Текст книги "Жанна батальйонерка"

Автор книги: Ґео Шкурупій

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

– Вона каже, що зараз буде велика станція й там нам дадуть обід. Але вір цій паскуді, вона, мабуть, нализалась там з офіцерами шампанського, так їй тепер байдуже!

– Сіда-ай! – раптом почули вони команду.

Паротяг гучно заревів і ліс повторив його сотнями лун. Батальйонерки побігли до вагонів. У лісі залунали крики і всі батальйонерки, що збирали суниці, кинулися бігцем до поїзду. Але поїзд не відходив. Паротяг дав ще кілька гудків і, коли всі батальйонерки розсілися по вагонах, він вирушив зі станції.

Поїзд ішов на фронт у напрямку до станції Молодечно. Він довго стояв, і на маленьких і на великих станціях. На великих станціях, де були військові харчувальні пункти, батальйонеркам видавали обід та гарячий сніданок або вечерю. Поїзд посувався до фронту дуже поволі й батальйонерки нудились у своїх вантажних вагонах.

На станціях, де зустрічалися військові частини й довго стояв поїзд, вони незабаром знайомилися з солдатами та офіцерами, що спочатку зустрічали їх різними глузливими дотепами, а потім, коли доводилось вже прощатись, розставалися неохоче з привітними, теплими побажаннями.

Батальйонерки знаходили собі солдат і офіцерів до вподоби й весело проводили час в їхньому товаристві. Деякі з батальйонерок за старою звичкою навіть підробляли на цьому. Незабаром, через надто послужливий телеграф, уся залізниця на десятки верстов знала, що їде «бабський поїзд», з веселими дівчатами в солдатських уніформах. І солдати військових частин, що були розташовані на залізниці, заздалегідь готувалися до зустрічі дорогих гостей.

Еротичні розмови, що залунали у вагонах батальйонерок, якось надзвичайно хвилювали Жанну Барк. У неї несамохіть прокидалися дивні почуття, що їх раніше вона майже ніколи не відчувала. Вона вся розцвітала. Жанна відчувала, що в неї починає грати кров, як грає шампанське, і їй стало приємно й моторошно. Вона відчувала, як її молоде тіло наливається якоюсь силою, енерґією, що її важко стримувати, що до болю наповняє її груди. І тоді вона починала сміятися без усякої причини, їй хотілося танцювати. Струнка постать і молоде безвусе обличчя прапорщика, що вона його бачила на станції, вставало їй в уяві й тоді вона щосили обіймала Франю.

– Він тобі подобається?.. Да?.. – питала Франя, помітивши якусь нервовість у поведінці Жанни.

– Хто? – наче нерозуміючи, говорила Жанна.

– Прапорщик!.. Він такий гарненький, як левинятко з зоологічного саду. Ми з ним познайомимось, хай звечоріє трохи!

Жанна червоніла.

– Навіщо?.. Це зовсім зайве!.. Він мені не подобається!

– Чого ти боїшся, Жанно, ми ж їдемо на фронт!.. Нас може вб'ють там. Я обов'язково познайомлюся з моїм підпоручником. Ах, який він симпатичний!..

Вагання й сумніви терзали Жанну. Чому вона не може так просто ставитися до речей, як ставиться Франя. Може справді на фронті її вб'ють, а вона боїться віддатися прекрасному хвилинному почуттю. Він же їй до вподоби, цей прапорщик з обличчям дівчинки. Чому б їй не познайомитися з ним? Ах, коли б це був Бойко, вона не вагалась би більше. Любий Стефан із своїми химерними поглядами, що втілювались у непохитні вчинки. Жанна пригадувала його трохи суворе задумливе обличчя, його нервову постать, що ніби так і звикла до небезпеки та переслідувань, і тоді прапорщик відходив на другий план.

«От, коли б несподівано зустрітися денебудь з ним на фронті! – думала Жанна. – Але ж він на півночі, десь коло Риги, а ми їдемо на західній фронт. А може його вже немає?»

І від цієї думки Жанна блідла. Після смерти Муславського вона почала ставитися до війни серйозніше. Вона відчувала тепер, що там щохвилини може скоїтись багато сумних і непоправних подій.

Стефан, Стефан!.. Чому його тепер немає десь близько коло неї?.. Вона б так багато розповіла йому. Вона чомусь лише тепер зрозуміла, що лише Бойко, лише він міг би бути для неї її любим Стефаном. Лише б до нього пішла вона без всяких сумнівів та ваган

«Стефане, Стефане... Де ти?..»

