Текст книги "Дивовижна пригода Ганса Пфааля"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Едґар Аллан По

ДИВОВИЖНА ПРИГОДА ГАНСА ПФААЛЯ

Переклала з англійської Марія Габлевич

В серці мрій буйний рій,

Ним правую, як хочу,

Спис-огонь у руці, вітер на поводі,

Мчу-лечу світ за очі.

Пісенька божевільного

Згідно з останніми вістями з Роттердама, це місто перебуває в стані неабиякого філософського піднесення. Справді, те, що там трапилось, – настільки несподіване, настільки нове і таке несумісне з усіма можливими передбаченнями, що немає жодного сумніву – всю Європу невдовзі охопить сум’яття, вся фізика завирує, а логіка з астрономією поб’ють горшки.

Кажуть, ніби такого-то дня такого-то місяця (щодо дати я не певен[1]1
  ...щодо дати я не певен... – По має на увазі перше квітня, день розиграшів і обманів.


[Закрыть]) на великій Біржовій площі порядного міста Роттердама зібралася, невідомо для чого, велика юрба людей. День стояв теплий – на диво теплий, як на цю пору року, і цілковито безвітряний, тож нікому не псувався настрій від того, що час від часу його кропив приязний дощик із здоровенних клубів білого хмаровиння, що обсіло блакитне склепіння небес. Однак десь під полудень у натовпі знялося легеньке, але помітне хвилювання, й одразу заляскало десять тисяч язиків, а наступної миті десять тисяч облич підняло до неба, десять тисяч люльок враз випало з десяти тисяч ротів і грянув крик, близький хіба що до реву Ніагари, та довго ще нісся голосною, несамовитою луною по всіх вулицях, всіх околицях Роттердама.

Причина цього ґвалту невдовзі з’ясувалась. З-поза одного із згаданих вище здоровенних клубів хмаровиння на відкритий клапоть блакиті поволі випливало якесь чудернацьке, строкате, але нібито тверде тіло – таке дивовижне за формою, таке химерне будовою, що в юрми нормальних міцнотілих міщан, які стрічали його внизу з роззявленими ротами, ніякісінького вияву розуміння чи належного захоплення воно не знайшло. Що б то могло бути? Що, до всіх роттердамських чортів, могло б то значити? Ніхто не знав, ніхто й не здогадувався; ніхто – навіть Минхер Гордіюс ван Недогерцоґ, бургомістр, – не бачив ані найменшої ниточки, що помогла б розплутати цю головоломку; отож, позаяк чогось розумнішого годі було придумати, всі як один тихенько вклали люльки назад до рота і, не спускаючи ока зі з’яви, пахкали ними, переставали пахкати, пленталися туди-сюди й бурчали бозна-що, – тоді плелися назад, знову бурчали, знов переставали і знову пахкали.

За цей час об’єкт, що зродив стільки цікавості і стільки диму, спускався все нижче, все ближче до благопристойного міста. Через кілька хвилин його вже можна було розглянути докладно. Виявилося, що це... так! безперечно, це був різновид повітряної кулі, але безперечно й те, що такої кулі в Роттердамі досі не бачили.

Бо, дозвольте спитати, – чи бачив хто, щоб повітряну кулю майстрували з брудних газет? Ні, такого в Голландії ніхто не бачив; але ж ось – під самим носом у публіки – точніше, майже над її носом, – не що інше, як ота сама куля, і виготовлена вона (свідчу за якнайвірогіднішим джерелом) з отого самого матеріалу, що його ніхто й ніколи досі не вживав для таких цілей. Річ, як на здоровий міщанський глузд роттердамців, украй образлива. А щодо форми об’єкта, то вона вартувала ще гіршого осуду. Чистий тобі блазенський ковпак догори дном... чи щось подібне. І порівняння це нітрохи не втратило на силі, коли, придивившись ближче, публіка вздріла чималеньку китицю, підвішену знизу, а вгорі, вздовж верхнього краю, чи то пак основи цього конусоїда – віночок невеличких інструментів, схожих на овечі дзвіночки, що безугавно видзвонювали мелодію «Бетті Мартін». Мало того! Під фантастичною цією махиною на голубих пасках висів, замість гондоли, велетенський брунатний бобровий капелюх з широченними крисами і півкруглим наголовком, обвитий чорною стрічкою й прикрашений срібною пряжкою. Цікаво те, що чимало роттердамців присягалося, начебто бачило отой самісінький капелюх уже не раз; та й, здається, ціла громада і справді витріщалася на нього, як на доброго знайомого, а у фрау Ґреттель Пфааль при його появі вихопився вигук радісного здивування, і вона заявила, що то – достеменний капелюх особисто її рідного чоловіка. Що ж, цю обставину варто було зазначити, тим більше, що Пфааль, разом з трьома товаришами, фактично був зник із Роттердама років з п’ять тому, цілком раптово й невідомо як, і до цієї хвилини будь-які спроби довідатись про нього були марні. Щоправда, недавно в одній Богом забутій місцині на схід від міста знайшли якісь начебто людські кістки серед купи дуже дивного на вигляд сміття; дехто понавигадував навіть, що на тім місці сталося жахливе вбивство, і що жертвами, швидше всього, були Ганс Пфааль з його братією. Та повернімось до нашої розповіді.

