Текст книги "Казки барда Бідла"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Албус Дамблдор коментує «Фонтан фортуни»

Ось уже впродовж багатьох віків казка «Фонтан фортуни» настільки популярна, що в Гоґвортсі навіть хотіли зробити за її сюжетом різдвяну виставу.

Наш тодішній викладач гербалогії, Герберт Бірі [4]4
  Згодом професор Бірі покинув Гоґвортс і почав викладати в ЧАДМі (Чаклунській Академії Драматичних мистецтв), де, як він колись мені зізнався, у нього виникла стійка відраза до численних сценічних постановок цієї казки, завжди, на його думку, невдалих.


[Закрыть], великий ентузіаст аматорських драмгуртків, запропонував інсценізацію цієї найулюбленішої дитячої казки як різдвяний дарунок для вчителів та учнів. Я тоді був молодим учителем трансфігурації, і Герберт доручив мені «спецефекти», серед яких був діючий фонтан фортуни та мініатюрний зарослий травою пагорб, на який мали вибиратися наші три героїні та герой, тоді як сам пагорб помалу опускався б під сцену і зникав би з очей.

Без зайвої скромності можу визнати, що й фонтан, і пагорб сумлінно виконали відведені їм ролі. На жаль, цього не скажеш про решту акторів. Не згадую навіть фокусів велетенського «черв'яка», що його надав викладач догляду за магічними істотами Сільваній Казаносмал, бо саме людський чинник призвів до катастрофічного провалу вистави.

Професор Бірі, як режисер, не звертав ані найменшої уваги на емоційні ситуації, що виникали в нього під самісіньким носом. Він не підозрював, що учениця, яка грала Амату, і виконавець ролі сера Безталанного зустрічалися одне з одним, і дізнався про це тільки за годину до початку вистави, коли «сер Безталанний» почав раптом виявляти бурхливу прихильність до «Аші».

Варто сказати, що наші шукачі щасливої долі так і не вийшли на вершину гори. Щойно піднялася завіса, як «черв'як» професора Казаносмала – виявилося, що це був попелокрут [5]5
  Див. «Фантастичні звірі і де їх знайти», де наведено детальний опис цієї химерної потвори. Її взагалі не можна запускати в кімнату з дерев'яними стінами та ще й зачакловувати розбухальним закляттям.


[Закрыть], зачаклований розбухальним закляттям, – вибухнув цілою зливою гарячих іскор та куряви, заповнивши Велику залу димом і клаптями декорацій. Від жару величезних вогняних яєць, відкладених ним у підніжжі мого «пагорба», загорілася дерев'яна підлога, а тим часом «Амата» й «Аша» вчепились одна одній у коси і билися так люто, що перепало й панові Бірі, який потрапив під перехресний вогонь. Учителям довелося евакуювати з залу глядачів, бо пекло, що бушувало на сцені, загрожувало поглинути все навколо. Святковий вечір завершився переповненою шкільною лікарнею, а з Великої зали аж через кілька місяців вивітрився їдкий сморід паленого. Ще більше часу минуло, поки голова професора Бірі відновила свої нормальні пропорції, а з професора Казаносмала зняли умовне покарання [6]6
  Професорові Казаносмалу щонайменше 62 рази призначали умовне покарання під час його перебування на посаді викладача догляду за магічними істотами. Його стосунки з моїм попередником у Гоґвортсі професором Діпітом були завжди напружені, бо пан Діпіт вважав його дещо необачним. Однак коли директором став я, професор Казаносмал уже значно злагіднів, хоч і були такі, що цинічно зауважували, ніби він змушений був вести спокійніший спосіб життя тільки тому, що на його тілі залишилися цілі всього-на-всього півтори кінцівки.


[Закрыть].

Директор Армандо Діпіт наклав цілковиту заборону на всі подальші вистави та інсценізації, і в Гоґвортсі й донині гордо дотримуються цієї антитеатральної традиції.

