Текст книги "Спокуси святого Антонія"

Автор книги: Емма Андієвська

XLI

 
Самиці сатани (тріюмвірат),
Загорнені в язик піщаний бурі, —
Пустелю з клітки – й з мене – колюмбарій,
Щоб – ні назад я – кроку, ні – вперед.
 
 
Мене відлучено – від сміху і широт —
Без суду, за дверима, без розбору.
Аби, як шашіль – шафи книгозбірень, —
Пустелі пульс – мені – за серця ритм.
 
 
Бісище (камізелька з ложок) – гицель,
Що на барханах безугаву геца, —
Вся пащека, як торохкий глосарій,
 
 
Аби мені навіки в грудях – сірка —
І тільки – сіре, хиже й незугарне. —
Я так на дні, хоч Ти й – надії герми.
 

XLII

 
Самі курячі лапки від – Учора,
Де іхневмони – часу тарантас.
Крізь мене жовта папороть росте,
Де біси, як панчоху, мені – череп.
 
 
Бісища-маслаки й біс ящірко-вовчура
Вже – сірниками – знизу – хмизу стос,
Де Ти мене так обручами стис,
Що світ навколо, як порожня чарка.
 
 
В мені, крім Тебе, – ні чуття, ні гадки,
Ще тільки пам'ять – де-не-де – нагідку.
Усе, що знав я і любив ще змалку,
 
 
Усе життя – на бульбашки і змилки,
Де смерть, цей – на пелюстках – сибарит
На мене роззявля із пітьми рот.
 

ХLІІI

 
Весь краєвид олією политий,
Лиш небо і озера – з теракоти,
А я, о Боже, так Тобою скутий,
Що й серця власного не годен прополоти.
 
 
Ось біс – кораблики – з моєї люті —
За течією – папірці строкаті.
Мене – нема. Є винограду кетяг,
Який в мені Ти залишив палати.
 
 
Біс, що на березі, – ледачий дачник, —
В мені ще пробує – кочергами – гадючник,
На показ виставляючи голизну,
 
 
Щоб я його – у душу, – як у лазню.
О гідри з’яв, де тільки Ти – дренаж, —
І скільки зору – шиї, що – під ніж.
 

XLIV

 
Жаба перетяла до Тебе путь.
Із хмар – сичить. Вже й пень на мене кишка.
Зло – в серце – свій брусок, – як в кушку,
Ще й для присмаки приском обсипа.
 
 
Біс-сумнівів й бісище-слідопит
За мною скрізь, як порожнин бекеші,
Й на вухо – із живих мурашок – кашу.
Як довго, Боже, – я – це – нице і тупе
 
 
Де кожне – швайкою, щоб око проколоти?
Як тяжко, Боже, від оцих калатал!
Я тільки крок, – біс-шльондра і лайливець
 
 
Розплів язик й мене на слину ловить.
Пекло – хвостом – півсвіту замело. —
Кляну, благаю, знов кляну й молюсь.
 

XLV

 
В душі відлига, капає зі стріх,
Блакитні кладки навіть там, де збовтав
Біс калабаню, що – задля дебюту,
Очеретину – в кишки, щоб я – страх.
 
 
Біс-розбовток (а він один із трьох,
Що пробують мене гаком добити)
Мені на ребрах – день і ніч – дебати,
Щоб не лиш мозок, а і дух мій струх.
 
 
Я сам із себе – тяжче, ніж з-під шпал,
Та ця відлига вже мене – на шпиль,
Де від світів – самі прозорі бильця,
 
 
В яких веселка де-не-де – кубельце,
Та ще на обрії від бісів – ген – щетина. —
Це Ти в мені, чи це душа, що тоне?
 

ХLVI

 
Виделку під ребро – мені – бісище-пструг, —
Луска – із ратиць і очей, – гадюки – зябра.
Йому допомага чортиця – скрипко-зебра,
Хоча й без них ~ душа і тім'я – від острог.
 
 
Біс на штурпаччя – слух і зір мені обстриг,
Як ложками – баняк – мене – бісища-зубри,
То наче кишку тягнучи гуртом за обрій,
То молотком – на клепку, щоб – навіки – страх.
 
