Текст книги "Зачаровані музиканти"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Тоді присіла на край ліжка, взяла тітку за руку. Видно було, що її палив вогонь, а тепер, виївши все нутро, почав пригасати. Мій доторк повернув її до пам’яті й вона застогнала.

– Тітко, хто розібрав стелю?

– Се… – кволо озвалась вона, – аби душа могла вийти. Грішна душа…її двері не пускають…вікна не пускають…

Я забрала свою руку, бо її тіло тхнуло мерцем, а я сім літ не бачила ні мертвих людей, ні звірів, й живих також, тому відчула обридження.

– Дурниці ви кажете, тітко! Якби-сте мали душу, то не віддали б мене князю.

У очах тітки на мить зблисла жадібність, і я зрозуміла, що вона понад усе в житті прагнула багатства. Ніби з таким куцим як заячий хвіст життям можна чогось бажати.

– Ти… – прохрипіла вона. – Що ти дістала від нього?

– Нічого! Ні куферку з золотом, ні клейнотів.

– Ч-чому?

– Бо я не хотіла. Те, що там золото, тут сухий лист. Те, що золото тут, там ніц не варте. З чим пішла, з тим прийшла.

– Дурна…

– А вам не всеодно? Й так зараз вмрете. Самі казали, що як вмрете, віддасте мені усе.

У тітчиному голосі задеренчав сміх:

– Бо мушу віддати. Візьми мене за руку, і моя сила перетече в тебе. Тоді я відразу вмру. Куди ти?

– Знайду собі хустку, бо зимно, – мовила я і пішла до комори, де на жердці мала висіти тепла одіж. Найшла драну верету, а в скрині лежала тітчина одежа на смерть, геть погризена мишами.

– Докіє, Докіє… – просила тітка, а я сиділа на краю скрині, тремтячи від безсилої люті, доки не настала тиша.

– Нехай воно все згорить!

І тієї ж миті з-під моїх ніг вирвався стовп вогню, і я ледве встигла вискочити. Хата спалахнула миттю. Я дивилась на це байдуже. Але стало тепліше. Вогненний змій обвивався довкола стін, дверей, вікон.І я пішла геть, не чекаючи поки збіжаться люди гасити непогасиме.

Село. Вечір

Тоді часто траплялось, що почувши про наближення орди, мешканці сіл тікали до лісу, або в гори, наким великим був їхній страх перед татарами. Вони повертались додому через кілька днів і могли застати замість села попелище. Але часом тривога була фальшивою. Можливо, це трапилося і цього разу. Докія побачила свою крайню хату цілою й неушкодженою, та й запаху диму не було чутно. Отже, й селом усе гаразд. Утім, сусідами вона не так уже й переймалася, бо мешкала тут недовго, і доля виписала їй на окремому листку, що ніде довго вона затримуватися не буде, не прикипить серцем до жодної людської істоти. У словах «ніколи» й «життя надто коротке» вміщалась її доля та доля інших людей. Тільки вона не просто знала це, а й глибоко болісно відчувала. Її людська сутність потребувала їжі, даху над головою, тепла і ласки, а душа потребувала порожнечі.

Докія не відмикала дверей, просто сіла на призьбі, дивлячись, як наступає на її двір темрява. Вона ще вагалась йти чи не йти до села, але, глянувши на хлопця, зрозуміла, що піде туди не сама. Ноги були наче не її від цілоденного сидіння в печері, та йти було недалеко.

Вони піднялись стежкою на горбок, звідки було добре видно світлу смугу на заході й саме село. Ніде не світилось. Якби не стежка, що вела на дорогу, а дорога до села, міг би вчепитися блуд.

– Ми подивимось, чи є там люди, – пояснила Докія. – І вернемось. Я просто хочу знати, що там діється.

Село вони знайшли німим, позамиканим, без диму, гавкання псів, без теплого духу худоби. У темряві губились деталі, але Докія знала напевне: село покинули. Можливо, на одну ніч. Можливо, назавжди. Причин могло бути багато. Докія підходила до кожної з двадцяти хат, стукала у двері, вікна. Жодного звуку. Матвій ні про що не запитував: його непокоїв місяць, що розростався на ціле небо, наче тісто в діжі, й він намагався стати в тінь. Церковцю і дзвіницю вони відвідали насамкінець. Докії вперше трапилась нагода побути в церкві самій, і вона сказала Матвієві:

– Почекай!

