Текст книги "Провалля і маятник (Збірник)"
Автор книги: Эдгар Аллан По
Жанры:
Классические детективы
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]
Береніка
Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum forelevatas.
Стражданням нема ліку. Багатолика печаль цього світу. Веселкою оперізує вона широкий небокрай, відтінки її не поступаються кольорам веселки – такі ж далекі вони й так само непомітно переходять один в одного. Веселкою оперізує вона широкий небокрай! Як вийшло, що я вивів потворне із прекрасного? Із символу миру витворив образ печалі? Але як у моралі зло є наслідком добра, так і печаль народжується з радості. Або спогади про колишнє блаженство стають стражданням дня сьогоднішнього, або причини мук теперішніх криються у нестримних радощах, що могли мати місце в минулому.
Під час хрещення названо мене Егеєм, родину свою називати я не стану. Але немає на наших землях таких віковічних веж, як похмурі шпилі мого родинного маєтку. Рід наш називали родиною містиків, візіонерів; [10]10
Людина, що страждає на галюцинації, видіння; провидець.
[Закрыть]чимало разючих деталей у характері родинного маєтку, у фресках головної вітальні, у гобеленах, що прикрашали спальні, у різьблених колонах, а особливо в галереї античних картин, в оформленні бібліотеки і в специфічному доборі книг – усе воно підтверджувало ту думку.
Спогади мої з раннього дитинства пов’язані з бібліотекою та томами, що її наповнювали, – це, втім, перша й остання про них згадка. Там померла моя мати. Там я народився. Нерозумним було б стверджувати, що я не жив до того, що душа моя не існувала раніше. Ви не погоджуєтеся зі мною, та дарма: я певен цього й не бажаю нікого переконувати. Маю, одначе, спогади про ефірні субстанції, про піднесені й виразні очі, про мелодійні й водночас печальні звуки, спогади, яким повік не стертися з пам’яті, а пам’ять мов тінь – нечітка, зрадлива, неясна, непостійна, і неможливо її позбутися, поки світить сонце мого розуму.
В тому покої я народився. Народився, прокинувшись після темної ночі, що лише здавалася небуттям, і опинився відразу в раю чудес, у палаці уяви, у володіннях чернечої думки та вченості. Нема нічого дивного в тому, що я спостерігав світ довкола себе поглядом здивованим і пристрасним, що марнував дитячі роки на книги, а юний вік віддавав на поталу мріям; але дивно те, що коли роки розтанули вдалині, а полудень зрілості застав мене у батьківському маєтку, неймовірна байдужість заволоділа всіма пориваннями моєї душі; дивно, що така разюча зміна сталася у моїх повсякденних думках. Реальність видавалася мені майже видінням, а примарні ідеї ілюзорного світу не лише стали фактами щоденного існування, а самі й зробилися моїм існуванням.
Береніка була моєю двоюрідною сестрою, ми виросли разом у нашому родинному маєтку. Та росли ми по-різному – я був кволий і похмурий, а вона – жвава й наповнена енергією; вона гуляла надворі, а я гриз науку в чотирьох стінах. Я жив у внутрішньому світі, душею і тілом прив’язаний до найболючіших роздумів, а вона безтурботно йшла життєвим шляхом, не замислюючись про тіні, що очікували її на тім шляху, про мовчазний політ годин із крилами чорних воронів. «Береніко!» – кличу я її на ім’я, і тисячі неспокійних спогадів підіймаються з сірих руїн пам’яті на звук її імені. Образ її як живий постає переді мною, наче й досі тривають далекі дні її безтурботного дитинства. О краса, пречудова, хоча й не реальна! О німфа в чагарях Арнема! [11]11
Місто в Нідерландах на ріці Рейн.
[Закрыть]О наяда біля джерел! А потім лише таємниця і жах, а потім те, що неможливо розповісти словами. Фатальне нездужання охопило її тіло як самум, [12]12
Шквалистий гарячий вітер з піщаною чи пиловою бурею в пустелях Аравії та Північної Африки.
[Закрыть]змінилися її розум, звички, характер, непомітно і страшно змінилася навіть її особистість. Руйнівник прийшов і зник, а жертва – де вона? Я не знав її, не знав цю нову Береніку.
