355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Герман Максимов » Ймовiрнiсть дорiвнює нулю (на украинском языке) » Текст книги (страница 1)
Ймовiрнiсть дорiвнює нулю (на украинском языке)
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 11:52

Текст книги "Ймовiрнiсть дорiвнює нулю (на украинском языке)"


Автор книги: Герман Максимов



сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Максимов Герман
Ймовiрнiсть дорiвнює нулю (на украинском языке)

Г.МАКСИМОВ

Ймовiрнiсть дорiвнює нулю

"Краб" не слухався команд – тiкав квапливою iнохiддю, незграбно вивертаючи в шарнiрних суглобах свої трубчастi ноги. Одним помахом вiн вискакував на черговий бархан i стрiмко скочувався з нього, залишаючи в пiску глибокi борозни. Iнстинкт самозбереження, закладений у машину людиною, гнав її геть. У цiй раптовiй втечi було щось конвульсивне, суто тваринне, лякаюче.

Морєв зволiкав. Лише тодi, коли за горбами не стало видно Ями, вiн, не обертаючись, сказав Костi:

– Досить. Вимкни напругу в секторi СЗ.

– Цi кiбернетики, здається, перестаралися, – пробурчав Костя, клацаючи перемикачами, – перетворили нашого "Краба" в полохливого зайця. Скоро вiн мишей почне боятися.

Федiр промовчав. Хто-хто, а вiн знав, що "Краб" не ввiмкне сектора самозахисту без особливої на те потреби. Вiн на власнi очi бачив, як на випробуваннях машина пiвтори години працювала в палаючому нафтовому озерi. I коли їй дали команду вийти з вогню, потенцiал був лише на реле обережностi. Це означає: вона турбувалася про свою безпеку не бiльше, нiж людина, що переходить вулицю, по якiй нiколи не їздять автомашини.

Нi, "Краб" не боягуз. I якщо вiн так раптово передав керування секторовi СЗ, то це означає, що вони вчасно втекли вiд великої небезпеки. Можливо, навiть вiд загибелi. Але вiд якої?

"Краб" зупинився на вершинi бархана. Звiдси дуже добре було видно типовий марсiянський ландшафт. Його вони обидва чудово знали з фiльмiв, зроблених попереднiми експедицiями. По бурiй плоскiй рiвнинi безладно розбрелася череда невисоких горбiв, облямованих унизу смужкою густої тiнi. Куди не глянь, аж до самого обрiю мертва, байдужа пустеля, i над нею фiалкова баня неба. Тiльки в далечинi на сходi, як символ всюдисущого життя, стримiла ввись тонка голка їхнього земного зорельота.

– Будемо повертатися?

Костя мiг би й не запитувати. Адже вiн одинадцять мiсяцiв працював з Морєвим на трасi Земля-Мiсяць. Заранi знав, якою буде вiдповiдь. I все ж запитав. Федiр знизав плечима:

– Кажи.

– Це не марсiяни, Федю.

– Хто? – не зрозумiв Морєв.

– Ну, Яма... Цi кулi там, панiка "Краба". Це не марсiяни.

– Умгу.

Горезвiсне Федорове "умгу", над яким насмiхався весь космофлот, могло означати що завгодно. Але зараз воно свiдчило про одне: Морєв "опрацьовує iнформацiю".

– Дурницi! У вас, планетологiв, у всьому загадки.

"Заїло", – подумав Костя, а вголос запитав:

– Ти обiзнаний iз звiтами Першої i Другої експедицiй?

– Знаю напам'ять! – Морєв починав сердитись.

– Слiди цивiлiзацiї виявила тiльки експедицiя професора Зубкова...

– Так, руїни на Великому Сиртi та в районi Лаокоонового вузла...

– I визначила їхнiй вiк – п'ятдесят тисяч рокiв, – продовжив Костя. Чи можна вважати, що стiльки ж i Ямi? А чому, по-твоєму, розвiдники, якi обшукали всю планету вздовж i впоперек, познаходили напiвзасипанi руїни, не помiтили Ями? Адже вона має в дiаметрi не менше кiлометра. Та й ми наткнулися на неї вже аж на третьому витку.