Вона раптом зрозуміла, що вона згадує Стефана Бойка надто вже часто. – Що це таке? – Її гордість обурилась. Невже вона має до цього Бойка якесь почуття?.. Дурниці! Прапорщик цікавіший. Вона обов'язково познайомиться з ним. Вона ж солдат і може поводитись, як схоче.

Вечоріло. Було літо і смеркалося дуже поволі. Вони проїхали вже кілька станцій, обідали й вечеряли. Батальйонерки полягали на лавах першого й другого поверху обличчям в середину вагону й дивились, як заходить сонце, як в лісах густішає присмерк і під ніч оповідали смішних еротичних історій, що приємно дратували нерви.

Жанна замріяно лежала на лаві й дивилась на дерева, що миготіли в дверях вагону.

– Підемо? – спитала її Франя, що лежала проти неї в другій половині вагону. – Зараз буде зупинка й ми підемо пройдемось уздовж поїзду... Вони напевне вийдуть!..

– Алеж незручно зачіпати їх! – відповіла Жанна.

– От, ти побачиш!.. В солдатській уніформі поговорити з офіцером дуже легко. Я вже надумала, як це зробити.

Раптом вони почули, як загудів гудок паротягу. Поїзд підходив до нової станції.

– Ходім, зараз зупинка!..

– Може не варто!..

– Чого ти така боязлива?.. Це просто сором!.. Ходім!..

Поїзд став і Франя з Жанною зіскочили на колію. Станція була маленька й безлюдна. Стемніло і крізь розчинені двері вагонів на колію падали світлі плями від свічок. Світло сполохувало чорні тіні й вони порваними крилами билися об землю. У вагонах батальйонерки готувалися на ніч і тому на станції й на коліях було зовсім безлюдно. Франя з Жанною пройшли до офіцерських вагонів. Там, немов чекаючи на них, уже стояв прапорщик і палив папіроску. Франя несподівано для Жанни, не даючи їй затримати себе, одразу заговорила до прапорщика.

– Пане офіцере, – сказала вона, ставши струнко й віддаючи честь, зовсім забувши, що вона без кашкета, – скоро вже буде фронт?..

Прапорщик посміхнувся й у відповідь дзенькнув острогами.

– А вам дуже хочеться на фронт?.

– Не так щоб дуже, а просто цікаво!..

– А вам? – запитав прапорщик у Жанни.

– Дивне запитання!.. – трохи схвильовано відповіла Жанна. – Коли б мені не хтілось їхати на фронт, то я б не розмовляла з вами тут!..

Прапорщик зацікавлено поглянув на Жанну; він зрозумів, що з нею треба поводитись чемно. Ця дівчина, очевидно, була з інтеліґентної родини. Прапорщик тепер уже зовсім захоплено дивився на обличчя й кучеряве волосся Жанни.

Раптом у дверях вагону з'явився вже знайомий їм підпоручник. Він сходами зійшов до них на колію.– Познайомтесь!.. Це підпоручник Сергій Григорович Манзій.

Підпоручник, щось почувши в голосі прапорщика, увічливо дзенькнув острогами, сказав: – «дуже приємно» – і простягнув руку Франі, а потім Жанні. Жанна несамохіть дала йому руку і згадала чомусь Голуб'ятнікова. Цей підпоручник Манзій теж був Сергій Григорович. Жанні стало смішно. Всі поручники й підпоручники нагадували один одного.

– Чого ви посміхаєтесь? – помітив офіцер.

– Ви нагадали мені одного мого знайомого, поручника Голуб'ятнікова, він теж Сергій Григорович.

– А, Голуб'ятнікова! Знаю. Ми разом з ним вчилися.

Жанна подивилась на прапорщика, він просто не відводив від неї погляду.

– Який чудовий вечір! І, здається, буде місячна ніч... Ви далеко їдете?..

– Разом з вами до Молодечно! – відповів прапорщик. – А там невідомо.

– Сідай! – пролунала знайома команда.

– Виходьте на другій зупинці! – сказав прапорщик.

– Ми це влаштуємо! – сказав підпоручник. – Ви, панночки, йдіть тепер до вагону, а ми до другої зупинки налагодимо справу з вашим унтером Бочкарьовою.

