Текст книги "Тигри"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц) [доступный отрывок для чтения: 1 страниц]

Емма Андієвська
ТИГРИ

БАШТАН

У мене за вікном баштан. Він кількаповерховий, з динями й кавунами, але там ростуть і м’ясорубки. Ці м’ясорубки, здається, конденсатори тиші, хоч точного їх призначення я не знаю. Люди, що ходять внизу по цементному подвір’ї, баштану не помічають. Навіть я сам, коли спускаюся вниз і знизу дивлюся вгору, не завжди його зауважую. Тому я досі вагаюся, чи його тільки увечорі приносить вітром з півдня, чи вдень баштан просто набирає барви повітря, і його важко помітити. Бо те, що він міниться хамелеоном, це мені давно впало в око.

Баштан за моїм вікном цілий рік. Правда, коли я відчиняю двері, то його протягом заносить і в кімнату, і тоді він висить над лямпою або біля полиць з книгами, але я все таки звик, що він у мене за вікном. Так мені зручніше. Бо я люблю порядок, а коли я ножем пробую кавуни, то багато соку тече по підлозі, і тоді важко дихати. А я люблю дихати. Я цілими годинами можу лежати й дихати, зосереджено вбираючи ландшафти в легені, бо я світ сприймаю через легені.

Я тримаю баштан зразу ж за вікном, так що мені не треба навіть виходити на балькон або вихилятися з вікна, щоб його дістати. Зрештою, баштан знає мої руки, і вистачає мені простягнути ножа, як він сам напливає мені на пальці. Я одним рухом леза розтинаю кавун і виймаю середину. Я ходжу босий по кімнаті, поїдаючи кавун за кавуном, а сусіди за стінами бігають з квартири в квартиру, сповіщаючи один одному, що я знову почав ходити. Вони не знають, що від кавунів я важчаю, і мої кроки втрачають певність. І що тоді з м’ясорубок мені чути тоненьку музику.

ПРОСТОРИ

Почавши у вільні від праці хвилини колекціонувати простори, не мігши більше дивитися, як люди розкидаються просторами, які їм Дано при народженні, я ще не уявляв, яких розмірів набере моя колекція. І все почалося з того, що одного дня я просто не витримав, дивлячись на сліпучий простір, який відкривався кожного разу, як мій колега, що носить перевіряти до мене статистичні таблиці, починав сплескувати руками, Нарікаючи на світ і на людей. Переконавшись, що нікого поблизу нема, я запропонував йому за мою місячну платню відступити мені той простір, який відкривався кожного разу, як він розводив руками. Я навіть опустив очі на акти на столі, щоб поглядом не зрадити, наскільки мені хотілося мати його простір, бож я знав, що такий первинний простір, куди ще не ступала нічия нога, де повітря аж рипіло від свіжости, вартий і річної, платні, але мій колега вирішив, що я жартую. Він глянув на мене, подумавши мить над тим, що мій жарт до нього не дійшов, але незручно показувати, що він не розуміє мого жарту або що мій жарт недотепний, посміхнувся і, махнувши рукою востаннє, бо після того, як простір став моєю власністю, він уже не розмахував руками, нарікаючи, що в нього від різких рухів коле в серці, заявив, що я можу мати його простір задурно. Він, здається, так і до смерти не зрозумів, що подарував мені простір, якому позаздрив би не один могутній володар, хоч я, бувши засадничо чесною людиною, кілька разів нагадував, бачачи, як він у розмові, забуваючи, що в нього вже нема колишнього простору, сплескує рудами і тоді хапається за серце. Але люди вірять очевидно лише в те, у що їм найзручніше вірити, мої роз’яснення не мали жодних наслідків, і так я став власником свого першого простору. Після цього я назбирав чимало просторів, навіть не розвинувши якоїсь особливої системи, щоб дешевше поповнити свою колекцію. Люди на диво не цінували простору, який вони носили з собою, все це лежало роками невикористане, і я зробив висновок, що люди простором не цікавляться. Адже моє найбільше надбання, половину всесвіту з кількома галактиками, я набув у волоцюги на вокзалі за пів пляшки вина за кілька хвилин до того, як сідав у потяг, щоб їхати до одного мого колеги. Мені аж прикро згадувати, що коли я натякнув йому про цінність його простору, не воліючи його ошукувати, то він перелякався, що мені шкода півпляшки вина за, як він висловився, «свіже повітря», і я поспішив замовкнути, щоб не втратити простір, який ладен був уже вислизнути у мене з-під рук. З часом я став таким багатим, що багатства перестали мене цікавити, та й зрештою, що я міг ще хотіти, коли на землі не існувало людини, яка була б спроможна відкупити в мене бодай частину моїх надбань. Я мусів би бути задоволений, але я не можу сказати, що я щасливий, бо мій сусід, старенький рентнер, що живе наді мною, має невеликий шматочок простору, який він не продає, шматочок простору, не більший за мій капелюх, але цей маленький клаптик простору межує з Богом, і це те, що зводить усі мої багатства нанівець.

