355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Чарльз Диккенс » Різдвяна історія ("Різдвяна пісня в прозі") » Текст книги (страница 4)
Різдвяна історія ("Різдвяна пісня в прозі")
  • Текст добавлен: 21 октября 2016, 21:22

Текст книги "Різдвяна історія ("Різдвяна пісня в прозі") "


Автор книги: Чарльз Диккенс



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

І ось стіл уже накритий. Прочитали молитву. Настає хвилююча пауза. Всі затамували подих, а місіс Кретчит, пильно оглянувши ножа, розрізала ним грудинку, і бризнув сік, і довгоочікуваний фарш відкрився оку, і одностайний подих захвату пролунав над столом; навіть Крихітка Тім, підбурюваний молодшими Кретчитами, постукав по столі рукояткою ножа і слабко пискнув:


– Ура!


Ні, не бувало ще на світі такого гусака! Боб рішуче заявив, що ніколи не повірить, аби де-небудь міг бути інший такий же чудовий фарширований гусак! Усі навперебій захоплювалися його соковитістю й ароматом, а також величиною й дешевиною. Із яблучним соусом і картопляним пюре його цілком вистачило на вечерю для всієї родини. Так, справді, вони навіть не змогли його всього з’їсти, – захоплено відзначила місіс Кретчит, знайшовши вцілілу на таці мікроскопічну кісточку. Однак кожен був ситий, а молодші Кретчити не лише наїлися, а й перемазюкалися цибуляною начинкою аж до брів. Та ось міс Белінда змінила тарілки, і місіс Кретчит сама вийшла з кімнати, щоб вийняти пудинґ із казана. Вона так хвилювалася, що воліла зробити це без свідків.


А якщо пудинг не поспів! А якщо він розвалиться, коли вона вийматиме його з форми! А якщо його вкрали, доки вони тут веселилися й уплітали гусака! Який-небудь зловмисник міг же перелізти через паркан, зайти з чорного ходу і викрасти пудинґ! Такі припущення змусили молодших Кретчитів завмерти від страху. Словом, які лише жахи не лізли в голову!


Увага! У кімнату повалила пара! Це пудинґ вийняли з казана. Запахло, як під час прання! Це – від мокрої серветки. Тепер пахне як біля трактиру, коли поруч кондитерська, а в сусідньому будинку живе праля! Звісно, це несуть пудинґ!


І ось з’являється місіс Кретчит – розчервоніла, засапана, але з гордовитою посмішкою на обличчі і з пудинґом на тарелі, – таким надзвичайно твердим і міцним, що він радше схожий на рябе гарматне ядро. Пудинґ зусібіч охоплений полум’ям від палаючого рому і прикрашений різдвяною гілкою гостролисту, увіткнутою в його верхівку.


О чудовий пудинґ! Боб Кретчит заявив, що за весь час, відколи вони одружені, місіс Кретчит ще жодного разу ні в чому не досягала такої досконалості, а місіс Кретчит заявила, що тепер їй легше на серці і вона може зізнатися, як непокоїлася, чи вистачить борошна. Кожен розхвалював пудинґ, але нікому й на думку не спало сказати чи бодай подумати, що це був дуже маленький пудинґ для такого великого сімейства. Це було би просто блюзнірством, і кожен із Кретчитів згорів би від сорому, якби дозволив собі подібний натяк.


Але ось обід завершено, скатертину прибрали зі столу, в каміні підмели й розпалили вогонь. Спробували вміст глечика і визнали його чудовим. На столі з’явилися яблука й апельсини, а на вугілля висипали цілий совок каштанів. Відтак усе сімейство розсілося біля каміна колом, як сказав Боб Кретчит, маючи на увазі, очевидно, півколо. По праву руку від Боба вишикувалася рядочком уся колекція фамільного кришталю – дві склянки і горня з відбитою ручкою.


Ці посудини, втім, могли вміщати гарячу рідину нітрохи не гірше від яких-небудь золотих кубків, і коли Боб наповняв їх із глечика, обличчя його сяяло, а каштани на вогні сичали й весело потріскували. Відтак Боб проголосив:


– Веселого Різдва, мої любі! І хай благословить нас усіх Господь!


І всі хором повторили його слова.


– Хай дарує нам Господь свою милість! – промовив і Крихітка Тім, коли всі замовкли.


