Золоте ябко. Вибране
Текст книги "Золоте ябко. Вибране"
Автор книги: Дмитро Павличко
Жанр:
Поэзия
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)
Дмитро Павличко
Золоте ябко. Вибране
Ти, мов яблуко з галузки
Ти, мов яблуко з галузки,
Впала в трави молоді.
Я звільнив тебе від блузки,
Клавши руку на груді.
Я звільнив тебе від льолі
І від інших одежин,
Розглядаючи поволі
Кучерявий, гострий клин.
Я на нього настромився,
Я відчув небесний біль,
Я злетів, я народився,
Наче з кокона мотиль.
Я крильми моливсь преклонно,
Богу дякував за те,
Що світило твоє лоно,
Наче ябко золоте.
Візьми мене, як арфу, поміж ноги
Візьми мене, як арфу, поміж ноги,
І грай, і грай, та струни не порви,
Бо я прийшов з далекої дороги,
Подібний до згорілої трави.
Моя кохана, завтра я воскресну,
Ти ж нині невоскреслого кохай.
Я не поїду більше ні за Десну,
Я не подамся більше за Дунай.
Між персами твоїми – жолобок
Між персами твоїми – жолобок,
Задолина життя і пропадання,
Туди, немов нитки в один клубок,
Збігаються мої думки й жадання.
Там погляд мій свої стежки снує,
Вникаючи крізь блузу і сорочку,
Зникає дивно там єство моє,
Мов крапля на вишневому листочку.
Та ні, я виникаю із води,
Мов рятувальна виспа в океані.
І починаються мої важкі труди
Між горами на тій святій поляні.
На мене сходить воля звідтіля,
Де є одна гора, а поруч – друга.
І твої груди тверднуть, як земля,
Яка, немов рятунку, прагне плуга.
Я буду витрачати
Я буду витрачати
Здоров’я і талант,
Я буду все втрачати
За твій маленький грант —
За скинуту запаску,
Що я за нею чах,
За ледь примітну ласку
В твоїх сумних очах,
За лона орхідею,
За ноги, що стають
За спиною моєю
Крильми – і в світ несуть.
Як би я знав, де ти живеш
Як би я знав, де ти живеш,
Дивився б крізь вікно знадвору,
Як ти виходиш із одеж,
І входиш в мрію снів прозору.
Я там стояв би цілу ніч,
Щоб знову бачити, як вранці
Злітає сон із твоїх віч,
І ти встаєш в прозорій тканці.
Та я не знаю… Не дано,
Бо ми з тобою не знайомі,
Та чом же те твоє вікно
Горить в космічному огромі?
Коли дивлюсь на небеса,
Я те вікно щоночі бачу,
І сходить золота краса
В мою фантазію чортячу.
Ти дуже гарна, але я з тобою
Ти дуже гарна, але я з тобою
В ліс не піду, де пахне тінь хмільна,
Де чорт під папороттю голубою
На нас чекає з чаркою вина.
Питво і перевтілення химерне
Чекає там звабливе і страшне:
Боюсь, що біс мене в коня оберне,
Дух амазонки в тебе зажене.
Боюсь, що я іржатиму від щастя,
Як по мені ковзне жіноча плоть,
Боюсь, що скинути сідла не вдасться,
Не вдасться зсунути з очей оброть.
Та в цього світу дивній круговерті
Моя істота вже конем була…
То ж клич мене на мох! Неначе смерті,
Боюсь і прагну я твого сідла.
Спадала вниз оголена вода
Спадала вниз оголена вода
Просяяна, весела, молода,
Як дівчина, що вибігла з ріки:
Ряхтіли в сонці стегна і литки,
Сміялась проть прозора і нага,
Біліла на губах її жага,
Горіли клином кучері між ніг,
Я, роздягаючись, до неї біг,
Вона приймала радісно мене,
Як дух, я входив в тіло водяне.
Вона сміялась від моїх торкань,
Просила: «Що ти робиш? Перестань!»
І тілом, що лилось, як сонця плин,
Мені вмивала душу до глибин.
Натішившись, я падав на траву,
І слухав її мову дзвонкову,
І чув, як сміх її під серце б’є,
Як випаровує життя моє!
Спідниця, втята на півслові
Спідниця, втята на півслові,
Неначе тятива туга,
І ліфчика дзвінки шовкові,
Де схована грудей жага,
І погляд, що шукає цілі,
Брат ятагана й батога,
І зуби, як сніжинки, білі,
І млосна на устах юга…
І я хмелію. Та не дуже,
Кажу собі – це не вона!
Це так із мене жарти струже
І вже невперше – сатана!
Борюсь! А після перемоги,
Як лежемо вже ледь живі,
Намацую маленькі роги
Під косами на голові.
Нема, нема… І раптом: з’ява!..
Нема, нема… І раптом: з’ява!