Серед низки хвороб, що прийшли за першим нездужанням, котре спричинило страхітливі зміни у фізичному і духовному стані кузини, найважчою була особлива форма епілепсії, бо напади її нерідко закінчувалися трансом, який дуже важко відрізнити від справжнього переходу у потойбіччя. Потім Береніка поверталася до тями, причому раптово. В той час моя власна хвороба швидко прогресувала, аж набула маніакального характеру незвичної, незрозумілої мономанії, ставала дедалі дужчою і врешті цілком заволоділа мною. Мономанія ця полягала в патологічній збудливості тих частин мозку, що відповідають за властивість, котру в науці метафізичній називають «увагою». Либонь, мене не зрозуміють, та, боюся, немає інших слів, аби адекватно донести до звичайного пересічного читача поняття про інтенсивність нервового зацікавлення, що буквально охопило всі мої розумові сили, не даючи їм звернути увагу на щось інше, навіть коли йшлося про роздуми над звичайними речами.
Я надовго поринав у невтомні роздуми, коли увагу мою привертала якась помітка або деталь в оформленні книги; більшу половину літнього дня не відривав я очей від неповторної у своїй незвичності тіні, що падала на гобелен чи підлогу; забував про плин часу на цілу ніч, спостерігаючи за рівномірним світлом від ліхтаря чи за приском у каміні; на цілісіньку днину поринав у мрії, відчувши пахощі якоїсь квітки; монотонно повторював звичайне слово, аж його звучання від того повторення втрачало осмислене значення; відмовлявся од відчуття руху чи фізичного буття, довго і вперто зберігаючи нерухомість, – ось вам приклади найдрібніших і найневинніших дивацтв, які були викликані розумовим станом, що не підлягав аналізу й поясненню.
Втім, не зрозумійте мене неправильно. Надмірну і хворобливу увагу до незначущих предметів не слід вважати спільною для всього людства схильністю до роздумів, особливо характерною для людей з багатою уявою. Був це навіть не крайній ступінь чи перебільшення такої схильності, а цілком особливий стан. Так, наприклад, мрійник чи людина екзальтована, зацікавившись пересічним об’єктом, поступово віддаляється від нього, поринаючи у море висновків і припущень, аж по закінченні польотів фантазії – часто розкішних – виявляється, що сам стимул або першопричина роздумів геть забулися. В моєму разі об’єкт-першопричина був незмінно неважливим, хоча й отримував у моєму хворобливому баченні перекручену й уявну важливість. Дуже мало висновків було зроблено, та й ті вперто крутилися навколо самого предмету. Ніколи не були ці роздуми приємними; і по закінченні мрійливої задуми перша і доти непомітна причина виявлялася неприродною, перебільшеною цікавістю, панівною рисою моєї хвороби. Одне слово, вся сила розуму йшла на те, щоб зосередитися на певному предметі, а не на роздуми над ним, як це буває із мрійниками.
Книги, котрі я тоді читав, якщо й не посилювали душевного розладу, то принаймні відігравали помітну роль у розвитку образності й нелогічності, що були характерними ознаками того розладу. Серед інших я добре пам’ятаю трактат благородного італійця Целія Секунда Куріона «Про велич блаженного царства Божого», велику роботу Блаженного Августина «Про місто Боже» та «Про плоть Христову» Тертуліана, парадоксальне речення з якого «І помер син Божий – це достеменно, бо безглуздо. Похований, він воскрес – це вірно, бо неможливо» забрало у мене чимало тижнів важкого і марного вивчення.
Отож виходить, що душа моя, котру виводили з рівноваги речі неважливі й пересічні, подібна була до морської скелі, про яку повідав нам Птолемей Гефестіон, [13]13
Грецький письменник першої половини II ст. до н. е.
[Закрыть]скелі, що не боялася людського натиску, могутнього шаленства вод і вітрів і тремтіла лише від доторку квітки на ймення асфодель. [14]14
Рослина, що згідно з грецькими повір’ями про Асфоделеві луки в царстві померлих, вважалася символом забуття.
[Закрыть]Неуважному спостерігачеві може видатися безсумнівним, що зміни, спричинені фатальною хворобою в духовному світі Береніки, відкрили для мене багато можливостей поринути в напружені й ненормальні роздуми, чию природу, як бачите, важко описати. Але справа була не в цьому. Коли хвороба трохи відступала, нещастя Береніки завдавало мені болю, і, беручи близько до серця невідворотний крах її прекрасного і ніжного життя, я, звісно, часто і гірко міркував про ті сили, що так раптово її полишили. Але ці думки за таких обставин були б у кожного. Мій розлад виявився у зацікавленні менш важливими та більш приголомшливими змінами у зовнішності Береніки, у неймовірній і моторошній утраті її фізичної ідентичності.
