Текст книги "Наука про землю"

Автор книги: Емма Андієвська

EMMA АНДІЄВСЬКА
НАУКА ПРО ЗЕМЛЮ

* * *

 
Листку – ложечкою, дорозі – лопатою.
Низом – суга, горою – моровиця.
Везуть пісню в череві коня,
І крізь рожеву золу
Проростає зерно гірчиці.
 

* * *

 
«Сини літатимуть», – погодились онуки,
Відтявши дідам волосся.
Виріс хміль, виросла лобода,
Літає над світом серп, гукаючи:
«Хто наступний»?
 

* * *

 
Сім східців і дві повивальниці.
Зруб на зрубі, а в грудях кораблик
Із квіткою, замість вітрила.
Відкривають ніч для кволих і безногих,
Відкривають день: плаче гуска
Сльозами, довшими від конопель.
 

* * *

 
Сусіде в повітрі, обізвися.
Вимов пелюстку, довшу від водограю
Усі верхи, учі чвалом —
І тільки свічка
Сповіщає про першу заповідь тьми.
 

* * *

 
Око на курячих ніжках, в руці коріння,
Світять ведмедям і курчатам на роздоріжжі.
Спалахне жовтим – бульбашкою зідхне трясовина.
Спалахне фіалковим – хрящик грози
Служить безхребетним за язичок.
 

* * *

 
У листок загортають двері,
Що літали по хаті.
Вводять коня з яблуком на стегні.
Довго п'ють із полив'яного кухля
І крізь стелю відходять на відпочинок.
 

* * *

 
Цар царів стеблини і повіву —
Синій плащ, заволожений пурпуром —
Везуть посланці слов в брокатних сувоях,
Хрестяться й спльовують через ліве плече
Де табуни лошаків
Віщують кінець ночі.
 

* * *

 
Добрий вечір, самотносте!
Ось кухоль, ось кінь мій, ось моє серце.
Путь моя фіялкова,
Помисли, місяцем сточені.
Не кажи: десь за горами.
Кажи: тут, сьогодні, опівночі.
Сьогодні. Зараз. Ніколи.
 

* * *

 
Камінь? – Важче від каменя.
Кров? – Болючіше всіх ран на світі.
Вихор? – Попеліє душа, прірвою зяє розум.
Ніколи. Ніде. Ніколи.
 

* * *

 
Рідний із найрідніших,
Ім’ям помаранчовий і перетинчастий,
З душею, завиненою в каченя.
Кажуть: «Дорога», думаючи про смерть.
Кажуть: «Випадковість», думаючи про воскресіння.
А ти все ще в пелюстці.
 

* * *

 
Мачинами обвішали світ,
Засвітили кадильниці для перепілок.
Ховрахам дали зеленоногого поводиря.
Крізь болота й урвища
Понесла трава скриньку
З власною тінню.
Видзвонює глина: «Не вір місяцю,
Він і в помислах
Насаджує стокротки»
 

* * *

 
Привид ходить із зіркою в руці, —
Ліхтарі розібрали ще в минулому столітті. —
Ворушить квочку із сонними курчатами,
Та всі Гамлети втупились у скриньку телебачення.
 

* * *

 
Білять зір, будівлі, повітря.
Вікна, що продукують
Хмарини й жінок
З гусячими стегнами.
Сусідка на бальконі тримає конячу голову
Замість килима
Й питає Всевишнього:
Я кожного вечора майструю
Тобі виступці
З яблуневого цвіту.
Чи Ти волів би,
Щоб я не літала на яблуці?
 

* * *

 
Ти сам. Ці двері останні і перші.
Там за шатрами зміна династій,
Зміна стебла, і зміна пам’яті.
Тут нема проміжного.
Хльоскають крила і ломлять хребти наймолодшим.
Царство самотности – охровий вихор
З блідою скойкою милосердя.
Ти сам, – решта відлуння пустелі.
 

* * *

 
Хто ти, провіснице тьми і паростків?
Хто ти, найближча, найдальша, по той бік?
Яблуко Гесперід? – Навколо Аїдів присмерк ґраната.
І лише твоя рука, що воскрешає мертвих.
 

