Текст книги "Месмеричне одкровення"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Едґар Аллан По

МЕСМЕРИЧНЕ ОДКРОВЕННЯ

Переклала з англійської Марія Габлевич

В якій би гущі сумнівів не крився принцип месмеризму,* його чудесна реальність визнається нині чи не всіма. А хто сумнівається і в реальності, той є професійний безвірник, з племені безплідного й безславного. Сьогодні шкода навіть тратити час на доведення того, що людина здатна одною силою волі ввести свого ближнього в певний аномальний стан, прояви якого дуже нагадують стан смерті – дужче, принаймні, ніж прояви будь-якого іншого відомого нам нормального стану; що введена в такий стан особа з трудом, та й то ледве-ледве задіює зовнішні органи чуття, натомість надзвичайно тонко і не знати якими шляхами сприймає речі з-поза засягу фізичної органіки; що, при тому, її розумові здібності сягають дивовижної висоти й потуги; що з тим, хто ввів її у цей стан, єднає її глибинна симпатія; що, нарешті, піддатливість її месмеричному впливові чим далі, тим більшає, а викликані ним особливі прояви стають триваліші та яскравіші.

Показ усього цього – тобто законів месмеризму в його загальних рисах – був би, повторюю, надмірною тратою зусиль, і немає потреби нав’язувати його моїм читачам. У мене в цю хвилю зовсім інший намір. Я маю понуку викласти – просто в лице всьому упередженому світу, в деталях і без коментарів – надзвичайний зміст бесіди, що відбулася між мною й одним чуйносплячим.

Я вже віддавна регулярно месмеризував цього чоловіка (містера Вакірка), наслідком чого було звичайне при цьому загострення месмеричної піддатливості і сприйняття. Він уже багато місяців мучився від невиліковних сухот, найгнітючіші прояви яких я знімав пасами; і в середу ввечері, п’ятнадцятого числа цього місяця, мене покликали до нього.

Хворий страждав від гострого болю в області серця і тяжко дихав, виявляючи всі основні симптоми астми. При подібних приступах йому звичайно легшало від прикладання гірчиці до нервових центрів, але сьогодні це не допомагало.

Коли я ввійшов, він зустрів мене бадьорою посмішкою – попри очевидні тілесні страждання, на душі, видно, йому було легко.

– Я послав за вами, – сказав він, – не так зарадити моєму фізичному недомаганню, як допомогти розібратися з деякими психічними враженнями, які нещодавно немало здивували й стривожили мене. Зайве нагадувати, як скептично ставився я досі до питання безсмертя душі. Не буду заперечувати: якесь невиразне напіввідчуття, що вона є, завше існувало – ніби у тій саме душі, яку я заперечував. Але напіввідчуття те так і не виросло в переконання. Мій розум не знав, що з ним робити. Всі спроби логічно осмислити його тільки поглиблювали мій скепсис. Мені порадили простудіювати Кузена. Я простудіював – за текстами і його, і його європейських та американських переспівувачів. Наприклад, трапив мені до рук «Чарлз Елвуд» м-ра Браунсона. Я прочитав з великою увагою. Текст наскрізь логічний, а що не є в ньому, на жаль, суто логічним, – це якраз вихідні постулати головного героя-скептика. З його підсумку мені було видно, що він не зумів переконати навіть сам себе. Кінець його явно забув свій початок, як у державі Трінкуло. Одне слово, я досить швидко збагнув, що коли людині й дано дійти розумом до переконання, що вона безсмертна, то тільки не шляхом абстракцій, яким от уже скільки часу ідуть моральні філософи Англії, Франції й Німеччини. Абстракціями ум можна розважати, вправляти, але захоплювати – ні. Принаймні тут, на землі, я певен, філософія завжди марно закликатиме нас дивитись на властивості як на речі. Воля, може, й погодиться, але душа – розум – ніколи.

Ще раз кажу – я тільки напіввідчував, але розумом не вірив. Та останнім часом це відчуття дещо поглибшало і стало настільки схоже на тихе розуміння, що мені важко провести між ними межу. А ще в мене є змога прямо пов’язувати цей ефект з месмеричним впливом. Найкраще, мабуть, пояснить це гіпотеза, що саме завдяки месмеричному збудженню я можу простежити хід міркувань, який у моєму аномальному стані приводить до переконання, а в нормальному стані (у повній згоді з феноменом месмеризму) проявляється тільки як наслідок. У стані чуйного сну присутнє і те, і те – міркування і висновок – причина і її наслідок. У природному стані причина зникає, залишається наслідок, та й то, мабуть, тільки почасти.