Коли її незрівнянна краса сяяла найяскравіше, я, мабуть, не кохав її. У дивній незвичності мого існування почуття ніколи не народжувалися у серці, а пристрасті завжди гніздилися у розумі. У сірості раннього ранку, в тінистому гаю, в нічній тиші бібліотеки стояла вона перед моїми очима, і я бачив її – не живу, реальну Береніку, а героїню сновидіння, неземне створіння із плоті та крові, бачив далеке від дійсності уявлення про неї – не об’єкт захвату, а об’єкт аналізу; не предмет любові, а тему для глибоких і водночас безладних роздумів. Тепер я тремтів у її присутності, бліднув, коли наближалася вона до мене. Невтішно сумуючи через її нещасний і спустошений стан, я пригадав, що вона давно закохана в мене, і запропонував їй руку і серце.
Наближався день нашого весілля; якось по обіді, теплої й тихої осінньої днини, коли Алкіона [15]15
У давньогрецькій міфології дружина царя Кеїка; після його смерті кинулася в море, боги перетворили її на рибалочку; за легендами під час зимового сонцестояння є сім спокійних днів, щоб Алкіона могла висидіти пташенят у гнізді, що плаває хвилями.
[Закрыть]висиджує своїх пташенят, я сидів (як мені здавалося, самотою) у внутрішній кімнаті бібліотеки. Аж звів очі й побачив, що Береніка стоїть поруч.
Моя розбурхана уява, просякнуте туманом повітря навколо, нечіткі сутінки в кімнаті чи сіра тканина, що зграбно охоплювала постать Береніки, – що надало їй таких мінливих і нечітких обрисів? Не знаю. З її вуст не злетіло жодного слова, а я не міг вимовити й звуку. Мене вкрив холодний піт, нестерпна тривога заволоділа мною, безмежна цікавість охопила душу. Відкинувшись у кріслі, я нерухомо завмер на хвилю, навіть подих затамував, лиш очі мої не відривалися від її постаті. Що ж, годі було відшукати бодай слабкого натяку на колишню Береніку, так змарніла вона від хвороби. Аж ось мій гарячковий погляд упав на її лице.
Високе, дуже бліде і неймовірно спокійне чоло, колись затулене косами, що спадали на скроні безліччю яскраво-жовтих кучерів. В очах не було навіть проблиску життя, тож я перевів погляд на її тонкі вуста. Вони розтулилися, на них забриніла особлива посмішка – і зуби нової, іншої Береніки повільно постали перед моїми очима. Боже милостивий, краще б я ніколи не бачив їх або вмер, побачивши!
* * *
Потривожений звуком, з яким зачинилися двері, я звів очі й побачив, що кузина вийшла з кімнати. Але, на превеликий жаль, не полишив мій хворий стурбований мозок білий і жахливий привид її зубів. Жодної цяточки на їхній поверхні – жодної тьмяної цятки на емалі, жодної нерівності на краях. Часу її усмішки вистачило, щоб навіки закарбувати їх у моїй пам’яті. Я бачив їх зараз навіть краще, ніж тоді, коли дивився на них. Зуби – зуби! – вони були тут, і там, і скрізь; я бачив їх, відчував їх – довгі, рівні, білі, як тої першої миті, коли вони оголилися переді мною. Моя мономанія охопила мене, і марно я намагався боротися з її дивним і нездоланним впливом. Серед безлічі речей світу цього я не здатен був думати ні про що, крім її зубів. Я бажав їх зі страшною силою. Єдина думка поглинула всі інші питання, всі інші інтереси. Вони, лише вони стояли перед очима моїми і в їхній неповторній особливості стали квінтесенцією мого духовного буття. Я споглядав їх при різному освітленні. Обертав їх під різними ракурсами. Вивчав їхні характеристики. Не міг відірватися від їхніх особливостей. Без кінця думав над їхньою будовою. Міркував над змінами у їхній сутності. Я здригався, наділяючи їх в уяві чутливою владою і здатністю відчувати, вмінням без допомоги губ виражати потаємні емоції. Про мадемуазель Саллє [16]16
Французька балерина і балетмейстер XVIII ст.
