Текст книги "Фарс-мажор"

Автор книги: Дмитро Стельмах

15 березня, понеділок

Подзвонили з кіностудії «Укртелефільм», сказали, що зніматимуть кіно про Приірпіння, хочуть і мене зняти. Я сказав, що залюбки, але хотів би, щоб і мою Мотрю зняли, вона теж майбутня відома приірпінська поетеса.

Відповіли, що Мотрю знімуть потім. Попросили номер її мобільного.

20 березня, субота

Зайшов Емік, півгодини розводився про давні добрі часи, коли за три рублі можна було врятувати вечір.

От і сьогодні вся та ж відпрацьована тема: мало платять, на горілку не вистачає. Всі тільки іноземні електротовари нині купують, а вони, на жаль, ламаються не так часто, як наше фуфло. Хотів двоплитник «Саймон енд Гарфанкел» на Петрівці купити, та грошей пожалів. А всі родичі вже давно в Ізраїлі, їм там добре. Там тепло, там апельсини. Не імпортні, а свої, просто з садочка.

– Так чого ж до рідні не переїхати? – поцікавився я. – Там і тир легше було б відкрити, скажімо, імені Моше Даяна.

– Батьківщину не кидають у скрутний час, – відрубав Емік, витяг пляшку «Вінницької» і консервовану кошерну яловичину з Єрусалима.

Оце вам, браття, справжня відповідь патріота України. Це справжня громадянська позиція, це приклад для всіх нас. На цьому стояла і стоятиме земля українська. І ніщо нас не здолає. Шануймося, бо ми, українці, того варті.

Яловичину я нарізав своїм улюбленим червоним швейцарським ножиком, що завжди висить у мене на поясі. Еміку він спокійно спати не дає і він уже два роки канючить, щоб я йому його подарував. Нормальна тема? Кажу Еміку, що гострі предмети не дарують – погана прикмета. Емік каже, що він вищий за ці міщанські забобони і що радість від дарування завжди більша за радість отримування. Я пояснюю, що це сімейна реліквія, а той усе ніяк не вгамується.

Емік сказав, що всі його родичі родом із Вінниці. Ми випили за Вінницю і Єрусалим.

– Хай їм там добре тикнеться, – побажав Емік.

Чого це я маю з доброго дива дарувати свого улюбленого ножика, навіть якщо на нього поклав око мій найкращий друг? Я за нього 70 гривень заплатив.

21 березня, неділя

Подзвонив Еміку, попросив більше ніколи не вживати слова «фуфло» в моєму домі. Для українського поета-лірика це як швейцарським ножем по серцю. Невже за стільки років дружби зі мною не можна було зрозуміти, з якою ніжною натурою ти спілкуєшся?

Емік пообіцяв, що «фуфла» більше не видасть, просив пробачення.

Я сказав, що спробую знайти якусь нішу в своїй душі, щоб вибачити його.

25 березня, четвер

Подзвонила Мотря, спитала, що таке коїтус.

Сказав, що це подальший важливий крок у житті після дефлорації.

Що у Мотрі в голові останнім часом? Невже це вивчають на курсі літературної творчості? Чому у неї ніколи нема до мене запитань з поетичної майстерності? І хто їй нашіптує такі слова на вухо? Вочевидь, чийсь нездоровий вплив. Сподіваюсь, що не «Острозьких черниць».

27 березня, субота

Увечері зайшов мій сусіда і вірний друг Назар Цибуля. Назар родом із Переяслава, але перебрався до Ірпеня, бо тут ближче до Києва, де можна проводити змістовні політичні акції. Назар щоразу всім нагадує, що він український буржуазний націоналіст, член «Братства», всіх підозрює у зраді і переконаний, що нам усі навкіл чогось винні. Носить камуфляжний одяг, з-під якого визирає вишиванка. Назар тримає в Ірпені маленьку крамничку під назвою «Мед, дьоготь та інші українські товари». Крім меду та дьогтю він продає сокири і мишоловки. На кожній сокирі і мишоловці Назар власноручно дбайливо ставить штамп «Зроблено в Україні». Майже щодня Назар хоче з кимось розібратись і жбурнути кудись коктейль Молотова. Назар любить після третьої чарки всіх брати за барки і допитуватися, чи ти патріот України. Стіни Назарових кімнат прикрашають портрети Степана Бандери, Нестора Махна, Че Гевари, Ілліча Раміреса Санчеса, козака Мамая. Дружина Назара мовчки робить усю хатню роботу і стиха каже, що чоловіків не вибирають, їм коряться.