Увійшла туди, і оминувши бабинець, стала перед престолом. Перехрестилась і проказала «Отче наш» уголос. А тоді «Богородицю». Образів було мало, бо село було бідне і церква так само вбога, однак стійкий запах воску запах воску викликав відчуття, що вона в храмі Божому й захищена. Як тоді, коли була маленькою і батько з матір’ю водили її по неділях до церкви.

Та наступної миті подумала, що було б, якби вона розчинила царські врата, чи покарав би її Бог за це блюзнірство? Чи так, як карає тих, хто віками чинить наругу над душею і тілом ближнього? Тобто ніяк. А якби вона спалила село і цю церкву?…

І раптом їй стало страшно. Тіні з кутків посунули на неї, старе дерево заскрипіло, ніби знадвору церкву стискали могутні долоні вітру, й не тямлячи себе, жінка вибігла. Не треба було сюди йти. Бог не має милосердя. Він – такий самий, як ті, що літають в повітрі й живуть під землею.

Про Матвія вона забула. Той сидів скорцюбившись під дзвіницею й не бачив, як Докія тікала з церкви. Місячна дорога перетворилась на сувій вибіленого полотна, й наприкінці того сувою стояв князь, такий як і колись, юний і прекрасний. Він обхопив її руками, притулив до себе й мовив:

– Княгине! Я зробив се для тебе!

– Що?що? – тремтіла Докія.

– Забрав людей з села.

– Навіщо забрав?

Князь тихо засміявся і показав на місяць. На його великому колесі тулились люди, вкупі з коровами, телятами. свиньми, курми, котами й собаками, і клунками. Видно було, як їм страшно на такій висоті.

– Але ж я цього не хотіла? – здивувалась Докія.

– Мені легше зробити це, ніж те, що ти хочеш…

Тіло князя почало розпливатись, зник і сувій полотна під ногами, і Докія знову опинилась сама на роздоріжжі.Тіло її ще зберігало дотик князя, отже, це був не сон.

Жінка пустилася йти дорогою, цілком розтерзана словами князя, і тут згадала про хлопця, того причинного знайду, яким опікувалась віднедавна. Байдуже їй було до людей, бо ставились до неї погано, але лишати хлопця вона не хотіла, на зло князю. Вона різко повернула назад до церкви, і раптом побачила, що там світиться, хоча саме село темне.

Упіймала Матвія, коли той уже взявся за клямку церковних дверей.

– Не смій! – просичала і потягнула хлопця за собою.

– Чому? – спитав той.

– Бо там правиться для мерців. Тікаймо звідси!

Із церкви долинав спів, що намагався заманити хлопця.

– Хіба ти не знаєш? Як тебе увидять, то роздеруть на кавалки. Не вільно заходити до церкви вночі.

Хлопець слухняно кивнув. Але на роздоріжжі вийняв свою руку з її.

– Мені туди, – показав на дорогу, що вела від села. – Там – моя Пані.

– Яка ще пані? – визвірилась Докія.

– Я її шукаю, хіба я тобі не казав?

– Ти навіть не сказав, як тебе звати!

– Матвій. Яке це має значення, коли я не знаю імені моєї Пані. Я бачив її один раз. Вона летіла на коні, і вогонь побіг за нею.

Докія втратила на мить мову й лише хапала ротом повітря. У голові блискавкою промайнула думка:» Могла б здогадатись, що в нього та сама недуга. що в неї.» Вона вхопила хлопця за руку, повернула до себе:

– Дивись на мене! Дивись!

Матвій подивився.

– Я схожа на неї?

Хлопець закусив нижню губу й чітко відповів:

– Що ти кажеш, жінко? Пусти мене, моя Пані чекає.

– Нещасний! – тільки й вимовила Докія.Їй хотілось заплакати, але всі сльози вона вже виплакала сьогодні, в лігві диких звірів.

Матвій зник у темряві.Місяць тим часом затулила хмара, і Докія раптом зрозуміла, що не знає, якою дорогою їй іти, бо вчепився блуд. Тоді вона пішла першою-ліпшою.

Чорний ліс. Ранок

Підмерзле листя позасипало усі стежки, як жовте, так і зелене. Цієї ночі вдарив мороз, що попереджав: невдовзі випаде сніг.І якби з неба надумав пролитися дощ, то став би над Чорним лісом снігом. Звірі завжди готові до таких перемін, а люди – тих зима застає зненацька. Навіть господарних.