Він сидів на своєму маленькому стільчику, притулившись до тата. Боб любовно тримав у руці його худеньку ручку, наче боявся, що хтось може відняти в нього синочка, і волів, щоб малий завжди був поруч.


– Душу, – сказав Скрудж, сповнений співчуття, якого ніколи досі не відчував. – Скажи, Крихітка Тім буде жити?


– Я бачу порожній стільчик біля цього злиденного вогнища, – відповів Дух. – І милицю, яка залишилася без господаря, але яку зберігають із любов’ю. Якщо Майбутнє нічого не змінить, дитина помре.


– Ні, ні! – закричав Скрудж. – О ні! Добрий Духу, скажи, що доля пощадить його!


– Якщо Майбутнє нічого не змінить, – повторив Дух, – дитя не доживе до наступного Різдва. Але що в цьому поганого? Якщо йому призначено вмерти, нехай собі вмирає і так скоротить надлишок населення


Почувши, як Дух повторює його власні слова, Скрудж потупив очі в муках каяття.


– Чоловіче! – сказав Дух, – Якщо в тебе у грудях серце, а не камінь, стережися повторювати ці страшні слова, доки тобі ще не відкрилося, ЩО є надлишком і ДЕ він. Чи тобі вирішувати, хто з людей має жити, а хто – вмерти? Може, ти сам в очах Небесного Судді значно меншою мірою вартий життя, ніж мільйони таких, як дитина цього бідняка. О Боже! Якась комашка, прилаштувавшись на билині, виносить вирок своїм голодним побратимам за те, що їх так багато розплодилося й копошиться в пилюці!


Скрудж зігнувся під вагою цих докорів, потупився й затремтів. Але одразу ж підвів очі, почувши своє ім’я.


– За здоров’я містера Скруджа! – сказав Боб. – Я пропоную тост за містера Скруджа, без якого не справити б нам цього свята.


– Скажеш таке – не справити! – скрикнула місіс Кретчит, спалахнувши. – Шкода, що його тут немає. Я б такий тост виголосила за його здоров’я, що аж!


– Моя люба! – докорив її Боб. – При дітях! На Різдво!


– Справді, лише заради Різдва можна пити за здоров’я такого бридкого, байдужого, жадібного скнари, як містер Скрудж, – заявила місіс Кретчит. – І ти сам це знаєш, Роберте! Ніхто не знає його краще, ніж ти, бідолахо!


– Моя люба, – лагідно відповів Боб. – Сьогодні все ж Різдво.


– Гаразд, вип’ю за його здоров’я заради тебе й заради свята, – сказала місіс Кретчит. – Але тільки не заради нього. Нехай собі живе й благоденствує. Побажаймо йому веселого Різдва і щасливого Нового року. Ото вже він буде веселий і щасливий, можу собі уявити!


Слідом за матір’ю випили й діти, але вперше за весь вечір вони пили не від усього серця. Крихітка Тім випив останнім – йому теж був якось не до душі цей тост. Містер Скрудж був злим генієм цієї родини. Згадка про нього чорною тінню лягла на святкові обличчя, і хвилин зо п’ять ніщо не могло прогнати цю похмуру тінь.


Але коли вона розвіялася, їм стало ще веселіше, ніж доти, бодай від самого лише усвідомлення, що зі Зловіщим Скруджем цього разу покінчено. Боб розповів, яке він нагледів місце для Пітера, – якщо справа вигорить, у них додасться цілих п’ять шилінґів і шість пенсів на тиждень. Кретчити-молодші помирали зі сміху, уявляючи, що їхній Пітер стане діловою людиною, а сам юний Питер задумливо дивився на вогонь крізь вузьку щілину між кінцями комірця, немов прикидаючи, куди краще буде помістити капітал, коли на нього посипляться такі незліченні доходи. Відтак Марта, яку віддали на навчання капелюшній майстрині, почала розповідати, яку вона виконує роботу і по скільки годин працює без перепочинку, і яка вона рада, що завтра можна довше полежати в ліжку і добряче виспатися, адже Різдво, і її відпустили на весь день. Потім розповіла, як нещодавно бачила графиню й лорда, і той лорд був «такий маленький, зовсім як наш Пітер». Зачувши це, Пітер підтягнув свій комірець так високо, що якби ви були там присутні, то, певно, й не дізналися б, чи є в нього взагалі голова. А тим часом каштани і глечик уже не раз обійшли всіх по колу, і ось Крихітка Тім тоненьким жалібним голоском завів пісеньку про маленького хлопчика, який заблукав під час бурану, і повірте, співав він чудово.