 
І кожен щелепами – мою плоть – зі смаком.
Повітря репнуло, й зі шпар – бісища-смокви,
Чорти-перепічки й сам сатана-торнадо, —
 
 
Аби мене – від Тебе – в небуття турнути.
Та чую я, коли – і я вже той рівчак,
Де Ти – вузли світів – з невидимих річок.
 

ХLVІІ

 
Ти, Боже, мій єдиний донор
Крізь пащеки бездонні глини.
Мене прикуто до колони,
Щоб ланцюги, – мої жадання, —
 
 
Мене – ніде – з орбіт щоденних.
Та м’яса клітку довжать луни,
І вікна, що в мені – орлани,
І отвори, що – крізь видіння,
 
 
Де ще світів первинний нелад, —
Все – щоб в мені – Тобою нило.
Мене Ти, – як стихійне лихо,
 
 
А я – без тями – бідолаха,
Який – на вітер – свій талан —
За крихту – на Твоїм столі.
 

XLVIII

 
Усесвіт – наче лисяча нора,
Що – із-під криги – крізь повітря здуте.
З-під жолобів – щоку прозору – диптих
Півмісяця, що в ложку зашкаруб,
 
 
Як розливали з баняка сироп.
Мене блакить вже стала поїдати.
Вже з’їла зір, лишивши тільки дотик,
Але і той – вже простір – в лапу згріб
 
 
І дивиться, чи з мене – тлін вилазить.
Вся зелень розпаковує валізи,
Аби в мені – не Ти – комах гудіння,
 
 
Й навколо світ, як дівка на виданні. —
А я перед Тобою – й духом – голий,
Так Ти мене – крізь всі світи загилив.
 

XLIX

 
Цей біс (скляний – на клешнях – короб, —
Він – спец на серця нечистоти, —
Для пекла він – із душ – паштети;
В легенях колби – зла лікери) —
 
 
Мені він – щохвилини – кару.
Ще заки перегноєм стати, —
В мені він – мороку статути.
І вже бісища-винокури —
 
 
Єство – на сарани терен.
В облозі – мозок. Біс-таран —
Мотуззя – з селезінки – й цика.
 
 
Навколо гусне бісів цокіт,
Де я – крізь цей чавунний чад
Очікую цілющих чуд.
 

L

 
Бісище – наді мною булаву,
Й навколо ж ахкає з усіх бісівських кузень.
А поруч – сад, де стиглі абрикоси —
Невтілених світів і мерехтінь – кивот.
 
 
За мною – назирцем – свиняча голова,
Де сині мушлі ллються з-під маркізи[1]1
  Маркіза – легкий матер’яний дашок над вікнами або бальконом для захисту від сонця.


[Закрыть],
Які мене – до розпачу і сказу,
Так я Тебе на допомогу зву.
 
 
За мною ходить семипала смерть,
Вії руці гримить залізний мирт,
Й бісище розгорта, як крам, левади,
 
 
Аби мене хоч на Красі зловити,
Бо вже до мене промовля – й латук…
Так тихо, – чути: янгол проліта.
 

LI

 
Бісище, наче фараон – по Нілу,
А я – між дюн – в піску – сумний рибалка.
Крізь світла шийку – небо в цей світ булька,
Де двоє бісів, – розсувні пенали, —
 
 
З печінки пітьми – лагодять панелі.
Червона – дюнами – бреде кобилка.
На всю пустелю біс-койот щось белькнув,
І в грудях, як півсвіту потонуло.
 
 
Переді мною розкрутився хобот
Й – на довгій рахівниці – мої хиби,
Й нічого, окрім клацання, – не чути. —
 
 
О Боже, Ти, який стоїш на чатах
Всього буття й не скривдиш і амеби,
Дай мені сили, бо я в пеклі, мабуть.
 

LII

 
Все відійшло: велике і мале.
Я – вже не я, а вижовкла тинктура.
Крізь мене небуття з буттям гуторить.
Та стежка, що до Тебе так вела, —
 
 
Замулилася, й світ – на помело.
На роздоріжжі я – глуха тетеря,
Яку долають біси, пітьма, старість,
Де – ні струмка, – усі перевелись.
 