– Умгу. Чому?

– Тому, що ранiше її не було. її зробили зовсiм недавно. I не марсiяни.

– Ясно. Спецiально до нашого прильоту сюди зробили. Хто б же це мiг постаратися?

– В даному разi, кажучи мовою твого улюбленого електронного аналiзатора, "за недостатнiстю даних на питання вiдповiсти не можу".

– Тодi поїдьмо по них.

– По що?

– По данi. Нехай вони переконають тебе i твоїх колег планетологiв, що ймовiрнiсть зустрiчi двох цивiлiзацiй на братнiй могилi третьої дорiвнює нулю.

"Краб" тiльки-но встиг спуститися з бархана, як iз-за горбiв, звiдти, де знаходилась Яма, в небо шугонув вузький чорний промiнь. Тоненькою ниткою вiн розтяв надвоє сонце, що скочувалося до обрiю, й зник у безоднi простору. I зразу ж за ним з'явилися великi кулi, як привиди, нiби вилiпленi з прозорого вогню. Нанизанi на промiнь, вони спочатку повiльно, а далi все швидше й швидше ковзалися по ньому i раптом зникли, розтанувши в небi. Одна, друга, третя.

– Локатор!

Костя шалено крутив ручки наводки антени. Ось вони! У верхньому лiвому кутку екрана засвiтилися три ледве помiтнi цяточки. З кожною секундою вони ставали меншi й слабкiшi. Мигнув промiнь i щез. За хвилину екран став зовсiм чистий.

– Оце швидкiсть, – здивовано вигукнув Морєв, – чотири п'ятих свiтлової!

– Для цивiлiзацiї, яка зникла п'ятдесят тисяч рокiв тому, трохи завелика.

– Увiмкни СЗ i магнiтний захист. "Краб" недарма втiкав вiд цiєї проклятої дiри.

...Яма мала такий же вигляд, як i пiвгодини тому. Гладенькi, нiби вкритi зеленуватим лаком плити звужувалися донизу i збiгали стрiчками глибоко на дно, туди, де мерехтiли невиразнi сiрi тiнi. Iз самого центра Ями, нiби мачта потопленого корабля, стирчала ферма, сплетена з якогось срiблястого матерiалу. Струмочки червонястого пiску повiльно стiкали по жолобках мiж плитами вниз. Але прозорих куль там не було.

– Вниз пiду я, – сказав Морєв. – По праву старшого. Дiстань з-пiд сидiння мiй ракетний пояс.

Намагаючись не зустрiчатися поглядом з Костею, Морєв вийшов на висунутий попереду кабiни майданчик. Його довга вузька тiнь упала на плити, якими було вистелено стiнки "дiри", i переломилася навпiл. Застiбаючи ракетний пояс, Морєв бiчним зором побачив, що його тiнь раптом роздвоїлась: одна половина залишилась лежати, а друга встала й пiшла до "Краба". Ще не встигши здивуватися, Федiр пiдвiв голову. До машини по самому краю Ями йшла... людина в скафандрi й великому рогатому шоломi. За три метри вiд "Краба" вона зупинилася й, пiднявши обидвi руки, помахала ними над головою.

Морєв м'яко скочив на пiсок i пiшов назустрiч людинi.

?

Чеа була приречена. Чеа вмирала на очах шести мiльярдiв своїх дiтей. Вiд полюса й до полюса над планетою танцювало голубе полум'я смертi. I тодi Велика Рада ухвалила...

Морєв поправив обруч трансперекладача, який сповз йому на лоба. Думка Ула "зазвучала" голоснiше. Проте вiдчуття нереальностi не минало, йому здавалося, що коли б вiн ненароком зараз кашлянув, злякав насторожену тишу, то все щезло б: i Ул, який, не розтуляючи рота, розповiдав про загибель своєї планети, i Костя, i ця величезна пiдземна баня з склепiннями, що якось дивно мерехтiли. Морєв скосив очi на Костю, який сидiв поруч.