Звичайно, нічого надзвичайного в усьому цьому не було. Ніхто в цьому сімействі не відрізнявся красою, ніхто не міг похвалитися гарним костюмом, та й одягу в них узагалі було небагато; черевики в усіх просили каші, а юний Пітер, судячи з деяких ознак, уже не раз мав нагоду познайомитися з позичковою касою. Проте всі тут були щасливі, задоволені одні одними, раді святу і вдячні долі; а коли вони почали зникати, розчиняючись у повітрі, їхні обличчя якось особливо засвітилися, адже Дух покропив їх на прощання олією зі своєї лампи. А Скрудж не міг відірвати від них очей, і особливо – від Крихітки Тіма.


Тим часом уже стемніло і пішов доволі густий сніг, тож коли Скрудж у супроводі Духа знову опинився на вулиці, в кожному домі вже горіли каміни й у вікнах звабливо мерехтіло їхнє веселе полум’я. Тут тремтячі відблиски вогню на склі говорили про приготування до затишного сімейного обіду: біля вогню грілися тарілки, і чиясь рука вже піднялася, щоб затулити бордові портьєри й відгородитися від холоду і мороку. Ось дітлахи юрбою вибігли з будинку просто на сніг назустріч своїм тіткам і дядькам, кузенам і кузинам, заміжнім сестрам і одруженим братам, щоб першими їх вітати. А ось крізь опущені штори миготять тіні гостей. А ось зграйка красивих дівчат у теплих капорах і хутряних черевичках, щебечучи без угаву, перебігають через дорогу до сусідів, і горе самотньому холостякові (чарівні крутійки це знають не гірше від нас), який побачить їхні зарум’янені морозом щічки!


Справді, дивлячись на всіх цих людей, що йшли на дружню гостину, можна було подумати, що геть усі зібралися в гості й у жодному домі не залишилося господарів, щоб прийняти гостей. Але це було не так. Гостей чекали скрізь і раз у раз підкидали вугілля в каміни.


Як же радів Дух! Як радісно прямував він, оголивши свої широченні груди, розкинувши великі долоні й щедрою рукою розливаючи навколо нехитрі, але запальні веселощі. Навіть ліхтарник, що біг похмурою вулицею, залишаючи за собою тремтливий ланцюжок вогнів, – святково вдягнений, щоб потім і собі піти в гості, – голосно розсміявся, коли Дух пронісся мимо, хоча навряд чи могло спасти бідоласі на гадку, що хто-небудь, крім його власного святкового настрою, складає йому в цю хвилину компанію.


І раптом – а Дух хоч би словом про це попередив – Скрудж побачив, що вони стоять серед пустельного і похмурого торф’яного болота. Величезні безладно розкидані кам’яні брили робили болото схожим на цвинтар якихось гігантів. Звідусюди сочилась вода – вірніше, могла б сочитися, якби її скрізь, куди лиш сягало око, не скував мороз, – і не росло нічого, крім моху, дроку й колючої бур’янистої трави. На овиді призахідне сонце залишило багряну смугу, мовби чиєсь похмуре око обзирало цю пустку; але й вона помалу вужчала, меркла, доки нарешті не злилася з сутінком безпросвітної ночі.


– Де ми? – запитав Скрудж.


– Там, де живуть рудокопи, які працюють у надрах землі, – відповів Дух. – Але й вони не цураються мене. Поглянь!


У віконці якоїсь халупки блимнув вогник, і вони поквапилися до неї, пройшовши крізь глинобитну огорожу. Перед їхніми очима постала весела компанія, що зібралася біля палаючого вогнища. Там сиділи старенькі дідусь і бабуся зі своїми дітьми, онуками і навіть правнуками. Всі вони були одягнені ошатно, по-святковому. Дідусь слабким, тремтячим голосом співав знайому йому ще з дитинства різдвяну пісню, а всі підхоплювали хором приспів. Дідуся раз-по-раз заглушав вітер, що проносився із завиванням над пустельним болотом. Щоразу, коли навколо старого починали звучати голоси, він веселів, оживлявся, і голос його міцнів, а як тільки вони стихали, і його голос слабшав і завмирав.


