від коронного хорунжого позитивного вирішення питання, Хмельницький вирішив звернутися безпосередньо до короля, щоб оскаржити дії Конєцпольського, повернути собі хутір, повідомити про переслідування козаків з боку магнатів, шляхти та урядовців. Проте місія до короля, яка відбулася наприкінці травня – на початку червня 1647 p., завершилася тим, що Володислав обмежився особистим співчуттям і листом до Олександра Конєцпольського, в якому було висловлене побажання до коронного хорунжого стримувати свавілля польської шляхти проти козаків («бо вони добре служать вітчизні»), ні словом не згадавши про Богдана Хмельницького. Наприкінці ж аудієнції король як типовий польський гоноровий магнат заявив Хмельницькому: «Пан полковник Хмельницький – шляхтич, має шаблю при боці. Тож нехай боронить свою честь!» Нічого не принесло й апелювання до сенаторського суду у Варшаві, крім глузування суддів з приводу нещасливого кохання козака.

Повернувшись додому, Хмельницький ще раз спробував вплинути на О. Конєцпольського, апелюючи до М. Потоцького, проте успіху не мав. Більше того, довідавшись про поїздку непокірного сотника до Варшави, коронний хорунжий О. Конєцпольський вирішив продемонструвати безсилля королівської влади на місцях. Зять Чаплинського – Коморовський – взагалі вів себе зухвало, погрожуючи вбити сотника: «Як ми нічого не можемо вдіяти судом з цим Хмельницьким, то присягаю, що одного дня ви почуєте, що його вже нема, бо є в нас такі спритні люди, які, будь–де зустрівшись з ним, вб'ють його». А що реалізація таких погроз мала під собою підґрунтя, засвідчує той факт, що ще, як вважається, наприкінці 1646 p., коли під час сутички з татарами в околицях Чигирина якийсь жовнір Дашевський, за словами самого Богдана, «заїхавши ззаду, навмисно рубанув мене шаблею по шиї, і тільки тому голова моя не злетіла, що я був у мишурці, яку він розтяв на ширину долоні, так що тільки два кільця затримали шаблю. Він виправдовувався: «Я, каже думав, що це татарин». А я ж їхав із військом, поруч з панами. Хіба це не чиясь навмисна намова?». Цей замах на життя Б. Хмельницького викликав гостру реакцію з боку кума Богдана – чигиринського полковника Станіслава Міхаля Кричевського та козаків полку.

Як ми зазначали вище, особисте горе Богдана Хмельницького злилося з горем народу. «Так вони відносяться не тільки до мене, – говорив він однодумцям, – так ляхи відносяться до всього народу українського, який вважають бидлом і схизматиками…

Чого ми тільки не терпіли! Вольності наші знищені, землі відібрані, більша частина вільних лицарів перетворена у холопів…»

Скориставшись приїздом наприкінці літа 1647 р. канцлера Є. Оссолінського та наданням ним привілею для організації морського походу козаків, підтвердженням рішення короля призначити старшим у цьому поході Б. Хмельницького, останній активізує підготовку до повстання. Навколо нього гуртується коло завзятих однодумців – «людей, схильних розпочати повстання, яким припадала до душі старанність Богдана» і які заявляли: «Якщо вже шанованого чигиринського сотника, полковника Богдана Хмельницького так безкарно дозволяє кривдити і принижувати польська шляхта, то що вже казати про простого козака і селянина».

Восени 1647 р. Хмельницький проводить низку рад для обговорення ходу підготовки повстання, на яких він зазначав, що «останнім часом козакам уже немає терпцю зносити нечувані знущання з боку польських урядовців, магнатів, шляхти, євреїв–орендарів; за свою вірну службу козаки одержують від ляхів лише палі, гаки, шибениці й муки». Богдан закликав «захищати спільну справу всього козацького народу, доводив необхідність узяти шаблі в руки для захисту Вітчизни й збереження давніх завойованих привілеїв, бо лише таким чином можна скинути ярмо польської шляхти». І ці його слова діставали палкий відгук у всіх учасників таємних нарад («Гаразд говорить наш Хмельничанко, що скаже – все буде!»), бо, як зауважував тогочасний анонімний автор, «умів хитрий вуж ловити козацькі серця».