Раптом загудів паротяг і дівчата, не прощаючись, кинулись бігцем до вагону. Батальйонерки, що були в вагоні, простягнули їм руки й допомогли влізти.

– Що?.. Познайомились з офіцерчиками? – запитала Корзухіна. – Я все бачила!..

– Ну, і язиката ти! – сказала Франя, помітивши, що інші батальйонерки сміються. – Уже всім розплескала своїм завзятим язичком!

– А, Жанна!.. Я від тебе не сподівалась, що ти така хоробра! – сказала Волошенко.

– Залиште! – заступилась Франя. – Чого причепились?..

– А підпоручник гарненький хлопець!..

До Жанни підійшов її кіт Агасфер, що став пушистим білосніжним красунчиком, і почав пеститися об неї. Жанна взяла з собою Агасфера й на фронт. Батальйонерки звикли до нього й тепер часто бавилися з ним.

– Твій Агасфер трохи не залишився на станції. Я ледве його докликалась! – сказала Снятко.

Жанна обійняла кота й стала йому дорікати. Так минув час до другої зупинки.

Коли поїзд спинився знову і Франя з Жанною збиралися вже вистрибнути з вагону, до них підійшов зі списком в руці підпоручник Манзій. Прапорщик присвітив йому електричним ліхтариком і підпоручник став викликати за списком.

– Корзухіна!.. Волошенко!.. Максимова!.. Барк Євгенія Михайлівна!.. Чорненко Францішка!.. Колодуб!..– Це з іншого вагону! – відповіла Франя.

– Ага!.. Снятко!.. Скільки вас тут у вагоні? – спитав, трохи подумавши, підпоручник.

– Дванадцять чоловіка! – відповіла Франя. – Четверо втекло, злякавшись німецьких гармат!...

– Всі дванадцятеро в наряд, до першого клясного вагону, замкніть двері й гайда!..

Прапорщик погасив ліхтарика й обидва офіцери пішли до свого вагону.

– Слухаюсь! – кинула їм навздогін Франя. – Збирайтесь, дівчатка!.. Швиденько! Кашкети не беріть! Все залишіть тут! Ну, виходьте! Погуляємо трошки... Тільки тихо!..

Батальйонерки пострибали на колію.

– Я не піду! – сказала Жанна.

– Е, кинь!.. Це ж наряд! Відмовитись не можна. Дисципліна!.. І Франя легенько виштовхнула її з вагону. Батальйонерки зачинили у вагоні Агасфера й пішли до клясних вагонів.

– Куди це ви? – висунулась якась батальйонерка з сусіднього вагона.

– А так на станцію!.. Попустувати трохи! – відповіла їй Максимова.

Батальйонерка позіхнула й сховалась у вагоні.

В клясному вагоні вже йшла гулянка. Офіцери без портупеїв, з розщібнутими комірами, пили горілку й вино. Вони веселими криками зустріли наряд батальйонерок. Дівчата відразу розсипались по вагону й познаходили собі затишні місця коло офіцерів і навіть на їхніх колінах.

Жанну й Франю в проході вагону зустріли прапорщик з підпоручником і потягли до свого відділу. Проходячи вагоном, Жанна побачила в одному з відділів Бочкарьову і зрозуміла, яким способом до підпоручника потрапив список батальйонерок. Бочкарьова була вкрай п'яна. Офіцери підпоїли її й тепер розпоряджалися батальйонерками, як хтіли.

В тому закутку вагону, куди пройшла з офіцерами і Франею Жанна, сидів ще один уже літній офіцер в чині штабс-капітана, що був на підпитку. Корзухіна приєдналась до їхньої компанії й усі були задоволені, а особливо штабс-капітан, який одразу закохався у сміливу батальйонерку.

Офіцери почали частувати батальйонерок вином і різними смачними наїдками. Під стукіт коліс поїзду, що біг лісами, в освітлену місяцем ніч, у вагоні лунали сміх та вереск батальйонерок, дзенькання острогів і пляшок та вигуки сп'янілих офіцерів.

Корзухіна і Франя від захоплення своїми кавалерами, дозволяли цілувати себе, і проробляти різні штуки, що від них Жанна несамохіть червоніла. Вона сиділа трохи осторонь і молодий прапорщик старанно залицявся до неї, нагороджуючи її безліччю компліментів. Він поводився з нею не так сміливо, як його приятелі з її подругами, і Жанна була задоволена з цього. Вона трохи сп'яніла й навколо неї приємно хитався вагон, наповнений вишуканими компліментами прапорщика, але вся її постать і вигляд примушували офіцера стримувати свої зазіхання на неї.