Дух не затримався біля цієї хатини, а наказав Скруджеві міцніше схопитися за його мантію і полетів далі над болотом... Куди? Невже до моря?


Так, до моря. Оглянувшись назад, Скрудж із жахом побачив грізну гряду скель – берег залишився позаду. Його оглушив гуркіт хвиль. Пінячись, розбиваючись, шаленіючи, вони з ревом уривалися в чорні, ними ж видовбані печери, немов люто прагнули зруйнувати землю.


За декілька миль від берега на похмурій, загубленій у морі скелі, об яку день за днем і рік за роком розбивався лютий прибій, стояв самотній маяк. Величезні купи морських водоростей обліпили його підніжжя, а буревісники (не чи породження вони вітру, як водорості – породження морських глибин?) кружляли над ним, злітаючи й падаючи, подібно хвилям, яких вони зачіпали крилом.


Але навіть тут двоє людей, що сторожили маяк, розпалили вогонь, і крізь вузьке вікно в кам’яній товщі стіни полум’я кидало яскравий промінь світла на бурхливе море. Простягнувши мозолисті долоні над грубим столом, за яким вони сиділи, сторожі потиснули один одному руки, відтак підняли важкі келихи з ґроґом і побажали один одному веселого Різдва; а старший, – на обличчі якого, мов на дерев’яній скульптурі на носі старого фреґата, відобразилися сліди жорстокої боротьби зі стихією, – затягнув бадьору пісню, що звучала як ревіння морського прибою.


І ось уже Дух полетів над чорним бурхливим морем. Усе вперед і вперед, доки – вдалині від усіх берегів, як сам він сказав Скруджеві, – опустився разом із ним на палубу корабля. Вони переходили від однієї темної й похмурої фігури до іншої, від рульового біля штурвала до дозорця на носі, відтак до матросів, які стояли на вахті, і кожен із цих людей або наспівував тихенько різдвяну пісню, або думав про Різдво, або тихо ділився з товаришем спогадами про те, як він колись святкував, і висловлював сподівання наступне Різдво провести в колі родини. І кожен, хто був на кораблі, – спав він чи ні, добрий він чи злий, – знайшов у цей день найтепліші слова для тих, хто був поруч, і згадав тих, хто й зоддалік був йому дорогий, і порадів, знаючи, що вони теж утішно згадують про нього. Словом, так чи інакше, але кожен відзначав у душі цей великий день.


І як же був здивований Скрудж, коли, прислухаючись до завивання вітру і міркуючи про сувору долю цих людей, які неслися вперед у мороці, сковзаючи над бездонною прірвою, такою ж незвіданою й таємничою, як сама Смерть, – як же він був здивований, коли, заглиблений у ці думки, він раптом почув веселий сміх. Але тут на нього чекала велика несподіванка, бо він упізнав сміх свого небожа і збагнув, що раптом перенісся у світлу, простору, добре натоплену кімнату, а Дух стоїть поруч із ласкавою посмішкою і дивиться ні на кого іншого, а на все того ж небожа!


– Ха-ха-ха! – реготав Скруджів племінник. – Ха-ха-ха!


Якщо ви, читачу, з якогось неймовірного дива знаєте людину, обдаровану завидною здатністю сміятися ще більш заразливо, ніж племінник Скруджа, вам нечувано пощастило. Познайомте мене з ним, і я дуже дорожитиму цим знайомством.


Хвороба і скорбота легко передаються від людини до людини, але все-таки немає на землі нічого більш заразливого, ніж сміх і веселий настрій, і я вбачаю в цьому доцільний, шляхетний і справедливий природний лад. Отже, Скруджів небіж реготав, тримаючись за боки, трясучи головою і корчачи сміховинні гримаси, а його дружина, племінниця Скруджа по чоловікові, дивлячись на нього, сміялася так само весело. Та й гості не відставали від господарів і теж реготали на все горло:


– Ха-ха-ха-ха-ха!


– Він сказав, що Різдво – це дурниця, нісенітниця, уявіть собі! – розповідав племінник. – І всерйоз це казав, їй-богу!


– Та як йому не соромно, Фреде! – обурливо скрикнула племінниця.


Ото вже ці жінки! Вони ніколи нічого не роблять наполовину і судять про все напрочуд рішуче.