Невеличкий гнідий коник тягнув такого самого невеликого критого возика, і, перш ніж увійти під дах лісу, спинився, зітхнув, замислився, і таки вирішив увійти, розраховуючи на жмут трави чи кислицю в підліску. Оскільки був молоденький та недосвідчений, то прийняв просіку за дорогу, й возик зачепився за пень. Коник став як укопаний. Дерева скрипіли, обговорюючи цю новину, і від страху коник заіржав. Мабуть, у Чорному лісі на поклик відгукуються швидко, бо через якийсь час два чоловічки, вбрані в химерну одіж, сплетену начебто з трави, спритно відв’язали коника від воза, не залишивши на ньому жодної упряжі, через що той став одразу схожий на брата свого, дикого лісового коня, тільки без темної смуги на хребті, а тоді один з них вийняв рум’яне яблуко і запропонував коневі. Цього вистачило, щоб кінь охоче пішов за ними, трохи збентежений, зате радий, що звільнився від тягару.

Ні віз, ні упряж не зацікавили чоловічків з лісу. Байдуже їм було і до мертвого, що лежав на возі, померши своєю смертю від недуги, занесеної вітром з півдня. Не виявили вони цікавості й до товару, що був на візку – штаб заліза, що не встиг розпродати купець, і повертався коротшим шляхом, аби лікуватись вдома. Та кінь не міг знати дороги і заблукав з мертвим тілом. Одне слово, то була абсурдна ситуація для лісу і для його мешканців, які жили так довго, що вже й не помічали безконечного кружляння смерті довкола них.

Кінь йшов спокійно, доки його не злякало виття вовка. Тоді другий чоловік витяг з-за пазухи велику жовту грушу й дав коневі. Ліс ставав дедалі густішим, а дерева вищими. Стежка йшла то понад яром, то яром. Біля джерела, по краях якого тулилося жовте листя, усі троє перепочили й напилися води, і невдовзі опинилися на галявині, в кінці якої ріс густий ялинник, наче зелена брама, й увійшли туди.

За тією, так би мовити, брамою, був світ, куди могли потрапити лише безневинні й безгрішні істоти з куцим віком. Якщо є місце, куди невільно увійти небагатим і невельможним, то чому б не бути такому місцю, де можна потрапити лише загубленим і заблуканим? Але це – ще характерне людське мислення. Істоти, що літають в повітрі(не всі), і живуть під землею(теж не обов’язково), підібравши заблукану істоту: чоловіка, коня, кота, роблять це не з милосердя, а тому, що зникає стіна, що ніби розділяє їхні душі. Панове богослови та панове філософи досі сперечаються, чи є в тварин душа, навіть, чи та взагалі існує. Суперечки, можливо, припинилися б, якби ми стали вважати душею усвідомлення себе як чогось окремого. У опирів, наприклад, є аж дві душі, тому їх називають дводушниками, щоб підкреслити їхню силу. В Чорному лісі мешкали й опирі, втім, у ті часи, про які йдеться, їх було всюди багато. Уявлення про цю похмуру расу здебільшого не відповідають дійсності.Усі їхні дії, спосіб життя були, власне, спрямовані на те, щоб вижити й процвітати, а не завдавати шкоди. Такою була їхня природа. Пану Лукашу здавалось, що він шанує й розуміє природу, а пан Миколай вважав, що подібних пережитків темних часів – домовиків, русалок, опирів – допоможе здихатися світло розуму. Обоє були надто далекими від істини, й не могли би пройти через зелену браму. Заблукали ж бо не в лісових нетрях, а в людській суєті.

Втративши усе, Матвій не відчував втрати. Втративши дім, де прослужив багато років, господаря, Боніфацій теж не відчував втрати. Обидва позбулись власних пут за крок до повної втрати свободи. Малий пахолок Івась втратив батька й матір і теж щасливо уникнув пут, які могли на нього накинути. Коник втратив господаря, і, зачепившись за пень, міг померти від голоду й спраги, стати поживою для вовків, і тільки позбувшись пут, здобув собі життя.

Молодого Домницького одержимість зробила блукаючим духом, а Боніфацій, Івась та коник опинились за зеленою брамою, під опікою лісового люду, який цивілізація загнала в глибину Чорного лісу, тієї terra incognita, котру охороняли досі страх і забобони. На вік Івася та Боніфація вистачить.

…За стіною яличок, у світі, що жив за своїми законами, була ще одна галявина, оточена столітніми буками та дубами, де в дуплах, куренях, земляних норах мешкали лісовики. У повітрі вони не літали, хіба що з дерева на дерево. Саме туди привели заблуканих Боніфація, Івася і коника, перед самим початком зими. Матвія не було між ними. Як той куртуазний лицар, що лягає, встає і чинить славні діла з думкою про свою Прекрасну Даму, як чернець, залюблений в Ісуса чи Діву Марію, він намагався упіймати недосяжне, а досяжного просто не помічав.