– Ви дочка професора Барка? – ввічливо питав її прапорщик. – Я його знаю. Він виступав у нас з лекцією. Яка для нас несподіванка – у нашому скучному житті несподівано з'являється така красуня! Я готовий ніколи не їхати з фронту, лише б коло мене були такі прекрасні жінки, як ви, або коли б їх можна було зустрічати на фронті. Випийте це, Євгеніє Михайлівно!.. Дивіться, ваші подруги почувають себе дуже добре.

– Вона в нас дуже несмілива! – весело зауважила Франя. – Жанно, чого ти така скучна?.. Вона дуже боїться чоловіків, особливо гарних! – посміхнулася вона до прапорщика.

– І зовсім не боюся! – сказала Жанна, раптом наче зважившись на якийсь відважний вчинок. – Налийте мені вина, пане офіцере!..

Жанна наче збожеволіла. Вона стала сміятися й шуміти більше за всіх, пила вино й навіть пробувала танцювати з прапорщиком, що став сміливіший.

Через таку поведінку Жанни, що раніш трохи стримувала своїх компаньйонів, тепер у вагоні стало зовсім весело. Батальйонерки, щоб їм не було парно, порозщібували комірці у своїх уніформ, і офіцери, побачивши під зеленим полотном біле мереживо сорочок та інші ознаки жіночого одягу, тепер зовсім почманіли. Вони одверто почали обнімати своїх дівчат і ввесь офіцерський вагон військового поїзду, тепер, мабуть, дуже нагадував сальон тьоті Соні. З усіх кутків вагону лунали веселі крики та вереск і хіхікання батальйонерок.

У вагоні стало зовсім жарко. Жанна теж розщібнула комір, а Франя і Корзухіна скинули свої зелені куртки, що заважали їм вільно дихати, і тепер вони були лише в білих, трохи брудних сорочках, що дозволяли бачити їхні голі руки та плечі. Вікна не можна було відчиняти, бо вітер гасив свічки, що горіли на столиках вагону.

Прапорщик, що став зовсім сміливий, обійняв Жанну й вона деякий час дозволяла йому це. Але незабаром вона відчула, що це не те, про що вона мріяла, що це якийсь самообман, який навіть не дратує нервів. Їй цей прапорщик був зовсім байдужий. Вона відштовхнула його й вийшла на тамбур вагону, щоб подихати свіжим повітрям.

Поїзд швидко летів лісом. Свіжий вітер приносив пахощі сосни і квітів. Місяць зійшов на небі й блищав у вітах дерев, створюючи повні тіні. Хащі стогнали від гуркоту поїзда, що збуджував заснулі луни. Жанна прихилилась до вікна й, ламаючи пальці та кусаючи вуста до крови, шепотіла:

«Чому?.. Чому це?.. не..?»

Останнє слово гинуло в гуркоті коліс.

X.Бій амазонок

– Вперед!.. Вперед! – лунала команда в шерегах.

– Підтягнись там!.. Не відставай!..

Дорогою, що була зруйнована до щенту колесами гармат та військових возів, ген до обрію посувались військові частини. Піші загони йшли вперемішку з батареями та валками військових возів, навантажених горами амуніції.

Металевий гуркіт од гармат, що підстрибували на вибоях, скрип возів, пирхання коней, брязк казанків об рушниці та хода сотен солдатських чобіт лунали дорогою, що покрученою, погризеною мишами ковбасою зникала серед горбів. Іноді лунала команда вершників, що швидко проїздили вздовж частин, і тоді вся валка або стомлено зупинялась, або знову рухалась вперед, здіймаючи гамір та куряву.

В кінці валки, позаду батареї ішов жіночий батальйон, за ним тяглися вози з амуніцією й, нарешті, кухні, що диміли своїми чорними бляшаними димарями.

Зустрічні загони солдатів, що йшли на відпочинок, або сапери, що налагоджували поламані гарматами дерев'яні містки, здивованими вигуками зустрічали кінець валки. Спочатку вони не відрізняли жіночого батальйону від загальної маси частин, але потім якийсь нюх підсказував їм, що тут не все гаразд і, зрозумівши в чому справа, вони виявляли своє здивування веселими вигуками.