* * *

 
Берег, тугіший від шкірки помаранчі.
Натовп без долі й призначення.
Ім’я з малої, ім’я з великої літери.
Із покоління в покоління
Передають, замість серця,
Ґудзики від старої камізельки, Примовляючи:
Лише ми вільні від забобонів!
 

* * *

 
Кущ – замість ока, сідло – замість нюху,
Горлянку – розвісив у сусідньому дворі.
Кажуть: наглядач незримих паростків,
Подейкують: син краплі й гусячого вирію,
Приятель верби й будівничий мороку.
Бо кожного ранку на моріжку – самого нема,
А капці ходять: укладають погоду.
 

* * *

 
Маківка слова, стебло гніву.
Була хмара, і вже самі пелюстки.
Віддалі між тичинками, віддалі між галактиками.
І тільки пощо
Червоне павутиння вкриває заплаканий білок?
 

* * *

 
Гарцює верхи на брові,
Калатаючи карасем по зеленому панцирі.
Кінь без тулуба, самі копита.
Натомість змія, суцільні горлянки,
Ходить на хвості, гукаючи:
Де ти, Юріє Переможцю?
А Юрій бавиться,
Сипле сіль і припадає на ліву ногу:
Сідай на метелика,
Поїдемо до моєї баби в гості,
Скуштуєш болотяних вареників,
Що відкривають мову мерців і трави.
 

* * *

 
Гарбузові флейти, горіхові дзвіночки —
Один поперед одного до виднокола.
Той – драбину до місяця, цей – драбину до раю
А мені – аби до серця приступці.
 

* * *

 
Солончаки, запах і цвіт помаранчі.
Метелики в крові, лялечки в суглобах,
Нашестя народів із краю ночі.
Леопардові лапи на кожному плечі.
Не обертайся. Проходь.
Безодня не повертає спалаху.
 

* * *

 
Душа на краєчку леза:
Самі мерці й немощі.
За кленовим листком —
Трони, пожежі й домовини.
І тільки сопілка
Видмухує біле дерево,
Ніжніше, ніж качині
Перетинки на лапах.
 

* * *

 
… Полюють уздовж звуку й уздовж кольору,
їздять у колісниці з калачиків води, —
Межа завтовшки з крик потопельника. —
І кожний мізинцем торкає свою долю
У череску з котячої шерсти.
 

* * *

 
Твоя сукня з яблука.
Твій погляд – нехворощ на імперській таці.
Усміх – пахучіший від дині.
І все це диво
Призначене на перегній?
Нехай з мене сміються і кури, —
Ніколи не погоджуся
З біологічним визначенням світу.
 

* * *

 
Захотів двійника?
Сірий попіл мовчання.
Захотів тривалости?
Навіть ряска поглинає найменше відображення.
Серце, провіснику пустелі,
не говори на повний голос.
Переступай через трупи голосівок.
Пам’ятай: ти покараний
Піщаними дюнами пам’яті.
 

* * *

 
Погоничі не скажуть: ось округлість основ,
 Плакальниці не змінять обличчя: ось гроза
Без вуликів, але в горнятку впереміш із медом.
Лишились обабіч шляху тіла, сновиддя й дороговкази.
Чути ходу без ніг, видовжених піснею
До заходу сонця.
Серце – провідник. Серце – батьківщина.
Серце – кінська грива.
 

* * *

 
Зацікавивсь щавлем, царював – горошком.
Один пагін – срібна обручка,
Другий – сопілка з пощербленою ратицею.
Лежить місяць під капустяним листком.
Пророцтво корові – усі озера
Знялилися в повітря:
Потічок розповідає про ковіньку свого діда.
 

* * *

 
Підземкою до галактики,
Пішки в просвіти —
Унутрішні ребра на крильцях зору, —
Соляним стовпом чи кажанячим горицвітом —
Однак не збереш у кулясту блискавку
Погляду, що обертає флямінґа
На клітину ноги божества,
Що його після чергового потопу
Провіщають нащадки,
Вимахуючи прапорцями з гусячої шкіри.
 