Боніфацій намагався сплести з кори якусь взувачку й був цілком зосереджений на новій для нього справі.Він поздоровішав і помолодшав, з лиця зникла жовтизна від перебування в домі, і виглядав цілком задоволеним з такого життя. Увечері коло вогню можна було пити ялівцеве пиво й слухати цікаві історії.І здавалось, що іншого життя просто не може бути. Хоча й чудернацьке воно було, зовсім не схоже на людське. Лісові жителі мешкали де, кому було до вподоби. Деякі з них нагадували звірів – ведмедів, борсуків, лисів, зайців, маючи щось з їхньої оздоби: вуха, хвіст, ніс. Часом сюди приходили звірі зі скаліченою лапкою, ранами, а дехто просто, щоб заснути навіки. Дерева тут були у великій шані, й Івасик продовжував відкривати для себе їхню мову, подовгу сидів, слухаючи їхню бесіду. Ці дерева не знали людської підступності, були не такі боязкі, як дерева в садах чи біля доріг. Можливо, Івась не потрапив би сюди, якби не отримав заздалегідь дару, зазирнувши у льох Домницького у ті страшні для шляхетського двору дні. Якби не цей дар, хлопчину вивели б з Чорного лісу просто на битий шлях людського роду, сповнений злиднів та нещасть. Душа б його обросла корою, а серце билося б повільно, як б’ється серце у каменя. Отже, думав хлопчик, життя дороге усім істотам.І кожен живе так, як йому призначено. Людям призначено чинити кривду усім, хто слабший від них. А яку кривду чинить дуб?

– Великої кривди дуб не чинить, – відповів йому Боніфацій. – Хіба що не дає рости меншим деревам. Але він не краде в ближнього, не кляне, не знущається. Утім, спитай у лісових істот.

Але Івась знав, що лісові істоти не вміють відповідати на людські питання, що пахнуть залізом і смертю.

Коник, позбавлений упряжі, виринув із сіро-жовтої імли ранку, і ступив на галявину вже цілком заспокоєний. Двоє лісовиків, один зарослий щетиною як кабанець, а інший, з жовтими як у лиса очима, привели його сюди з іншою метою, ніж свого часу Івася та Боніфація. Мав побути тут, доки не позбудеться запаху людини й звичок їздового коня, а тодівже приєднатися до невеликого табуна диких лісових коней.

Ті, що літали в повітрі й жили під землею, мали коней іншої породи, які не знали хвороб і смерті. Деякі з них літали, інші плавали під водою, і жоден кінь, виплеканий людиною, не міг іти з ними в порівняння. Матвій бачив саме таких. Утім, Докія знала все про тих, що літають в повітрі, однак не наважилась розповісти. Може, тому, що словами не опишеш їхнього вигляду, звичаїв, та й хотіла залишити для себе відчуття простору й часу того прекрасного світу. Той, хто не був там, ніколи не зможе цього відчути.

– Дивись, Боніфацію, кінь! – вигукнув Івась, і побіг назустріч процесії.Звісно, дитина.

Боніфацій не був такий смілий. Знав, що перебуває у гостині й залежить від чужої ласки, і що людську породу є за що не любити. Перед очима в нього все ще стояв поранений хатник, а видіння перерізаного горла сарни викликало в нього відчай.

Малий підбіг до коня, щоб погладити гриву, але той раптом сахнувся, вищирив зуби, і певно би вкусив хлопця. Схожий на вепра лісовик щось сказав хлопцеві й він побрів назад. Мовив щось і до коня, й той одразу заспокоївся і сам увійшов до плетеної з хмизу загороди.

Івась повернувся до Боніфація тихий і замислений.

– Що він тобі сказав?

Хлопчк здвигнув вузькими плечима:

– Щоб я стерігся цього коня.

Обидва розуміли, що зміст слів був переданий неточно, що вони означали значно більше. Потрохи звикали до того. Ніхто нічого їм не пояснював. Якби, приміром, Боніфація про щось би спитав кіт, вийшло б приблизно те саме. Недаремно коти так уважно придивляються до міміки, жестів, тембру голосу людини. Зміст багатьох слів для них незрозумілий. Утім, Боніфацій з Івасем сподівались, що справи їхні колись підуть краще. Колишній маршалок нераз думав про те, як поводив би себе якийсь гоноровий шляхтич, що ж то було би з його гонором серед лісового люду? Боніфацій звик жити за законом: шануй господаря, ким би він не був. Ніхто тут не питав його, що він за оден. Лісовикам і так було видно усе з його лиця, чутно з його подиху і биття серця. І Боніфацій пишався, що ті його прийняли до себе, незважаючи на подерту одежу. Тільки одне непокоїло його: чи не виростуть у них звірячі вуха або хвіст. Не був до того ще готовий.