Повітряна куля (бо це, безперечно, була вона) спустилася вже футів на сто від землі, тож натовп унизу мав змогу роздивитися особу її власника. А особа й справді була унікальна. Був то чоловічок не більш як два фути заввишки; але й при такому мізерному зрості він, мабуть, утратив би рівновагу й вивалився із своєї мініатюрної гондоли, коли б не обруч на грудях, прикріплений до голубих пасів кулі. Тулуб у чоловічка був непомірно широкий, від чого ціла постать набирала округлості просто-таки неймовірної. Стіп його, звичайно, не було видно зовсім. Руки мав здоровенні, волосся – сиве і зібране ззаду в косичку; ніс довжелезний, з горбинкою і хворобливо червоний; очі великі, блискучі і бистрі; щоки й підборіддя, хоч і в старечих зморшках, але дорідні, пухкі, аж подвійні; тільки от вух, бодай яких-небудь, на його голові годі було знайти. Чудернацький цей чоловічок був одягнений у широкий сатиновий сюртук кольору небесної блакиті й, до пари йому, тісні штани до колін, застібнуті внизу срібними пряжками. Жилет мав пошитий з якоїсь жовтогарячої тканини; на голові – білого тафтяного кашкета, хвацько заломленого набакир; довершувала його стрій хустка криваво-червоного шовку, обмотана довкола шиї й вигадливо зав’язана у бант неосяжних розмірів, що граціозно спадав на груди.

Спустившись, як я вже казав, на висоту близько ста футів від землі, підстаркуватий міні-джентльмен раптом явно стривожився і, здається, не мав бажання посуватися далі, в напрямку terra firma[2]2
  Твердої землі (латин.).


[Закрыть]. Отож, випорожнивши полотняний мішок з піском, що далося йому нелегко, він тут же спинив кулю. По чому взявся, вельми сквапно і схвильовано, видобувати з бічної кишені сюртука великий сап’яновий гаман, підозріливо зважив його в руці, тоді глипнув на нього з виглядом крайнього подиву, вочевидь уражений його вагою. Нарешті чоловічок відкрив гамана, витяг звідти величезний лист, запечатаний червоним воском і дбайливо обв’язаний червоною стрічкою, та й упустив його просто під ноги бургомістрові, Гордіюсові ван Недогерцоґу. Його світлість нахилився, щоб підняти листа. Але в цю мить повітроплавець, який і далі був вельми схвильований і вочевидь не мав потреби затримуватись у Роттердамі, почав спішно готуватись до відльоту; а що для цього слід було позбутися певної частини баласту, то зо п’ять мішків, які він повикидав, не завдаючи собі труду їх спорожнити, мали нещастя приземлитися, один за одним, на спину бургомістра і не менш як п’ять разів поспіль збивали його з ніг, на очах у всіх і кожного в Роттердамі. Не подумайте, однак, ніби славний Недогерцоґ дозволив, щоб отому підстаркуватому чоловічкові таке нахабство минулося безкарно. Якраз навпаки, – кажуть, що за кожним із цих п’яти перекидань бургомістр не менш як п’ять разів відверто, люто пахконув люлькою, за яку вчепився що було сили і якої вже й не відчепиться (з Божої волі) до кінця днів своїх.