На цих же нарадах Б. Хмельницький посилався на одержаний від короля привілей, який дозволяв відновити козацькі вольності, збільшити реєстр до 12 тис. чоловік і зробити похід на море. Наявність такого королівського привілею робила заклики Хмельницького до виступу проти шляхетського свавілля законним в очах козаків. У цій боротьбі було вирішено заручитись союзом з боку кримського хана. Підняти повстання передбачалося під час запланованого походу Конєцпольського проти татар наприкінці жовтня 1647 р. Але задуму не поталанило бути реалізованим. Польські можновладці отримали інформацію про підготовку повстання. Хмельницького було заарештовано. Конєцпольський наказав чигиринському полковнику Станіславу Кричевському відтяти голову бунтівнику, та кум чигиринського сотника С. Кричевський не поспішав виконувати наказ коронного хорунжого, чекаючи на це згоди коронного гетьмана М. Потоцького та комісара Яцека Шемберка. Богданові соратники, прагнучи врятувати свого проводиря, стали переконувати Богданового кума у безпідставності звинувачень у зраді Хмельницького і наполягали відпустити його на поруки. Вирвавшись за допомогою друзів на волю, Богдан Хмельницький з декількома десятками своїх найбільших прихильників, у тому числі з сином Тимошем (інші діти були відправлені «в добрі люде, хто мене шанував»), узявши «харчі на вози», наприкінці грудня 1647 р. швидко вирушив на Запорожжя. З'явившись на Січі, Хмельницький у присутності кошового отамана, старшин та козаків звернувся до товариства: «До вас приніс душу і тіло, сховайте мене, старого товариша, бороніть самих себе! З'єднаймося, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині…» Січове товариство відповіло йому: «Приймаємо тебе, пане Хмельницький, хлібом–сіллю і щирим серцем!»

І розпочав батько Хмель знову організовувати повстання. Іскра, запалена ним на Січі, умить розповсюдилася по Україні й запалила полум'я Хмельниччини – Національно–визвольної війни українського народу середини XVII ст.

«…Такої вже поразки зазнали на Україні, що важчої й бути не могло…»

Утвердившись на Запорожжі, Хмельницький розгорнув надзвичайно енергійну діяльність у таких напрямах: приділяв велику увагу зміцненню обороноздатності табору повстанців на о. Томаківка, створюючи міцну систему укріплень та налагоджуючи виробництво пороху; вживав заходів для придбання зброї та військових припасів; розсилав козацьких агітаторів по всіх куточках України агітувати населення до повстання (як зауважував коронний гетьман М. Потоцький: «Не було жодного села, жодного міста, в якому б не лунали заклики до свавілля і де б не замишляли на життя і майно своїх панів й орендарів»); наполегливо добивався воєнного союзу з Кримським ханством проти Речі Посполитої.

Тим часом коронний гетьман М. Потоцький, отримавши звістку про козацьке повстання, без вагань вирішив придушити його в зародку, наказавши вже 3 лютого 1648 р. канівському полковнику взяти війська і негайно вирушити на Запорожжя, «щоб розгромити цього бунтівника і перебити все його військо». Призначивши збір урядовим військам на 13 лютого 1648 p., коронний гетьман закликав місцеву шляхту вливатися до лав карального війська. Одночасно він з універсалами звертається до козаків із закликом розійтися та видати свого старшого, а в разі непослуху пригрозив козакам відняти все майно, а жінок і дітей вирізати.

Але організувати ефективні дії проти козацького повстання коронному гетьману так і не вдалося. Не довіряючи реєстровим козакам, комісар Яцек Шемберк розпустив їx, і тому не було з кого сформувати каральну експедицію на Запорожжя. Дуже повільно збиралися і підрозділи кварцяного війська. ^[2]

Хмельницький тим часом не дрімав. Щоб якось завести й обдурити поляків і стримати та відволікти їхні військові приготування, він направив коронному гетьману кілька листів, написаних у миролюбному й лагідному тоні.

Неможливо припустити, щоб Миколай Потоцький повірив хитрому козацькому гетьману. Адже для нього не були таємницею ні зловживання урядників, ні постійні скарги козаків, ні особиста драма чигиринського сотника. Тож він не міг не розуміти, що повстанці мали вдосталь підстав для невдоволення і що такі серйозні акції, як вигнання із Запорожжя залоги коронного війська та захоплення Січі, свідчили швидше про войовничість і рішучість намірів бунтівників, аніж про їхню миролюбність. Коронний гетьман не був таким нездарою, яким його зображують в історичній літературі. Справді, він не мав видатних політичних і військових здібностей, та все ж йому не можна було відмовити ні в проникливому розумі, ні в здатності реально оцінювати політичну ситуацію, яка склалася. Саме Миколай Потоцький перший у Речі Посполитій усвідомив масштаби небезпеки, що таїло в собі повстання на Запорожжі. У листі до короля від 21 березня 1648 р. він наголошував: «Не незначна причина змусила мене вирушити проти 600 осіб, (а) тому, що ці 600 підняли бунт у змові з усіма козацькими полками і з усією Україною». Хмельницький не зміг обдурити М. Потоцького своїми заспокійливими посланнями; останній вирішив, повторимо, придушити заколот ще в зародку.

Проте обставини для походу польського війська на Запорожжя складалися несприятливо: не зібралися полки; не за горами була весна з її бездоріжжям і розливами рік; козацькі агітатори підбурювали населення Київщини до повстання, звідкіля вже почала тікати налякана шляхта, а та, що залишалася в маєтках, благала коронного гетьмана врятувати Україну й погасити «згубне полум'я» повстання, яке розгорялося. Тому Потоцькому вкрай важливо було забезпечити собі спокійний тил. Він удається до переговорів із Хмельницьким (чого, власне, й домагався козацький гетьман).