…Усе густішим і тривалішим ставав вранішній туман, і на опалому листі в затінку залишався лежати іней, а від хмар, що чіплялись за верхівки дубів, пахло снігом. Боніфацій з Івасем помагали зносити опале листя в печери, схожі на нори. На обличчях лісовиків з’являвся сонний вираз, із кожним днем їх ставало менше. Якось було особливо холодно, і хоч вони сиділи коло вогню, однак мерзли в спини. Ні в Боніфація, ні в Івася не було теплої одежини.

– Завтра випаде сніг, – сказав малий.

Чоловік-вепр мовчки кивнув і перезирнувся з чоловіком-оленем.

– Доведеться нам вертатись, синку, – тихо мовив Боніфацій. – Зима – то не жарт.

– Я не хочу звідси йти, – так само тихо відказав Івась.

– Думаєш, я хочу?

Бо у світі людей їх ніхто не чекав і не зробив запасів для них на зиму. Та й взимку важко знайти службу. Поки наймешся, замерзнеш під плотом чи замете снігом у полі.

– Вам і не треба йти, люди, – сказав чоловік-олень, і від нього повіяло такою впевненістю, що серце потепліло, а від нього спина й ноги, а руки мав теплі, бо тримав їх над вогнем. Боніфацій подумав, що їх відведуть до тих, хто живе під землею, і з цим заснув втішено у своєму курені.

Наступного ранку Боніфацій прокинувся, як йому здавалось, пізно. Але то просто випав перший сніг, додавши ранкові білого світла, а повітрю терпкої свіжості.Коли Боніфацій збудив Івася, надворі вони побачили, як чоловік-олень засипає невеличке багаття снігом, а поруч стоїть дерев’яна чаша із паруючим пивом.

– Що ти робиш? – хотів спитати Боніфацій, але Івась смикнув його за рукав. Він завжди чомусь знав більше, ніж старший Боніфацій.

– Не бійся, – мовив Івась і пішов уперед.

Чоловік-олень всміхнувся до нього, підняв чашу, надпив з неї, а тоді подав малому. Той озирнувся на Боніфація і на його обличчі з’явилась тінь сумніву. Боніфацій хотів крикнути, щоб не пив. Може, те питво не шкодить лісовикам, а чоловікові від нього буде лихо. Але язик примерз до піднебіння. Івась випив, а тоді чоловік-олень сам підійшов до Боніфація, простягаючи йому питво.

Хоч би сказав що. Боніфацій окинув оком галявину, де майже не було слідів. Чоловік-вепр кудись щез. Боніфацій зрозумів, що це випробування, і він мусить його перейти, долаючи внутрішній опір. Він дивився на Івася, а той дивився на небо, з якого почав падати сніг. А потім випив решту трав’янистого густого напою, що пахнув димом. Нічого не сталося. Чоловік-олень повів їх до нори, наповненої листям і показав жестом туди лізти. Першим поліз Івась, за ним Боніфацій. Там було м’яко і затишно. Чоловік-олень завалив листям вхід і підпер знадвору гіллякою.

– Не бійся, Боніфацію, навесні ми прокинемось, – запевнив позіхаючи Івась.

– А як ні? – стривожився Боніфацій.

Може, це смертне зілля? Та ні, чоловік-олень теж його пив.І він теж пішов до своєї нори, хоча олені взимку не сплять.І люди не сплять. Хоч то було би ліпше для них. Не довелося б тратитись на дрова, харчі та одежину.

Сніг усе падав і засипав сліди. Ніхто тепер би їх не знайшов. Але й ніхто не шукав.