Скруджова племінниця була дуже красивою – насправді красивою. Чарівне личко, наївно-здивований погляд, ямочки на щоках. Маленький пухкий ротик, здавалося, створений для поцілунків – і так воно, без сумніву, й було. Малюсінькі ямочки на підборідді з’являлися і зникали, коли вона сміялася; і ніхто в світі не мав таких променистих очей. Словом, слід визнати, що вона вміла підбадьорити, але й приголубити теж.


– Він кумедний старий дивак, – мовив племінник. – Не особливо привітний, звичайно, але що ж, його вади йому ж таки є карою, і не мені його судити.


– Він дуже багатий, Фреде, – завважила племінниця. – Принаймні ти завжди мені про це казав.


– І що з того, моя люба, – відповів племінник. – Який хосен із того багатства? Від нього ні людям добра, ні йому радості. Він позбавив себе навіть приємного усвідомлення, що... ха-ха-ха!, що він може коли-небудь ощасливити своїми грішми нас.


– Терпіти його не можу! – заявила племінниця, і сестри племінниці, та й усі інші дами.


– А я ні, – сказав племінник. – Мені жаль його, і я не можу відчувати до нього ворожості, навіть якщо б захотів. Хто страждає від його злих примх? Він сам – завжди і в усьому. Приміром, він убив собі в голову, що не любить нас, і не побажав прийти пообідати з нами. До чого це призвело? Позбувся обіду, хоча й не бозна якого.


– Як на мене, зовсім непоганого, – заперечила племінниця, і всі підтримали її; а оскільки вони щойно пообідали й зібралися біля каміна, поруч із яким на столику вже горіла лампа й був приготовлений десерт, то з їхньою думкою не можна було не рахуватися.


– Що ж, радий це чути, – мовив Скруджів племінник. – Бо я чомусь не дуже вірю в мистецтво молодих господинь. А ви що скажете, Топпере?


Топпер, якому відверто імпонувала одна з сестер господині, відповів, що неодружений чоловік – це жалюгідний вигнанець і не має права висловлюватися про такі речі. Почувши це, сестра племінниці – пухкенька, в мереживній шемізетці, а не та, що з трояндами – зашарілася.


– Нумо ж, Фреде, продовжуй, – зажадала племінниця, сплескуючи в долоні. – Завжди він почне розповідати і не скінчить! Як насміхається!


Скруджів небіж знову залився сміхом, і оскільки сміх його був заразливий, усі теж розреготалися, хоча пухкенька сестра племінниці й намагалася протистояти заразі, нюхаючи флакончик з ароматичним оцтом.


– Я лише хотів сказати, – продовжував племінник, – що його антипатія до нас і небажання повеселитися разом з нами позбавили його можливості провести кілька годин у приємному товаристві, яке не заподіяло б йому шкоди. Як на мене, це принаймні краще, ніж сидіти наодинці зі своїми думками в старій запліснявілій конторі чи в його занудній квартирі. І я волію запрошувати його до нас щороку, хоче він того чи ні, бо мені його шкода. Він може до кінця своїх днів ганити Різдво, але хоч-не-хоч краще ставитиметься до нього, якщо я кожного року приходитиму й щиросердно казатиму: «Як поживаєте, дядечку Скрудже?» Якщо це сподвигне його бодай на те, щоб відписати в заповіті своєму бідному клерку п’ятдесят фунтів – з мене й того досить. Мені, до речі, здається, що мої слова зачепили його вчора.


Його слова зачепили Скруджа! Така безглузда фантазія спричинилася до нового вибуху сміху, але вкрай добродушному господареві було однаковісінько, з кого сміються гості, аби лиш вони веселилися від душі; тож прагнучи підтримати їх у цьому настрої, він радісно пустив по колу пляшку.


Після чаю настав час музики. У цій родині музику шанували, і коли вони співали хором на два чи три голоси, можете мені повірити, що робили це зі знанням справи. Особливо вирізнявся містер Топпер, який дуже ретельно гудів басом, притому навіть без особливої натуги, так що обличчя в нього не багровіло і на чолі не здувалися жили. Скруджова племінниця гарно грала на арфі й серед інших музичних п’єс виконала одну простеньку пісеньку (справді геть нескладну, ви через дві хвилини вже могли б її насвистати), яку співала колись одна маленька дівчинка, що приїхала якось увечері, щоб відвезти Скруджа з пансіону. Через це Скруджеві пригадався Дух Давнього Різдва, і тепер, коли він почув знайому мелодію, це знову ожило в пам’яті. Скрудж слухав і все дужче розчулювався, і йому вже здавалося, що якби він чув частіше ці звуки в минулі роки, може, він завжди прагнув би лише добра і щастя собі й людям, і не довелося би духу Джейкоба Марлі вставати з могили.