ТИГРИ

Перша підозра, що це тигри, з’явилася в мене колись ополудні, коли в кімнаті було повно сонця. Дивлячись на плями й смуги, що рухалися навколо, я не міг позбутися відчуття, що під соняшними плямами щонайменше з десяток тигрів і всі вони гасають через стільці й тапчани, нехтуючи пристойним поводженням. Я, звичайно, не можу твердити, що тоді саме я їх помітив. Ні. Просто я відчув, що навколо мене якось не так, хоч я зразу й не зміг би пояснити, чому не так. Справа в тому, що я не спостережливий, і тому щойно коли вони стали щодня товктися в моєму помешканні, мало не звалюючи мене з ніг, особливо коли я носив щось у руках і не мав змоги дивитися собі під ноги, я почав приглядатися до того, що раніше вважав за соняшні плями. Тепер мені, звичайно, ясно, що якби я був спостережливий, я напевно й раніше зауважив би, як не раз в найгустіший дощ у мене в помешканні аж мигтіло від соняшних плям і смуг, і почав би думати, чи не ховаються, бува, за соняшними плямами тигри, які чомусь облюбили моє помешкання, хоч я й не міг уявити, звідкіля вони могли до мене потрапити, якщо вони не мешкали в меблях, чи за карнизом попід стінами. Ймовірно я так до кінця свого життя їх і не зауважив би, якби мене колись не розсердили сусіди, які почали допитуватися, що це, мовляв, у мене в помешканні час від часу так гасає, хоч у мене ніколи не бувало жодних відвідувачів та і я сам завжди ходив удома в м’яких хатніх черевиках, щоб не турбувати сусідів. Я сам не любив, коли мене турбують, і тому мав повне розуміння до інших, але така несправедливість мене глибоко образила. Я собі не дозволяв у помешканні навіть голосно чхнути, щоб н, е потурбувати когось за стіною, а вони не посоромилися запевняти, що в моєму помешканні щось гасає. Звичайно, я відповів їм, що при теперішньому будуванні домів і взагалі більших споруд акустика в будівлях за браком відповідного будівельного матеріялу переміщена, і тому ті, що¹ живуть піді мною, чують не мене, як їм здається, а моїх сусідів, у яких велика родина, але сам я не заспокоївся. Я почав пильніше приглядатися до того, що вважав досі за соняшні плями. І хоч як мені не хотілося на це погодитись, я так не терплю жодних ускладнень, після деяких вагань я мусів прийти до висновку, що це напевно таки тигри. Тоді я вирішив, що коли це тигри, то їх треба й годувати, хоч вони й незаконно потрапили до мене. Не міг же я занехаяти будь-яке сотворіння, навіть якщо тигри й заважали в помешканні. Адже вони напевно були голодні, і не виключено також, що я саме тому їх так довго не помічав, що вони без їжі надмір схудли, хоча, чуючи, як вони гасають, таке твердження й не мало багато переконливости. Але я вирішив їх годувати. Спочатку я, правда, дещо побоювався, що коли я призвичаю звірів до їжі, їх важко буде відучити, а тигри виростають досить великі й сильні, а що моїм обов’язком було ними піклуватися, коли вони вже облюбили моє помешкання, то я вигріб із пам’яті спогад, як мене в дитинстві водили в цирк, і тоді мені спало на думку, що тигрів можна також приборкувати. Я, щоправда, не знав, як це робиться, але відомо, що не святі горшки ліплять. Що після цього сталося, я вже не в змозі передати словами. Я можу зрадити тільки одне: я їжджу на тигрі.

РІКА

Я вирощую у вазоні на вікні невеличку ріку, хоч моя господиня, яка прибирає в мене кімнату, кожного разу запевняє, що це в найліпшому випадку блюдце з водою, але я не надаю цьому значення, бо вона хворіє на базедову хворобу, у неї: круглі очі, і тому вона бачить усі речі круглими, а що я це знаю, то не варто витрачати на неї уваги.

