Текст книги "Нортенгерське абатство"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

Розділ XVIII

Охоплена щасливими сподіваннями, Кетрін навряд чи помітила, що вже два чи три дні вона не була в товаристві з Ізабеллою більше, ніж кілька хвилин. Уперше вона це усвідомила й занудьгувала за міс Торп, коли одного ранку прогулювалася з місіс Аллен по Галереї-бювету, не знаючи, що їй сказати, і не сподіваючись щось почути від неї. Вона думала про те, що їй дуже хотілось побачити подругу, аж раптом, не більш як за п’ять хвилин з’явилася вона сама і, запросивши Кетрін для задушевної бесіди, підвела її до лави.

– Це моє улюблене місце, – сказала Ізабелла, коли вони сіли між двох входів, звідки легко можна було спостерігати за всіма, хто сюди заходив або виходив, – воно таке затишне.

Кетрін, помітивши, що очі Ізабелли безперестанку бігають від одних дверей до інших, нібито вона когось із нетерпінням чекає, і згадавши, скільки разів подруга незаслужено приписувала їй хитру проникливість, подумала, що зараз трапилася чудова нагода виявити цю якість насправді, і весело сказала:

– Не хвилюйтесь, Ізабелло. Джеймс незабаром сюди прийде.

– Фе! Люба моя, – відповіла вона, – не думайте, що я така дурна, щоб завжди тримати його при собі. Було б жахливо, коли б ми завжди були разом: про нас би теревенили на всіх перехрестях. Отже, ви рушаєте до Нортенґера! Я страшенно рада за вас. Наскільки мені відомо, це одне з найкрасивіших старовинних місць у Англії. Сподіваюся, ви мені його опишете до найменших подробиць.

– Звичайно, я постараюсь. Але кого ви виглядаєте? Ви чекаєте своїх сестер?

– Я нікого не виглядаю. Треба ж кудись дивитись. І ви розумієте, як мені важко слідкувати за собою, коли мої думки за сто миль звідси. Я страшенно неуважна. Мені здається, я найнеуважніше створіння в усьому світі. Тілні каже, що натури певного складу завжди такі.

– Але мені здалося, Ізабелло, ви хотіли щось мені розповісти?

– О, так, хотіла! Ось вам доказ моїх слів. Бідолашна моя голівонька! Я про це зовсім забула. Що ж, річ ось у чім: учора я одержала листа від Джона. Ви й самі можете здогадатися про його зміст.

– Ні, про це я справді не можу здогадатися.

– Моя люба подруго, не вдавайте, що ви не здогадуєтесь. Про що він міг писати, як не про вас? Адже ви знаєте, він до нестями у вас закоханий.

– У мене, люба Ізабелло?

– О, моя мила Кетрін, це ж просто безглуздо! Скромність і все таке інше доречне у своєму роді, але іноді й дещиця прямоти може прикрасити людину. Не розумію, навіщо так перегравати. Ви, певно, напрошуєтеся на компліменти. Він залицявся до вас так відверто, що помітила б і дитина. І до того ж за якихось півгодини до від’їзду з Бата ви йому подали надію. Він про це пише у своєму листі. Пише, що освідчився вам, а ви поставилися до його почуттів цілком схвально. Тепер він хоче, щоб я поклопоталася за нього перед вами й передала вам найніжніші привітання. Так що нема чого розігрувати невинність.

Кетрін щиро висловила своє здивування з приводу докору Ізабелли, сказавши, що навіть не підозрювала про кохання містера Торпа, і, звісно, не могла давати йому якусь надію.

– Щодо ознак уваги з його боку, слово честі, я їх ніколи не помічала, окрім випадку, коли він одразу ж після приїзду запросив мене танцювати. А стосовно того, що він освідчився або щось подібне, то тут сталася якась незбагненна помилка. Я не могла б невірно витлумачити його слова, ви це й самі добре розумієте. Зараз, як ніколи, я хочу, щоб ви мені повірили: я урочисто присягаюся, що між нами не було сказано ані слова на цю тему. За півгодини до того, як він покинув Бат? Безперечно, це помилка, бо того ранку я взагалі його не бачила.

– Ні, ви не моглийого не бачити, бо весь ранок того дня ви були на Едгарз Білдінгз. Це сталося того дня, коли прийшла згода від вашого батька. І я не маю сумніву, що ви незадовго до того, як пішли від нас, залишались у вітальні вдвох із Джоном.

