Текст книги "Дев'ять сліпих"
Автор книги: Джордано Бруно
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)
Джордано Бруно
ДЕВ’ЯТЬ СЛІПИХ
Діалог
Передмова і переклад Івана Франка
Передмова перекладача
Подаємо тут перекладом один виривок із голосного твору Джордано Бруно «[Degli] heroici furori». Сей твір, як каже сам автор у передмові, має метою «змалювання не звичайної, але геройської любові, божеської контемпляції і ділиться на дві часті, з яких кожда поділена на п’ять діалогів». Форма твору запозичена з Дантової «Vita Nuova»: попереду йдуть любовні вірші, звичайно сонети, а далі їх філософічне толкування. Поданий тут у скороченні діалог про дев’ятьох сліпців – четвертий у другій часті. Він займається межами людського знання, отже, темою, яка 200 літ пізніше послужила основою для Кантової «Kritik der reinen Vernunft». Брунів філософічний виклад його подаємо далі.
ОСОБИ ДІАЛОГА:
С е в е р і н о, М і н у т о л ь й о
С е в е р і н о
Почуєте тепер промову дев’ятьох сліпих, із яких кождий приводить дев’ять окремих причин і підстав своєї сліпоти, хоча всі вони згідні в одній спільній причині спільної любові.
М і н у т о л ь й о
Починай же від першого!
С е в е р і н о
Перший із них сліпий зроду; та проте він нарікає на свою любов і хоче доказати іншим, що природа скривдила його гірше, ніж їх; бо ж вони, хоч тепер не бачать, бодай колись любувались баченням і, поки не поробилися сліпими, зазнавали розкошей того смислу і красоти всього видимого. Він натомість прийшов на світ сліпий, як кріт, щоб його бачили інші, але щоб сам він не бачив нікого, і мусить бажати того, чого не бачив ніколи.
М і н у т о л ь й о
Се правда, що не один уже закохався з самого наслуху.
С е в е р і н о
Ті, говорить він, мають бодай те щастя, що хоронять у своїй душі божеський образ, посідають бодай у своїй уяві те, чого йому не суджено посідати ніколи. Потім він обертається до своєї поводаторки і просить її, щоб завела його над пропасть, щоб не мусив бути дальше образом страшної жорстокості долі. Він мовить:
П е р ш и й с л і п и й
Щасливі, ви колись хоч щось видали!
Товариші, вам світла жаль лишень,
Що втратили... Якби ви горе знали
Того, кому не блис ніколи день!
Мені відразу не дала природа
Того, що вам взяла. Вам кривда всім,
Се так. Та ваше горенько-негода
Не може порівнятися з моїм.
Веди мене над пропасть, провіднице!
В її безодню кинуся я сам,
Хай скора смерть втишить те серце кволе.
Відняти зроду світло злотолице,
Пустить на землю, мов крота до ям,
На глум – се ж надто лютий жарт, о доле!
За ним іде другий, що, вкушений гадюкою заздрості, втратив силу очей через отруту. Він іде без поводаторки, хіба що заздрість у нього на услугах. Він просить кого-будь з видющих, коли не знає ліку на його горе, мати милосердя над ним, щоб він позбувся свідомості свого нещастя, і поховати його разом з його мукою, щоб і сам від себе міг, нарешті, заховатися так, як тепер заховано від нього світло. Він говорить:
Д р у г и й с л і п и й
Алекто *[1]1
Коментарі до слів і речень, позначених зірочками, дивіться в розділі «Примітки».
[Закрыть] з кучерів своїх страшенних
Змію пустила, чий укус жорстокий
В моїх очах спинив живії соки,
І відтоді я у покрівлях темних.
Мене жре заздрість, я мац-мац в тривозі,
У тьмі, непевний у своїй дорозі,
Запнусь, спіткнусь на кождий камінець;
Дарма й бажати світла промінець.
Коли не знаєш чародійських слів,
Ані якого зілля, соку, ліку,
Ні з каменя якого порошків,
Щоб помогли мені, хто б ти не був,
Незвісний, змилуйсь на сліпця-каліку,
Дай, щоб він в гробі сам себе забув.