Назар любить українців. Назар не любить комуністів, соціалістів, комсомольців, КДБ та інших представників червоної раси. Назар любить гарбузове насіння, гречану кашу, перцівку, куманці, свистульки, вишиті рушники, постоли, трипільську культуру, козаччину, гетьманщину. Будинок Назара – справжній маленький етнографічний музей. До стіни його Назар прихилив дерев'яне колесо від старої підводи. Назар любить Україну.

Назар мріє, щоб кожному іноземцеві при в'їзді до України вручали державний гімн України в друкованому вигляді і на електронному носії, українською та англійською мовами. З обов'язковою символічною оплатою, що надходитиме до казни держави і спрямовуватиметься на розвиток української ідеї в світі. На День незалежності України Назар любить видертися на Говерлу, а на Водохрещу скупнутися в ополонці. Це загартовує дух українця, каже Назар.

Назар часто посилається на життєвий досвід свого батька, який, за його словами, були неграмотна, але дуже мудра людина.

Назар часто починає речення словом «позаяк». Без нього нема справжньої української мови, за Назаром.

Тринадцять найулюбленіших слів і висловів Назара:

1. «Геть!»

2. «Ганьба!»

3. «Свиня!»

4. «Пристосуванець!»

5. «Зрадник!»

6. «Запроданець!»

7. «Перевертень!»

8. «Посіпака!»

9. «Манкурт!»

10. «Безбатченко!»

11. «Лакиза!»

12. «Скурвились усі!»

13. «На палю!»

Назар щоразу мене питає, що буде з Україною далі. Я щоразу відказую, що доля України залежить від нас самих, від того, який внесок ми робимо кожний на своєму місці, від того, як прищеплюватимемо своїм дітям любов до рідного краю.

– Усе це так, – каже Назар, – але ж на нас з усіх боків тиснуть америкоси і москалі. Америка не дає кредитів, а Росія скуповує промислові підприємства Донбасу, точить зуби на острів Тузла, хоче навічно прописатися в Севастополі, споконвічній колисці українського флоту. А тобі, Дмитре, хто з політиків найбільше подобається?

Я відповів, що Наталя Вітренко. Мені подобається її чесна, безкомпромісна позиція до МВФ і НАТО. До того ж, вона жінка, а цивілізованість суспільства не в останню чергу визначається відсотком жінок в політичному і суспільному житті. Вже дванадцять років минуло, як Україна здобула незалежність, а де наша Віолетта Чамморро, Гру Харлем Брутланд, Вігдіс Фінбогадоттір? Мені соромно за наш парламент, що є прикладом ганебного чоловічого шовінізму, мені соромно, що ми згадуємо про жінку лише 8 березня, лицемірно відкуповуючись від своєї совісті букетиком дешевих мімоз. Адже ж українська жінка – це не просто жінка, але й мати, берегиня домашнього вогнища, муза (у поетів), натура (у художників), активний будівник української державності (у Верховній Раді).

– А що ж ми самі? – спитав я Назара. – Коли востаннє ми дарували квіти дружинам, як давно ми не мили підлогу у себе вдома, не смажили яєчню на сніданок? Куди поділися часи наших мрій? Невже за повсякденними клопотами цього шаленого часу ми, чоловіки, маємо право забути своє перше кохання, перше побачення, перший несміливий поцілунок? Що ж ми за народ такий черствий? А ти, Назаре, що ти для жінки зробиш? Поглянь, як твоя Оксана все по господарству робить, на роботі все встигає, після роботи і продукти купить, і борщ зварить. Ще й за тобою доглядає, як за дитиною. І за собою слідкує – найстрункіша жіночка на нашій вулиці, просто фотомодель. А тобі це все як належне, вірно?

– Так що я маю їй зробити? – змінився на обличчі Назар.

– Пам'ятника поставити!

– Прийде час, поставлю, – пообіцяв Назар і швидко попрощався, пославшись на те, що треба ще курей нагодувати. Але скоро зайде знову, тоді й поговорить про все, що на душі накипіло.

Господи, коли ж ми навчимося слухати і чути співрозмовника, жити проблемами суспільства, а не тільки дрібновласницькими інтересами? Коли ми підіймемося на вищий ступінь розвитку, коли станемо прикладом для всіх цивілізованих націй? Де наша толерантність до опонента, кінець кінцем? Ми ж українці. Без нас Європа – неповноцінна Європа.

28 березня, неділя

Європа без України. Як сумно це чути.