За цей час куля злетіла вгору, мов жайворонок, і, ширяючи високо над містом, поволі сховалася за хмару, схожу на ту, з-за якої так неждано-негадано була випливла, та й щезла навіки з зачудованих очей роттердамських добродіїв. Уся увага тепер перекинулася на лист, падіння якого, разом із наслідками, що його супроводили, так фатально відбилось і на особі, і на особистій гідності його світлості ван Недогерцоґа. Однак цей чиновний муж, падаючи і підводячись, не забув про таку важливу річ, як необхідність зберегти послання, і воно, як це бачило не одне пильне око, потрапило саме в потрібні руки, оскільки було адресоване йому та професорові Тамтараму – президентові та віце-президентові Роттердамської Астрономічної Колегії. Отож обидва ці достойники не гаючись розпечатали листа і виявили там повідомлення незвичайного і воістину важливого змісту, а саме:

«Їхнім світлостям ван Недогерцоґу і Тамтараму, президентові й віце-президентові Державної Колеги Астрономів міста Роттердама.

Можливо, Ваші світлості пригадують собі скромного ремісника, лагодильника ковальських міхів, на ймення Ганс Пфааль, котрий років із п’ять тому, разом з трьома іншими особами, зник з Роттердама, можна сказати, невідомо як. Так от, з ласки Ваших світлостей, – я, автор сього послання, і є отой самий Ганс Пфааль власною персоною. Більшість моїх співгромадян добре знають, що протягом сорока років я постійно проживав у невеликому цегляному будинку при в’їзді у так званий Кислокапустянський провулок і жив там аж до часу мого зникнення. У цьому ж будинку споконвіку жили мої предки, що, як і я, жили з того ж, усіма шанованого і, безперечно, вигідного ремесла – лагодження ковальських міхів, бо, правду кажучи, ще донедавна – коли люди ще не позабивали собі голови політикою, – більш бажаного й почесного заняття, ніж моє, порядному роттердамцеві годі було шукати. Кредити були непогані, робота не переводилась, тож ні грошей, ні доброї слави мені не бракувало. Та, як я вже казав, наслідки свободи, балачок, радикалізму і тому подібного невдовзі дали себе знати. Людям, які ще недавно були найкращими в світі замовниками, тепер стало не до нас. Всі їхні сили йшли на те, щоб читати про революції і йти нарівні з поступом інтелекту та з духом часу. Щоб роздмухати вогонь, досить однієї газети; і в міру того як хирів уряд, шкіра й залізо, слід думати, робилися дедалі міцніші, бо дуже скоро в цілому Роттердамі не знайшлося й пари міхів, які потребували б голки чи молотка. Становище ставало безвихідним. Незабаром я зубожів, мов церковна миша, а при дружині й дітях, яких треба було утримувати, тягар такого життя ставав просто нестерпним, і я не одну годину провів у роздумах над тим, як найзручніше покласти йому край. Однак часу на спокійні роздуми я мав обмаль – не давали кредитори. Мій дім був дослівно в облозі, з ранку до вечора. А найдужче – понад усяке терпіння – допікали мені троє з них, які постійно стовбичили в мене під дверима, погрожуючи судом. Я заприсягся, що помщуся цим трьом, і помщуся страшно, – хай би лиш трапили мені в руки; гадаю, якби не це солодке передчуття помсти, то ніщо в світі не стримало б мене від негайного здійснення мого наміру – прикласти до скроні цівку самопала. Я, однак, визнав за краще пригамувати свою злість і збувати їх обіцянками та милими словами, поки доля не підкине мені слушну нагоду. Одного дня, збувши їх таким чином і почуваючи себе вкрай приниженим, я довго бродив знічев’я по якомога глухіших вулицях, аж наштовхнувся нарешті на якийсь книжковий лоток. Угледівши поруч крісло, призначене для покупців, я приречено впав на нього і, сам не знаю чому, відкрив першу-ліпшу книжку, що лежала напохваті. Це була невеличка брошура – трактат з теоретичної астрономії, писаний чи то професором Енке[3]3
  Енке Йоганн Франц (1791 -1865) – німецький астроном.