[Закрыть]говорили: «Que tous ses pas etaient des sentiments [17]17
Кожен її крок сповнений почуття ( фр.).
[Закрыть]», а щодо Береніки я щиро вірив, що «que toutes ses dents etaient des idees [18]18
Кожен її зуб сповнений змісту ( фр.).
[Закрыть]». «Змісту!» О божевільна ідея, що знищила мене! «Змісту!» О, тому я так пристрасно бажав заволодіти ними! Я відчував, що лише так зможу повернути собі душевний спокій і здатність тверезо мислити.
Скінчився вечір – і прийшла темрява, і лишилася, і пішла – і засірів новий день – і збиралися довкола тумани ночі наступної – а я непорушно сидів у порожній кімнаті, а примара зубів стояла переді мною, зі страхітливою виразністю пливла серед світла і тіней покою. Нарешті почув я крізь сон зойк зляканий і печальний; потім, за якусь мить, схвильовані голоси у супроводі болісних ридань. Я підвівся з крісла і, відчинивши двері бібліотеки, побачив у передпокої заплакану служницю, котра сказала мені, що Береніка нас покинула! Удосвіта померла вона від нападу епілепсії, і зараз, коли наближається ніч, могила готова зустріти свою господиню; завершилися всі приготування до похорону.
* * *
Я знову самотньо сидів у бібліотеці. Здавалося, я щойно прокинувся після заплутаного і тривожного сну. Я знав, що була полуніч, і добре усвідомлював, що відразу після заходу сонця Береніка спочила в землі. Але й гадки не мав я про страшний відрізок часу, що розділяв ці події. Та невиразні спогади були наповнені жахом. Це була страхітлива сторінка у книзі мого буття, написана тьмяними, огидними і нечіткими споминами. Я палко бажав їх розшифрувати, та марно, а тим часом у вухах подеколи лунав пронизливий жіночий зойк, наче дух неспокійного мерця. Я щось учинив – але що? Я запитав себе вголос – і відлуння пошепки відповіло мені: «Що я зробив?»
На столі коло мене горів ліхтар, біля нього лежала маленька скринька. Нічого особливого не було в ній, я багато разів бачив її раніше – то була скринька сімейного лікаря, – але як вона опинилася тут, на столі, і чому її вигляд змушує мене тремтіти? Не було відповідей на запитання, і зрештою погляд мій упав на розгорнуту сторінку книги, на одне виділене речення. Слова були водночас прості й незвичні, слова поета Ібн Заята: «Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum forelevatas». Чому ж коли я уважно прочитав їх, волосся на голові стало дибки, а кров захолола у жилах?
У двері бібліотеки легенько постукали; навшпиньках зайшов слуга, він був блідий, наче щойно встав із могили. Вигляд він мав страшенно зляканий, заговорив дуже тихо, тремтячим хрипким голосом. Що сказав він? – я чув обірвані на середині речення. Він говорив про дикий лемент, що потурбував нічну тишу, про пошуки в напрямку, звідки він почувся, – голос слуги набув збудженої чіткості, коли він розповів про сплюндровану могилу, про замотане спотворене тіло, яке ще дихало, тремтіло, яке було живе!
Він показав на мій одяг, брудний, зі слідами засохлої крові. Я нічого не сказав, і він обережно взяв мене за руку – на ній залишилися відбитки нігтів. Він звернув мою увагу на річ, що стояла біля стіни. Якусь мить я дивився на неї – то був заступ. З диким криком кинувся я до столу і схопив скриньку, що лежала на ньому. Я не міг її відчинити, і тоді вона вислизнула з рук, упала додолу і розбилася. З неї випали стоматологічні інструменти, а з ними – тридцять два маленькі білі предмети, що здавалися виточеними зі слонової кістки. Вони розкотилися по всій підлозі.
Золотий жук
Чимало років тому я мав доволі близьке знайомство з таким собі містером Вільямом Леграндом. Походив він зі старовинного роду гугенотів і колись мав чималі статки, проте через цілий ланцюжок прикростей опинився в злиднях. Щоб уникнути приниження, до якого привели його лихоліття, він поїхав із Нового Орлеана – батьківщини своїх пращурів, й оселився поблизу Чарльстона – на острові Саллівана в Південній Кароліні.