Та не самій лише музиці був присвячений цей вечір. Відтак почали грати у фанти. Це ж так потішно – іноді бодай на часинку знову робитися дітьми! А особливо на Різдво, коли ми святкуємо народження Божого Дитяти. Утім, почекайте! Спершу грали в піжмурки. Ясна річ! І ніхто мене не переконає, що містер Топпер справді нічого не бачив. Та я радше повірю, що в нього була ще одна пара очей – на п’ятах. По-моєму, вони змовилися – він і Скруджів племінник. Ба й Дух Нинішнього Різдва теж був із ними заодно. Якби ви бачили, як містер Топпер погнався за «пампушечкою» в мереживній шемізетці, ви б самі сказали, що не слід надто вже покладатися на легковір’я людської натури. Перекидаючи стільці, обронивши камінні щипці, налетівши на фортеп’яно, він невідступно мчав слідом за нею і ледь не задихнувся, заплутавшись у портьєрах! Він завжди безпомилково знав, у якому кінці кімнати пухкенька сестра господині, й не бажав ловити нікого іншого. Навіть якби ви навмисно піддалися йому (а дехто й намагався), він би ловив вас хіба напозір, – ось лише хто б йому повірив! – і негайно знову помчав би за сестрою-«пампушечкою». Вона кричала, і не раз, що це нечесно, – і це справді було нечесно. Але як не виверталася вона від нього, як не прослизала, шелестячи всіма своїми шовковими спідницями, перед самим його носом, йому все-таки вдалося її піймати, – але як тільки він загнав її в кут, звідки вже не було порятунку, чомусь раптом став поводитися геть дивовижно. Він удавав, ніби не впізнав її, удавав, що мусить торкнутися стрічок у неї на голові, перстеника на пальчику, ланцюжка на шиї, щоб упевнитися, що це справді вона. Ясна річ, дівчина висловила йому все, що думає про нього, коли вони, сховавшись за портьєрою, усамітнилися, тоді як із зав’язаними очима бігав уже хтось інший.


Скруджова племінниця не грала в піжмурки. Її зручно влаштували в затишному куточку, посадовивши в глибоке крісло і підставивши під ноги стільчик, причому Дух і Скрудж опинилися якраз за її спиною. Але у фантах і вона взяла участь, а коли грали в «Любиш-не-любиш», придумувала захоплюючі слова на будь-яку букву алфавіту. Чудова вона була й у грі «Що, де, коли», геть затьмаривши, до таємної радості Скруджового племінника, всіх своїх сестер, хоча вони, ясна річ, теж були кмітливими дівчатами. Гостей було двадцятеро, не менше, і всі вони, – як молоді, так і старі, – брали участь в іграх, а разом з ними і Скрудж. Захопившись грою, він забував, що вони не можуть чути його голосу, й підказував відповіді, причому майже завжди правильно; так що найгостріші голки вайтчепелської фабрики не могли б зрівнятися гостротою з розумом Скруджа, за винятком, звичайно, тих випадків, коли він волів цього не показувати.


Привидові, певно, імпонувала така поведінка Скруджа, і він поглядав на нього вельми прихильно. Скрудж, як дитина, взявся випрошувати в нього дозволу побути з гостями, доки вони не розійдуться, але Дух відповів, що це неможливо.


– Вони почали нову гру! – благав Скрудж. – Бодай півгодинки, Духу! Лише півгодинки!


Гра називалася «Так і ні». Скруджів племінник мав задумати що-небудь, а інші – вгадати, що саме він задумав. За умовами гри, він міг відповідати на всі запитання лише «так» або «ні». Під перехресним вогнем запитань, які посипалися на його, вдалося помалу встановити, що він задумав якусь тварину, – доволі неприємну і навіть люту, часом гаркливу й рикливу, яка іноді начебто й розмовляє і яка нині живе в Лондоні й ходить по його вулицях, а не водять її на ланцюгу й не показують за гроші; притому живе вона не в звіринці і м’ясом її не торгують на ринку; і це не кінь, і не осел, і не корова, і не бик, і не тигр, і не собака, і не свиня і не кішка, і не ведмідь. За кожним новим запитанням Скруджів племінник заливався реготом і зрештою так розпалився, що встав із дивана й почав тупотіти від захвату ногами. І тут пухкенька сестра племінниці розреготалася раптом так само несамовито й вигукнула.


