Текст книги "Сонети"

Автор книги: Данте Алигьери

Данте Аліг’єрі
СОНЕТИ

Данте Аліг’єрі

(1265–1321)

БАЛАДА

 
Іди, баладо, й віднайди Кохання
І разом з ним, як дух моїх страждань,
Перед моєю донною постань,
Щоб не відкинула мого прохання!
Твої слова поштиві і прості,
Тому ходити всюди
Без товариства ти могла б, та все ж
Твоїм провідником на сій путі
Нехай Кохання буде —
Лишень у нього поміч ти знайдеш,
Бо та, кому благання понесеш,
Бід мене відхилилася душею;
Якби сама ти стала перед нею,
Вона б твоїм не вірила словам.
До неї солодко промовиш ти,
Збудивши серце чуле,
Щоб жаль озвався в нім замість образ:
«Благає той, що слав мене сюди,
Щоб ви його збагнули…
За нього хочу я просити вас;
Його ж кохання змушує не раз
Мінитись на лиці, впадати в сором,
Вклонятись іншій перед вашим зором,
Але душа його назавжди вірна вам».
Скажи їй так: «Він став благословен,
Вас вірно покохавши.
І вірністю душа його міцна,
І мислею він кожною ладен
Вам слугувати завше!»
 
 
В Кохання вічного, що правду зна,
Нехай про все розвідає вона,
Якщо не вірить в слово се одверте,
Або нехай звелить мені померти —
Ту ж мить я попрощаюся з життям,
І до Кохання ти зверни слова —
Нехай воно з тобою
Відмову супокійно зустріча.
Скажи: «Благаю віршем, що співа:
Не відступай з мольбою,
Рятуй з біди свого послугача!»
Коли ж вона усе мені проща, —
Хай пролетить до мене втіха радо!
В дорогу вирушай, моя баладо,
Іди назустріч радісним вістям!
 

СОНЕТИ

1

 
Бентежність гине в хлані темноти,
Як біля вас я стану, ясна зоре!
Любов рече, і слово те суворе:
«Тікай від неї, бо загинеш ти!»
Шукають злякані персти опори,
Обличчю барви серця не знести:
Припав я до студеної плити,
Та камінь теж волає: «Горе! Горе!»
Той понесе, як сором, вічний гріх,
Хто руки відхилив мої простерті
І встояти мені не допоміг,
Коли на кпини падав я одверті,
Мов на мечі, коли недбало сміх
Ви кинули очам, що прагли смерті!
 

2

 
Володарка мойого серця мила —
Сліпуча, сонцесяйна ліпота;
Побіля неї з подиву несила
Вознести погляд, отверзти уста.
Їй очі освітила доброта,
Покора милостива стан повила.
Вона ступає так, немов свята,
Що нам про вищу силу ознаймила.
Дивитися на неї – благодать!
А хто не знав цю всемогущу вроду,
Не може щастя до глибин спізнать.
Від уст її, мов пахощі весни,
Іде любовний дух, що насолоду
Вливає в серце і велить: «Зітхни!»
 

3

 
Хто в гроні дів мою угледить панну, —
Побачить вроди чистий ідеал.
Возношу Богу похвалу похвал,
Коли бодай здаля на неї гляну.
Вона розбуджує печалі шану,
Високих почувань святий хорал;
Зарозумілості крикливий шал
В покору перетворює рахманну.
Їй не потрібна слава голосна!
Мов нагороду, ласку поважання
Всім за смиренність воздає вона.
Благословенні помисли й діяння
Краси! Хто серцем дух її спізна,
Той завжди буде снити про Кохання.
 

4

 
Явило безмір ніжності й турботи
Обличчя ваше лагідне й сумне
В ту мить, як ви побачили мене,
Зчорнілого від горя і скорботи.
Я зрозумів, що, сповнене чесноти,
З моєї туги ваше серце схне.
Плач появляв страждання навісне,
І я не міг його перебороти.
Я мусив заховатися від вас,
Щоб ви не бачили мого ридання,
Не знали глибини моїх ураз.
«Сумна душе, – я мовив, – до сконання
З цією донною моє Кохання,
Через яке я плачу раз у раз!»
 

5

 
Кохання колір, стишений журбою,
І милосердя риси чарівні
Ваш вид прибрав у мудрій таїні,
Як ви побачили перед собою
Мій тихий погляд, спалений сльозою,
Уста байдужі, стиснуті й смутні.
Ви донну нагадали, що мені
І серце, й ум осяяла красою.
Очей від вас не можу відвести,
Котрі не знають іншої мети,
Як сплакувати вічну безнадію.
Ридати силу дасть мені ваш дух,
А сльози – це отуха всіх отух,
Та перед вами плакати не смію.
 

6

 
Ви, мої очі, проливали ріки
Гіркої туги, скорбної мольби.
Перед явою вашої журби
Всі опускали у сльозах повіки.
Тепер забули б ви про все, якби
У зраді я шукав для себе ліки,
І донні тій, що відійшла навіки,
Не впоминався вічної хвальби.
Все, що для вас – блаженство неокрає,
Для мене – горе, ніби тьма, бездонне.
За вас боюсь перед очима донни.
Її ніде й ніколи не повинні
Забути ви – хіба що в домовині, —
Так мовить моє серце і зітхає.
 

7

 
В душі моєї потаємний схов
Ласкава думка з вами загостила.
Вона печальне серце полонила
Солодкими словами про любов.
Душа питає серця: «Що за сила
Наш розум потрясає до основ,
Втишає болі й повертає знов
Йому жадань і мрій могутні крила?!»
А серце – їй: «Задумана душе,
Сюди приходить новий дух Кохання,
Що молодість нам вічну береже.
Він тій завдячує своє життя,
Що наші скарги, болесті й страждання
Перейняла в пориві співчуття!»
 

8

 
О горе! Перед силою зітхання,
Що в серці народилося моїм,
Скорились тихі очі й стали їм
Ненависними грішні пожадання.
Вони живуть у прагненні однім —
Слізьми являти жалощі й страждання.
Вінок тортур на них кладе Кохання,
І світло сліз туманиться на нім.
Йде жаль із серця, й серце в ньому тоне,
І сповиває чорна непроглядь
Кохання, що від болю непритомне.
Але найбільше ті думки болять,
Де сховане ім’я моєї донни,
Що відійшла за гробову печать.