Дівчатко миле, ще дитя,
Стоїть і дивиться на мене
Із досвітку мого життя.
Тієї дівчинки на світі
Немає вже, а я чомусь,
Як присоромлений досадно,
В її пречистий лик дивлюсь.
Любові не було між нами,
Бо розійшлися ми дітьми,
Чого ж вона з таким докором
На мене дивиться із тьми?
А, може, та дитяча мрія,
Що з дна душі тепер встає —
То нездійсненне пожадання,
Святе закохання моє?
Твої груди, наче свічі
Твої груди, наче свічі,
Палахтять.
Дві долоні чоловічі
Вже горять.
То горять мої долоні,
І на грудях, і на лоні —
Пальців сто – не п’ять!
Може, я золотою стану
І впаду.
Саме біля твого стану
В грань руду.
Ти – моє святе кострище,
То ж бери мене ще ближче
В пломінь молоду.
Закричи з жалю до мене
Люто й зло,
Щоб моє життя натхненне
Ще жило,
Щоб виймав я – ти ж горіла! —
Біль солодкий з твого тіла,
Як бджоли жало.
Я добре знаю, ти пішла б
Я добре знаю, ти пішла б
На поклик мій,
Та я мовчу, бо я – твій раб,
Слуга німий.
Поклич мене сама, поклич,
Поклич сама,
Тоді візьму я в руки бич
Теж мовчкома!
Зроблюсь господарем твоїм,
Мовчать навчу,
Збудую осяйнистий дім
З твого плачу.
Та ні, не клич мене, але ж
І не жалій,
І рабське серце не бентеж
Пучком надій.
Блаженна тиша гробова,
А в ній – наш час;
Ходім же мовчки, щоб слова
Не вбили нас.
Мені твоїх поцілунків
Мені твоїх поцілунків
Вовік не буде доста,
Тож підпливай до мене,
Сирено злотохвоста.
Я маю трохи дивні,
Та все ж чудові клешні,
Вони тебе зігріють,
Як почуття справдешні.
Я – напіврак – це гірко! —
А ти – напіврибина.
Ти плаваєш, як сонце,
Чи, як зоря глибинна.
Ах, твої пишні перса,
Соски, неначе вишні,
І плавники, мов крила,
І порухи розкішні.
Я тут, на дні, я близько,
Прибитий глибиною,
Змахни хвостом, дай руку,
Побудь хоч мить зі мною!
Мені твоїх поцілунків
Мені твоїх поцілунків
Вовік не буде доста,
Тож підпливай до мене,
Сирено злотохвоста.
Я маю трохи дивні,
Та все ж чудові клешні,
Вони тебе зігріють,
Як почуття справдешні.
Я – напіврак – це гірко! —
А ти – напіврибина.
Ти плаваєш, як сонце,
Чи, як зоря глибинна.
Ах, твої пишні перса,
Соски, неначе вишні,
І плавники, мов крила,
І порухи розкішні.
Я тут, на дні, я близько,
Прибитий глибиною,
Змахни хвостом, дай руку,
Побудь хоч мить зі мною!
У дверях на летовищі стояла
У дверях на летовищі стояла,
Перевіряла авіаквитки,
Аеродинамічні ноги мала,
Литки в польоті, наче літаки.
Вони летіли під спідничку – вгору,
Поблискуючи золотом панчіх,
Вогнем торкались до мойого зору,
І непощадно кликали на гріх.
Здалось, що там палає поміж ними
(Де людський зір боїться підійти)
Рудий вогонь із крилами рудими,
Мов янгол у глибинах темноти.
Там кучеряві іскри б’ють з волосся
Якогось дивовижного єства,
І ноги ті ідуть навперекосся,
Де янгола вогненна голова
Так дивно поміж ними помістилась…
Я полетів, а в літаку мені
Та дівчина, неначе в сні, з’явилась
У круглому небесному вікні.
На Лесбосі ніколи не була ти
На Лесбосі ніколи не була ти,
Де ж ти взялась, до чорта, отака,
Із ніжними колінами теляти,
Яке навік злякалося бика?!
Повір мені, бик має гарну вдачу,
Ще жодного телятка він не вбив;
Сам Зевс колись подобу взяв бичачу,
Коли твою бабусю він любив.
Ах, то була Європа златотіла,
Жіночністю просяянє єство.
Вона лиш в образі бика хотіла
Спізнати закохання божество.
Прекрасна ти! Я за тобою гину,
Та не терплю твоїх лякливих втеч.
Ти – мов рапіра, вбита в мою спину,
Мов загнаний мені між роги меч.
Ти пахнеш, наче конюшина біла
Ти пахнеш, наче конюшина біла
...
конец ознакомительного фрагмента
Почитать похожее на эту книгу
Популярные книги за неделю
-
wait_for_cache