Острів цей особливий. Три милі завдовжки, і майже всуціль піщаний. Завширшки острів не перевищує чверть милі. Від материка його відділяє крихітна протока – мулка, поросла густим очеретом, у якому гніздяться водоплавні птахи. Цілком зрозуміло, що рослинності тут небагато, і та низькоросла. Високих дерев тут не побачиш. І тільки на заході острова, де стоїть Форт Молтрі, а навколо – кілька жалюгідних дощаних будиночків, де влітку замешкують біженці від чарльстонської пилюки та спеки, можна побачити колючу карликову пальму; решта острова, крім західних його околиць і смужки піщаного узбережжя, вкрита густими заростями лепехи, що її так вихвалюють англійські садівники. Кущі тут виростають заввишки п’ятнадцять футів й утворюють непрохідні хащі, сповнюючи повітря чудових пахощів.
Ось у таких хащах, у віддаленій східній частині острова, Легранд і збудував собі хижу, в якій і мешкав, коли я цілком випадково з ним зазнайомився. Незабаром наше знайомство переросло у дружбу, адже в цьому відлюднику було чимало такого, що викликало цікавість і повагу. Мені він здався людиною напрочуд освіченою, кмітливою, хай і не позбавленою мізантропії та схильною до різких перепадів настрою – від піднесення до меланхолії. Мав він чимало книжок, проте нечасто до них звертався. Найбільше його розважали полювання й риболовля, а ще він полюбляв прогулюватися берегом або заростями лепехи, вишукуючи черепашок і рідкісних комах – його колекції останніх позаздрив би сам Сваммердам. [20]20
Ян Сваммердам (1637–1680) – відомий голландський біолог і ентомолог.
[Закрыть]Прогулювався Легран зазвичай у товаристві старого негра на ім’я Юпітер; волю негр отримав іще до того, як родина збідніла, проте ні погрозами, ні обіцянками не можна було його примусити поступитися, як він вважав, своїм правом повсюди супроводжувати «міста Вілл». Можливо, саме Леграндові родичі, які вважали юнака психічно неврівноваженим, несамохіть підштовхнули Юпітера до такої наполегливості: аби юнак у своїх мандрах не лишився без нагляду й захисту.
Зима в тих широтах, де розташований острів Саллівана, нечасто буває суворою, а восени навіть вогонь розпалювати не доводиться. Проте в середині жовтня 18** року випав один напрочуд холодний день. Сонце котилося на захід, а я продирався крізь вічнозелені зарості до хижі мого приятеля, до якого не навідувався вже кілька тижнів, адже мешкав на той час у Чарльстоні, на дев’ять миль від острова, а тодішнім засобам сполучення було далеко до сьогоднішніх. Зупинившись під дверима хижі, як зазвичай, я постукав, але не отримав відповіді, тому поліз у потаємне місце по ключ, відімкнув замок і увійшов. У коминку палав вогонь. Такого я не очікував, але тим приємнішою виявилася несподіванка. Скинувши пальто, я присів у крісло поруч із тріскотливим полум’ям і терпляче чекав на повернення господарів.
З’явилися вони, коли вже споночіло, і зраділи моєму приходу. Усміхаючись од вуха до вуха, Юпітер кинувся готувати на вечерю водяних курочок. Леграндом опанував один із його нападів – а як іще це назвати? – піднесення. Він натрапив на досі не описаного молюска і сподівався започаткувати новий клас, але й це не все: не без допомоги Юпітера йому вдалося вистежити і піймати жука-скарабея, якого він теж ніколи ще не зустрічав, тож хотів щодо нього завтра зі мною порадитися.
– А чому не сьогодні? – запитав я, потираючи руки над вогнем і подумки посилаючи до біса все скарабейське плем’я.
– Якби ж я тільки знав, що ви сьогодні завітаєте! – вигукнув Легранд. – Але ж ми давно не спілкувались, і як я міг передбачити, що ви завітаєте саме сьогодні! Дорогою додому я наскочив на лейтенанта Ґ. з форту і втнув неприпустиму дурницю: позичив скарабея йому, тож роздивитися його ви зможете тільки зранку. Переночуйте в мене, а по жука я пошлю Юпітера зранку, щойно зажевріє світанок. Це таке диво!