Костi не було. Власне, вiн був, вiн сидiв, вiдкинувшись на спинку крiсла, притримуючи руками шолом, що лежав у нього на колiнах. Але це була лише оболонка. Сам Костя перенiсся на п'ятдесят тисяч рокiв назад i заблукав у часi. Вiн дивився на палаюче над Чеа небо, i його серце стискалося, а душа завмирала вiд тривожного передчуття неминучостi.

– ...I тодi Велика Рада ухвалила. Ухвала була коротка i остаточна, як усi ухвали Ради. Тiльки три пункти. Перший – заховатися пiд землею.

Костя-марсiянин подумки споруджував пiдземне мiсто. Мiльйони людей, тисячi "розумних" машин, вгризаючись у недра Чеа, прокладали тунелi-переходи, обладжували житловi примiщення, сховища, склади. Будували заводи для видобування кисню з окисiв мiнералiв. Зводили фабрики синтетичної їжi. Ревiли компресори, якi зрiджували атмосферу, що розсiювалася, гуркотiли пiдземнi вибухи, стальнi руки машин розбивали камiння. Над планетою панувало тiльки одне слово: швидше! Цивiлiзацiя боролася за життя, щохвилини поглядаючи на пломенiюче в анiгiляцiї небо...

Ул вiв далi:

– У другому пунктi було сказано: "Якщо хмара антигазу, що перетинає орбiту Чеа, повнiстю знищить атмосферу i життя стане неможливе, вiдправити вiдiбраний загiн на Голубу планету. А населення, яке залишиться, трансформувати".

"На Голубу планету?"

Костя не запитав, а тiльки подумав. Та Ул зразу ж вiдповiв:

– Так. Це далеко. Три тисячi ангiв. Я покажу вам на зорянiй картi.

– Але ж у сонячнiй системi...

– Нема. Та, яку ви називаєте Венерою, занадто гаряча. Фаетон загинув. А ваша Земля... Тричi нашi кораблi вiдвiдували цей чудовий острiв життя. Рада вiдхилила пропозицiю iнженерної Академiї про колонiзацiю Землi. Ми не мали права, бо на нiй уже був господар. Ученi не помилилися. Я розповiм їм про нашу зустрiч.

Другий пункт ухвали вступив у дiю ранiше, нiж передбачалося. Чеа задихалася. Запасiв кисню бракувало. Атака антигазу тривала. Вiн iшов хвилями. I кожна хвиля "злизувала" частину атмосфери. Атоми антигазу мiрiадами дрiбненьких бомб вривалися в атмосферу, спалюючи її. I коли хмара, нарештi, вiдiйшла, Чеа була вже мертвою пустелею. А життя, загнане пiд землю, було на порозi агонiї.

Ми мали лише триста великих зорельотiв. Все, що ми встигли побудувати. Вони могли взяти майже сто тисяч чоловiк. Але ж вiдiбраному загоновi потрiбнi були машини, роботи, iнструменти. I Рада скоротила загiн до двадцяти тисяч чоловiк. Це були вченi, iнженери, лiкарi – двадцять тисяч, якi взяли на свої плечi долю мiльярдiв.

Кораблi стартували протягом десяти днiв. Я вилетiв на дванадцятому, разом з групою енергетикiв...

– А тi, що залишилися, вони... – Морєв не мiг зразу пiдiбрати слово, вони всi... загинули?

Уява розгортала страхiтливi картини. Останнiй зорелiт зникає у фiалковiй безоднi неба, i на планетi настає мертва тиша. Все. Край. Разом з тишею в пiдземнi мiста заповзає жах. Мiльярди маленьких жахiв зливаються в один величезний i чорний, як нiч. Багатоголосий i слiпий, вiн стогне й корчиться в катакомбах Чеа, в мiстах-могилах...

Ул нерозумiюче глянув на Морєва.

– Ви питаєте про тих, що лишилися? Вони тут, – i зробив невиразний жест, – я покажу.

Коридори здавалися безконечними. Вони то сплiталися, утворюючи гiгантськi майдани, то роздвоювалися, розбiгалися в рiзнi кiнцi. Попереду засвiчувалися вогнi й гасли за спиною, як тiльки люди проходили далi. А на змiну їм спалахували новi. В однiй з лунких зал-майданiв Ул спинився й показав на стiну:

– Тут.