– Дивись! Та це ж баби!.. – вигукував якийнебудь сапер, наче Колюмб, що відкрив Америку.

– Справді баби!.. Невже на фронт?..

– Ні, на танці! – відповідали, сміючись, батальйонерки.

– Нагодує вас німець своїми ковбасами!..

– Слухайте, дівчата, чи не бачили ви моєї Приськи? – питав бородатий в подертій шинелі дядько.

– А як же!.. Твоя Приська вдома свині годує!..

– Це нам на підмогу!..

– Додому не потрапиш – так тепер буде сімейне життя в окопах!

Деякі солдати робили руками безсоромні жести, і батальйонерки, червоніючи, хіхікали.

– Заткніться, рогаті дівчачури! – відповідали жвавіші дівчата.

– Як вам у штанях?.. Не муляють? – під загальний регіт, лунав у відповідь новий дотеп.

Так вони посувалися вперед, все частіше зустрічаючи загони солдатів, що відпочивали, або працювали, риючи шанці, то полагоджуючи дорогу. Все більше відчувалась близькість фронту. Каша з солдатів, возів, коней і кухонь, що до неї іноді врізувався автомобіль з вищим офіцерством, свідчила, що десь зовсім близько відбуваються військові операції.

Жанна йшла в середині шереги батальйонерок. Вона була, як і всі батальйонерки, брудна, в пилюзі та стомлена. Не зважаючи на це, вона, крім звичайного військового вантажу, рушниці, мішка і скатки, несла ще кота Агасфера. Франя часто допомагала їй, силоміць відбираючи в неї кота, бачучи, що Жанні вже не сила. Вони навмисне йшли в середині шереги, щоб не впадати в око з котом зустрічним солдатам, бо тоді їхні дотепи обертались у цілу зливу гострих і неприємних слів.

Поїзд підвіз увесь жіночий батальйон якомога ближче до позицій. Але далі їм треба було ще зробити останні переходи пішки, щоб дістатися на місце призначення. Вони мали стати на передові позиції в напрямі Крево та Сморгоні.

Лише надвечір вони підійшли до зруйнованого вщент містечка. Стіни будинків пообвалювалися, безсоромно показуючи своє порожнє й зруйноване нутро. Жанні було дивно дивитися на ці будинки, їй здавалося, що якийсь розбійник величезним ножем порозрізав біленькі й симпатичні животи будинків, і тепер вони стікали кров'ю цегли та пошматованого каміння. Лише посеред цих руїн стояла напрочуд ціла дзвіниця церкви. Церква була зруйнована, а дзвіниця цілою свічкою стояла коло неї, неначе стерегла цю руїну.

– Ось тобі й фронт! – сказала Франя, оглядаючи вже знайомий її очам краєвид.

Квартир'єри розташували ввесь батальйон по підвалах зруйнованих будинків. Там уже було брудне й зім'яте сіно, що на ньому спали солдати, які відпочивали тут перед батальйонерками. Батальйонерки трохи підчистили ці стайні, принесли свіжої соломи й розташувалися тут на ніч. Кілька батальйонерок пішли з відрами по вечерю та по пайку, що належала їхньому відділу. Останні розмощувалися у підвалі, а деякі з-поміж них оглядали містечко.

Бородаті солдати з брудними обличчями, в замащеній грязюкою уніформою, незабаром познайомилися з батальйонерками й, бачучи, що це публіка не шкідлива, а особливо, що вона не копилить губу й поводиться, як своя, почали ставитися до батальйонерок приязно й по-товариськи, змінивши дуже гострі дотепи на теплу іронію.

– Ви, дівчатка, коли ходите, тримайтесь ближче будинків, бо німець часто обстрілює містечко шрапнелями!.. – радили вже підкурені порохом солдати.

– Починає він стріляти несподівано, серед дня, уранці, або вночі! – пояснював батальйонеркам неймовірно худий солдат.

– І одразу засипає все містечко горохом. Просто пройти неможливо!.. Хоч кричи, хоч у землю заривайся! Єдине сховище – так оці підвали. А коли почне пускати свої чамайдани, то вже ніде не сховаєшся!

– Чого ти дівчат лякаєш?.. Ще повтікають додому! Сам досі живий ще!.. Ну, і їм нічого не буде!