Так міркуючи, я прийшов до думки, що якби мені підчас месмеризації поставили низку цілеспрямованих запитань, це могло б дати непогані результати. Ви не раз бачили, яку глибину самообізнаності проявляє чуйно-сплячий – які виказує різносторонні знання стосовно самого месмеричного стану; з цієї самообізнаності можна дещо виснувати й щодо того, які питання йому ставити.

Я, звісно, погодився на експеримент. Кількома пасами я ввів м-ра Ванкірка у месмеричний сон. Дихання його відразу очистилось, жодного фізичного дискомфорту, схоже, не було. Між нами відбулася отака бесіда («В.» в діалозі позначає мого пацієнта, «П.» – мене):

П. Ви спите?

В. Так – ні, хотілося б міцніше.

П. (Ще кілька пасів.) Тепер спите?

В. Так.

П. Як ви думаєте – чим скінчиться ваша хвороба?

В. (Після довгих вагань, говорить ніби силувано.) Я мушу померти.

П. Вас гнітить думка про смерть?

В. (Хутко.) Ні – ні!

П. Це для вас приємна перспектива?

В. Якби я не спав, я хотів би померти, але зараз це не має значення. Месмеричний стан такий близький до смерті, що мені й так добре.

П. Хотілось би, пане Ванкірк, щоб ви розказали докладніше.

В. І я хочу, але це понад мої сили. Ви не питаєте як слід.

П. Як же мені вас питати?

В. Почніть від початку.

П. Від початку! Де ж той початок?

В. Початок ― ви знаєте – БОГ. (Це було сказано тоном тихим, нерівним, повним, як відчувалось, найглибшої шаноби.)

П. Що ж таке Бог?

В. (По кількох хвилинах вагань.) Не вмію сказати.

П. Хіба Бог – не дух?

В. Коли я не спав, я знав, що ви маєте на увазі, та зараз для мене «дух» просто слово – таке ж як, наприклад, «істина», «краса», – просто якість.

П. Бог нематеріальний?

В. Нематеріальності нема – це просто слово. Те, що не є матерією, взагалі не існує; хіба що якості й речі – одне і те ж.

П. Значить, Бог – матеріальний?

В. Ні. (Ця відповідь мене заcкочила.)

П. То що ж він таке?

В. (По довгій мовчанці, бурмотить.) Мені це ясно – але складно висловити. (Знов довга мовчанка.) Він – не дух, бо він існує. І не матерія – як ви її розумієте. Але є градація матерії, про яку людина нічого не знає; грубіша за ступенем матерія спонукує тоншу, тонша пронизує грубішу. Атмосфера, наприклад, спонукує електричний первень, а електричний первень пронизує атмосферу. Ступінь за ступенем матерія дедалі витончується, а чи розріджується, аж до безчасної – без часток – без ділення на частки – неподільної – єдиної матерії, і тут закон спонукання й проникання міняється. Первинна, або неподільна, матерія не лише проникає усе, а й спонукує все – отже, є всім у собі. Ця матерія і є Бог. Те, що люди вкладають у слово «думка», є ця матерія в русі.

П. Метафізики вважають, що всяка дія зводиться до руху й мислення і що друге породжує перше.

В. Так; але тепер я бачу, де тут неточність. Рух є дією ума – не мислення. Неподільна матерія, чи Бог, у супокої (наскільки ми здатні це збагнути) є тим, що люди зовуть умом. Здатність до саморуху (рівноцінна, по суті, людському волінню) у неподільній матерії якимсь чином випливає з її єдиності і всюдисущості; як саме, я не знаю і – тепер мені ясно – не дізнаюся ніколи. А неподільна матерія, зрушена певним законом, а чи якістю, присутньою в ній самій, – ось це є мислення.

П. Не могли б ви точніше описати те, що називаєте неподільною матерією?