Попри наше драматургічне фіаско, «Фонтан фортуни» залишається, мабуть, найпопулярнішою Бідловою казкою, хоч у неї, як і в «Чаклуна і стрибучого казанка», вистачає ганьбителів. Деякі батьки вимагали вилучити цю казку з Гоґвортської бібліотеки – і, за збігом обставин, серед них був нащадок Брута Мелфоя, колишній член Гоґвортської ради опікунів містер Луціус Мелфой. Містер Мелфой подав свою вимогу заборонити казку в письмовому вигляді:

«Будь-який художній чи документальний твір, що зображає схрещування між чарівниками та маґлами, має бути вилучений з книжкових полиць Гоґвортсу. Я не бажаю, щоб у мого сина виникали сумніви в чистоті його кровної лінії після читання історій про існування шлюбних зв'язків між чаклунами та маґлами».

Мою відмову вилучити книгу з бібліотеки підтримала більшість Ради опікунів. Я написав містерові Мелфою листа-відповідь, пояснюючи своє рішення:

«Так звані чистокровні родини відстоюють свою уявну чистоту, відкидаючи, зрікаючись або кажучи неправду про маґлів чи маґлородців зі своїх родових дерев. Вони ще й намагаються нав'язати цей лицемірний підхід усім іншим, вимагаючи від нас заборони творів, у яких міститься правда, яку вони заперечують. Не існує жодної відьми або чаклуна, чия кров не була б змішана з маґлівською, і тому я вважаю абсолютно нелогічним і аморальним відмовляти нашим учням у доступі до знань, що зберігаються у численних творах на цю тему». [7]7
  Моя відповідь спровокувала ще кілька листів від містера Мелфоя, та оскільки вони складалися здебільшого з образливих зауваг щодо мого здорового глузду, родоводу та гігієни, їхній стосунок до цих коментарів надто віддалений.


[Закрыть]

Обмін цими листами поклав початок багаторічній кампанії містера Мелфоя зі звільнення мене з посади директора Гоґвортсу, а також моїм неодноразовим спробам позбавити його титулу улюбленого смертежера Лорда Волдеморта.

3
ВОЛОХАТЕ СЕРЦЕ МАГА

Жив собі колись вродливий, багатий і обдарований молодий маг, який помітив, що його друзі, закохуючись, немовби дурнішали, стрибали й чепурилися, мов півники, втрачали апетит і гідність. Молодий маг вирішив, що ніколи не стане жертвою такої слабкодухості, і вдався до темних мистецтв, щоб надійно убезпечити себе від таких дурниць.

Не знаючи про цю таємницю, магова родина тільки посміювалася з його замкнутості й холодності.

– Усе зміниться, – пророкували вони, – коли його впіймає на гачок якась дівуля!

Та серце молодого мага лишалося незворушне. І хоч не одну дівчину хвилювала його гордовита постава, та жодній з них, попри всі хитромудрі витівки й старання, не вдалося знайти стежки до його серця. Маг упивався власною байдужістю і далекоглядністю.

Зів'яла перша свіжість молодості, і магові ровесники почали одружуватися, а згодом і народжувати дітей.

«Їхні серця, мабуть, уже зсохлися, мов стручки, – глузував він наодинці, спостерігаючи за безглуздою метушнею молодих родин, – поморщилися від рюмсання їхніх чад!»

І він знову й знову вітав себе самого за вчасно виявлену мудрість.

Минув якийсь час, і старенькі магові батьки повмирали. їхній син за ними не тужив. Навпаки, вважав, що смерть батьків стала для нього щастям. Тепер він був сам собі господар у їхньому замку. Заховавши свій найдорожчий скарб у найглибшому підвалі, він розкошував, ні в чому собі не відмовляючи, і його численні слуги мали єдине завдання – забезпечити йому всі вигоди.

Маг був переконаний, що йому страшенно заздрять усі, хто бачить його розкішну й безтурботну самотність. І які ж бо страшні були його злість і досада, коли він якось підслухав, як два його лакеї обговорювали свого хазяїна.

Перший слуга поспівчував магові, котрого, попри все його багатство і могутність, так ніхто й не полюбив.

А другий слуга почав кепкувати з хазяїна, дивувався, чого це чоловік, що має стільки золота й розкішний замок, не спроможний привабити до себе якусь молодичку.

Ці слова болюче вразили магову гордість.