 
Напевно я ступив у такий вигин
Буття, де й світло губить рівновагу,
І тільки біс, зеленошерстий фертик,
 
 
Послужливо – у пітьму – пекла фіртку.
О Боже, Ти, що – й там, де пустку – поступ, —
Не дай мені на півдорозі впасти.
 

LIII

 
Бісище, – спереду – вобло-коняка,
А ззаду – спина із ножів – писань, —
На мурах із кривавих голосінь
Здіймає накип з краєвиду й ника,
 
 
Щоб я – бісівський кодекс – за спонуку.
Ще інший біс, що видноколо ссе, —
Він – порожнин і небуття ласун, —
Крізь мене – пазурі, – ногате око, —
 
 
В моє він серце моститься, як в постіль,
Аби я – з однієї – в іншу – пустку.
О Боже, Ти, що й черв'якові – няня
 
 
Й усі галактики, як латки на штанині,
Уговтай бісів, аби я… або
Дай сили, щоб – нарешті – я – в Тобі.
 

LIV

 
Мій зір, мов в’язень в вогкім казематі,
Який – крізь ґрати – неба візерунок, —
Там ще – від світу – згаслий окоренок.
Крізь себе я бреду, як крізь замети, —
 
 
За кожен крок – дедалі тяжче мито.
Як простирало – на всі щоки – ранок,
Поодаль – носить дзеркало – ворона,
Й тополі – уздовж шляху – садить смуток,
 
 
Де я, мов палець, – в осяйне – прочанин,
Хоча мене, Ти, Боже, – на товченю —
І від душі – на дні – лункий ошимок,
 
 
Що – ледь помітно, – цівочка, – крізь шуми,
Крізь оболонки і крізь бісів гурт,
Де Ти в мені – останній знак і гарт.
 

LV

 
Бісище-щур, який – зубами – мені бік,
Щоб я – на вітер клоччям, як стара депеша,
Й бісища-ящури – вогнем – з очей і пащек, —
Між цих гієн, я – як слабака зі слабак.
 
 
Біс із гантелями – цей світ, як колобок,
Мені – в борлак, щоб суєта, – як пошесть,
І від душі – лиш болота і пущі. —
Невже ці біси, Боже, Твій – на мене бук,
 
 
Щоб я – до Тебе – і крізь мертві петлі?
І ці бісища лиш тому мене – за патли,
Що я – за тліном все ще – потай – тугу,
 
 
Й вони мене за вуха й кишки тягнуть
Назад, де катеринка й карусель,
Хоч Ти мене – в руці, як карася?
 

LVI

 
Біс – серце світу – на автодафе,
Де тільки з’яв – покорчені футляри.
Ліворуч – між дахами – біс-телурій
В повітрі бігає. Бісище-саркофаг
 
 
Мене – сиропом із сірчаних фіг, —
І мухи пітьми – в ролі ювеліра.
Мені у шлунку чортеня-селера —
Товчене скло – з бісівських центрифуг.
 
 
Для бісів – я, немов конячий окіст, —
Все випробовують – на колір, вміст і якість
Ще й лапу – в душу, щоб – каньйоном – бруд, —
 
 
І день-у-день я мушу цей обряд. —
О Боже, засвіти в мене опал,
Який це пекло з бісами – на пил!
 

LVII

 
До Тебе – шлях – бісище-потороча,
Що кожний вчинок, кожну думку – нюшить.
На моїх плечах – все ще світу ноша, —
Де проминальність, як єдиний речник.
 
 
Гібрид-гусак, – він – біс і – дівка руча,
Що з-попід з’яв, засалених манишок,
Мене – бичем, – я з левами в манежі,
Де видовжена кожна мить – в століття.
 
 
Ще інший біс, – у заїдах – новатор,
Який мені – всі косточки – на вітер,
І – щелепами – душу, як павук,
 
 
Щоб я – ні вдень, ані вночі – повік,
Хоч – Ти мені і в пеклі – обертон,
Який мене – на промінь оберта.
 

LVIII

 
Якби я міг бодай на мить забути,
Що тільки Ти – ще палуба і стеля…
Заради Тебе я – в таку відсталість!
Заради Тебе – я – в такі лабета!
 
 
Щомиті в колодки мене забити
Силкується біс-хвостокіл й зі стулок —
Мене пекельним, із ропи, мастилом —
Ще й спину шкірить на весь рот зубатий.
 