– Що? Світанок?
– Та який світанок! Жук! Він золотий – аж світиться, завбільшки з горіх, а на спинці має чорні плямки: дві круглі вгорі, а третю – довгастеньку – нижче. А кутикули…
– Не бути там ніякі кути, міста Вілл, весь час я вам торочити! – втрутився в цьому місці Юпітер. – Жук бути гладенький, і золотий, середина й зовні, крім хіба крильця. Я такий важкий жук у житті в руки не тримати.
– Мабуть, так і є, Юпітере, – погодився Легранд надто вже щиро, – але чи вартий він того, щоб курочки підгоріли?… А колір, – повернувся він до мене, – і справді є вагомим доказом на підтвердження Юпітерової теорії. Певен, такого яскравого металевого блиску жоден жук не має… але впевнитися в цьому ви зможете тільки завтра. А поки що я змалюю вам його форму…
З цими словами він присів за маленький столик, на якому знайшлися чорнило й перо, але не було паперу. Легранд пошукав у шухлядці, але паперу й там не виявилося.
– Байдуже, – мовив він по паузі, – ось у мене є…
З кишені жилета він дістав якийсь обривок, схожий на дуже брудний папірець на нотатки, і зробив грубу замальовку. Поки він малював, я сидів біля вогню, бо й досі не зігрівся. Закінчивши, Легранд не підводячись передав папірець мені. Та в цю мить із-за дверей почулося гучне гарчання, а тоді шкрябання кігтів. Юпітер відчинив, і Леграндів здоровезний ньюфаундленд, увірвавшись у кімнату, заскочив мені на плечі й заходився лащитися, адже я завжди приділяв йому чимало уваги. Коли ж його радість трохи вщухла, я нарешті поглянув на папірець – і, щиро кажучи, здивувався.
– Що ж, – мовив я, добре роздивившись малюнок. – Скарабей і справді дивний, мушу визнати; ніколи ще такого не бачив… Та це, мені здається, понад усе нагадує череп із кістками – Адамову голову!
– Адамову голову, – відлунням повторив Легранд. – Так, на папері схожість і справді є. Дві верхні плямки нагадують очні ями, так? А довгаста внизу – рот. Та й форми жук овальної…
– Так і є, – мовив я, – але ж, Легранде, ви не художник. Дочекаємося, коли можна буде поглянути на жука вживу, й тоді вже я робитиму висновки про його будову.
– Ну, не знаю, – відгукнувся Легранд дещо ображено, – малюю я непогано, принаймні мав би, адже в мене були гарні вчителі, і я зовсім не бовдур.
– Друже, ви, певно, жартуєте, – сказав я. – Череп у вас вийшов дуже схожий, я б навіть сказав, неперевершений, хай і не бездоганний із точки зору фізіології… Тож ваш скарабей, без сумніву, найдивніший скарабей у світі, якщо схожий на череп. До речі, такі жуки завжди породжують забобони. Скажімо. Ви дасте йому назву Scarabaeus caput hominisабощо… таких назв у природознавстві чимало. А де ж його вусики?
– Вусики! – вигукнув Легранд, якого наша розмова не на жарт розпалила. – Та ось же вони! Я змалював їх дуже точно – гадаю, цього досить, щоб скласти про них думку.
– Що ж, – мовив я, – мабуть… просто я їх не бачу…
І я, нічого більше не кажучи, повернув йому папірець, щоб не виводити його з рівноваги; проте наступні події вельми здивували мене: я не розумів, чому в нього так зіпсувався настрій, адже на малюнку справді не було видно ніяких вусиків, та й загалом жук таки нагадував череп із кістками.
Легранд роздратовано вихопив у мене малюнок і збирався вже його зім’яти та жбурнути в полум’я, але, кинувши на нього оком, раптом передумав. Вмить його обличчя розчервонілося – і тут-таки зблідло. Кілька хвилин він непорушно роздивлявся малюнок. За деякий час Легранд підвівся, підхопив зі столу свічку й, перетнувши кімнату, усівся в найдальшому куті на моряцькій скрині. Там він знову заходився схвильовано вивчати малюнок, повертаючи і так і сяк. Він так нічого й не сказав, і така його поведінка приголомшила мене, проте я вважав за краще мовчати, щоб своїм зауваженням іще більше не зіпсувати господарю настрій. Нарешті він дістав із кишені пальта портмоне, сховав туди папірець, а портмоне замкнув у шухлядці письмового столу. Хвилювання минулося, але й від колишнього завзяття не лишилося сліду. Однак зараз Легранд був радше не сердитий, а замислений. І що далі, то більше він впадав у задуму, з якої його не могли вивести жодні мої розмови. Спершу я хотів залишитися в нього на ніч, та оскільки господар був у такому дивному гуморі, вирішив за краще повернутися додому. Він не затримував мене, та на порозі потиснув мені руку гарячіше, ніж зазвичай.