– А чого це вас послали воювати? Мабуть, у наших уже сил немає, що жінок посилають на фронт? Незабаром, мабуть, мир буде. Довоювалися вже до краю! – говорив вусатий дядько, що мав вигляд сільського філософа.

Ця думка солдата сильно вразила Жанну, в ній було дуже багато правди, хоч висловлювалася вона наївно.

– Багацько нашого народу побито!.. Чоловіків уже не стає – так оце послали, мабуть, жінок, щоб уже останні дні довойовували! – казав солдат. – Таки німці побили наших! Куди ж нашою зброєю проти їхньої! Вони, як загатять з своїх гармат, а нашої артилерії – так, мабуть, і горобець не боїться!

– Тільки наші добре в атаку ходять! – встряв у розмову ще один солдат, що досі стояв осторонь і слухав. – Як попруть, то ніщо їм не страшне! Самі на кулемета лізуть. Німці здорово бояться нашої атаки. У них шкура ніжніша за нашу, не витримує багнетного лоскоту!..

– Це вірно!.. Але я оце скажу, що прислали воювати жінок. Куди ж їм воювати! Хіба, що вдома з чоловіком!

– А в столиці за мир нічого не чути?..

– От переможемо німців, тоді буде мир! – відповіла Жанна.

– Доки сонце зійде, роса очі виїсть!.. Ти щось дуже вже хоробра! – неприязно заговорив солдат. – Довго тобі воювати доведеться!

Раптом десь далеко вдарила гармата. Зруйновані будинки містечка приглушеним стогоном відповіли на перший постріл. Потім ударила друга, третя гармата й, нарешті, канонада зросла в безугавний гул і хряск.

– Знову починається! Тепер уже будуть гатити цілу ніч. Краще йти спати, під цю музику добре спиться! – сказав один з солдатів і відійшов від гуртка.

– Це, мабуть, знову б'ють по наших бліндажах!..

Гурток батальйонерок і солдатів поволі розійшовся. Люди пішли ховатися в свої сховища під землею. Війна повернула їх до звірячого стану й вони знов спали на сирій землі, ховаючись у кам'яних дірах і щохвилини чекаючи на нову небезпеку.

Батальйонерки не спали майже цілу ніч. Під музику гармат треба було ще навчитись спати. Це була перша ніч, що вони спали в такому неймовірному місці, слухаючи гуркіт, що несподівано стихав, то знов зростав до безугавного гулу. Лише під ранок, коли канонада стихла, вони заснули.

Жанна довгий час сиділа коло підвалу й дивилась на обрій. Там між окресленням дивовижно поламаних будинків феєрично спалахували блискавки, що освітлювали ніч синім і жовтим світлом. Разом з блискавками лунав гуркіт, а іноді заходили несподівані уривчасті звуки сурми. Це десь зовсім близько рвався набій і вигравав дивовижні рулади, що нагадували звук сурми. Жанна відчувала, що канонада впливає на неї. Вона ще не відчувала страху, але гарматна стрілянина впливала на її тіло поза її волею. Жанна відчувала, що її серце б'ється не так, як завжди, що вона дихає теж інакше. Все її тіло настроювалось, щоб сприймати нове незвичне оточення, і це сильно гнітило. Ритміка крови була порушена. Тіло шукало нової ритміки, і це відбивалось на ньому, як відбивається на машині переключення електричного струму. Ніч у гуркоті й блискавках розквітала химерними маревами, що можуть приснитися лише божевільному. На обрію несподівано спалахували до жаху абстрактні сині й фіолетові вогні й від них ставало моторошно. Щось нелюдське відчувалося в них, стихійне, і розум навіть не міг уявити, щоб їх викликала звичайна людина.

Це – війна.

Жанна була розчарована. Вона ніколи не уявляла собі, що війна складається з бруду, з поруйнованих будинків, з гуркоту і блисків, що нагадують електричні розряди в космосі.

«А де ж люди?.. Де геройство?.. Рух?.. Патетичні вигуки?.. Хіба геройство в тому, що люди позалазили під землю і з тремтінням по всьому тілі чекають, поки коло них вибухне набій?.. Невже в цьому й полягає все геройство нинішньої війни!..»

З різними новими думками вона заснула на соломі, обіймаючи тепле тіло кота.

Новий день надійшов соняшний і тихий. Було навіть важко подумати, що вночі гриміли громи й коїлись якісь невідомі події. Батальйонерки сонно ходили між зруйнованих будинків, спали, їли. Їх ніхто не турбував, наче нікому вони не були потрібні, наче вони приїхали сюди з власної охоти на екскурсію.