[Закрыть] з Берліна, чи то якимсь французом із схожим прізвищем. Якусь крихту знань про цього типу речі я мав, тож невдовзі поринув у читання, і поринав дедалі глибше, – фактично, прочитав брошуру двічі і лиш тоді спам’ятався, де я. На той час уже почало сутеніти, і я попростував додому. Одначе трактат (а вкупі з ним і одне відкриття у пневматиці, про яке не так давно під великим секретом розповів мені мій кузен із Нанца) справив на мене незабутнє враження, і, чвалаючи повитими в сутінь вулицями, я уважно перебирав у пам’яті фантастичні, а часом і незбагненні розумування автора. Деякі з них вразили мою уяву надзвичайно. Чим довше я роздумував над ними, тим глибшав мій інтерес до них. Ні моя загалом обмежена освіта, ні, тим більше, моє невігластво в натурфілософських науках не могли підірвати мою віру у власну здатність збагнути те, що я прочитав; не могли вони й поставити під сумнів ту силу невиразних ідей і образів, що зринула після прочитаного, а навпаки, ще дужче підохочували розбурхану уяву; і я не без марнославства, – а може, й не без підстав, – гадав собі, чи не буває так, що оті сирі ідеї, які зароджуються у невишколених умах, мають не тільки всі ознаки, а й усю силу, реальність, всі властивості інтуїції.

Добувся я дому вже пізно й одразу ліг спати. Та перезбуджений мозок не давав заснути, і я пролежав цілу ніч, роздумуючи, а рано-вранці кинувся до того самого книжкового лотка й виклав усі свої невеликі гроші за кілька томів з механіки і практичної астрономії. Повернувшись із тим додому і кожну вільну хвилину віддаючи читанню, я невдовзі досяг такого рівня знань у цій галузі, якого вважав достатнім для здійснення певного задуму, що натхненником його був або диявол, або ж мій добрий геній. Поміж тим я старався, як міг, аби власкавити отих трьох найдокучливіших кредиторів. І це мені вдалося – трохи помогла виручена за деякі меблі сума, що покрила половину боргу, трохи – обіцянки сплатити решту після завершення, як я їм сказав, певного проекту, який я намітив і до участі в якому запросив і їх. Отак (бо люди то були прості й темні) я без особливих труднощів намовив їх на співпрацю.

Залагодивши цю справу, я, при допомозі дружини і з найбільшою конспіративністю та обачністю, зметикував продати те невелике майно, яке мені ще лишилося, і понапозичати потрохи – під різними приводами і (сором сказати) нітрохи не клопочучись, як я віддам ті позички, – чималеньку суму готівкою. За гроші, добуті таким чином, я помалу накупив перкалю вищої якості, у шматках по дванадцять ярдів кожен, мотузів та каучукового лаку; придбав, на замовлення, великий і глибокий плетений кошик та ще дещо, потрібне для спорядження повітряної кулі велетенських розмірів. Зшити її, і то якнайшвидше, я припоручив дружині, давши всі необхідні вказівки щодо способів виконання цієї роботи. Сам я за цей час сплів відповідної величини мотузяну сітку, скріпивши її обручем на підвісних шнурах, і закупив різні інструменти та матеріали, потрібні для експериментів у верхніх шарах атмосфери. Потім, користаючи з кожної принагідної ночі, попереносив в одну Богом забуту місцину на схід від Роттердама п’ять оббитих залізом діжок, місткістю біля п’ятдесяти галонів кожна, і ще одну, трохи більшу; шість відповідної форми бляшаних труб, діаметром у три дюйми й довжиною в десять футів; доставив туди ж певну кількість особливої металічної речовини, або металоїду, назви якого я не скажу, а також дюжину бутлів з досить відомою кислотою. Газу, що його можна добути із вказаних вище речовин, до мене ще ніхто й ніколи не добував, – принаймні ніхто й ніколи не використовував його для подібних цілей. Можу лишень зазначити, що газ цей – один із складників азоту, що, як вважалося досі, розкладу не піддається; а густина його приблизно у 37,4 разів менша, ніж у водню. Смаку він не має, зате має запах; у чистому вигляді горить зеленкавим полум’ям, а дія його на живий організм приводить до негайних летальних наслідків. Я міг би розкрити секрет цього газу до кінця, та тільки право на таке розкриття належить (як я вже побіжно згадував) одному громадянинові з міста Нанц у Франції, який, умовно кажучи, передав цей секрет мені. Той же чоловік, і гадки не маючи про мої наміри, описав мені і спосіб виготовлення повітряних куль з пліви певної тварини, при якому будь-яке просочення газу практично виключається. Спосіб цей, однак, видався мені надто дорогим, і я подумав, чи не міг би перкаль, покритий каучуковим клеєм, послужити тут добрим замінником. Зазначаю цю обставину, оскільки ймовірно, що той самий чоловік захоче здійснити політ на кулі з ужитком нововідкритого газу та матеріалу, про який я говорив, тож не буду віднімати в нього честь такого рідкісного винаходу.

На місцях, де, за моїм наміром, мали стояти п’ять менших діжок під час надування кулі, я викопав ямки, – так намітився круг діаметром у двадцять п’ять футів. У центрі цього круга, де мала стояти більша діжка, я теж вирив яму, тільки глибшу. В кожній з п’яти ямок я поставив ящик із п’ятдесятьма фунтами, а в центральній – бочівку із ста п’ятдесятьма фунтами гарматного пороху. З’єднавши всі шість ям засипаними порохом і замаскованими зверху рівчачками, я впихнув в один з ящиків чотирифутовий бікфордів шнур, прикрив яму і поставив на неї діжку так, що кінчик шнура, у дюйм завдовжки, стирчав назовні і його було добре видно. Потім я закидав решту ям і зверху поставив діжки – кожну на призначене для неї місце.

Крім перечислених вище речей, я притягнув і сховав у своєму «депо» один з удосконалених містером Гріммом пристроїв для конденсації атмосферного повітря. Виявилось, однак, що пристрій цей вимагав ще суттєвішого вдосконалення, аби придатися для того, для чого я хотів його застосувати. Та внаслідок напруженої праці й неослабної впертості старання мої зрештою увінчалися цілковитим успіхом. Невдовзі куля була готова. Вмістивши понад сорок тисяч кубічних футів газу, прикинув я, вона легко підніме мене разом з усім моїм інвентарем і, якщо я правильно розрахував, – ще й сто сімдесят п’ять фунтів баласту на додачу. Покрита вона була трьома шарами лаку, а перкаль, як я виявив, служив для цієї цілі не гірше, ніж шовк, – міцність та ж, а коштував набагато дешевше.

Коли все було готово, я змусив дружину присягнути, що всі мої заходи – відколи я вперше навідався до книжкового лотка – залишаться в суворій таємниці, пообіцяв їй, що повернуся по змозі якнайшвидше, віддав ту дещицю готівки, яка ще в мене була, та й розпрощався. За долю своєї дружини я не потерпав. Вона в мене, як то кажуть, жінка видатна й чудово дає собі раду без моєї допомоги. Правду кажучи, вона, здається, завжди мала мене за ледащо – за такий собі доважок, нездатний ні до чого, крім будування повітряних замків, – й була навіть рада мене позбутися. На час нашого з нею розставання вже добряче стемніло, і ми – я та три кредитори, що так мені дозоляли (я взяв їх з собою як ад’ютантів), – прихопивши кулю, гондолу та спорядження, кружними шляхами добралися до місця, де було поскладано інше причандалля. Все тут виявилося ціле й неушкоджене, тож я негайно приступив до діла.

Було перше квітня. Вечір, як я уже сказав, був уже пізній, темний – ніде ані зірочки; а ще дуже дошкуляв дощик, що час од часу сіявся нам на голови. Та найдужче непокоїла мене куля, яка, попри захисний шар лаку, почала ніби важчати, просякаючи вологою; та й порох міг так само зволожіти. Через те троє моїх кредиторів працювали без перепочинку, втрамбовуючи лід довкола центральної діжки та розмішуючи кислоту в п’ятьох інших. Разом з тим вони безперестанку докучали мені питаннями, що я збираюся робити з усією цією машинерією, і були дуже невдоволені, що я силую їх до такої важкої роботи. Який їм зиск, казали, обливатися потом, аби тільки побути на цьому шабаші? Я стривожився і чимдуж наліг на роботу, бо, видно, ті йолопи таки справді гадали, ніби я зв’язався з дияволом, і що... коротше, що толку з моєї затії ніякого не буде. Я вже не на жарт був налякався, що вони взагалі мене кинуть, та якось зумів заспокоїти їх обіцянками, що сплачу всі рахунки, як тільки доведу оцю справу до кінця. Слова мої вони, звичайно, витлумачили по-своєму, гадаючи, мабуть, що гроші у мене будуть, і то великі; а після запевнення, що я верну їм усі борги і ще дещо накину за послуги, їх уже, можна сказати, мало хвилювало, що станеться з моєю душею чи тілом.

Десь через чотири з половиною години я визнав, що газу в кулі достатньо, тож приладнав до неї гондолу і вклав туди весь свій інвентар – телескоп, барометр (суттєво модифікованої конструкції), термометр, електрометр, компас, магнітну голку, секундний годинник, дзвоник, рупор і т. д., і т. п.; а також скляну кулю, з якої я випомпував повітря, щільно її закупоривши; не забув узяти і конденсувальний пристрій, і трохи гашеного вапна, і брусок воску, і чималий запас води та провізії, зокрема, пемікану, – це порівняно малооб’ємний, але дуже поживний харч. А ще я посадив у гондолу, відповідно прилаштувавши їх, пару голубів і кішку.

Починало вже світати, і я вирішив: пора зніматися з місця. Впустивши на землю, ніби ненароком, запалену сигару, я нахилився за нею і тихцем підпалив кінчик бікфордового шнура, що, як я вже казав, виднівся з-під однієї меншої діжки. Маневр цей залишився цілком непоміченим; застрибнувши в гондолу, я різонув єдину мотузку, яка притримувала кулю на землі, і з радістю відчув, що лечу догори на шаленій швидкості, несучи без найменшої натуги сто сімдесят п’ять фунтів свинцевого баласту, і міг би нести ще стільки ж. Коли я відривався від землі, барометр показував висоту тридцять дюймів, а термометр – 19° за Цельсієм.

Однак ледве я досяг висоти в п’ятдесят ярдів, коли вслід за мною зі страшенним громом та гуркотом знявся такий сильний ураган вогню, каміння, обгорілих уламків дерева та металу, пошматованих рук і ніг, що серце мені втекло в п’яти, і я звалився на дно гондоли, дрижачи від жаху. Бо вмить збагнув, що сильно перестарався в усій цій справі і що головні наслідки ще попереду. Справді, – не минуло й секунди, як я відчув, що вся кров шугнула мені до скронь, а наступної миті – я цього ніколи не забуду – трусонуло так, – мовби самі небеса розкололися. Згодом, коли я мав час подумати, я знайшов пояснення тій непомірній силі вибуху, яку спізнав на собі, – адже я знаходився просто над ним, на лінії найпотужнішої його хвилі. Але тієї миті я думав лише про те, як урятувати життя. Куля спочатку осіла, тоді різко шарпнулася догори й завертілася з запаморочливою швидкістю, врешті її почало хитати, мов п’яну, і розгойдало так, що я вивалився з гондоли й завис, на страшній висоті, униз головою й лицем до неба, в тонкій мотузяній петлі футів зо три завдовжки, – мотузка ця невідь-як висунулася назовні крізь щілину при дні плетеної гондоли, і я, падаючи, просто-таки чудом заплутався в ній лівою ногою. Неможливо – справді, неможливо – бодай приблизно уявити собі весь жах мого становища. Я судомно хапав ротом повітря, – кожен мій нерв, кожен м’яз тіпало, як при малярії, – очі вилазили з орбіт, нахлинула хвиля страшної нудоти... і я перестав відчувати будь-що, знепритомнівши.

Як довго я перебував у цьому стані, важко сказати. Але, мабуть, не надто довго, бо коли трохи очуняв, побачив, що займається день, що куля, бозна на якій висоті, пливе над океаном, а довкола, скільки кинути оком, аж по самий обрій не видно ніде навіть сліду землі. Все ж почуття мої, коли я отямився, не свідчили про початок агонії, як того можна було сподіватися. Правда, той тихий спокій, з яким я почав обстеження власного тіла, можна було назвати божевільним. Я підносив до очей то одну, то другу руку і дивувався, з якої це речі жили на них розбухли, а нігті так страшно почорніли. Потім я уважно дослідив голову, струшуючи нею раз по раз та обмацуючи місце при місці, аж поки переконався, що вона не більша за мою кулю, як я було підозрював. Потім я звичним рухом поліз у кишені штанів і, не знайшовши там пачки таблеток і коробочки з зубочистками, зробив спробу збагнути, куди вони зникли, та так і не збагнув, тільки чомусь дуже засмутився. Тут до мене дійшло, що ліву кісточку щось дуже муляє, і десь наче зажевріло невиразне усвідомлення, де я і що зі мною. Однак – дивна річ! – відчуття страху чи приголомшеності не було. Якщо я взагалі щось відчував, то це сміхотливу втіху від власної спритності, з якою мені треба вибратись із цієї халепи; а питання, чи я таки виберусь, не викликало ні найменшого, навіть миттєвого сумніву. На кілька хвилин я поринув у вельми глибокі роздуми. Добре пригадую, як я раз у раз стискав губи, прикладав до носа вказівний палець, – словом, удавався до всіх тих жестів та гримас, що до них звичайно вдаються люди, зручно вмостившись у фотелі та розмірковуючи про складні, поважні справи. Зібравшись, нарешті, з думками, я дуже зосереджено, обережно заклав руки за спину й відстібнув чималеньку залізну пряжку від пояса штанів. Пряжка мала три зубці, трохи заіржавілі, тому вони дуже туго поверталися на осі. Одначе я, пововтузившись, таки встановив їх під потрібним кутом і з радістю виявив, що тримаються вони в цій позиції міцно. Затиснувши в зубах оте моє знаряддя, я взявся розмотувати хустку, зав’язану на шиї. Протягом цієї процедури кілька разів довелося перепочивати, та врешті й вона була завершена. До одного кінця хустки я міцно прив’язав пряжку, а другий, задля більшої певності, так само міцно обв’язав довкола грудей. Потім, напруживши всі м’язи, підтягнувся, і мені за першим же заходом вдалося закинути пряжку в гондолу, де вона зачепилась, як я й розраховував, за край плетеного кошика. Тепер моє тіло висіло під кутом десь у сорок п’ять градусів до бічної стінки гондоли, але це не слід розуміти так, що я підтягнувся лише на сорок п’ять градусів від вертикалі. Підтягнувся я набагато вище, та все ж не далі, ніж урівень з горизонталлю, бо при підтягуванні днище гондоли сильно відхилилось у супротивний бік, що в моєму становищі могло кожної миті обернутись непоправним лихом. Слід зауважити при цьому, що якби тієї найпершої хвилини я випав з гондоли не долілиць, як це й було насправді, а горілиць або, скажімо, мотузка, за яку я зачепився, звисала не з діри біля днища, а була перекинута через борт, – одне слово, неважко збагнути, що і в тому, і в іншому випадку навіть ті незначні успіхи, яких я досяг, були б неможливі, і досвід, що тут описується, навіки пропав би для нащадків. Я, отже, мав за що дякувати Богу; хоча, фактично кажучи, в тому отупінні не був здатний ні на що і, мабуть, із чверть години провисів отак, не ворушачись, у стані повного, по-дурному радісного спокою. Але почуття це не могло не вигаснути, і його тут же заступили інші – страх, тривога і відчуття цілковитої безвиході, краху. Справді-бо, – кров, що довгий час розпирала судини голови й шиї, підтримуючи мій стан ейфорії, тепер відпливала назад, тож моє чуття небезпеки загострилось, і гострота ця відібрала мені самовладання й відвагу, щоб боротися з тією небезпекою. Але напад слабкості, на щастя, тривав недовго. Слушної хвилини на поміч прийшов дух відчаю, і я, з диким криком та напруженням сил, потрохи здирався все вище і вище, аж поки, вчепившись, наче кліщами, в довгожданий край борту, перевалився через нього і впав уперед головою, весь дрижачи, на дно гондоли. Минуло трохи часу, поки я отямився настільки, щоб могти порати своє господарство. Аж тоді я прискіпливо оглянув кулю і полегшено зітхнув, виявивши, що вона ціла. Все спорядження моє було на місці, і, на щастя, не повипадали ні баласт, ні харчі. Вони, правда, були прилаштовані так надійно, що чогось подібного й не могло статися. Я глянув на годинник: була шоста. Куля й далі хутко йшла вгору, і барометр у ту мить показував три і три чверті милі. Просто піді мною, в океані, виднівся якийсь невеличкий чорний подовгастий предмет, завбільшки з доміно, та й у всьому іншому дуже схожий на доміно. Навівши на нього телескоп, я чітко розгледів, що то – англійський корабель, 94-гарматний, і йшов він у крутому бейдевінді, носом на захід-південь-захід, важке зносячись на хвилі. Крім цього корабля, не було видно нічого – тільки океан, небо і сонце, що вже давно зійшло.

Тут саме час пояснити Вашим світлостям мету моєї подорожі. Ваші світлості пригадують собі, що гнітючі обставини, які склалися в Роттердамі, підвели мене врешті до думки накласти на себе руки. Не так щоб саме життя мені зосоружніло, як різні нещастя, що навалилися на мене, знесилили мене вкрай. У такому стані духу – коли бажання жити було, не було тільки сил для життя – трактат, знайдений на книжковому лотку, та ще принагідне відкриття, зроблене моїм кузеном із Нанца, дали поживу моїй уяві. Згодом я прийняв остаточне рішення. Я поклав собі, що піду зі світу, але не з життя – покину цей світ, однак житиму й далі, – одне слово, щоб не говорити загадками, я вирішив будь-що-будь здійснити, коли вдасться, переліт на Місяць. Тепер (аби мене вважали не таким божевільним, яким я є) я по змозі детальніше викладу ті міркування, які привели мене до думки, що така подорож – хоча, безперечно, нелегка й дуже небезпечна, – для людини, відважної духом, цілком можлива й досяжна.

Найперше, що слід було встановити, – це реальну відстань від Землі до Місяця. Так от, середня відстань між центрами обидвох планет складає 59,9643 земних екваторіальних радіусів, тобто всього-на-всього якихось 237 000 миль. Я кажу “середня відстань”, однак не треба забувати, що місячна орбіта – це еліпс, ексцентричність якого становить не менше як 0,05484 великої півосі самого еліпса, а центр Землі знаходиться в його фокусі; тож коли б я зумів, якимсь чином, зустрітися з Місяцем у його перигеї, відстань, про яку йдеться, суттєво зменшилася б. Та коли не брати до уваги таку можливість, цілком певним було те, що я принаймні мав би відняти від 237 000 миль довжину радіуса Землі – скажімо, 4000 миль, та довжину місячного радіуса – скажімо, 1080 миль; в сумі виходить 5080 миль; отже, реальна відстань, яку треба пройти за більш-менш сприятних обставин – 231 920 миль. Якщо подумати, відстань не така вже й неймовірна. Ми часто подорожуємо по землі зі швидкістю шістдесят миль на годину; можна сподіватися, що з часом ця швидкість значно зросте. Але навіть з такою швидкістю я міг би досягти поверхні Місяця щонайбільше за 161 день. Було, однак, немало обставин, які наштовхували на думку, що в середньому швидкість мого пересування могла б бути значно вищою, ніж шістдесят миль на годину, й оскільки ці міркування вагомо вплинули на мої розрахунки, я згодом викладу їх дещо повніше.

Наступне питання, що підлягало розглядові, було набагато важливішим. З показань, які дає барометр, бачимо, що коли ми, піднімаючись над землею, сягнемо тисячофутової позначки, під нами залишиться одна тринадцята загальної маси атмосферного повітря; на висоті 10 600 футів – приблизно третина, а на висоті 18 000 футів, що до неї майже піднявся Котопаксі, матимем під собою половину матеріальної – чи принаймні матеріально вагомої – маси повітря, що облягає нашу земну кулю. Обчислено також, що на віддалі в одну соту земного діаметра – тобто на висоті у вісімдесят миль – розрідження буде таке сильне, що живий організм у ньому не виживе; мало того, – найчутливіші наші пристрої не скажуть, є там атмосфера чи нема. Але я не міг не завважити, що всі ці обчислення ґрунтуються на наших експериментальних даних про властивості повітря та на механічних законах, що регулюють його стискання та розширення в умовах, так би мовити, безпосередньої близькості самої Землі; водночас уважається зрозумілим, що живий організм на будь-якій недосяжній для нього віддалі від земної поверхні нітрохи не здатний і не може бути здатним до адаптації. А всі інші міркування, виходячи з таких даних, повинні, звичайно, будуватися за простою аналогією. Найвища точка, досягнута людиною, – це висота у 25 000 футів, на яку піднялася експедиція мосьє Гей-Люссака і Біо. Рівень доволі скромний, навіть якщо порівняти з вищезгаданими вісімдесятьма милями; і я мимоволі дійшов висновку, що питання це не таке вже безперечне й дає чимале поле для роздумів. Адже коли ми вже піднялися на якусь задану висоту і піднімаємося далі, маса повітря під нами фактично перебуває в пропорційній залежності від висоти цього підйому (як це виразно можна бачити із вищенаведених цифр), однак пропорція ця постійно зменшується. Звідси очевидно, що хоч на яку висоту ми б піднялись, ми, кажучи буквально, не зможемо вийти на межу, за якою атмосфера не існує. Вона повинна існувати, міркував я, хоча може існувати в безмежно розрідженому стані.