* * *

 
Оселя – в найглибших розтинах води,
Душа – в тичинках, затінених крилом горлиці.
Погляд – на трьох рибах, зі срібним держалком.
Щойно – увесь, і вже – ні краплини.
Від найневимовнішого – найневимовніший.
Від найдальшого – найвіддаленіший.
Де ж мені за Тобою По цей бік межі?
 

* * *

 
Стоять у нішах імператорів і воєначальників,
Шлейф із сірки, ребра з дикого тютюну.
Примірюють царства, примірюють луни,
По ковпачку – на ріжки, на нюх, на мацальця:
Кожна стоніжка супроводжує краєвид
Щоночі на відпочинок —
З вуздечкою зорі і пучкою соли.
 

* * *

 
Лійка піску, зяброногі на веслах—
Несуть краплю за глиняне вушко.
Над полем деревію ворожка повісила паслін.
Зі століття в століття сходить голова
Над забутим урвищем.
Від ночі до ночі несуть хвилясту драбину.
 

* * *

 
Кожна віддаль коротша від маминого зерняти.
Кожне признання – звивистіше від повитиці.
Говорять багато, та жодного грама вмісту.
Серце – прапорець, викинений у бурю.
Самі замети. Сама бугила і пирій.
 

* * *

 
Де ви посілості пам’яті й милосердя?
Вітер не лічить чашолистків, що опадають
Де мені шукати рідні,
Де мені шукати хвилі,
На якій промовляють предмети
Нефритовим язиком всевиддя.
 

* * *

 
Голос з зеленою ніжкою.
Світло з трикутним копитцем
За щокою водограю
Жокеї і тінь від ворожки, —
Півроку іде краєвид
До струмка в гості.
 

* * *

 
Зміна царств, зміна душ,
Зміна тіла й помислів.
Птахи з леопардовим опіренням.
Рожеві наперстки ковтальних звуків.
Дорога без повороту
В зерно, заховане на дні ока.
 

* * *

 
Сонне волосся, з усіх сновид
Я найбільший сновида. —
Брокатний погляд через ліву руку,
Через праву – горлянка тюльпана.
Сильце на помисли, вуздечка на перевтілення.
Довга ніч, а ще довший день.
Коротка смерть, і ще коротше безсмертя.
Де ти з волоссям, пекучішим від людської крови?
Де ти без назви, без тіла, без сподівань?
Я прокричав дірку вві сні,
А ти смієшся й бавишся бубликом.
 

* * *

 
Промовці в артишокових сувоях звуку, —
Надзвукові краєвиди з лійками вирів.
Надтілесні видовження з білим листям.
Обережно з заїками, що склять удосвіта трелі.
Тут вуха ростуть просто з землі.
 

* * *

 
Розтин ока – стеблина
В дорозі до зайців.
Гучний перехід, мощений
Мідними тацями.
Крапчастий перегук
З піщаною клепсидрою на обрії —
Дорога до прадідів
З дороговказами з воску.
 

* * *

 
Риб’яча луска на склі, на листі, на стінах.
Риб’яча луска в погляді й помислах.
За шкільною лавою смерть
Вологою губкою стирає
Крейдяні склади з грифельних дощок.
А надворі в повітрі
На все небо пливе, жолоблячись літера «А»,
З якої сиплються цитринові зернята.
 

* * *

 
Коні, опукліші від глеків для поховань.
Світ квадратний, а заразом і пелюсткового виміру.
Вимовляють слово – на очах розцвітає дерево.
Вимовляють слово – вищає земля над домовиною
 

* * *

 
Вічність – дерево з котячим стовбуром.
Чашка чаю, горнятко цикути.
Усі в дорозі —п’ятою, копитом, крильми.
В тіні від розп’яття грають у кості.
І знову червоним малюють брами
Для новоприбульців.
 

* * *

 
Іншим обличчям в потойбік.
Суцільні проміжки, мужність підводиться
З порожнин, – верхівки легень і віяльця.
Прощаються хмароводи.
День на споді крила.
 