В. Градація матерії у видах, відомих людині, не дається їй у чуттях. Візьмімо, наприклад, метал, деревину, краплю води, атмосферу, газ, теплоту, електрику, світлоносний ефір. Так от, ми звемо все це матерією, ми підводимо всю матерію під одне загальне визначення; а однак немає двох ідей, що настільки суттєво різнилися б між собою, як та, котру пов’язуємо з металом, і та, котру пов’язуємо зі світлоносним ефіром. Коли справа доходить до ефіру, ми відчуваємо майже необорну схильність класифікувати його як дух, або як ніщо. Єдине, що нас стримує, це наше розуміння його атомічної структури; але й тут доводиться вдаватись до нашого уявлення про атом як про щось безмежно мале, тверде, відчутне, вагоме. Відкиньте ідею атомічної структури, і ми вже не зможемо дивитися на ефір як на реальність, чи принаймні як на матерію. За браком кращого слова можна його назвати духом. Тепер ступіть крок далі, поза світлоносний ефір – уявіть собі матерію набагато більшої розрідженості, настільки більшої, наскільки ефір рідший за метал, і ви відразу (наперекір усім шкільним догмам) вийдете на унікальну масу – неподільну матерію. Бо якщо в самих атомах ще можна визнати безмежну малість, то безмежна малість простору між ними – абсурд. Наступить такий момент – такий ступінь розрідженості, на якому, при достатній багаточисельності атомів, проміжки між ними мусять щезнути і маса злютується водно. Якщо тепер усунути думку про атомічну структуру, то природа цієї маси неминуче зведеться до того, що ми мислимо як дух. Хоча ясно, що це – та самісінька матерія. Правду кажучи, мислити дух неможливо, позаяк годі уявити те, чого нема. Це ми собі лестимо, що збагнули дух, – ми просто обманюємося в розумінні, мислячи безмежно розріджену матерію.

П. Мені здається, є одна неспростовна річ, яка суперечить ідеї абсолютного злютування – це опір, дуже незначний, якого зазнають небесні тіла, рухаючись крізь простір, – сьогодні, правда, твердять, що деякий опір існує, але настільки незначний, що його недогледів навіть прозірливий Ньютон. Про опір тіл ми знаємо, насамперед, що він пропорційний їхній густині. Абсолютне злютування – це абсолютний опір. Там, де нема проміжків, нема й податливості. Ефір абсолютної густини буде для зірки перешкодою незмірно могутнішою, ніж ефір алмазний чи залізний.

В. Ваше заперечення знімається з легкістю, майже пропорційною його нібито неспростовності. – Коли йдеться про рух зірки, то без різниці, що через що проходить – зірка крізь ефір, чи ефір крізь зірку. Це найбільш безпідставна астрономічна помилка – прив’язувати відоме збурення руху комет до ідеї проходження їх через ефір: яким би розрідженим він не був, він спинить будь-який зоряний рух набагато швидше, ніж це допускають астрономи, що воліли б затушувати незбагненне для них питання. Водночас у дійсності маємо таке гальмування, якого можна сподіватися від тертя ефіру при його моментальному проходженні крізь небесне тіло. В першому випадку гальмівна сила є миттєва й замкнута на себе, в другому нагромаджується без кінця.

П. Але чи в усьому цьому – в ототожненні звичайної матерії з Богом – чи нема в цьому вияву непошани? (Я був змушений двічі повторити питання, поки чуйносплячий повністю збагнув його.)

В. А чому, скажіть, матерію слід шанувати менше, ніж ум? Ви забуваєте, що матерія, про яку я говорю, – це, під кожним оглядом, «ум», а чи «дух» науки, коли йдеться про її високі спроможності, і водночас «предмет», «матеріал» тієї ж науки. Бог, з усіма тими силами, які приписуємо духові, є ніщо інше як досконалість матерії.

П. Ви твердите, отже, що неподільна матерія в русі – це мисль?

В. Взагалі рух – це всесвітня мисль всесвітнього ума. Ця мисль творить. Всі створіння – це лиш Божі думки.

П. Ви кажете – «взагалі».

В. Так. Всесвітній ум – це Бог. Для нових особин потрібна матерія.

П. Але ж ви зараз говорите про «ум» і «матерію» так само, як метафізики.

В. Так – щоб не було плутанини. Коли я кажу «ум», то маю на увазі неподільну, первинну матерію; коли «матерія» – то все решту.

П. Ви сказали: «для нових особин потрібна матерія».

В. Так; бо у невтіленім бутті ум – тільки Бог. Щоб створити осібних мислячих істот, треба було втілити часточки божественного ума. Так уособлюється людина. Без облачення в тіло, бути їй Богом. Отже, осібний рух втіленої часточки неподільної матерії є мисль людська; рух цілого – мисль Божа.

П. Ви кажете, людина без тіла буде Богом?

В. (Після сильних вагань.) Я не міг такого сказати; це абсурд.

П. (Звіривши запис.) Ви сказали: «Без облачення в тіло бути їй Богом».

В. Так воно є. Людина без тіла була б Богом – була б знеособлена. Але знеособленою вона не може бути – принаймні, ніколи не буде, – бо тоді мусимо уявити чин Божий з поверненням на себе самого – безцільний, марний чин. Людина – творіння. Творіння – це думки Божі. Думка невідворотна; така її природа.

П. Не розумію. Ви кажете, людина ніколи не збудеться тіла?

В. Я кажу: людина ніколи не буде без тіла.

П. Поясніть.

В. Є два тіла – первинне і довершене; подібно як є два стани – гусениця і метелик. Те, що ми звемо «смертю», є лиш болючим перевтіленням. Наше теперішнє втілення – проминальне, підготовче, тимчасове. Майбутнє – довершене, вдосконалене, безсмертне. Життя довершене – ось остаточний задум.

П. Тільки що перевтілення гусениці нам відоме і зрозуміле.

В. Нам – так, але не гусениці. Матерія, з якої складається наше первинне тіло, перебуває у засягу чуттєвих органів цього тіла; чи, ясніше кажучи, наші первинні органи пристосовані до матерії, з якої сформоване наше первинне тіло, – але не до тієї, з якої складається довершене. Наше довершене тіло, таким чином, недоступне первинним чуттям; ми сприймаємо тільки оболонку, що в тлінні спадає з внутрішньої форми, – не саму цю внутрішню форму; однак і внутрішня форма, й оболонка доступні сприйняттю тих, хто вже сягнув довершеного життя.

П. Ви не раз казали, що месмеричний стан майже такий, як смерть. Як це розуміти?

В. Коли я кажу, що він майже такий, як смерть, то маю на думці, що він майже такий, як довершене життя; бо коли я в трансі, чуття мого первинного життя не задіяні і я сприймаю зовнішній світ навпростець, без них, – через посередництво, яким користуватимусь у довершеному, неорганізованому житті.

П. Неорганізованому?

В. Так; органи – це засоби, через які особа входить у чуттєвий зв’язок з одними видами й формами матерії, зате не входить з іншими. Органи людини пристосовані до її первинного стану і тільки до нього; її довершений стан, будучи неорганізованим, має необмежений засяг сприйняття в усьому, крім одного – природи Божого воління, – інакше кажучи, руху неподільної матерії. Щоб мати чітке уявлення про довершене тіло, уявіть, що це – мозок у цілості. Воно не є мозок, але подібне уявлення краще підведе вас до розуміння, чим воно є. Світляне тіло змушує коливатися світлоносний ефір. Ці коливання генерують подібні коливання на сітківці ока, а ті передають подібні коливання на оптичний нерв. Нерв передає подібні коливання мозкові; а мозок – неподільній матерії, що його пронизує. Вібрація останньої – це думка, першим порухом якої є сприйняття. Ось спосіб, у який ум первинного життя спілкується з зовнішнім світом; а зовнішній світ для первинного життя є, в силу ідіосинкразії його органів, світом обмеженим. Зате в довершеному, неорганізованому житті зовнішній світ сприймається цілим тілом (єство якого, як я вже сказав, споріднене з мозком), проникаючи в нього тільки безмірно розрідженим ефіром – більше розрідженим навіть, ніж світлоносний; під впливом цього ефіру – в унісон з ним – усе тіло вібрує, зрушуючи неподільну матерію, що його пронизує. Таке-от майже необмежене сприйняття в довершеному житті пояснюється не інакше, як відсутністю ідіосинкразійниx органів. Для первоістот органи ― це кліті, де вони мусять сидіти, поки не оперяться.

П. Ви говорите про «первоістоти». Що, крім людини, є й інші мислячі первоістоти?

В. Згромадження розрідженої матерії в туманність, планету, сонце чи інші тіла, які не є туманностями, сонцями чи планетами, має одну ціль – служити живильним середовищем для ідіосинкразії органів безлічі первоістот. Якби не вимога первинного, зародкового життя, не було б і тіл. Кожне таке тіло населене конкретними різновидами мислячих первинних організмів. Загалом органи залежать від особливостей населеного місця. Зі смертю, чи метаморфозою, створіння, які досягають довершеного життя – безсмертя – і знають усі таємниці, крім однієї, чинять усе і переміщаються всюди звичайним актом волі, – населяючи не зорі (єдине, що нам бачиться матеріальним і ради чого, як нам, незрячим, здається, й створено космічний простір), а сам ПРОСТІР – безмір, істинно сущий огром якого проковтує, зорі-тіні – усуває, як не існуючі для сприйняття ангелів.

П. Ви кажете: «Якби не вимога первинного життя», не було б і зір. Чому – вимога?

В. У неорганічному житті, як і в неорганічній матерії, немає нічого, що могло б перешкодити дії одного-єдиного простого вишнього закону – Божого Воління. Щоб створити таку перешкоду, і була придумана органічна життєматерія – складна, істотна, обтяжена законами.

П. Але, знову ж таки, – навіщо було творити перешкоду?

В. Наслідок закону непорушного – досконалість, правда, негативне щастя. Наслідок порушеного закону – недосконалість, кривда, позитивне страждання. Перешкоди, спричинені чисельністю, складністю й істотністю законів органічної життєматерії, уможливлюють, до певної міри, порушення закону. Тому страждання, неможливе в неорганічному житті, є можливе в органічному.

П. Але що доброго в такому уможливленні болю?

В. Добрим чи поганим щось є тільки в порівнянні. Належний аналіз покаже, що в будь-якому випадку приємність є лише протилежністю страждання. Позитивна приємність – це гола ідея. Щоб бути у чомусь щасливим, ми мусимо це щось вистраждати. Ніколи не страждати означало б ніколи не знати благословення. Однак доказано, що в органічному житті біль для органічної матерії необхідністю не є. Біль примітивного життя Земного є тільки підставою для блаженства довершеного життя Небесного.

П. Одного вашого вислову я все ж не збагну: «істинно сущий огром безмежності».

В. Мабуть, у вас недостатньо творче розуміння самого терміну «сущість».* Сущість – не якість, а відчуття: це сприйняття мислячими істотами відповідності матерії їхній органіці. На Землі багато що було б нічим для мешканців Венери – як і багато чого з видимого та відчутного на Венері нам не дано пізнати як існуюче взагалі. Але для неорганічниx істот – ангелів – сущою є вся неподільна матерія, інакше кажучи, для ниx істинно сущим є все, що ми називаємо «(космічним) простором»; якщо зорі, через матеріальність, не даються ангелам у чутті, точно так само й органічним істотам не дано відчути неподільну матерію, через її, по-нашому кажучи, нематеріальність.

Останні слова чуйно сплячий вже ледве вимовляв, і я спостеріг у нім певний вираз, який збентежив мене і казав, що його слід негайно збудити. Не встиг я це зробити, як він, весь променіючи ясним усміхом, впав назад на подушку і віддав дух. По тому, я помітив, не минуло й хвилини, як тіло його скам’яніло. Чоло стало холодне, як лід. Так звичайно й мало б бути, але після тривалого перебування в руці Азраїла. А може, в дійсності цей чуйно сплячий під кінець говорив зі мною уже з царства тіней?

______________________________

Примітки

Новелу Едґара По “Mesmeric revelation” вперше було надруковано в серпні 1844 року у журналі “Columbian Magazine”. Тут твір представлено в українському перекладі Марії Богданівні Габлевич, перекладачки та дослідниці творчості Едґара По; перекладі 2013 року.

Месмеризм (тут) – гіпноз. Термін походить від прізвища Фридриха Месмера (1734-1815), німецького лікаря, творця вчення про «тваринний магнетизм» – месмеризм. Хоча це вчення пізніше було признано хибним, деякі методи Месмера (як от гіпнотерапія та магнітотерапія) мали розвиток і застосовуються й у сучасній медицині.

... терміну «сущість» – Англійське “substance” від латинського “substantia”  – те ж, що українською «підстава», «підґрунтя», «основоположення», англійське “understanding”. Українське «сутність», походячи від «суть» як однієї з активних форм дієслова «бути», несе в собі свій кореневий смисл «істинного» (від «єсть») буття. (Примітка перекладача).