 
Я сам собі чужий, у струп’ї весь, заброда,
Якого й не розгледіти за брудом,
А Ти в мені, як із води – тюлень. —
 
 
Навколо – ні душі – самі тіла.
Що біси, коли Ти – єдиний заводій —
Мене – безоднями – від мене геть ведеш!
 

LIX

 
Окраєць хліба – сатани п'ястук
Простягує, та замість хліба – бляшка.
Біс-парасоля й інший – біс-калюжка
(Від лещат ниці – кожен з них – мастак)
 
 
Мене шаткують, щоб душа – місток, —
Хай у Прокрустовім літає ліжку! —
Й на ніжках із лайна – бісище-ложка,
Що – димову завісу, – з мене – стейк.
 
 
Чортиська трудяться з усіх боків, щоб конче
Від мене – пеклові – бодай мізерний кінчик,
І я – нехай на мить – бісівський рівень,
 
 
Не знаючи, що Ти в мені, – як ревінь,
Бож я до Тебе, Боже, ніч і день
Крізь скелі, як крізь стелі пітьми, йду.
 

LX

 
Бісище, він – і рясу, і тонзуру
(В добра личині – залюбки нечистий), —
Поволі – зашморг, аби я не зчувся
І в пащу зла – на людському базарі.
 
 
Біс, що качалкою клепає зорі
І очі вирива з нутра в липкі пачоси,
Мені у руки – ремесло нечесне,
Хоч Ти в мені – і ребра – на озера.
 
 
Куди до водопою – пам’ять-мамут,
Щоб я – повз каліч – щораз глибше – й мимо.
Моє життя в дороговказах з мумій,
 
 
Як шкіра зірвана, – не біс, а Ти – обценьки.
Скрізь купки «я», – поламані цяцянки,
Щоб я – в Тобі, як ледве чутний дзенькіт.
 

LXI

 
Стрибок – і ані сплеску, ні відлунь,
Де біси кришками – по черзі – всі пороки,
І я пливу по глибочезних ріках Глухої пам’яті.
Стовпи серед полян
 
 
Залитих повінню й за ними оболонь —
Все далі й далі в водоспад – крізь речі,
Де світ – на вітрі – навздогін – порічки, —
По той бік від благань і від молінь.
 
 
З води – подекуди – із виру – козеня
І краля, що колись – на ковзанах,
І те хлоп’я, що пальцем в небо тиця, —
 
 
І небо, як настоянка з настурцій.
Все далі й далі, де вже ані звуку,
Сама ріка – одне суцільне око.
 

LXII

 
О Боже, хоч би де я став чи сів, —
Не затихає пекла балаболка.
Мені бісище півдуші забейкав
Ще й половину мозку надіссав.
 
 
О Боже милий, Ти, – що – над усе,
Й мене – за карк – крізь зла яруги й балки,
Де біси виїли цей світ, як миші – булку,
Аби в мені самому – в світло зсув,
 
 
Розправ в мені заліплені надкрила,
Бож біси навіть тінь мою надкрали
І підступом – то з бубнами, то – нишком,
 
 
Аби моє нутро – на тухлу юшку.
Та я добіг Тебе, – без тями і – без задніх, —
Це, Боже, – Ти – чи осяйна безодня?
 

LXIII

 
Я – перехрестя, де ще світу дзбан
З живицею, що в синь перегоріла.
Мені у грудях ляска простирало
Замість вітрила; день і ніч гребу
 
 
До Тебе, та все глибшає глибінь,
І біс, який увесь світ – на тарелі,
Мене, як локшину, – виделкою – з каструлі.
Між скелями вишу. Цей біс, либонь,
 
 
Затявся з мене – пеклові – всі хляки.
Скрізь дудки зла, – зло – за розраду й ліки.
Світ – на мені, як ногавиці з хакі.
 
 
Ти ж так собою все в мені – захукав,
Хоч біс шибки й шатирить всю добу,
Аби, й здихаючи, мене – мішком – добить…
 
 
Що мені смерть, як я пізнав Тебе.
 

LXIV

 
Сіамські близнюки, – чорти-моноклі, —
Й на лапах гужавих – бісище-келих —
Мене – в рожеву запихають кулю,
Де щойно – річка і долина зникли.
 