Лише в середині дня містечко наповнилось криками і стуком возів. Везли поранених. Це були наслідки нічної стрілянини. Залляті кров'ю, що змішалася з грязюкою, перев'язані брудними ганчірками, їхали возами поранені солдати, їхні обличчя були страшні, землистого кольору, виснажені, неначе висмоктані. Легко поранені підтримували товаришів, що, конаючи, вже ледве стогнали. Це були щасливці. Вони вже більше не повернуться сюди. Вони віддали війні її данину. Руки, ноги й кров, що залишилися десь у шанцях, потім дадуть угноєння новим рослинам, що нагодують прийдешні покоління. Можливо, що в цьому лише й полягав увесь сенс війни.

Лише тепер Жанні стало страшно. Вона, нарешті, зрозуміла, що таке війна. Можливо, що її незабаром так само повезуть без ноги, або без руки, прострілену в груди, в живіт. Її прекрасне жіноче тіло буде знівечене й залляте кров'ю. О, який жах... Вона не могла дивитись на поранених і, закриваючи руками обличчя, одверталась.

Там десь зовсім близько, де вночі спалахували блискавки, стоїть величезна електрична м'ясорубка, що нівечить людей. Незабаром і вона піде туди й побачить це все. Очі Жанни ширшали від цих настирливих і страшних думок.

Батальйонерки допомагали пораненим, вони напували їх водою, перев'язували рани, допомагали зручніше вмоститися на возі. Жанна не могла навіть доторкнутися до них. Вона боялась, що зробить їм боляче, вона боялася тепер одного вигляду крови. Це було зовсім не те, що вона бачила в військових шпиталях. Там були просто хворі люди, тут же були жахливі створіння, що на їхніх обличчях була химерна ґримаса болю і страху. Жахлива ніч, що її бачила Жанна, до дрібниць відбилася на їхніх обличчях. Вони зфотографували її й фотографія була ще свіжа – не стерлась. Це зовсім не те, що вона бачила в журналах.Лише провезли поранених, як містечко було обстріляне шрапнелями. Це війна, трохи запізнившись, посилала їм свій останній привіт. Шрапнелі рвалися над містечком і білі хмарки відлітали вбік від того місця, де на мить виблискував жовтий огонь і лунав глушний хряск. Батальйонерки поховалися по підвалах, і містечко враз наче вмерло. Тільки було чути деякий час роздратоване виття та хряск од шрапнелів. Одна з шрапнелів ударила коло будинку, де ховались батальйонерки, й кілька кульок упало в підвал. Жанна знайшла їх і зацікавлено розглядала кругленькі кульки, трохи побиті об каміння. Така важка кулька могла б ударити в неї, і Жанни вже не було б. Це було так просто й разом з тим дивно. Десь там далеко такі ж люди, як вона, посилали сюди ці страшні гостинці й вони нищили все навколо себе.

«Що це за війна, – думала Жанна, – коли навіть не бачиш, з ким воюєш і проти кого скеровані твої смертельні вдари!» Вона була кращої думки про людськість. Отруйна романтика сміливих вчинків міцно сиділа в її голові й тепер вся ця облуда йшла шкереберть, викриваючи своє справжнє обличчя.

Вона пригадувала Бойка й починала розуміти його зненависть до війни. Вона бліднішала, бачучи страшні наслідки патріотичних вигуків і псевдореволюційної фразеології патетичних промов. «Війна до переможного кінця» – звучало тепер інакше. Люди, радійте, коли вам поодриває руки й ноги, батьківщина буде з вас задоволена! Торохкотіння кулемету музичніше за тарахкотіння швальної машинки Зінґера. Жінки, ваші чоловіки на фронті мають велику насолоду, вони розважаються прекрасною музикою. Сурми набоїв, що вибухають над їхніми головами, сурмлять їм славу й перемогу.

Гасло за війну звучить облудливо й іронічно. Його іронія захована й людина може відчути її лише на фронті в шанцях, коли перша шрапнеля розірветься над її головою.

Слово «батьківщина» поволі ставало для Жанни абстрактним. Хто батьківщина і що таке батьківщина? Ці поранені солдати, Жанна, батальйонерки, чи Петроград, що байдуже реаґує на все, цікавлючись своїм особистим життям? Чи батьківщина просто земля, повітря, ліси, вода, де б вони не були, але навіщо тоді воювати?