Він вирішив негайно знайти собі дружину, і щоб вона була найкраща за всіх. Щоб її приголомшлива врода у кожного чоловіка викликала заздрощі й пристрасть. Вона мала походити з чаклунського роду, щоб їхнє дитя успадкувало видатні магічні таланти. Її багатство повинно було принаймні дорівнюватись до його статків, щоб його затишному існуванню не завадила присутність у маєтку нових людей.

Пошуки такої жінки могли тривати років п'ятдесят, однак сталося так, що того самого дня, коли він вирішив її шукати, молода панна, яка відповідала всім його бажанням, приїхала відвідати родичів, що мешкали посусідству з магом.

То була відьма, що володіла дивовижною майстерністю та великим багатством Врода її була така, що в кожного чоловіка, який її бачив, тенькало серце. Тобто у всіх чоловіків, окрім одного. Магове серце не відчуло нічогісінько. Але ж це була та жінка, яку він вимріяв, тож він почав домагатися її прихильності.

Усі, хто помітив зміну магової поведінки, були здивовані й зізналися панні, що вона досягла успіху там, де ще ніхто не досягав.

Молоду жінку й саму захоплювала і водночас відштовхувала магова увага. Вона відчувала холод, що ховався за теплом його лестощів, – їй ще ніколи не траплявся такий дивний і відлюдний чолов'яга. Її родичі, одначе, вважали їх за чудову пару і, бажаючи розвитку їхніх стосунків, прийняли магове запрошення відвідати велику учту, яку він зібрався влаштувати на честь молодої панни.

Столи, заставлені золотим і срібним посудом, ломилися від рідкісних вин та вишуканих страв. Менестрелі, перебираючи шовкові струни лютень, оспівували кохання, якого їхній господар ніколи не знав. Панна сиділа на троні поруч з магом, а той тихо промовляв до неї запозиченими в поетів словами ніжності, навіть не здогадуючись, що вони означають.

Молода панна слухала, збентежена, і нарешті відповіла:

– Ви так гарно говорите, і я була б рада вашій увазі, але мені чомусь здається, що у вас нема серця!

Маг усміхнувся й сказав, що боятися їй нічого. Запросивши її піти з ним, він повів її з учти в підвал, у якому зберігався під замком його найдорожчий скарб.

Там, у зачарованій кришталевій скриньці, билося магове серце.

Давно вже роз'єднане з очима, вухами й пальцями, воно так ніколи й не стало жертвою чарів краси, мелодійного голосу чи шовковистої шкіри. Молоду панну вжахнуло побачене, адже серце зморщилося й заросло довгим чорним волоссям.

– Ой, що ви накоїли? – заридала вона. – Благаю вас, покладіть його туди, де воно має бути!

Бачачи, що інакше він її не заспокоїть, маг вийняв чарівну паличку, відімкнув кришталеву скриньку, розрізав собі груди й поклав волохате серце в ту порожнину, де воно колись було.

– Тепер ви зцілені й пізнаєте справжнє кохання! – вигукнула панна і пригорнула його до себе.

Доторк її м'яких білих рук, шелестіння її подиху, запах густого золотавого волосся – усе це мов списом пронизало його заново пробуджене серце. Та воно стало якесь дивне за час довгого заслання, осліпло й здичавіло в темряві, до якої було засуджене, жадання його стали потужні й нездорові.

Гості на бенкеті помітили відсутність господаря і панни. Спочатку це їх не стурбувало, однак минали години, їхня тривога росла, і тоді вони вирішили обшукати замок.

За якийсь час вони знайшли підвал, і там перед ними постала жахлива картина.

Панна лежала на підлозі мертва, з розрізаними грудьми, а біля неї стояв навколішки збожеволілий маг, тримаючи в закривавленій руці гарне, гладеньке, осяйне яскраво-червоне серце, яке він облизував і гладив, клянучись обміняти його на своє.

У другій руці він тримав чарівну паличку, намагаючись виманити із власних грудей зіжмакане, волохате серце.

Проте волохате серце виявилось дужче за нього і відмовлялося послабити хватку і владу над його почуттями, бо не бажало повертатися в труну, у якій воно було замкнуте так довго.

Прямо на очах в охоплених жахом гостей маг відкинув чарівну паличку і вихопив срібний кинджал. Волаючи, що не дозволить власному серцю панувати над собою, він вирвав його з грудей.

Коротку мить маг переможно стояв навколішки, стискаючи в кожній руці по серцю, а тоді впав на тіло молодої панни й помер.

Албус Дамблдор коментує «Волохате серце мага»

Як ми вже пересвідчилися, перші дві Бідлові казки зазнавали критики насамперед тому, що в них мовилося про щедрість, терпимість і любов. А от «Волохате серце мага» за сотні років, що минули від його написання, здається, не зазнавало якихось очевидних змін чи особливої критики. Сюжет казки, яку я нарешті перечитав у оригінальному рунічному записі, майже не відрізнявся від того, що розповідала мені в дитинстві мати. Треба однак визнати, що «Волохате серце мага» – найжахливіший Бідлів твір, і багато батьків не читають його дітям, доки ті не підростуть і не перестануть боятися страшних снів [8]8
  Беатриса Блоксем написала у своєму щоденнику, що вона так ніколи й не оговталася від шоку, коли випадково підслухала, як її тітка переповідала цю історію старшим двоюрідним сестрам. «Цілком ненавмисне я притулила своє вушко до замкової щілини. Важко навіть уявити, який жах охопив мене, змусивши оторопіти, бо ж я мимохіть почула не тільки цю огидну казку, а ще й жахливі подробиці страшенно непривабливої афери за участі мого дядька Нобі, місцевої баби-яги та мішка зі стрибаючими цибулинами. Я тоді дивом залишилася жива і цілісінький тиждень пролежала в ліжку. Я була така цим усім травмована, що виробила звичку щоночі сновидою підходити до тієї замкової щілини, аж поки мій любий татусь, бажаючи мені тільки добра, почав запечатувати двері моєї кімнати закляттям-приклеяттям». Беатриса, вочевидь, так і не спромоглася належним чином інтерпретувати «Волохате серце мага», оберігаючи від зайвих потрясінь чутливі дитячі вушка, адже в «Казках поганки» так і не з'явилася її версія цього твору.


[Закрыть].

Чому ж тоді ця моторошна казка проіснувала так довго і не змінювалась? Готовий сперечатися, що секрет багатовікового існування «Волохатого серця мага» полягає в тому, що ця казка промовляє до найтемніших закутків наших душ. Зачіпає одну з найбільших і найменш відомих чарівницьких спокус: бажання бути невразливим.

Авжеж, пошук невразливості – звичайна дурна фантазія. Жодному чоловікові, жодній жінці – чарівникам чи ні – ніколи не вдавалося уникати якихось травм або ушкоджень – фізичних, психічних чи емоційних. Зазнавати болю так само природно, як і дихати. Та все ж нам, чарівникам, завжди кортіло силою волі змінювати природу речей. Скажімо, молодий маг [9]9
  [Походження терміну «маг» дуже давнє. Хоч іноді його вживають у тому самому сенсі, що й «чарівник»; колись цим словом називали здебільшого тих, хто досконало володів мистецтвом дуелей та інших видів бойової магії. Це почесне звання отримували також ті чаклуни, що відзначалися особливою відвагою, подібно до того, як деяких маґлів посвячують у лицарі за виявлену доблесть. Називаючи молодого чаклуна з цієї казки магом, Бідл дає зрозуміти, що той уже заслужив собі репутацію майстра наступальної магії. У наш час чаклуни вживають термін «маг» у двох випадках: якщо хочуть підкреслити незвично лютий вигляд певного чарівника або ж відзначити чиїсь особливі вміння чи здобутки. Тому, скажімо, й сам Дамблдор мав титул Головного Мага Чарверсуду. Дж.К.Р]


[Закрыть] у цій казці вирішує, що кохання негативно впливатиме на його комфорт і безпеку. У його розумінні любов – це приниження, слабкість, виснаження емоційних та матеріальних ресурсів людини.

Звичайно, вікові традиції торгівлі любовним зіллям вказують, що наш вигаданий чаклун – далеко не єдиний, хто прагнув керувати непередбачуваним плином кохання. Пошуки рецептів дієвого любовного зілля [10]10
  Гектор Дегворт Ґрейнджер, засновник «Надзвичайного товариства зіллєварів», пояснює це так: «Досвідчений майстер-зіллєвар може викликати в людини стан палкої закоханості, проте ніхто ще не спромігся відтворити ту незламну, незрадливу, беззастережну відданість і вірність, що тільки й може називатися Любов'ю».


[Закрыть]тривають і досі, однак поки що нікому не вдалося створити такий еліксир, тому провідні зіллєвари сумніваються, що це взагалі можливо.

Героя цієї казки, одначе, не цікавить навіть імітація, подоба любові, яку він може створити чи знищити за власним бажанням. Він прагне назавжди вбезпечити себе від того, що вважає своєрідною хворобою, і саме тому вдається до такого ритуалу темної магії, виконати який можливо тільки в казці: він ховає під замок власне серце.

Схожість цієї процедури на процес створення горокракса помітило багато письменників. І хоч Бідлів герой не намагається уникнути смерті, він розділяє те, що не може бути розділене – тіло й серце, на відміну від душі, – і, виконуючи таку дію, порушує перший фундаментальний закон магії Адальберта Вофлінґа:

«Втручайтесь у найпотаємніші таємниці – такі, як джерело життя або власна сутність – тільки тоді, коли ви готові до вкрай небезпечних і непередбачуваних наслідків».

І справді, прагнучи стати надлюдиною, цей необачний молодик перетворюється на нелюда. Серце, ув'язнене ним, поступово зморщується і заростає волоссям, символізуючи його власний занепад і здичавіння. Врешті-решт він сам обертається на лютого звіра, що бере все йому потрібне силою, і помирає при марній спробі заволодіти тим, що відтепер йому назавжди недоступне – людським серцем.

Дещо застарілий вислів «мати волохате серце» міцно закріпився в розмовній чаклунській мові для змалювання холодних і бездушних відьом та чарівників. Моя незаміжня тітка Гонорія ніколи не приховувала, що відмовилася від заручин з одним чаклуном з управління нелегального використання чарів, бо вчасно виявила, що «він мав волохате серце». (Ходили, однак, чутки, що насправді вона впіймала його на гарячому, коли він пестив якихось горколумпок [11]11
  Горколумпи – це рожеві й колючі грибоподібні істоти. Дуже важко збагнути, чого б це комусь забажалося виявляти до них ласку. Більше інформації – у «Фантастичних звірах і де їх знайти».


[Закрыть], і це стало для неї справжнім потрясінням.) Ще недавно книжка-самовчитель «Волохате серце. Посібник для чаклунів-нелюдимів» [12]12
  Не плутати з «Рилом волохатим, серцем немовляти» – описом нелюдської боротьби одного чоловіка з лікантропією.


[Закрыть]очолювала списки бестселерів.

4
БЕБІТІ РЕБІТІ ТА ЇЇ РЕГОТЛИВИЙ ПЕНЬОК

Колись давно в одній заморській країні жив дурнуватий король, який вирішив, що тільки йому одному має бути доступна вся сила чарів.

Вирішив – і наказав своєму головному воєводі сформувати загін відьмоловів, посиливши їх зграєю лютих чорних псів-гончаків.

Одночасно король випустив відозву, що її мали зачитати в кожнісінькім селі та місті його країни: «Королю потрібен інструктор з магії».

Жодна справжня відьма чи чарівник не наважилися зголоситися на цю посаду, бо всі вони ховалися від загону відьмоловів.

Проте якийсь спритний шахрай без найменшого магічного хисту відчув, що є змога збагатитися й прибув до палацу, назвавшись чарівником найвищої кваліфікації. Цей пройдисвіт продемонстрував кілька простеньких фокусів, переконавши цим короля-дурника у силі своїх чарів, і його негайно призначили Верховним чародієм, приватним королівським майстром магії.

Шахрай попросив короля дати йому велику торбу золота для закупівлі чарівних паличок та інших необхідних магічних предметів. Ще він попрохав у нього кілька великих рубінів, потрібних для лікувальних замовлянь, та одну-дві срібні чаші для зберігання й настоювання відварів та зілля.

Дурний король усе це йому дав.

Шахрай надійно заховав скарби у себе вдома і знову повернувся в палац.

Він не знав, що за ним стежила одна стара жінка, що мешкала в халупі неподалік палацу, Її звали Бебіті, і була вона праля, що відповідала за м'якість, свіжість та чистоту палацової білизни. Підглядаючи з-за простирадел, вивішених сушитися, Бебіті бачила, як пройдисвіт відламав дві гілочки з одного королівського дерева і зайшов у палац.

Одну таку ломачку шахрай дав королю, запевнивши, що це величезної потужності чарівна паличка.

– Та вона діятиме лише в тому разі, – пояснив пройдисвіт, – якщо ви виявитесь гідним її сили.

Щоранку шахрай виходив з дурнуватим королем на палацове подвір'я, де вони вдвох розмахували паличками й вигукували якісь нісенітниці. Шахрай не забував демонструвати нові й нові фокуси, щоб король і далі захоплювався майстерністю Верховного чародія та потугою чарівних паличок, за які довелося віддати стільки золота.

Якось уранці, коли шахрай і король-дурник махали ломачками, стрибали по колу й виспівували безглузді віршики, до королівських вух долинуло чиєсь голосне хихотіння. Праля Бебіті, дивлячись на короля та шахрая з віконечка своєї крихітної хижі, так реготала, що не встояла на ногах і впала.

– Мабуть, я маю недостойний вигляд, якщо стара праля так регоче! – замислився король.

Він перестав стрибати, розмахувати ломачкою, й насупився.

– Мені вже набридли ці вправи! Коли вже, чародію, я зможу насилати справжні закляття на очах у своїх підданих?

Пройдисвіт спробував заспокоїти свого учня, запевняючи, що невдовзі той зможе показувати дивовижні магічні трюки, однак Бебітине хихотіння зачепило за живе дурнуватого короля дужче, ніж думав шахрай.

– Завтра, – оголосив король, – ми запросимо наш двір дивитися, як король насилатиме чари!

Шахрай зрозумів, що пора збирати свої скарби й тікати.

– На жаль, ваша величносте, це неможливо! Я забув попередити вашу величність, що завтра я вирушаю в далеку подорож...

– Якщо ти, чародію, покинеш палац без мого дозволу, загін відьмоловів з собаками тебе впіймає! Завтра вранці допоможеш мені чаклувати для добра моїх лордів і дам, але якщо тільки хтось почне з мене сміятися, тобі відрубають голову!

Король подався до палацу, залишивши переляканого шахрая самого. Тепер його не врятували б жодні хитрощі, адже він не міг ані втекти, ані допомогти королю з чарами, бо й сам ними не володів.

У страсі й лютості шахрай підійшов до віконця пралі Бебіті. Зазирнувши, побачив бабусю, що сиділа за столом і полірувала чарівну паличку.

У кутку, в неї за спиною, у великій дерев'яній балії самі собою пралися королівські простирадла.

Шахрай одразу зрозумів, що Бебіті – справжня відьма, і якщо вона завела його в таку страшну халепу, то зможе його й порятувати.

– Стара меґеро! – заревів пройдисвіт. – Твоє хихотіння мені дорого коштувало! Якщо ти мені не допоможеш, я тебе викрию як відьму і тебе пошматують королівські пси!

Стара Бебіті всміхнулася шахраєві й пообіцяла зробити все можливе, щоб йому допомогти.

Шахрай звелів їй заховатися під кущем, коли король почне показувати своє вміння чаклувати, і виконувати всі королівські закляття замість нього – так, щоб він і не здогадався.

Бебіті сказала, що згодна з задумом, але має одне запитання.

– Пане, а якщо король вигадає таке закляття, яке я не подужаю виконати?

Шахрай глумливо хихикнув.

– Твоїх чарів цілком вистачить на вбогу фантазію того дурня, – запевнив він її і повернувся в замок, втішений своєю кмітливістю.

На ранок усі лорди й дами королівства зібралися біля палацу. Король вийшов на сцену, що височіла перед ними; пройдисвіт став поруч.

– Для початку я зроблю так, щоб зник капелюшок отієї дами! – вигукнув король, спрямовуючи ломачку на одну вельми шляхетну пані.

Бебіті з-за недалекого куща націлила свою чарівну паличку на капелюшок, і той зник. Велике було здивування й захоплення в юрбі й гучні були оплески.

– А тепер хай полетить цей кінь! – вигукнув король, тицяючи ломачкою на свого жеребця.

Бебіті з-за куща націлила чарівну паличку на коня, і той піднявся високо вгору.

Це ще більше ошелешило присутніх, і вони аж загорлали, радіючи за свого короля-чарівника.

– А тепер... – сказав король і озирнувся навколо в пошуках цікавої ідеї. І тут до нього підбіг капітан загону відьмоловів.

– Ваша величносте, – доповів капітан, – сьогодні вранці здох пес Шаблик, з'ївши отруйну поганку! Оживіть його, ваша величносте, своєю чарівною паличкою!

І капітан поклав на сцену мертве тіло найбільшого пса-відьмолова.

Дурнуватий король націлив свою ломачку на здохлого пса. Та Бебіті тільки зареготала за кущем, навіть не піднявши чарівної палички, бо ніякі чари не оживлять мертвого.

Пес ані ворухнувся, і в натовпі спочатку почувся шепіт, а потім і сміх. Усі запідозрили, що попередні королівські чари – звичайнісінькі фокуси.

– Чому нічого не виходить? – зарепетував король на пройдисвіта, і той зрозумів, що йому лишається одне-єдине останнє шахрайство.

– Отам, ваша величносте, там! – закричав він, показуючи на кущ, за яким ховалася Бебіті. – Я добре її бачу, кляту відьму, що зупиняє ваші чари своїми лихими закляттями! Хапайте її, хто може, хапайте!

Бебіті чкурнула з-за куща, а загін відьмоловів кинувся за нею, спустивши з прив'язі лютих псів. Добігши до невисокого живоплоту, невеличка відьма зникла, а коли король, шахрай і всі придворні туди підбігли, то побачили, як пси-відьмолови гавкають і кидаються на старе похиле дерево.

– Вона перетворилась на дерево! – заволав шахрай, а тоді, боячись, що Бебіті знов стане жінкою і його викриє, додав: – Зрубайте цю дерев'яку, ваша величносте, треба провчити лиху відьму!

Хтось негайно приніс сокиру, і старезне дерево зрубали під радісні вигуки придворних і шахрая.

Та коли всі вже збирались вертатися до палацу, їх спинив голосний глузливий регіт.

– Йолопи! – вигукнув Бебітиним голосом пеньок у них за спинами. – Жодну відьму або чаклуна не можна вбити, розрубавши їх навпіл! Якщо не вірите, візьміть сокиру і розрубайте надвоє вашого Верховного чародія!

Капітан відьмоловів хотів було здійснити цей експеримент, але не встиг підняти сокиру, як шахрай упав навколішки, благаючи пощади й зізнаючись у всіх своїх лиходійствах.

Його поволокли в темницю, а дерев'яний пеньок реготав як навіжений.

– Розрубавши навпіл відьму, ти наслав страшне прокляття на все своє королівство! – сказав пеньок оторопілому королеві. – Тепер кожнісінька рана і прикрість, завдана моїм подругам-відьмам і друзям-чаклунам, відбиватиметься тобі ударом сокири в бік, аж доки ти сам попросиш смерті!

Почувши це, король також упав навколішки й пообіцяв пенькові негайно видати нову відозву, що захищатиме всіх відьом і чарівників королівства, дозволяючи їм мирно чаклувати.

– Дуже добре, – відповів пеньок, – але ти ще нічим не загладив своєї вини перед Бебіті!

– Усе, все, що завгодно! – репетував дурнуватий король, заламуючи руки перед пеньком.

– Зведеш прямо на мені Бебітину статую на пам'ять про твою бідолашну пралю – хай вона завжди нагадує тобі про твою дурість! – наказав пеньок.

Король одразу ж погодився й пообіцяв залучити найвидатнішого скульптора, а ще виготовити пам'ятник зі щирого золота. Після цього зганьблений король разом зі своїм почтом повернувся в палац, а дерев'яний пеньок і далі реготав у них за спинами.

Коли ж територія замісу обезлюдніла, з нори між корінням пенька вигулькнув гладкий і вусатий старий заєць, що стискав у зубах чарівну паличку. Бебіті пострибала собі кудись у далекі краї, а золота статуя пралі стояла на дерев'яному пеньку.

І відтоді в тому королівстві не переслідували жодної відьми й чаклуна.