– Ви впевнені? Що ж, коли ви так кажете, то так, мабуть, і було. Але я ніяк не можу цього пригадати. Я пам’ятаю, що була тоді у вас і бачила його разом з усіма, але щоб ми з ним хоча б на п’ять хвилин залишалися наодинці… Однак про це не варто сперечатися, бо що б він нині не казав, ви можете бути впевнені, що я нічого про це не пам’ятаю і, отже, ніколи не думала, не чекала й не хотіла нічого подібного. Мені вельми шкода, що він відчув прихильність до мене, але повірте, я цього не прагнула й ніколи про це навіть не здогадувалася. Будь ласка, швидше розкрийте йому на це очі й напишіть, що я прошу в нього вибачення, тобто… Я навіть не знаю, що мені слід йому передати, але напишіть так, щоб він зрозумів мене вірно. Можу вас запевнити, я не могла б говорити нешанобливо про вашого брата, Ізабелло, але ви ж добре знаєте, що якщо я й можу думати про когось більше, ніж про інших, то це не він. – Ізабелла мовчала. – Моя люба подруго, вам не слід на мене гніватись. Я не припускаю думки, що ваш брат так мною захоплений, і ви ж знаєте, що ми все одно станемо сестрами.

– Так, так (почервонівши), сестрами можна стати по-різному. Але що ж я хотіла сказати? Отже, моя люба Кетрін, наскільки я зрозуміла, ви твердо налаштовані проти мого бідолашного Джона, чи не так?

– Я рішуче не в змозі відповісти на його почуття й так само рішуче запевняю, що ніколи й на думці не мала їх заохочувати.

– У такому разі, я, звичайно, більше не буду вам набридати. Джон просив, щоб я з вами про це поговорила, – і я виконала його прохання. Але, щиро кажучи, як тільки я прочитала його листа, я подумала, що це дуже нерозумний і нерозсудливий намір, здійснення якого навряд чи зробило б вас обох щасливими. На що б ви жили, якби ви зійшлися? Звичайно, у вас обох щось є, але в наш час утримувати родину непросто, і, хоч би там що не казали романтики, без грошей і дня не проживеш. Не розумію, як Джон про це не подумав. Мабуть, мій останній лист до нього не дійшов.

– Отже, ви мене виправдовуєте? Ви переконалися, що я ніколи не хотіла обманювати вашого брата й до цієї хвилини навіть не підозрювала, що я йому подобаюсь?

– О, ні, – відповіла Ізабелла сміючись, – я не беруся бути суддею щодо ваших попередніх думок і планів. Вам краще про це знати. Трохи кокетування чи чогось подібного знічев’я – і вже пообіцяв більше, ніж збирався дати. Але ви можете бути впевнені, я остання в цілому світі стала б засуджувати вас за це. Замолоду, жартома це все можливе. Ви й самі знаєте, сьогодні думаєш одне, а завтра – інше. Обставини змінюються, а разом з ними й думки.

– Але моя думка про вашого брата ніколи не змінювалась – вона завжди була тією ж самою. Ви говорите про те, чого ніколи не було.

– Моя мила Кетрін, – зовсім не дослухаючись її слів, вела далі Ізабелла, – нізащо у світі я б не квапила вас із заручинами, перш ніж ви б дізналися, на що ви йдете. Я б не знайшла собі виправдання, коли б умовляла вас, прагнучи догодити Джону лише тому, що він мій брат, і жертвуючи вашим щастям. Ви й самі розумієте, він, мабуть, буде щасливим і без вас. Люди не завжди знають, чого вони хочуть, – особливо молоді люди, вони ж напрочуд мінливі й непостійні. Чому, запитую я себе, щастя брата для мене має бути дорожчим за щастя подруги? Ви знаєте, як високо я ціную дружбу. Але передовсім, моя люба Кетрін, не поспішайте. Запам’ятайте мої слова: якщо занадто квапитися, потім усе життя будете шкодувати з приводу цього. Тілні каже, що ні в чому люди так часто не обманюються, як у оцінці власних уподобань. Гадаю, він має рацію. А ось і він сам! Не звертайте уваги, він нас, я впевнена, і не помітить. Підвівши очі, Кетрін побачила капітана Тілні. Ізабелла, розмовляючи, невідривно за ним стежила й невдовзі перехопила його погляд. Він одразу ж до них підійшов і сів на місце, яке вона мовчки йому запропонувала. Його перші слова примусили Кетрін здригнутися. Хоча він говорив пошепки, вона змогла розрізнити:

– О, так ви завжди під наглядом, особистим або за дорученням?