* * *

 
Лише ми – по-справжньому.
Лише ми – вгорі, на боках, на обрії.
Від нашого слова гарбуз
Обертається в найстрункішу тополю
На головній площі імперського міста.
Лише – ми.
Тільки що діяти з печерами,
Які невпинно руйнують хмаросяги?
 

* * *

 
Кільце крику, полускане на краях,
Горлянка – щиріша, ніж діядема з пуголовків.
Що крок, то рожевіша перлина,
Що погляд, то зеленіші торочки
М’якуша, загорненого в океанську хвилю.
 

* * *

 
Весь світ на тоненькій нитці.
Перехресні віповіді без зворотної адреси.
Маґнолія, що нагадує про імперськість
Загинулих культур.
Піщані сувої по зруйнованих караван-сараях.
І все тягнеться бодай паростком до безсмертя
 

* * *

 
Позем кліща. Пощем ящура.
Позем пльоткарок і зальотників.
Позем цементомішалки. —
Я нікому не відмовляю в слушності,
Тільки, Боже, де ж людина,
Створена на Твою подобу?
 

* * *

 
Невпорядкованість кута зору.
Невлаштованість зовнішнього.
Над жабрієм ворожать відьми,
Над очанкою стоять пустельники,
І всі вимовляють слова З наголосом на левиних гривах.
 

* * *

 
Дівчата з коханцями й торохтії,
Що просторікують про пришестя вишні.
І всі пишаються вигином руки,
Що тримає зелену папугу.
А я питаю, де ви, люди? —
Та порожні глеки відлунюють
Спадщиною,
Неприйнятною для нащадків.
 

* * *

 
Крапчаста порожнина
З джерелом на бджолиних защіпках.
М’які стовпи замість битого шляху.
Плесо, що з бабок
Зводить Вавилонську вежу.
 

* * *

 
Віщує дощ: «Потоп!»
Годують в брунці лист.
Тут – лікоть, там – стопа
З-під даху пролилась.
Попереджає дощ:
«Готуйтесь на нове!» —
Без покришок і днищ
Фарватером пливе —
Ні яр йому, ні міст,
Ні браття во Христі.
Проміняно батист
На водяні хрусти.
 

ПІДНЕСЕННЯ

 
Отряха вітер уздовж алеї.
Збивають воду:
Боже, помилуй!
 
 
Годують селезня, все сонце в кришках.
В автах і пішки:
А ми, куди ми?
 
 
В повітрі кінні, з асфальту, з плину
Равлики полум’я:
Невтілиме?
 
 
Повз невміщапьне, горища здобич,
Світильник у щілину:
На їх подобу?
 
 
І в всеохопне стіною зрячою:
Помилуй, Боже,
І цих ледачих!
 
 
На кульках хліба ходить тихий дощ.
Всередині листка згорнулось сяйво слимачком.
Місткішають предмети. Вшир і вздовж
Засліплене повітря від смичків.
Місткішає душа. Калюж овальний крик:
Чека стебло на іншу переправу.
Нарощує, мов звук, підпори з плинних крокв.
М’якими пальцями недолю дощ направить,
Де паросток буття із бульбашки на мить
З’являється і, леле, вже мина.
 

ТАРКВІНІЯ, ЧЕРВЕТЕРІ?

 
Кінь-химера править в підземелля.
Одне крило – чорне, друге – біле,
Грива – ковані торочки з золота.
Через Стікс – за обол.
 
 
Ні кола, ні двора —
Потойбічні лови:
Жужмом пробігли,
І знову біле,
І знову чорне,
А потім – нічого,
Крім правиці і кола:
Верхи, з джерелом у руці,
По життя – до праотців.
Пішки – теж,
Вужчою стежкою.
Кожного право:
Лівою, правою —
І вже переправа!
 
 
За містом прірва:
Ввійшов у землю,
Вийшов – неземний! —
Розрите повітря
Скріплюють рихвами.
Збоку
Кінь без наритників,
Ковані торочки з золота:
«Через Стікс – за обол?»
 
 
Внизу рухають.
Верхнім – розруха.
Нижнім – може виживуть,
Якщо виявлять покору; —
Прощення й кара
Тут же —
В рівчаку і на площі —
Смиренних в опустах сплющують.
 