– Вгадала! Я знаю, кого ви задумали, Фреде! Я знаю!


– І кого? – скрикнув Фред.


– Це ваш дядечко Скрудж!


Так воно й було. Тут уже захват став загальним, хоча дехто й завважував, що на запитання: «Чи це ведмідь?» – слід було відповісти не «ні», а «так», бо негативна відповідь могла збити з пантелику тих, хто вже був близький до істини.


– Що ж, ми так потішилися з нього, – сказав Фред, – що було б чорною невдячністю не випити тепер за його здоров’я. Прошу кожного взяти свій келих ґлінтвейну. Пропоную тост за дядечка Скруджа!


– За дядечка Скруджа! – закричали всі.


– Побажаємо старому, де б він зараз не був, веселого Різдва і щасливого Нового року! – сказав племінник. – Він не захотів прийняти від мене цих побажань, але нехай вони все-таки збудуться. Отже, за дядечка Скруджа!


А дядечко Скрудж тим часом непомітно для себе так розвеселився, і на серці в нього стало так легко, що він неодмінно проголосив би тост за здоров’я всієї компанії, яка й не підозрювала про його присутність, і подякував би їм у своїй, хоча й беззвучній промові, якби Дух дав йому на цей час. Але щойно останнє слово злетіло з вуст племінника, як Дух зі Скруджем рушили далі.


Далеким був їхній шлях, чимало вони побачили, багацько домів відвідали, і скрізь приносили людям радість і щастя. Дух стояв у головах хворого, і хворий підбадьорювався і веселів; приходив до блукачів, які тужать на чужині, і їм здавалося, що вітчизна близько; охоплені розпачем після його відвідин окрилялися новою надією, а бідняки знаходили багатство в собі. У богодільнях, лікарнях і в’язницях, в убогих притулках – скрізь, де суєтність і жалюгідна земна гординя не закривають серця людини перед благодатним духом свята, – він благословляв людей і вчив Скруджа заповідям милосердя.


Довго тривала ця ніч, якщо була це всього лише одна ніч, у чому Скрудж мав підстави сумніватися, бо йому здавалося, що обидва різдвяних тижні промайнули відтоді, як він помандрував із Духом. І ще одну дивовижу завважив Скрудж: тоді як сам він зовні зовсім не змінився, Привид старів буквально на очах. Скрудж давно вже це завважив, але до якогось часу мовчав. Та коли вони, залишивши дитяче свято, влаштоване на водохресний вечір, опинилися разом із Духом на відкритій рівнині, він помітив, що волосся в Духа стало геть сиве.


– Скажи мені, невже життя духів таке коротке? – запитав його Скрудж.


– Моє життя на цій планеті швидкоплинне, – відповів Дух. – І сьогодні вночі йому настане кінець.


– Сьогодні вночі? – закричав Скрудж.


– Сьогодні опівночі. Слухай! Час наближається.


У цю мить годинник на дзвіниці пробив три чверті дванадцятої.


– Вибач, може, про це не можна запитувати, – сказав Скрудж, пильно дивлячись на мантію Духа. – Але мені здається, що під твоїм одягом сховане щось дивне. Що оце визирає з-під нього – пташина лапа?


– Ні, навіть на пташиній лапі більше м’яса, ніж на цих кістах, – сумно відповів Дух. – Поглянь!


Він відкинув край мантії, і з’явилися двоє дітей – нещасних, жалюгідних, страшних, потворних, до краю виснажених. Стоячи на колінах, вони припали до ніг Духа і вчепилися за його мантію.


– Чоловіче, поглянь! – вигукнув Дух. – Дивись, дивись на них!


Це були хлопчик і дівчинка. Худі, мертвотно-бліді, у лахмітті, вони дивилися спідлоба, як вовченята, і водночас принизливо-покірно розпласталися біля Духових ніг. На цих щоках мусив цвісти ніжний рум’янець дитинства, але якась старезна, зморшкувата рука часу спотворила їхні риси й висушила шкіру, що обвисла, як ганчірка. Те, що могло би бути престолом ангелів, стало притулком демонів – загрози всьому живому. Жодні зміни, жодні виродження, жодні таємничі перверзії віковічної світобудови не створювали, здавалося, нічого настільки жахливого.