– Що за дурниці! – так само напівпошепки відповіла Ізабелла. – Що ви таке кажете? Я людина цілком незалежна.

– Хотів би я, щоб ваше серце було незалежним. Цього для мене було б досить.

– О, моє серце! Що вам до сердець? Серед вас, чоловіків, немає жодного, хто мав би серце!

– Якщо в нас немає сердець, то в нас є очі, і вони завдають нам багато страждань.

– Он як? Мені дуже шкода. Дуже прикро, що вони бачать у мені щось настільки неприємне. Тоді я сяду по-іншому. Сподіваюся, це вас влаштує (повернувшись до нього спиною). Тепер ваші очі не страждають?

– Ще ніколи вони так не страждали. Краєчок рожевої щоки все ж видно – надто багато й водночас надто мало.

Кетрін усе це чула. Слухати це їй більше було не під силу. Вона дивувалась, як Ізабелла все це терпить, і відчувала ревнощі за брата. Піднявшись, Кетрін сказала, що їй треба підійти до місіс Аллен, і запропонувала Ізабеллі прогулятись. Але Ізабелла не виявила до цього схильності. Вона страшенно втомилась, їй набридло тинятися по Галереї-бювету, і якщо вона покине своє місце, то може пропустити сестер, яких чекає з хвилини на хвилину. Отже, люба Кетрін має їй вибачити й спокійно посидіти поряд з нею. Але Кетрін теж могла бути впертою, і, коли до них незабаром підійшла місіс Аллен і запропонувала повернутись додому, вона покинула Галерею, залишивши Ізабеллу в товаристві капітана Тілні. Вона залишала їх з великою тривогою. Їй здавалося, що капітан Тілні поступово закохувався в Ізабеллу, а Ізабелла несвідомо його заохочувала. Звичайно, несвідомо, бо прихильність Ізабелли до Джеймса була так само безперечною й визнаною, як їхні заручини. Мати сумнів щодо її щирості або добрих намірів було неможливо. Однак протягом усієї їхньої розмови вона поводилась якось дивно. Кетрін хотілося б, щоб Ізабелла більше говорила у своїй звичайній манері й менше згадувала про гроші і не раділа б так явно зустрічі з капітаном Тілні. Дуже дивно, що вона не помічає, як він нею захоплюється. Кетрін хотіла натякнути їй на це, застерегти її й таким чином відвернути всі негаразди, бо надмірна грайливість подруги могла б завдати прикрощів Джеймсові й капітанові Тілні.

Хоч як їй лестила прихильність Джона Торпа, вона не спокутувала легковажності його сестри. Майже однаковою мірою Кетрін не вірила й не хотіла, щоб ця прихильність була щирою. Вона не могла забути, що він часто припускався помилок. Його запевнення в тому, що він їй признався в коханні, а вона була схильна це слухати, свідчило про те, що його легковажність іноді могла бути надмірною. Її марнолюбство, по суті, нічого не вигравало, – єдине, що вона відчула від останньої бесіди, – це здивування. Те, що йому на якийсь час забаглося уявити себе в неї закоханим, викликало в неї тільки подив. Ізабелла казала про ознаки уваги з його боку; Кетрінніколи їх не помічала. Але Ізабелла сказала ще багато такого, що, як сподівалася її подруга, необачно злетіло з її уст і ніколи більше не буде повторено. Цими висновками Кетрін була рада зараз обмежитися, щоб відпочити душею і притлумити свою тривогу.

Розділ ХІХ

Минуло кілька днів. Не дозволяючи собі в чомусь підозрювати Ізабеллу, Кетрін усе ж не могла за нею не спостерігати. Наслідки цього спостереження були далеко не втішними. Ізабелла, здавалося, стала зовсім іншою. Щоправда, коли Кетрін зустрічала її серед найближчих друзів на Палтні-стріт або Едгарз Білдінгз, зміна в її поведінці здавалася такою незначною, що коли б цим усе обмежувалося, то про цю зміну можна було б і не думати. Час від часу Ізабелла поринала в якусь млосну байдужість або неуважність, що раніше їй було невластиво, і, якби не було нічого гіршого, целише надало б їй нових чарів і зробило б її ще цікавішою. Але коли Кетрін бачила її на людях, коли вона приймала вияви симпатії капітана Тілні з тією готовністю, з якою вони пропонувались, і приділяла йому майже стільки ж уваги і з такими ж усмішками, як до Джеймса, то зміна ставала надто очевидною, аби її не помічати. Кетрін не могла зрозуміти, що її подруга, змінивши свою поведінку, мала на увазі, і чого вона прагнула. Ізабелла не могла не усвідомлювати, якого вона завдає їй болю, проте вона виявляла якусь навмисну легковажність, яка в Кетрінвикликала тільки обурення. А Джеймс страждав від цієї легковажності. Кетрін бачила, що він стає похмурим і знервованим; і якщо жінка, яка віддала йому своє серце, була байдужою до його стану, то Кетрін він завжди був дорогим. Про те, що буде з бідолашним капітаном Тілні, їй також було небайдуже. Хоч сам він їй не подобався, його прізвище забезпечувало йому її добре ставлення, і вона зі щирим співчуттям думала про розчарування, яке його чекало. Бо його поведінка була зовсім несумісною з заручинами Ізабелли. Незважаючи на слова, що їх Кетрін підслухала в Галереї-бюветі, вона, добре розміркувавши, не могла уявити, що він знає про ці заручини. Він міг вважати Джеймса своїм суперником, але роль, у якій він виступав насправді, пояснювалась оманою, у яку його ввела Ізабелла. Вона хотіла м’яко нагадати Ізабеллі про її становище нареченої і дати їй зрозуміти, якого болю вона може завдати обом молодим людям, але несприятливі умови або недостатня кмітливість подруги щоразу ставали на заваді її спробам. Коли ж вона на щось натякала Ізабеллі, та її не розуміла. За цих тривожних обставин запланований від’їзд сімейства Тілні був її головною втіхою. Через кілька днів вони мали виїхати до Глостершира, і відбуття капітана Тілні мало нарешті повернути спокій до всіх сердець, окрім його власного. Проте капітан Тілні зовсім не мав наміру відбувати. Він не збирався їхати з усією компанією до Нортенґера, він залишався в Баті. Коли Кетрін дізналася про це, вона одразу ж прийняла рішення. Вона заговорила на цю тему з Генрі Тілні, висловила занепокоєння з приводу того, що його брат симпатизує міс Торп, і благала його розповісти братові про її заручини.

– Брат про них знає, – відповів Генрі.

– Знає? Тоді чому ж він тут залишається?

Він нічого не відповів і змінив тему розмови, але вона рішуче вела далі:

– Чому ви не вмовляєте його покинути Бат? Що довше він тут затримається, то гірше йому потім буде. Благаю вас, порадьте йому для його ж спокою й для спокою всіх якнайшвидше покинути Бат. В іншому місці він через якийсь час зможе знайти забуття, а тут йому нема на що сподіватись, і якщо він залишиться, то буде нещасливим.

Генрі посміхнувся й відповів:

– Я впевнений, що мій брат не захоче цього зробити.

– Але ви постараєтесь умовити його, щоб він покинув місто?

– Умовляння не допоможуть. Пробачте мені, але я не можу навіть спробувати це зробити. Я сам йому розповів, що міс Торп заручена. Він знайомий з усіма обставинами й має за себе відповідати.

– Ні, він зовсім їх не знає! – вигукнула Кетрін. – Він не знає, якого болю він завдає моєму братові. Хоча Джеймс нічого мені про це не казав, я впевнена, що йому дуже важко.

– А ви впевнені, що винен мій брат?

– Так, звичайно.

– Ви вважаєте, що болю завдають залицяння мого брата або готовність, з якою міс Торп їх приймає?

– А хіба це не те саме?

– Гадаю, містер Морланд підтвердив би, що це не так. Жоден чоловік не стане ображатись, якщо хтось інший захоплюватиметься його коханою. Болю може завдати лише вона сама.

Кетрін почервоніла за подругу й сказала:

– Ізабелла чинить недобре. Але я впевнена, що вона не бажає засмутити Джеймса. Вона дуже його кохає. Вона закохана в нього з першої їхньої зустрічі. Вона ледве не захворіла, доки чекала від нашого батька згоди на їхнє одруження. Ви розумієте, як вона його кохає?

– Так, розумію. Вона закохана в Джеймса і фліртує з Фредеріком.

– О ні, не фліртує! Жінка, закохана в одного, не може фліртувати з кимось іншим.

– Вона при цьому не може настільки закохатись або так фліртувати, як вона могла б, коли б переймалася кимось одним. Обом джентльменам доведеться трохи поступитися своїми правами.

Після невеликої паузи Кетрін почала знову:

– Отже, ви не вірите, що Ізабелла так сильно любить мого брата?

– Про це я судити не можу.

– Але що має на увазі ваш брат? Якщо він знає про заручини, то що означає його поведінка?

– Ви надто багато від мене вимагаєте.

– Справді? Я запитую лише про те, про що мені необхідно знати.

– Але чи не запитуєте ви більше, ніж можете від мене дізнатись?

– Гадаю, що ні. Ви знаєте серце свого брата.

– Повірте, про серце свого брата, як ви кажете, у цьому разі я можу тільки здогадуватися.

– І що ж тепер?

– А якщо справа доходить до здогадів, нехай кожен займається цим самотужки. Не варто керуватися здогадами з других рук. Ви маєте всі відомості. Мій брат – людина життєрадісна, а іноді, мабуть, і легковажна; він знайомий з вашою подругою приблизно тиждень, і майже з самого початку йому відомо про її заручини.

– Що ж, – сказала Кетрін, подумавши кілька хвилин, – ви, мабуть, могли б з усього цього здогадатися про наміри вашого брата. Я ж упевнена, що мені це зробити не до снаги. Але хіба такі обставини не тривожать вашого батька? Хіба він не хоче, щоб капітан Тілні покинув місто? Звичайно, ваш брат тут не залишився б, якби з ним поговорив ваш батько.

– Люба міс Морланд, – сказав Генрі, – чи не припускаєтесь ви у своєму піклуванні про вашого брата маленької помилки? Чи ви не заходите надто далеко? Чи він буде вам вдячним – від свого імені чи від імені міс Торп – за припущення, що на її прихильність або принаймні на її гарну поведінку можна покладатися лише під час відсутності капітана Тілні? Хіба він має право довіряти їй тільки тоді, коли вона на самоті? Хіба її серце належить лише йому тільки через те, що його не намагався підкорити ніхто інший? Цього він думати не може, і, ви погодитеся, він би не хотів, щоб так думали ви. Я не казатиму: «Не хвилюйтесь», бо знаю, як ви зараз схвильовані, але постарайтеся хвилюватись якнайменше. Ви не маєте сумніву у взаємній прихильності вашого брата й вашої подруги. Покладіться ж на цю прихильність у тому, що вони ніколи не дадуть одне одному приводу для ревнощів. Покладіться на неї в тому, що між ними ніколи не буде ні тривалого, ні короткого розладу. Їхні серця так відкриті одне одному, як жодне з них не може відкритися вам. Вони знають точно, що можуть вимагати одне від одного й що можна знести, і ви можете бути впевнені, що вони будуть дражнити одне одного лише до того часу, доки це не стане їм неприємно.

Бачачи, що вона все ще журиться й сумнівається у правильності його слів, він додав:

– Хоча Фредерік не покидає Бат разом з нами, він, певно, затримається тут недовго – напевно, лише на кілька днів після нашого від’їзду. Його відпустка незабаром закінчиться, і йому доведеться повернутися до свого полку. І що тоді станеться з їхнім знайомством? В офіцерській їдальні питимуть за здоров’я Ізабелли Торп два тижні, а сама вона – сміятиметься з вашим братом з пристрасті бідолашного Тілні щонайбільше місяць.

Кетрін більше не чинила опору намаганням Генрі її заспокоїти. Вона не поступалася йому протягом усієї розмови, але під кінець скорилася. Генрі Тілні має знати краще за неї. Вона дорікала собі тим, що стривожилася до такої міри, і вирішила ніколи більше не ставитися до цього питання надто серйозно.

Поведінка Ізабелли під час їхньої прощальної зустрічі ствердила вірність цього рішення. Останній вечір перебування Кетрін у Баті Торпи провели на Палтні-стріт, і між закоханими не відбулося нічого, що могло б викликати в Кетрін хвилювання або навіяти їй перед від’їздом погані передчуття. Джеймс був у прекрасному настрої, а Ізабелла виглядала цілком спокійною. Головним почуттям, яке нею керувало, була, здавалося, ніжна прихильність до подруги. Але в таку хвилину це можна було зрозуміти. Один раз вона щось різко відповіла коханому, а іншого разу – відсмикнула руку. Але Кетрін пам’ятала розмірковування Генрі й пояснила собі це виявом поміркованого кокетування. Обійми, сльози й обіцянки, якими дві прекрасні леді обмінялися при прощанні, легко можна собі уявити.

Розділ XX

Містеру й місіс Аллен було шкода розставатися зі своєю юною гостею: її лагідна й весела вдача, турбота про її втіхи були їм приємними. Однак від поїздки з міс Тілні вона очікувала стільки радощів, що вони не могли їй відмовити в цих сподіваннях. До того ж через тиждень вони самі залишали Бат, і тому її відсутність мала відчуватися зовсім недовго. Містер Аллен супроводив Кетрін до Мільсом-стріт, де вона мала поснідати, і переконався, що нові друзі прийняли її дуже гостинно. Але сама вона так розхвилювалась, усвідомивши себе нібито членом їхньої родини, і так боялася мимохіть схибити й таким чином викликати їхнє несхвалення, що через збентеження в перші п’ять хвилин ледве було не захотіла повернутися з містером Алленом на Палтні-стріт.

Незабаром поводження міс Тілні й приязнь Генрі дещо послабили її почуття незручності. І все ж вона відчувала себе далеко не вільно. Нескінченні ознаки уваги з боку генерала також не допомагали їй здобути впевненість. Навпаки, хоч як дивно це виглядало, їй здавалося, що, якби він менше її помічав, вона б відчула полегшення. Його піклування про її зручності, його безкінечні наполегливі прохання, щоб вона більше їла, і його нескінченні побоювання, що їй усе не до смаку, – при тому, що вона ніколи в житті не бачила такої різноманітності страв за сніданком, – усе це ані на хвилину не давало їй змоги забути, що вона тут гостя. Вона вважала, що зовсім не заслуговує такої пошани, і не знала, як на неї відповідати. Вона не відчула впевненості, ані коли генерал почав виявляти нетерпіння з приводу відсутності свого старшого сина, ані коли він виказав незадоволення його запізненням після того, як капітан Тілні нарешті з’явився. Її боляче вразила надмірна суворість, з якою генерал докоряв синові, і це неприємне почуття зробилося гострішим, коли виявилося, що головним приводом для докорів стала вона сама, оскільки запізнення капітана було розцінено як ознака нешанобливого ставлення до гості. Таким чином, вона опинилась у дуже незручному становищі, бо, дуже співчуваючи капітанові Тілні, не могла розраховувати на його доброзичливість.

Капітан вислухав батька мовчки й не намагався виправдовуватися, чим підтвердив її побоювання, що пов’язаний з Ізабеллою неспокій у душі викликав у нього безсоння, через яке він так пізно піднявся. Це був перший випадок, коли їй довелося провести чимало часу в його товаристві, і вона сподівалася, що їй пощастить скласти свою думку про нього. Але, доки батько був у кімнаті, капітан майже не розмовляв, і навіть пізніше він, мабуть, був настільки не в гуморі, що вона не почула від нього нічого, окрім слів, які він пошепки сказав Елінор:

– Який же я буду радий, коли ви всі нарешті покинете Бат!

Метушня, спричинена зборами, приємною не була. Годинник пробив десяту, коли щойно винесли дорожні скрині, а між тим за розрахунками генерала їм на цей час уже слід було покинути Мільсом-стріт. Його шинеля, яку йому мали принести, щоб він міг одразу ж її вдягнути, опинилася в екіпажі, у якому він мав їхати разом з сином. Середнє сидіння у фаетоні не було приготовлене, хоча в ньому мали їхати троє, і до того ж служниця міс Тілні так усе заставила пакунками, що міс Морланд ніде було сісти. Підсаджуючи її, генерал так цим переймався, що їй коштувало зусиль врятувати своє нове письмове приладдя від того, щоб його не викинули з карети. Проте двері за трьома жінками нарешті зачинились, і четверня добре відгодованих породистих панських коней вирушила бадьорим підтюпцем, як звичайно пробігала тридцять миль від Бата до Нортенґера, розділених цього разу на два перегони. Коли вони від’їхали, настрій Кетрін одразу ж покращав: у товаристві міс Тілні вона не відчувала ані найменшої незручності. І, бачачи перед собою незнайому дорогу, з абатством попереду й фаетоном позаду, вона оглянулася на Бат без усякого жалю й проїжджала кожну милю, заздалегідь передчуваючи початок наступної. Далі йшла зупинка – нудьга двогодинного привалу в «Маленькій Франції», протягом якого можна було тільки їсти, не відчуваючи голоду, і прогулюватись, нічого не спостерігаючи. Ця зупинка трохи остудила її захват поїздкою в кареті, запряженій четвернею, у модному екіпажі з форейторами в пишних лівреях, що розмірено гойдались на стременах, яку супроводжували численні вершники, що ловко сиділи в сідлі. Якби вся компанія була в доброму гуморі, затримка не була б такою неприємною. Але генерал Тілні, незважаючи на те, що був такою чарівною людиною, нібито навмисне псував настрій своїм дітям, внаслідок чого в його присутності ніхто майже не розмовляв. Спостерігаючи за ним, помічаючи його незадоволення всім, що було в готелі, і його дратівливість стосовно готельних слуг, Кетрін проймалася все більшим страхом перед ним і відчувала, що дві години привалу перетворюються для неї на чотири. Нарешті, однак, розпорядження про від’їзд було віддано, і генерал, на превеликий подив Кетрін, запропонував їй решту шляху проїхати у фаетоні свого сина, а він сяде на її місце, оскільки погода, мовляв, чудова, і йому б хотілося, щоб вона побачила навкруги якомога більше.

Згадавши думку містера Аллена щодо прогулянок з молодиками в відкритих екіпажах, вона почервоніла й хотіла спочатку відмовитись, але, зміркувавши, що генерал Тілні не міг запропонувати їй нічого негожого, через кілька хвилин сіла до фаетона поряд з Генрі, відчуваючи себе найщасливішою істотою у світі. Після цього невеличкого випробування Кетрін переконалася, що фаетон є найкращим екіпажем у світі. Запряжена четвернею карета котилася, звичайно, дуже велично, але була громіздкою й потребувала багато клопоту – Кетрін ніяк не могла забути двогодинної зупинки в «Маленькій Франції». Фаетону вистачило б і половини цього часу, і його легкі коні були такими моторними, що якби генерал не побажав прокладати йому шлях у своїй кареті, він обігнав би її за півхвилини. Але переваги фаетона полягали не тільки в конях. Генрі керував ними так майстерно, так спокійно, без усякої метушливості, не хизуючись перед супутницею, не покрикуючи на коней – так несхоже на одного джентльмена-візника, з яким вона мала можливість його порівняти! І капелюх сидів на ньому так добре, і незліченні пелерини на його плащі виглядали так значуще! Кататися з ним у одному екіпажі, так само як і танцювати з ним, було, звичайно, неймовірною насолодою. До всіх її інших радощів вона удостоїлася його компліменту. Принаймні він від імені своєї сестри висловив Кетрін вдячність за згоду погостювати в неї, яка, виявляється, стала свідченням справжньої дружби, що заслуговує справжньої вдячності. Елінор, за його словами, живеться дуже несолодко: вона позбавлена жіночого товариства, а під час нерідких від’їздів батька іноді залишається зовсім сама-самісінька.

– Але як це може бути? – спитала Кетрін. – Хіба ви не живете з нею?

– Я лише іноді навідую Нортенґер. У мене є власний дім у Вудстоні, за двадцять миль від маєтку батька, і мені необхідно проводити частину часу там.

– Як ви, певно, за цим шкодуєте!

– Мені завжди шкода розставатися з Елінор.

– Але ж ви, певно, нудьгуєте не тільки за нею, але й за абатством! Тому, хто звик до такої домівки, як абатство, жити у звичайному парафіяльному будиночку, напевно, дуже незатишно?

Він усміхнувся й відповів:

– У вас, мабуть, дуже райдужне уявлення про абатство.

– Звичайно. Хіба це не одна з тих чудових старовинних будівель, про які читаєш у романах?

– І ви підготували себе до всіх тих жахів, які можуть статися в будівлях, «про які читаєш у романах»? Чи ви достатньо відважні? Ви не злякаєтеся, якщо перед вами раптом розсунеться стіна або гобелен?

– О, ні, я не думаю, що це мене дуже перелякає – адже в домі буде багато людей. Окрім того, він не був багато років незаселеним і покинутим, і його володарі не повертаються до нього зненацька, без попередження, як це звичайно відбувається в романах.

– Звичайно, ні. Нам не доведеться пробиратися навпомацки через хол, ледве освітлений тьмяним спалахом дотліваючих жарин, що дотлівають, або стелити постелі на підлозі зали без вікон, дверей будь-яких меблів. Але ви маєте знати, що коли юна леді потрапляє (будь-яким способом) у подібне місце, її завжди поселяють далеко від інших мешканців. І поки вони затишно влаштовуються на своєму кінці будівлі, вона, у супроводі старезної економки на ім’я Дороті, підіймається далекими сходами, іде нескінченними темними коридорами й потрапляє до приміщення, яке залишалось незаселеним відтоді, як якийсь дальній родич помер у ньому років двадцять тому. Чи витримаєте ви такі випробування? Чи ви не втратите самовладання, опинившись у темній кімнаті, занадто просторій і високій, освітленій єдиним слабким нічником, який дає змогу лише огледіти стіни, обтягнуті гобеленами з витканими на них фігурами в людський зріст, і ліжко, задраповане темно-зеленою тканиною або пурпуровим оксамитом і схоже на катафалк? Душа у вас не сховається в п’яти?

– О, цього зі мною не трапиться, я впевнена!

– Ви з острахом починаєте оглядати обстановку кімнати. І що ж ви там бачите? Не столи чи туалети, гардероби чи комоди, певно, залишки зламаної лютні біля однієї стіни, біля іншої – величезну скриню, відкрити яку годі й намагатися, а над каміном – портрет якогось величного воїна, риси обличчя якого справляють на вас таке сильне враження, що ви не можете відвести від нього очей. Тим часом Дороті, вражена вашою зовнішністю не менше, ніж ви воїном, вдивляється у вас дуже схвильовано і робить вам кілька незрозумілих натяків. Більше того, для підняття вашого настрою вона дає вам зрозуміти, що частину абатства, де вас поселили, безсумнівно, часто відвідують привиди, і попереджає, що ніхто з прислуги не почує вашого оклику. Після цього сердечного прощання вона робить вам кніксен і виходить, і ви до останнього відлуння прислухаєтеся до її кроків, що віддаляються. Коли ж, зовсім зневірившись, ви намагаєтеся зачинити двері, то з відчаєм бачите, що на них немає замка.

– О! Містере Тілні, як страшно! Нібито з книжки! Але насправді цього зі мною не трапиться. Я впевнена, що вашу економку звуть не Дороті. Добре, що ж буде далі?

– Першої ночі, можливо, ніщо не викличе у вас тривоги. Переборовши нездоланнийжах, який вам навіяло ліжко, ви все ж таки лягаєте й на кілька годин поринаєте в неспокійну дрімоту. Але другої, або принаймні третьої ночі після вашого приїзду, безперечно, здіймається сильна буря. Оглушливий гуркіт грому, від якого здригаються стіни, гримить над горами, що оточують абатство. Гуркіт супроводжуються зловісними поривами вітру, і раптом вам здається, що ви помічаєте (адже нічник ще не погас), що оббивка на одній із стін коливається трохи сильніше, ніж на інших. Не в змозі вгамувати цікавість за обставин, що так її збуджують, ви миттєво зіскакуєте й, накинувши халат, намагаєтеся розгадати цю таємницю. Після нетривалих пошуків ви знаходите в гобелені розріз, так майстерно прихований, що за звичайних обставин його неможливо помітити навіть при найретельнішому огляді. Розсунувши тканину, ви одразу ж знаходите під нею двері; замкнені лише на масивні засуви й висячий замок, вони під дією ваших зусиль незабаром відчиняються, і ви з нічником у руці заходите до невеликого склепінчастого приміщення.