Хіба це зрештою для мене важливе, адже я вирощую ріку не для того, щоб збільшити світ Н;'. ще одне водоймище, а тому, що з моєї останньої подорожі я привіз кілька зернят – води, яку мені раз довелося бачити в пустелі, води, яка після того не дає мені спокою. Якщо мої зернята приймуться, і я побачу перші пагони, то я знову почую ту пустелю і воду, яка мені з’явилася тільки раз у житті й висушила мені всі інші води. Тоді я ще думав, що то тільки пустеля, яка: наводить на подорожніх, що їх засипає піском, вологі сади, де кожне дерево є краплею води в пустелі, але я помилився. Тієї води я торкнувся, я тримав її в руці, як тримають пиріжок, і після того я вже ні в якій іншій воді не можу побачити мого відображення, хоч ця втрата мене якраз найменше хвилює. Я зовсім не вирощую ріки для того, щоб мати своє відображення напохваті чи встановити найкоротший шлях у ті володіння, які для мене недосяжні, хоч я знаю, що вони й тепер не далі від мене, ніж тоді в пустелі, але мої очі пустеля затягла корою, я погано бачу, і вони проходять повз, мене, не явившись мені, і я, тільки пучками натрапивши на змінене повітря, встановлюю, що вони поблизу. Тоді я йду до вазона й дивлюся, чи зернята не викинули вже пагонів для моєї ріки, бо мені не хотілося б втрачати часу. В моїй ріці не буде ні кораблів, ні мисів, ні взагалі усього того, що водиться звичайно в ріках, крім дуже незначної кількости риб і водоростей, більше для запаху, якраз стільки, щоб вистачало з водоймища зробити ріку, бо для моїх цілей цього якраз досить. І тоді я втішатимусь своєю рікою, бо цією рікою яку господиня виключно, щоб дратувати мене, називає паршивим вмістилищем непротічної рідини, вважаючи, що титул вода, а тим паче – ріка не гоже прикладати до того, що вже починає мигтіти в моєму вазоні, я завжди могтиму відплисти в простори, в які не може донести мене жодний океан.

ВІДДАЛІ

Це я кажу не тому, що я їх володар і що мої піддані визнають лише тоталітарну владу, хоч їм ніщо не заважає перейти до сусідів, оскільки кордони моєї держави не позначені навіть дорожними каменями, і сусідні держави, де панує інший устрій, розрізняють, де починається моя держава, виключно за запахом, бо я, як кожний тоталітарний володар, знаю, що моя влада нетривка, і тому велю насаджувати по всій країні помпезні сади, рити канали, яких уже сама назва викликає жах і подив, і споруджувати найпотворніші будівлі, які я велю називати вавилонськими баштами і які видно з кожного найвіддаленішого кутка моєї держави, аж мої підданці не можуть уночі спати навіть при завішених вікнах, бо вигляд споруд, освітлених з мого наказу вдень і вночі, відбирає в них сон, – а щоб цим'и будовами подразнювати людську уяву й утримувати в моїх підданих ілюзію, що вони живуть у найліпшій країні світу. Я їм велю насаджувати сади. Я їм кажу, що сади, які я велю насаджувати, найліпші, і це настільки діє на людей, що навіть мешканці сусідньої країни, де всього вдосталь і де нема тоталітарного господаря, спокушаються тими садами, які в дійсності ніколи не виростають і які далеко мізерніші, ніж найзанедбаніші у них на батьківщині, і переходять у моє володіння, яке складається з піску, каменю, підданих і моєї волі. Так, моя воля справді велика, можливо, це вона перетягує до мене людей з інших держав, бо варто лише подивитися на перше-ліпше перехрестя в моєму володінні, на привітання, навіть почути, як дихають мої піддані, щоб переконатися, наскільки вона всеохопна. Адже тільки їй я завдячую, що ніхто, крім мене, не знає, що моя держава уздовж і вшир має усього кілька метрів, хоч віддалі, які існують в моїх володіннях для людей із сусідніх держав через надмір уявних віддалів у головах моїх підданих, віддалі, які я їм суґерую, робляться неосяжними, і про мою державу ходять легенди, що ще не було людини, яка обійшла б або об’їхала її хоч в одному напрямку. Про справжні віддалі в моєму володінні знаю тільки я, але якби мені захотілося оголосити це не тільки моїм підданим, які лише здатні виконувати мою волю, а й мешканцям сусідніх держав, то й вони не повірили б, настільки вони переконані в безмежності моїх володінь. Звичайно, я не хочу цим сказати, що мене дуже кортить когобудь переконувати, як моя держава виглядає в дійсності, але мене не тішить така покора, така відданість моїй волі. Справа в тому, що я люблю справжні віддалі й інколи я потребую страшного самоопанування, щоб не піддатися спокусі зупинитися й поглянути на ті великі віддалі, які дано бачити лише мені, тільки після цих віддалів уже нема повороту, і якби я на них хоч раз глянув, то після того навіть і місця не можна було б відшукати, де колись стояла моя держава.