Дорога до монастиря. Весна

Пан Лукаш мав на лиці кислий вираз. Всупереч його думці, що виїжджати в день Марса небезпечно, Миколай призначив на цей день від’їзд до монастиря поблизу Раделич. Мав оборудки у Львові, й не хотів вертатись до Журавно. Усе робив так, мовлячи, що Божа воля сильніша за зорі, наче Всесвіт не Господь створив, а диявол. «Легше, – казав він, – усі свої нещастя звалювати на затемнення Місяця, на рух планет замість того, щоб шукати причину у власній вдачі.» Отже, про волю Божу тут не йшлося, і таким чином Миколай суперечив собі. Може, у його випадку вдача й справді вплинула на фортуну, бо пан Миколай не стратив досі ні дітей, ні жони, ні маєтку. А Лукашів єдиний син помер, тільки-но вхопивши повітря, у суботу, день, коли народжуються люди самітні й понурі. Можливо, малий Каспер не захотів мати таке життя, і в райському саду йому значно краще. Зрештою, пан Лукаш не вважав відсутність дітей таким уже великим нещастям. Жона його вмерла, то за нею він банував, а діти… Знаком, що у цьому світі не варто жити, була біда, що спіткала Олександера Домницького: двоє синів згинуло на війні, а третій довів вітця до смерті, й сам пропав.

Невдовзі мав бути рік, як рід Домницьких скінчив своє земне існування, тому відвідати отця Григорія було справою честі. Миколай написав листа старому, але відповіді не отримав. Збирався поїхати туди вже давно, але справине відпускали. Лукаш сам не хотів їхати, боявся. Після смерті Олександера він якось змалів, усохся; серце його наповнилось старістю, як чаша вином, і він мав її випити або нахильцем як добрий шляхтич, або по краплі як філософ. А не шукати мертвих поміж живих, що вони збирались з Миколаєм зробити під прикриттям благочестя.

Перед Великоднем вони поставили пам’ятники на могилах Домницьких, виконавши перед світом свій товариський обов’язок. Однак існував ще інший світ, перед яким у них теж був обов’язок, значно поважніший, бо йшлося про спасіння душі, аби не постати перед Господом з нечистим сумлінням. Є віра показна, а є віра глибока і щира, і обидва добре се розуміли, будучи мужами, чиє сонце не сходило, а заходило.

Отже, після Великоднія двоє шляхтичів вирушили в недалеку мандрівку до православного монастиря. Утім, нічого дивного у тому не було: церковне питання ще не розірвало суспільність, кривава ворожнеча ще мріла десь на обрії, зблискуючи поодинокими рухами меча. Везли з собою дари: вино, полотно і мед. Не знали навіть, чи живий отець Григорій. Лукаш сподівався побачити знаменитий монастирський сад, слава про який дійшла і до Журавно.

Попереду їхали верхи Лукаш з Миколаєм, за ними візок з припасами і дарами супроводжувало четверо гайдуків. Небагато людей, але Лукаш з Миколаєм теж могли стати супроти грабіжників. Ще до обіду вони переїхали Жидачів, вступаючи в бесіди зі знайомими шляхтичами та купцями, а вже потім могли зосередитись на самій мандрівці. Бо в цій спільній подорожі було щось хвилююче. Хоча, звісно, молодість давно минула, перспектива пригод більше лякала. ніж збуджувала. Але вони квапились до монастиря, щоб скинули тягар з плечей, підозрюючи, що це нереально. Чоловік, як відомо, старіє від тягару, що його не може позбутися.

День був приємний, теплий. На полях трудились орачі та сіячі, як за часів Гесіода, і ця картина зворушувала. Природа оновила землю, намагалася залатати згарища, заліснити пустку. Минуло б отак літ зо тридцять, і не лишилося б ані сліду від руїн гвалтовно нищеного людського побуту, навіть рани душі зарубцювалися б.

Дорога не цуралася ні пагорбів, ні низин, ані лісу, потічків та річок, що у повінь ставали нездоланною перешкодою для подорожніх. Тому найчастіше корчми та заїзди ставилися в таких проблемних місцях, там же й були кузні.Сама ж дорога, уся в ямах, могла бути мокрою або сухою, залежно від погоди. І хоч нині був день Марса, день пригод та несподіваних зустрічей, пан Лукаш забув про це і, похитуючись в сідлі, навіть задрімав. Вітер все ще був холодний, наганяючи із заходу важкі свинцево-чорні хмари. Вони ще були далеко, ті хмари – можна встигнути до двору Лешка Грибовецького, родича Лукаша.

Шлях їм перетнула невелика річечка. Подорожні злізли з коней, щоб дати їм напитися, а собі розім’яти ноги. Поміж вербами були порозстелювані широкі смуги полотна для вибілювання. на тлі молодої травиці воно аж сяяло.

– Колись ще замолоду, – посміхаючись мовив пан Миколай, – чув я у Франції одну оповідку. Ніби й була вона мені зрозуміла, ясніша яснішого, але тепер на схилі віку, та ще після отих страшних подій, згадалася знову.І весь час крутиться мені в голові.