 
Липкий туман. Він – на мені, як накип —
Не пізнаю й знайомих вже околиць.
Бісища – ґудзики в повітрі повмикали, —
Зла вентилятори, щоб морок – за спонуку,
 
 
Й то – бісером, аби я з пеклом панькавсь,
То – всі кишки, – з зупинки – на зупинку,
Мовляв, ще мить – і – за гузир – сердегу!
 
 
Та з-під лахміття мозку – блима здогад:
Що з того, що вони – мене – на нуль,
Як Ти в мені – і крізь зопу – канап.
 

LXV

 
Біс-черево, – води пакунок
В шухлядах полум’я і спеки
(Я – пеклові – ще під опіку), —
Очолив коропів по конях.
 
 
Ти лиш на мить мене покинув,
І вже бісища – в мене – пакіл.
Та я, – хай зернятко розпуки, —
З усіх бісівських запіканок,
 
 
Дарма, що поруч – біс-сазан
Відкрив мисливцям тьми – сезон,
Де з'яви, пекла параноя,
 
 
Вже по горлянку пориняють, —
Самі обвали і сніги,
Де не ступала ще нога…
 
 
О світку мій, що – від негод!
 

LXVI

 
Мені у серце зазира бісище-сич,
Щоб я його – за зірку і – за музу.
Нутро, як біб, від їхнього комизу, —
Для них мій дух – із тельбухів і сеч.
 
 
Мені в клітинах – помпу – біс-вусач
Й бісище-праска, що кути розмазав, —
Гордині й хіті пробують – мімозу,
Аж піт з чола – так, – на потужність всю.
 
 
Весь світ мені – один безлюдний острів,
Й бісища, – як в труну, жбурляють в мене айстри,
Щоб на мені – Ти – раз й назавжди – крапку. —
 
 
Моя ж єдина – між світами скріпка,
Твій перст, що плин буття випереджа,
Вже розламав мене, як пиріжок,
 
 
І я в Тобі краплиною дрижу.
 

LXVII

 
Бісище – лапу, – із суглобів – дим,
Що вже валує – і з мого зап’ястка.
Без Тебе, Боже, і у бруньці – пустка, —
Млинок оман, де небуття гуде.
 
 
Півколом сів диявольський содом
В мені навпочіпки й на дух мій – пастку.
В мішечках мозку – тільки плаха й підступ.
Бісища-викрутки, як бадилини з дамб, —
 
 
В мені – то хмари мавп, то – сарану,
Щоб морок – зерна тліну заронив,
І – замість світла – сіркою – й сичало, —
 
 
Вже біси й – небо, – й верхи – біс-мачула,
Та човен чавить їхні піднебіння, —
Ти так – веслом всю серця калабаню, —
 
 
Сама луска і плівки – від примар, —
Бож Ти мене – живцем – на світла мур.
 

LXVIII

 
Цей біс, що мені – поперек – ластом,
Крізь димову завісу – сонце й ниви:
«Ти з нами – ні, а ми – усе!
Ба навіть Ми – світ тобі, – як з палітурок – стенд!» —
 
 
Бісище-вермішель – зі стелі й стін
Мені – мене на таці, – як обнову.
Щомиті пекло – свій на мене – невід,
Щомиті біс – мій живчик, – як мій стан.
 
 
І кожне роззявля на мене пельку.
І кожне, – як не ніж, то бодай – пилку.
Я – з лапи – в лапу, як з нитками шпулька,
 
 
І кожен мене крає, як кравець,
Щоб я – на ним лиш – вказану криву. —
Аж шкода їх, бож Ти – мені – в крові.
 

LХІХ

 
Скрізь з’яв шматки. Бісище-кулінар
З ріки, дерев – обвуглені паштети.
Мене він – марно – під свою батуту.
Де біси-тюті – швидкостей турнір, —
 
 
По двоє, троє – штопором – у нурт. —
Світ – ще в печері, зорі – з хліба титли,
Що їх бісища – щіткою – змітати
У кошики, і кожен кошик – нерв.
 