 
Місто з подвійною шкірою.
Місто з подвійним хребтом.
 
 
Кожен оприсутнений
Єдиною суттю:
«Дійсне – там,
Де затуляє роти
Надгробна плита.
Дійсне там,
Де отари,
Де місту межа.
Місто – яйце,
Драбина в смерть і назад.
 
 
Кінь з домовини:
На рівні ріні
Усі рівні!» —
 
 
Ляпнуло лядою —
Ні міста, ні людей,
Самі ковані торочки з золота.
Ще раз – внічию.
Не видно й не чути, —
Тільки здаля листоноша
На власному горбі
Пагорб за пагорбом
Переносить.
 

ЧЕРНЕТКА ПРИРОДИ, ПЕРШИЙ СТУПІНЬ

 
По краплі від зору, по скибці від слуху.
В природу внесли і поставили вухо:
Ось вам віхи: вхід і вихід.
По світу крізь кіпоть кроки із моху:
Треба людству іти на підмогу!
Візьмімо легені у мухи за міхи,
Візьмімо по горлу в зорі, від тюльпана,
Тоді вже ніхто ясновиддя не спинить.
Спиною їстимем, суглобами питимем.
Хай око видющими вдарить копитами,
Хай губи від пагона – ріст і зусилля,
Подужаєм силу рослинним насиллям.
Свідомість – жучкові, сумління – колоді,
Хай бганками слуху ускладняться води.
Із решток хребетних нездійснених видив
Збудуємо подих, що зцілює вади,
Розширимо клітку грудну для прозріння! —
Крокує зоря по зволоженій ріні,
В руці по жовтку, – щоб від серця до вух
Потопом щепити потоптаний слух.
 

ПРОГАЛИНИ В ОСЕНІ, АБО ЛІТО ПО-ОСІННЬОМУ

 
Миші прогризли повітря.
Стежками ніхто не ходить.
Крапля в затінку худне.
Лійок жучок не вертить.
Речей не вкладаються назви
В проріджені оболонки.
Душа, як від зірки, холоне —
Буття прочинилося навстіж.
Де ти, з усіх найдальша,
Де ти, луною неплинна?
Тиша. Лиш в горлах далій
Хобот снується осиний.
 

З «ВІДОЗВИ»
ПОРОЖНИНАМ, ОБТЯГНЕНИМ ЛЮДСЬКОЮ ШКІРОЮ

 
Ось приятель готує зашморг мокрий
Для ближнього. Як зло підносить настрій,
Ріст видовжить і полоскоче ніздрі! —
Хоч личить і зідхнути для мімікрій.
 
 
Ось праведник, що тішиться з нещастя
Наївних дурнів, їх бо чорт поглине.
Хоч співчуває, чом не йде на щось там
Доцільніше енергія щоденна?
 
 
Добро не в моді. Поклонімось злу!
Ануж помилує і возведе на царство?
Лицарство? – Фарс! Плекаймо ницість, черствість!
 
 
Шляхетність у сміттярці відвезли.
Та диво: повз тварюк, із тьми кубла
Незримо пророста добра стебло.
 

ЩОДО ПЕРЕВАГ ІНШОЇ СТАТІ

 
Я маю заздрити, що я не чоловік?
Мовляв, нещастя! – бо не зовні висить
Статевий орган, – тож бракує мислі
І розмаху, і я порожній звук
 
 
Намарне втілюю, не вистачає снасти
Найглибше зрозуміти, всеохопне,
Бо жінка– це – неповноцінне, хибне,
І їй земної кулі не піднести! —
 
 
В жінках, признаюся, ходила дуже мало,
Мені вселюдського на досі вистачало.
Я шкутильгаю. Так. Не додививсь.
 
 
Лише, що вмію вершити й дива.
Єдине, що мені бракує, – лікті.
Моє ж плече – придатне й для галактик!
 

ПОЛІФЕМ

 
Душа у лещатах. Я стиха їй: прокинься,
Ходімо в гілку до наступних втілень. —
Лежить сувоєм напівтрухлим толю
І не зирне на світ на підвіконні.
 