А скільки стало охочих отримати наш паспорт! Багато хто бажає дістати його всіма правдами й неправдами. Високо цінується наш паспорт на міжнародній арені. Та мене передусім непокоїть, чи не стане наш паспорт предметом купівлі-продажу в руках спритних гендлярів у наш нелегкий час? Хто боронитиме наше громадянство від липкоруких пройдисвітів без честі і совісті? І чому мовчать мої брати з письменницького цеху? З ким ви, працівники пера?

А от я не мовчу. Коли треба, я стаю поетом-трибуном. Бо слово – то моє єдине літературне кайло. Написав нову квінтьєму «Про український паспорт». Патріотичну. Зразок моєї громадянської лірики і принципової життєвої позиції у відстоюванні права України на своє достойне місце серед європейських держав.

 
ПРО УКРАЇНСЬКИЙ ПАСПОРТ
 
 
«Я – комуніст».
І цим усе сказав.
Борис Олійник
 
 
Я гордо вам скажу: я – щирий українець.
Та цим я ще не все сказав.
Коли б я заявив, що я якийсь малієць,
А чи то турок, мавр, чи сомалієць,
Тоді б мене впритул ніхто не помічав.
 
 
Колись я повертався із Британії додому,
Запхав чотири пари джинсів в «дипломат»,
І щоб не хвилюватися, прийняв у барі рому,
Та все не знав, як підстелить собі солому,
Якщо причепиться падлючий митник-кат.
 
 
Я не люблю ніде дарма грошей платити,
Тому у декларацію вписав лишень дві пари,
Блідий підходжу до контролю, хочу пити,
І тут той шкуродер велить мій кейс відкрити,
Ну все, пропав, все відберуть кордонів яничари.
 
 
Та я ж не казна-хто, я представник країни,
Чий прапор над планетою достойно майорить,
Дістав я паспорта з тризубом – гербом Вкраїни,
Який вже знають й греки, й шведи, й фіни,
А цей орел щось очі опустив і все мовчить.
 
 
Тихенько тицьнув йому в лапу шоколадку,
І враз той декларацію без шуму підписав, —
«Усе о'кей, проходьте, прошу пана, на посадку,
У вас усе відповідає міжнародному порядку», —
Й прогнувся весь. І честь так запопадливо віддав.
 

31 березня, середа

Подзвонив Назарові, прочитав йому нового вірша. Назар сказав, що я ще раз підтвердив свою високу марку небайдужого українця. А нині це особливо важливо, коли скурвилися практично всі, дбають не про українську ідею, а лише про власну кишеню. Сказав, що такого вірша було б добре на музику покласти. І ввести до шкільних підручників для обов'язкового вивчення напам'ять. Щоб юне покоління мало чіткі життєві орієнтири. І завдяки такій літературі ми протримаємося, вистоїмо, переможемо.

Гарні слова сказав Назар. Але треба зробити і щось практично. Отож поїхав на Окружну, роздав тамтешнім красуням свою останню збірку сонетів «Любов і вірність» із автографом. Дівчата щиро раділи, просили не забувати, приїжджати ще. А те, що у краль з Окружної нелегка робота і непроста доля, так хто у тому винен? Час, тільки цей невгамовний, розхристаний час на зламі століть. Що маємо, те маємо. Як писав Девід Герберт Лоуренс, усяк живе, щось продаючи. До речі, у мене «Коханець леді Чаттерлей» ще не читаний.

Та хай там як, а триста тисяч наших дівчат (це тільки офіційно!) самовіддано працюють в індустрії інтимного сервісу в усьому світі. А це, слід визнати, вагомий внесок України в світову економіку. Є ще і політична складова. Це справжній інтернаціоналізм, причому не на словах, а на ділі. А які ж гарні наші дівчата! Куди там парижанкам з бульвару Кліші братися!

1 квітня, четвер

Подзвонила Мотря, сказала, що після мого листа Мар'яна сама зацікавилася мотоциклами і всіх здивувала новим римованим віршуванням. І гарно в неї виходить, і мені вона за пораду дуже завдячує. А Михайло нею так і не зацікавився. Натомість її віршами зацікавилася Маріанна, і тепер вони весь вільний час проводять у Маріанни вдома, біля церкви Святої Анни. Маріанна каже, що всі чоловіки – свині, їм тільки одного треба. А насправді цих свиней треба тільки хлистом виховувати, прикувавши кайданами до ліжка. І що нема нічого кращого за справжню жіночу дружбу.

– А що це значить – тільки одного треба? – спитала Мотря.

Я сказав, що дистанціююсь від позиції Маріанни. І не всі ми свині, не треба узагальнювати. Є ще й підсвинки. А «тільки одного треба» – це значить смачно поїсти.

Мотря ще сказала, що Мар'яна просила мене попитати, що коли цноти вже немає, то чи цінуватиметься така дівчина лише за лагідність, тихий голос і витримку?

Відповів, що цінуватиметься, передусім, за життєвий досвід.

2 квітня, п'ятниця

Подзвонила Зірка Нечитайло, головний редактор «Іртиського вісника». Попросила написати щось для них такого лірично-еротичного. Сказала, що зараз еротика дуже в ціні, читачам подобається ця тема, а навесні це особливо актуально. І вона збільшуватиме попит на «Ірпінський вісник». Просила відгукнутися на її прохання, не забути, а за нею не заіржавіє.

А що мало заіржавіти за Зіркою? Це що – метафора?

3 квітня, субота

Теми еротики я ще ніколи не торкався. В поезії, звісно. Я писав тільки про перше кохання і вірність. Для еротики треба себе відповідно налаштувати. Для цього натхнення треба.

А натхнення не було. Відтак, подався до кінотеатру «Екран». Давали кінокласику – «Еммануель» за безсмертним романом Еммануель Арсан. Як і п'ятнадцять років тому, був зачарований грою Сильвії Крістель і режисурою Жюста Жекіна. Фільм про життя жінок за кордоном.

Скільки спогадів! І яких!

Вийшов з кінотеатру із сум'яттям почуттів. Був стурбований весь день, весь час думав про неземне кохання, про свою роль у цьому світі, про пошуки прекрасного.

Жінки на вулицях Києва виглядали особливо гарними і привітними. В них був якийсь дивовижний шарм. Хотілося поцілувати кожну. Я довгим поглядом дивився на них і подумки просив подарувати мені натхнення.

Як швидко проминає життя. І ми у ньому лише піщинки.

4 квітня, неділя

Ще раз переглянув «Еммануель». Яка ж там, до всього, приємна музика! Подзвонив Еміку, порадив і йому. Він ще жодного разу не бачив. Темнота! Як люди можуть так себе обкрадати? А з другого боку, я заздрю Еміку, який може вперше отримати насолоду від класичної стрічки.

5 квітня, понеділок

А кінокласика таки надихнула! Написав нову квінтьєму! Лірично-еротичну, як і просила Зірка. Оце і є життєдайна сила мистецтва.

 
ЛЮБЛЮ ТЕБЕ
 
 
Люблю тебе, мій світе потаємний, чарівний,
Дівчат струнких, що старанно фарбують вії,
Красунь, від поглядів яких я ходжу геть дурний,
Жінок, що радо нам дають притулок неземний,
І ятрять хіть, і викликають сексуальні мрії.
 
 
Люблю тебе, моїх нічних фантазій німфоманко,
Твої звабливі ніжки на підборах цокотливих,
Люблю тебе, спокусливо зодягнена панянко,
Тебе, нічний метелику, сучасна куртизанко,
Що вводиш мене в світ нових шукань грайливих.
 
 
А в тому світі є всілякі натяки і знаки романтичні —
Бретелька ліфчика, яка сповзла, скажімо, випадково,
Глибокий виріз декольте, легкі парфуми екзотичні,
Панчохи з швом, яскравий грим й помада еротичні, —
Усе оте, що виглядає трішки театрально й загадково.
 
 
Все відбувається в маленькому недорогому ресторані,
Офіціант вино галантно налива відвідувачці в чарку,
За столиком сидять у гарних сукнях миловидні пані,
Руденька вгледіла когось на рідкокристалічному екрані,
Ну а білявка з шиком дістає із сумочки тонку цигарку.
 
 
Це знак тобі піднести незнайомці запальничку,
Підскоч до неї, розкажи бувальщини, історії веселі,
Підсунь завбачливо порожню попільничку,
Та більше жартів, сміху, компліментів, і цю нічку
Ти проведеш за любощами з нею у її оселі.
 

6 квітня, вівторок

Я знову згадував своє парубоцтво, мої походеньки на околиці Забуччя. Хіба може забутися те, що бачив щирими молодими очима? Чому я ніколи не виклав на папері свої юнацькі враження від побаченого у молоді літа? Треба надолужувати, час невблаганний. А інтимна лірика завжди в ціні. Про це і Зірка мені нагадала.

Отож написав нову квінтьєму. Ностальгічну. Про те перше романтичне відчуття близькості, яке запам'ятовується назавжди і живить тебе незабутніми спогадами впродовж життя.

 
ПРО ЯГІДНІ МІСЦЯ
 
 
Схотілося одного дня мені солодких ягідок,
От і гайнув поназбирати їх в Забуччі,
Аж гульк – побачив я шістьох оголених дівок,
Що кинулися, сміючись, поплавати в ставок
З тінистої, порослої кущами кручі.
 
 
Там дуб стояв неподалік, до нього я припав
І пристрасно на мавок у воді дивився,
Таке не часто щастя випаде, я добре знав,
Тому від любощів жаги аж мало не стогнав,
І зуби зціпивши, за дубом тим я крився.
 
 
То був розкішний вроди і жіночності парад,
Широкі стегна і пружні округлі груденята,
Не втриматись від цих спокусливих принад,
Від радощів бурхливих еротичних ескапад,
В яких ми пестимо красунь соски і ноженята.
 
 
Скупалися русалоньки. На берег нумо вибиратись,
І безсоромно, граючи, до дуба голі підійшли.
Я похолов. «Ну, – думаю, – тепер не відбрехатись»,
Та кралі ті привітно дружно почали всміхатись,
Коли мене, принишклого, отамечки знайшли.
 
 
«Красунчику, не хочеш всіх нас скуштувати?
Вважай, щасливе матимеш сьогодні полювання,
Не проти ми гуртом себе достойному віддати,
Та не соромся так, ти лиш почни нас цілувати…»
Я і понині не забув той дикий шал кохання.
 

7 квітня, середа

Подзвонив Еміку, прочитав написане. Емік довго мовчав, важко дихав, а тоді сказав, що це найкраще, що він чув від мене за останній рік. Просто шарман, висловлюючись науковою мовою. І попросив написати ще такого, що так приємно чути і відчувати себе знову молодим, бо не часто почуєш від українських поетів високохудожню любовну лірику. Всі пишуть про якісь абстрактні поняття, а у мене – закінчена оповідь, така, що і собі такого хочеться.

Як приємно, що твоє слово знаходить відгук у вдячних душах слухачів! Саме задля цього я і живу. Як то кажуть, vox populi – vox dei.

8 квітня, четвер

Поїхав на Петрівку, придбав двотомну «Історію мого життя» Джакомо Джироламо Казанови і «Фанні Хілл» та «Мемуари сластолюбця» Джона Клеланда. Читав запоєм. Уміли. Уміли відчувати життя у вісімнадцятому столітті! Зателефонував Еміку, зачитав йому деякі місця, що зачепили за живе. Емік сказав, що він перший у черзі, коли я скінчу.

Я сказав, що скінчу через три дні.

Щось прокинулось у мені, те, що мовчало стільки років. Це «щось» не дає мені спокою, ятрить мою хіть. Весь час сняться голі, звабливі жінки. Весь час думаю про любощі. Не знаю, добре це чи погано. Якісь спогади буремної юності накочуються, де вже й імен не пригадати. Скільки їх, тих імен, було? І тільки одне з них стало доленосним – Інга.

А може, то весна так на мене цього року діє? А може, це криза середнього віку? Точно, це вона! Я про неї багато читав, але не вірив, що вона так несподівано постукає до мене: а ось і я!

9 квітня, п'ятниця

Відніс дві останні квінтьєми до «Ірпінського вісника». Така поезія відразу ж пішла в номер. У рубрику «Поезія нашого краю». Зірка Нечитайло несказанно зраділа, просто благала ще щось такого принести. Назвала мої вірші променем світла серед сірятини буденності. І додала, що є великою шанувальницею моєї творчості, особливо любовної лірики. Я пообіцяв, що далі буде, але нагадав редакторові, що все залежить від натхнення, від образного світосприймання, від стану душі, зрештою. Адже душа поета – то така тонка субстанція, що має як зовнішній, так і внутрішній світи.

Зірка сказала, що завжди рада бачити мене у себе. І простягла свою візитну картку, мило усміхаючись, як завжди.

Я так і не зрозумів, про що це вона. Зірка весь час мені на щось натякає. Невідомо, на що. Чому жінкам так часто бракує визначеності у своїх висловлюваннях, чому після їхніх заяв ніколи до пуття не знаєш, що тобі на це слід робити чи відповідати? Невже жінка – то справді найбільша загадка людства? Треба спитати у Еміка. Він розумний і розважливий. Як і його Яна. їхній шлюб – взірець любові, відданості, мудрості і взаєморозуміння.

10 квітня, субота

Та хай там криза середнього віку, аби тільки не творча! Так одразу ж і написалось. Про те саме. Про що кожний думає, та не наважується вголос сказати. Чи то від сором'язливості, чи то від удаваної добропорядності. Чому ми, українці, так грубо глушимо в собі прекрасне? Чому не дамо йому вихлюпнутися назовні?

Написав нову квінтьєму. Про несподівані знайомства, що можуть перерости у приємні відчуття і глибокі почуття.

 
ПРО ОЛЮ
 
 
Я випадково вздрів її під вечір у крамниці.
Красуня, що й казати… Подивився хтиво,
По грудях поглядом ковзнув, поцінував сідниці,
Що випинали з-під з короткої червоної спідниці,
І вирішив не пропустити це природи диво.
 
 
Поштиво підійшов, вклонився, привітався,
Як чинить кожний до панянок ласий чоловік,
Казна-яких байок наплів, грайливо усміхався,
І кралю запевняв, що оце вперше закохався,
Вона і каже: «Йди за мною, я живу неподалік».
 
 
Швидко прийшли. Вина мені дівиця наливає,
Ми випили на брудершафт, поцілувались,
Тут незнайомка, кваплячись, усе з себе скидає,
І всього зайвого позбутися мені допомагає,
І пристрасно ми стоячки хвилинку обіймались.
 
 
Нарешті ліжко! Ластівка моя уся тріпоче,
Намацав хутко її білі груди – чудо із чудес!
«Вже йди до мене», – звабниця шепоче,
Мого проникнення вона несамовито хоче,
І ми удвох без сну всю ніч літали до небес.
 
 
Любилися нестримно, палко, просто очманіли,
Фантазіям, рукам й тілам обоє дали волю,
На вигадки були майстри, бо ми всього хотіли,
Спинялись трохи відпочить, і знову мали сили,
I я відчув, що покохав нову знайому Олю.
 

11квітня, неділя

Подзвонив Емік, сказав, що вже переглянув «Еммануель», «Грецьку смокву» та «Глибоку горлянку». Фільми – те, що лікар прописав! Сказав, що відчуває, що все життя себе обкрадав. Але час ще є.

Чомусь згадалось гасло мого дитинства «Африка прокидається!».

12 квітня, понеділок

А натхнення не полишило мене і сьогодні. Писалося про кохання, що характерно. У форматі квінтьєми, що теж характерно.

 
ПРО МОЮ НАТУРНИЦЮ
Майстерню мав я на Андріївськім узвозі,
Де у вихідні вся наша братія митців гуляла,
А в будні, на моєму дерев'яному порозі,
Пройшовши по маленькій звивистій дорозі,
Приваблива натурниця опівдні вже стояла.
 
 
Заходить досередини, чарівно усміхнеться,
Огляне витвори мого останнього малярства,
А в мене серденько вже стугонить і рветься,
Не в силі витримать, коли ж та роздягнеться,
Щоби побачити всі самоцвіти її царства.
 
 
А та, неначе справді хоче хіть мою дражнити,
Неквапом так, поволеньки зніма панчохи, блузку,
O Господи, хіба таке спокійно можна пережити?
Де сили взяти, щоб тут просто не зомліти?
Чи це підвладно витримати серцю й мозку?
 
 
Бісиця хитра робить так щораз, не поспішає,
Затим пита: «А де ж цукерки, фрукти, кава?»
Без ліфчика і трусиків на мій диван сідає,
Закине ніжку на стілець, журнальчика гортає,
Й сміється радісно, моя зваблива пава.
 
 
Бігцем несу їй мед, горішки, чашку чаю,
Забуду, що вона прийшла, щоб позувати,
Примощуюся поруч, і цілую, і зітхаю,
I дівчина розводить руки, і я її вже маю…
Ну хто тут буде кидати таке і малювати?
 

13 квітня, вівторок

Сьогодні вже писалося якось само собою. Швидко і якісно. З натхненням. З почуттям. Як то кажуть, що далі в море входиш, то воно приємніше.

 
ПРО МОЮ ПОДРУГУ
 
 
А ще була у мене ловка сіроока молодиця.
Віддавши вранці чоловіку данину мізерно,
Наторохтівши купу нісенітниць, як лисиця,
Летіла на побачення зі мною, мов та птиця,
І любощами обсипала щедро і майстерно.
 
 
Спочатку залп міцних французьких поцілунків,
Укупі з хвильним запахом її пружного тіла.
Отримавши такий заряд п'янких частунків,
Еротики сюрпризів, цих жіночих подарунків,
Я мушу перейти до справжнього кохання діла.
 
 
Я щонайперше вушка пані язичком торкаюсь,
Від цього дамочки втрачають голову і мліють,
Це я не раз в інтимі перевірив, присягаюсь,
Я і собі цих пестощів ніколи не цураюсь,
Та і дівки про них, прикривши очі, мріють.
 
 
А потім руку слід заслати любці під кофтинку,
І ліфчика чимшвидше вправно розстебнути,
Погладити їй ніжно груденята, плечі, спинку,
І не спинятися нізащо ні на мить, ні на хвилинку,
А далі одягу всього хутесенько позбути.
 
 
Без зайвих слів потрібно дати жінці насолоду.
Щасливий я, коли та скрикує і стогне у знемозі,
Коли, вдоволена, дарує всю свою природу,
Без роздумів іде на любощів нову пригоду,
Й назавтра знову сонячна у тебе на порозі.
 

14 квітня, середа

Головна новина дня!

Віктор Янукович, прем'єр-міністр, був обраний єдиним кандидатом на пост Президента від парламентської більшості.

А я і забув, що цього року вибори нового президента! Ну що ж, кандидат достойний, досвідчений, мудрий. Треба буде серйозно подумати над своїм громадянським вибором.

А при чому, власне, тут я? Мені ж вірші писати треба! Хіба можна гаяти час на такі дрібниці, як вибори президента?

Написав нову квінтьєму. Про випадкові життєві колізії, що можуть зненацька захопити нас у найнесподіваніших місцях.

 
ЖОРСТОКИЙ РОМАНС
А от послухайте з життя мого такую оповідку…
В вагоні-люкс я вирушив із Києва з комфортом,
Й несамохіть накинув ласим оком на сусідку,
З великим бюстом і в панчохах в крупну сітку,
Яка мене вже пригощала шоколадним тортом.
 
 
Вирішую здаля зайти, от і беру я слово:
«А хто ви і куди, мадам, чи можна вас спитати?»
«Та я кондитерка сама, а їду аж до Львова».
«То ми попутники тоді! Ну що ж, гаразд, чудово».
Відразу я про торт забув й схотів її спізнати.
 
 
Підсів до неї, в голові думки лиш про адюльтер.
Та й дама, бачу, вже готова, миттю розпалилась,
їй руку запускаю під мереживний бюстгальтер,
Обоє кидаємось у інтимних пестощів фарватер,
І так раптово в нас інтрижка закрутилась.
 
 
Нестримно хочу любощів, про них її благаю,
Попутниця мені і каже: «Тільки б ти не охолов!»
Мене це підохочує до дії, і я даму роздягаю,
Усю свою майстерність Казанови розкриваю,
І пасія моя зітхала і стогнала нічку будь здоров!
 
 
Вже скоро Львів. Не хочеться вставати й одягатись,
Такий знайомства на колесах швидкоплинний час,
Моя нічна коханка починає мовчки фарбуватись,
Ще трохи, і перон. Лишилось тільки попрощатись.
Й у справах невідкладних бігти. І згадувати зрідка нас.
 

15 квітня, четвер

Написав нову квінтьєму. Про кохання уві сні молодого студента художнього інституту до молодої студетки того-таки інституту.

 
ПРО МОЇ СНИ
Колись в художнім інституті я живопису учився,
Й на першім курсі за грудастою Ірисею став упадати,
І раз мені один юнацький еротичний сон наснився,
Що я у вихідний до неї зранку в гості заявився
І пиріжків із вишнями приніс її почастувати.
 
 
Стріча мене Ірися без усього, в чому мати породила,
В очах грайливі бісики, за руку тягне до вітальні,
Запрошує до столу, грузинського вина відпила,
Сміється голосно, коробку печива відкрила,
І тут до нас виходить її гола подруга зі спальні.
 
 
Ну і діла! Оце таку з нудьги дівки утнули штуку!
Ірися блискавку на моїх штанях швидко розстібає,
А подружка ота мені між ніг поклала ніжно руку
І почала демонструвать одну індійськую науку,
Яку вона за давніми трактатами на практиці вивчає.
 
 
Спочатку показала пишне розмаїття усіляких трюків,
Описаних у древній книжці, що зветься Камасутра,
Тут був набір із пестощів, обіймів, еротичних рухів,
Звабливих поз, жіночих підохочень і чутливих звуків,
Аж ось нас підхопили хвилі сексу річки Брахмапутра.
 
 
Кохалися утрьох розкуто, солодко, позиції міняли,
Й хотілося такого ще і ще, це кожний, мабуть, знає,
Дівчата і зі мною, і з собою радісно в інтим вступали,
Усі свої знання із любощів мені удвох передавали,
Тож не кажіть мені, що дружби між жінками не буває.
 

16 квітня, п'ятниця

Написав нову квінтьєму. Про шанс, який може несподівано випасти на долю молодого студента художнього інституту.

 
ПРО МОЇ МАЛЯРСЬКІ СТУДІЇ
А раз було, що й справді до Ірисі я припхався,
Я їй казав, що мрію написати олією її портрет.
Вона ж не знала ще, що я по вуха в неї закохався,
Що над усе сподобатись їй дуже намагався,
Тому і взяв з собою фарби, пензлі і мольберт.
 
 
Та двері несподівано мені її матуся відчинила
І дружньо так запрошує пройти всередину квартири.
«Художнику, мене Ірися тебе стріти попросила,
Хтось подзвонив їй, а я вже й воду скип'ятила,
Тож кави поп'ємо удвох, і дочекаємось моєї Іри».
 
 
А бачу, у матусі блузку розпирають здоровенні циці,
Вона, усміхнена, помітила, як я весь зашарівся,
«А може, намалюєш мене в образі південної цариці?
В самих лише коштовностях, без ліфчика й спідниці,
Ну, сміливіш, студенте, чого ти, справді, так знітився?»
 
 
Цікавий поворот для ніжної юнацької натури,
Я заходився сором'язно фарби й пензлі діставати,
Ну а матуся оголила тут усі скарби жіночої фігури,
І натякає на легкий експромт, на флірт, на шури-мури,
Й сама давай мене на ліжко владно укладати.
 
 
Ну що ж, я здогадався, що маю вдовольнити мати,
Але тоді із старшими за себе я досвіду ніякого не мав,
Та мудра дама мені показала, чим потрібно жінок брати,
Як розпалити пристрасть, як ввійти, що треба цілувати,
Як шансом можна вміло скористатись, а не ловити ґав.
 

17 квітня, субота

Сьогодні нічого не написав. Читав і перечитував написане. Правив, доводив до пуття і логічного кінця. Був збуджений. Чогось хотілося, тільки не міг збагнути, чого саме.

18 квітня, неділя

Прочитав усе з останнього Еміку. Той не знав, які слова вдячності підібрати. Запевняв, що я найкращий в сучасній українській поезії, що завдяки моїм віршам і перегляду кінострічок за моєю рекомендацією він став дивитися на життя ширше. Без містечкової зашореності і патріархальних стереотипів. Без усього того, що стільки років затуманювало його погляд на світ навколо. Сказав, що тільки зараз він зняв із себе протигаз. Сказав, що в моїх віршах є якась одухотвореність. І вона його надихає.

Як все-таки приємно розширювати людям обрії світосприймання. Значить, недарма живу.

19 квітня, понеділок

Подзвонила Мотря, спитала, що таке кунілінгус.

Я отетерів. Що відбувається з моєю надією? Спитав, чому з усього розмаїття світу і літератури її зацікавив саме кунілінгус.

Мотря сказала, що в її літугрупованні «Острозькі черниці» тільки про кунілінгус останнім часом і говорять, кажуть, крута штука, просто сонет з гекзаметром, і тільки вона одна не знає, про що йдеться і не може належним чином підтримати розмову.

– А ти ж їм що на теє, люба?

– Сказала, що в цьому щось є, як ти і вчив відповідати, коли не знаєш, про що мова. То що ж воно таке?

Пояснив, як міг.

У Мотрі є така гидотна звичка дзвонити, коли їй щось у голову стрельне, і ставити мені незручні запитання. Невже у своїх викладачів спитати не може? Чого її там навчають в Острозькій академії? Цікаво, що їй далі захочеться узнати? Виходить, у мене більше запитань, ніж відповідей.

Правду люди кажуть: маленькі діти – маленький клопіт, великі діти – великий клопіт.

20 квітня, вівторок

Всі останні поезії відірвали з руками в «Ірпінському віснику». Зірка запевняла, що слід висуватися на номінацію «Пісенна лірика про кохання» в цьогорічному літературному конкурсі «Коронація слова». Казала, що я – приірпінський соловейко, гордість сучасної поезії і її улюблений поет. Що їй особливо сподобалася квінтьєма «Про мою подругу». Сказала, що дуже майстерно і правдиво.

– Ви тонко відчуваєте жінку, Дмитре, – призналася Зірка. – Талант є талант. Він або є, або його немає. Це слід за життя визнавати і поціновувати належним чином, а не так, як у нас частенько буває. Пише письменник, пише, ніхто слова доброго не скаже, а коли не стане його, всі відразу і друзями стають, і спогади пишуть, і крокодилячі сльози ллють. Як то завжди у нас. У нас невдячна країна. Не цінуємо ми людей, не бережемо.