Вiн провiв по стiнi рукою, i вона засвiтилась холодним люмiнесцентним свiтлом, стала майже прозора i раптом щезла зовсiм. Вiдкрилося величезне примiщення, облицьоване темним металом. Вздовж стiн i посерединi нього тяглися багатояруснi стелажi, забитi з низу до верху срiблястими скриньками.

– Ось, – сказав-прорадирував Ул, – тут пiвмiльярда. Ми вiдправимо їх завтра. Перша партiя буде на Голубiй через сiм обертiв Чеа.

– Пил, – тихо промовив Костя, – цивiлiзацiя, яка стала пилом.

– Нi, не пил, – заперечив Ул. – Ми довели рiвень трансформацiї до можливостi одержання кристалiчних структур. Це надiйнiше. Так, надiйнiше i легше повернути людину до початкового стану.

Космонавти очманiло дивилися один на одного. Ул якось дивно звузив очi i вперше вiд часу зустрiчi трiшечки розтулив рота. Вiн усмiхнувся: земляни здивованi, вони нiчого не зрозумiли.

"Решту населення трансформувати",– так було сказано в другому пунктi ухвали Ради. За тих умов це був єдиний вихiд. Адже вони не могли чекати так довго.

– То, виходить, вони живi! – у Морєва шалено калатало серце. – I отi вашi кулi з Ями?..

– Так, – передав обруч-перекладач думку-вiдповiдь Ула. – За дев'ять рокiв вiдiбраний загiн пiдготував Голубу планету до прийому чеанцiв. Усiх шести мiльярдiв. Ми зараз тут, щоб виконати третiй пункт ухвали: "Провести повну евакуацiю". Кулi – це новий енергетичний метод долання простору, його розробили нашi вченi уже на Голубiй планетi.

Стiна почала тьмянiти й згасла. Примiщення, де зберiгаються мiльйони законсервованих життiв, поринуло в темряву. Людей знову прийняв лункий лабiринт коридорiв, що стоять на вартi бiля людей-кристалiв, якi заснули п'ятдесятитисячорiчним сном.

Триногий робот, що чергує бiля лiфта, вiдхилив сталевi дверi-люк, i сонце вдарило в вiчi слiпучим сяйвом. "Краб" осиротiло стояв на краю Ями, розчепiривши свої трубчастi ноги. Пiсок струмочками стiкав по жолобках мiж плитами. В глибинi Ями мерехтiли невиразнi тiнi.

– Але як же ви один упораєтеся з такою величезною роботою? – запитав Костя.

– Нас десять. Товаришi працюють в iнших сховищах. Ми прийдемо до вас завтра, щоб довiдатись про життя на Землi.

Ул пiдняв обидвi руки над головою. "Краб" повiльно розвернувся й побрiв на схiд.

– Менi незрозумiло лише одне, – нiби сам до себе сказав Морєв, п'ятдесят тисяч рокiв, а Уловi не бiльше п'ятдесяти, по-нашому... Як же, виходить, далеко Голуба i з якою шаленою швидкiстю вони перемiщаються, якщо ефект часу такий величезний!

– Треба було запитати про корабель, – мовив Костя.

– У них нема корабля.

– Тобто?

– Вони повернулися так, як вiдправляють цi кристали. В кулях.

"Краб" прискорив ходу. Сонце сiдало. Тонколиста трава, кущики якої рiдкими сiрими плямами тулилися на схилах барханiв, стала наїжачуватися i згортатися в клубочки Крижане дихання ночi, яка причаїлася за обрiєм, обпiкало.

Вони були не далi як за два кiлометри вiд ракети, коли в навушниках почули голос Раєва:

– Морєв, Славiн, чому не вiдповiдаєте? Негайно повертайтесь на корабель. Одержано радiограму з "Мрiї-5". Вона прибуває завтра. Ви чуєте мене?

– Чуємо, – сказав Морєв, – не хвилюйся.

– Де ви пропадали?

– Були в гостях у марсiян.

– Дурнi жарти. Ймовiрнiсть iснування марсiян...

– Знаємо, – весело перебив Костя, – дорiвнює нулю.

– Саме так.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю