Текст книги "Останнiй дюйм (Останнiй дюйм - 1) (на украинском языке)"

Автор книги: Джеймс Олдридж

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)

Олдридж Джеймс
Останнiй дюйм (Останнiй дюйм – 1) (на украинском языке)

Джеймс Олдрiдж

Останнiй дюйм

(Останнiй дюйм – 1)

Переклад з англiйської В.Гнатовського

Оповiдання написано в Радянському Союзi в 1957 роцi, коли письменник вiдпочивав на Чорноморському узбережжi Кавказу. Радянськi читачi вперше ознайомилися з цим оповiданням зi сторiнок журналу "Огонек", No 37, 1957 р. Українською мовою оповiдання надруковано в збiрцi Дж. Олдрiджа "Хлопчик з лiсового берега", Київ, Дитвидав, 1959. Передруковується звiдти.

Сюжет оповiдання лiг в основу однойменного кiнофiльму, створеного на кiностудiї "Ленфiльм", 1959.

Добре, коли пiсля двадцяти рокiв роботи льотчиком ти i в сорок ще вiдчуваєш задоволення вiд польоту; добре, коли ти ще можеш радiти з того, як артистично точно посадив машину: легенько натиснеш ручку, пiднiмеш невеличку хмарку куряви й плавно вiдвоюєш останнiй дюйм над землею! Особливо коли приземляєшся на снiг. Снiг – чудова пiдстилка пiд колеса, i добре сiсти на снiг – це так само приємно, як пройтися босими ногами по пухнастому килиму в готелi.

Але з польотами на ДС-3, коли, бувало, пiднiмеш у повiтря стареньку машину за будь-якої погоди i летиш над полями навмання, вже покiнчено. Робота в Канадi добре загартувала його. Не дивно, що вiн закiнчив своє льотне життя над пустелею Червоного моря, лiтаючи на "Фейрчальдi" нафтоекспортної компанiї Тексєгипто, яка мала право на розвiдку нафти по всьому єгипетському узбережжю. Посадочних площадок не було. Вiн садовив свою машину всюди, де хотiли висадитися геологи i гiдрологи, тобто i на пiсок, i на кущi, i на кам'янисте дно пересохлих струмкiв, i на довгi бiлi обмiлини Червоного моря. Обмiлини були найнебезпечнiшi: гладенька на вигляд поверхня пiскiв завжди була всiяна великими шматками бiлого корала, гострими по краях, мов бритва, i коли б не низький центр ваги "Фейрчальда", вiн не раз перекинувся б вiд проколу камери.

Але й це все було вже в минулому. Компанiя Тексєгипто вiдмовилась вiд дорогих спроб знайти велике нафтове родовище, що давало б такi ж прибутки, як i Арамко в Саудiвськiй Аравiї, а "Фейрчальд" перетворився в жалюгiдну руїну i стояв у одному з єгипетських ангарiв, укритий товстим шаром пилу, весь посiчений знизу довгими надрiзами, з пошарпаними тросами, а мотор i прилади годилися хiба що в брухт.

Все це скiнчилося. Йому стукнуло сорок три, дружина поїхала вiд нього додому, на Лiннен-стрiт у мiсто Кембрiдж, Массачусетс, i жила, як їй хотiлося: їздила трамваєм до Гарвард-сквер, купувала продукти в магазинi без продавцiв, гостювала у свого батька в затишному дерев'яному будинку словом, вела пристойне життя, гiдне пристойної жiнки. Вiн обiцяв приїхати до неї ще весною, але знав, що не зробить цього, так само як знав i те, що не знайде в свої роки льотної роботи, особливо такої, до якої вiн звик, не знайде її навiть у Канадi. В тих краях пропозицiя перевершувала допит i тодi, коли йшлося про людей досвiдчених; фермери Саскачевана самi вчилися лiтати на своїх "Пайперкебах" i "Остерах". Аматори авiацiї залишали без шматка хлiба багатьох старих льотчикiв, якi, зрештою, кiнчали тим, що наймалися обслуговувати рудоуправлiння або уряди. Але й та, друга, робота була надто благопристойною i добропорядною, щоб задовольнити його на старостi лiт.

Отак вiн i залишився з порожнiми руками, коли не брати до уваги байдужу дружину, якiй вiн не був потрiбен, та десятирiчного сина, що народився надто пiзно i, – Бен розумiв десь у глибинi душi, – чужого їм обом, самотнього, неприкаяного хлопчика, який у десять рокiв розумiв, що мати ним не цiкавиться, а батько – стороння людина, яка не знає, про що з ним говорити, рiзка й небагатослiвна в тi лiченi хвилини, коли вони бували разом.

От i ця хвилина не була кращою за iншi. Бен узяв з собою хлопчика на "Остер", який страшенно кидало на висотi двох тисяч футiв над узбережжям Червоного моря, i чекав, що сина ось-ось закачає.

– Коли тебе занудить, – сказав Бен, – нагни голову нижче, щоб не забруднити всю машину.

– Добре. – Хлопчик мав дуже нещасний вигляд.

– Боїшся?

Маленький "Остер" нещадно кидало в розпеченому повiтрi то в один, то в другий бiк, але переляканий хлопчина все ж не губився i, вiдчайдушно смокчучи цукерку, розглядав прилади, компас, рухливий авiагоризонт.

– Трохи, – вiдповiв хлопець тихим i несмiливим голоском, не схожим на грубуватi голоси американських дiтей. – А лiтак не зламається вiд цих поштовхiв?

Бен не вмiв заспокоювати сина, вiн сказав правду.

– Якщо машину не доглядати, вона неодмiнно зламається.

– А ця... – почав хлопчик, але його дуже нудило, i вiн не закiнчив.

– Ця в порядку, – роздратовано сказав батько. – Цiлком справний лiтак.

Хлопчик опустив голову i тихенько заплакав.

Бен пожалкував, що взяв з собою сина. Всi великодушнi поривання у них в сiм'ї завжди закiнчувались невдачею, їм обом давно бракувало цього почуття черствiй, плаксивiй, провiнцiальнiй матерi i рiзкому, нервовому батьковi. Якось пiд час одного з таких нападiв великодушностi Бен спробував повчити хлопчика вести лiтак, i хоч син виявився дуже кмiтливим i досить швидко засвоїв основнi правила, кожен окрик доводив хлопця до слiз...

– Не плач! – наказував йому тепер Бен. – Нiчого тобi плакати. Пiдведи голову, чуєш, Девi!.. Пiдведи зараз же!

Але Девi сидiв похнюпившись, а Бен бiльше й бiльше жалкував, що взяв його, i сумовито поглядав на величезну мертву пустелю узбережжя Червоного моря, котра розстилалася пiд крилом лiтака, – суцiльну смугу на тисячу миль, якою вiдокремлювалися нiжно розмитi акварельнi фарби суходолу вiд бляклої зеленi моря. Все було нерухоме i мертве. Сонце випалювало тут усе живе, а весною вiтри пiдiймали в повiтря маси пiску на тисячах квадратних миль i вiдносили його на той бiк Iндiйського океану, де вiн i залишався навiки; пустеля зливалася з дном морським.

– Сядь прямо, – сказав вiн Девi, – коли хочеш навчитися, як iти на посадку.

Вiн знав, що тон у нього рiзкий, i сам завжди дивувався, чому не вмiє розмовляти з хлопчиком. Девi пiдвiв голову. Вiн ухопився за дошку управлiння i нахилився вперед. Бен торкнув важiль газу, почекав, доки зменшиться швидкiсть, а потiм з силою потягнув рукоятку трiммера, яка була дуже незручно приладнана в цих маленьких англiйських лiтаках – угорi лiворуч, майже над головою. Раптовий поштовх пригнув голову хлопчика вниз, але вiн зразу ж пiдвiв її i почав дивитись поверх опущеного носа машини на вузьку смугу бiлого пiску вздовж затоки, схожої на коржа, кинутого у цю прибережну пустку. Батько вiв лiтак прямо туди.

– А як ти знаєш, звiдки вiє вiтер? – запитав хлопчик.

– По хвилях, по хмаринцi, чуттям! – крикнув йому Бен.

Але вiн уже й сам не знав, чим керується, коли веде лiтак. Не думаючи, вiн знав з точнiстю до одного фута, де посадити машину. Доводилося бути точним: гола смуга не давала йому жодної зайвої п'ядi, i опуститись на неї мiг тiльки дуже маленький лiтак. Звiдси до найближчого населеного пункту було сто миль, а довкола – мертва пустеля.

– Найголовнiше – це правильно розрахувати, – сказав Бен. – Коли вирiвнюєш лiтак, треба, щоб вiдстань до землi була шiсть дюймiв. Не фут i не три, а рiвно шiсть дюймiв! Якщо вище – стукнешся пiд час посадки, i лiтак буде пошкоджено. Надто низько – наскочиш на горбик i перекинешся. Головне останнiй дюйм.

Девi кивнув. Вiн уже знав. Вiн бачив, як в Ель-Бабi, де вони брали напрокат машину, одного разу перекинувся такий "Остер". Учень, який лiтав на ньому, загинув.

– Бачиш! – закричав батько. – Шiсть дюймiв. Коли вiн почне сiдати, я беру назад ручку. Тягну її на себе. Отак! – сказав вiн, i лiтак торкнувся землi легко, мов снiжинка. – Останнiй дюйм! – Бен зразу ж вимкнув мотор i натиснув на ножнi гальма. Нiс лiтака задерся вгору, а гальма не дали йому зануритись у воду – до неї лишилося шiсть чи сiм футiв.

* * *

Двоє льотчикiв повiтряної лiнiї, якi вiдкрили цю бухту, назвали її Акулячою – не через форму, а через її мешканцiв. У нiй завжди водилася сила-силенна великих акул. Вони запливали сюди з Червоного моря, ганяючись за косяками оселедцiв i кефалi, якi час вiд часу шукали собi тут захистку. Бен i прилетiв сюди, власне, заради акул, а тепер, коли потрапив у бухту, зовсiм забув про хлопчика i тiльки часом давав йому розпорядження: допомогти розвантажувати речi, закопати мiшок з продуктами в мокрий пiсок, змочити пiсок морською водою, подавати iнструменти i всякi дрiбницi, потрiбнi для акваланга i камер.

– А сюди хтось заходить коли-небудь? – запитав Девi.

Бен був надто зайнятий, щоб звертати увагу на те, що питає хлопчик, але все ж, почувши запитання, похитав головою:

– Нiхто! Нiхто не може сюди потрапити iнакше, як легким лiтаком. Принеси менi два зелених мiшки, що стоять у машинi, i прикрий голову вiд сонця. Не вистачає тiльки, щоб ти схопив сонячний удар.

Бiльше Девi нi про що не питав. Коли вiн про що-небудь запитував батька, голос його зразу ставав сумним: вiн наперед чекав рiзкої вiдповiдi. Тепер хлопчик уже й не пробував розмовляти i мовчки виконував те, що йому наказували. Вiн уважно спостерiгав, як батько готує свiй акваланг i кiноапарат для пiдводних зйомок, збираючись опуститися в напрочуд прозору воду, щоб знiмати акул.

– Гляди ж, не пiдходь до води! – наказав батько.

Девi нiчого не вiдповiв.

– Акули неодмiнно спробують вiдкусити вiд тебе шматок, особливо коли спливуть на поверхню. Не смiй навiть ступати в воду!

Девi кивнув.

Бену хотiлося чим-небудь утiшити хлопчика, але за багато рокiв йому нi разу не вдалося цього зробити, а тепер було пiзно. Коли Бен вирушав у полiт (а це бувало майже завжди, вiдтодi як хлопчик народився, почав ходити, а потiм став пiдлiтком), вiн подовгу не бачив сина. Так було в Колорадо, у Флорiдi, в Канадi, в Iранi, в Бахрейнi i тут, у Єгиптi. Це його дружина, Джоанна, мала подбати, щоб хлопчик рiс жвавим i веселим.

Спочатку вiн старався завоювати прихильнiсть хлопчика. Та хiба встигнеш чогось добитися за короткий тиждень, прожитий удома, i хiба можна назвати домом чужоземне селище в Аравiї, яке Джоанна ненавидiла й щоразу згадувала тiльки для того, щоб посумувати за тихими росяними вечорами, ясними морозними зимами i спокiйними унiверситетськими вуличками рiдної Нової Англiї? Нiщо не приваблювало її нi в глинобитних хатинах Бахрейна, де 110 градусiв по Фаренгейту i 100 процентiв становить вологiсть повiтря, нi в оцинкованих селищах нафтопромислiв, нi навiть у курних, безпардонних вулицях Каїра. Але апатiя, що все зростала i нарештi зовсiм її скалiчила, тепер, коли дружина повернулася додому, мала минути. Вiн одвезе до неї хлопчика, i тепер, коли вона живе там, де їй хочеться, Джоанна, можливо, зумiє пробудити в собi хоч якусь цiкавiсть до дитини. Поки що дружина не виявила нiякої цiкавостi, а минуло вже три мiсяцi вiдтодi, як вона поїхала додому.

– Затягни на менi цей ремiнь! – звелiв вiн Девi.

На спинi в нього був важкий акваланг. З двома його двадцятикiлограмовими цилiндрами iз стисненим повiтрям вiн зможе пробути бiльше години на глибинi тридцять футiв. Глибше опускатися й не треба. Акули цього не роблять.

– I не кидай у воду камiння, – сказав батько, пiднiмаючи цилiндричний водонепроникний кiноапарат i витираючи пiсок з його ручки. – А то всю рибу поблизу сполохаєш. Навiть акул. Дай менi маску!

Девi передав йому маску iз скляним забралом.

– Мене не буде хвилин двадцять. Потiм я пiднiмусь, i ми поснiдаємо, бо сонце вже високо. Ти поки що обклади камiнням колеса машини i посидь пiд крилом у затiнку. Зрозумiв?

– Зрозумiв, – вiдповiв Девi.

Бен раптом вiдчув, що розмовляє з хлопчиком так, як розмовляв з дружиною, чия байдужiсть завжди викликала його на рiзкий i владний тон. Нiчого дивного, що бiдний хлопчина цурався їх обох.

– I про мене не турбуйся, – сказав вiн хлопчиковi, заходячи у воду.

Взявши в рот трубку й опустивши вниз кiноапарат, щоб той своєю вагою тягнув його на дно, Бен зник пiд водою.

* * *

Девi поглядав на море, яке поглинуло його батька, наче мiг у ньому що-небудь побачити. Але дивитися не було на що, хiба на пухирцi повiтря, якi з'являлися час вiд часу на поверхнi.

Нiчого не було видно нi на морi, яке вдалинi зливалося з горизонтом, нi на безкраїх просторах випаленого сонцем узбережжя. А коли вiн вилiз на розпечений пiщаний горб бiля найвищого краю бухти, то не побачив позад себе нiчого, крiм пустелi, то рiвної, то трохи хвилястої. Виблискуючи на сонцi, вона тягнулася вдалину, де в гарячому серпанку невиразно вимальовувались обриси червонуватих пагорбiв, таких же голих, як i все довкола.

Пiд ним був тiльки лiтак, маленький срiблястий "Остер". Вiн ще потрiскував, бо мотор нiяк не охолоджувався. Девi вiдчув свободу. Кругом на цiлих сто миль не було нiкого, i вiн мiг посидiти в лiтаку та добре його роздивитись. Але запах, що йшов вiд лiтака, знов запаморочив йому голову. Хлопець вилiз i облив водою пiсок, де лежала їжа, а потiм сiв i став дивитись, чи не з'являться акули, яких знiмав його батько. Пiд водою нiчого не було видно, i в розпеченiй тишi, залишившись сам один, – про що вiн не жалкував, хоч i гостро вiдчував свою самотнiсть, – хлопчик роздумував, що ж з ним буде, якщо батько так нiколи й не випливе з морської глибини.

* * *

Бен, притулившись спиною до корала, мучився з клапаном, що регулює подачу повiтря. Вiн опустився неглибоко, не бiльше як на двадцять футiв, але клапан працював нерiвномiрно, i йому доводилося з зусиллям втягувати повiтря. А це дуже втомлювало i було не зовсiм безпечно.

Акул було багато, але вони тримались на вiдстанi. Вони нiколи не пiдпливали так близько, щоб на них можна було як слiд нацiлити об'єктив. Доведеться пiсля обiду приманити їх до себе. Для цього вiн взяв у лiтак пiв кiнської ноги; загорнута в целофан, вона лежала закопана в пiску.

– Цього разу, – сказав вiн собi, шумно випускаючи пухирцi повiтря, – я вже назнiмаю їх не менше як на три тисячi доларiв.

Телевiзiйна компанiя платила йому по тисячi доларiв за кожнi п'ятсот метрiв фiльму про акул i тисячу доларiв окремо за зйомку молота-риби. Але в цих водах молот-риба не водиться. Були тут двi чи три нешкiдливi акули-велетнi й досить велика плямиста акула-кiшка, що бродила бiля самого срiблястого дна, далi вiд коралового берега. Бен знав, що зараз вiн надто рухливий, щоб привабити до себе акул, але його цiкавив великий орляк, який жив пiд навiсом коралового рифу. За нього теж платили п'ятсот доларiв, їм потрiбен був кадр з орляком на вiдповiдному фонi. Пiдводний кораловий свiт, що кишiв тисячами риб, був добрим фоном, а сам орляк лежав у своїй кораловiй печерi.

– Ага, ти ще тут! – сказав Бен тихенько.

Риба була чотири фути завдовжки, а важила один бог знає скiльки. Вона поглядала на Бена iз своєї схованки, як i минулого разу – тиждень тому. Жила вона тут, мабуть, не менше ста рокiв. Ляснувши у неї перед мордою ластами, Бен примусив її податися назад i зробив добрий кадр з панорами, коли риба не поспiшаючи, але сердито пiшла головою вниз, на дно.

Поки що це було все, чого вiн добився. Акули нiкуди не дiнуться й пiсля обiду. Йому треба берегти повiтря, тому що балони нiяк не перезарядиш тут на березi. Обернувшись, Бен вiдчув, як повз його ноги прошелестiла плавниками акула. Поки вiн знiмав орляка, акули зайшли йому в тил.

– Ану, геть звiдси, капоснi душi! – закричав вiн, випускаючи величезнi пухирi повiтря.

Вони вiдпливли: голосне булькання сполохало їх. Пiщанi акули пiшли на дно, а кiшка попливла на рiвнi його очей, уважно стежачи за ним. Таку криком не злякаєш. Бен притулився спиною до рифу i раптом вiдчув, як його руку обпекло гострим виступом корала. Але вiн не спускав очей з кiшки до того часу, поки не виплив на поверхню. Навiть i тодi вiн тримав голову пiд водою, щоб стежити за кiшкою, яка помалу наближалася до нього. Бен незграбно вiдступив за вузький край рифу над поверхнею моря, перевернувся i пройшов останнiй дюйм шляху до безпечного мiсця.

– Менi ця погань зовсiм не подобається! – сказав вiн уголос, виплюнувши з рота воду.

I тiльки тут вiн помiтив, що над ним стоїть хлопчик. Бен зовсiм забув про його iснування i не знайшов за потрiбне пояснити, кого стосуються цi слова.

– Виймай снiданок з пiску i приготуй їжу на брезентi, в затiнку пiд крилом лiтака. Кинь-но менi великий рушник.

Девi дав йому рушник, i Бену довелось миритися з життям на сухiй, гарячiй землi. Вiн вiдчув, що зробив велику дурницю, взявшись за таку роботу. Вiн був добрим льотчиком по нерозвiданих трасах, а зовсiм не якимсь авантюристом, що ганяється за акулами з пiдводним кiноапаратом. I все-таки йому пощастило, що вiн дiстав хоч цю роботу. Два авiаiнженери американської компанiї Схiдних повiтряних лiнiй, якi служили в Каїрi, органiзували поставку кiнофiрмам кадрiв, знятих у Червоному морi. Обох iнженерiв перевели до Парижа, i вони передали свою справу Бену. Льотчик у свiй час допомiг їм, коли вони прийшли просити консультацiю щодо польотiв у пустелi на маленьких лiтаках. Вiд'їжджаючи, вони вiдплатили послугу, повiдомивши про нього телевiзiйну компанiю в Нью-Йорку. Йому дали напрокат апаратуру, а вiн найняв маленький "Остер" у єгипетськiй льотнiй школi.

Бену треба було швидко заробити грошi, i от з'явилася така можливiсть. Коли компанiя Тексєгипто припинила розвiдку нафти, вiн втратив службу. Грошi, якi Бен старанно заощаджував два роки, лiтаючи над розпеченою пустелею, давали можливiсть дружинi добре жити в Кембрiджi. Тих невеликих коштiв, що в нього лишилися, вистачало на утримання його самого, хлопчика, француженки iз Сiрiї, яка доглядала дитину, i маленької квартирки в Каїрi, де вони жили утрьох. Але цей полiт був останнiй. Телевiзiйна компанiя повiдомила, що запасу знятої плiвки у неї вистачить надовго. Тому його робота закiнчувалась i не було бiльше причин лишатись в Єгиптi.

Бен тепер уже напевно одвезе хлопчика до матерi, а потiм пошукає роботу в Канадi – може, таки знайдеться що-небудь, коли, звичайно, пощастить i вiн зумiє приховати свiй вiк.

* * *

Поки вони мовчки їли, Бен перемотав плiвку у французькому кiноапаратi, полагодив клапан акваланга. Вiдкриваючи пляшку пива, вiн знову згадав про хлопчика.

– А тобi є що-небудь пити?

– Нема, – неохоче вiдповiв Девi. – Води немає...

Бен i тут не подумав про сина. Як завжди, вiн захопив iз собою з Каїра дюжину пляшок пива; воно було чистiше i безпечнiше на шлунок, нiж вода. Але треба було взяти щось i для хлопця.

– Доведеться тобi випити пива. Вiдкрий пляшку i покуштуй, тiльки не пий дуже багато.

Йому неприємно було, що десятирiчна дитина питиме пиво, але що ж поробиш. Девi вiдкупорив пляшку, хильнув прохолодної гiркуватої рiдини, але проковтнув її з зусиллям. Похитавши головою, вiн повернув пляшку батьковi.

– Не хочу пива.

– Вiдкрий банку персикiв.

Банка персикiв не може вгамувати спрагу в таку суху пiвденну спеку, але вибору в них не було. Попоївши, Бен лiг, дбайливо прикривши апаратуру вологим рушником. Вiн глянув мигцем на Девi i, переконавшись, що хлопчик не хворий i сидить у затiнку, швидко заснув.

* * *

– А хто-небудь знає, що ми тут? – спитав Девi спiтнiлого вiд сну батька, коли той знову збирався спуститися пiд воду.

– Чому ти запитуєш?

– Не знаю. Просто так.

– Нiхто не знає, що ми тут, – сказав Бен. – Ми дiстали в єгиптян дозвiл летiти в Хургалу. Вони не знають, що ми залетiли так далеко. I не повиннi знати. Це ти запам'ятай.

– А нас можуть знайти?

Бен подумав, що хлопчик боїться, чи не звинуватять їх у чомусь недозволеному. Дiти завжди бояться, що їх спiймають на гарячому.

– Нi, прикордонники нас не знайдуть. З лiтака вони навряд чи помiтять нашу машину. А суходолом нiхто сюди не добереться, навiть на вiллiсi. – Вiн показав на море. – I звiдти нiхто не прийде: там рифи...

– Невже нiхто-нiхто про нас не знає? – тривожно запитав хлопчик.

– Я ж кажу, що нi! – роздратовано вiдповiв батько. Але раптом зрозумiв, хоч i пiзно, що Девi непокоїть не страх бути пiйманим, вiн просто боїться лишитися сам. – Ти не бiйся, – промовив Бен грубувато, – нiчого з тобою не станеться!

– Зривається вiтер, – сказав Девi, як завжди тихо i надто серйозно.

– Знаю. Я пробуду пiд водою лише пiвгодини. Потiм пiднiмусь, заряджу нову плiвку i опущуся ще хвилин на десять. Займись тут чим-небудь. Шкода, що ти не захопив з собою вудочки.

"Треба було йому про це нагадати", – подумав Бен, занурюючись у воду разом iз принадою з конини. Принаду вiн поклав на добре освiтлену коралову гiлку, а камеру встановив на виступi. Потiм вiн мiцно прив'язав м'ясо телефонним дротом до корала, щоб акулам важче було його вiдiрвати.

Закiнчивши цю справу, Бен вiдступив у невелику нiшу на якихось десять футiв вiд принади, щоб захистити себе ззаду. Вiн знав, що акул не доведеться довго чекати.

У срiблястому просторi, там, де корали переходили в пiсок, їх було вже п'ять. Вiн мав рацiю. Акули прийшли зразу ж, почувши запах кровi. Бен завмер, а коли видихав повiтря, то притискував клапан до корала за спиною, щоб пухирцi повiтря, лопаючись, не сполохали акул.

– Пiдходьте! Ближче! – заохочував вiн риб.

Але їх i не треба було запрошувати.

Вони кинулись прямо на шматок конини. Попереду йшла знайома плямиста акула-кiшка, а за нею двi чи три акули тiєї ж породи, але меншi. Вони не пливли i навiть не ворушили плавниками; вони летiли вперед з великою швидкiстю, наче сiрi ракети. Пiдiйшовши до м'яса, акули трохи звернули вбiк, на ходу вiдриваючи шматки.

Вiн зняв на плiвку все: наближення акул до цiлi, якусь дерев'яну манеру роззявляти пащу, наче в них болiли зуби, пожадливий пакосний укус найогидливiше видовисько, яке йому доводилось бачити в життi.

– Ах ви гади! – сказав вiн, не розкриваючи губiв.

Як i кожен пiдводник, вiн їх ненавидiв i дуже боявся, але не мiг не захоплюватись ними.

Вони з'явилися знов, хоч ролик його плiвки був уже майже цiлком використаний. Отже, йому доведеться пiднятись на сушу, перезарядити камеру i швидше повернутися назад. Бен глянув на камеру i пересвiдчився, що плiвка кiнчилась. Пiдвiвши очi, вiн побачив, що вороже настроєна акула-кiшка пливе просто на нього.

– Геть! Геть! Геть! – загорлав Бен у трубку.

Кiшка на ходу повернулася на бiк, i Бен зрозумiв, що вона зараз кинеться на нього. Тiльки в цю мить вiн помiтив, що руки i груди в нього вимазанi кров'ю вiд кiнського м'яса. Бен прокляв свою необережнiсть. Але докоряти собi було безглуздо i пiзно, i вiн почав вiдбиватися вiд акули кiноапаратом.

Кiшка випередила його, i камера тiльки злегка ковзнула по нiй. Боковi рiзцi з розмаху схопили праву руку Бена, ледве не зачепили грудей i пройшли крiзь його руку, наче бритва. Вiд страху i болю Бен почав розмахувати руками; кров його зразу ж скаламутила воду, але вiн уже нiчого не бачив i тiльки вiдчував, що акула зараз нападе знов. Одбиваючись ногами, Бен посувався назад i раптом вiдчув, що його рiзонуло по ногах. Судорожно кидаючись, вiн заплутався в гiллястих заростях; Бен тримав трубку в правiй руцi, боячись випустити її. I тої митi, коли вiн побачив, що на нього напала ще одна акула, трохи менша, вiн ударив її ногами i сам одкинувся назад.

Бен ударився спиною об надводний край рифу, якось викотився з води i, весь у кровi, повалився на пiсок, як снiп.

* * *

Опам'ятавшись, Бен одразу ж згадав усе, що сталося, хоч i не розумiв, чи довго вiн був непритомний i що було потiм: усе тепер, здавалося, вже не корилося його владi.

– Девi! – закричав вiн.

Десь зверху почувся приглушений голос хлопця, але в очах у Бена було темно – вiн знав, що ще не минув шок. Але вiн побачив сина, його нахилене, сповнене жаху обличчя i зрозумiв, що був без пам'ятi лише кiлька секунд. Рухатись вiн майже не мiг.

– Що менi робити? – кричав Девi. – Бачиш, що з тобою сталося?

Бен заплющив очi, щоб зiбратися з думками. Вiн знав, що вже не зможе вести лiтак: руки горiли, як у вогнi, i були важкi, наче свинець, ноги не рухались, а в головi стояв туман.

– Девi, – ледве-ледве вимовив Бен в заплющеними очима, – що у мене з ногами?

– У тебе руки... – почув вiн невиразний голос Девi, – руки зовсiм порiзанi, просто жах!

– Знаю! – сердито сказав Бен, не розтуляючи зубiв. – А що у мене з ногами?

– Ноги в кровi, теж порiзанi...

– Дуже?

– Дуже, але не так, як руки. Що менi робити?

Тодi Бен глянув на руки i побачив, що права майже зовсiм одiрвана, вiн бачив м'язи, сухожилля, кровi майже не було. Лiва була схожа на шматок пожованого м'яса i сильно кровоточила; вiн зiгнув її, пiдтягнув кисть до плеча, щоб зупинити кров, i застогнав вiд болю.

Бен знав, що справи його дуже поганi. Але тут же змiркував, що треба щось робити: коли його не стане, хлопець залишиться сам, i про це страшно було навiть думати. Це було ще гiрше, нiж його власне становище. Хлопця не скоро знайдуть у цiй спаленiй сонцем країнi, якщо взагалi його знайдуть.

– Девi, – сказав вiн рiшуче, ледве володiючи недоладними думками, слухай-но... Вiзьми мою сорочку, розiрви i перев'яжи менi праву руку. Чуєш?

– Чую.

– Мiцно обв'яжи менi лiву руку вище ран, щоб зупинити кров. Потiм якось прив'яжи кисть до плеча. Так мiцно, як тiльки зможеш. Зрозумiв? Перев'яжи обидвi руки.

– Зрозумiв.

– Перев'яжи дуже мiцно. Спочатку праву руку, але закрий рану. Зрозумiв? Ти зрозумiв...

Бен не почув вiдповiдi, тому що знову знепритомнiв; цього разу вiн був без пам'ятi довше i опам'ятався тодi, коли хлопчик перев'язував йому лiву руку. Серйозне, напружене, блiде личко сина скривилось вiд жаху, але вiн з вiдчайдушною мужнiстю старався виконати своє завдання.

– Це ти, Девi? – сказав Бен, чуючи сам, як невиразно вимовляє слова. Послухай, хлопчику, – говорив вiн через силу, – я тобi повинен сказати все одразу, на випадок, якщо знов знепритомнiю. Перебинтуй менi руки, щоб я не втрачав надто багато кровi. Приведи в порядок ноги i витягни мене з акваланга. Вiн мене душить.

– Я хотiв тебе витягнути, – сказав Девi сумним голосом. – Не можу, не знаю як.

– Ти мусиш мене витягнути, ясно? – прикрикнув Бен за своєю звичкою, але тут же зрозумiв, що єдина надiя врятуватись i хлопчиковi i йому – це примусити Девi самостiйно думати, впевнено робити те, що вiн повинен зробити. Треба якось переконати в цьому хлопчика. – Я тобi скажу, синку, а ти постарайся зрозумiти. Чуєш? – Бен ледве чув сам себе i на секунду навiть забув про бiль. – Тобi, бiдоласi, доведеться все робити самому, так уже сталося. Не сердься, коли я на тебе гримну. Тут уже не до образ. На це не треба зважати, зрозумiв?

– Зрозумiв, – Девi перев'язував лiву руку i не слухав його.

– Молодець! – Бен хотiв пiдбадьорити дитину, але це в нього якось не виходило. Вiн ще не знав, як пiдiйти до хлопчика, але розумiв, що це необхiдно. Десятирiчна дитина мала виконати надзвичайно складну справу. Якщо вона хоче вижити. Але все повинно йти по порядку.

– Дiстань у мене з-за пояса нiж, – сказав Бен, – i перерiж усi ремiнцi акваланга. – Сам вiн не встиг скористатися ножем. – Бери тонку пилку: так буде швидше. Не порiжся.

– Добре, – сказав Девi, пiдводячись. Вiн подивився на свої вимазанi в кров руки i позеленiв. – Якщо можеш хоч трохи пiдвести голову, я витягну один ремiнь, я його розстебнув.

– Гаразд, постараюсь.

Бен трошки пiдвiв голову i сам здивувався, як важко йому навiть поворухнутися. Спроба ворухнути шиєю знесилила його, i вiн знепритомнiв; цього разу вiн провалився в чорну безодню нестерпного болю, який, здавалося, нiколи не вгамується. Повiльно прийшов до пам'ятi i вiдчув навiть полегкiсть.

– Це ти, Девi?.. – запитав звiдкись здалеку.

– Я зняв з тебе акваланг, – почувся тремтячий голос хлопчика. – Але в тебе на ногах усе ще тече кров.

– Не звертай уваги на ноги, – сказав вiн, розплющуючи очi.

Бен трошки пiдвiвся, щоб подивитись, в якому вiн станi, але побоявся знову знепритомнiти. Вiн знав, що не зможе сiсти, а тим бiльше звестись на ноги, i тепер, коли хлопчик перев'язав йому руки, верхня половина тулуба в нього була скута. Найгiрше – ще попереду, i йому треба було все обмiркувати.

* * *

Єдиною надiєю врятувати хлопця був лiтак, i Девi повинен буде його вести. Не було нi iншої надiї, нi iншого виходу. Але спочатку треба все добре продумати. Хлопця не можна лякати. Якщо сказати Девi, що йому доведеться вести лiтак, його охопить жах. Треба добре подумати, як про це сказати синовi, пiдготувати його й переконати зробити це, хоч i несвiдомо. Треба було навпомацки знайти шлях до пойнятої страхом незрiлої свiдомостi дитини. Бен уважно подивився на сина i пригадав, що давно вже як слiд не приглядався до нього.

"Вiн, здається, хлопець розвинутий", – подумав Бен, дивуючись чудному напрямку своїх думок. Цей хлопець iз спокiйним обличчям був чимось схожий на нього самого: за дитячими рисами приховувався, можливо, твердий i навiть невгамовний характер. Але блiде, трохи широкувате обличчя виглядало зараз нещасним. Помiтивши пильний погляд батька, Девi одвернувся i заплакав.

– Нiчого, хлопчику, – насилу вимовив Бен. – Тепер уже нiчого.

– Ти помреш? – запитав Девi.

– Хiба я в такому станi? – не подумавши, запитав Бен.

– Так, – вiдповiв Девi крiзь сльози.

Бен зрозумiв, що допустився помилки i що йому не можна говорити з хлопчиком, не обдумуючи кожне своє слово.

– Я жартую, – сказав вiн. – Не надавай значення тому, що з мене так тече кров. Твоєму батьковi доводилось бувати в скрутних становищах не раз i не двiчi. Хiба ти не пам'ятаєш, як я попав тодi до лiкарнi в Саскатунi?

Девi кивнув:

– Пам'ятаю, але тодi ти був у лiкарнi...

– Так, так, це правда... – Вiн напружено думав про своє, стараючись знов не зомлiти. – Знаєш, що ми з тобою зробимо? Вiзьми великий рушник i розстели бiля мене, а я на нього перекочусь, i ми якось доберемося до лiтака. Згода?

– Я не зможу втягнути тебе в машину, – сказав хлопчик; в голосi його звучала туга.

– Е, що там, – сказав Бен, стараючись говорити якомога лагiднiше, хоч це було йому дуже важко. – Нiколи не знаєш, на що ти здатний, доки не спробуєш. Тобi, мабуть, пити хочеться, а води й немає, га?

– Нi, я не хочу пити...

Девi пiшов по рушник, а Бен сказав йому все тим же голосом:

– Iншим разом ми захопимо дюжину кока-кола. I льоду вiзьмемо.

Девi розстелив бiля нього рушника. Бен смикнувся, щоб перевернутись. Йому здалося, що в нього розiрвалися на шматки i руки, i груди, i ноги, але йому пощастило лягти на рушник спиною, упершись п'ятами в пiсок, i вiн не втратив свiдомостi.

– Тепер тягни мене до лiтака, – ледве чутно промовив Бен. – Ти тягни, а я буду вiдштовхуватись п'ятами. На поштовхи не звертай уваги, головне швидше дiстатись туди.

– Як же ти зможеш вести лiтак? – запитав його зверху Девi.

Бен заплющив очi, вiн хотiв уявити собi, що переживає зараз син. "Хлопчик не повинен знати, що машину доведеться вести йому, – думав вiн. Якщо сказати, це перелякає його на смерть".