Текст книги "Вкласти душу"

Автор книги: Генри Олди

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц) [доступный отрывок для чтения: 1 страниц]

Генри Лайон Олди
Вкласти душу

* * *

Світанок пах приреченістю.

Ще перш ніж розплющити очі, Мбете Лакемба, спадковий жрець Лакемба, здавна званий Старим Лайком, відчув тухлий присмак фатуму. Дні долі завжди починаються зі світанку, за цим їх не відрізниш від решти днів, що низкою пробігають повз людей, а ті смішно розчепірюють руки, аби упіймати вітер, і махають наосліп – пропускаючи найважливіше. Протяг змією слизнув до будинку, несучи в зубах скривавлений клапоть плоті північно-східного бризу, і солоний запах моря сягнув ніздрів Мбете Лакемби. Інших запахів, не рахуючи тухлятини фатуму, жрець не знав – єдину в своєму житті дальню подорож, що зв’язала два острови – оточений рифами Вату-вара із цим зіпсутим цивілізацією уламком, що біля узбережжя Південної Кароліни – упертий Лакемба відбув морем. Так, панове, саме морем, хоча західні Мбаті-воїни з великими зірками на погонах пропонували заощадити час і полетіти літаком. Напевно, замість зірок їм слід було розмістити на погонах циферблат годинника, тому що вони все життя боялися згаяти час. Невдахи – так вони звали тих, чий час сипався крізь пальці. А за успіх мали латунні зірки, гідну пенсію і смажену індичку; західні Мбаті народжувалися старими, навитяжку лежали в пелюшках, схожих на мундири, і звали це успіхом.

Мбете Лакемба відірвав потилицю від дерев’яного узголів’я і, крекчучи, став підніматися. Більшість берегових фіджійців на схилі віку схильні до повноти, і жрець не був винятком. Колись ставний, кремезний, зараз Лакемба зігнувся від років і подвоєної ваги, а з-за драглистого бурдюка живота рухався перевалюючись, як дурна свійська птиця. Втім, обличчя його, мов витесане з пористого каменя скель Вату-вара, не змінилося – ті самі високі вилиці, довгий прямий ніс, крупні риси… таке обличчя в огрядного старигана дивувало, і місцеві рибалки потай схрещували пальці й відводили погляди, зустрівшись очима з острогою незмигних чорних очей Старого Лайка. Рибалки дивилися телевізор і любили своїх дружин під крики програвача компакт-дисків, у рибалок були медична страховка й будинки, що тхнули пластмасою, але в морі хвилі розгойдували човни, а нічне небо байдуже поглядало згори на благенькі торохткі шкаралупи, що їхнє лящання дарма котилося простором, і медична страховка здавалася чимось незначним, як мурашка на рукаві, а слова Старого Лайка про мусон опівночі – гласом пророка перед уклінними послідовниками.

Потім рибалки поверталися додому, і Уїтні Хьюстон допомагала їм любити своїх дружин, гучно скаржачись на самотність із темниці програвача.

Намагаючись не розбудити матінку, яка безформною купкою ганчір’я дрімала в кутку біля земляної печі, Мбете Лакемба вийшов надвір. Сторонній спостерігач відзначив би дивовижну, як на вік і поставу кульгавого жерця, безшумність його ходи, та в будинку Старого Лайка одвіку не водилося сторонніх, особливо перед світанком. Старий мерзлякувато здригнувся, зняв з мотузки висохлий за ніч одяг і почав натягувати брезентові штани із кишенями на дупі, які досі викликали у нього подив. Ці кишені дивували жерця багато років підряд, бо дупа потрібна розсудливій людині, щоб на ній сидіти, а не тримати різний мотлох, сидіти на якому незручно, ба навіть боляче, чи ти порядна людина з Вату-вара, чи ти ловець успіху в зоряних погонах або рибалка, який вірить водночас у забобони й у медичну страховку.

Мабуть, значно більше був вартий подивування той факт, що штани Лакемби не промокли від ранкової роси – але це дурниці, якщо знаєш слова Куру-ндуандуа; а ось кишені на дупі…

Почухавши волохате черево, що радісно перевалилося через вузький шкіряний ремінець, Мбете Лакемба притулився до огорожі й шумно втягнув ніздрями повітря. Ні. Світанок як і раніше пах приреченістю. Навіть сильніше, ніж при пробудженні. Так вже було, коли на рідному Вату-вара жерцю довелося стати до бою із двохвостим Змієм Туа-ле-іта, духом Стежки Мертвих, який беззаконно потяг душу правильної людини, йому не належну. Білий священик хотів було відвезти Лакембу до шпиталя, він торочив про милосердя, а потім почав проклинати дурнів зі шкірою кольору шоколаду «Corona», бо не розумів, як може здоровий хлоп більше тижня лежати нерухомо з холодними руками і ногами, лиш зрідка хапаючи себе за горло; а в Туа-ле-іту білий священик не вірив, що дивина як на жерця, навіть якщо той носить дивний комірець і називає Батька-Нденгєї то Христом, то Єговою.