 
Благаю: відтули від вуха камінь,
Ну лапу дай, ну усміхнись, ходімо,
Нехай життя – помиї і судома,
Але для тебе ось – салатні коні.
 
 
Не хочеш коней, – пішки чи трамваєм,
Чи на одній нозі, як заманеться.
Хай немощі в кутку перетривають,
 
 
Хай попелом усе мерзенне й нице. —
Мовчить душа, не кліпнули й повіки,
Лиш дивиться – одним суцільним оком.
 

ІЗ «ФАЗИ З ОБЕРНЕНИМИ СПЕКТРАМИ»

«Ви вірите в привиди?» —«Лише ті, що населюють проміжки». – «Алеж це ціпе скоратство! Невже ви не пробували обмежити своїх володінь?» – «Я дальтонік». – «Я завжди мав підозру, що ви ночуєте в спектрі, бо до обіду у вас від великого пальця ноги до коліна бракує тіла».

«Пощо ви тримаєтеся свого фаху?» – «Я линвоскок». – «Невагомість має теж свої переваги, але чому конче прогулюватися над Ніяґарою?» —«Я завжди мріяв полювати на левів, та в нашому містечку водилися лише щурі». – «Ви той будівничий, який збудує мої посілості в повітрі». – «Ви помиляєтеся, я виспівую з душі лише ягнят, що дає підставу людям твердити, ніби я визнаюся на метеорології».

«Яка співачка!» – «Ви маєте на увазі лісоматеріал чи конкретну розфасовку?» – «Я ображений, звідки ви виснували, що я невіруюча людина?» – «У вас такий поворот голови, що зводить усі лінгвістичні докази нанівець».

«Що нам заважає піти пообідати?» – «Я прихильник морських водоростей, і бачити, як їдять креветок, змушує мене зректися хартії людських прав». – «Печерна людина теж не була позбавлена гуманности». – «я не проводжу аналогій, тільки пощо слухати хрускіт ланґустових панцирів, коли час турнірів минув?»

«Для цієї риби конче потрібний геометричний простір» – «Пощо ви ображаєте кухаря, адже ваша заувага коштуватиме йому наступного перевтілення». – «То що ж ви гадаєте, мовляв, заради неузгоджености в верхніх тонах я мушу жити в трикутнику, який ви не здатні поділити?»

«Про коней можна гуторити, лише узгляднюючи біле, або взагалі витинаючи складчасті площини». – «Алеж я й не натинаюся переконувати вас у відносності руху!» – «Ви перші заговорили про руханку, і я тепер не годен відрізнити, чи ви взяли собі за обличчя копито, чи просто духовне зосередження витворює еліптичне магнетне поле, на якому лише підлітки здолають їздити на ковзанах».

«Ви про дівчат?» – «Ні, я про граматичні сполуки». – «От бачите, я одразу вгадав: вам бракуватиме кисню для цих перегонів.» – «А звідки ви певні, що я найхутчіше пересуваюся в вакуумі?» – «Цього я чекав роками, бо ваші легені просвічуються кожного разу, як ви гніваєтеся, а я ще не втратив здібности на нюх розрізняти найвіддаленіші форми проміжних окреслень, де вже на наших очах буяють кислиці, хоч ви й сперечаєтеся, ніби то звичайні чирячки».

«Я справді не мисливець». – «Чому ж тоді мій собака гризе ваші чоботи кожного разу, як ви вимовляєте літеру ’о’?» – «Він чує восьминогого коня, який уже кілька десятиліть везе мою матір у домовину, визначену етруськими географами ще під час другої Пунійської війни».

«На цьому роздоріжжі всі математики починали з нової теореми». – «А хіба я проти водоростей?» – «В наш час не стуляти вуст – дорівнює Уліссовій витримці». – «Ні, тут я ніколи не погоджуся: говорити аналогіями – це свідомо відмовлятися від Вавилонської вежі, яка на той час була не абияким досягненням захалявної науки.» – «Це тому, що ви досі ще не звільнилися від сугестії безмежно малих чисел».