РОСЛИНИ

Все це я знаю, але це ні трохи не міняє мого наставлення, хоч мені останнього часу навіть почали надходити анонімні листи, що моє зайняття однаково марне і щоб я кинув нарешті вирощувати рослини, якщо не хочу накликати на свою голову халепу. Звичайно, я не сліпий, я ще з тих пір, коли мені одним віддихом пощастило виплекати, першу свою рослину, помітив, як мешканці погасили світло в помешканнях і дивилися на неї, намагаючись витягти її гаками з повітря й пошкодити, і тільки завдяки моїй упертій волі я в змозі утримувати свій гербарій. Звичайно, я не роблю собі жодних ілюзій, я чудово знаю, що всі рослини, які я вирощую з мого вікна в струменях повітря, що ходять по подвір’ю, мої сусіди старанно винищують, як тільки я повернувся до них спиною. Вони навіть пробують підлазити мені під руки,' щоб зробити мої рухи неточними й спотворити симетрію окремих паростків, або сиплять з бальконів крізь лійки пісок, щоб наробити дірок у повітрі, від чого мої рослини хворіють і осідають на землю, і мені треба нелюдських зусиль і зосередження, щоб примусити їх піднятися знову в повітря, і то не надовго, бо кожного разу, як я звертаю за ріг, я вже знаю, що господині почали вибивати на мої рослини килими, хідники або вивішують зимові убрання й пересипають їх порошком проти молю, щоб мої рослини пов’яли або й зовсім перестали рости. Я знаю, що вони бояться моїх рослин, які я насаджую в повітрі, навіть не виходячи з свого помешкання. Вони бояться, що я можу засадити ними все повітря і що тоді для них не лишиться місця. Вони так панічно бояться їх вдихнути, що навіть в найміцнішу спеку вони не наважуються перейти двір, не пов’язавши собі навколо рота й носа шалю, не знаючи, що мої рослини можна вдихнути лише очима. Вони пильнують, щоб моїх рослин не занесло, бува, протягом до кімнати, і тому вони не розчиняють вікон або, якщо й розчиняють, то ставлять на вікна сітки, кажучи, що то сітки проти мух, або навішують сушити білизну, хоч я чудово знаю, бо я щодня для своїх рослин чищу зубною щіткою все довколишнє повітря, що мух на подвір’ї нема, вже хоча б тому, що мої рослини дуже тендітні, і я тримаю їх подалі від усякої нечистоти. Я знаю, що лякає моїх сусідів. Вони бачать, що мої рослини не зв’язані місцем і можуть пересуватися від одного поруху моєї думки, і вони приписують їм силу, яка спроможна руйнувати будинки, витискати думки й уподобання. Навіть коли я працюю вночі, щоб мені менше заважали, вони по черзі ставлять варту, яка стежить за моїми рухами і визбирує кожне насіння, яке я оброню, захопившись ростом білявих ні на що не подібних стеблин, щоб потім те насіння знищити. Наскільки їх затятість до мене зростає, я помічаю з того, як вони від колиски вчать своїх дітей слідкувати за мною, класти мені на дорогу перепони, щоб я починав швидше дихати, спостерігши, що я своїм неправильним диханням завдаю більше шкоди своїм рослинам, ніж вони гаками, бо від мого неправильного дихання рослини виходять покручені, втрачають той блиск, за яким їх можна розпізнавати, і я всю працю мушу починати спочатку. Але наша боротьба невгасима. Я вже звик до їхніх засад, і ніщо мене не змусить припинити насаджувати в повітрі рослини. Хто з нас переможе, невідомо, бо наші перемоги й поразки міняються, але мої рослини з року в рік дедалі кріпшають, і, можливо, що коли мене нарешті уб’ють, щоб раз назавжди усунути для них небезпеку, мої рослини будуть такі міцні, що могтимуть існувати й без моєї допомоги.