 
Та я Тебе – в собі, – крізь бурю – танкер, —
Крізь голоси, що – жалібно і тонко,
Пливу в камінні, сам – камінний нарис,
 
 
Де в бганках пам’яті іще лососів нерест,
Хоч Ти із мене – цей світ, як тампон,
Щоб згарище – на світловий тимпан.
 

LXX

 
Ти у душі – єдиний замітальник,
Що – віником (з риб молочка) – всі хляки
З орбіт нутра, де все ще бісів – клекіт,
Що тільки но – мій мозок – на пательні —
 
 
Й обвали в почуттях, підводних штольнях.
Ти, Господи, на все – єдині ліки,
Мене ущент – на світлові сполуки, —
В них розчинилося сліпе і неутульне,
 
 
І замість бісів, що мене – на облік,
В повітрі – кілька продовгастих яблук,
Що світяться і що – колись – принаду, —
 
 
Як я – без Тебе – білим світом нудив, —
Та вже мене – ніщо не досяга,
Бо я – все глибше в Тебе, як в сугу.
 

LXXI

 
Мені у серце – всесвіту патик, —
Ним біс випробує сумління чулість.
Чорти мені весь мозок підточили,
Де я – під катафальками питань.
 
 
У тилягах із хрону – біс – потовк
Всі нутрощі, щоб – в пітьму я відчалив.
Навколо сатанинська виє челядь, —
Мене ж бо кожне – під свою п’яту, —
 
 
І кожне, щоб, – як змагунові, – першість,
Дарма що я – самі кістки і парші,
Та мою душу – скорпіон-салата,
 
 
Бісище, – пробує, як огірки солити,
Щоб нею – на сніданок – сатана,
Не знаючи, що я – з усіх тенет,
 
 
Бож я в Тобі – навіки затонув.
 

LХХІІ

 
Це сонце чи бісівський пекла герб, —
Яйце – на лапах жаби – з каламуті?
Повз мене чорт, що осідлав комету, —
Повій, як хробаків, – мені на горб.
 
 
Аби мене – дощенту цей тягар,
І пекло, тішачись – подвійне мито.
Бісища у подобі свиноматок,
Мені – на шию й ноги – замість гир.
 
 
Повітря – сечі міхурі. Мурашник
Гавкущих пащ, яких з мішка – мірошник
(В чоботях, – з свіжого, ще з кров'ю – м'яса), —
 
 
В’язких потворок і черви намісник.
Та марно – служки пекла запальні,
Бо Ти в мені, о Боже, за – пальне.
 

LХХIII

 
Мене укрила вщент бісівська нужа,
Ти ж, Господи, – моя домівка й неня.
Я довго брів пустелями пізнання,
Де в дюнах розуму – бісище-ножик,
 
 
Який ще й зараз у мені, як нежить,
Й нашіптує, що Ти – слабака й нюня,
Який не те, що – гори і рівнини,
А й рівчака, – й горлянку шилом ниже.
 
 
Біс присмерку – острогами з-за пругу
Мені – борлак, де Ти – струмок на спрагу,
Хоч біс вола, що я останній йолоп
 
 
(Із лап – світила, як стручки зів’ялі),
Ще й трубить в кишку, як в мисливський ріг,
І на – золу, бо Ти – мені – зоря.
 

LXXIV

 
Біс пада з ніг, щоб я – його – за соду
В своє нутро, що не вгаває нити.
Безносий біс, – на мотузку – монета
(Він – пекла конопляного завсідник), —
 
 
Мене підкурює, аби я – всі засади,
Мовляв, як дурень торбу писану, – я – цноту
Душі, якій однак не оминути
(Бо дух – це – хльондра), що її засудять, —
 
 
Й біс-содоміт, у нього ніжна цера, —
До мене, аби я – його пацьори.
За ним – на довгих лапах – біс-цідилка, —
 
 
Мені – освідчується пекло, й він – цидулку. —
Та я в Твоїй руці вже виноград.
Ти – хліб мені і під ногами ґрунт.
 

LXXV

 
Біс видува міхур свинячий із-за хат, —
Мене там ратицями хвиця біс-барило.
Чорти дрібніші, ноги – із бурульок,
Мене – печінкою, – по черзі – на штахет.
 