На щастя, матінка Мбете Лакемби не дозволила відвезти сина в госпіталь св. Магдалини, інакше двохвостий Туа-ле-іта не тільки заковтнув би вкрадену душу разом з жерцем (той задихнувся б під кисневою маскою), а й любісінько повеселився б собі із західними Мбаті. Хоча крики білого священика, що розполохали духів-покровителів, не минулися безслідно: за місяць після того, як жрець прокинувся на світанку від знайомого запаху, забутий острівець Вату-вара знадобився зоряним погонам для їх гучних ігор. Світанок був правильним – після забав західних Мбаті-воїнів лишається випалений камінь, гнилі телята з роздутими животами і щури розміром з добру свиню, які тішать своїм писком духа Стежки Мертвих.

Але думка жерця нікого не хвилювала, тому що західний Мбаті з найбільшою зіркою і без того потай засуджував марнотратство уряду: він вважав, що переселення «шоколадок» за казенний рахунок було верхом дурості, надто після того, як їм було виплачено двохсотвідсоткову компенсацію. Отже, жителі Вату-Вара роз’їхалися по усій Океанії, нещиро дякуючи доброму чужому уряду, а пароплав зі смішною назвою «Paradise» повіз упертого Мбете Лакембу з його матінкою геть від скель Вату-вара.

Туди, де горбаті хвилі Атлантики омивають узбережжя Південної Кароліни, не забуваючи хлюпнути жменю солоних сліз і на крихітний насип кам’янистої землі Стрім-Айленда.

Вчинок жерця здивував не тільки головного західного Мбаті, але й односельців, які належали до однієї з Лакембою сім’ї-явуси; але якщо ти більше тижня провалявся в обіймах двохвостого злодія Туа-ле-іта, то від тебе слід очікувати будь-яких чудасій.

Мбете Лакемба знав, що робить, коли піднімався на борт «Paradise».

…капрал берегової охорони, височенний негр з виголеною головою, махав зі свого катера Старому Лайку – навіть капрал, який потерпав від похмілля, збагнув, що сьогодні старого обтяжує не тільки півсотня фунтів жиру, здатна замінити рятувальний жилет, але й неабияка порція поганого настрою.

* * *

Бар був порожній: ловив гав за шинквасом однорукий бородань-господар, спав, опустивши голову на стіл, Гирявий Абрахам, та ще сидів у кутку, за найчистішим столиком, незнайомий коротун у брезентовій рибальській робі.

Явно з чужого плеча.

Таким породистим коротунам більше личить строгий костюм-трійка і краватка, втричі дорожча за всі роби, які знайдуться у цілому селищі.

Щоразу, заходячи до цього похмурого приміщення, гордо поіменованого баром, Мбете Лакемба вражався пихатості стрім-айлендців. Назвати баром хижу, що тулилася до крамниці Вільяма Кукера, чиєю правою рукою свого часу поснідала прудка мако[1]1
  Мако – Issurus oxyrinchus Rasinesque, оселедцева акула, найближчий родич великої білої акули. Одні з найбільш небезпечних для людини риб, що нерідко виплигують з води і вихоплюють своїх жертв прямо з човнів. Довжина – до 4 м., вага – до 500 кг.


[Закрыть], було таким же перебільшенням, як… ну як наприклад назвати барменом самого Кукера.

– Як завжди, Лайку? – спитав однорукий, почекавши, доки Лакемба звикне до сутінку після сонця, яке пражило назовні.

Полудень диктував острову свої умови.

Старий кивнув, і Кукер хвицьнув двері. Бреньчання гітари стихло, і долинув брязкіт посуду – мексиканець-помічник стрімголов кинувся смажити бекон і заливати шкварки п’ятьма яйцями; смаки Старого Лайка не мінялися стільки років, що до них звикли, як до регулярної зміни дня і ночі.

Коротун у робі відірвався від вмісту чашки, яку він вивчав, сумно тримаючи перед самим носом, як всі короткозорі, тимчасово позбавлені окулярів, і натомість втупився у Мбете Лакембу.

Якщо спочатку він явно припускав, що темна масна рідина в чашці рано чи пізно перетвориться на каву, то зараз одному Богу було відомо, на кого він мав намір перетворити розжирілого старого.

– Добрий ранок! – коротун сумно пожував обкиданими простудою губами. – Мене звати Флаксман, Александер Флаксман. Доктор іхтіології. Сідайте, будь ласка, до мене, бо я скоро здохну від нудьги і не дочекаюся катера.

– Лакемба, – кинув старий, сідаючи навпроти.

Приреченість світанку мало-помалу просочувалася досередини, і ніздрі жерця тріпотіли, ловлячи сморід долі.

У бляклих очицях доктора Флаксмана спалахнули підозрілі вогники.

– Лакемба? – перепитав він і навіть відсьорбнув із чашки, чого раніше зовсім не збирався робити. – Мбаті Лакемба? Явуса але Соро-а-вуравура?

– Мбете Лакемба, – байдуже поправив старий. – Мбете, матангалі-мбете. Явуса На-ро-ясо. Туна-мбанга ндау лавакі. Оро-і?

Однорукий Кукер за шинквасомстойкою спохмурнів і подлубався пальцем у вусі.

– У моєму закладі говорять нормальною мовою, – буркнув він. – А хто хоче плюватися всякою поганню, хай вимітається на вулицю.

Було помітно, що коротун встиг неабияк остобісіти Вільяму Кукеру, який і без того не вирізнявся поступливістю; просто раніше не знаходилося приводу присікатися до доктора іхтіології.

Кава йому не подобається, розумнику…

– Він запитав: чи не є я Лакембою з касти воїнів? – старий навіть не обернувся до розлюченого Кукера. – І чи не належу до спільноти «Тих, що збирають данину зі всього світа»? А я відповів, що від зачаття належу до касти жерців, матангалі-мбете.

– Саме так, – хихотнув коротун. – І ще ви додали, що у «того, хто випорожнюється камінням», препогана вимова. Думали, я не знаю діалекту Вату-вара?!

Жрець промовчав.

Розчаровувати гордого зі своїх знань коротуна було нижче гідності правильної людини – крім того, тоді довелося б пояснювати, що у «того, хто випорожнюється камінням» погана не лише вимова.

За «ндау лавакі» на батьківщині Мбете Лакемби викликали на поєдинок у рукавицях, вкритих акулячими зубами.

Оро-і?

– П’ять років, – похвалявся між тим Флаксман, – п’ять років свого життя я віддав вашим скелям, вашим бухтам і мілинам, і в першу чергу, вашим таємницям, шановний Мбете Лакемба! Якби мені хто-небудь сказав тоді, що спливуть роки, мене змиє за борт і я опинюся на забутому Богом і урядом Штатів острівці, де зустріну спадкового жерця зі спільноти На-ро-ясо, «Тих, що керують акулами», – присягаюся, я розсміявся б і плюнув йому межи очі!..

«А він розбив би тобі породисту пику,» – подумав Лакемба, схиляючись над яєшнею, яку щойно поставив на стіл сяючий мексиканець.

Коротун раптово похлинувся словами, немов перший же проковтнутий Лакембою шматок став доктору іхтіології поперек горла.

– Лакемба? – хрипко перепитав він. – Стривайте, стривайте… Туру-ноа Лакемба часом не ваша родичка?

– Це моя матінка, – з поваги до матері старий на мить перестав жувати і склав долоні перед лобом.

– Матінка?! Але ж саме її я просив… ні, благав дозволити мені побачити обряд ініціації вашої явуси! Той самий, про який згадував у своїх мемуарах падре Лапланте!.. на коліна навіть став – ні, й усе! Навідріз! Боже, ну чому ви, фіджійці, такі вперті? І чим я, доктор Флаксман, гірший за францисканця Лапланте?!

«Тим, що білий Лапланте теж Мбете, як і я, тільки називає Великого Нденгеї інакше,» – жрець продовжив сніданок, марно намагаючись відсторонитися від базікання доктора Флаксмана і викликаних ним спогадів.

– Треба вам той обряд, – гмикнув із-за шинквасу Кукер, дряпаючи нігтем дерев’яну панель. – Маєтеся дурнею…

На дереві залишалися ледве помітні світлі шрами.

– Ви не розумієте! Падре Лапланте писав, що члени явуси «На-ро-ясо» в день повноліття пірнають у бухту і пускають собі кров, приваблюючи акул! А потім – знаєте, як вони зупиняють атакуючого хижака?!

– Гарпунною рушницею, – фантазія не належала до сильних сторін однорукого Кукера.

– Дудки! Вони зупиняють акулу… поцілунком! І та не тільки полишає будь-які спроби зжерти божевільного, але й починає захищати його, якщо в бухті з’являється інша акула!

– Гей, Пако! – що є сили заволав Кукер. – Гей, сучий сину, черевиче нечищений, ти мене чуєш?

– Чую, господарю! – долинув із-за дверей голос мексиканця.

– Ми тебе сьогодні акулі кинемо! Зрозумів, неробо?

– Навіщо?

Мабуть, після восьми років роботи на Вільяма Кукера, Пако подібна перспектива не хвилювала.

– Наче живця! Вона на тебе, дурня, кинеться, а док її в дупу цілуватиме! Прямо під хвіст! Зрозумів?!

Пако не відповів – напевно, зрозумів.

Флаксман образився і на деякий час замовк, що цілком влаштовувало Лакембу; проте тепер завівся Кукер.

– Не знаю, які штуки витворяє рідня Старого Лайка – хай хоч трахаються з акулами! – але коли зараза-мако відрубала мені руку по лікоть (Біл демонстративно помахав кудьтею в повітрі, немов це мусило присоромити коротуна), мені було не до поцілунків! І ось що я вам скажу, містере: ви, може, і велике цабе у себе в інституті, або звідки ви там випірнули; напевно, ви і на акулах тямитесь, як їхній президент, – не буду сперечатися. Але не треба мене вчити, як з ними поводитися! Кращий поцілунок для хвостатої мерзоти – заряд картечі, або хороший гарпун, або гачок із чвертьдюймової неіржавіючої сталі; а найкраща подружка – динамітна шашка!

Немов в унісон останньому вигуку завищали петлі, двері бару відчинилися навстіж, і в отвір ринуло сонце. Чорний силует на порозі важко ворухнувся, скривавлений підгулялий бриз з моря обійняв гостя за широкі плечі і жбурнув ув обличчя присутнім жменю солі та йодистого смороду.

І ще – приреченості.

Тільки нюх цього разу підвів людей; всіх, окрім старого Лакемби. Заскочений на півслові Кукер здивовано кліпав і ніяк не міг второпати: що це на нього найшло?!

Розкричався ні сіло ні впало.

Люди мовчали, кліпали віями, а доля бродила берегом і сміялася. Мбете Лакемба виразно чув її сміх і скрадливі кроки, схожі на плюскіт хвиль.

Але це тривало недовго.

– Точно, Біллі! – гримнуло з порогу не гірше за динаміт, і двері з тріском зачинилися, відрізавши людей від кривавого сонця, свавільного бризу і запаху, який тільки прикидався запахом моря. – Запалив гніт – і догори черевом!

За мить до стійки протупав Ламберт Мак-Еванс, відомий усьому Стрім-Айленду як Малий Лемб[2]2
  Лемб (lamb) – ягня (англ.).


[Закрыть]. Він хряснув кулачищем по дерев’яному покриттю, голосно пустив вітри і озирнувся з надією: а раптом комусь це не сподобається?

На жаль, приводу відвести рибальську душу не трапилось.

– Зовсім життя не стало від триклятих тварюк! Четвертий день виходимо в море – і що? Болт анкерний з лівим різьбленням! Мало того, що жодної рибки, так ще і половину сіток – на дрантя! Я ж казав: треба було відразу пристрелити ту бруднопузу бестію, я не я буду! Глянь, аж і Х’ю досі ряст топтав би, і весь Стрім-Айленд не ковзав по гальці голим… ет, та що там! Джину, Біл! Чистого.

Будь-яку тираду Малий Лемб закінчував однаково – вимагаючи джину.

Чистого.

– Перепрошую, то це ви і є містер Мак-Еванс? – раптом озвався іхтіолог.

– Ні, Майкл Джексон! – загиготів Кукер, знімаючи з полиці гранчатий бутель «Джим Біма». – Зараз заспіває.

Сам рибалка взагалі проігнорував питання.

– Та я, власне, саме з вами і збирався зустрітися! – повідомив доктор Флаксман, аж засяявши. – Про яку це «бруднопузу бестію» ви зараз розповідали? Чи не про ту акулу, щодо якої з вашого острова до новоорлеанського відділення Американського інституту біологічних наук надійшла телеграма?

– Ну? – похмурий Ламберт врешті повернувся до іхтіолога. – А якщо і так? Тільки ми, хлопче, телеграму до Чарлстона посилали, а не до вашого сраного Нью-Орлеану!

– Цим неробам з Асоціації? – презирливо скривився Флаксман. – У них ледве вистачило клепок переправити ваше повідомлення в наш інститут. І ось я тут!

Ощаслививши присутніх останньою заявою, доктор піднявся, гордо обсмикнув рибальську робу – це виглядало як мінімум кумедно – і почав представлятися. Представлявся Флаксман довго і охоче; навіть незворушний Лемб, якому, здавалося, було наплювати на все, у тому числі й на недавню загибель власного брата Х’юго, відірвався від джину і здивовано втупився в іхтіолога. А Лакемба доїдав принесену Пако яєчню і, як сказали б колеги доктора Флаксмана, «отримував від видовища естетичну насолоду».

Сьогодні він міг собі це дозволити.

– …а також член КДА – Комісії з дослідження акул! – гордо закінчив Александер Флаксман.

– І приплив сюди верхи на їздовій мако! – пхикнув Малий Лемб.

– Майже, – з несподіваною сухістю відрізав іхтіолог. – У будь-якому разі, я хотів би отримати відповіді на свої питання. Де акула, про яку йшла мова в телеграмі? Чому ніхто не хоче зі мною про це говорити? Суцільні недомовки, натяки… Спочатку присилаєте телеграму, а потім всі наче води в рот набрали!

Член КДА й таке інше явно починав закипати.

– Я вам відповім, док.

Двері знову грюкнули – цього разу за спиною капрала Джейкобса, того самого височезного негра, що зранку махав Лакемби рукою. Капрал півгодини як змінився з вахти і всю дорогу від гавані до закладу Кукера мріяв про легку закуску й ковток пива.

Захопившись безплатною виставою, присутні не помітили, що Джейкобс вже хвилин п’ять стовбичить на порозі.

– Тому що дехто справді набрав у рот води, причому назавжди. Три трупи за останній тиждень – це вам як? Будь-хто базікати закається!

– Але ви-то, як представник влади, можете мені розповісти, що тут відбулося? Я плив у таку далечінь, із самого Нового Орлеана, мало не потонув…

– Я можу, – задоволений, що його прийняли за представника влади, негр всівся за сусідній столик, і Пако миттю звів перед ним гору сендвічів, що стікали кетчупом, і запітнілий кухоль пива. – Я, любий мій док, можу, тільки нехай вже Ламберт почне. Якщо, звичайно, захоче. А я продовжу. Що скажеш, Малий?

– Думаєш, не захочу? – хижо вищирився Ламберт, блиснувши сталевими зубами крізь жорстку сиву щетину. – Правильно думаєш, капрал! Не захочу. Гей, Біл, ще джину! Не захочу – але розповім! Тому що цей ДУЖЕ вчений містер плаває в тому ж самому лайні, що і ми всі! Тільки він цього ще не знає. Саме час розтлумачити!

До бару увійшли іще один гурт: двоє таких же похмурих, як і Ламберт, рибалок, молодий хлопець з понівеченою лівою половиною обличчя (по щоці немов тертушкою пройшлися) і тиха дівчина в непоказній сірій сукні з воланами…

Їй аж ніяк було не місце в закладі Кукера – але на тих, що увійшли, ніхто не звернув уваги.

Малий Лемб зібрався розповідати!

Це було щось новеньке, і всі, включно із новоприбулими, збиралися послухати – навіть Пако швиденько примостився в кутку і перестав мордувати свою гітару.

Замовлень не надходило, і мексиканець міг викроїти хвилину відпочинку.

Одну з багатьох – Стрім-Айленд не балував роботою Кукера і його помічника; втім, як не балував і решту.

– Вся ця срань почалася близько місяця тому, коли ми з моїм покійним братиком Х’ю ловили тріску. Ловили, ясна річ, малою сіткою…

* * *

– Давай, Лембе, витягуй! – заволав Х’юго, що стояв на містку, спостерігаючи, як наливається блиском риб’ячої луски сітка, підтягувана лебідкою з лівого борту. Лов сьогодні був чудовий, тим паче, що конструкція, скромно названа братами «малою сіткою», насправді мало не вдвічі перебульшувала стандартну дозволену снасть. До того ж, Мак-Еванси закинули ще пару-трійку гачків – китайський ресторанчик, що відкрився в Мертл-біч, непогано платив за акулячі плавники, і брати сподівалися на додатковий прибуток.

Цієї миті «Красунчик Фреді» здригнувся.

Різонув вухо виск лебідкових талей, пирхнув мотор, що рівномірно торохтів, і корпус дрібно затремтів. Немов хтось виплив із темної глибини й учепився в сітку зі здобиччю братів Мак-Еванс, не бажаючи віддавати людям морську власність. Але «Красунчик Фреді» перейняв неабияку впертість своїх володарів, тож, перечекавши першу мить потрясіння, він вигнув горбом металеву спину, розвертаючись носом до хвилі. Стрім-айлендці вважали, що свій човен Мак-Еванси назвали на честь співака з «Queen», і лише самі Х’юго з Лембом знали, що обидва вони мали на увазі зовсім іншого Фреді – страшненьного героя жахливчиків із лезами замість пальців. Привабливий вбивця імпонував братам куди більше за «блакитнуватого» співака.

Наступної миті шарпнуло з правого борту, внаслідок чого крайній повідець з гачком із чвертьдюймового сталевого дроту на кінці туго натягнувся.

Лебідка поспішно застукала знов, талі трохи ослабли – але вода продовжувала вирувати і, коли сітка мішком повисла над піною, брати Мак-Еванси від щирого серця висловили все, що думали з приводу діри у сітці і зниклого улову.

Тому рибалки не відразу помітили, що коїться по правий борт.

А коїлося там дивне: волосінь була натягнута так, що аж дзвеніла від напруги, вода спінювалася бурунами – а потім повідок раптово ослабнув, жива торпеда зринула над водою і з шумом упала назад, плюснувши на рибалок, які кинулися було до борту, цілим фонтаном солоних бризок.

– Велика біла! – пробурмотів Х’юго. – Футів дванадцять, не менше! Молода, ось і казиться…

– Мабуть, ця падлюка нам сітку й порвала, – сплюнув крізь зуби Ламберт. – Пристрелю тварюку!

Він вже було зібрався пірнути в рубку за рушницею, аж спокійніший і розважливіший Х’юго його спинив.

– Ти її хоч розглянув доладу, виродок?!

– Та що я, акул не бачив?! – обурився Ламберт.

– Не комизься, братику! У неї все черево… у візерунках якихось, чи що? Наче татуювання! Може, такої акули взагалі ніхто не бачив!

– І не побачить! – Малий Лемб хотів стріляти і знав, що стрілятиме.

– Дурний ти! А раптом нею яйцеголові зацікавляться! Продамо за купу хрустких!

Подібні аргументи завжди діяли на Ламберта правильно – а тут ще й біла бестія, мов навмисне, знову виплигнула з води, і рибалка справді побачив яскраво-синю в’язь на світлому акулячому череві.

– Переконав, Х’ю, – вщухнувши, буркнув він. – Беремо звірюку на буксир і… Слухай, а де ми її триматимемо? Здохне, стерво, хто її тоді купить?!

– Та в «Акулячій Пащі»! – реготнув Х’юго, якому сподобався власний каламбур. – Перегородимо «щелепи» дротяною сіткою – і хай собі плаває!

«Акулячою Пащею» називали глибоку затоку з вузькою горловиною на східному краї Стрім-Айленда. Скелі-«щелепи» розходилися на якихось тридцять футів.

На тому і дійшли згоди.

Увечері, коли бузкові сутінки м’яким покривалом огорнули острів, старий Мбете Лакемба вийшов на старий пірс, з якого Лемб Мак-Еванс, лаючись собі під ніс, кидав рештки сьогоднішнього улову в «Акулячу Пащу». Втім, риба зникала в АКУЛЯЧІЙ ПАЩІ як в прямому, так і в переносному значенні цього слова.

– О, Старий Лайк! – зрадів Малий. – Слухай, ти ж у нас наче акулячий родич?! Загалом, тямитись маєш. А ну, глянь… зараз, зараз, підманю її ближче…

Проте, як Малий не старався, полонена акула до пірсу підпливати відмовлялася. І лише коли Мбете Лакемба ледве чутно пробурмотів щось і, сівши, ляснув долонею по воді, акула, немов вишколений пес, миттєво зринула біля пірсу і поволі закружляла поряд, час від часу демонструючи татуйоване черево усім бажаючим.

– Ну що, побачив? – поцікавився Ламберт, приписавши акулячу слухняність своєму чарові. – Що це?

– Це Н’даку-ванга, – обличчя фіджійця, як, втім, і завжди, не виражало нічого, але голос на останньому слові задрижав, прозвучав навдивовижу врочисто і шанобливо. – Кучеряві мисливці з південно-східного архіпелагу ще називають його Камо-боа-лії, або Моса.

– А він… цей твій хрінів Н’даку – він рідко зустрічається?

– Н’даку-ванга один, – Лакемба обернувся і важко побрів геть.

– Ну, якщо ти не брешеш, старий, – кинув йому в спину Малтй Лемб, – то ця зараза повинна коштувати силу-силенну грошей! Як справа вигорить – з мене випивка!

Лакемба кивнув. Дарма, чи що, пароплав зі смішною назвою «Paradise» віз жерця через солоні простори? І тим більше зайве було пояснювати Ламберту Мак-Евансу, що Н’даку-ванга ще називають Н’даку-зіна, тобто «Світлоносний».

На падре Лапланте це ім’я свого часу справило чимале враження.

* * *

– …ну а потім до нас заявився цей дурень Пол!

Ламберт здригнувся, як ведмідь, що не впіймав форель, відшукав на стійці свій келих із залишками джину і вихлюпнув його вміст собі у пельку. Не чекаючи на замовлення, Кукер відразу ж виставив оповідачу банку тоніку, знаючи, що обидва Мак-Еванси (і Лемб, і покійний Х’юго) джин із тоніком вживають окремо.

Втім, Х’юго – вживав.

– Так от, на чому це я… ах, ну! Заявляється, себто, зранечку цей дурень Пол і проситься годувати звірюку!

– Припнув би ти язика, Малий, – непевно докинув Кукер, сіпнувши кудьтею. – Сам знаєш: про мертвих або добре, або… Знову ж таки, он і татусь його тут!

Кукер замовк і лише скосив око на снулого Гирлявого Абрахама.

– А мені плювати! Хай хоч сам Отець Небесний! Кажу – дурень! Дурнем жив, дурнем і здох! Ну хто, крім повного кретина, добровільно зголоситься годувати акулу?!

– Щось мені пригадується, Ламберте, наче ти раніше казав, що ви з братом його найняли, – немов ненавмисне докинув капрал Джейкобс, розправляючись із черговим сендвічем.

– І то правда, найняли, – стишив голос Малий Лемб. – Тільки хлопець сам напросився! Ці смердючі емігранти риб’ячі тельбухи руками перевертати згодні, за цент на годину! Козли нетямущі! І повірте мені на слові: все лайно через цього хлопчиська трапилось! Через нього й через акулу…

– Яку зловили ви з Х’юго, – уточнив хтось з-за Ламбертової спини.

Рибалка обернувся всім тілом, розхлюпавши тонік, який зло зашипів, але так і не зрозумів, хто це сказав, а той не квапився зізнаватися.

– Ти мене дістав, виродок, – промовив Мак-Еванс у простір. – Все, не буду більше ні хріна розповідати! А якщо вам, док, цікаво, то це саме ми з небіжчиком-Х’ю настукали телеграму до Чарлстона. Потім сиділи сиднем і чекали на відповідь, а біле стерво зжирало половину нашого улову. Нарешті ваш гівняний інститут зробив нам ласку і відгукнувся, і коли стало ясно, що ніяких грошей нам не світить, Х’ю сказав: все, Лембе, треба застрелити цю тварюку… І баста! Далі хай капрал або хто там хоче розповідає. З мене годі! Біл, ще джину!

– Пол годував акулу зовсім не заради ваших грошей, – голос дівчини у сірій сукні був спокійним, але у великих чорних очах блищали сльози. – Скільки ви платили йому, містере Мак-Еванс? Долар за день? Два? П’ять?!

– Цей дурень і срібного четвертака не заробив! – пробурчав Ламберт, не дивлячись на дівчину.

– Не смійте називати його дурнем! – скрикнула дівчина і відвернулася, схлипнувши. – Вам було до нього байдуже! Гроші, гроші, тільки гроші! А хто не мчить стрімголов за кожною монетою – той дурень і невдаха! Так, містере Мак-Еванс? Так, Баррі Хелс? – обернулася вона до хлопця з понівеченою щокою.

– А я тут до чого, Емі? – огризнувся Баррі.

Ламберт багатозначно кахикнув.

– До того! Як не такий, як всі – можна і познущатися з нього разом із своїми приятелями! Так, Баррі? Як дурень – то можна платити йому гріш за брудну роботу? Так, містере Мак-Еванс? А те, що цей «смердючий емігрант» – теж людина, що у нього теж є душа, що йому теж потрібен хтось, здатний його зрозуміти – на це всьому Стрім-Айленду в кращому разі начхати! Батько – гіркий п’яниця; он, син загинув, а він нажерся і спить у кутку! Мати померла, друзі… а як же, друзі! Знайдеш тут друга, коли навколо самі Баррі Хелси і містери Мак-Еванси, які називають тебе дурнем і сміються в обличчя! Ніхто з вас його не розумів!.. І я, напевно, теж, – помовчавши, додала Емі.

Малий Лемб знизав широченними плечима і шумно сьорбнув джин.

– У Пола не було жодної близької людини, – дуже тихо промовила дівчина. – Нікого, кому б він міг… міг вилити душу! Я намагалася пробитися до нього крізь панцир, яким він себе оточив, захищаючись від таких, як ви, але я… я не встигла! І йому не лишалося нічого, крім вкласти свою душу в цю кляту акулу!

* * *

Золоті блискітки мерехтіли на поверхні бухти, сите море, мружачись на сонці, ліниво облизувало гладку гальку берега; трохи поскрипували, погойдуючись, талі лебідки.

Старий пірс ледь чутно застогнав під легкими кроками дівчини. Біля самого краю рання гостя зупинилася і роззирнулася навсібіч. Погляд її раз у раз повертався до купки скинутого одягу, що крислатою медузою простяглася на гальці за крок від межі прибою. Вилинялі джинси, футболка з написом «Megadeth» і вишкіреним черепом та старі кросівки Пола із зім’ятими шкарпетками всередині валялися на березі; але самого Пола ніде не було видно.

– Поле! – покликала Емі.

Ніхто, окрім чайок, не відгукнувся, хіба що легкий бриз, який налетів з моря, загадково свиснув і легковажно помчав далі у своїх справах.

– Поле! – в хрипкому голосі дівчини лунала тривога.

Якась тінь промайнула під іскристою поверхнею бухти, і воду розпоров великий трикутний плавник. Серце Емі стислося, дівчина придивилася до силуету, що промайнув за яких тридцять футів від пірсу – і мало не скрикнула від жаху, затиснувши рота долонею. За плавник чіплялася гнучка юнача рука! На мить Емі здалося, що окрім цієї руки більше нічого немає, це все, що залишилося від Пола – але наступної миті поруч із плавником з’явилася світловолоса голова, знайомим ривком відкинула з лоба мокрі пасма – і дівчина упізнала обличчя свого друга.

В очах Пола не було ні страху, ні болю, ні навіть звичайної, повсякденної настороженості підлітка, ображеного на цілий світ. Неземне, неможливе блаженство було в тому погляді, чисте, вимите цівками, що рясно стікали з волосся. Пол тихо засміявся, не помітивши Емі, прополоскав рота і знову зник під водою.

Вони довго не з’являлися – хвилину? дві? чи більше? – аж ось акулячий плавник знову розітнув поверхню бухти, вже значно далі від пірсу; і знову поряд з ним була голова Пола! Емі стояла, затамувавши подих, немов це вона сама раз по раз пірнала разом із хлопцем і його страшною подругою – а потім вода сколихнулася зовсім близько, і дівчина побачила, як Пол неохоче відпускає величезну рибу. Акула розвернулася, ліниво вигнувши могутнє тіло, і її кругле незмигне око втупилося в Емі. Щось було в цьому пронизливому погляді, щось стародавнє, причаровуюче… риби не можуть, не повинні дивитися ТАК!

«Не мають права дивитися так,» – промайнула в мозку геть дивна думка.

З дивовижною грацією, і як здалося Емі, навіть ніжно, акула, пропливаючи, потерлася об Пола, майже відразу зникнувши в темній глибині, немов її й не було.

Божевільний син Гирявого Абрахама вхопився за пірс, вправно вибрався з води, струсив головою, приходячи до тями, – на всі боки полетіли блискучі бризки – і, схоже, тільки тоді побачив Емі.

Обличчя хлопця невловно змінилося. На мить його затьмарила якась тінь, така схожа на морок погляду хижої тварини, що дівчина мимоволі позадкувала.

«Ти збожеволів, Поле!» – хотіла крикнути вона; і не змогла.

«Як тобі вдалося?!» – хотіла запитати вона; ці слова теж застрягли Емі в горлі. Дівчина розуміла: Пол не відповість. Він чекав від неї чогось іншого… зовсім іншого.