Далі йде третій, що буцімто осліп через те, що нараз із пітьми був виведений на занадто ярке світло. Се значить: він привик бачити тільки невеличкі красоти, та нараз перед його очима виявилася божеська красота, заблисло божеське сонце. Наслідком сього згасла сила його зору, те подвійне світло, що горіло по обох боках корабля його душі; бо ж очі – се немов дві корабельні ліхтарні, що освічують кораблеві дорогу. Така сліпота нападає на людей, що виросли в кіммерійській пітьмі, а потім безпосередньо, без повільного переходу в їх очі вдарить сонячне світло. В своїй промові він просить, щоб одчинено йому вхід до Гадеса,* бо для його затемненої вдачі не відповідне ніщо більше, як ніч і сумерки. Він мовить:
Т р е т і й с л і п и й
Хто у зимі Кіммерської країни
Або в тюрмі не бачив сонця довгі дні,
Для того блиски сонячні страшні,
Коли нараз він зустрінеться з ними.
О,і зовсім осліпне він не раз;
Зирнув – і розкіш внівеч розлилася.
Так сталося й мені, що довгий час
Я знав лиш маловартеє заласся.
Та ледве я зирнув на ідеали,
То осліпив мене їх блиск надземний
І розкоші в тій хвилі всі пропали.
Чого ж я, мрець, плетусь ще між живими?
Сліпий невір лугами світляними?
Геть! Радше в Оркус * западуся темний!
Четвертий сліпець – се чоловік, що осліп із подібної, хоч не зовсім такої самої причини. Бо як той через несподівано прудкий позирк на сонце, так сей через надто часте й довге вдивлювання стратив почуття для всіх інших світляних вражень. Та проте його не можна вважати сліпим з огляду на те одно, що розогнило його. Він мовить, що з його зором сталося йому таке саме, яке часто лучається зо слухом; ті люди, яким уші оглушені сильним галасом і шумом, не можуть чути тихіших шелестів. Адже оповідають про славний народ так названих катадупів, що нібито живуть там, де могутня ріка Ніл із обриву величезної гори спадає на рівнину.
М і н у т о л ь й о
Так і всі, хто віддає своє тіло і свого духа важкій і високій задачі, не чують прикрості менших лих. Мені здається, що сей не потребує оплакувати свою сліпоту.
С е в е р і н о
Певно, ні. Він і називає себе добровільно сліпим, котрий рад з того, що все інше заслонене перед ним, бо йому було би прикро, коли б се відвертало його зір від тої єдиної, яку він обожає над усе. Та проте він просить прохожих хоронити його від нещасливих припадків, які могли б лучитися йому, поки він виключно зайнятий одиноким предметом свого оглядання.
М і н у т о л ь й о
Передай же його власні слова!
С е в е р і н о
Він мовить:
Ч е т в е р т и й с л і п и й
Глухий той катадупський люд живе,
Говорять, там, де з обриву крутого
Високих гір могутній Ніл реве
Униз із гуком грому вікового.
Як ті глухі – так я сліпий, допоки
Ту бачу, що не бачити лякаюсь;
Все інше бачить радо зарікаюсь,
Щоб нею тільки пасти зір безокий.
Та вас благаю: хороніть мене
Від пропастей, від лютих звірів зуба
І де там ще яка чигає згуба!
Бо хто, як я, все думання марне
Покинув і в одну лиш думку вп’ється,
О,сей сліпий і з шляху вмить зіб’ється.
У дальшого сліпця погасли очі через ненастанне плакання, так що він не може розпізнавати видимих речей ані того світла, що колись, як він раз побачив його, зробилося причиною його щедрих сліз. Зрештою, слушно він уважає свою сліпоту не конституційною і не невлічимою хоробою; навпаки, вона видається йому наслідком поганої привички; вогонь, що розпалював душу в його очах, погашено на якийсь час ворожим йому елементом сльозавої вогкості. Коли б тільки він міг перестати плакати, то він певний, що відзискав би знову бажану силу зору. Так слухайте ж, як він промовляє до товариства, просячи пропустити його:
П ’ я т и й с л і п и й
Криниця сліз все воду в очі тисне,
І жадна іскра з ясних блисків тих,
Що в мні горять, крізь воду не проблисне,—
Отим-то й зір не бачу я святих.
Боюсь, що вже й остання іскра згасне
Мойого зору і зовсім незрячий
Я втрачу зорі, втрачу сонце красне
І блиск його зцілющий і гарячий.
Сліз джерело пливе і не вгаває,
І ясність денну тьмить перед очима,
І океан, здається, доливає.
І так осліпнуть мушу я вовік!
Даремно ждав найти когось між вами,
Щоб допоміг спинити сліз потік.
Шостий сліпець осліп через те, що пролив так багато сліз, що висохла вся вогкість, якої посередництво потрібне не тільки для самої зорової сили, щоб могла проявляти себе назверх, але крізь вогку матерію, що зціплює з собою різні і супротилежні частини, мусить також проблискувати зверхнє світло і всяка видима форма. І так його серце мучиться, а йому не лишилося пільги, яку біль знаходить у сльозах: бо джерело сліз знищене перемогою інших матерій. Сей стан зможете оцінити з ось яких його віршів:
Ш о с т и й с л і п и й
Ви згасли, очі! Висохла криниця,
В якій душа всі образи єднала;
Розбилось дзеркало, в якім блищиться
Ввесь світ, кришталь прозорий тьма заслала.
Навіки висохла (бо на вид того,
Що покохав, я плакав без упину),
Живий кришталь, що серденька мого
Огонь гасив, проливши лиш сльозину.
Тепер навпомацки я мушу йти,
Хоч рад би, ах, пролинути, як птах,
Крізь вир пекельний сеї темноти!
О,покажіть мені, сліпому, шлях,
Бездонну пропасть, щоб найти мені
І смерть в її прийняти глибині!
Дальший утратив зір через надмірний огонь, що, повстаючи з серця, знищив наперед у нього очі, а потім виссав усю решту вогкості закоханого, так що тепер, спопелілий від полум’я, він уже не той сам, бо ж сила огню розкладає всі тіла на їх атоми й переміняє на порох, не зліплений докупи, бо атоми тільки при помочі плинної матерії (води) можуть згущатися і творити одностайну цілість. Та проте він не позбавлений почуття найсильнішого огняного палу. Отим-то в кінцевих віршах він просить дати йому широке місце для проходу, бо кождий, кого б захопило його полум’я, зараз зробився б таким самим, як і він, і терпів би від пекельного полум’я дужче, ніж від студеного снігу. Він мовить:
С ь о м и й с л і п и й
Крізь мої очі відблиск красоти
Ввійшов мені у серце й розпалив
У нім огонь, якого дикий зрив
Вогкії очі знищив до цяти.
І далі палячи, вкінці зсушив
У тілі вогкість, всю злизав лакомий;
Без елементу, що зціпля атоми,
Я пил мілкий, щоб вітер ним крутив.
То ж хто від горя хоче бути вольний,
Набік! Заким вас полум’я займе,
Прохід широкий отворіть огневі!
Бо жар такий палкий пройма мене,
Що проти нього сам огонь пекельний
Здається, мов мороз підбігуновий.
Далі йде восьмий, якого сліпота спричинена стрілою, що пустила любов через очі в його серце. Отим-то нарікає він не як сліпий, але також як ранений, і його пекучий біль такий великий, що, по його думці, гіршого вже й нема. Його чуття виливається ось у яких віршах:
В о с ь м и й с л і п и й
Із засідки злий бог пустив на мене
Стрілу прегостру із свойого лука
Підступно – і з обох очей герлене
Враз бухло джерело. О біль! О мука!
В тій хвилі зранений і осліплений
Я став рабом любви. Аж на дно серця
Стріла запала. Ах, і не уйметься
Ніколи вже безмірний біль скажений!
О,слухайте, боги, герої, люди!
Скажіть, чи де в ефірному просторі,
Чи на землі, чи в мрії хоч страшній,
Хоч між проклятими, то в вічнім горі
Живуть за бунт гігантів * – будь де буде!
Чи чув хто де про біль такий, як мій!
Вкінці приходить іще один, в додатку ще й німий, бо те, що рад би висловити, не сміє сказати, щоб не збудити ураз і гніву. За нього промовляє його провідниця, про яку з легко зрозумілих причин я не подаю нічого більше, тільки її промову:
П р о в і д н и ц я д е в ’ я т о г о с л і п о г о
Сліпцям, що тут свої з’являли болі,
Ви радо співчуття вділяли свого;
Та сей ось ще завидує їх долі,
Боїться гніву, як би вирік слово.
Німий у своїм болю, що лиш частці
Його рівнятись можуть болі всіх тих там, —
Бажає він, незнаний, в своїй масці
Дійти без слова аж до смерті брам.
Ось стукаєм. Впустіть його уже!
Великого терпливця, що лище
В обіймах смерті віднайде здоров’я!
Впустіть сліпого і німого мужа,
Що, ранений надмірною любов’ю,
Лиш в смерті пільгу віднайде й подужа.
У цьому діалогу показано і подекуди вияснено причини нездібності, невідповідності і похибності людського розуміння і пізнавання супроти божеських речей. На першім сліпім, що сліпий від уродження, показано причину, що з самої природи понижує і спиняє нас. На другім сліпім, що осліп від отрути заздрості, зазначено причину, що лежить у завзятті і бажаннях, які відвертають нас і зводять на блудні дороги. Третій сліпий, що осліп від наглого блиску надто яркого світла, показує причину, яка лежить у ясності і блиску самого предмета, що сліпить нас. У четвертім, що осліп від надто довгого вдивлювання в сонце, показано перешкоду, яка випливає з надто глибокого затоплення в єдності, через що тратимо зір для многоти. П’ятий сліпий, у якого очі раз у раз заповнені слізьми, показує ту перешкоду, яка випливає з непропорціональності між здібностями наших органів і метою. Шостий від надмірного плачу стратив органічність, вогкість в очах і зазначає брак дійсної духовної поживи, а за тим і брак сили. Сьомий, в якого очі згоріли від вогню в серці, означає палку пристрасть, що не раз пожирає і нівечить критичну здібність розрізнювання. Восьмий, що стратив світло очей наслідком стріли, показує перешкоду, яку чинить пізнанню сполучення з самим предметом, наскільки се сполучення обпутує й ушкоджує нашу розумову здібність, пригнітаючи наш ум цілою вагою безпосередньої присутності, так що його положення не без причини показується не раз у виді блискавки-нищительки. Дев’ятий, що разом з тим ще й німий, не може виявити причини своєї сліпоти. Він означає основну причину всіх причин, таємну постанову божу, що надав чоловікові те змагання і того духа вічно похіпного до думання і досліджування, але з тим, що він ніколи не може дійти дальше, як до пізнання своєї власної сліпоти і невідомості, і мовчанку мусить вважати достойнішою від промови.
Примітки
Б р у н о Джордано (1548—1602) – відомий італійський філософ і поет пізнього Відродження. Догмам християнської теології протиставив матеріалістичне вчення про безмежність Всесвіту, за що був спалений інквізиторами як «єретик». Переклад І. Франка зроблений з циклу «Діалоги» (див. повніше видання: Диалоги, М., 1949).
Дев’ять сліпих. Діалог. Уперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1900, кн. 4, с. 121 – 128.
Подається за першодруком.
Алекто – зла фурія, в косах якої вилися гадюки. Персонаж «Енеїди» Вергілія.
Гадес – Аїд, міфічне підземне царство мертвих.
Оркус (Орк) – римське божество смерті, символ підземного світу. Тотожне грецькому Аїду, римському Плутону.
... за бунт гігантів – тобто міфічних людино-зміїв, які повстали проти олімпійських богів і були переможені за допомогою Геракла (за твором Гесіода «Теогонія»).