 
Біс – морквоустриця, що – марно – хіть
(Ти і на манівцях – єдине забороло),
Заслинив світ. Чорти позабирали
Й світанки в пельки, щоб я – від сухот.
 
 
Мене диявол гузном – на всі боки нюха,
Ануж в мені до пекла – нагло – нахил,
Й до Тебе стежку біси, як патиччя,
 
 
Щоб – в небуття – мою до Тебе втечу,
Хоч Ти в мені – яйце, з якого вже пискля,
І біси – тільки пазурі – по склу.
 

LXXVI

 
Мені бісища – вуха, очі, рот,
До трупів тягнуть і – на ногу бирку.
Та Ти в мені, де я – повільна барка, —
Крізь блискавку – в себе самого – рейд.
 
 
Ти – вікна всі нутра. Душа – метеорит
У пазурах осяяння, що – беркут, —
Він – по клітині – сумніви приборкав,
Де біси гидили вже стільки зим підряд
 
 
Й де – з баняка – ще око – біс-джиґун,
Чи я, бува, не гину від жаги
До сідниць тліну, щоб – як стій – заміну,
 
 
До люпанара чи в петлю заманить,
Хоч Ти мене – з корости і заглад —
Собі на груди, як шпака – на глід.
 

LXXVII

 
Сліди в провалля, де бісище втік.
Ти ж, Господи, моя єдина дума,
Хоча новий – пила на лапах – демон
Вже знову із ущелини росте, —
 
 
Їм – аби з мене – пекла водосток —
Ще й – ратицями, – як у себе дома.
Ти ж і крізь бісів – двері в невидиме,
Хоча обабіч мороку глевтяк
 
 
Й бісище-кнур, який ногою дриґа,
Під регіт пробує – гаком – удруге, —
Ануж, бува, ще пекло – з мене – грінку…
 
 
Міхур із кров’ю – вечори і ранки,
Де з заступом, в калошах, – біс-грабар, —
Я ж – Твій боржник, і тільки Ти – мій борг.
 

LXXVIII

 
Ця мить, що винесла мене за борт,
За межі дійсности й опуки сили,
Бож Ти в мені, о Боже, наче солод,
Хоч біс – від мене – пеклові хабар —
 
 
Й ряд рундуків, де – небуття набір.
Щоночі біси зводять тин з русалок,
Де я – на камені, який мені – оселя,
Щоб – і чуття, і мозок – шкереберть.
 
 
Крізь небуття – гуртом – бісища-теслі, —
Вони мене з усіх боків так стисли, —
Вгорі, внизу – саме бісівське тирло.
 
 
Мачулами – півнеба й зорі стерли,
Аби мене – з Твоєї – геть – тропи, —
Й з планктону пітьми – писок – біс-трепанг. —
 
 
Та я – до Тебе – і крізь шантрапу.
 

LXXIX

 
Ти – ані слова, і – весь світ – на злам,
Де біси – на руїнах – свій гармидер.
Жучище-чорт, окаті роги (моді
Підвладне й пекло), – він – мене – на глум, —
 
 
То – в упряж, то – кар’єром, як тягло, —
Аби й тут – передати куті меду.
От-от, здавалось – Ти, – й навіки – мудрість,
Де глупоти гуде порожній глек.
 
 
Води – у рот, – й на мене – біс-гергепа, —
Чавунна шафа, що – ластами – гула, —
Лежу – з торбами в рівчаку – тімаха,
 
 
Якому в серце залетіла муха —
Крізь белькоти, де й біси – ні бельмеса,… —
Ще тільки крок, – і глей – співуча маса.
 

LХХХ

 
Невже я мушу крізь цей біль, що зараз —
І світло – на п’явки і закарлюки?
Мою свідомість поїда шуліка, —
На обрій – обрії громадить, – скільки зору
 
 
Прозорі куби – й біси в амбразурах, —
Без Тебе – все таке чуже й далеке, —
Від зримого – одна суцільна млака —
Лиш – де-не-де – з купин – неону зерна.
 
 
Уся земля, все небо – тільки заводь,
Де я Твого дослухуюся зову
Крізь бісів зубокрилу зграю.
 
 
Єдиний Ти – відживлюєш і грієш,
Й хоч біс мене за петельки трима,
Я весь до Тебе – вже – гірський струмок.