Скрудж аж відсахнувся. Коли ці нещасні створіння так раптово постали перед ним, він хотів було сказати, що вони дуже милі діти, але слова застрягли у нього в горлі, наче не бажали виносити на світ таку волаючу неправду.


– Це твої діти, Духу? – ось і все, що він зміг вимовити.


– Вони – породження Людини, – відповів Дух, дивлячись на дітей. – Але бачиш, вони припали до моїх ніг, просячи захисту від тих, хто їх породив. Хлопчика звати Неуцтво, дівчинку – Убогість. Остерігайся обох і всього, що з ними пов’язане, але найдужче бережися хлопчика, бо на лобі в нього написано «Погибель», і погибель він приносить, якщо цей напис не стерти. Що ж, заперечуй це! – закричав Дух, повернувшись до міста і простягнувши до нього руку. – Паплюж тих, хто говоритиме тобі про це! Використовуй неуцтво й убогість у своїх нечистих, корисливих цілях! Множ їх! І чекай кінця!


– Хіба немає їм помочі, немає пристанища? – вигукнув Скрудж.


– А хіба немає в нас в’язниць? – запитав Дух, повторюючи Скруджеві-таки слова. – Хіба немає в нас робітних домів?


У цю мить годинник пробив північ.


Скрудж оглянувся, шукаючи Духа, але його вже не було. Коли дванадцятий удар дзвону пролунав у тиші, Скрудж згадав слова Джейкоба Марлі і, глянувши вгору, побачив величного Привида, закутаного з голови до ніг у плащ із капюшоном. Як хмара чи згусток туману, той плив над землею йому назустріч.




КУПЛЕТ ЧЕТВЕРТИЙ

ОСТАННІЙ ІЗ ДУХІВ


Дух наближався – безмовно, повільно, суворо. І коли він був зовсім близько, такою похмурою таємничістю повіяло від нього на Скруджа, що той упав перед ним на коліна.


Чорне, схоже на саван одіяння Привида ховало його голову, обличчя, фігуру – видно було лише простягнену вперед руку. Якби не ця рука, Привид злився б із ніччю і його неможливо було б розгледіти і мороці.


Скрудж відчув невимовний трепет, коли ця велична і таємнича фігура зупинилася біля нього. Привид не рухався і не вимовив ані слова, і Скруджеві стало дуже страшно.


– Ти Дух Майбутнього Різдва, чи не так? – запитав нарешті Скрудж.


Дух нічого не відповів, але рука його вказала кудись уперед.


– Ти хочеш відкрити мені те, чого ще не сталося, але має статися згодом? – знову запитав Скрудж. – Чи не так, Духу?


Каптур на голові Духа злегка ворухнувся, немов той кивнув. Але іншої відповіді так і не було.


Хоча товариство примар стало вже звичним для Скруджа, однак ця мовчазна фігура вселяла йому такий жах, що коліна в нього підгиналися, і рушивши за Привидом, він відчув, що ледве тримається на ногах. Певно, Привид завважив його стан, бо він на хвилю спинився, наче для того, щоб Скрудж міг прийти до тями.


Але від перепочинку йому легше не стало. Непояснений жах пронизував його всього, як тільки він уявляв собі, що погляд Привида з-під цього похмурого савана невідступно стежить за ним, а він, як би не напружував зір, не може розгледіти нічого, крім цієї мертвотно-блідої руки й величезної чорної безформної постаті.


– Духу Майбутнього Різдва! – вигукнув Скрудж. – Я боюся тебе. Жоден із привидів, що являлися мені, не лякав мене так, як ти. Але я знаю, що ти хочеш мені добра, і я прагну до добра й сподіваюся стати відтепер іншою людиною, а тому готовий вдячно йти за тобою. Невже ти не хочеш сказати мені що-небудь?


Привид нічого не відповів. Але рука його й далі була простягнена вперед.


– Веди мене! – сказав Скрудж. – Веди! Скоро світанок, а для мене дорога кожна хвилина – я знаю це. Веди ж мене, Привиде!


Привид рушив уперед так само безмовно, як і з’явився. Скрудж пішов за ним у тіні його одежі, яка мовби піднімала його над землею.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю