Текст книги "Давно, знебулий раб, замислив я втекти..."

Автор книги: Генри Олди

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц) [доступный отрывок для чтения: 1 страниц]

Генрі Лайон Олді
Давно, знебулий раб, замислив я втекти…

У натовпі легко бути самотнім.

Жетон метро – ключ до просвітлення.

Сходжу вниз.

Ніру Бобовай

* * *

– Отже, ви сподіваєтесь повернутися назад? Додому?

– Так.

– Коли ж, якщо не секрет?

– Скоро.

– А яким чином ви збираєтеся це зробити?

– Ніяк. Просто повернуся. Разом з іншими, хто спав. Я не вмію – разом. Не люблю. Не хочу. Але тут все навпаки. Тут інакше не вийде. Баба мене вже знайшла. Тепер – скоро.

– Але якщо у вас дома так добре, може, ви б хотіли забрати з собою й інших людей? Щоб їм теж було добре?

– Усім?!

– Аякже. Адже це чудово, коли всім добре.

– Всіх забрати?!

– Не треба нервуватися. Припустімо, не всіх. Наприклад, тих, хто тут. У пансіонаті. Як ви вважаєте, у вас удома їм буде краще?

– Ні-і. Їм не потрібно, щоб краще. Було б потрібно, давно б пішли. Самі. Але вони залишаються. Значить, не хочуть. Якщо вдома стане багато людей, вийде дурня. Як тут. Вдома кожен – сам. А тут – разом. Не люблю, коли разом. Коли в місці, в одному місці, штовханина. Ви, лікарю, теж – сам. Вам тут погано. Підете зі мною?

– Спасибі за запрошення. Я подумаю.

– Думати не треба. Треба йти. Або не йти. Якщо ви підете – буде легше. Дійти.

– Добре. Скажіть мені, коли зберетеся додому.

– Я скажу, лікарю. Скоро скажу. Тільки не треба вагатися. Будь ласка…

* * *

Час змінити окуляри, зрозумів лікар.

Окулярів у нього було дві пари. Дуже подібних: тонка, невагома оправа і крупні, трохи витягнуті донизу скельця з дуже поважними діоптріями, що надавали обличчю дещо втомленого вигляду. Стиль «Верблюд, король бабок,» – так висловлювалася перша дружина лікаря, вона ж остання, бо після розлучення, справи давньої і майже забутої, щасливчик зовсім не квапився поринати в чергове безумство. Але повернімося до окулярів. Ніякого тонування, затемнення лінз. Простота й солідність. Хіба що метал першої оправи відблискував сталлю, а другої – бронзою. Ніхто, власне, й не помічав, що лікар приблизно раз на три місяці змінює окуляри. А й помітили б, так не надали значення.

Лікар посміхнувся, витягуючи запасний футляр.

Значення процес мав тільки для нього.

До окулярів звикаєш. Як звикаєш до банальностей, до суєти, до ілюзії, самозваної реальності, яка посіла трон і начепила корону на дулю лисої голови. Минає час; сидить узурпаторка; стоїш ти. Але одного разу, лише змінивши пару окулярів, раптом розумієш, що світ змінився, остаточно й безповоротно. Самозванка стрімголов злетіла з трону, слабкі, м’якосерді банальності зчепилися не на життя, а на смерть, мутуючи в зубасті, вкриті лускою аксіоми; суєта-втікачка сентиментально оглянулася на палаючий Содом і перетворилася на соляний стовп. Розпливчатість буття, іменована звичкою, стала безсоромно різкою, хоча діоптрії однакових лінз, а також ідентична центровка не давали до цього жодних підстав. Подеколи життя розтягувалося, подеколи зіщулювалось, мишею втікши в кут. Бічний зір набув поганої звички зникати і з’являтися, коли бажав, немов кокетка-коханка, змушуючи кавалера постійно коситися: чи на місці легковажна красуня? Ти різко повертаєш голову, ловишся на вудку легкого запаморочення; п’яний без вина, ти постійно шукаєш привід зняти окуляри й протерти їх ганчірочкою. Ти весь у собі, зайнятий собою, і ненадовго забуваєш, що навколо тебе кишить маса абсолютно безглуздих, непотрібних тобі людей.

Люди перетворюються на об’єкт дослідження, чим і повинні бути.

Запасний футляр ліг в кишеню піджака. Увечері, подумав лікар. Я поміняю окуляри ввечері, на роботі, залишившись насамоті. Дарма, чи що, я записав собі на сьогодні нічне чергування. Ще один самообман, жалюгідна видимість діяльності. Маслак, кинутий псу суспільства: працюю, знаєте, не щаджу сил і здоров’я… Втім, пес розкошує біля будки, ситий попередніми подачками. Я розгодував його до ожиріння. До втрати пильності. Якби я не з’являвся в лікарні тиждень або два, в крайньому разі, мені б передзвонили додому, й під кінець розмови попросили берегти себе. Видушили б краплю жовтого співчуття, що пахне фурациліном: зрозумійте, дюбий друже, у вашому віці… Серце? Шлунок? Ах, депресія! Тонкий жарт: ясно, ясно, чоботар без чобіт… Так, звичайно. Видужуйте й ні про що не турбуйтеся.

Окуляри змінити легко, на деякий час сховавшись за частоколом нових скелець. Куди важче змінити ім’я, банальність з банальностей.

Пес не віддасть улюблену кістку.

Робота в лікарні була синекурою. Добре оплачуваним балаганом. Вони там всі безнадійні, в тисячний раз подумав лікар. За це я їх люблю: за відсутність надії. За визначеність. За виті грати огорожі, зелень газону довкола шезлонгів, за божественну непомильність камер стеження, за присутність ввічливих ангелів-охоронців і бурчання двох доберманів, навчених за спеціальною програмою «Сторож». Я пропоную їм – зрозуміло, не доберманам і не ангелам! – сісти в крісло або прилягти на диван, я веду з ними бесіди, вибудовані за всіма правилами; Геркулес, що на зло міфології одружився із метеликом-Психеєю, я препарую гусінь психозів і розчленовую кокони фобій, знаючи, що борюся з гідрою, і годі чекати Іолая-факельника, який припече обрубані шиї. З тим же завзяттям я міг би чесати їм п’яти. Зате багаті родичі моїх пацієнтів із задоволенням платять за розкіш недбало ввернути на бенкеті чи презентації: «Ах, бідний дядечко! Але ж ви знаєте, він повністю забезпечений! Багато хто продав би душу за можливість опинитися на його місці! Звісно, в клініці… точніше, в пансіонаті. У цього, який!.. ну, того самого, якщо ви мене розумієте…»

Співрозмовник, як правило, розумів.

Природний відбір: нетямущих давним-давно перестали пускати на банкети й презентації. Уміння кивнути в потрібний момент схоже на дорогу краватку. Своєрідна візитна картка. Адже навіть якби нетямущий душу продав, отриманих грошей не вистачило б для оплати місця в клініці, точніше, в пансіонаті, де є камери стеження, ввічлива охорона, розумні добермани і той самий лікар, якщо ви мене розумієте.

«Тим самим» (а також «цим, який!») лікар став двадцять п’ять років тому, після скандального циклу статей «Сімдесят стоянок», де він захоплено полемізував з Джавадом Нурбахшем, який зважився відкрито провести паралелі між психоаналізом і суфійським вченням. Яка ж то спокуса – пов’язати «нафс-і аммару», тобто душу плотську, або спонукальну, вічного тирана і контролера думок та поведінки людини, із «super-ego» – системою засвоєних в ранньому дитинстві заборон, не цілком усвідомлюваних самою людиною. Але одна з головних тез «Сімдесяти стоянок» була така: якщо психоаналіз собі за завдання ставить вплив на людину ненормальну з метою повернення її до норми, а суфізм (як, втім, і дзен) – на психічно нормального з метою перетворення його на «людину досконалу», то, прийнявши з позицій соціуму «людину досконалу» за «людину ненормальну», ми замикаємо кільце, повертаючись в початкову точку. Щоб підтвердити свою думку, лікар доклав колосальних зусиль, аби пробитися на заняття суфійських «підготовчих класів», де психічнохворих зцілювали езотеричними методами, а потім переводили до «внутрішнього кола» навчання. Місцеві шейхи спершу похмуро косилися на іновірця, але коли лікар потряс їх рясним цитуванням Румі й витримав тригодинний «танок дервіша», залишившися до кінця на ногах, навіть найупертіші ортодокси відчули до гостя пошану.

Ах, як давно це було…

Тоді лікаря ще не дратувала велика кількість людей навколо.

* * *

– У вас є які-небудь скарги?

– Ска… скарги?

– Ну, може, вас щось не влаштовує, що-небудь не подобається у нас? Наприклад, годують погано. Розповідайте, не соромтеся. Я постараюся вам допомогти, якщо це буде в моїх силах.

– Годують добре. Навіть краще, ніж удома. У мене. Пюре з рибою. Морс. Хліб свіжий. Морс подобається. А тут не подобається. Байдуже.

– Що саме вам не подобається?

– Все. Люди… Їх багато. Дуже. Від них шум між вухами. І камінь не ліпиться. Нічого не ліпиться. Навіть асфальт. Навіть люки. З люків ліпити добре, мені подобається. Вони такі лункі виходять. Лункі й важкі. Коли біжать – дзвону… Тільки тут вони не ліпляться. Це від людей. Від шуму. Напевно.

– Що у вас не ліпиться, пробачте?

– Големчики. Їх так мамця назвала. Давно. Коли я ще маленький був.

– Добре, до ваших големчиків ми ще повернемось. Це дуже цікаво.

– Правда, повернемось? Разом з вами, лікарю? Ви теж хочете туди… додому?!

– Гадаю, ви не зовсім правильно мене зрозуміли. Або я неточно висловився. Я мав на увазі: «повернемося в нашій розмові». А поки мені б хотілося дізнатися детальніше, що ще вам не подобається?

– Все. Майже все. Люди шарудять. Голосно. Всім чогось треба. Шарудять, шарудять… Навіщо? Не люблю шарудіти. Не люблю слухати шарудіння. Зрідка тільки. Іноді. Або коли големчики булькають.

– Наша бесіда вас теж обтяжує?

– Бе-сі-да? Обтяжує… тяжкість… Ні. Не дуже. Ви інакше шарудите, ніж інші. Ви говорите. Ви словами робите. Ну, хочете зробити. А інші просто… те-ре-ве-нять.

– Спасибі на доброму слові. Тоді, якщо не заперечуєте, давайте продовжимо. Отже, що вас ще не влаштовує в нашому пансіонаті, окрім великої кількості людей, шуму і розмов?

– У пан-сі-о-на-ті?.. Так, мені пояснювали. У вас тут добре. Майже як вдома. Големчики не ліпляться, а так добре. Не чіпають. Не докучають: давай пошарудимо! Шуму менше. І годують. Пюре з рибою. Морс. З журавлини. Добре. Тут люди разом – зовні. А всередині – кожен сам по собі. І ви, лікарю, самі. І я – сам. І все. Подобається.

– Значить, вам подобається в пансіонаті? А зовні – ні? Скажіть, ви б хотіли, щоб вас випустили?

– Випустили? Куди? Додому?! Ви знаєте, як туди потрапити?!

– Ні, я не знаю, як потрапити в те місце, про яке ви часто розповідаєте, і про яке ми ще поговоримо докладніше. Але ми могли б виписати вас під опіку вашого кузена.

– Ку-зе-на?

– Двоюрідного брата. Він дуже, дуже заможна людина, у нього прекрасний особняк, прислуга…

– Юродний Брат? Не хочу до нього! Не треба. Він чіплятиметься. Шарудітиме, шарудітиме… Проситиме, щоб я ліпив. Багато ліпив. Не так, як я хочу. Як люди хочуть. Їх багато, вони всі хочуть, а я один… Тільки у вас все одно не ліпиться: люки, стіни, асфальт. Ні, не хочу.

– Ну чому ж – не ліпиться? Ваші роботи показували відомим мистецтвознавцям: вони просто в захваті! У вас, дорогий мій, безперечно, талант. Ви виліпили чудовий скульптурний портрет своєї матері – за цим портретом її змогли ідентифікувати, з’ясували, хто ви насправді, у вас знайшлися родичі…

– Ро-ди-чі… Не хочу до Юродного Брата! Не хочу!

– Заспокойтеся, будь ласка. Не хочете – і не треба. Ніхто вас силоміць до нього не відправить. Якщо ви вважаєте за краще залишитися в пансіонаті – ласкаво просимо. Я радий, що вам подобається у нас.

– Тут краще, ніж у місті. Але вдома – ще краще. Тут у мене обличчя хитре. Прикидається. Я бачив. У дзеркалі. Вдома я інший. Правильний. А тут все дуже тверде. Камінь твердий. Дерево тверде. Навіть люки тверді. Не ліпляться. Я сам твердий. День-ніч, день-ніч, вдень – сонце, вночі – місяць. Нудно. Треба інакше. Мамця любить гратися: місяць – вдень, сонце – вночі. Або разом. Або щоб жарко – і раптом сніг. А у вас ніхто не грається. Розучилися, напевно. Затверділи, висохли. Або не хочуть. Чому? Місто, люди: шурх-шурх… Один пла-сти-лін м’який. Ліпиться. Я пам’ятаю, це ви мені дали, лікарю. Шкода, големчики все одно неживенькі виходять. Стоять. Мовчать. Не бігають. Їжу не приносять. Хоча мені їжу й так дають. Пюре з рибою. Морс…

– Так, я пам’ятаю. Морс з журавлини. Здається, я зрозумів, що вас не влаштовує. Не у нашому пансіонаті, а взагалі… Скрізь.

– Так, лікарю. Тут – скрізь. А вдома – ні. Вдома добре. Коли я повертатимуся, ми можемо піти разом. Вам сподобається: виберете собі два квартали, або три… Ви хочете робити. Словами. Просто у вас погано виходить. Дуже багато людей, дуже багато слів… А вдома – вийде!

– У вас удома?

– У нас – удома.

– Спасибі, я подумаю. Коли зберетеся додому, ви ж мене попередите?

– Звичайно, лікарю!

– Ось і чудово. Отже, вас тут багато що не влаштовує, але, як з’ясувалося, я вам нічим, на жаль, допомогти не можу.

– Не можете.

– Але, принаймні, в пансіонаті вам краще, ніж за його межами?

– Так.

– Чудово. Отже, претензій, скарг і побажань у вас немає?

– Ні-і.

– Тоді можемо вважати, що це питання успішно закрите. Давайте тепер поговоримо про те місце, де ви жили перш, ніж потрапили сюди. Про вашу маму…

– Про мамцю.

– Добре, про мамцю. Про големчиків. Про інших людей – ви згадували, що вони живуть там разом з вами…

– Не разом. Кожен сам. Не разом! Інакше, ніж тут. Ніхто нікому не заважає.

– Так вже зовсім ніхто нікому ніколи не заважає? Зовсім-зовсім?!

– Ну… буває. Зрідка.

– Виходить, і у вас удома не все бездоганно. Дещо спільне все ж таки є? Ось з цього і почнемо…

* * *

Зайшовши до ванної, лікар довго, ретельно вмивався. Змінив лезо в станку для гоління; не розрахувавши зусилля, порізався й довго роздивлявся постраждалу вилицю в дзеркалі. Діставши з шафки бальзам, ретельно змастив поріз. Більшість знайомих лікаря завжди умивалися поспіхом. Можна сказати, на бігу. Попереду маячив багатий на несподіванки день, сотні гомо сапієнсів, близьких і далеких, співробітників, родичів, друзів, ворогів і перших стрічних чекали, згораючи від нетерпіння, мріючи отримати можливість зіткнутися у вічній коловерті й розлетітися, дотримуючися брехливої строгості орбіт. Знайомі лікарі квапилися зробити свій внесок у довколишній хаос, тому й умивалися поспішно. Межі власного всесвіту, званого тілом, їх цікавили в останню чергу, і зовсім не через цінність цих меж; вони латали кордони лише у разі вторгнення ворога, квапливо вибираючи союзників – дантист, хірург, дерматолог…

Досуха витершись махровим рушником, в майці і спортивних штанях, що на колінах йшли пухирями, лікар рушив в особливий кабінет. Він назагал рідко приймав гостей, а сюди не пускав узагалі нікого, навіть як виняток. Тут він відпочивав. Тут на нього чекав спокій: ряди голів з ясно-тілесного пластика, вишикувані на полицях. У цеху з виготовлення манекенів лікаря знали і любили – він завжди щедро оплачував замовлення. Майстри навіть пропонували виготовляти голови за фотографіями або усними портретами, але лікар незмінно відмовлявся. Його цілком влаштовували безликі витвори.

Обличчя – це була його єпархія.

«Сьогодні ми вибираємо обличчя». Назва повісті, автор якої, поза сумнівом, поки був живий, добре розумів таких людей, як лікар. А коли перестав жити, то почав розуміти їх ще краще.

Перш ніж сісти за робочий стіл, лікар поглянув у кут, піднявши очі вгору, вище голови високої людини, і переможно посміхнувся. Там, на стіні, укріплений на міцній консолі, був телевізор. У цій квартирі кожна кімната – а їх налічувалося чимало – була оснащена телевізором. І жоден з екранів не спалахував ось вже близько десяти років. Це були порнографічні гравюри в келії Святого Антонія, ананаси і рябчики з трюфелями перед висохлим аскетом, пляшка коньяку «Ахтамар» напроти алкоголіка «у зав’язці». Спокуса. Легко відмовитися, якщо у тебе її зовсім немає. Більше гідності в тому, щоб щогодини, щохвилини проходити повз спрагле твоєї душі чудовисько, кидаючи на нього байдужий погляд. Лікар відмовився від телебачення не в дні локального Апокаліпсису, коли Вавілонська блудниця реклами верхи на Звірі вторглася в саму плоть будь-якого каналу, вимагаючи купити, купити, купити, а якщо не купити, то замовити в кредит – о ні, реклама залишала його байдужим, навіть дратувала слабо, як струм крихітної батареї. Кислий, лимонний присмак на язику, і баста. Але коли вибрані фільми, які були варті згаяного на них часу, і ще рідкісніші передачі стали розколювати надвоє-натроє, немов геологічним молотком, вторгненням двохвилинних «Гарячих фактів»…

Ти розслабився.

Ти налаштувався.

Ти на порозі катарсису. І раптом:

«У результаті обвалу на шахті… відповідальність за терористичний акт узяла на себе… візит відбудеться, незважаючи на… повінь – стихія, що розбушувалася, – понесла…»

У лікаря були міцні нерви. Найгірше було в іншому. Шукаючи порівняння, він зупинявся на одному-єдиному: знаходячись в ліжку з коханою жінкою, на порозі оргазму, ти раптом виявляєш, що в спальню увірвався зведений хор ім. Л. Паваротті, виконав «Інтернаціонал» і пішов, забувши закрити за собою двері. Забагато людей, думав лікар. Забагато. Купують, вмирають, вирушають у подорожі, купують на виплат, висаджують, домовляються – а ґрати клітки стають товщими й міцнішими. Творець завжди самотній. Шість мільярдів деміургів? Нонсенс.

Він ще раз посміхнувся й сів за робочий стіл.

Дві голови, укріплені на штативних підставках, чекали дотику.

У трельяжі – дзеркала, що оточували стіл з трьох боків, надавали йому вигляду алькова для хворих нарцисизмом ліліпутів – відбивалися руки лікаря, коли він підсунув одну з голів до себе. Далі настала черга коробочок з гримом. Грим він робив сам, за старовинними рецептами, бо справедливо не довіряв промисловості. Там теж дуже багато людей. І всі промишляють. Їх тіні для очей – омана. Туш для вій – брехня. Помада – журавлинний сік, що плямує фарбою вимовлені слова. Скрипку Страдіварі не зробити на конвейєрі. Краще вже попрацювати самому, вкладаючи душу і серце, останнє, що залишилося незайманим у нашу добу відбитків пальців. Лікар обожнював цитувати Франца Мая, медика з Гейдельберга, відчуваючи на язику терпкий присмак XVIII-го століття: «Ось безпечний магазин фарб, яким актор може без шкоди для здоров’я наводити на обличчя чарівну красу і мерзенні пики».

Дуже точно розділено: чарівна краса й мерзенні пики.

Отже, білий грим (вазелін, окис цинку, бджолиний віск, торішній сніг). Сухі рум’яна (крейда, кармін, бензойна настоянка, збентеження діви, трояндова вода). Фарба загального тону (вазелін, окис цинку, кіновар, оранжева, байдужість, охра, кадмій, кориця, вітання на бігу, віск). Гумоз для носа. Поролон і марля для товщинок. Трішки гарного настрою.

Можна починати.

У лікарні знаходилися два пацієнти, яких лікар давним-давно збирався відтворити у себе на столі, загримувавши пластикові голови. Два улюблених пацієнти. Два фаворити, у яких автор бачив рідні душі. Двоє оповісників, що шепотіли тріумфатору: «Пам’ятай, Цезаре, що й ти смертний!» Перший, у минулому успішний бізнесмен, раніше – спортивний функціонер, ще раніше – знаменитий борець, що вчасно ступив на тривний шлях криміналу, одного разу узяв до рук дилогію Явдата Ільясова «Заклинач змій» і «Башта мовчання». Навіщо, з якою метою – бо’зна. Випадковості й нісенітниці – резервний полк долі, що чекає на вас у засідці. Важливо інше: прочитавши книгу, як то кажуть, з першої сторінки – і до останньої (напевно, плямкав при цьому губами!), щасливчик достеменно з’ясував, що він не бізнесмен, функціонер і борець, а астроном, математик і поет. Вітайте: Гиясаддін Абу-л-Фатх Омар Хайям ан-Нишапурі власною персоною. Любіть і шануйте. Мабуть, родичі, спраглі спадку, і друзі з роботи його й погодилися любити, але шанувати категорично відмовилися, бо лікар познайомився з «Омаром» за два місяці після нещасливого читання, і відтоді частенько запрошував колишнього бізнесмена для бесід, відриваючи його від наукових праць. Трактати про рух світил внаслідок больового замку на лікоть, так само як і карколомні екзерсиси алгебри, лікаря цікавили мало, хоча опікуни хворого регулярно забирали всі його праці й відвозили в невідомому напрямку; лікар же, у свою чергу, із задоволенням колекціонував рубаї пацієнта, відкривши в них незбагненну красу.

 
– Пацани, я стирчу! Ми фільтруєм базар,
Нас не ловлять менти і не косить шиза,
Але вищий бугор – кілер та відморозок!
Я отримав маляву – у нього крейза!
 

З повчального:

 
– По панятіям треба нам жити, братан,
Я – тобі, ти – мені, та й ми квити, братан!
Якщо доля обох розведе на мізинцях,
То ми й долю зведемо, до біса, братан!
 

З філософічного:

 
І до тебе, пацан, знали ми пацанов,
Будем знати і після! Таке ось кіно —
Кожен з нас відповість за свою розпальцовку,
І відвалить з юрбою друзяк-паханов…
 

І так далі. Найкумедніше крилося ось у чому: «Омар» був певен, що пише на фарсі. Лікаря ж він вважав своїм покровителем, мудрим візиром Нізамом-аль-Мулком, і час від часу благав збудувати в пансіонаті обсерваторію. Загримувати манекен під схибнутого борця було для лікаря справою честі.

Але сьогодні він вирішив почати з іншого, не менш екзотичного пацієнта.

* * *

– …Іноді Бабині звірики приходять. Вона їх робить. Як я – големчиків. Вони зовсім-зовсім живі. А мої големчики – трішки живі, а двічі по трішки – так собі. Наче люди, коли їх багато. Зате звірики булькати не вміють. А големчики булькають. Мені тут у вас показали: те-ле-ві-зор. Він булькає, як мої големчики. Бу-буль! – і бульбашки скрізь… Ще він показує. Големчики іноді теж показують. «Відповідальність за терористичний акт узяла на себе!.. Спецзагони підняті по тривозі!» І – бах! бах! Один ув одного. Потім падають і розсипаються. Я не люблю, коли вони розсипаються. Шкода. Коли вони інше показують, мені більше подобається. А ще мої големчики бігають. Швидко-швидко. Я їх наздогнати не можу. Вони мені їжу приносять.

– Звідки приносять?

– Не знаю. Тікають, а потім приносять. Іноді – смачне. Іноді – так собі. Але я все одно їм.

– А іншим хто їжу приносить? Мамці вашій, Бабі? Іншим?

– Не знаю. Бабі – звірики, напевно. А Мамця сама бере.

– Ви її не питали: де?

– Ні-і…

– Вам це що, не цікаво?

– Ага. Не цікаво. Я взагалі питати не дуже люблю. І відповідати теж. І Мамця не любить. Та й інші. Я ліпити люблю. Големчиків. А ще – на зірки дивитися. Мамця іноді робить, щоб ніч. Дні на два. Без хмар. І щоб зірки – близько-близько. Я тоді сідаю й дивлюся. Довго. Доки Мамці не набридне. Або поки їсти не захочеться. Тут у вас таких зірок не буває, як Мамця робить. Щоб близько. Все небо світиться. Вони як кульки стають, і гарячі. А навколо – малесенькі кульки круженяють. Якщо довго дивитися, можна побачити: на кульках всякі звірики живуть. Подібні до Бабиних. Тільки ще кумедніші. А на одному навіть големчики є! Різні! Я кричу: хто вас ліпить?! – а вони!.. Ви уявляєте, вони…

– Добре, добре, не варто нервувати. Значить, ви големчиків ліпите й на зірки дивитеся. Це все? А інші що роблять?

– Ще я іноді гуляти люблю. Тільки недалеко. Там чужі квартали – далеко. Туди ходити не треба. Там не моє місце. Мамця погоду робить. День, ніч, зірки, вітер, дощ. Сніг іноді. Баба – звіриків. Вона їх любить. Вони до неї самі приходять. Різні. А вона їх разом ліпить, і виходять нові. Потішні! Вона їх теж любить. А людей не любить. Сидить у себе, нікуди не ходить. Самі звірики ходять. Я раніше не знав, що вони незлі. Вони до мене забрідали, а я боявся. Тоді мої големчики їх проганяли. А Баба лаятися бігла. Якщо мої големчики її звірики псували. Здалеку лаялася, через вулицю. А одного разу зовсім великий звірик зайшов: стра-а-ашний! Із зубами, лискучий, з о-от таким носищем – як шланг. Мамця побачила, і сніг відразу пішов! З градом, з громом. Звірик злякався. Полетів. Ви, Лікарю, такого звіряти, напевно, ніколи не бачили! Я вам потім зліплю. Тільки він літати не буде… А під землею Поїздок живе. Він ямки риє і потягом по ним їздить. У нього у вагонах люди сидять. Тверді-тверді. Подібні до моїх големчиків, але великі й нудні. Нікуди не бігають. Нічого не булькають. Просто сидять і їдуть.

– Манекени?

– Ма-не-ке-ни?.. Так, напевно. Я маленький був, давно ще, під землю забрався. У вагон зайшов. А він я-ак поїде! Я я-ак закричу! Поїздок лаявся довго. У нього у вагоні віконце з ґратками, він крізь нього лається. Кнопку натиснеш, він і починає. Висадив мене потім. Мамця теж лаялася. Веліла, щоб я більше під землю не лазив. А я все одно поліз. Але у вагон уже не сів. Подивився – і назад. Тепер знаю: якщо земля під ногами тремтить – значить, Поїздок нову ямку копає. А якщо так, гуде тільки – по-старому їде.

– Ви продовжуйте, продовжуйте…

– Далі, за Бабиними кварталами, Старшина живе. Я його тільки раз бачив. Мамця говорить, він усе «шикує». Або всіх «шикує». Якщо «все» – то це як? А якщо «всіх» – то кого? Там і немає нікого більше, окрім Старшини. А може, є. Не знаю. Але сам Старшина є, це точно. А якщо за мостом, так там химерка живе. Кричить весь час: «Де ви?! Відгукніться! Лю-ю-юди-и-и!!!» Звідусіль відразу кричить, страшно. Може, воно ваше? Заблукало, а зараз додому проситься… Тут людей багато, воно б відразу зраділо. Замовкло б. Називала його «Арахнетом» назвав.

– Називала – хто? Мама… Мамця ваша?

– Та ні! Не Мамця називала, а просто – Називала. Він ніде не живе. По місту бродить і все називає. Тому й Називала. Він каже, що у кожної штуки правильне ім’я є. Якщо знати, як назвати, відразу відкриються ці… ну, ці… О, пригадав! Суть і речність.

– Вічність?

– Ні-і. Вічність – це зрозуміло. А речність – це її, вічності, сестричка. Майже потужність, але не до кінця. Я вас з Називалою познайомлю, ви у нього самі запитаєте.

– Спасибі. Ви продовжуйте, будь ласка…

– Називалу спершу проганяли. Мамця, і Баба, і Старшина. І я. А потім перестали. Він же все одно ходить і не боїться. Тому що імена знає. Візьме, назве – будемо ми знати…

– Ви казали, що не любите спілкуватися з людьми. А з Називалою, виходить, все-таки розмовляєте?

– Ні-і. Він сам із собою розмовляє. Сперечається. З ним мовчати добре…

* * *

Легкі товщинки для щік.

Чи ні, товщинок поки не треба. Обійдемося. Натомість проведемо коло біля носа, очей, носогубної лінії та вух. Тепер непогано б стушувати досередини й трохи назовні, потім світлим тоном, а в центрі поставимо відблиск.

От, добре.

Кутики губ різко не темнитимемо. Це робить обличчя старішим і злішим. Це неправда. А вуха підтягнемо мусліновими стрічками. Він капловухий, мій чудовий пацієнт. Добре, що вуха у манекена рухомі…

Банальна втеча від дійсності. Клінічний ескапізм. Як сказав би шейх Німатулла, віддалення в пустелю «я». Давно, знебулий раб, замислив я втекти… Його помістили в лікарню недавно, наприкінці червня. Вивчивши справу, лікар зловив себе на примітивному, дратівливому подиві: історія пацієнта відгонила дешевим тріллером. Малобюджетним, слід зазначити. Так пахнуть номери в стареньких готелях: дріб’язкові пристрасті, блощиці та історії гріхопадіння, розказані нудними повіями. Помічений поліцією в центрі міста, намагався нігтями обдерти «кольорову штукатурку» зі стіни податкового управління. Плакав і скаржився, що не виходить. Коли його доставили у дільницю, ніс маячню; документів не мав. У камері затихнув, розслабився. Незабаром заснув сном праведника. Відчувалося: товариство людей йому неприємне, на відміну від самотності. Допити виявилися безрезультатні, в комп’ютері дані були відсутні. Коли затриманий попросив що-небудь м’яке і, як він висловився, «липуче», дали коробку пластиліну. За п’ять хвилин він виліпив голову жінки, яка вражала великою кількістю дрібних, скрупульозно відтворених деталей. «Ось!.. це мамця…» По «мамці» клубок і почав розмотуватися. У архівах знайшлася фотографія, ідентична пластиліновому зображенню. Дівчина з украй забезпеченої сім’ї, неадекватна поведінка, втечі з дому, спроба суїциду, нарешті, зникнення. Пошуки закінчилися крахом.