З того випадку минув майже місяць (за цей час із Леграндом я не бачився), аж тут до мене в Чарльстон завітав Юпітер. У житті я не бачив доброго старого негра таким нещасним, тож перелякався, що з моїм приятелем лихо.
– Юпітере, – вигукнув я, – що сталося? Як поживає твій господар?
– Правду казати, не дуже добре поживати міста Вілл.
– Не дуже добре! Як прикро це чути! На що він скаржиться?
– Та ні, він нічого не скаржиться, але він факт хворий.
– Хворий, Юпітере? Чому ж ти раніше мені не сказав? Він у ліжку?
– Та ні, яке там у ліжку! Бігати як учаділий! Я дуже хвилюватися за міста Вілл.
– Юпітере, не розумію, про що ти. Ось ти кажеш, що твій господар хворий. Він не казав тобі, що в нього болить?
– Та ні, пане, я за таке й не питати, щоб йому не дратувати, а міста Вілл не казати, що йому таке… Але чого ж тоді він увесь час ходити туди-сюди, голова схилити, плечі задерти, блідий як полотно? І ще той шифер…
– Що-що? Який шифер?
– Такий шифер, ну, такі знаки… Я такі дивні знаки зроду не бачити. Казати вам, аж страшно. Весь час я не спускати з нього ока. Сьогодні він тікати – ще сонце не зійти, і весь день не бути дома. Я вирізати гарний дрючок набити його, коли він повернутися, але я, дурень, не можу його набити – такий він нещасний.
– Що-що? А, так! Гадаю, і справді не варто тобі так суворо чинити з бідолашним юнаком. Не бий його, Юпітере, він такого не витримає. Може, ти здогадуєшся про причини його хвороби… тобто переміни в поведінці? Може, щось сталося після того, як ми востаннє бачилися?
– Ні, пане, не після, а до. Той самий день, як ви бути у нас.
– Як це? Про що це ти?
– Як про що, пане! Про комах! Він там!
– Що-що?
– Комах! Я не сумніватися, що той комах укусити міста Вілл у голову!
– І що ж привело тебе, Юпітере, до таких міркувань?
– У нього і кігті, і рот, ага. Я зроду не бачити такий лихий комах: він бити й кусати все, що поряд. Міста Вілл його ловити, та одразу відпускати, кажу вам, – може, тоді його й кусати той комах! Як мені не подобатися той великий рот, е ні, я його і пальцем не торкатися, я його на папір, який валятися на підлозі. Загорнути його в папір і запхати папір йому в рот, отак я його ловити.
– І ти гадаєш, що твого містера справді вкусив жук, і він того укусу він захворів?
– Я не гадати нічого, я знати! Чого б йому думати весь час про золото, якби його не кусати той золотий комах? Я чути про таких золотих комах, аякже.
– А звідки ти знаєш, що він весь час думає про золото?
– Звідки я знати? Ха, так він сам казати це у снах, і я це знати.
– Що ж, Юпітере, може, ти й правий, але чому я можу завдячувати за твій несподіваний візит?
– Чого-чого, пане?
– Ти приніс мені повідомлення від містера Легранда?
– Ні, пане, я принести писульку… – і Юпітер простягнув мені записку.
Любий друже!
Чому ви так давно не навідуєтеся? Сподіваюся, ви не утнули дурниці й не образилися на мене за мою нетактовність? Та ні, це просто неможливо.
Відтоді як ми бачилися востаннє, я страшенно схвильований. Мені треба дещо вам розповісти, однак я гадки не маю, як це зробити й чи варто робити це взагалі.