– А що за оповідка? – поцікавився Лукаш, щулячись від вітру. – Може, ти вже розповідав мені?

– Про сорочку.

– Сорочку?

– Трьох лицарів і сорочку.[10]10
  «Сказання про трьох лицарів і сорочку» («Des Trois Chevaliers et del Chainse») – поема Жака де Безьє (ХІІІ ст)


[Закрыть]Ні, не пригадую, щоб я комусь розповідав. Почув і забув. Я тоді довго був сам: вертався додому, бо треба було навідати хорого вітця. Тебе й Олександера зі мною не було, пам’ятаю се добре. Але ти, звісно, чув, що в давнину лицарі частенько здибались на турнірах, і бились задля забави. Зараз таке теж буває, при королівських дворах, але рідко. Отож, троє лицарів полюбили одну й ту саму пані, й вирішили зійтися в герці, щоб доказати, хто любить її більше…

– А муж її?

– Ну, йшлося не про те, чи та пані віддасть комусь з них руку й серце. Кохання, Лукашу, буває земним і небесним. Користь з того мала насамперед дівчина чи невіста, бо то була честь для родини. А лицар мав нагоду показати, на що він може піти задля жінки. От і мало битися троє лицарів. Але ся невіста зробила перед змаганням одну річ. Вона послала кожному з лицарів по своїй сорочці й передала: «Моя сорочка захистить того, хто мене любить». Не знаю, що зробили двоє лицарів зі своїми сорочками, а третій цілував цілу ніч сорочину милої, а на ранок вбрався у неї й пішов на поєдинок, без панцира і лат. У тому бою довелось йому дуже тяжко, був цілий зранений, ледве не вмер, але переміг. І попросив свою пані, щоб коли вона вирушатиме до королівського двору на празник, накинула на себе ту закривавлену сорочку. І вона се зробила…

Лукаш скривився:

– Цікаво, чи один лицар зробив би нині се для своєї любки, не мовлячи вже й про чужу жону? До чого ти розповів мені се, Миколаю?

– Якби йшлося про нас трьох, мене, тебе й Олександера, то, як ти гадаєш, хто б з нас бився у самій сорочці?

Лукаш нічого на це не відповів. Лице раптом йому потемніло. Він повернувся і пішов до коня.

– Лукашу, – тихо але виразно мовив йому вслід Миколай. – Щось мені підказує, що розгадка саме в цій оповідці.

– Не знаю! – буркнув Лукаш. – Якась дурна історія. Хто б вдягав жіночу сорочку? Його б засміяли.

– Правдиве кохання не має встиду.

– Яке кохання? Земне чи небесне?

– Те, в якому змішуються земля і небо! – крикнув Миколай йому навздогін. Він ще не сів на коня, а Лукаш був уже на тому боці потоку.

«Дивно, що це його так вразило,» – подумав Миколай, і чим більше про це думав, тим більше переконувався, що зачепив у Лукашеві щось таке, про що ніколи не здогадувався, якусь сердечну рану.

Але він помилявся. Йшлося насправді про професійну честь Лукаша. Той згадав сорочку, закривавлену на грудях у Олександера, яку прийняв за рану, заподіяну сином Матеушем. Далі чомусь згадалися стигмати святого Франциска, над якими нераз посміювався, бо його віра в Бога ніколи не переходила меж пристойності.Чому Миколай завдав йому цього удару саме тепер, коли вони вибрались у не надто веселу мандрівку? Миколай завжди випереджав його. Був сильніший, багатший, мудріший, і навіть оженився з тією, на яку спершу Лукаш поклав око.

Лукаш озирнувся на Миколая, що не квапився його наздоганяти, побачив розгублений вираз у того на обличчі, і раптом йому стало гидко самого себе. Великий гріх завидіти. З ним ніколи не зійдеш з лихої стежки, що веде до самісінького пекла. І вираз лиця в Лукаша раптом перемінився на заклопотаний.

– Треба поспішати, поки не стемніло.

– Людоловів тут нема, – окинув поглядом напівпрозорий ліс Миколай. – А розбишаки не посміють напасти на людей, що їдуть з дарами до святої обителі.

Він вимовив це з такою впевненістю, ніби міг бачити майбутнє.

– Якось у одному кляшторі при виїзді і при в’їзді над брамою я бачив напис: Бог з тобою всюди. Тобто в мурах і поза мурами, і вночі посеред лісу, і на воді…

– Не думав, що ти такий побожний, – здивувався Лукаш.

– Бо поклоняюсь не ідолу, брате, – відказав Миколай, і хоч міг продовжити, залишив фразу так.