Справа про зникнення закрита.

Давним-давно.

Лікар заплющив очі, згадуючи обличчя пацієнта. Глибоко посаджені, дуже темні очі. Ніс картоплиною. Форма черепа: 4-а конусоподібна. Вертикаль торкається тільки нижньо-щелепних виступів. Може, все-таки товщинки? І ніс поправити гумозом. Роз’ївся, красень: пюре з рибою, морс. З журавлини…

Сім’я утікачки була гідна найвищих похвал. Мабуть, в їхньому середовищі вияв родинних почуттів дорівнював підтвердженню рахунка в банку. Затриманого відпустили під заставу – його, пред’явивши цілу кіпу важливих паперів, визволив імпозантний чоловік, який без особливих на те підстав назвався двоюрідним братом. З тим же успіхом він міг бути дядечком, швагром, дівером або сьомою водою на киселі. Припущення, що божевільний – справді син утікачки, ледве трималося купи. Головний дисонанс: не збігалася хронологія. Затриманому в такому разі повинно було стукнути найбільше дванадцять-тринадцять років, а він виглядав на всі тридцять п’ять. Проте, сім’я узяла на себе відповідальність за утримання «блудного сина». Як багато божевільних, він виявився талановитим: яскравий дар скульптора. Ще за півроку сім’я помістила його в пансіонат.

У нюанси лікар не вдавався.

Він просто відразу відчув якусь спорідненість з пацієнтом – після перших же вимовлених нещасним слів: «Дуже багато людей. Дуже…»

Відтоді вони часто розмовляли.

Під час розмов поруч безмовною примарою завжди стояв один з найулюбленіших письменників лікаря, глузливо повторюючи тихим баритоном: «Хай легковірні і міщани продовжують вірити, що всі психологічні лиха можуть бути зцілені щоденним прикладанням старих грецьких міфів до їхніх статевих органів.»

Розминаючи пальцями гумоз, лікар пригадав, як позавчора спостерігав у пацієнта дивний рецидив. Як завжди, хворий гуляв у парку, довго зупиняючись і беручись обома руками за голову; лікар же стежив за ним з вікна кабінету. З другого поверху паркову зону, компактну й акуратну, добре була видно ген до огорожі. Тому не помітити стару лікар просто не міг. Вона стояла на вулиці, біля грат, прикрашених зверху вістрями-тризубцями, і дивилася на пацієнта. Часто-часто кліпаючи слізливими очима. Біля ніг старої крутилися три кішки: двоє смугастих щуроловів і одна сіамка; віддалік ганяла бліх дворняга, схожа на сплутаний моток пряжі. Та ще птахи. Десятки півтора горобців кружляли над брудним капелюшком із соломки, який прикрашав голову старої.

Добермани охорони підтюпцем підбігли до грат, але гавкати роздумали. Вони взагалі не надто любили підіймати шум. Навчені головному: нікого не випускати назовні без особливого дозволу – могутні пси поставилися до старої з її почтом байдуже. Лікарю лише здався дивовижним той факт, що добермани простояли біля грат дуже довго. Хоча хто їх знає… Мотиви собачої поведінки були для лікаря таємницею за сімома замками.

Стара мовчала, не подаючи жодних знаків, але пацієнт сам звернув на неї увагу.

Рушив назустріч.

Стара стояла, пацієнт ішов, а лікар, до половини висунувшись із вікна, махав рукою охоронцю: не втручайтеся! У зближенні двох людей крилося щось дивовижне, безглузде і в той же час грандіозне, як пожежа в хмарочосі. Так, мабуть, могли б сходитися однойменні заряди, якби в них була воля й бажання. Так ідуть до бар’єру, стискаючи руків’я дуельного пістолета. Так підіймаються на ешафот, назустріч кату. Пацієнт кривився, мало не кректав від зусилля, змушуючи ноги нести тіло в потрібному напрямі; стара топталася на місці, вочевидь, ледве стримуючись, щоб не чкурнути навтьоки. «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох,» – невлад подумав лікар, ризикуючи вивалитися з вікна. Втім, другий поверх, унизу квітник, земля м’яка…