ДРЕСУВАЛЬНИК КОНЕЙ

Моя професія – дресувати коней. Тобто ті, що бачили, як я берусь за коней, запевняють навіть, що це моє покликання, але від цього мені не легше. Тепер і так усі коні сидять на автах, і їх можна дресувати тільки табунами, чого не дозволить собі жодний дресувальник, що хоч трохи поважає свою професію, а авта на одну кінську силу я ще не знайшов. Про коней, що інколи ще трапляються на вулиці, я просто не хочу й говорити. Вони вже настільки не схожі на справжніх коней, це або старі шкапи або ломові пивні коні, яких можна назвати кіньми, бувши або докорінним ненависником тварин, або повним іґнорантом. Звичайно, мені ще лишається цирк і коні для перегонів, але ці коні завжди погано виховані, і для того, щоб їх направити, треба докласти багато зусиль, чого власники ніколи не розуміють і забирають їх від мене, перш ніж я доб’юся бажаних наслідків, а це тільки псує мій авторитет. Тому я, дресувальник коней з покликання, часто змушений працювати не за фахом. Єдина моя втіха – це те, що кожного разу, як мені доводиться їхати автом, кінські сили, замкнені в циліндри й коробки, відчувають мене, і шофери завжди дивуються: «Так, як з вами, я їжджу вперше,» хоч вони й не можуть пояснити, чому.

На мою професію перевелися цінителі. Все, на що я спроможний ще хоч трохи розраховувати, це випадкові коні, хоч для людини з покликанням дресувальника така непевність дуже виснажлива. Я приречений вічно чекати, а це так послаблює мене, що коли мені доводиться застосовувати увесь сприт, я втрачаю спроможність швидко реагувати, і ця хвилева затримка відбирає мені згодом радість дресури, навіть коли я й можу назвати чималу кількість найрізноманітніших коней, що успішно пройшли через мої руки. Я пригадую навіть типка, що привів колись до мене коня, якого він називав Пегасом тільки тому, що в того зі спини, замість хрящів, звисали довгі шматки парусини, щоб я його витренував, оскільки власник не міг на ньому їздити. Це мені забрало багато часу, бо я ніколи не тренував парусинового коня, він мені часто складався вдвоє, як простирало, і я мусів на патиках тримати його в повітрі, аж поки він до мене не призвичаївся. Але коли я нарешті його витренував, Пегас не захотів повертатися до свого власника, і за мою працю мені не заплатили ні копійки.

Добрі мої друзі казали, що я просто впертий, коли не хочу задовольнятися кіньми, замкненими в автах, і що вони просто не розуміють, чому я не стану шофером, якщо кінські сили мають наді мною таку владу. З їх погляду вони, ймовірно, навіть мають рацію, але як я можу звертатися до абстрактного коня? Мій підхід до дресування засадничо-інтивідуальний, для того, щоб мати бажані успіхи, я мушу зняти, чи кінь в яблуках, чи ні, яка в нього грива, які його звички. Профанувати своє покликання я просто неспроможний, хоч мені й ясно, що цим я доводжу себе до погибелі. Я дуже добре здаю собі справу, що коли найближчим часом у моєму житті не настане докоріння зміна, мені не залишиться нічого іншого, як дресувати віслюків.

МАНДРІВНІ ВОГНІ

Ці вогні віддаляються, як тільки я наближаюся до мосту. І разом із тим я знаю, що ці вогні тривкі, як дошки, і що вистачить тільки поставити на один із них ногу, як вони понесуть, куди я лише побажаю. Я знаю також, що вони призначені для мене, хоч вони явно нехтують цим призначенням, утруднюючи кожного разу до себе доступ. Можливо також, що вони хочуть установити між нами віддалі, і моє око зраджує мене, приймаючи те, що в них плинне, за стале. Я весь час помиляюся, не розрахувавши віддалі, і вогні відходять на поруччя мосту все далі й далі. Вони мене дрочать, бо коли я перестаю звертати на них увагу, вони повертаються, лізуть мені під ноги, заохочуючи плигнути, і тоді я бачу, що вони мають на собі довгі леза, на яких видно сліди слимаків, і знову я з порожніми руками. Я намагався відучити себе від цих мандрівних вогнів, щоб більше не ходити до мосту, де я ладен простоювати годинами, дивлячись на воду. Я навіть удень уникаю зупиняти погляд на баржах, що пропливають каналом, хоч це забирає мені чимало зусиль, бо навіть коли я відвертаюся й заплющую повіки, я подумки бачу, як вони пливуть, і мене тягне до мосту. І тоді мені стає ясно, що все це марне: я безсилий змагатися з мандрівними вогнями. Але хоч це усвідомлення й виключає будь-яку зміну в моїх відносинах до мандрівних вогнів, сама думка, що я проти них безсилий, сповнює мене щораз могутнішою люттю, аж я сам дивуюся, що здатен вміщати стільки люті в моїй вдачі. І дивна річ, разом з цією люттю я помічаю, як у мені дедалі росте певність, що коли я востаннє піду на міст, щоб боротися з мандрівними вогнями, то ще перед тим, як я зірвуся з поруччів у воду, мені вдасться їх побороти.