– Я теж не поклоняюся ідолу, – зауважив Лукаш. – Ідолові, званому Богом.

– Бог насправді не має імені, або ми не знаємо його. Щоб і з імені не зробили ідола.

Зрештою, вони могли дозволити собі таку розмову вдома.І ніхто не назвав би їх єретиками, не страхав би пеклом чи земним судом отців-інквізиторів. Їхали поруч, ухиляючись від тонких гілок, сонце падало на стежину, але трохи далі вставав туман, і в тому тумані ворушились невиразні постаті лісових духів, у яких, можливо, теж була схожа віра, зіткана зі снів, видінь та переконань. Тільки вона мусила відрізнятись від людської, котра мала два наріжні камені й два камені спотикання: добро і зло.

– Щодо ідола… – мовив Лукаш, намагаючись керувати розмовою, то хіба ми не можемо припустити, що отой білий камінь, стовп, котрий Олександер мав у пивниці, чи не був він ідолом для нього?

– Що? – аж спинився Миколай.

Лукашеві аж перехопило подих від власної відваги.

– Я думаю, нещастя сталося через той камінь!

– Через камінь, що став ідолом? – з усмішкою перепитав Миколай. – Хіба ти не знаєш, що з того каменя зробили фігуру Пресвятої Діви і стоїть вона тепер в нашому костелі?

– Але різьбяр вмер. Якуб Флорентійчик. Як лікар можу сказати, що вмер він від страшного виснаження. Яка йому користь тепер зі свого творіння?

– Ну, се окрема тема для бесіди, – поважно мовив Миколай. – Справжні мистці схожі на тих закоханих, що кохають небесного любов’ю.

– А ти пам’ятаєш, як воно починалося?

…Звісно, обидва згадали той ясний день, коли молоді, але вже жонаті, їздили за Дністер вибирати камінь для оздоби каплиці, що її надумав отець Миколая спорудити у себе в маєтку. Старий чомусь вважав, що син, повчившись сім літ в чужих краях, мав би розумітись на шляхетному каменю. Але торгуватись батько збирався сам. Їдучи до кар’єру, Миколай прихопив товариство. Буває так, чоловік ожениться, приліпиться до жони, до родинного огниська так, що забуде молодечі звички, стратить до них охоту, та ще коли родина не заохочує до цього, і, знай, торохкоче про обов’язок. Але в цьому випадку троє молодих лицарів, виплеканих на молоці шляхетної Еллади і привчені до суворого блиску давнього Риму, вважали дружбу чимось важнішим, ніж обов’язок перед родом, та й одружились з тими, кого підшукали батьки, отже, теж з обов’язку, а не з кохання. Ні, жахливого в цьому нічого не було. Ніхто їх не силував. Вони були зліплені з того доброго шляхетського тіста, що вже перестало рости і готове лізти у піч.

На перевозі перепливли Дністер і тепер виїжджали на Бокоцин, порослий лісом, за яким на пагорбах під шаром глини була біла, часом жовтувата, наче кість, твердь. Пекло сонце, повівав вітер все ще молодечої свободи, і олександер задивився на широку стрічку ріки, в якій відбивалося небо, і запах трави такий, як в домі його вітця. Утім, отець відразу по весіллі Олександера пішов до кляштора. Увечері сказав, а вранці пішов – і запах довго зберігався в домі. «Чи і я колись так мушу піти? «– майнуло в думці у нього, і він загубив своїх товаришів. Чи очі йому засліпило біле каміння, але він справді не бачив Миколая і Лукаша. Вони зникли. Олександер відчув якийсь страх, ніби то були чари з метою заволодіти його душею. Олександер зійшов з коня й рушив до юрмиська каменярів та землекопів, що здалеку нагадували працьовитих мурах. Наближався і запах трави ставав дедалі сильнішим. Він побачив, як з ями витягують довгасту брилу незвично білого кольору й відносять на руках, кладуть на траву, й підійшов, щоб роздивитись камінь, усвідомлюючи, що той уперше виринув з підземного мороку на сонце.І сам став тим каменем, серце його билося в нім.І коли Олександер зрозумів, що він уперше побачив сонце після вічної ночі, сльози зворушення виступили в нього на очах. Він нахилився і торкнувся каменя. Той не був таким холодним, яким би мав бути, і в його напівпрозорості була замурована якась істота. Чи так падала тінь, чи світло, чи він повірив остаточно й безповоротно у диво – не знати. Він навіть не відмахнувся: «То пусте!»