«Ні, батьківщина – це Росія, – думала Жанна, – Велика Росія, могутня і славна» – і цілковита абстракція оберталася в Жанні в реальну річ, в річ, що її можна обійняти руками й що за неї вона могла воювати. Облудна романтика не вивітрюється так хутко. Щоб вона вивітрилась остаточно, потрібні не лише одні вражіння, треба, щоб життя навчило, дало свої вичерпливі докази, тупі, як зубний біль, але переконливі.І Жанна почала розуміти, що це оточення, в якому вона перебуває тепер, це звичайні будні війни, і що війна – це буденна річ: один день війни – один день служби в різниці, ось скільки голів худоби порізано, а скільки ще чекає на різанину. Кухонна машинка, що за її допомогою роблять котлети. Лише гасла виправдовують війну і війна може виправдати лише гасла. А гармати й кулемети дезинфекціюють мозок, отруєний відозвами та промовами, які б вони не були.

Копи припинився обстріл шрапнелями, солдати і батальйонерки знову повилазили з своїх сховищ. Час біг марудно й лише нервував батальйонерок, що ще не звикли до цього. Швидше б уже туди, де б'ються, щоб покінчити з цим разом на завжди. Але солдати були іншої думки, вони з великою насолодою висипалися в цих напівзруйнованих підвалах. Вони розуміли, що значить відпочинок.

Поволі коло будинків знову зібралися гуртки, їм видали обід, що у зв'язку з прибуттям батальйонерок був поліпшений, і солдати з смаком виїдали з своїх казанків юшку й кашу, що була краща, ніж завжди.

– Одного з наших таки поранила шрапнеля! – говорив солдат, що нагадував сільського філософа. – І прямо в правицю!

– От щасливий! Тепер йому не доведеться йти в шанці! Тепер може й додому попаде! – підтримав його другий солдат, що вмочив обидва вуса в казанок. – А от Федорченко й одну руку й другу і ноги виставляв, щоб хоч зачепила краєчком, так нічого, не везе хлопцеві! Він усю війну пробув на фронті й хоч би що! Здорово набридло бідолаці! Іншим так ногу або руку одірве, а цей ввесь час так і бідкається в шанцях!Батальйонерки з здивованням слухали ці незвичні розмови. В них для свіжої людини було щось ненормальне.

– Да, не доведеться вже йому йти сьогодні знову до Новоспаського лісу! Викрутився гад!.. От везе людині!.. Паршивенька шрапнельна кулька, і тепер він собі розгулює кандибобирем!..

– Я б не пожалкував, коли б мені навіть око вибили, тільки, щоб не йти!.. – відповів солдатик, витягнувши вуса із казанка і смачно обсмоктавши їх.

– Що й казати!.. Набридло це все! Ех, з якою б охотою я б поспав в себе вдома на печі! Тепло і затишно! Ех-ех-ех!..

– Я б і в касарні поспав, до пічки далеко, як і до царя!..

– А я б і тут спав би, тільки б не йти мені в той проклятущий ліс!

– От, коли б зараз хто прийшов з начальства і заявив: ідіть усі по домах, війна скінчилась!.. Я б йому все життя своє дякував!

Вони висловлювали різноманітні бажання й найменше, найдрібніше з них було неймовірне, його не можна було здійснити. Здавалося, щоб здійснити таке мізерне бажання, як поспати в себе вдома на пічці, – легко. Треба було б лише встромити рушницю багнетом у землю й піти собі, куди хочеш. Але це було неможливе, це було все одно, що піти одному проти всіх, проти всього світу, це було неможливе бажання. В інших місцях, де солдати були зорганізовані, це можна було зробити дуже легко, але тут ще було рано, і це зробило б такий маленький вчинок фантастичним. Оточення визначає закон, обов'язок і право. Треба було б спочатку розсунути рамці оточення, і тоді б навіть справді фантастичне могло б стати звичайним.

Увечері всі солдати, що були в містечку, пішли на зміну в шанці, в ньому лишилися лише одні батальйонерки. Пізно вночі їх розбудив якийсь галас. Це прийшли з шанців змінені солдати. Вони незабаром позалазили в сховища підвалів і за деякий час знову було тихо. Вони всі позасинали мертвим сном.