«Цей перехід не відрізняється нічим від функцій коренерота». – «Ви гадаєте, спрощення – єдина форма логічного мислення?» – «Ви досі не годні відрізняти канарки від болотяного шолудивника». – «Не носіть перед собою диференціалів, як догму про непорочне зачаття, бо від цього втратите здібність розрізняти кольори». – Я завжди мав підозру, що ви ладні втопити мене в ложці води, тільки пощо для цього покликуватися на Мао Дзе Дуна?»

«На теорію безмежно малих чисел я ловлю не лише ліпші розуми земної кулі, а й звичайнісіньких 66 граків». – «Ага, ви помітили взаємодію собачого ранника й утворення нових галактик?» – «Хто вам сказав, що я сектант?» – «Коли в мене під вікном співають дрозди, я не лише знаю, яка година, а й можу з певністю ствердити, що ви сьогодні їстимете на обід».

«Ви їли колись опеньки?» – «Я не дозволю вам ображати мій рід!» – «Алеж даруйте, слово ’мило’ ніколи не належало до мого словника!» – «Ви волієте двобій на шпадах, вручну чи як базарні баби?» – «Поки в вас кипить ненависть, ви ніколи не побачите зоряного неба, і всі космонавти й далі потраплятимуть до вашої кошари, бо й найпослідовніше споживання людського м'яса навіть і в десятому поколінні не розвине у вас здібности пересуватися зі швидкістю світла».

«Хто тут позивач: ви чи я?» – «Пощо вдаватися до абстрактного, коли існують такі речі, як стіл, вода, голова, гуска?» – «Я не знав, що ви аж настільки підступні». – «Пощо нам сперечатися про виміри, коли за мить перед вами розгорнуть анали з позему нетлі, перед якими найрафінованіші культури здаватимуться тимчасовою стоянкою кочовиків, уражених моровицею».

«Ще ваші діти були проти кораблебудівництва, і тому я тепер маю пояснювати кожному факірові, який оберемками жере вогонь перед великим пальцем мого володаря, що таке звичайна очанка». – «3 яких це пір імператори дозволяють садівничому першого-ліпшого внутрішнього палацу вичислювати траєкторію вогнепальної зброї?» – «Державним переворотом ви не зміните і найпростіших законів пиляків». – «Якщо ви так переконані в сталості непарних чисел, то я пропоную вам на мить випозичити мені свою руку, щоб я міг розвісити неонові відозви, після яких усе людство порозумівається між собою, лише стоячи на верхньому щаблі драбин, що з них ще вчора штурмували найнеприступніші фортеці античного світу».

«Як ви змарніли!» – «Звідки ви виснували, що я відписав душу альхемії?» – «Ретортою ще нікому не пощастило скерувати думку до самовдосконалення».– «Про мене починайте з елеатів!» – «Гаразд, я охоче був би за сферу, тільки ж і вона чотирикутна». – «Тоді вам єдиний вихід: зайнятися плеканням одноклітинних».

«3 того кута відхилення, з якого ви в’яжете краватку, я вгадав, що ви вважаєте себе за знавця міжнародної політики». – «Я зовсім не виступаю з плеканням тюльпанів із собачими мордами». – «Хто не бігав бодай на малі дистанції, той ніколи не збагне, що в повітрі завжди треба пересуватися горішнім каньйоном, інакше ніщо не врятує вас від білокрів’я». – «Та хіба ви досі ще не зауважили, що я переробив свою кровоносну систему на ланцюги з прозорих очей».

«Вогонь можна вивертати, як рукавичку, і тоді ви отримаєте нараз кілька життів, що віддалені між собою риб’ячими перетинками». – «Алеж я не маю наміру купувати жодної радіоли!» —«Теперішні інтелектуали, замість чисел, вживають шафи, повні посуду». – «Усе це ви кажете лише тому, що не любите футболу».

«Інтелектуал?» – «Та просто нещасна людина, яка думає, що вершком людського духа є бути прохідним каналом для людських забобонів, що їх за часів фараонів витиснули на глиняні дощечки».