Останні кілька днів я почувався не зовсім добре, та й бідолашний старий Юпітер не дає мені спокою, і хоча наміри його благі, в мене вже уривається терпець. Ви не повірите – днями він запасся величезним дубцем і збирався добряче мене покарати за те, що я вислизнув без його відома й цілісінькій день провів самотою серед пагорбів на материку. Гадаю, тільки нездоровий вигляд урятував мене від прочуханки.
З нашої останньої зустрічі моя колекція не поповнилася.
Якщо це можливо, будь ласка, приходьте до мене разом із Юпітером. Обов’язково приходьте. Мені конче треба побачитися з вами сьогодні ввечері в одній невідкладній справі. Запевняю вас, ця справа надзвичайної важливості.
Щиро ваш Вільям Легранд
Щось у тоні записки розхвилювало мене. Це було зовсім не схоже на Легранда. Які думки зараз його опосіли? Яка нова фантазія полонила його бурхливу уяву? Що це за «справа надзвичайної важливості»? Те, що розповів Юпітер, не вселяло оптимізму. Я злякався, чи не довела мого друга зрештою до божевілля ціла низка неприємностей, які з ним сталися. Отож, не вагаючись ні хвилини, я приготувався скласти компанію старому негру.
Коли ми дісталися причалу, я зауважив на дні човна, на який ми мали сісти, три новісінькі лопати й косу.
– Що це означає, Юпітере? – поцікавивсь я.
– Косити, пане, і копати.
– Я це зрозумів, але що косити і що копати?
– Міста Вілл казати, щоб я купити це в місті, і я платити за них чортова купа грошей!
– Але, в ім’я всіх земних таємниць, що збирається містер Вілл робити з косою і з лопатами?
– Це я не знати, і чорт мене забирай, якщо він сам це знати. Але це все той клятий комах.
Збагнувши, що від Юпітера я більше нічого не дізнаюся, адже всі його думки посідав «комах», я застрибнув у човен і підняв вітрило. Сильний вітер дув у потрібному напрямку, тож ми швидко дісталися невеличкої бухти на північ од Форту Молтрі, а здолавши ще дві милі, опинилися біля хатини Легранда. Коли ми там з’явилися, була десь третя година по обіді. Легранд нетерпляче очікував на нас. Нервово стиснувши мені руку, він тільки посилив мої підозри щодо свого душевного стану. З обличчя він був блідий як привид, а його глибоко посаджені очі горіли неприродним вогнем. Розпитавши його про здоров’я, я, не певний, як це краще сформулювати, поцікавився, чи забрав він у лейтенанта Ґ. свого скарабея.
– Так, так, – відповів Легранд, спалахнувши, – наступного ж ранку. Ні на що свого скарабея не проміняю! Ви знаєте, а Юпітер мав щодо нього рацію…
– Про що ви? – запитав я, й у мене стислося серце.
– Коли сказав, що жук зі щирого золота! – цілком серйозно відгукнувся мій друг, вразивши мене до глибини душі. – З цього жука буде мені великий зиск, – провадив він із переможною посмішкою, – я поверну всі колишні статки моєї родини. Тож чи дивно, що я так ним дорожу? Оскільки сама доля послала його мені, я маю ним правильно скористатися – і тоді отримаю золото, ключем до якого він і є. Юпітере, принеси мені скарабея!
– Що? Комах! Я не чіпати той комах, ви брати його самі.
Зачувши такі слова, Легранд суворо й поважно підвівся і зі скляної клітки приніс мені жука. Скарабей був чарівний, до того ж не описаний природознавцями, тож із погляду науки являв собою неабияку цінність. На спинці в нього було три плямки – дві круглі й одна довгаста. Крильця були неймовірно тверді та блискучі, мов поліроване золото. Та й на вагу комахи неможливо було не звернути увагу, отож, беручи все це до уваги, я вже не дивувався, чому Юпітер вважав його золотим; проте чому Юпітерове переконання поділяє Легранд, я збагнути не міг.
– Я запросив вас, – заговорив мій друг велемовно, коли я закінчив роздивлятися жука, – я запросив вас, щоб отримати від вас пораду й допомогу в питанні, що пов’язує жука і долю…
– Любий Легранде, – вигукнув я, уриваючи його, – вам, певно, недобре, і нам слід вжити застережних заходів. Ви лягайте в ліжко, а я поживу у вас кілька днів, поки все не владнається. У вас лихоманка, і…
